Йосип Тереля

Заходами відділу Українського Патріярхального Товариства в Нью-Йорку відбулись збори мирян, присвячені сучасному апостолові Христової Церкви, себто в обороні Йосипа Терелі. В цій справі Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) звернулось з закликом до всіх мирянських клітин, щоб місяць березень присвятити обороні Йосипа Терелі. Для цього була проведена відповідна підготовка для деяких виступів на міжнародньому форумі. В цьому ж пляні в неділю, 30 березня ц.р., відбулись збори у Домі Визвольного Фронту, під час яких були виголошені дві доповіді, присвячені Йосипові Терелі із фортепіяновим виступом. Хоч для цього обставини, себто погода і великодні свята за новим календарем, не були пригожі, але понад всі сподівання на збори прийшло багато мирян.

Збори відкрив голова відділу УПТ Микола Галів і попросив о. ігумена Патрикія Пащака, ЧСВВ, провести молитву. М. Галів у короткому вступному слові підкреслив, що цими зборами, присвяченими обороні Йосипа Терелі, водночас відмічаємо виняткову подію в житті нашої Помісної Української Католицької Церкви, якою є сорокріччя її примусового возз’єднання з московською православною Церквою. Це значить сорокріччя її існування у неймовірних і подивугідних обставинах, у безперебійному жорстокому і безоглядному переслідуванні. Незалежно від усіх провокацій, переслідування, наша Церква в Україні існує, має своїх вірних, священиків, священичі покликання, своїх владик, а існування Ініціятивної групи захисту прав віруючих і Церкви в Україні, що її головою до його ув’язнення був Йосип Тереля, є незаперечним фактом.

Насувається питання, чому в Радянському Союзі можуть існувати різні Церкви — римо-католицька, польська, литовська і, само собою, упривілейована московська православна Церква, але не може існувати Церква з прикметником «українська». Церкву з прикметником «українська» випалюють вогнем і стинають мечем, бо вона все була опорою у найчорніші дні національного занепаду. Наша Церква була тією надією, що не давала українському народові втратити віру в Бога. Йосип Тереля, в обороні якого ми підносимо наш голос, є одним з сучасних апостолів, що йде з ім’ям Христа за права Української Католицької Церкви.

Високопреподобний отець ігумен Патрикій Пащак у своєму глибоко продуманому і дбайливо опрацьованому слові спершу подав широку панораму Української Католицької Церкви і творчо-тернистий шлях Йосипа Терелі. Промовець, о. ігумен Патрикій, підкреслив, що ми живемо в іншому світі, ми часто до наших питань і проблем підходимо стереотипами, повторяємо ті самі фрази й терміни, що до нікого не промовляють. Промовець навів факт, який особисто пережив у Римі 27 травня 1985 року, коли Блаженнішого Мирослава-Івана було інстальовано кардиналом. Тоді відбулась відповідна церемонія у тій самій залі, де колись, в 1596 році наші київські владики підписали унію з Римом, на що звернув увагу Блаженніший Мирослав-Іван.

Папа Іван-Павло II, відповідаючи на слова Блаженнішого Мирослава, сказав, що, номінуючи його кардинальською гідністю, бажав окремо відмітити нашу Українську Католицьку Церкву, яка пройшла і дальше проходить тернистим шляхом. Промовець відмітив, як проходило примусове возз’єднання з Російською православною Церквою. Наводив деякі документи, як ще покійний Слуга Божий приготовлявся до тих подій, що стались з нашою Церквою в 1946 p., цитуючи відповідні місця в різних маловідомих для загалу документів. Згадував, які в цьому напрямі проводились заходи. Ні більше, ні менше, Москва діяла протиконституційно і поставила нашу Церкву поза буквою закону, що сталось на т.зв. «львівському соборі», у березні 1946 р. На Карпатській Україні це саме сталось в 1947 році після отруєння Владики Ромжі, а на Пряшівщині — в 1950 році.

Серед такого сценарія появляється молодий, талановитий, уродженець Срібної Землі — Карпатської України — Йосип Тереля. Він же — винятковий феномен не тільки серед українців, але взагалі, який неустрашимо бореться за правду, за права, що їх гарантує Радянська Конституція.

Промовець наводив і цитував окремі фрагменти з документів Йосипа Терелі, а довше зупинився над його розмовою з київськими офіційними представниками. Йосип Тереля належить до типу людей, який не зрікається того, в що він переконано вірить. Він заслуговує на повну нашу піддержку й увагу.

Надія Світлична у своєму, як звичайно, з тонким відчуттям виступі дала свою окрему сильветку Йосипа Терелі на підставі своїх безпосередніх зустрічей з ним в Україні й пізніших його писань з Хроніки Української Католицької Церкви. Вона подала його біографічні дані, день його народження, назвала його батьків, зокрема батька, який загинув у боротьбі, як подають більшовицькі джерела, з «бандерівцями», а також матір, що була членом комуністичної партії.

Він завжди змагався за правду, він від неї не відрікався, навіть тоді, коли це йому загрожувало. Йосипові Терелі не довелось закінчити університетських студій, а його студії — це були тюрма, заслання й різні «психушки». На своєму недовгому житті він пройшов багато різних випробувань, але ніколи не нарікав.

Трудно собі пояснити і уявити, як Йосип Тереля в таких обставинах міг створити вісім чи дев’ять чисел «Хроніки Української Католицької Церкви». Він це зробив тоді, коли взагалі ми не маємо жодних інформацій з-поза Залізної завіси. Тереля не тільки пише прозою, але також пише вірші. Правда, на засланні він багато більше писав віршів. Але це нічого дивного, бо слід мати на увазі, що творити на засланні вірші — це так само, як молитись.

Йосип Тереля написав вже дві збірки, що їх Українське Патріярхальне Товариство вирішило надрукувати окремою книжкою. Крім цього Тереля також малює. Він має вже гарну колекцію екслібрісів, і кожний з них є присвячений комусь з його добрих друзів. Під кінець Надія Світлична розповіла про дружину Терелі — Олену, яка з ним несе нелегкий хрест, проходить хресну дорогу. Сьогодні трудно сказати, кому є легше — Терелі на засланні, чи його дружині з двома дівчатками і одним хлопцем, що її виганяють з хати. Надія Світлична звернулась із закликом, щоб не забувати Йосипа й Олену Терелю та підтримати їх на дусі своїми листами. Вона подала адресу, на яку можна писати.

На закінчення програми Орест Гарасимчук, випускник Українського Музичного Інституту в Нью-Йорку, добре виконав рапсодію ґ-моль Брамса і Стоккато А. Косенка.

Голова відділу подякував о. ігуменові Патрикієві Пащакові за глибоке й дбайливо виголошене слово про Йосипа Терелю, Надії Світличній — за ЇЇ з чуттям висловлені особисті спогади про Йосипа Терелю і Орестові Гарасимчукові — за гарне фортепіянове виконання, а всім учасникам за численну участь. Збори закінчено молитвою, яку знову провів о. Патрикій Пащак.

Йосипові Терелі було три роки, коли на т.зв. львівському «соборі» 1946 р. розпинали нашу Українську Католицьку Церкву. Хто міг в той час подумати й передбачити, що трирічний син батьків-комуністів стане апостолом Української Церкви і буде її, розп’яту, воскрешати у царстві сатани в Радянському Союзі. Син Срібної Землі – Карпатської України — Йосип Тереля став дійсним неустрашимим борцем-апостолом нашої розп’ятої Української Католицької Церкви, яку протиконституційно поставлено поза законом у Радянському Союзі.

Читаючи автобіографічні рядки Йосипа Терелі, що складаються з незаперечних згущених фактів бестіяльного терору більшовицьких душогубців, які все і всюди наголошують про «мир», «гуманність», «свободу слова», «віровизнання» і т.д. Для них це пусті, без жодного значення, слова, які у практичному житті здійснюють протилежне до сказаного. Зрештою, вони майстри брехні, насильства й терору. Тереля і багато інших є тільки підтвердженням цього. У майстерності їх терору немає інших, що могли б їх перевищити. Гітлер зі своїми жорстокими посіпаками не вмився до КДБівських душогубців.

Пригляньмось до того, що пережив і дальше сьогодні переживає Йосип Тереля. Хоч знаємо, що він не вчинив жодного кримінального злочину, нікого не обманув, не зробив нікому жодної кривди, а його вже понад 20 років тероризують, ув’язнюють, засилають до психушок і переводять різні фізичні й ментальні провокації тільки за те, що є віруючий, здійснюючи Божі Заповіді й належачи до Української Католицької Церкви, яка є зліквідована і є формально поза законом, хоч всюди підкреслюється що в Радянському Союзі є свобода віровизнання. Перечитуючи слова Йосипа Терелі, рядки його безпосередніх переживань, прямо важко звичайній людині повірити що все це він міг витерпіти і міцно та високо держати знам’я Христа. Вдумаймось в його безвиглядно важку ситуацію. У Терелі троє маленьких дітей, які виростають без його батьківської любови, опіки й виховання. Це справді неохопний великий душевний біль.

Не забуваймо й ми у діяспорі вільного світу про Йосипа Терелю, а зокрема станьмо в його обороні, піднесімо наш голос про нього і звернімось до людей доброї волі, щоб і вони долучились до нашого голосу в обороні Йосипа Терелі.

Поруч з цим піднесімо наші щирі спільні молитви до Всевишнього Господа Бога і нашої Покровительки Пречистої Діви Марії, щоб Вони заступились за Йосипа Терелю, його дружину і маленьких діточок та нагородили їх своїми щедрими ласками, добрим здоров’ям та силою витривалости, щоб могли витримати всі сили пекла — червоної імперіялістичної Москви. У цьому місяці березні з’єднаймось усі в наших спільних молитвах з Йосипом Терелею та його страждаючою сім’єю.

О, Мати Божа і Спасителю наш Ісусе Христе, вислухайте наших безмежно щирих молитов і допоможіть Йосипові Терелі, як колись св. апостолові Петрові, визволитись з кайданів неволі, молимо й благаємо.

Редакція

(Закінчення відкритого листа голові КДБ Ю.В. Андропову
з грудневого числа 1985 р.)

«Й за ім’я Моє будуть усі васненавидіти.
А хто видержить аж до кінця, той буде спасений».
(Єв. від Марка, 13:13)

8 грудня 1972 року я прибув у спецлікарню уст ЖХ ЯО 100/5 Сичовки. Над виходом брами величезний плякат, на якому кривавими буквами слова: «На свободу с чистой совестью». І се у спеціяльному концтаборі для психічно хворих!!! У п’ять рядів колючий дріт, два паркани з вежами для вартових, собаки, зовнішня і внутрішня охорона з автоматами у руках. Одинадцять величезних двоповерхових бараків, у яких розміщено зеків, або як ще кажуть, «псіхів». Псіхи розподіляються на політиків ікримінальних: кримінальні — се ті, що стали на шлях виправлення, політики — ті, яких треба ще «виправляти», а то й просто вбити.

Кримінальний злочинець за подвійне вбивство (вбив вагітну жінку на дев’ятому місяці) — виписаний з Сичовки за рік, а «клеветнік» Жук В. відбув п’ять років…

Ніч. Сніговиця. Нас ведуть до машин («воронків»), набивають до знемоги. Все це було і до цього, але тут, на цій ось нічній станції все це виглядає чорним і якимось важким, позбавленим усього людського, відчувається нахабність солдатів і служби нагляду – ми геть безправні! За нас, наше життя ніхто не відповідає! У брудному, схожому на бункер будинку (у цьому будинку чекали знищення приречені польські офіцери в 1941 році) — нас роздягають і наглядачі по троє заводять на «прийом», і се серед ночі. У кімнаті п’ятеро осіб, одна жінка у білому халаті (Царьова, дружина садиста Царьова); які вони тут недоречні, інші у формі військовиків. Перед ними лежать «справи» кожного з нас. Заходжу і спиняюся біля дверей.

— А это что? Второй раз по 70 статье, два побега — скажи спасибо, что жив остался. Должен помнить, что здесь лагерь для особо опасных преступников. Начальству подчиняться без слов. — Я мовчу…

Жидок? — питається старший лейтенант. — Я мовчу. — Что, разговаривать с нами не хочешь? Сволочь! В Израиль захотел!.. — Відповідаю, що я українець з Карпат. — Значит, карпатский жидяра, порядочные хахлы не будут подрывать государство.

Мене призначили у 10-те відділення до начальника відділення старшого лейтенанта Буть Юзефа Казиміровича. Ранком о 11-ій годині викликає начальник відділення. «Санітари» (кримінальні злочинці) приводять до кабінету. У кабінеті двоє. Знайомимося — Кушаковський Ігор Ноєвіч, головний лікар, та Буть Юзеф Казимірович. Питаються, на що скаржуся і яка у мене хвороба. Відповідаю, що турбує печінка та шлунок. Мене перебивають і питають, чи я згідний з діягнозою — кажу, що так, згідний. Буть наливається кров’ю і кричить, що вони тут вирішують, що, хто, який — мене будуть лікувати «кулазіном», виб’ємо всі мозки. Ідіть…

Через два тижні приїхала мати з сестрою Наталкою на побачення. Ведуть і попереджають — розмовляти тільки російською мовою, про справу ні слова, про лікарню ні слова, у противному разі — «кулазін».

Коли мене привезли до Сичовки, я важив 52 кг. (мій зріст 173 см.) Розмовляємо, перестрибуємо з п’ятого на десяте — розмовляємо рідною мовою. Побачення припиняється. Мама вимагає перекладача. Нема. Десь виїхав, бо він ще й Смоленськ обслуговує (у Смоленській тюрмі на той час з українців один Красівський). Мама сказала, що буде чекати на перекладача. Беру передачу, її ретельно обшукують, навіть цукерки ріжуть навпіл — і йду. На другий ранок у передачі знаходжу фінський ніж, повідомляю адміністрацію. Через 15 хвилин у відділення вривається осіб 10 наглядачів та «санітарів» — накидуються на мене, б’ють і прив’язують до ліжка,— при цьому вимагають, щобя сказав, кого хотів убити?.. Рівно два місяці я був прив’язаний до ліжка, кожної ночі наглядачі з «санітарами» лікували «кулазіном» били чоботами, ключами. Звільнив мене майор уп. КДБ Шестінський. Як заявив Шестінський. він прикріплений до мене як шеф, і від мене самого залежить, коли я «виправлюся» і зможу піти додому.

Всього у Сичовці близько 300 осіб з політиків, у 10-му відділенні 24 особи — 70 інших кримінальні:

1. Євангельський християнин Крючков з Калузької области, росіянин, засуджений у 1941 р. до розстрілу, пізніше замінено на 25 років, у 1956 р. привезений на «лікування» у Сичовку.
2. Махаєв Єлім, чечен, 1942 р. народження, правовірний музулманин, керівник КОПЗ (Кавказької об’єднаної партії звільнення) — засуджений грозненським судом у 1969 р.
3. Богданас — литовець, католик, підданий Німеччини. Від 1945 по 1948 р. був у превентивному таборі під Вологдою. У 1948 р. вивезений у Норильські табори. Був у спецтаборі для іноземців (8 тисяч осіб). Люди різних національностей вчені, інженери, офіцери різних армій, їх заставляли прийняти громадянство СРСР і працювати на державу. «Непокірних» — розстрілювали. На 1951 р. у зоні залишилося 300 осіб. Богданаса перевели в центральну лікарню, а звідси в 1953 р. у психіятричну лікарню м. Казань, де тримали до 1962 p., після чого перевели у Сичовку.
4. Жук Віталій, росіянин, запроторений до спецлікарні за «измышления и клевету на органы власти».
5. Котов Леонід, росіянин. Істинно православний. Вперше засуджений у 1939 p., вдруге у 1945 р. до розстрілу: розстріл замінено 10 роками. Відбував у горьковських та мордовських таборах до 55 р. У 1956 р. знову схоплений органами КДБ і засуджений строком на 10 років — із 40 років тюрем та таборів Котов відбув 20 у спецлікарнях. У 1975 році замордований в Сичовці. Вічна пам’ять сину Христовому.
6. Босс Давид Якович — шотландець, католик, за те, що хотів виїхати на батьківщину в 1945 p., засуджений за 58 ст. Звільнений в 1953 р. і направлений на висилку в Таджицьку РСР, де в 1956 р. знову схоплений органами КДБ, все те ж: вимагав виїзду на батьківщину. Визнаний психічно хворим і поміщений у тюрму м. Казань, у 1962 р. переведений у Сичовку. У 1975 р. у жовтні звільнений і направлений на місце висилки.
7. Кліщ Михайло, українець, уніят, 1941 р. народження, засуджений по 62 ст. УКК. У 1973 році переведений з Володимирської тюрми у Сичовку за малюнки та вірші. За малюнок Т.Шевченка літом 1974 р. його було скатовано був прив’язаний і його почали «лікувати», як не ставшого на шлях «виправлення».
8. Юрлов Дмитрій, росіянин, родом з м. Кірова, засуджений по ст. 190, у 1972 р. переведений за табірний бунт у Сичовку.
9. Кудрявиев Євген, росіянин, житель м. Смоленська, ст. 190 та виготовлення і кража зброї — відбув у черняховській та смоленській спецлікарні 7 років.
10. Володін Анатолій, росіянин, ст. 70. в 1971 р. переведений з Володимирської тюрми за «клеветнические измышления». У 1975 р. повішений наглядачами у камері.
11. Лом-Лопата Іван Ф., українець — вперше засуджений у 1942 р. за ст. 58 п. 10, у тому ж році визнаний психічно хворим. Без вироку, без будь-якого документу направлений в Тайшетські табори, де через 8 років був засуджений табірним судом строком на 25 років. У 1968 р. у лагпункті ст. Явас за «оскорбление офицера» засуджений на два роки із заміною режиму — визнаний рецидивістом. У 1969 р. переведений у Володимирську тюрму за збірку поезій, а в 1970 р. у Сичовку — поет, пише російською мовою.
12. Кукобака Михайло, білорус, притягнений до відповідальности Володимирським обласним уп. КДБ за ст. 190, марксист.
13. Бондаренко, українець, істинно православний, бувший секретар обкому м. Дніпропетровська, репресований в кінці тридцятих років і 1949 р. притягнутий до відповідальности табірним судом за пропаганду Євангелія, засуджений на 25 років. У 1951 р. переведений в табір Сухово-Безводний, Горьковської области, а звідси до спецлікарні в тюрму м. Казань. У 1961 р. переведений в Сичовку, де в 1969 році був замучений адміністрацією 3-го відділення на очах в’язня Босса Д.Я. Вічна пам’ять синові і слузі Христовому.

Що таке Сичовка? — Це те, чому Данте позаздрив би на типажі та описи спец, пекла… Санітари за будь-що били і знущалися над «псіхами», особливо євреями, починаючи з 1972 року, у тюрмах і таборах негласне переслідування євреїв, знущання, побиття санкціонувалося табірно-тюремним начальством; — якщо ми, українці, націоналісти, до недавнього були «шпіонами», то тут ми враз стали «жидами» — бо «жиди» лиш хочуть «гибелі» держави (?). Від «псіхів» відбирали посилки. Для сміху заставляли хворих їсти живих жаб. Насилували хворих і тим самим вдоволяли свої статеві потреби — і все це для «сміху!…» Так, у 1965 р. бригадир санітарів третього відділення вбив молотком хворого Сурганова за те, що той просився до вбиральні — і що? Вбивцю перевели до іншого табору. У 1973 р. — весна і початок літа — за вказівкою начальника дев’ятого відділення Єлени Леонтьєвної протягом двох місяців був мордований хворий Смірнов — його кожної ночі «санітари» та наглядачі били, в наслідок чого Смірнов помер. Треба зауважити, що 40% наглядачів українці, але якщо розмовляти рідною мовою, то не було ні одного, хто б міг бути за перекладача,— кілька наглядачів було євреїв, так ці з особливою жорстокістю відносились до своїх одновірців, щоб бува власті не сказали, що вони співчувають «ізраїльтянам»; у сьомому відділенні садист Царьов замучив грузинського єврея за те, що хотів виїхати до Ізраїлю — його визнали психічно хворим.

Начальник четвертого відділення Лев Зеленєв, один з трьох садистів табору, довів хворого Дакерса до того, що той в пориві відчаю та самооборони схопив сокиру і порубав двох санітарів, за що адміністрація мала можливість встановити терор по всій «лікарні». У липні 21-го у запретці був розстріляний молодий зек Літвінов (21-го відбуласявтеча, учасником якої був Літвінов),— останній ще жив чотири години (все це відбулося на моїх очах), та нач. оперативного відділу старший лейтенант Гілка заборонив робити операцію, бо він не стягнув показів про втечу.

Скажіть, у яких і де державах стріляють психічно хворих? Ніде! Зате в СРСР це норма. До речі, третього із втікачів, Кабанова, також підстрелили, а привізши до табору, страшно побили — ось ваше лице!

Політв’язня Юрія Бєлова, який проходив у мене по справі №34 та по справі З.Красівського №33, систематично мордовано весь час та погрожувано «вічним ліжком». Бєлову під страхом кари забороняли спілкуватись зі мною та з політв’язнемВ.Тітовим. Політв’язня Володіна, художника, росіянина з відома опер. частини та начальника відділення Царьова повісили літом 1975 p., а по таборі пустили слухи, що останній сам покінчив життя самогубством.

Українського політв’язня, художника Михайла Кліща, Царьов постійно тероризував. За період 1963 по 1973 р. у Сичовці було вбито або скатовано 475 осіб — се ті, що померли у Сичовці (для переконання загляньте у книгу прибувших на «речевому складі», де напроти кожного з них у графі стоїть одне слово: «умер»).

Що я можу сказати? Тільки одне: страшно і гидко бути громадянином країни, де людина — підніжжя для досягнень панівних великодержавних, гегемоністських стремлінь.

Сьомого квітня 1976 р. мене звільнено і… о парадокс! 26 квітня видали мені пашпорт, мене визнають військово зобов’язаним — повторилася історія з відомим політв’язнем Буковським. Вдома мені не дали змоги жити. Мою дружину Олену Терелю за місяць до мого звільнення вигнали з роботи, анулювали прописку як «незаконну».

Скажіть, невже прописка в СРСР може бути незаконною? Коли дехто із моїх родичів, які проживають за кордоном, вигукують: «Не може бути! Невже руські геть дурні?» — мій дядько Фелес Іван, що змушений був емігрувати в США з Братіслави після «празької весни», радить, щоб їхали сюди, подивилися і випробували на власній шкірі «совєтську систему». Ви посміхаєтеся і говорите, що се найрадикальніша пропаганда. Та хто відчув на власній шиї хоч раз чобіт Москви, той ніколи його не забуде — і все це стосується Вас. Те, що я зазнав — все була справа рук КДБ, тобто і Ваших рук. І як гидко чути, коли до мене підходять люди — застрахані КДБ і говорять, що із КДБ питаються, як Йосип відноситься до КДБ. Цікаво, як можна ставитись до вбивць? Як можна ставитися після 14 років тюрем, таборів, спецлікарень? Як? Адже тільки в одній Сичовці до мене «психічно хворого», було приставлено трьох кадебістів як шефів — чуєте?! Шефів… Майор Шестінський, капітан Станкевич та старший лейтенант Сазонов. Так хто хворий: я чи КДБ?

У мене, «псіха» за совєтською діягнозою — вимагали розкаяння і відмови від поглядів. Невжепсихічно хвора людина має змогу порушити основи радянської влади? Яка ж та влада непевна у собі, якщо всі, хто має власну думку, зараховані до «психічно хворих» або ворогів держави. У Сичовці мене карали за олівець і папір — ламали пальці, в’язали, як «возбудівшого»… — не вільно було писати! Можливо, щось змінилося на так званій волі? Ні! Мені й тут не дають змоги писати, вчитися, мене не друкують — я тяжко хворий, у мене нема грошей на лікування, мені не дають сеї можливости органи КДБ та міліція,— а хвороба печінки, шлунку, радикуліт тим часом прогресують.

І тому на сьогодні я, одна із жертв КДБ, заявляю:

«Опам’ятайтеся!» — і хоча се голос вопіющого у пустелі, я знаю, що нема нічого, що не мало б кінця. Ви скажете, що все те було у таборах; а хіба на «волі» не те саме?

За п’ять місяців дарованої «волі» я вже втретє міняю місце проживання (на цей раз у мене його взагалі нема, із-за переслідування міліції та КДБ я бігаю по Україні, як загнаний олень). Всюди мені говорять: «їдьте з нашої области!» Цікаво? Чому нашої? Так куди мені їхати? — зовсім недавно мені сказали: «Тебя легче убить, чем посадить — но помни, будеш из жидками водиться, прибьем…». Така можливість була, але мене не вбили, мене побили. Хто? А Ви,— молодчики Вашої фірми. Ви мене зробили фізично непридатним до життя і знову продовжуєте добивати — так хто ж ви після цього? Я маю право говорити: вбивці! Ви ж можете тільки мовчати і каятись, якщо ще є совість…

Так у серпні 1976 р. я написав прохання на ім’я вінницької єпархії про можливість моєї висвяти у сан ієрея. 16 вересня 1976 р. за підписом секретаря єпархії Рішка, я отримав офіційне повідомлення, що такої можливости нема. Та вже 20 вересня я отримав телеграму за підписом самого єпископа Агафангела, щоб я явився в управління єпископатії 21 вересня. Ось текст телеграми:

20/9 1250

ТЕЛЕГРАМА

Винниця 50/ 29 16 20 1 125 Комсомольское, Козятинського Винницькой Тереле Йосифу Михайловичу — Вторник двадцять первого сентября Вам необходимо прибыть Винницу — єпископ Агафангел —

21 вересня, разом з моєю дружиною, я виїхав до Вінниці. О 10 годині явився в єпархію, де мене зустрів владика Агафангел. Ми привіталися, і єпископ повідомив, що єпархія переглянула своє «нєт» і вирішила висвятити мене у сан священика, з послідующим направленням на навчання до Ленінграду, але до цього потрібно мені явитися до голови Ради Церков при Вінницькому облвиконкомі Собка і поговорити з ним — так вирішило обласне начальство, і якщо з боку Собка і тих, хто за ними стоїть, буде сказано: «добре», моя справанезабариться. У Собка були присутні якісь мужчини, імен своїх не називали; Собко сказав, що я можу розмовляти при них.

Після досить довгої розмови були вирішені всі проблеми з моєю висвятою і була дана офіційна згода. Після чого я пішов до владики і доповів пророзмову. Владика, їх преосвященство Агафангел сказав, щоб я офіційно оформився псаломщиком при церкві св. Георгія і проходив практичні зайняття при протоієрею — о.Николаю, священнослужителю в селі Козятині, на що я дав згоду. І що через місяць мене визовуть до Вінниці, де і буде переведена висвята і одноразово я буду протягом певного часу при особі владики набувати необхідних знань. Ми розпрощалися, і я вийшов на двір. Виходячи з брами єпархії, до мене підійшла молода людина років 30 і спиталася, чи я Тереля, на що я сказав, що так. Тоді він повідомив, що мені потрібно ще на хвилин 10 під’їхати до Собка, бо ще виявилося ще кілька спірних питань, які потрібно вирішити. Ми сіли в чорний автомобіль і поїхали. По дорозі підсіло ще три особи… Я занепокоївся. Вечоріло, а мене все везли — всі мовчали. З часом товстопикий спитав, звідки я родом? — Я відповів. Мене почали питати, чого я ходив до єпископа, коли я звільнився, і т.д. Потім сказали, що краще буде, якщо я виїду з області до себе додому. Я відповів, що мене звідти виїли. Потім почали погрожувати, щоб я не ходив з дружиною до церкви — «Не строй из себя Исуса Христа, все зто жидовские выдумки». Почали грозити, якщо не припиню «пропаганду бреда среди интеллигенции и честных тружеников, мы тебя, сволочь, таки прибьем». Я відповів, що як ходив, так і буду ходити до церкви, на все воля Божа, нехай роблять, що хочуть. Вночі в’їхали на якийсь цвинтар. Мене вивели з машини — довкола могили, хрести, тиша… Хтось ударив мене в бік, я звалився. Посипалися удари. Прийшов до пам’яті від холоду, і щось різало руки, хтось сопів і лаявся. Мене прив’язали до хреста. Рот був зав’язаний якоюсь тканиною (шарф).

Прив’язавши, сказали, щоб подумав про все, що мені було говорено — а вони тим часом підуть прополоскати горло…

З ночі 21 вересня до ночі 23-го я був прив’язаний до хреста в гущавині цвинтарних кущів та дерев… 23-го мої мучителі приїхали і відв’язали мене — повели до машини, почали бити, щоб не оглядався. У машині був тільки шофер і двоє з тих, що були 21-го. Мене попередили, щоб тримав язик за зубами, бо якщо я кому скажу, мене засадять до психлікарні, а там зроблять «марафон»; що то таке, я не допитувався. Попередили ще раз, щоб виїхав з Вінницької области.

Через тиждень я приїхав в Вінницю до Собка (владики не було — хто міг знати, що КДБ підло використає християнського єпископа для своїх чорних цілей?..)

У Собка я про все розповів. Він спитав, чи я говорив ще кому, я сказав, що ні. Тоді Собко спитав, чи я не лікувався у психлікарнях, на що я відповів, що все ясно, і зібрався іти геть. На що Собко відповів, щоб я не гарячкував і що його ім’я ніде не буде фігурувати, щоб я зачекав, він подзвонить до КДБ і ми про все переговоримо, що я «мудрий» хлопець і для чого гарячкувати. Я відмовився розмовляти з представником КДБ — після чого Собко сказав, що у вівторок о 11 годині до мене приїде пер. обл. уп. КДБ, і все буде в нормі… Ніхто не приїхав, зате 2 листопада мене арештовано на роботі капітаном міліції Тимощуком, і мене буквально викрадено і завезено до обласної психіятричної лікарні в м. Вінницю — за доносом того ж таки Тимощука.

Мене помістили у перше відділення, де завом є Іван Васильович Слічний. Помістили до буйних. Цікаво? Чи знаєте Ви, що таке пити воду із «роднічка» або «ручейка»? Що це таке? А це унітаз,— і хоч хворий відчуває, що це щось не те, та спрага заставляє його напитися. Вдумайтеся! Це не тюрма. Але система промовляє сама за себе.

23-24 листопада мені було проведено комісію — визнали здоровим і попередили, що я відповідальний перед судом за свої дії — і знову, в який раз: їдьте додому!!!

По приїзді у Комсомольське знову розпочались репресії. Так 15 грудня капітан Тимощук визвав мене і завхоза лікарні Розбіцького у сільську Раду, де Тимощук заявив, що Розбіцький мій «шеф» (неясно), і що я повинен у всьому звірувати [мабуть, «звітувати». — Ред. «Патріярхата») перед ним, а якщо я у суботу і неділю куди відлучаюся, повинен попереджати, куди їду, щоб останній міг попередити міліцію, щоб мене не шукала… Цікаво? Де і в яких законах, постановах вказано, щоб громадянин, хай і безправної держави, доповідав агентові, що він має робити і куди їде?

Того ж 15 грудня представники районового управління КДБ почали «збирати» на Терелю «матеріяли» кагебіст продиктував те, що йому було потрібне, і троє лікарів — людей, яких я взагалі не знаю, ніколи з ними не розмовляв, дали «покази» четвертий показ дав мій «шеф» Розбіцький. Для чого все це? Як висловився кадебіст «Мы должны предупредить Йосифа…» А що попереджати? Тюрма? Табір? Вбивство? — все це випробувано не раз, і ніщо не заставить мене забути, що я людина.

Одноразово репресії посипалися й на мою родину. Місяць тому мою маму Терелю Маргариту було виведено із складу членів бюро райкому, виведено з членів керівництва профспілки заводу. Ось де лице Вашої дійсности! Чи буде покарано Тимощука і тих, хто стоїть за його спиною? Я думаю, що ні. Ще перед звільненням мене попередили, щоб з мого пера не вийшло нічого про Сичовку, за що мені на волі ніхто не буде дорікати тим, що я сидів. І, як бачите, я «дотримував» слова то за це тихенько хотіли позбутися свідка і своєї жертви. Після всього, що я зазнав у таборах та тюрмах, і того, що ще чекає мене в майбутньому, я говорю ні! Бути громадянином СРСР є злочином. Се означає, що я заодно з Вами, з тією спілкою, що іменує себе КДБ. Я вимушений виїхати з рідної землі тільки тому, що вона сплюндрована чужими зайдами, мені нема місця на ній, бо я не такий, яким би мене хотіло бачити КДБ. Але я вірю у те, що ми повернемося на Україну, Україну вільну і гостинну для всіх, хто бажає їй добра і добробуту.

21.12.76 року

Йосип Тереля

Архів «Смолоскипа». Оригінал.