Про спільноту взаємодопомоги «Наша хата» як місце порятунку і надії для безхатьків, одиноких та узалежнених осіб
Цитата, винесена у заголовок цієї статті, є головним принципом Міжнародного руху «Емаус», за яким функціонує і громадська організація «Спільнота взаємодопомоги «Наша хата»», розташована території колишньої військової частини за 12 кілометрів від Дрогобича.
«Наша хата» – це спільнота для бездомних людей Дрогобицького району та всієї України, створена у 2010 році. Беручись до справи, її засновник отець Ігор Козанкевич взяв за приклад організацію Міжнародного руху «Емаус», який підтримав створення регіонального осередку і допоміг з будівництвом. Тож і тепер програмний принцип своєї діяльності «Наша хата» наполегливо втілює через співпрацю з благодійними організаціями, волонтерами та державною владою.
Уже за пів року до офіційної реєстрації «Нашої хати» як громадської організації в її приміщеннях проживало п’ятеро осіб. Тими першими мешканцями стали тверезіючі люди – випускники реабілітаційного центру «Назарет», яким або нікуди було повертатися, або ж вони самі не хотіли повертатися додому, в колишнє оточення, боячись можливих зривів (рецидивів). Тому завдяки ініціативі отця Ігоря, тодішнього директора благодійного фонду «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ», та його однодумців вирішили не залишати таких людей напризволяще, ба більше – наполегливо боротися за кожну тверезіючу особу.
Спершу люди, які завершили курс реабілітації в «Назареті» і не хотіли або ж не мали куди повертатися, лишалися проживати в центрі. Але з часом це стало проблемою для організації, бо кількість охочих пройти реабілітацію постійно зростала, що унеможливило подальше перебування колишніх випускників у стінах «Назарету». Отож розуміння проблеми і прагнення допомогти ближнім стало першопричиною для створення спільноти взаємодопомоги.
На наше прохання районна рада передала нам напівзруйноване приміщення військової частини розміром 12х20 метрів квадратних, яке вдалося відновити завдяки фінансовій підтримці спонсорів та нашим спільним зусиллям. Далі ми облаштували в цьому будинку мансарду й оновили покрівлю, поряд спорудили котельню, викопали криницю, відремонтувати житлові кімнати, добудували кухню та їдальню, провели каналізаційну систему та систему водопостачання, впорядкували приміщення котельні, запустили систему опалення. Завдяки донорському фінансуванню та пожертвам небайдужих людей група активістів, натхнених ідеєю отця Ігоря, змогла втілити проєкт, а саме прихистити потребуючих, допомогти знедоленим бездомним (колишнім узалежненим) інтегруватися в суспільство. Так «Наша хата» стала порятунком та новим життям для осіб, які опинилися без даху над головою та перебувають у скрутній життєвій ситуації.
Поступово до спільноти почали звертатися жінки з малолітніми дітьми: жертви домашнього насилля і торгівлі людьми, а також неповносправні, безробітні, всі ті, що з різних причин опинилися на узбіччі суспільства. Уже зараз в спільноті проживає близько 70 осіб, десять із них – неповнолітні. Найстаршому мешканцеві виповнилося 75 років, наймолодшому – п’ять місяців.
Із 2018 року «Нашу хату»» очолює отець Андрій Савка, який понад десять років працює за напрямком «допомога бездомним». І позаяк спільнота ця молода, ми добре пам’ятаємо, що все починалося з малого. Проживання наших перших п’яти мешканців було фінансоване лише за рахунок пожертв небайдужих людей. Ці благодійні внески дозволяли нам приготувати для бездомних Святу Вечерю і великодній сніданок… Зараз же, завдяки згуртованості, наші мешканці самі можуть утримувати себе і заробляти на хліб насущний.
Також наша спільнота щороку під час найбільших морозів готує і роздає гарячі обіди безхатькам на вулицях Дрогобича, спільно з єпархіальним «Карітасом» організовує подарунки від Святого Миколая для дітей.
Понад те, у нас знедолені люди можуть знайти психологічну підтримку, скерування на медичне обстеження, допомогу у відновленні втрачених документів, реєстрацію за місцем проживання, а також пройти курс соціального навчання.
Спільно з єпархіальним «Карітасом» ми допомагаємо малозабезпеченим і багатодітним родинам, одиноким матерям, літнім одиноким людям, що перебувають у складних життєвих обставинах, ветеранам АТО/ООС та їхнім родинам. Зокрема, роздаємо сезонний одяг, побутову хімію, продукти харчування, іграшки та інші необхідні для життя речі.
Як я вже згадувала, «Наша хата» створена і працює на засадах та принципах Міжнародного руху «Емаус», який об’єднує понад 350 спільнот безпритульних у 40 країнах світу. І ось уже 12 рік наша спільнота є притулком, підтримкою для безхатьків, даючи їм почуття захищеності. Варто наголосити, що перебування в «Нашій хаті» добровільне. Єдиною його умовою є тверезість. Упродовж останніх років ми постійно розбудовуємо свої приміщення, щоб надати можливість проживання усім охочим знедоленим.
Також у самому Дрогобичі на вул. Козловського, 81 наша спільнота облаштувала Центр нічного перебування для бездомних людей. Він розміщений у старенькому, частково відремонтованому нами будинку, що його надала міськрада. Цей центр діє як осередок, в якому потребуючі можуть щодня поїсти, помитися, випрати одяг, підстригтися, отримати гуманітарну допомогу.
Як окрема громадська організація «Наша хата» бере активну участь у різних грантових конкурсах. Проєктні заявки, що успішно завершуються донорським фінансуванням, дають неабиякий старт, поштовх і водночас право на існування нашій спільноті.
Зараз наші мешканці займаються фермерством, соціальним виробництвом. Усі зароблені гроші спільнота скеровує на своє утримання та на кишенькові витрати мешканців.
Загалом спільна праця ведеться у таких напрямках:
- тваринництво (розведення корів, свиней, коней, курей);
- рослинництво (картопля, кукурудза, городина);
- ремонт у будинку для проживання;
- збір уживаних речей (одяг, меблі та інші товари хатнього вжитку);
- реалізація продукції в соціальних крамничках;
- соціальне підприємництво (майстерня з реставрації старих меблів та одягу).
У нашому регіоні лише наша спільнота запровадила збір уживаних речей в контейнери. Ці речі потрапляють на реставрацію до нашої майстерні, а потім у соціальні крамнички Львівщини.
Особливо актуальним зараз є наш проєкт «Реставрація старих меблів та одягу бездомними», розміщений на краудфандинговій платформі «Спільнокошт». Його головна мета – збір грошей на закупівлю необхідного обладнання для нашої майстерні. Тож будемо щиро вдячні за будь-яку фінансову підтримку (більше інформації про проєкт можна знайти за назвою у мережі Facebook).
Я переконана, що мешканці спільноти отримують можливість реалізувати свої здібності, повернути втрачене почуття гідності саме у праці, яка їх об’єднує і, звичайно, результатом якої є фінансовий прибуток майстерні. Одне слово, майстерня «годує» спільноту.
«Наша хата» – це справді хата, дім у найкращому тлумаченні цього слова, бо там потребуючі знаходять затишок, підтримку, розуміння, впевненість у тому, що вони не самі, що комусь потрібні, і це приносить радість у їхнє життя.
Олеся Монастирська
СВІДЧЕННЯ ЧЛЕНІВ СПІЛЬНОТИ
(з етичних міркувань імена змінені)
Мирослав:
– Я народився і ріс у благополучній сім’ї. Як усі діти, нічого не потребував, навчався непогано. Початком вживання наркотиків стала погана компанія, сумнівні знайомі. У перехідному віці не задумувався про негативний вплив наркотиків і не ставив собі за мету зупинитися, допоки це не почало руйнувати всі сфери мого життя. Дев’ять років тому я звернувся у єпархіальний «Карітас» по допомогу в реабілітаційному центрі «Назарет». Проживши там сім місяців і не маючи належної підготовки до самостійного життя, покинув лікування, зірвався. 21-річним потрапив до в’язниці на два роки. Перебуваючи там, навіть після звільнення не переставав вживати наркотики, намагаючись щораз «зав’язати». Так минули мої роки. Будучи в короткочасній «зав’язці», я одружився, але моя залежність мала наслідки: втративши дружину і сина, я знову зірвався. Повністю усвідомивши те, що моє життя зруйноване і що я безсилий у боротьбі з наркотиками, зрозумів, що самому мені не впоратися з цією проблемою. Потрапивши у спільноту «Наша хата», я відчув належну підтримку і допомогу її мешканців, працівників та психологів. Знайшов тут вірних друзів та багато гарних тверезих людей. Зараз я багато працюю над собою, щодня змушую себе робити щось нове. І, шукаючи свій шлях, можливо, зможу теж допомогти цим людям. Я почав жити ідеєю «Нашої хати», тому мені не байдужа доля розвитку цього осередку. Прошу всіх долучатися до допомоги іншим!
Василь:
– Я народився в місті, зростав разом із сестрою та мамою. Вчився добре, лише поведінка була незадовільною. З першого класу перебував на обліку в міліції. Школу закінчив із двома неатестаціями через часті прогули. У 14 років почав вживати наркотики, а саме опіум, займатися кишеньковими крадіжками. Це сталося тому, що я зростав, як кажуть, на вулиці і був нікому не потрібний, непідконтрольний, належав сам собі. У 18 років познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Згодом ми побралися. Коли мені був 21 рік, у нас народився син. У 32 роки мене посадили за ґрати через наркотики, я розлучився з дружиною,і життя пішло іншим руслом. У 36-ть в мене стався інсульт через надмірне вживання, після чого паралізувало ліву частину тіла. Усе життя я був некорисний суспільству і найближчим людям, про що дуже шкодую. Останні шість років вживав дуже небезпечну речовину. Судячи з прочитаного в інтернеті, люди які це практикують, живуть не більш ніж два-три роки, але Бог дуже милостивий до мене. У 39-ть я потрапив до реабілітаційного центру «Назарет». Це вже мій шостий реабілітаційний центр. Після реабілітації, яка тривала дев’ять з половиною місяців, я перейшов у спільноту «Наша хата», з чого дуже задоволений – як працівниками, так і мешканцями. Я відчув тут душевний спокій, затишок, опіку і всіляку підтримку. Знайшов тут справжнього товариша. Зараз намагаюся жити правильним життям, не вживаю уже майже рік. Відвідую психолога та працюю як можу на користь спільноти. Тут мені допомогли вирішити всі бюрократичні питання щодо отримання державної допомоги через інвалідність, за що також дуже вдячний. Я тверезий. І дякую за це!
Олександр:
– Я народився в місті. Коли мені було сім років, вбили мого тата. У цей час ми жили в Росії і після трагедії змушені були повернутися в рідне місто, де я закінчив школу, а потім училище за спеціальністю слюсар-ремонтник промислового обладнання. Потім були роки служби в армії, після чого я пішов працювати на завод. Одружився, проте життя в шлюбі не склалося, через півтора року ми розлучилися. Також працював вантажником, у будівельній бригаді, на швейній фабриці. На останньому місці роботи познайомився з дівчиною, одружився, у нас народився син. Через п’ять років щасливого сімейного життя дружина почала мене зраджувати, що призвело до чергового розлучення та нової депресії, від якої я втік у село на сім років. Одного дня подумав, що так далі не може тривати, що я хочу мати сім’ю, дітей, роботу. Мені якраз запропонували роботу, і я без вагань погодився. Відтак познайомився з дівчиною, з якою прожив півтора року, проте подружнє життя знову не складалося. Виникали постійні сварки через те, що вона не могла завагітніти. Почалися важкі часи на роботі, перестали виплачувати зарплату, і я знову змінив місце праці. Так я опинився на заводі Leoni. Успішно працював там, проте чогось у житті бракувало. Будучи одруженим, почав зустрічатися з новою дівчиною, що, звичайно, призвело до розриву стосунків із дружиною. Після п’яти років спільного життя вона зрадила мене, вийшла заміж за іншого і народила йому дитину. Це стало останньою краплею, я зірвався, пішов у запій і не вийшов на роботу. Декілька разів потрапляв на лікарняне ліжко і продовжував вживати. Весь цей час на роботу не виходив. Коли був тверезий, розумів, що мені потрібно йти на роботу, хоча б звільнитися, але вже не міг цього зробити, бо було соромно. Потім прийшов лист, що мене звільнили. Це стало ще одним підтвердженням того, що життя втратило сенс. На додачу мене ще й обікрали.
Так за короткий період моє життя змінилося до невпізнання: я втратив роботу, відключили газопостачання в помешканні, мене обікрали, грошей не було навіть на те, аби купити хліба.
Перед Великоднем мама запропонувала мені піти на благодійний обід у єпархіальний «Карітас», де я вперше почув про «Нашу хату». Не відразу взяв це до уваги, допоки мама не сказала, що зателефонувала в «Карітас» і попросила допомогти мені. Так я опинився у спільноті. Перші два тижні адаптаційного періоду далися мені важко. Було важко звикнути до нового життя: жити за правилами, не вживати спиртного, працювати. Але з часом стало легше. Думаю, це Бог мені допоміг. Багато чого почало вдаватись, я опанував нове ремесло, проваджу тверезий спосіб життя, харчуюся регулярно, навіть погладшав. Стосунки з рідними налагодились. У спільноті до мене ставляться з повагою. Дуже допомагають заняття з психологом, бо маю велике бажання довести іншим та собі, що я не такий, яким мене запам’ятали, і хочу змінити своє життя на краще!
Іван:
– Невдовзі мені виповниться 40 літ. Народився я в одному селі, але прожив десять років із бабусею в іншому. Там закінчив дев’ять класів школи, після чого мама забрала мене до себе в місто. Там я влаштувався на роботу, потрапив у погану компанію, почав пити, курити. Жив я з мамою та сестрою, але нас спіткало горе: гуртожиток, в якому ми мешкали, забрали, отож ми опинилися на вулиці. У тривалих пошуках помешкання я й далі напивався і, звичайно, став тягарем для сім’ї. Не бачив іншого виходу, аніж піти в «Нашу хату». Вже рівно рік, як я тут живу. Дуже радий, що потрапив сюди, бо тут відчуваю себе корисним. Працюю сам для себе та для спільноти. До спиртного не тягне, живу в гармонії з іншими мешканцями спільноти, завжди дослухаюся до розумних і добрих порад своїх колег зі спільноти. Прошу Бога лише, щоби дав мені сили, здоров’я та розуму працювати й жити далі, допомагаючи не лише собі, а й іншим.