Йосиф Сліпий

The early Spring of 1971 saw an influx of Ukrainians into Rome. The first to arrive was our own Metropolitan Ambrose Senyshyn. He was followed by a nine-member delegation composed of representatives of the clergy Society of Saint Andrew, the Society for the Promotion of the Patriarchal System for the Ukrainian Catholic Church, Friends of the Ukrainian Catholic University in Rome, and the Ad Hoc Student Committee for the Ukrainian Catholic Patriarchate0 Then came a four-member delegation representing the World Congress of Free Ukrainians.

What brought all these people to Rome?

Speaking for the nine-member delegation, it can definitely be said that it made the trip out of concern for the future of the Ukrainian Catholic Church, concern for the growing credibility gap between Vatican words and deeds created by post Vatican II Curial policies.

The Decree on Catholic Eastern Churches accepted by Vatican Council II and promulgated by Pope Paul VI on December 21, 1964, proclaims “high esteem” for the traditions of the Eastern Churches. It recognizes that the “Churches of the East, as much as those of the West, have a full right and are in duty bound to rule themselves, each in accordance with its own established disciplines” (5); exhorts those who have fallen away from the traditions of their Church “to take steps to return” to these (6); insists on the reestablishment of the rights and privileges of the Eastern Catholic Churches — those recognized them “in time of union between East and West”(9); rules that the “patriarchs with their synods are the highest authority for all business of the patriarchate” (9); and then states that what has been said of the patriarchs is “valid” also in respect to major-archbishops (10).

Earlier, December 23, 1963, the Apostolic See recognized the Metropolitan of Lviv, Archbishop Joseph Slipyj, as Major-Archbishop. Being the only Major-Archbishop in the entire Catholic Church, it is obvious from article 10 of this decree that Major-Archbishop Joseph Slipyj has patriarchal rights. He began to exercise them. In time he convoked the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic Bishops. It met in Rome from September 29 through October 4, 1969. All “but one of the Ukrainian Catholic bishops of the world attended it. The absentee was Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia. This synod accepted the synodal system of administration for the Ukrainian Catholic Church and petitioned the Holy Father to elevate the status of Major-Archbishop Joseph to that of a Patriarch. All present signed this petition. There is no proof that the absentee from the synod ever added his signature to this petition though efforts have been made to convey this impression.

Despite the reassertion by Vatican Council II of the rights the Ukrainian Catholic Church possessed when it reestablished its affiliation with Rome in the Union of Brest in 1596, the Sacred Congregation for Eastern Churches is making constant efforts to maintain administrative control over this Church. It made an effort to invalidate the October 1969 Synod of our bishops. The most recent violation of the rights of our church is the method of the nomination of Monsignor John Stock as auxiliary bishop of Philadelphia. The nomination was made without knowledge, let alone the consent, of the Head of the Ukrainian Catholic Church, beyond the synod of our bishops. His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj was not even granted the courtesy of notification of it from official Vatican spokesmen. He learned about it from the newspapers as did the average layman. Such a usurpation of the rights of our Church and violation of the dignity of our Confessor of the Faith is highly demoralizing. It is intolerable. Coming on the heels of Archbishop Agostino Casaroli’s trip to Moscow during which he was reported defending the rights of the Roman Catholics in Lithuania, Polish Catholics in Lviv and Odessa in Ukraine but maintaining silence about the rights of approximately five million Ukrainian Catholics in Ukraine, the method of the recent nomination was interpreted as proof of the rumored Vatican-Moscow agreement to lay the Ukrainian Catholic Church on the sacrificial block for the promulgation of a Vatican- Moscow dialogue in the interest of some indefinite “higher cause”.

Fellow Ukrainian Catholics, on its native territories our Church has been legally liquidated. Those remaining in the Silent Church of The Modern Catacombs are persecuted. In the non-communist world this Church is exposed to the dangers of assimilation because it lacks an integrated administrative system of its owne It suffers from the absence of a patriarchal system of administration. In the Western Church the principle of collegiality has been fostered in the post Vatican II era as an innovation. To the Eastern Churches, our Church among them, this principle is a tradition the promulgation of which assures the survival of the particular Church and the negation of which spells its doom. If you are not interested in defending the rights of your Church because you are blinded by a misconception of the principle of Universality, then remember that the motto of the Universal Church is “Unity in diversity, equality for ali. Be a Catholic in the best sense of the word. Join our efforts in the promulgation of a patriarchal system for the Ukrainian Catholic Church. Its establishment will remove the credibility gap between Vatican promises and policies.

Public Relations Department, Society for the Promotion of the Patriarchal System for the Ukrainian Catholic Church

Мирянський З’їзд в Нью-Йорку, 19 червня 1971 p., розглянувши різні інформації та пресові повідомлення, джерелом яких є Ватикан або ним інспіровані засоби зв’язку, засуджує маніпулювання вістками, яке свідомо практикували чинники Курії у зв’язку із забороною Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кир Йосифові виїхати на відвідини до Канади. Не відповідає правді, як подають ватиканські джерела, що приїзд Верховного Архиєпископа був би перешкодив філядельфійським «свяченням», бо вони відбулися перед заповідженим днем приїзду Верховного Архиєпископа до Торонта 28 травня 1971 р. Так само свідомою дезінформацією та інсинуацією є інспірована Ватиканом вістка, нібито, ті, які брутально заборонили його виїзд, хотіли захистити Верховного Архиєпископа перед неприємними для нього виступами. Це є звичайний наклеп, бо ніхто не збирався виступати проти Кир Йосифа. Ми запитуємо, чого кард. Фюрстенберґ, знаючи, що проти нього готуються демонстрації у Філядельфії /про що він і Папа Павло VI були лояльно попереджені/, таки приїхав до Філядельфії і наразив особу «папського леґата» на неприємні виступи.

Ми з обуренням відкидаємо такі неправдиві, а той підступні інформації, які просуваються чужій пресі, облудливо прикриваючи сваволю і знущання куріяльної адміністрації над особою і урядом українського Верховного Архиєпископа, Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого.

В імені З’їзду Мирян в Нью-Йорку, 19 червня 1971 року:

За Раду Мирян:

д-р Роман Осінчук, голова
проф. Мирослав Лабунька, заступник голови

За Крайову Управу Товариства за патріярхальний устрій УКЦеркви:

д-р Зенон Ґіль, голова
інж. Ірена Колтонюк, секретар

За Резолюційну Комісію:

д-р Василь Маркусь, голова
мґр. Євген Гановський, секретар

Загальні Збори Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви дня 13-го червня 1970 р. у місті Нью-Йорк, ЗСА, однодушно приймають такі резолюції:

1. Загальні Збори заявляють свою синівську відданість Христовому Намісникові Святішому Отцеві Папі Павлові VI та прохають такої ж опіки, якою втішалася Українська Католицька Церква за часів великих попередників Його Святости як Климент VIII, Урбан VI, Венедикт ХV, Пій ХІІ й Іван XXIII.
2. Загальні Збори вітають їх Блаженство Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, Голову Української Католицької Церкви і Синод Українських Католицьких Владик, як найвищу владу Української Католицької Церкви.
3. Загальні Збори пересилають поклін та співчуття Владиці Української Католицької Церкви Кир Василеві Величковському, що відбував свою каторгу на тяжких роботах в Донбасі.
4. Загальні Збори вітають духовенство та вірних Українською Католицької Церкви на рідних землях, схиляють голови перед їхніми жертвами та висловлюють свій подив і пошану всім тим, що, не лякаючись переслідувань, стоять твердо при вірі своїх батьків.
5. Загальні Збори всеціло піддержують Українську Католицьку Ієрархію у її змаганнях за помісність і єдність Української Католицької Церкви і за завершенням її патріярхатом і звертаються з проханням до Предсідника Синоду Українських Католицьких Владик, Високопреосвященнішого Митрополита Кир Максима, проголосити в якнайшвидшому часі, синодальним декретом, за підписами усіх українських католицьких владик, помісність Української Католицької Церкви згідно з правами і привілеями забезпеченими Східним Церквам.
6. Для успішного переведення в життя постанов Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви, Загальні Збори одобрюють і піддержують створення патріяршого фонду в загальнокраєвому маштабі та закликають всіх мирян і їхні товариства до співпраці.
7. Загальні Збори потверджують, що дотеперішня організаційна структура товариства, сперта на індивідуальному членстві, себе вповні оправдала, і уважають, що її належить задержати у майбутньому. Рівночасно Загальні Збори виявляють бажання, щоб Управа Товариства дальше співпрацювала з організаціями і людьми доброї волі, що змагають до осягнення і забезпечення єдности і помісности Української Католицької Церкви під проводом їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа та в дусі постанов Синоду Української Католицької Церкви.

За Резолюційну Комісію:

Др. Леонід Рудницький

Др. Євген Ґіль

інж. Дмитро Кузик

Філадельфія, дня 30 листопада 1969

До їх Блаженства

Верховного Архиепископа і Кардинала Йосифа Сліпого у Ватикані

Ваше Блаженство!

Ми, миряни Української Католицької Церкви Філядельфійської Архиєпархії, вірні і льояльні Синодові Українських Єпископів як верховному керівництву нашої Помісної Церкви, дозволяємо собі оцим передати Вашому Блаженству наше глибоке занепокоєння акціями Філядельфійського Митрополита Високопреосвященного Кир Амврозія Сенишина в зв’язку із святкуваннями десятиліття Філядельфійської Архиєпархії. Підбір Церковних Достойників на цю імпрезу, облудні й українофобські публікації Митрополичої Канцелярії по радіо, у пресі, /«Шлях» ч. 40 і ч. 47 в англійській мові/, та листами, а передовсім відсутність Кир Амворзія на Синоді Українських Єпископів та відсутність йото підпису на листі від Синоду до Святішого Отця, свідчать про негативне ставлення нашого Митрополита до єдности й помісности нашої Церкви.

Сьогодня на зборах ми даємо вислів зростаючому обуренні серед народу і просимо Ваше Блаженство прийняти й передати на руки Святішого Отця Папи Павла VІ наше невідкличне бажання негайного і повного підпорядкування нашої Митрополії Верховному Архиепископству, припинення Митрополитом Сенишиним дальших обструкцій, або його резиґнації із Митрополичого Престола.

У повній льояльності до Святішого Отця і до Проводу Української Католицької Помісної Церкви,

Почесна Президія Зборів:

Тетяна Цісик, Оксана Фаріон, Степан Ковалишин, Мирослав Лабунька, Мирослав Навроцький, Осип Петрович, Степан Процик, Михайло Викрикач, Богдан Артимишин.

/УПБ, РИМ/ – У Ватикані, в резиденції Верховного Архиепископа Блаженнішого Кир Йосифа, відбулися дня 23 жовтня ц.р. наради представників Східніх Церков, учасників Папського Єпископського Синоду в Римі. Метою нарад було покликати до життя спільну Екуменічну Конференцію Східніх Церков. Ініціятором і господарем, який запросив на наради всіх на Синоді присутніх представників Східніх Церков, був Блаженніший Кир Йосиф.

На наради були запрошені; Блаженніші: Кард. Стефан І Сідарус, Патріярх Александрійський Коптів; Кард. Петро Меучі, Патріярх Антіохійський Маронітів; Кард. Максімос V Гакім, Патріярх Антіохійський Мелхітів; Кард. Ігнатій Антоній Гаєк, Патріярх Антіохійський Сирійців; Павло II Шейко, Патріярх Вавилонський Халдейців; Ігнатій Петро XI Батаніян, Патріярх Киликійський Вірмен; Кард. Йосиф Перекатіль, Архиєпископ-Митрополит Ернакулюм Малябарців, Індія. Високопреосвященні: Ґреґоріос В. Варґезе Танґалятіль, Архиєпископ-Митрополит Трівандрум Малянкарців, Індія; Матей Кавакут, Архиєпископ-Митрополит Чанґаначеррі Малябарців, Індія; Максим Германюк, Архиепископ-Митрополит Вінніпеґський Українців; Асрате Маріям Єммеру, Архиєпископ-Митрополит Адіс Абеба Етіопійців; Амвроз Сенишин, Архиєпископ-Митрополит Філядельфійський Українців; Стефан Коцішко, Архиєпископ-Митрополит Мангальський Русинів /Українців/ і Преосвященний Методій Дімітров, Єпископ-Коадютор Апостольського Екзарха Софії в Болгарії.

Блаженніший Верховний Архиепископ Кир Йосиф привітав усіх присутніх і поставив на обговорення три теми:

1. Однообразность представників Східніх Церков, якщо вони беруть участь в різних богослужениях латинського обряду.
2. Ставлення різних Східніх Католицьких Церков до виявів ворожої постави деяких екуменічних кіл до цих Церков. Справа т. зв. уніятизму.
3. Плян праці на екуменічному полі Східніх Католицьких Церков.

При обговорюванні цих тем присутні присвятили найбільшу увагу двом останнім темам, при чому Митрополит Кир Максим, член Секретаріяту Християнської Єдности поінформував присутніх про справжні проблеми відносно цього комплексу питань, піддаючи деякі суґестії, як повинні поступати Східні Католицькі Церкви.

Після обміну думок присутні вирішили:

1. Відбувати свої спільні наради в Римі кожний раз, коли тільки будуть відбуватися наради Папського Єпископського Синоду.
2. Уповажнити Митрополита Кир Максима – діяти в характері Секретаря групи представників Східніх Католицьких Церков та інформувати всі ці Церкви про всі важливіші справи і події з ділянки екуменічної праці всіх інших Церков.

Уповажнити Митрополита Кир Максима – в Секретаріяті Християнської Єдности бути речником Східніх Католицьких Церков.

Останніми часами чується багато нарікань на непошанування авторитетів, як приміром, Папи Римського, ватиканської курії, Конґреґації Східних Церков, ватиканських прелатів і т.п. Не бракує і таких цікавих, які дуже дбайливо за тим слідкують, і то передусім тоді, коли йдеться про авторитети чужих. Є вже навіть і такі люди, що заливаються ревними сльозами, коли хтось відважиться прилюдно п’ятнувати інквізиційний характер ватиканської курії чи куріяльних архиєпископів Белліні або Бріні. На жаль тих людей зовсім не видно і не чути там, де зневажається Блаженішого Верховного Архиєпископа кардинала Йосифа Сліпого. Ось, приміром, коледж Св. Василія і середня школа укр. кат. Єпархії у Стемфорді видали цього року пропам’ятну книгу – «Шато», в якій поміщено фотознимку Блаженнішого Верховного Архиєпископа і підписано: «Високопреосвященний» Кардинал Йосиф Сліпий, Архиєпископ Митрополит Львова». Немає сумніву, що так підписувати зумів сто-відсотковий іґнорант, якого навіть не забракло у каледжі Св. Василія у Стемфорді. Це правда, від таких неуків аж роїться тут і там. Нічого дивного. Незрозумілим є, чому такого чверть-інтеліґента допускають у редакцію «Шато». Невже у коледжі немає кращих? А якщо такого формату редактор є незаступимим, то було б дуже вказаним і корисним його просвітити, хто є Блаженіший Верховний Архиєпископ кардинал Йосиф Сліпий і який титул Йому прислуговує. Навіть Редакція журналу «За Патріархат» згідна добровільно йому допомогти, якщо він виявив би хоч трошки доброї волі та бажання дещо навчитись з цієї ділянки.

Серед сумних подій, які тяжкими хмарами нависли над нашою Церквою, найболючіше відчуваємо арешт радянською поліцією Архиєпископа невизнаної радянською владою Української Католицької Церкви Преосв. Кир Василя Величковського. Цю вістку подав першим філядельфійський католицький щоденник «Америка», базуючись, як подано, на віродостойних джерелах, безпосередньою причиною арешту подано поліційну провокацію із відвідувачем-туристом, який мав би був зголоситись до Преосвященного Кир Василя, взяти в нього деякі ствердження про його діяльність на письмі, і передати опісля поліційним властям. Історія правдоподібна, але не конечна, бо ці, хто виконує функції душпастиря чи ієрарха без дозволу держави, можуть бути арештовані кожної хвилини і без провокації. З тим усі рахувались. Звичайно, для зовнішнього світу, для чужинців, самого твердження українського щоденника замало, і їм треба було б якогось більш офіційного потвердження. Але для нас, яких трагічними подіями доля обдаровує обильно, немає чого ждати додаткових потверджень. Ця подія для нас «самозрозуміла».·

Від українського католицького щоденника треба одначе вимагати більш компетентного висвітлювання таких справ, щоби його читачі, а спеціяльно чужинці, зовнішний світ, міг трактувати такі повідомлення з довір’ям і вважав їх за джерельні. Але «Америка» виявилась тут несолідним джерелом інформації, бо подала, що ув’язнений Кир Василь Величковський, ЧНІ, є Львівським Архиєпископом Української Католицької Церкви, тоді, коли кожний заінтересований знає, що ним є Верховний Архиєпископ Кир Йосиф. Коли прізвище Кир Василя попадає вперше до світової преси, і коли ніхто досі про нього не чув і не знав, то треба подати про нього відомості компетентно й достовірно, щоби недовірливий зовнішний світ не міг закинути нам, що ми видумуємо своїх архиєпископів. А коли дійсно Кир Василь є Архиєпископом Львівським, то треба подати коли і хто його на це становище номінував. Коли це зробив Апостольський Престіл, то треба написати як і коли, щоби усе було ясно і переконливо. Також треба було б вияснити тут позицію Верховного Архиєпископа Кир Йосифа. Інакше то такими інформаціями впроваджуємо самі себе в блуд, а в чужинців викликаємо недовір’я.

Самий факт ув’язнення Ієрарха не можна трактувати відірвано, а лише в сумі усіх подій, що стосуються нашої Церковної організації і її майбутнього. Мається тут на думці відмова нашій Церкві помісности, відмова навіть найелементарніших ознак самобутности, інкорпорування наших єпархій у місцеві національні латинські церковні одиниці держав, у яких вони існують, і нехтування основними потребами вірних, якщо говорити про єпархії поза Радянським Союзом, та арешти, репресії і обмеження у виконуванні християнських практик, якщо говорити про підрадянську дійсність. Не рятує нашої Церкви і не обіцює їй кращого майбутнього Ватикансько-Московське зближення, ані часте перебування представника Ватикану, монсіньйора Гільдебрандта, у Москві. Скорше навпаки. Терновий вінець нашій Церкві доплітається, і в ньому щораз більше болючих колючок.

Ув’язнення владики Кир Василя відбулось 29 січня цього року. Вістка про нього була друкована у першій половині лютого цього року. .В день коли ці рядки підуть на друкарську машину повинен вже закінчитись час дипломатичної мовчанки, вимаганий для провірки цієї відомості різними леґальними чи журналістичними шляхами. Але цей зовнішний світ, а спеціяльно католицький, уперто мовчанку продовжує. Спеціяльно вражає нас відсутність реакції Апостольської Столиці.

Недавно в Іраку прилюдно повішено групу з чотирнадцяти арабів і жидів, обвинувачених і засуджених за шпигунство у користь Ізраїля. Немає в тому сумніву, що в ситуації таких національних ворожнеч, які існують на Близькому Сході, не може обійтися без шпигунства. Це доказується навіть фактом докладної поінформованости ізраїльських збройних сил про оборонні споруди й стратегічні влаштування їхніх арабських сусідів. Отже шпигунська діяльність, яка супроводиться підкупством, продажністю, шантажом, зрадою національних інтересів й іншими аморальними засобами, мусіла хоч в якійсь мірі лежати на сумлінні засуджених, хоч не наше діло у це вмішуватись. Але вмішуємось тому, що в обороні власне того рода людей виступив /по радіо/ найвищий авторитет Католицької Церкви – Святіший Отець Папа Павло VI. А про арешт Ієрарха нашої Церкви, ісповідника віри, і його священиків – це саме ватиканське радіо мовчить.

На дорозі існування майже кожного народу зустрічаються важливі історичного значення події з трудними до розв’язки проблемами. Відвічальність за вдале чи невдале розв’язання таких історичних проблем завжди падав на провід народу, й посередньо на самий народ. Такі історичні події не трапляються за часто, і на них треба нераз ждати століттями. Останньою подією такого історичного значення для українського народу був 1918 рік. Від розв’язки проблем того переломового року залежало історичне майбутнє всього народу, а передовсім його політичне майбутнє, його державність. Із п’ятдесятлітньої перспективи часу можна сьогодні ствердити, що успішність розв’язання тодішніх політичних проблем залежала з одного боку від сили й активности наших противників національних, які були сильні і яких було багато, і з другого боку від зорганізованости й сили нашого народу в його нутрі, від укладу взаїмовідносин поодиноких його частин. І виглягдає, що цей другий фактор, внутрішня ситуація, наше постійне роз’єднання і брак відчуття вагомости історичної хвилини, брак здібности підпорядкування малих ідей більшим, дрібних справ історичним, був відповідальним за всю нашу історичну невдачу й за те, що наш народ до сьогодні платить дорого життям, мучеництвом, терпінням і поневірянням мільйонів.

В сучасній історичній хвилині, можемо спостерігати присутність ще одної такої нагоди, що від постави сучасного хоч і еміґраційного лише проводу, від зрозуміння ним важливости подій, які перед його очима пересуваються, і від рішучости його постанови,залежатиме майбутнє нашої Церкви, як тут так і на рідних землях, а разом з нею майбутнє всієї нашої діяспори. Цю нагоду створив для нас в першу чергу поступовий напрям у проводі Католицької Церкви взагалі, II Ватиканський Собор, і активізація наших владик в напрямі заведення патріярхального устрою в нашій Українській Католицькій Церкві. До цієї великої ідеї століттями прямували наші Митрополити на рідних землях, її активно проводив Слуга Божий Митрополит Андрей, і її офіційно ви двигнув на II Ватиканському Соборі Блаженніший Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий. Це ідея помісности нашої Церкви, об’єднання її під одним проводом – Синодом Українських Єпископів, при умові відсунення від нашої Церкви усіх чужих впливів, усе чуже зверхництво.

Усі ми були натхнені великою вірою й надією на успіх у цьому історичному змаганні нашої Церкви й наших Митрополитів до гідного завершення й увінчання нашої Церкви-Мучениці патріярхальною системою, але на жаль дуже скоро прийшло розчарування. І знова таки у першу чергу від браку єдности думки серед наших ієрархів, від нерозуміння й торпедування цієї життєво важливої церковної справи багатьма нашими центральними організаціями, пресою, від кричучої мовчанки нашого священства, а то й від пасивної постави великої частини нашого власного громадянства. Ці причини нашого розчарування згадуємо свідомо перед відомими нам заграми, натисками й заскакуванням чужих сил, бо вони є наші рідні, наші власні, і вони існують серед нас сьогодні. Не можливо буде нам встоятись перед завнішними силами тоді, коли внутрі у нас не буде цієї конечної єдности.

Вправді, тріюмфальний об’їзд Блаженнішого Верховного Архиєпископа наших єпархій в заокеанських країнах переконав багатьох невірних Томів про правильність ідеї патріярхату, і про конечність організованої акції в тому напрямі. І власне щойно після поїздки Верховного Архиєпископа ідея патріярхату остаточно стала неспірною. Вона здобула повне зрозуміння й піддержку насамперед у наших ієрархів, духовенства, як також серед широкого загалу українського громадянства у всьому світі. Так прийшло до того, що сьогодні вже нема сумнівів в тому, що перед нами є ще ця історична нагода, що дає нам усім, передовсім нашому церковному проводові, й громадським керівним чинникам, не то що конечність, але й примусове становище спільними силами зробити таке рішення, яке, бажаємо ми того чи ні, матиме вирішний вплив на майбутні часи. І знова з причини цієї історичної хвилини приходиться говорити про історичну відповідальність.

Історична відповідальність лежить сьогодні в першу міру на наших Владиках, на нашому українському Єпископаті. Вони одинокі в цій ситуації, що мають можливість не тільки бажати, але діяти, не тільки просити, але творити. І про ці їхні можливості історичного розміру пам’ятатиме довго кожна українська людина, згадуючи колись сучасність, як ми згадуємо наприклад 1918 рік. Від цієї відповідальности відмовитись їм не можна. В слід за Владиками українське католицьке духовенство повинно закінчити з пасивністю, тим більше, що його голос у Церкві є далеко більше рішаючим, як голос громадянства. А громадянство в свою чергу повинне виявити максимум старань, щоби світ почув дійсний голос всієї Церкви, від її Ієрархії, до найменшого її вірного,за одною і цією самою справою, за здійсненням прав нашої прадідівської Церкви. Це тим більше тепер, коли історична хвилина починає відвертатися від нас, бо як знаємо, скликання Синоду Українських Єпископів натрапляє на великі труднощі, його вже третій раз відкладається, і ходять чутки, що Східня Конґреґація робить старання, щоби такому Соборові наших Владик перешкодити, й тим не допустити до завершення організаційної структури нашої Церкви.

Тому таки сьогодні, коли на церковному полі маємо до діла із нашими віковічними ворогами, які активно стоять проти належних нам прав, мусимо здобутись усі на відповідну тим заходам акцію. Безспірною oбєднаною нашою поставою мусимо доказати Святішому Отцеві, Верховному Архиєпископові, нашим Митрополитам, Владикам, що ми мусимо вдержати й закріпити єдність і помісність нашої Церкви, що ми мусимо стати на оборону переслідуваних її вірних, і на оборону приписаних її прав, які не здійснюються, які лежать під сукном в Апостольській Столиці.

Коли ми усі, разом із нашими душпастирями й ієрархами, не станемо на оборону нашої розтерзаної Церкви, то ми не здамо іспиту перед вимогливою історичною хвилиною, і ледве чи колись ще зможемо стати підметом, а не предметом історичного процесу.