Цього року, 4 серпня, виповнюється сто років від дня смерти Галицького (був колись такий титул!) «митрополита греко-католицької Церкви Сильвестра Сембратовича».[1] Народився він в с. Дошниця на Лемківщині, тепер Коростянського воєвідства; студіював у Відні й Римі, де здобув докторат з богословії і вже священиком повернувся в Україну під Австро-Угорщиною. Працював священиком в с. Фльоринці й Тиличі, а з 1862 року у Львові, коли Галицьким митрополитом був його стрий Йосип Сембратович. Був викладачем догматики на Львівському Університеті. В 1879 році отримав гідність єпископа, а в 1895 році кардинала. По вимушеній резигнації з митрополичої столиці свого стрия Йосипа Сембратовича[2] в 1882 р. стає адміністратором Галицької митрополії, а від 1885 року її Митрополитом.
Не легкі були то часи для Української Церкви взагалі, в тому і для греко-католицької під Австрією, де т.зв. крайовий уряд був в руках польської маґнатерії. Митр. С. Сембратович домігся створення нової Станіславівської (тепер Івано-Франківськ) єпархії; провів реформу ЧСВВ створив Згромадження Служебниць П.Д.М., яке між іншим займалось організацією притулків (садочків) для дітвори; покликав до життя кілька релігійних товариств, а серед них Інститут (виховний) для хлопців і дівчат.
Турбувався митр. С. Сембратович про моральне добро нашого народу, звертаючи увагу на його освіту. В своїх пастирських листах постійно пригадував священикам і мирянам, щоб дбали про школи, бібліотеки, читальні. Бо треба пам’ятати, що Унійна Церква була ще під переможним впливом польського Костела і польським взагалі, а з другої сторони все зростаючим тиском москофільства й германізму. Навіть в самому Львові не було жодної української народної школи, лише в кількох вивчали українську мову як предмет. Старання українців в австрійських властей про українську школу успішно торпедувались крайовим урядом, який був в руках поляків. І, власне, завдяки турботам митр. С. Сембратовича у самого цісаря Франца Йосипа І, намісник Галичини, а рівночасно керманич польської крайової політики, прем’єр граф Казимір Бадені мусив згодитися на домагання українців, і міська рада Львова дозволила на відкриття української школи, школи з українською мовою навчання.
Здійснюючи діяльність започатковану ще Перемиськими єпископами, мир. С. Сембратович в 1885 році благословив видання першого українського молитовника народньою мовою. (Молитовників було два — менший і більший). На той час була це подія великої ваги не тільки релігійної, а передовсім суспільно-національної і політичної, бо сприяло національній свідомості.
Як згадувалось, він, в якійсь мірі, здійснював започатковану Перемиськими єпископами політику національного відродження в XVIII ст. Тому згадаймо й про них. 1780 року Перемиські єпископи видали т.зв. «Валявські Постанови»,[3] звані «Конституціями». в яких звертались до парохів: «Приказуємо деканам спонукати парафіян ставити школи при церквах для бакаляра і учителя дітей української мови…».[4] «Поручаємо і приказуємо, щоб в кожному селі був здібний бакаляр (…), який міг би в школі збудованій при церкві навчати української мови не тільки священичих дітей, але теж тих, які зголосяться…».[5] «Преосвященний Архіпастер напоминає і приказує священикам, щоб навчали своїх синів передовсім української мови…».[6]
І хоч ці «конституції» були писані ще польською мовою (!), то був це історичний зворот від польськости до українства, було повернення до своїх українських джерел, які ми були втратили; було це започатковання нашого національного відродження, зроблене нашими єпископами. Цього факту не можна недоцінити, як і людей, які цей історичний крок вчинили. Але в тій ситуації під Австрією, яка перейняла спадщину по Польщі, мусило пройти ще пів віку, щоб в 1834 році появилась українською мовою «Русалка Дністрова» і то видана поза Україною, бо в Будапешті; щоб в 1848 році відкрито в Львівському університеті катедру української мови і аж сто років, щоб появився молитовник українською народньою мовою з благословенства митр. С. Сембратовича, а в 1888 році відзначено врочисто 900-ліття хрещення Київської Руси-України. Такий був тяжкий і тернистий шлях нашого повернення до українства. Тому належить віддати пошану тим пастирям, які мали відвагу й гідність зробити перші кроки нашого національного відродження яке започаткувала, власне, Унійна Церква.
З тим більшою радістю згадаймо і митр. Сильвестра Сембратовича, який вийшов з наших західніх окраїн — Лемківщини, згадаймо їх всіх хоч раз на сто років! Але й молімося і працюймо для того, щоб вже ніколи у нас не повторився занепад національного життя і свідомость в суспільному і в церковному житті. Ми тут згадали заслуги людей Церкви в національно-громадському вимірі, не торкаючись їх діяльності чисто церковного служіння, хоч розділити її, мабуть, було б досить трудно.
Література:
Подренчна Енциклопедія Косьціола, т. 36, 1914 р.
З Літопису Християнської України. А. Г. Великий, т. VIII, 1967 р.
[1] Митр. Йосип Сембратович народився 1821 р. в Криниці.
[2] Митр. Сильвестер Сембратович народився 1836 p., помер 4.08.1989 р., похований в соборі св. Юра у Львові.
[3] «Валявськими» називались тому, що палата Перемишльських єпископів була в Валяві під Перемишлем. Ці «Постанови» видали 1780 р. єпископи: М. Рило, А. Ангелович, М. Левицький, пізніший Галицький митрополит.
[4] В оригіналі писаному польською мовою було: ”в рущизьнє” і “рущизни”.
[5] Подається за «Три Синоди Перемиські й епархіяльні постанови Валявські 17-19 ст.». Г. Лакота, Перемишль 1939 р.
[6] Самі єпископи послуговувались теж польською мовою, що не зменшує ніяк їхніх заслуг на національній ниві.