Йосиф Сліпий

The Fifth Synod of the Bishops of the Ukrainian Catholic Church was held in Rome during the weekend of October 31 1971. Under the leadership of His Beatitude Archbishop Major Cardinal Josyf Slipyj fifteen Ukrainian prelates from all over the world assembled in the newly restored Church of Sts. Sergius and Bacchus in Rome and proclaimed the Synod despite of the Vatican s Secretary of State Card. Villotts effort to deny the right to convoke a Synod to Archbishop Major Josyf Slipyj, and his insistence to call it Bishop’s Conference rather than Synod. Participating prelates were: /see cover/, Isidore Borecky, Ivan Bucko, Maxim Hermaniuk, Archbishop Major Josyf Slipyj, /Head of the Synod/, Ambrose Senyshyn, Neil Savaryn, Joseph Schmondiuk, John Stock, Volodymyr Malanchuk, Joachim Segedi, Augustine Hornyak, Jaroslav Gabre, Ivan Prashko, Platon Kornylak, Andrew Sapelak and Basil Losten.

Contrary to the dispatches of the international press and according to the communiqué issued by the Presidium of the Synod, «The Ukrainian Bishops gathered in their synodal sessions in Rome hereby declare that they are acting under the leadership of the Archbishop Major in accordance with the decision of the Second Vatican Council, with affection, respect and devotion to the Holy Father».

In the series of synodal sessions the Ukrainian Catholic Hierarchs established an universal unity of the Ukrainian Catholic Church, adopted the constitution of the self-governing Ukrainian Catholic Church, and elected a permanent Synod consisting of five members – a ruling body, which will function between the sessions of the Archiepiscopal Synod, which should commence every five years.

The members of the permanent Synod are: Archbishop Major Card. Josyf Slipyj, Head of the Synod, retaining this post for life, Archbishop Ivan Bucko, Archbishop Ambrose Senyshyn, Archbishop Maxim Hermaniuk and Bishop Andrew Sapelak.

We took into consideration the circumstances in which His Eminence Slipyj and the other Ukrainian bishops turned to the Holy Father with the request for the erection of a Ukrainian Patriarchate.

Despite the very best disposition, the Holy See, having examined the proposal with the greatest attention, was constrained to communicate twice to the Ukrainian prelates that, alas it cannot see the possibility of responding favorably to their supplication.

Considering the delicacy and gravity of the problem, the seriousness of the manifestations of various kinds, the repeated insistence of His Eminence Slipyj, the Holy Father ultimately ordered that the request be placed under a full new examination.

For the purpose of securing a deep study of the question, His Eminence Slipyj was commissioned to ask each Ukrainian bishop to present his opinion on the proposal, to consider whether the proposal should be reconsidered. At the same time, the Cardinal was requested to transmit the replies of the bishops to the Holy See. Some of these come late.

A select commission of Cardinals, after having intensely examined the replies received, as well as, after the examination of the entire question, placed the results of their studies at the disposal of the meeting of the heads of the Congregations of the Roman Curia held on June 22, 1971.

Taking into consideration the opinions expressed by the prelates, the Holy Father once again came to the conclusion that it is not possible to proceed with the erection of a Ukrainian Patriarchate.

Canonical and spiritual reasons, not to speak of historical ones, do not permit a positive response to the desires of the Catholic Ukrainian Episcopate.

It is necessary above all, to maintain the present clear distinction between «Ius Condendum.» The actual canonical discipline confirmed by the conciliar decree «Orientalum Ecclesiarum» and that of the «Declaration» of March 25, 1970 on the term «Aggregatus» fixed the jurisdiction of the patriarch to his own territory, It is not foreseen that a different orientation will emerge from the revision of the Codex of Oriental Canon Law.

In the absence of appropriate legislation, any exception to this norm could result in the invocation by others of rights for their particular benefit.

Furthermore, the prospect of the institution of the Ukrainian Patriarchate would, at this moment, present a canonical problem of still greater proportions. In fact, because of the sorrowful conditions of the Church in Ukraine, it would not only treat with the extension of the lawful exercise of patriarchal rights and functions, but also with the territory beyond the proper to the Patriarchate. In such instance a Titular would have greater authority than that which is now enjoyed by all other existing patriarchs. It would recognize the exercise of such functions exclusively beyond the confines of the territory itself. In fact, due to the painful situation existing, a Ukrainian Patriarchate would lack the possibility of exercising jurisdiction in his own territory.

Our final consideration is the great repercussions this would have upon Catholic Ukrainians in regions in which political and religious circumstances prohibit the existence of the Ukrainian Catholic Church. Such reactions would endanger the lives of said population. In a public institution of a new Patriarchate v/ere erected, with the titular residence in a foreign country, who took it upon himself to defend their rights and hopes without actual power to defend them and comfort the faithful.

Beside the erection of the Patriarchate we also deal with the convocation of the properly called Canonical Synod embracing all the Ukrainian bishops. (The jurisdiction of the Major Archbishop of Lviv is limited to the territory of his own Province)—foreseen as the convenient solution to meet the needs of the Ukrainian community living outside their own country. At one time it has been stated to the Ukrainian hierarchy in the name and by the commission of Holy Father, that invitations be send to the assembly of Ukrainian prelates, already existing and functioning under the name of «The Conference of the Ukrainian Hierarchy,» to reorganize and if necessary revise statutes under the presidency if His Eminence.

Glory be to Jesus Christ!

Це становище складено від підписаних представників мирянського руху, уповноважених учасниками римських торжеств 30-31 жовтня 1971 р.

д-р Роман Осінчук
єд-р Зиновій Ґіль
д-р Петро Зелений
д-р Василь Маркусь
д-р Петро Біланюк
проф. Мирослав Лабунька
інж.Василь Олеськів
д-р Романа Навроцька
д-р Ева Піддубчишин
Юрій Карпінський

Привітальне слово голови Товариства
за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви
д-ра Зиновія Ґіля при зустрічі паломників
з Верховним Архиєпископом Кир Йосифом Сліпим
у Римі, дня 28 жовтня, 1971 року.

Ваше Блаженство,
Високодостойний і Дорогий Наш Первоієрарше!

Мені сьогодні припала найбільша шана, привітати Ваше Блаженство саме тут в цій обителі, від представників мирянтва, та висловити наші глибокі почування подяки, пошани, відданости, любови та нашого синівського послуху. Приїхали ми з далеких країн Америки та Европи мов діти до свого Батька, щоб почути від Вас живе слово, що піддержить нас у нашій вірі та надії. Ми раді, що будемо учасниками світлих празників: посвячення цієї історичної обителі, що засвідчує присутність і вірність Українського Народу вірі батьків у цьому вічному місті, та відзначення 375 літного Ювілею Злуки Нашої Церкви з Вселенською.

Ми свідомі цього критичного становища, що в ньому знаходиться наш нарід і дорога нам Церква під сучасну пору! Але ми маємо велику надію на Всевишнього, що завжди благословив почини наших Владик, священиків та наших вірних у минулому і ми твердо віримо у світле майбутнє, тому, що Господь наділив нас такими великими провідниками – Владиками, як ним був Слуга Божий Митрополит Андрей і Ваше Блаженство.

Скільки це було в наших силах ми допомагали і попирали всі Ваші почини Дорогий Владико; обіцюємо робити це в майбутньому. Ми радіємо тим, що разом з нами тут в Римі є приявні майже всі наші Владики і хочемо вірити, що ця присутність ненадаремна. Ми сподіємося від неї дуже багато а саме, що під Вашим мудрим проводом відбудеться П’ятий Синод Нашої Помісної Церкви і що з ним закінчаться ці труднощі, що ми їх так трагічно переживаємо. Це була б для нас велика Божа Ласка, якщо ми могли б бути свідками світлої чергової події нашої Церкви, чого гаряче бажаємо Вашому Блаженству та всім нам. Нехай Господь Помагає!

Умови розвитку організаційних і структуральних справ нашої Української Католицької Церкви дуже специфічні й вагомі не тільки через певну реформу мислі у Вселенській Церкві, якої частиною являється наша Українська Католицька Церква, але й через її власні ускладнення внутрішнього і зовнішнього характеру. Специфічні вони тому, що належать до комплексу церковної політики на найвищому рівні, зазублюючись в аспекті конституційному із століттями прийнятими і практикованими централістичними засадами Вселенської Церкви, а в політичному аспекті з функціями силових відношень міжнароднього значення. Разом із зовнішними ускладненнями рівночасно формувалися й визрівали внутрішні, в душах і мисленні її духовних і мирянських кадрів. Усі ускладнення заключалися в конфліктності поглядів на суть, функцію, ролю й ідею нашої церковної організації, її структуральної стабілізації та існування й розвитку в майбутньому. Тому,  що дія нашого Єпископату була несистематична й нескоординована, у членів його панувала замкненість, через що болюче відчувався брак повної інформації, як також і тому, що куріяльні чинники Апостольської Столиці не змарнували ні одної нагоди, щоб не затирати слідів і доказів існування нашої Церкви в практичному й легальному аспектах, положення нашої Церкви було доволі загрозливим. Починаючи від декількох уже літ кожна корисна й обдумана ініціятива у нашу користь ліквідувалася в зародку, так що дійшло навіть до знаного кожному епізоду весною цього року, коли виїзд Верховного Архиєпископа з Риму до Канаду був практично унеможливлений. Кожне передчасне виявлення плянів натрапляло обов’язково на негайну торпедуючу реакцію одного чи другого відділу Римської Курії і життєві справи нашої Церкви ускладнювалися все більше. При тому можна було виразно спостерегти ще один стратегічний засіб куріяльних чинників, що доволі сподобався декому із наших, – це протягування справи на час, який аж ніяк не працював для нас на користь.

Серед такої непевності і песимізму, поглиблених листом Папи Павла VI про неможливість признання нашій Церкві патріяршого устрою, в дуже короткому реченці миряни дізналися про підготовку Верховним Архиєпископом посвячення відремонтованої церкви святих Сергія і Вакха в Римі, та про відзначення історичних церковних дат – 375-ліття Берестейської Унії і 325-річчя Ужгородської Унії. І в такій майже безнадії, без жадного запрошення й підготовки, як також і без фанфар і пропаганди, в середу 27 жовтня вирушив з Філядельфії один літак прочан до Риму, з ціллю бути присутніми на заплянованих імпрезах та оглянути при цій нагоді Рим, спеціяльно український Рим. Ця скромна група паломників, що не жаліючи свого часу ні гроша зібралася із різних віддалених міст Америки й Канади не усвідомляла, що вона може бути свідком чогось важливішого за нормальне обрядове посвячення церкви. А події саме так укладалися: не так давно Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий разом із двома Митрополитами, Кир Амброзієм Сенишиним із Філядельфії та Кир Максимом Германюком із Вінніпеґу, своїми рішучими виступами на Папському Синоді в обороні нашої знедоленої Церкви на Україні і в опозиції до політики Ватикану супроти комуністичних країн здобули собі визнання у всього християнського світу; в цей сам час їх Блаженство гостював у себе високих достойників церковного й політичного світу, спеціяльно східніх патріярхів; відомо було також, що до Риму на посвячення церкви були попрошені усі наші Владики, та що між ними велись вже певний час зустрічі й розмови, а Папський Синод Католицьких Єпископів, що вже тоді добігав свого кінця, своєю тематикою, і вагомістю створював ідеальну нагоду для того, щоб Владики найбільш знедоленої і переслідуваної помісної церкви, Української Католицької Церкви, невід’ємної складової частки Вселенської Церкви, сказали перед світом їхнє слово в її обороні та поставили їхні тверді кроки для збереження її на майбутнє. Свідомість зважувала тоді значення кожного такого складового елементу витвореної ситуації, за, чи проти добра нашої Церкви, і опановувала почуття кожної присутньої тоді в Римі людини. Під час торжеств прочани й молились в тому наміренні, щоб довше уже така замкненість, невідоме, непевне не тривали, та щоб люба наступна година принесла щось цікавіше, важливіше. Лист Кардинала Війо, Секретаря Стану, в якому він покликаючись на листа Папи Павла VI пригадував нашим Владикам про те, що Верховний Архиєпископ не має авторизації скликувати Архиєпископський Синод, лиш звичайну Єпископську Конференцію, тяжив великим тягарем у душах наших людей, багато з яких готовили себе морально до негайного, і якнайрішучішого протесту. Цей лист, який притемнив своїм змістом усі гарячі надії прочан, друкуємо в перекладі по-англійському на іншому місці цього журналу. Він був доручений усім нашим Владикам окремим ватиканським післанцем. Не доручено його Верховному Архиєпископові.

Переживаючи ці хвилини з жалем, неспокоєм, болем та нетерпінням зібрані в Римі члени Крайової Управи нашого Товариства, разом з представниками мирянських організацій Европи почали діяти у двох напрямах: внутрішньому й зовнішньому.

Оформлені заздалегідь делегації відбули негайно ряд авдієнцій з присутніми тоді в Римі нашими Владиками, під час яких обговорювано значення кожної події, яка відбулась, обдумано положення нашої Церкви серед усіх наявних позитивних і неґативних явищ, та ще раз основно висловлено Владикам невідкличне прохання створити єдність між собою й оформити організаційно помісність Церкви. В цей саме час були виготовлені і доручені Владикам індивідуальні письма, та окреме письмо до Верховного Архиєпископа. Опісля було виготовлене ще одне письмове становище представників організацій до Синоду, в якому ще раз запевнялося наших Владик про гаряче й рішуче бажання організованого мирянства відбути в цю історичну хвилину Архиєпископський Синод, який одинокий може бути гарантією єдности й помісности Української Католицької Церкви в майбутньому. /Гляди відділ «Документи»/.

В цілі запевнення наших Владик про те, що за ними і за їхніми акціями стоїть усе організоване мирянство, телефонами з Риму було зааранжовано висилку телеграм мирян і організацій із кожної країни до їхніх Владик про конечність ? Синоду Українських Єпископів і про повну підримку народу в цьому напрямі. Як можна було завважити, листоноша із площі Мадонна де Монті доручував адресатам сотні таких телеграм. Кожний Владика напевно зрозумів, що не тільки скромна група паломників у Римі, але й весь розкинений по світі народ не стоїть осторонь змагань за правопорядок у нашій Церкві, глибоко переживає ці трагічні хвилини і долучує свій голос до історичних подій у Римі.

Найінтензивніше й найуспішніше працювала комісія зовнішніх зв’язків і преси в складі: пані Е. Піддубчишин, проф. Л. Рудницький, проф. В. Маркусь, проф. М. Лабунька, проф. П. Біланюк та Ю. Карпінський. Зараз на другий день після прибуття до Риму від цієї комісії кожному учасникові Папського Синоду Єпископів було доручено пакет інформаційного матеріялу, що включав журнал «За Патріярхат» ч.18., переклад статті о. Дж. Малоні із того ж журналу по-французькому, листа Кардинала Війо від 29 жовтня цього року, копії голосів світової преси на тему Української Католицької Церкви і її положення, видрукований памфлет про положення нашої Церкви по-англійському, від наших громадських організацій у Великій Британії, та, згідно з вимогою протоколу, чемностеве супровідне письмо до кожного адресата. /Вправді неможливо було влаштувати доручення тих матеріялів Отцям Синоду в будинку нарад, бо там якось довідались про їхній зміст і адресантів. Але скоро знайдено й використано другу можливість – Синодальне Організаційне Бюро/.

Основну роботу ця комісія проробила на форумі інтернаціональної преси, радіо й телебачення, про що наші читачі мали нагоду переконатися у кожній країні їхнього замешкання. Вміле й достовірне подавання стосовних матеріялів зацікавило міжнародніх журналістів, які з повним довір’ям ставилися до наших людей, і вичікували нераз по шість годин на сходах будинку при Мадонна де Монті, щоб одержати й використати відомості про події в нашій Церкві. UP, AP, Reuter, DPA, Prance Press, ASCO видавали в цей час по декілька повідомлень. Ню Йорк Таймс писав про це п’ять разів. На руках референтки публікацій Крайової Управи, пані Е. Піддубчишин, знаходиться 164 публікацій на теми нашої Церкви від усієї столичної преси світу. Католицька аґенція зі зрозумілих причин не видала ні одного комунікату.

На ділі весь ентузіязм і сподівання прочан не були передчасні ані надаремні. Хоч уже в суботу 29 жовтня і неділю 30 жовтня усі вони знали, що в приміщеннях церкви святих Сергія і Вакха відбуваються наради єпископів, то без офіційного комунікату й без «необережного» вислову когось із наших Владик неможливо було знати щось про форму ані про зміст нарад. Щойно перший комунікат, який 1-го листопада в год. 7-мій вечером о. др. І. Хома прочитав по-українському, а пані Е. Піддубчишин рівночасно перевела по-англійському для присутніх журналістів, спричинив у всіх хвилю духового піднесення і сльози радости. /Усі комунікати – гляди відділ «Документи»/. Про цю хвилю вони напевно не забудуть до кінця свого життя. Наступні комунікати про обережні, але тверді кроки нашого Єпископату і про рішення Синоду облетіли блискавкою весь світ.

Що ж до конкретних осягів у Римі то ми, як організація мирянського загалу не тільки що радіємо, але й сміємо рахувати їх сповненням великої частини програми нашого товариства і резолюцій багатьох мирянських форумів. З певністю й радістю можемо бути свідомі того, що

1. Осягнено повну єдність Церкви на базі єдиної віри, традицій і обряду. За це ми молились, працювали й боролися.
2. Осягнено помісність Української Католицької Церкви на базі належних їй прав, силою і волею усього нашого Єпископату. Це було нашим найщирішим бажанням, і за це ми змагалися.
3. Осягнено внутрішню згоду нашого Єпископату, який усуненням непорозумінь скріпився морально й організаційно, ставши тим здібним до рішучих історичних кроків, навіть в обличчі скрайно негативних умов у Ватикані і зовнішньому світі. Це нас морально будує. Цього ми очікували довго.
4. Осягнено порозуміння щодо двох новосвячених Владик у Філядельфії. Хоч осягнено його дорогою внутрішніх договорень Єпископату і процедура залишиться таємницею, миряни мають доволі переконливих фактів щоб вважати цю справу закінченою. Треба лиш жаліти, що ця процедура не відбулася на початку травня цього року, коли на широко виявлене бажання загалу мирянства оба Номінати їздили до Верховного Архиєпископа до Риму.
5. Створено постійне Синодальне Правління нашої Української Католицької Церкви у складі п’ятьох Владик: їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий – доживотний Голова Синоду, Високопреосвященніший Архиєпископ Кир Іван Бучко, Високопреосвященніший Митрополит Кир Амброзій Сенишин, Високопреосвященніший Митрополит Кир Максим Германюк і Преосвященний Єпископ Кир Андрій Сапеляк.

Черговий етап активности нашого товариства, що тривав від IV-ro до V-ro Синоду, закінчився 1-го листопада. Нове положення вимагатиме’ від товариства перевірки його програмових засад, укладення нової чер- говости акцій та нового унапрямлення праці й акцій мирянства. Не є це метою цієї інформаційної статті заглиблюватися у програмові деталі товариства, лиш ствердити необхідність певної модифікації напрямних діяльности й методів праці товариства. Коли вже є зведена верхня форма будівлі, тоді дбається про виповнення її корисним змістом. Організоване мирянство мусітиме внести в цю ділянку основний вклад своєї позитивної праці. В об’єднаній і впорядкованій церкві крім нормального розвитку релігійного життя створиться краща ситуація для заспокоєння також і культурних та громадських потреб вірних.

Звичайно, не все стається раптово і несподівано. Це стосується і впорядковання нашого церковного життя. Ми вже мали IV-тий Синод. Із його постанов не здійснено нічого. І як багато треба було внести ще організованого зусилля, праці й матеріяльних засобів до скликання V-гo Синоду. При тому немає зараз виглядів на те, що небо над площею Мадонна де Монті ясне, та що там не збираються грізні хмари. Немає також певности в тому, чи гладко прийде здійснення схвалених історичних синодальних постанов, та чи усі ми, ієрархія, духівництво і мирянство встоїмось твердо на своїх позиціях під евентуальним напором куріяльних чинників. Знаємо, наприклад, що в деяких духовних осіб країн Европи існують сумніви що до того, чи був це Синод а чи конференція. Відомо також, що під час V Синоду і після нього багато наших Владик ходили до Східньої Конґреґації. /Не ходили туди Владики з Канади, Преосв. Іван Прашко з Австралії та Преосв. Ярослав Ґабро з Чікаґо/. Знаємо також, що позиція Владик під час візити у Східній Конґреґації не зовсім відповідала становищу Владик помісної церкви – членів і учасників її Архиєпископського Синоду. Трапилися також вислови деяких наших Владик перед кореспондентами чужої преси та перед Філядельфійським Кардиналом Крулем, /який заявив про це у своєму виступі на філядельфійському телебаченні 15 листопада цього року/, що вони не брали участи у канонічному Синоді а лиш у звичайному засіданні, у звичайній до нічого не зобов’язуючій конференції.

Вже навіть у посинодальній дійсності кожний уважний громадянин спостеріг, що пастирське послання з нагоди закінчення V-гo Синоду Українських Єпископів не було прочитане в усіх наших церквах, а лиш в деяких. Виходить, що такого синодального доручення не було, або як і було, то деякі отці духовні дозволяють собі його ігнорувати. Також справа поминання імені Верховного Архиєпископа під час божественних літургій, згідно з його канонічним становищем, ще дальше не впроваджена у практику, і відбуття V-гo Синоду нічого тут не направило.

Усі такі явища ніяк не гармонізують із піднесеними настроями у мирян з нагоди історичних подій у Римі а радше диктують їм обережність. Можливо, що треба виждати, щоб розбурхане море нашого церковного життя затихло поволі, то тоді не буде в ньому місця на двозначні події. А тимчасом організоване мирянство мусітиме виявити ще глибше заінтересування церковним життям, подвоїти свою чуйність і дальшими зусиллями дати повну підтримку під розбудову щойно здобутої помісности. Воно мусітиме бути готове на дальші жертви і на дальшу мобілізацію сил для захисту й оборони здобутих позицій від всяких несподіваних ударів, звідкіля вони не походили б.

Лист Папи Павла VI від 7-го липня ц.р. до їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого є останнім словом Риму в справі українського патріярхату на цьому етапі змагань за його здійснення. Від віків відома є латинська фраза, яка вживалась для характеристики відмовних відповідей Римської Курії в різних справах, що належали до її компетенцій: «Roma loсuta est – causa finita est» – «Коли Рим сказав своє слово, справа закінчена.» Лист Папи Павла однак, як побачимо в дальшому, справи не закінчує.

В нашому коментарі постараємось розглянути наперед зміст самого листа, а дальше – наші думки про те, що привело до такого листа, його значення в сучасній ситуації, та вкінці які є вигляди на упорядкування церковних відносин серед української діяспори у світлі становища Риму під сучасну пору.

І. Перегляд змісту листа.

У листі Папи Павла VI можна розрізнити такі частини, якщо мова про його зміст: 1. Процедура, що привела до становища Папи, висловленого в його листі до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого; 2. Формальна відмова створити Український Католицький Патріярхат; 3. Обосновання цієї відмови; 4. Особисте ставлення Папи до справи створення Українського Католицького Патріярхату й до ситуації Української Католицької Церкви на батьківщині, і 5. Вступні й кінцеві формальні привіти й благословення.

До першого пункту належить ствердити, що заки наспіло остаточне рішення, справа Українського Католицького Патріярхату розглядалась різними ватиканськими чинниками і то в релятивно короткому часі, себто від жовтня 1969 року, /коли відбувся Четвертий Архиєпископський Синод, яро який згадки в листі немає/, до липня цього року. Почалось з того, що після закінчення Синоду Верховний Архиєпископ враз із владиками, учасниками Синоду, вислав прохання до Папи, щоб був створений Український Києво-Галицький Патріярхат. Кардинал Війо, державний секретар Ватикану звернувся до Верховного Архиєпископа, щоб він подав обосновання згаданої петиції. Таке обосновання, чи аргументація враз з опініями в тій справі «майже всіх українських владик» була предложена кардиналові Війо. Реченців тих заходів у листі не подається. Папа передав справу до розгляду й студії групі кардиналів, треба розуміти тих, що перебувають в Римі й є членами Курії. Ця група видала свою опійно в справі українського патріярхату й пояснила різні аспекти справи на окремому зібранні референтів чи начальників різних відділів Курії, що відбулось 22 березня цього року. Папа прийняв позицію тих чинників і висловив її в своєму листі, хоч особисто схилявся в бік іншої думки.

Основною частиною листа є очевидно та, в якій висловлено його суть, відмову у позитивному змислі полагодити справу Українського Католицького Патріярхату. Ця частина дуже проста й коротка: «Принайменше у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату».

Найдовшою частиною є та, де подається обосновання відмови створити патріярхат. На початку цього обосновання вичислюється одним реченням причини загального характеру: «канонічні, історичні, духовні і душпастирські.» Додано при тому характеристичну фразу, що ці причини «в сучасному укладі проблем не дозволяють Нам задоволити мольби й просьби католицької ієрархії для українців». В дальшому поставлено натиск на причини канонічні й політичні, хоч останніх не згадано прямо у вступному реченні. Не наведено жадних історичних причин, хіба що під ними треба розуміти сучасні політичні, які, як побачимо, наведено в листі. Властиво і канонічні причини згадано радше загально й однобічно, а саме: «канонічна практика східніх /питання чи розуміти під тим східні Церкви а чи східніх християн в загальному?/, що тепер зобов’язує… визначує юрисдикцію патріярхів внутрі границь власної території». При цьому зроблено відклик до «Декрету про Східні Церкви» прийнятого Другим Ватиканським Вселенським Собором, який «цю норму» визначення юрисдикції патріярхів потверджує, як кажеться в листі, а також до «Деклярації» про термін «аґреґатус», від 25 березня 1970 року.

Ця декляраціія є додатковим поясненням згаданого терміну, що його вжито у згаданому соборовому «Декреті» /ст.?/. Відкликом до теперішньої практики «східніх» і до згаданих двох документів, підчеркнено принцип територіяльности, як одиноку базу для існування і дії будь-якого патріярхату у Вселенській Церкві. Прийнявши принцип територіяльности, як вихідний пункт арґументації, в листі висунено ряд дійсних і здогадних труднощів, що могли б виникнути у зв’язку із створенням Українського Католицького Патріярхату. Як першу трудність подається загально «комплікації правного характеру». Дальше кажеться, що у випадку встановлення Українського Католицького Патріярхату його юрисдикція обмежувалася б до теренів поза межами власної території /!/, а тим самим це не було б звичайним поширенням його влади на нові території, що на них постали нові церковні одиниці внаслідок поширенням його Церкви. Український патріярх у сучасній ситуації не міг би виконувати своїх обов’язків на власній території. У зв’язку з тим постали б труднощі для Римо-католицької Церкви, бо український патріярх виконував би свою юрисдикцію на територіях. що є під іншими юрисдикціями. І вкінці, прецеденс українського патріярхату – з юрисдикцією поза власною територією – міг би заохотити інших патріярхів /треба думати – східніх Церков/ до поширення своєї влади поза власні території і поза приписи зобов’язуючого канонічного права.

В листі знаходимо й ряд арґументів політичного характеру /хоч вони так і не названі/, що стоять на дорозі до створення українського патріярхату. Вони в основному такі: а/ Український Католицький Патріярхат неможливо створити на українських землях, бо Українська Католицька Церква існує там лиш нелеґально; б/ українці католики на батьківщині змушені до мовчанки й тим самим /намірялось мабуть сказати/ участи в змаганнях за встановлення патріярхату не беруть; в/ становище тих вірних погіршилося б, коли б створено патріярхат на чужих землях; г/ бо цей патріярхат став би в обороні їхніх прав і надій, але нічим у їхній тяжкій долі не допоміг би з огляду на свою «неприсутність».

Вже було згадано вище, що Павло VI підчеркує у своєму листі те, що його особиста думка в цій справі була інша від думок його дорадників, і тільки з огляду на сучасні обставини він рішився на відновну відповідь. «Хоч у душі Ми схильні були прийняти Твоє прохання», читаємо в листі, «прийшли Ми до висновку, знову з жалем», і т.д. Про це варто пам’ятати. Додамо, що і в інших місцях, крім звичайних конвенціональних фраз, що є типічні для ватиканської канцелярії, знаходимо вислови, що переходять межі звичайної чемности, як напр. комплімент у сторону вірних на рідних землях за їхню витревалість, запевнення «духової участи в усіх труднощах» нашої Церкви й особливо вислів про установлення «нового патріархату» на чужих землях, що був би зі шкодою для матірної Церкви. Не беремось розгадувати на цьому місці значення слова «новий» у тому контексті, хоч воно може означати більше, як виглядає. /Рівночасно мусимо застерегтись, що такий вислів міг бути вжитий випадково, або навіть внаслідку непорозуміння/.

Такий в основному зміст листа Папи Павла VI від 7 липня цього року в справі Українського Католицького Патріярхату. Багато дечого не сказано в листі, хоч цього можна було очікувати, як, наприклад, стоїть справа важности архиєпископських синодів і це також не без значення.

II. Думки з приводу листа Папи Павла VI.

Здаємо собі справу з того, що лист Папи Павла VI до Верховного Архиєпископа і Первоієрарха Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого буде аналізований і коментований сотні разів майбутніми істориками й суспільними діячами. Багато дечого, що для нас сучасників невідоме, їм відкриється. Довша відстань часу від сучасних подій дасть їм можливість бачити речі у кращій перспективі й тому їхні коментарі будуть, без сумніву, більше вичерпні і докладні. Це однак не звільняє сучасників від обов’язку кинути бодай декілька думок, хоч і хаотичних, та висловлених у поспіху й під пресією пережитих подій. З тої то причини ми й рішились на тих кілька думок, що їх тут наміряємо висловити.

1/ Значення листа Папи Павла VI в сучасній кризовій ситуації Української Католицької Церкви.

Хоч лист не належить формально до катеґорії офіційних письм, що виходять з папської канцелярії за його власноручним підписом, себто не є він конституцією, енциклікою, буллею чи рескриптом «моту пропрійо» і тим самим не зобов’язує до виконання якогось чину чи акції, ані їх не забороняє, – його важливість для Української Католицької Церкви та для релігійного життя її вірних тепер і в майбутньому тим не менша. Відмова Папи Павла VI піднести до гідности патріярхату Києво-Галицький Верховний Архиєпископат означає, що за його понтифікату Українського Католицького Патріярхату сподіватись не можна. Хіба що змінилися б обставини, які, за словами Папи, є зараз непригожі для здійснення такого наміру, наступила б зміна осіб чи в думанні Римської Курії і в найближчому окруженні Папи, або коли б вкінці відбувся в скорому часі черговий вселенський собор, що також має право рішати про патріяршу гідність поодиноких помісних церков. /Диви «Декрет про Східні Церкви», ст. 11/. Усіх тих можливостей виключати неможна, але й надії на такі нагальні зміни немає. Важливим фактором однак може стати в тому відношенні зміна настанови й постанови української ієрархії до справи патріярхату й помісности Української Католицької Церкви. Тільки українська католицька ієрархія, коли б виступила єдиним фронтом, може проламати цю ледяну кригу, що задушила у ватиканських кулюарах усі дотеперішні почини стосовно українського патріярхату.

Вже сам факт, що в листі двічі згадано про старання і прохання української ієрархії враз із Верховним Архиєпископом в справі Українського Католицького Патріярхату, вказує на ключеву позицію української католицької ієрархії у змаганнях за патріярхат. Цієї своєї позиції наша ієрархія, на жаль, не використала в такій мірі, як цього вимагала й вимагає сучасна історична хвилина. Потвердження цього факту знаходимо в найбільш авторитетному джерелі, бо в самому листі Папи, де сказано, що авторитетна арґументація Верховного Архиєпископа їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого у справі Українського Католицького Патріярхату була передана кардиналові Війо враз «із опініями майже всіх /значить не всіх! Підчеркнення наше/ українських єпископів».

Не всі владики підписали й попереднє, синодальне прохання в цій самій справі від 4 жовтня, 1969 року, як це потверджує знаний вже лист кардинала Фюрстенберґа від 10 квітня, 1970 року. Вже хоч би самим виявленням факту, що не всі владики Української Католицької Церкви вважають за відповідне й потрібне включитись у акцію за створення Українського Католицького Патріярхату, лист Папи набирав особливого значення для організованої української спільности. Не важливим зараз являється те, хто є це, чи цей владика, але жалюгідним є сам факт, що серед української ієрархії у цій важливій хвилині й в цій найважливішій справі немає єдности й одности. Жалюгідним являється факт, що хтось з українських владик докладає своїх рук до цієї чергової в нашій історії релігійної і національної трагедії і руїни. Найвища пора припинити таку діяльність.

Хоч у листі Папи не згадується про роль, мирян у дотеперішньому змаганні за Український Католицький Патріярхат, немає однак сумніву, що вона розглядалась ватиканськими міродайними чинниками перед тим, заки появився лист Папи. І треба сподіватись, що ці чинники могли з легкістю ствердити, що й українські миряни не дали належної піддержки цій справі. Коли вони приглянулись літеплим, спізненим, не підготованим і погано переведеним починам провідних чинників організованого українського суспільного і політичного життя, не важко догадатись яке вони зробили заключення. Не будемо входити в подробиці і причини такого стану, бо й не місце тут на те. Але коли взяти до уваги те,що загально відоме й те, що було вже нераз сказане в тому відношенні, не можна аж надто дивуватись, що відповідь Риму не українські старання саме така, а не інакша. В дечому однак таки приходиться дивуватись. Вислів у листі про те, що український католицький патріярх на еміґрації «не міг би бути співучасником /важкої/ долі своїх вірних /на батьківщині/ і улегшувати її своєю присутністю», могли собі римські автори листа подарувати, коли б мали трохи більше зрозуміння до правдивих терпінь за віру, та коли б виявили більше християнської любови. Могли вони вибрати також іншу дату для цього прикрого для українців документу. Коли вони дали Папі Павлові VI підписати листа до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого в день свята св. Кирила і Методія, апостолів слов’ян, вони тим самим пригадали нам нещасну долю обох братів, а також наругу, що один з них /Методій/ пережив з рук представників Ritus praestantis , латинських братів у вірі, які не завагались його навіть ув’язнити, хоч цьому противився тодішній Папа Римський. Історичні аналогії самі насуваються на думку, коли приходиться читати кінцеві фрази листа сучасного Папи Павла VI.

2/ Аргументація відмови непереконлива.

В арґументації відмови створити Український Католицький Патріярхат можна знайти цілий ряд слабих сторін так із формального як і з речевого боку. Більшість арґументів, що вичислені в листі Папи, можна знайти уже в листі кардинала Фюрстенберґа. Цей факт наочно доводить, що авторами листа Папи Павла VI були ці самі люди, що писали листа префекта Східньої Конґреґації, себто урядники цієї ж таки Конґреґації. В обох випадках наголос поставлено на формальні юридичні труднощі, що постали б у зв’язку з установленням українського патріархату. Їх вичислено в листі Папи.

Належить в першу чергу ствердити, що відклик до Декрету про Східні Церкви, наче б то він потверджував територіяльний принцип в існуванні і діянні східніх патріярхатів, не вповні вірний. В такий спосіб, як вище, його інтерпретують представники Римської Курії, але можлива є й інша інтерпретація, коли взяти до уваги наприклад статтю сьому, де мова про те, що патріярх мав юрисдикцію «на власній території, або над своїм обрядом», або статтю одинадцяту, де мова про права і привілеї верховного архиєпископа і де знову згадується про те, що його права, як і у випадку патріярха, відносяться до «цілої помісної церкви або обряду.» Правда, що в деяких інших статтях говориться тільки про територію. Того рода конфліктні ствердження причинюються до труднощів не лише Української Католицької Церкви, але усіх інших східніх церков. Стверджуючи в своєму листі /принайменше посередньо/, що усі українські владики, які підписали прохання про створення українського патріярхату 1969 року і пізніше подали свої додаткові опінії у цій справі, тим самим належать до одного обряду, Папа не заперечує, що юрисдикцію над ними може мати патріярх, або верховний архиєпископ.

Про це, як повинна бути розв’язана справа організаційної і юридичної структури української Церкви в листі взагалі не говориться./Про це однак знаходимо відомості в листі кардинала Фюрстенберґа, де пропонується українській ієрархії прийняти форму консультативної конференції під проводом Верховного Архиєпископа. Правдоподібно спротив Верховного Архиепископа причинився до того, що ця пропозиція не попала у лист Папи/. Таким чином питання в цій справі все ще остається отвертим і тому помісність Української Католицької Церкви може і повинна бути здійснювана зусиллями і заходами самої української ієрархії, священства і вірних, хоч тимчасово і без патріярхату. Базою для цього повинне стати визнання юрисдикції – з усіми належними правами і привілеями – Верховного Архиєпископа в усіх провінціях і єпархіях Української Католицької Церкви, а також Архиєпископські чи Помісні Синоди всієї нашої Церкви. В жадному випадку неможливо прийняти так званих єпископських конференцій, що є чисто латинським новотвором і структура яких противиться прямо духові Декрету про Східні Церкви, як і традиціям усіх східніх церков. Їхньої вартости для Римської Церкви не оспорюємо.

Вертаючись ще раз до основного аргументу, що його знаходимо в листі, себто, що патріярхат може існувати тільки на базі визначеної території, де в давнині постала певна помісна церква, а не на базі етнічно обрядової єдности, то мусимо сказати, що висунення цього /територіяльного/ принципу, так основного в розв’язці засадничих проблем Східніх Церков, означає такі дві речі: а/ виразне фаворизування латинського обряду і державних народів зі шкодою для церков Східнього Обряду та з кривдою для недержавних народів і національних меншин; б/ дальші комплікації для Східніх Церков, що є в злуці із Апостольською Столицею, в їхніх намагання упорядкувати своє релігійне життя в адміністративному, юридичному й душпастирському відношеннях згідно зі своїми традиціями, обіцяними правами й сучасними потребами. Лист Папи таким чином заторкує своїм змістом багато ширший засяг справ, як сама тільки проблема українського патріярхату. Він заторкує основні життєві проблеми всіх Східніх Церков, що їхні вірні порозкидувані по цілому світі /деколи у відношенні один-до-один/ і тим самим находяться поза територією власної патріярхії, та на землях, що є під іншою юрисдикцією. Можна припускати, що лист в справі українського патріярхату Папи Павла VI викличе неґативний відгомін серед первоієрархів усіх Східніх Церков і взагалі насторожить інші віровизнання у їхніх екуменічних діялогах з Апостольською Столицею.

Неможливо прийняти в добрій вірі і деяких практичних арґументів, що ними в листі обосновується вдімову створити український патріярхат під сучасну пору. Важко, наприклад, повірити в те, що український патріярхат погіршив би становище вірних в Україні. Можна сподіватись що якраз навпаки – ці вірні з радістю прийняли б створення українського патріярхату, як видимий і переконливий знак опіки над ними зі сторони Апостольської Столиці. Вважаємо, що відмовна відповідь тим самим погіршить становище тих вірних, бо нею вбивається останки надії, що її вони оправдано покладали на Апостольску Столицю, звідки могли сподіватись бодай справедливости за свою вірність і терпіння. Хто і чим може їх заохотити тепер до дальшої витривалости й віри? Відмовною відповіддю тим самим перечеркнуто особливу нагоду, якої скоро не буде. Додамо, що Апостольська Столиця до-недавна не мала дипломатичних зносин з країнами східнього бльоку, сусідами України, та й досі неї має їх із СРСР і тому не має офіційних зобов’язань супроти урядів тих країн, які зі зрозумілих причин можуть противитись створенню українського патріярхату.

Не менш дивними видаються побоювання, висловлені в листі, що український патріярхат, коли б постав, заохотив би до експанзії на нові території інші патріярхати. Такі побоювання, очевидно, зайві. Деякі із тих патріярхатів і так виконують вже свою владу поза межами їхніх історичних територій, як наприклад мелхітський, вірменський і інші, і це їхнє право, хоч і не радо, за ними визнається. Зрештою, сили всіх з’єдинених Східніх Церков ані в Курії, ані в діяспорі, де живуть їхні вірні, не є аж такі великі, щоб могли загрожувати церквам латинського обряду. Вкінці, існують латинські дієцезії, на територіях, що історично підлягали східнім патріярхатам. Цих дієцезій не ліквідується, ані не наміряється підпорядкувати ієрархії Східніх Помісних Церков. Варто пригадати на цьому місці, що в Галичині, де існувала Українська Католицька Церква східного обряду, існували рівночасно також латинська польська й вірменська церкви з рівним засягом прав і привілеїв їхніх ієрархів на цій самій території, хоч тодішня практика і зобов’язуюче канонічне право такого укладу речей не передбачували, і хоч це було з очевидною і відомою шкодою для Української Католицької Церкви. На сьогодні ситуація змінилась на стільки, що паралельні юрисдикції ієрархії різних обрядів на цій самій території визнаються, доказом чого є існування українських католицьких митрополій у ЗСА та Канаді. Коли візьмемо до уваги ці факти постає питання чому в Римі уважають що незалежні українські церковні провінції, як і менші церковні одиниці не можуть підлягати юрисдикції Українського Католицького Києво-Галицького Патріярхату? Відповіді на це питання лист не дає, без огляду на те як би не інтерпретувати його аргументацію.

З/ Засадниче непорозуміння.

Коли уважно читати аргументи проти створення українського католицького патріярхату в Листі Папи Павла VІ, мається враження, що зайшло десь якесь непорозуміння. Основним і засадничим арґументом є той, де говориться про те, що такий патріярхат не може бути створений поза власною територією. Але ні власної, ні іншої території не названо. Не подано також аргументів, що їх подав за створенням патріярхату Верховний Архиєпископ і інші українські владики. Відомим однак є те, що коли у 1963 році Верховний Архиєпископ, тоді Митрополит Галицький, Кир Йосиф Сліпий, звернувся в тій справі до Отців Вселенського Собору, то запропонував, щоб піднести до гідности патріярхату Києво-Галицьку митрополію. Маємо право припускати, що саме таку концепцію і на цій базі ставив Верховний Архиєпископ враз з іншими владиками й у пізніших зверненнях і петиціях до Апостольського Престолу в цій справі. Саме за такий патріярхат ведуть змагання широкі круги українського організованого громадянства. Але виглядає, що повищу концепцію Українського Католицького Патріярхату цілковито зігноровано в листі Папи. В листі взагалі не знаходимо згадки про Києво-Галицьку митрополію Української Католицької Церкви. Говориться натомість про те, що якщоб повстав Український Патріярхат, то він існував би поза «власною територією», і т.п. Виглядає наче б в листі була мова про іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як та, що її поставив у 1963 році Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий.

Таку іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як довідуємось, насправді було поставлено в часі передсоборових підготовчих праць над «Схемою Декрету про Східні Церкви», себто перед прибуттям до Риму їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Згідно з цією концепцією Український Католицький Патріярхат мав би був повстати для українців на еміграції і тим самим був би існував у дійсності поза територією матірної Церкви. /Див. про це Коментар на «Декрет про Східні Церкви» о. J. М. Hoeck, OSB, Lexikon f. Theol. u. Kirche (1966). т. I, Про 2-гий Ватиканський вселенський Собор, ст. 376/. ходять слухи, що пропоновано ще й третю концепцію (можливо як відміну щойно згаданої), а саме – концепцію «Візантійського Патрірхату» в Америці, але знову ж таки на базі північно-американської провінції нашої Церкви. Прямих офіційних, чи півофіційних потверджень на це однак немає.

Без огляду на те, хто, де й коли не ставив би був послідні дві концепції і які були причини й спонуки для цього, належить ствердити, що обі вони скрайньо шкідливі для Української Церкви. Вони заслуговують на те, щоб їх рішуче відкинути. Треба припускати, що якщо такі концепції ставлено, а виглядає що так, бо як тоді розуміти натяки в Листі на еміграційний патріярхат, то вони й зіграли ролю цього посліднього цв’яха в труні, що ним припечатано справу Українського Католицького Патріярхату на базі єдиноправильної концепції, що її поставив Верховний Архиєпископ; припечатано принайменше у теперішньому часі.

III. Що робити?

В хвилині, коли висловлюємо наші думки до відмовної відповіді Папи Павла VІ в справі Українського Католицького Патріярхату, важко передбачити які дальші пляни має Апостольська Столиця по відношенні до нашої Церкви на ближче й дальше майбутнє. Вже бо сама відмова створення патріярхату означає ще глибшу кризу у нашому церковному житті, кризу, що її ми всі гостро відчуваємо й переживаємо. Таким чином доводиться щераз повторити, що хоч «Рим сказав своє слово – справи не розв’язав /Справа Українського Католицького Патріярхату, хоч гієрархічно й найважливіша, є і буде одною лише із цілого ряду таких, що ждуть розв’язки, деколи негайної, як наприклад загальна й нездорова ситуація у ЗСА, де відчуження між вірними і ієрархією все більше поглиблюється. Найбільш серйозною, очевидно, являється проблема життя й буття Української Католицької Церкви на рідних землях.

Загалові української католицької ієрархії на чолі з Верховним Архиєпископом їх Блаженством Кир Йосифом Сліпим, як і загалові вірних видавалось, що багато із цих пекучих проблем будуть розв’язані, коли постане патріярхат і тим самим буде завершена організаційна структура нашої Церкви та забезпечена її помісність і єдність. Зрісши у силі і значенні, наша Церква і її ієрархія були б приступили до полагодження всіх інших проблем, не виключаючи також і тих, що є основними для наших братів у вірі на рідних землях. Цього ідеального стану нашій Церкві, на жаль, не судилось осягнути на цьому етапі її розвитку і існування .

Постає питання – якщо Рим вважає, що неможливо тепер створити Український Києво-Галицький Патріярхат, то що тоді пропонують в Римі на його місце? Яку організаційну структуру Української Католицької Церкви, як церкви помісної, вони собі уявляють? Вкінці – хто й чому перешкаджає у здійснюванні помісности нашої Церкви в діяспорі на цій базі, що вона її має, себто на базі інституції Верховного Архиєпископства і його помісних синодів? Ці питання повинні ставити римським чинникам українські католицькі владики, а також загал священиків і вірних.

Ці питання в світлі не заперечення, але лиш відкладення створення українського патріярхату Апостольською Столицею повинні б стати вихідними положеннями в оцінці сучасної ситуації та напрямними у плянуванні дальших починів і акцій для загального добра нашої Церкви й народу. На нашу думку такі почини належить взяти до уваги:

1. Змагання за створення Києво-Галицького Патріярхату належить посилити. Ініціятива тут належить в першу чергу українській ієрархії в цілому світі, і то без злощасних вийнятків.
2. Належить зібрати додатково аргументацію в користь створення українського католицького патріярхату, якщо ця, що її дотепер подано невистарчальна щоб переконати відповідальні чинники Курії. /Ми свідомі того, що досі зроблено це було в більшій мірі, як було б потрібно в іншій політичній ситуації. Але самі повторні акції мають своє значення: «Стукайте, а відчиниться вам», сказав Христос/. Очевидно, що найсильнішим арґументом будуть єдність і спільні зусилля в цій справі всієї нашої ієрархії, а також священиків і мирян, та взагалі світських чинників.
3. Належить всюди і при всіх нагодах усім чинникам підчеркувати права на помісність і єдність Української Католицької Церкви. Доброю нагодою для того буде Папський Синод, що незабаром почнеться в Римі, зокрема для тих українських владик, які братимуть в ньому участь.
4. Належить в усіх провінціях нашої Церкви подбати про те, щоб здійснювались постанови попередніх Архиєпископських Синодів української ієрархії. Це буде найкращою демонстрацією волі й бажань української ієрархії, священиків і вірних.
5. Належить докласти усіх старань для того, щоб чимскорше відбувся черговий V Архиєпископський Синод, на якому були б узгляднені і вирішені напрямні для дальшої праці всіх чинників Української Католицької Церкви для піднесення релігійного життя громади, та для покращання долі нашої Церкви.
6. Належить дати всецілу піддержку починам у справі патріярхату і здійснення помісности нашої Церкви Верховному Архиєпископові їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому, та всім владикам, що працюють в тому самому напрямі.

To Our Venerable Brother Joseph of the Holy Roman Church Cardinal Slipyj
Major-Archbishop of Lviv of the Ukrainians

 SUPREME PONTIFF PAUL VI

Our Venerable Brother greetings and Apostolic Benediction

The respect and the greatness of the paternal love which We have for you as well as the difficulties and the importance of the question which you and the other Ukrainian bishops have brought to Us have impelled Us to institute a new and most thorough review of the petition presented by you concerning the establishment of a Ukrainian patriarchate.

Because of this as well as to enable a full examination of the question» Jean Cardinal Villot, Our Secretary of State and Prefect of the Council for the Public Affairs of the Church, requested that you prepare a written report expounding once again all the arguments which in your opinion and that of the other Ukrainian bishops should be considered in reviewing a matter of such great importance.

It was your pleasure to comply with this request and you chose to submit an authoritative exposition together with the opinions of almost all of the Ukrainian bishops.

It seemed to Us, however, that the entire question should be submitted to a detailed examination and study of a small commission of Cardinal Fathers. At a meeting of the heads of the Congregations of the Roman Curia held on the 22nd day of the past month of June, the members, of this commission explained from every possible angle the conclusions that they arrived at from their examination of the question assigned to them.

Having seriously weighed before the Lord the opinions of the Cardinal Fathers, even though Our own mind was most inclined to accept your petitions, nevertheless, We have come with difficulty once again to the conclusion that it is Impossible, at least at this time, to establish a Ukrainian patriarchate.

There are canonical, historical, spiritual, and pastoral reasons which, due to contemporary circumstances, do not, alas, permit Us to satisfy the wishes and desires of the Ukrainian Catholic hierarchy.

Firstly, it is to be noted that the canonical discipline of the Eastern Churches which now has binding force—and which has also been confirmed by the conciliar decree Orientalium Ecclesiarum and the explanatory note [«Declaratio»] concerning the word «aggregatus» given on the 25th of March 1970—limits the jurisdiction of patriarchs within the boundaries of their own territory. Given the present norms now in force, it is impossible to foresee whether reinterpretetion and accomodation of the Eastern canonical law could bring about certain contemplated changes in the existing canons.

Wherefore, if in these present times a Ukrainian patriarchate were to be erected, this would give sudden birth to a canonical question of an entirely peculiar seriousness. Nonetheless, taking into consideration the sorrowful conditions in which your most noble and to Us most cherished fatherland finds itself at the present time, it would not be a question here of extending the legitimate exercise of patriarchal rights and duties beyond the territory of the patriarchate—a thing which would certainly result in the head of this particular patriarchate being granted greater authority than that which the other patriarchs now enjoy—but it would be rather a recognition of the possession of this kind of rights exclusively beyond the boundaries of the patriarchal territory. By the same token because of reasons which touch Our heart with the greatest grief, it would then follow that this particular patriarch at present would lack the possibility of exercising jurisdiction within the very limits of his own territory. Furthermore, the problems which could arise within the Catholic Church itself may be easily foreseen if such patriarchal jurisdiction, detrimental to other existing canonical jurisdictions, were to be recognized in those territories. In addition, who could prevent other patriarchs from seeking to enjoy the same faculty of extending their own competency beyond the limits of the territory and the prescriptions of canonical laws by which their authority is at present defined? On the other hand, diligent consideration must be given to situations which may result therefrom to Ukrainian Catholics who have been forced to silence thus far for fidelity to their own Faith in countries in which they live but which do not recognize the legitimacy of the Ukrainian Church. Would not the status of those Christian faithful, who at present distinguish themselves by their sincere faith, be rendered more difficult if a new patriarchate were to be erected publicly in foreign lands whose patriarch would openly take upon himself the task of defending their rights and hopes yet could not share their fate and alleviate it by his own presence?

Venerable Brother of Ours, since you know well of Our paternal and loving solicitude toward you and toward the Catholic Church of the Ukrainian Rite and also of Our participation in all the spiritual vicissitudes of this Church, We are full of confidence that you will accept with just evaluation the conclusions which We have now communicated to you.

Communicating this to you, We beseech and pray from Almighty God for you and all your labors a great abundance of heavenly graces and as a token of this We lovingly bestow in the Lord Our Apostolic Benediction upon you, Venerable Brother of Ours, and upon the entire Catholic Church of the Ukrainian Rite, most dear to us.

Given at Rome at Saint Peter’s, the 7th day of July on the Feast of-Saints Cyril and Methodius, 1971, in the ninth year of Our Pontificate.

Pope Paul VI.

В рямцях Першого Світового Конгресу Вільних Українців 1967 року в Ню Йорку відбулися світові конференції складових його частин: науки, культури, ветеранів, кооператорів, жіночого та молодіжного рухів. Одною із них була конференція мирян, скликана Патріярхальним товариством та Українським Християнським Рухом. Конференція була успішною, численною, і репрезентативнішою з-поміж інших, коли рахувати участь в ній шіснадцяти священиків, втому й Президента СКВУ о. В, Кушніра, та провідних діячів мирянського руху з багатьох країв. Компетентними людьми теологічних наук та організованого мирянства поставлено на цьому високому форумові життєві справи єдности, помісности й самобутности Української Католицької Церкви у ясній і виразній концепції синодального устрою й завершення її структури патріярхатом. Хоч подія ця мала місце вже після Ватиканського Собору II, який своїми постановами привернув усі традиційні права і привілеї Східнім Церквам, то за конечність і слушність такої програми конференції мирян і на такому форумі промовляла гірка дійсність, що тих привернених прав не введено в практичне життя Східніх Церков тоді, ані сьогодні. За введення тих прав в життя треба було змагатися тоді, й тепер, з багатьох можливих церковних і громадських форумів, що було виразним і ясним імперативом для кожного церковного й політичного діяча. Наше товариство, яке взяло на себе ролю промотора змагань за права Церкви, може й не усвідомлювало собі тоді повної скомплікованости цієї проблеми, кількости своїх та чужих противників, і також далекойдучих пов’язань предмету його діяльности у сфері міжнародніх стосунків.

Глибоке нерозуміння цілі мирянського руху виявили тоді ці відповідальні за СКВУ політичні сили, які постановили його повністю зіґнорувати, справами Церкви «не займатися», не рахувати відбутої конференції мирян складового частиною СКВУ, не прийняти і не друкувати її матеріялів і не допустити її делеґатів до співвирішного голосу. Преса послушно елімінувала усі вістки про цю конференцію, затаїла її перед своїми й чужими, а мирянство перед римськими чинниками репрезентував тоді наш Митрополит А. Сенишин, опираючися власне на УККА і СКВУ. Тінь Митрополита налягла на СКВУ й з мирянського зібрання не залишилось нічого. Так встилізована політика СКВУ одержала благословення Митрополита, а він в заміну одержав апробату політичних сил СКВУ на церковну політику. Діячів мирянського руху усунено в тінь на їхні скромні позиції у не визнаній, не публікованій і нечисленній одній організації, з форуму якої вони були змушені зачати своїми скромними силами знова акцію за єдність і помісність Церкви.

За рік від створення СКВУ прийшов час на другий «історичний» момент, характеристичний словами – «ми тоже за патріярхат»… Усі сили від високої політики, що від церковних справ на першому СКВУ відхрестились, взялися нагло власне за церковні справи, бо на американську землю своєю ногою вступив Верховний Архиєпископ з Риму. Прийшла нагода на голосні привітання, заяви, авдієнції, знимки, концерти і навіть про большевицький паспорт забули. Відбулося усе те, що далеке від змісту, суті, від конкретної акції, зобов’язань, усе призначене лише на показ, на великий шум, розраховане на заспокоєння нераз невибагливої людської опінії паперовим славословієм. Заіснувала доба найбільшого в нашій еміґраційній дійсності обману з дизорієнтацією громади що до становищ її центральних організацій, політичних груп що ними керують, та Ієрархії, в руках якої практично й лежить ключ до розв’язки загрозливого церковного положення. Переставленням пропаґандивної машини СКВУ на патріярхальний концепт витворювано серед громади переконання, що усі організовані дії мирян у справах церкви повинні зупинитися, та що церковними справами повинні займатися лише церковні комісії при УККА та СКВУ. Підмінення незалежної мирянської організації такими комісіями було розраховане на подвійний успіх альянсу Митрополит Сенишин – СКВУ. СКВУ прагнучи до тотального опанування еміграційного життя елімінував би нашу організацію як цю громадську силу, яка розвинулася без його дозволу й контролі, а Митрополит упростив би собі справу з мирянством даючи ліцензію на це в руки СКВУ і його «координацій».

Це по формі. А по суті Митрополит маючи тих самих своїх людей у СКВУ й УККА мав би великі можливості обмеження такого мирянського руху й пристосування його до цілей його власної церковної політики. Це було проведене до певної міри в Ню Йорку, дня 29 січня цього року під час пленуму СКВУ. Мирянські вимоги, оформлені немічно так, щоб Митрополит апробував їх, пішли від комісії до координації, від координації до СКВУ, від СКВУ до «Свободи» й далі не було вже куди іти. Митрополит Сенишин дивився згори на цю комедію, а багато мирян ще й досі переконані, що це велика й відповідальна громадсько-церковна політика. Не було б у тому нічого поганого й роля СКВУ була б у кращому світлі, як би Митрополит Сенишин не вів своєї відривної «візантійської» церковної політики, а був льояльним членом Синоду Українських Єпископів і практичними акціями обстоював і творив єдність і помісність нашої Церкви. А тому, що практичні потягнення Митрополита Сенишина є проти єдности й помісности Української Католицької Церкви – УККА та СКВУ кооперуючи з Митрополитом виконують у цьому затяжному змагу шкідливу для Церкви й народу функцію. Комісії УККА та СКВУ діючи в порозумінні з Митрополитом у точно визначених ним рямцях не є виразником почувань і думок громади до Ієрархії, але стали виразником бажань Ієрархії до громади. Вони не можуть бути інструментом тиску громади на Владик,бо стали інструментом тиску Владик на громаду.

Коли не без натиску організованого мирянства дійшло до скликання Синоду Українських Єпископів в Римі 1969 року, Митрополит Сенишин виїхав скоро з Риму щоб не бути в ньому учасником. В слід за ним виїхали з Риму особи з проводу УККА та СКВУ не зареаґувавши ні одним словом на поведінку свого Митрополита. Під час візитації Кардинала Фюрстенберґа у Філядельфії в грудні 1969 року, яка була рівнозначною з уневажненням Синоду Українських Єпископів 1969 року як канонічної інституції, УККА та СКВУ не стали по стороні народу й не запротестували перед Митрополитом і Римом проти таких зневажливих актів, а стали проти народу, по стороні Митрополита Сенишина й на його аранжовку пішли з поклоном до Кардинала Фюрстенберґа. Під час авдієнції вони й поставили Кардиналові декілька провокативних питань з ціллю одержати на них шкідливі для наших церковних змагань відповіді й пустити їх у пресу.

Зростаюче занепокоєння й обурення суспільства на поведінку Митрополита Сенишина призвело до створення на СКВУ історії з долученням підпису Митрополита до постанов Синоду про патріярхат і стосовними комуністами піднесено цю подію до історичного значення. Задекляруванням з трибуни СКВУ «однодушної єдности» наших Владик, тобто явної неправди, придушено весь організований громадський натиск на Владик у справі правопорядку, бо, мовляв, усе вже є у правопорядку, та відтягнено справу на довше, тобто прогаяно ще один рік часу. Митрополит Сенишин виграв цей рік часу на СКВУ. Патріярхальне товариство програло його ганебно, бо час працює не для нього.

Заспокоївши людську опінію підписом Митрополит Сенишин використав цей виграний рік на послідовне заперечування прав помісности нашої Церкви й законности Синоду Українських Єпископів, конферуючи з ієрархами візантійського обряду на власну руку, вводячи зміни в літургії на власну руку і вкінці приготовляючи номінацію свого єпископа-помічника в порозумінні з протиукраїнськими чинниками Східньої Конґреґацігї, демонстративно без порозуміння із Верховним Архиєпископом.

Коли народній гнів знова дав про себе знати, СКВУ поспішив на поміч Митрополитові ще раз. Після невдалої поїздки делегації СКВУ до Риму, де в цей сам час перебував і Митрополит Сенишин, вжито ще раз випробувану минулого року методу з долученням підпису Митрополита. Скликано засідання Президії СКВУ, запрошено Митрополита Германюка, якого високий авторитет використано вже для цієї цілі вдруге, і проголошено комунікатом, що він «мав змогу познайомитися зі змістом письма» з минулого року. Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий такої «змоги» й досі не мав.

Постає питання – як довго думає СКВУ чарувати українську громаду підписами Сенишина й не бачити що за тим криється добре зааранжована в Римі затія роздрібнити до решти нашу церковну організацію і позбавити її можливости мати свій зложений з українських єпископів провід, та що Митрополит Сенишин відіграє в тому першорядну ролю? Чи треба сумніватися в тому, що в Римі простудіювали формати наших громадських діячів до ниточки й переконалися, що вони готові творити запліччя для шкідливих акцій Митрополита Сенишина, присипляючи увагу народу комунікатами про «однодушну поставу наших Владик»?

Митрополит Сенишин має кращі від СКВУ дороги до полагодження: справ «патріярхату». Верховний Архиєпископ, Синод, міжєпископські зв’язки, або врешті сам його Митрополичий уряд міг би бути відповідним форумом проголошення зміни політики священству й вірним. Жадної із тих форм Митрополит не вибрав тому, що це був би легальний крок і зобов’язання до практичної церковної єдности. А заява СКВУ такої легальної сили не має, але зате добре відвертає увагу громади від діл Митрополита.

Запитатись треба у СКВХ – на кого розрахований черговий обман із долученням підпису Митрополита Сенишина до постанов Синоду, коли він сам не збирається його гонорувати?