Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Йосиф Сліпий

Speech by His Eminency Joseph Cardinal Slipyj Delivered to the Synod of Catholic Bishops in Rome, October 1971

Most holy Father, venerable Presidents, and Brothers:

I am speaking on behalf of the Synod of the Catholic Ukrainian Bishops. First of all I thank you very much for the question placed in the agenda of this Synod about injustice, because today, in favor of all the oppressed who are suffering violence, the discussion of the inflicted offenses itself, provides a great relief. I think I can affirm without exaggeration that nobody ever suffered so much injustice in history as we Ukrainians, both the people and the Church, that is the Southern part of the Soviet Republic of Europe, during the centuries and especially in recent times. Therefore, if injustice is condemned by the Synod of the Bishops, a new hope and encouragement are inculcated in them. But before I touch my theme, I must answer to those very eminent orators who expressed the intention of selling the treasures of the museums in favor of the poor, because this is pertinent to me personally, since I founded quite a few museums. Firstly, even when the poor are involved, a great prudence is to be used. Because poverty, whenever it is connected with brutality, is not to be idealized as complete unhappiness. The poor are inclined to prodigality, and once they have received certain gifts without any work, easily dissipate them. It happens in fact that the poor ask for charity and at the same time smoke luxurious tobacco and drink brandy, etc. This I affirm, because I myself lived for years in extreme poverty, and I saw and observed the poor. Secondly, it must be distinguished between material poverty which must be aided with material help, and spiritual poverty which must be satisfied with spiritual treasures. A poor man must first of all be educated with spiritual and moral goods toward justice. This, however, cannot be obtained without the goods that concern culture, that is the ones which our ancestors created and left after them, and which are transmitted by history. Now then, selling the Vatican museums and the ecclesiastical works of the highest cultural value would be, on the one hand to fill the stomach, and or the other to deprive of nourishment the vacillating spirit. Historical monuments must not become an object of the market, and therefore the sale of the museums would be a very grave crime even against the poor.

The Church, embellished with artistic works, transports the faithful in an ecstasy of devotion and reaches the celestial spaces. In fact, the greatest monuments are in favor of religion. Justly here might be mentioned the words of the Lord Jesus Christ: «it is a grave loss to take from the temples and give to the poor; and yet you will always have the poor, but you will not always have temples. In fact social inequality, because of diverse ability of the intellectual human faculty, will never be removed. Therefore, if I had had the possibility, I would oppose the sale of the papal tiara, which has been made by the Holy Father, even though recognizing the heroic magnanimity and nobility and charity toward the poor.

This concerns the history of the Holy See, which is truly unalienable. Actually, the sale itself of the furniture and other articles of the episcopacy, which was made by some Bishops, is not to be praised, but all these things should be transformed into museums, in order to teach men in the future centuries. And a precious work, produced by our ancestors, would not be lost in the fire.

Some fathers might prefer that I speak of something related to the Orient, because the exotic oriental things attract vehemently the minds of the western fathers. Indeed there are many singular things and worthy of attention even in the Orient in reference to justice. Nevertheless, the situation of today, as we already mentioned, is very sad.

Our mind is primarily occupied with the Catholic church of the Ukrainians, whose condition of today faces the «to be or not to be,» as it has already been explained by other speakers.

During the First World War, Ukraine regained its independence, but after a few years, with the incoming of communism, was occupied by the Soviets. Our church was destroyed in a bloody manner, because all the hierarchy was thrown in prison or driven by force into Orthodoxy. And such a grave offense still triumphs. The Catholic Ukrainians, who had sacrificed mountains of bodies and shed rivers of blood for the Catholic faith and their fidelity to the Holy See, even now are undergoing a very terrible persecution, but what is worse, they are defended by no one. From the beginning of history, I don’t know of any people who have suffered as much as Ukrainians.

They, who were million, because of battles, raids, starvation, and religious persecution, lost ten million people from the beginning of the First World War. The soviet regime since long ago has put an end to our activity, and all our bishops have been suppressed.

Our Catholic faith, prohibited for making any celebration of our liturgy and administering the Sacraments, must descend into the catacombs. Thousands of thousands of faithful, priests and bishops have been thrown in prison and deported to the polar regions of Siberia. Now, however, because of diplomatic negotiations, the Ukrainian Catholics, who as martyrs and confessors suffered so much and so many things, are put aside like fastidious witnesses of past evils.

In recent letters and communications, our faithful lament «why have we suffered so much?» Where is justice to be found? For the ecclesiastic diplomacy, we have been considered a impediment sea. Cardinal Slipyj does not do anything for his church; and what can he do? An intercession was made by the Vatican on behalf of the Latin Catholics, but the six million faithful Ukrainians who have suffered religious persecution have been ignored.

When the Muscovite patriarch, Pimen, in an electoral synod clearly declared that the union of Brest was annulled, not one of the Vatican delegates present protested.

The creation of an Ukrainian Patriarchate, proposed during the second Vatican Council, has been denied. The delegation of the Basilian sisters from Ukraine was not admitted to the general chapter. Bishops and priests are converted to the Latin rite. It is amazing that the Soviets have raised a very high voice against colonialism while they themselves oppress their people. In the synod we also heard about the diabolic manners of exterminating the defeated nations, and about the evils that the Poles have suffered because of the same oppressors. From the bottom of our hearts we must have sympathy for them. And yet, in no way has it been impeded that in the communist and Catholic Poland half a million of Ukrainians have been deprived of their most basic rights, expelled from their domiciles and indeed they cannot even call themselves Ukrainians. «Leben and leben lassen,» to live and let live, it is a supreme law.

Three dioceses of ours in Poland have been without a bishop for 30 years, and not even an auxiliary bishop has been installed; and not one Ukrainian priest has been admitted to this synod.

On the other hand, the Ukrainian Orthodox have four bishops in Poland, and are to receive three more. Therefore our people complain that they lost everything, the rite and the discipline, while the Orthodox have kept everything.

In Czechoslovakia the diocese of Priashiv, which was Ukrainian, has been lost.

One of the most eminent cardinals who reads openly and sincerely that part of the history of our church, has admitted that it is astonishing, that such a people, who have been treated so badly and unjustly, have nevertheless remained Catholic.

And to you, venerable fathers, oriental things are exotic! I put an end to my speech so that the church of the silence may not talk too much. Finally, a powerful voice of the synod has come up in favor and in defense of those who underwent persecution and yet continued to fight between life and death and brought in new strength in order to persevere up to the final victory. «Pereat mundus, maneta iusticia». For let the world perish, but let justice survive.

Комунікат представників мирянської наради в Римі 17 лютого 1972р.

Зібрані в Римі представники мирянських організацій на урочистому відзначенні вісімдесятої річниці від дня народження їх Блаженства, Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, відбули з цієї нагоди свої наради та спільно прийняли таке становище до актуальних питань нашої Церкви:

Насамперед складають іменем своїх організацій та широкого мирянського загалу з різних країн свій доземний поклін та вислови вдячности і відданости Найдостойнішому Ювілятові враз із подякою та молитвами до Всевишнього за ласки і благословення за працю і задуми нашого Первоієрарха.

Розглянувши сучасну ситуацію нашої церкви учасники наради ствердили, що Східня Конґреґація та куріяльні органи далі вмішуються у справи нашої Церкви, порушуючи забезпечені її історичні права та привілеї, головно Берестейською Унією і декретами Другого Ватиканського Собору. Доказом того є нові іменування ієрархії та свячення для нашої церкви в Бразилії нового єпископа-помічника. Висловлюємо незадоволення із способу іменування нового єпископа Кир Єфрема Кривого Чина Святого Василія Великого без згоди Верховного Архиєпископа і його Синоду.

Зокрема миряни і священики глибоко діткнені тим, що його свячення відбулося неукраїнськими владиками, але в латинському обряді. Цей факт вважаємо нарушенням рівноправности й гідности українсько-візантійського обряду в рямках Вселенської Церкви. Нас болюче діткнула участь чотирьох українських єпископів у цій хіротонії, які, не зважаючи на критичне ставлення Верховного Архиєпископа, були присутні на цьому обряді, чим вони одобрили згадане порушення. Висловлюємо особливий жаль, що між присутніми владиками були два члени постійного Синоду Верховного Архиєпископа – установи, яка покликана боронити прав помісности нашої церкви. На цьому свяченні в Соборі Святого Петра 12 лютого була присутньою, у ролі почесних гостей, делеґація Московського Патріярха під проводом архиєпископа Філарета з Москви, чим повторно зневажено нашу церкву. Це-бо була делеґація церкви, яка несе відповідальність за знищення і мучеництво Української Католицької Церкви на Рідних землях.

Зібрані представники протестують проти підчинення нової української католицької єпархії в Бразилії римо-католицькій архиєпископії у Куритибі, бо це рівнозначне із відірванням її від Помісної Української Церкви як це вже сталося в 1969-му році з Мунгольською митрополією для закарпатських русинів.

Ці акти розцінюємо як пляноване Східньою Конґреґацією пониження нашої Церкви, замах на наші Архиєпископські Синоди та особисте зневаження особи Ювілята Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа VII. В обличчі тих сумних явищ закликаємо Владик, священство, монаші чини та мирянство стати в обороні знову загрожених прав помісности нашої Церкви й особи Ісповідника Віри. Вважаючи на можливість дальших подібних акцій збоку неприхильних нам ватиканських чи інших чинників, українські священики та мирянство повинні бути чуйними, посилити акцію оборони нашої церкви та виявити максимум зусиль, щоб припинити розклад нашої церкви чужими і своїми руками.

Підписали:
др. Володимир Пушкар – за Світове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви
др. Петро Біланюк – за Централю Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви
др. Зиновій Ґіль, др. Рома Навроцька, др. Мирослав Навроцький – голова і члени Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в ЗСА
др. Іван Ковальський, інж. Євген Гарабач – від Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в Німеччині
Ярослав Деременда, Марія Капустинська – за Крайовий Комітет Громадських Організацій за Патріярхат у Великій Британії
др. Василь Маркусь – за Українську Католицьку Асоціяцію Преси
До цього становища представників мирянських організацій приєднується отець крилошанин Володимир Андрушків, голова Світового Товариства Священиків імені св. Андрея.

Із промови Верховного Архиєпископа під час ювілейних святкувань у Римі 17 лютого 1972 року

У цих словах, що їх Верховний Архиєпископ сказав як додаток до ви­голошеної раніше проповіди у церкві, він висловив щиру подяку не тільки зібраним на прийнятті, але й також усім тим відсутним мирянам, що виказали так багато посвяти, жертвенности і трудів у цій тяжкій боротьбі нашої церкви за життя. Ніхто не повинен почуватися вражений тим, сказав Верховний, що за цю жертвенність не одержав може на час подяки,що виглядало б на певну неувагу або занедбання. Людина, продовжував Ювілят, відображуючи його положення, змучена й перемучена нераз, не в силі й виявити нераз цієї уваги і вдячности, які серце почуває. Але прихильність, жертвенність, свідомість і позитивна праця добрими остануться навіки і в кожної чесної людини знайдуть признання і вдячність. Нехай кожному із наших вірних власна совість скаже, що те, що він зробив – зробив щось добре для великої справи, і це буде найбільша заплата. Більшої нагороди треба очікувати лиш у Бога. Але й історія скаже про це своє слово. Може вона, ця історія, не буде супроти них так жорстокою як до тих мільйонів жовнірів, що впали на фронтах, що сотнями ішли на смерть і що безіменні погибли в жорстоких умовах. Бо ці люди, що так віддано працювали, робили це також безіменно. Ось, присилає такий безіменний, отой свій доляр, ту кривавицю свою, як цю лепту вдовину. Присилає – але не підписується. І хто ж про це буде знати? Це, як і ця шклянка води, подана недужому в найтяжчі його хвилини – не залишиться в Ісуса Христа без заплати.

Нехай у кожного з вас буде те почуття, що ви робите щось добре. Це буде й ця найвища свідомість,що «я сповнив свій обов’язок – я приніс свій довг…»

Прийшовши до вислову більш персональних почуттів Верховний Архиєпископ сказав, що він ніколи не старався в своєму житті пригорнути когось для своєї особи. Навпаки. Коли він бачив чиїсь намагання в тому напрямі – він таких відтручував. Бо не про персональні амбіції тут йдеться і не про особу. Особа нині є – а завтра її немає. А справа Бога, справа народу й Церкви – це справа вічна. І коли сьогодні говориться признання, звеличання, похвали – то усе це не для моєї особи – сказав Верховний. Навіть коли б був і патріярх, то це не є річ особи, а річ церкви і народу. І це є річ, яка спасає народ. Тому ніхто не сміє забувати, що нам треба чогось, що б нас держало й усі мусять боронити цього, чи це комусь подобається – чи не подобається, чи це комусь вигідне – чи не вигідне.

Сьогодні чуємо про багато невдоволених, тим чи іншим. «Ність раб Божий господина своєго» сказав Христос. Він не задоволив усіх, і ніхто з нас того не потрапить. Бо ось одні «Многая літа» співають, величають і дякують, а другі гудуть і шнурок посилають, щоб повіситися. І це все – сказав Верховний – це людська річ. «Я можу сьогодні хвалити вас усіх з вдячности за все,що ви зробили для церкви і запевнити вас усіх, що ніколи у мене нема якоїсь урази навіть до найбільшого ворога»… Одна свідомість повинна держати людину при житті: що вона зробила усе, що могла зробити. А це то напевно буде прийняте у Господа Бога. Та й нарід і історія зроблять колись цьому свій спокійний суд.

Щоб нині здобути волю, державу, це не є справа одної людини, ні одної години, одного дня, бо на це треба довгих і довгих нераз десяток років праці усіх і вся, в усіх ділянках. Ось кажуть, продовжує Верховний – що патріярхат, це пропавша справа. «То я вам скажу – пропавша справа України! За що боротися? Пропала так само! Бачите, яке це все безвиглядне і що ми нині представляємо собою. А все ж таки це було б глупе й нерозумне закладати руки й казати – опускаймося на дно. Це було б найгірше, що можна зробити. Так само і з патріархатом: нині не йде, а завтра буде інакше й на Бога надія. Бувало покійний Митрополит Слуга Божий Андрей, коли приходили хвилини безнадії, завжди казав: «ще Бог над нами»… І так було легше. І тим мусимо кріпитись сьогодні ми.

Верховний Архиєпископ був би надзвичайно вдячний, як би із цього скромного ювілею кожний виніс цю свідомість, що він бажає великого й доброго, що він хоче для церкви зробити щось добре, що він хоче жертвувати чи причинитися до великої справи – бо це Божа справа. Чи свобода України, чи патріярхат, чи свобода церкви – це Божа справа. Людина може нею на всі боки повертати, на всі боки крутити, як кажуть по-українському, то усе це нічого не значить. Там, у Господа Бога усе має своє місце.

Ви чули сьогодні багато – говорив Ювілят – про вісімдесять років. Які це страшні роки! Не для мене. А для нашого народу і для нашої Церкви… Усе в руках Господа! Видите, мене не почитали, а мене били! Та я дякую Богу може більше за те, що били, ніж за почитання. Є така латинська приповідка: «Equam in ardui`s servare mentem». Навіть як є безвиглядне становище, то треба мати голову на карку. І не тільки одну голову, але дві треба мати. А що потрапить той, що лиш пів має? Чого слухати коли цей каже те, а цей те… Є поставлений плян і є напрям – і того держимося. Нині є гірше, завтра може бути краще. Верховний навів тут приклад з життя Ісуса Христа: ведуть на суд, б’ють, судять, плюють, найгірше, що можна видумати. А за три дні сценарія змінилася. Добра справа мусить у Господа Бога побідити.

«Ось мої слова, мої дорогі, слова старця-дідугана, якими я не нарікаю – борони Господи. Я вдячний за все. Бо як би нині цей грізний час вернувся, я ішов би до Христа тою дорогою, якою йшов. Не йшов я за кардинальськими почестями, ані за грішми не йшов. Ці всі пожертви, що ви складаєте – це не для мене. Собі я нічого не беру. Ось бачите усе, що я за них роблю. Ось сьогодні молимося перед іконою Жировицької Богоматері. Але як би ви знали скільки то крови, нервів і печінок пішло у те, заки це приведено до порядку, то ви це все оцінили б. Ми стоїмо сьогодні на цьому місці, на якому стояли ще 1640-го року, і мусимо того держатися. І завдячуємо це передовсім вам, що приїхали сюди, що виявили стільки труду, а також тим усім жертвенним мирянам, тому народові, в якого стільки посвяти, стільки жертвенности.»

«Треба здати собі з того справу, що нині усі ці патріярхальники, як їх у доброму чи злому розумінні називають, це є найідейніша група в народі!. Усім їм належиться подяка, і нехай Господь Бог нагородить їм. Як вони минулої осени сюди приїхали, то тут говорили,що вони приїхали з бизнесу… А я вам скажу одверто: з останнього зложив і приїхав. Приїхав з почуття обов’язку. З пожертвою приїхав. Хто міряє усе грішми – не може того зрозуміти.»

Наводячи контрастово духову й історичну вартість церкви святих Сергія і Вакха в порівнянні з мільйонами долярів Верховний Архиєпископ сказав, очевидно на адресу тих, що усе грішми лиш міряють, що йому пропонували гроші, і то в кількості що найбагатша еміґрація не в силі їх скласти. Але: «це нічого не представляє… Плюнути на те все! Історія свого народу, добро Церкви його – ось це найвище добро! А це, що хтось може сказати мені «Дай Боже здоров’я», або не сказати, забути, будучи подразненим – це не має також великого значення. Лиш оця свідомість, яка залишиться, що роблю щось добре. Як я роблю щось добре – то це є найбільша заплата для мене. Бо совість моя каже мені перед Господом Богом – я сповнив свій обов’язок. І чи мене хтось хвалить, чи поганить – я роблю це… Я сповнюю свій обов’язок. А як кожний із нас на своїй стійці сповнить свій обов’язок – то ніхто нас не побідить. Бо тоді Бог з нами!»

Слово др. Зиновія Ґіля, голови Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, під час відзначення 80-ліття від дня народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII в Римі, 17 лютого,1972 року.

Ваше Блаженство, наш Високодостойний Ювіляте!

Мені припала сьогодні велика шана привітати Ваше Блаженство від членів Крайового Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в ЗСА, як рівнож від Централі Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви й від тих, що серцем і душею віддані Вашим ідеалам і Вашій Достойній Особі. Правда, нас тут мало з Америки приїхало. Але ми привозимо Вам, наш Дорогий Архипастирю, також привіти від тих усіх, що є тут тільки духом присутні з Вами, і в імені їх я тут заявляю, чи це подобається комусь сьогодні, чи ні, що для нас усіх мирян Ви є першим Патріярхом нашої Української Помісної Церкви.

Від них усіх я заявляю нашу пошану Вам, відданість любов і послух, та у вісімдесятьліття Вашого боголюбивого й трудолюбивого життя бажаю Вашому Блаженству кріпкого здоров’я, обильних Божих ласк і многих, многих літ.

Молимо сьогодні тут Всевишнього,щоб він наділив Вас митрополитами, владиками, священством та монашеством, яке не тільки стояло б вірно своїми словами при Вас, але теж ділами виявило зрозуміння ваги історичної Вашої місії, та факт, що хто не йде з Вами, той є гробокопателем нашої Помісної Української Церкви і нашої національної єдности.

Від імені усіх нас присутніх і тих що осталися вдома я прошу сьогодні Господа Бога, щоб нам наші вороги не заспівали заскоро того кінцевого сумного гимну життя, що його колись влучно накреслив польський поет Висп’янський: «Мялесь хамє злоти руґ»…, бо за те усе,що в ось цих історичних хвилинах зроблено Вами й усіми іншими – ми усі відповідаємо перед Всевишнім і перед історією.

І в цьому саме дусі я ще раз бажаю Вам, Найдостойніший наш Первоієрарше і Ювіляте, многих, благих і щасливих літ!

Слово отця крилошанина Володимира Андрушкова під час відзначення 80-ліття від дня народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII в Римі, 17 лютого,1972 року.

Вітаю Вас Блаженніший Первоієрарше Української Католицької Церкви, з нагоди Вашого вісімдесятьліття, від усіх отців духовних, від усього духовенства нашої помісної церкви, як рівнож від усіх членів Світового Товариства св. Андрея. І складаю від усіх священиків вислови беззастережної відданости, вірности і пошани до Вашої Особи, як до найвищого провідника – Патріярха нашого, бо Ви є уосібленням зболеного та пониженого народу і його страдальної Церкви.

Дякую Вашому Блаженству за цінні відзначення отцям духовним, які є тривким доказом діючого авторитету Української Католицької Церкви і є суттєвою частиною її помісности, за яку слід нам постояти і яку слід боронити в часі великої проби сил нашої віри й любови.

Бажаю Вашому; Блаженству від священиків нашої Української Католицької Церкви, оцих, що на волі, і тих, що в тюрмах гідно і достойно по-геройськи вести нашу Церкву як це Ви в минувшині доказали світлими ділами й завершити її патріярхатом, як одиноким тривким фундаментом її існування.

Відзначення ювілейної дати в Римі

Дня 17 лютого, цього року, в день народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, Божественна Літургія була відправлена у церкві святих Сергія і Вакха, при площі Мадонна де Монті. Її відправляли Митрополит Максим Германюк, Архиєпископ Іван Бучко, Єпископ Іван Прашко з Австралії, Єпископ Андрій Горняк з Англії, нововисвячений Папою в латинському обряді Єпископ Єфрем Кривий, о. др. Мирослав Марусин,о. Володимир Андрушків, та були ще присутні також отці Студити, Селезіяни та Василіяни.

Під час літургії промовляли: Архиєпископ Іван Бучко та Єпископ Іван Прашко. На кінці промовляв Верховний Архиєпископ.

Після Богослужби відбулося скромне прийняття для єпископів, гостей і мирян. Під час прийняття вітали Верховного Архиєпископа отець В. Андрушків, др. 3. Ґіль, др. В. Пушкар, др. І. Ковальський – Німеччина, Ярослав Деременда – Англія, та інж. Є. Гарабач – Німеччина.

На усі привіти і промови відповів Верховний Архиєпископ зворушливою промовою, яку у переписі із магнітофонної стрічки скорочено подаємо на 12-тій сторінці цього журналу.

Під час кількаденного перебування у Римі усі прочани, з Америки й Европи, відбули збірні та індивідуальні авдієнції у Верховного Архиєпископа.

Зібрані з цієї нагоди представники мирянських і громадських організацій відбули свої наради у Римі, і видали комунікат до сучасного положення Української Католицької Церкви. Цей комунікат також друкуємо у цьому журналі. /Стор. 14/.

Верховний Архиєпископ Йосиф VII

/У 80-річчя з дня Народин/

І

«Терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і задоволення, а воднораз завдатком вічної нагороди в будучому житті. І так треба бачити очима віри страшну катастрофу, що її тепер переживаємо. Вона не сміє нас погребати, стати розвалом чи домовиною, але обновлені й відроджені маємо двигнутись з руїн до кращого життя. Треба нам тямити, що після Великої П’ятниці завжди приходить Воскресіння.»

Так підтримував на дусі український народ всіми шанований ректор Богословської Академії у Львові, о. д-р Йосиф Сліпий, бо разом з народом глибоко переживав трагічні хвилини після катастрофи його державного життя. Одначе о. Ректор ніколи не сподівався, що вже скоро йому самому буде призначено його власним життям і терпінням свідчити правді, що її голосив своєму рідному народові.

Боже Провидіння керує долею народів і одиниць, які є оруддям у сповненні Його плянів на землі. У днях всенародної скорби Бог обирає собі Мужа з-поміж мільйонів людей; наділює його вийнятковими, умовими й фізичними здібностями, великою душею, хрустальним характером, відвагою, любов’ю і посвятою, та накладає на нього важкий обов’язок: підтримувати своїм вогненним словом і прикладом свого життя бути взором для мільйонів земляків, своїх сучасників, і численним майбутнім поколінням.

II

17-го лютого 1892 року в галицькому селі Заздрість на шляхетському хуторі Івана Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської побачив денне світло хлопець, якому надали хресне ім’я Йосиф. Початкову школу він відвідував у рідному селі, а середню закінчив у Тернополі з відзначенням. Уже під час гімназійних студій серйозний і худощавий Йосиф виказував нахил до аскетичного життя, тому постановив бути священиком, бо, як сам говорив, таке звання дає найбільше нагод працювати для свого народу.

Він вступив до Духовної Семінарії у Львові, де впродовж двох років слухав викладів на університеті, а по двох роках Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, бачучи в ньому Божу Іскру, вислав його на студії в славному Інсбруцькому Університеті в Австрії, де він закінчив свої студії. Після свячення на священика, 30-го вересня 1917 року, він одержав там докторат з Богослов’я. Свої студії він поглиблював у Римі на Григоріянському університеті в роках 1921-23, одержавши рідкісний ступінь «Маґістер Аґреґатус». В тому самому часі він слухав викладів на іншому римському університеті, званому Анджелікум.

Бувши озброєний найкращим знанням, о. д-р Йосиф Сліпий повернувся на батьківщину та зачав викладати доґматику у Львівській Семінарії. При співпраці з тодішнім ректором о. Т. Галущинським, він заснував Богословське Наукове Товариство і був його першим головою і редактором його журналу «Богословія». В 1925-ому році він був іменований ректором Семінарії і завдяки його праці й заходам Митрополит Андрей в 1928/29 р. перемінив Семінарію на Богословську Академію за зразком давньої Могилянської Академії в Києві, як про те сам згадував Слуга Божий Андрей у свому інавгураційному письмі. Знаємо, що вже тоді ціллю неструдженого Отця Ректора було якнайскорше перемінити Академію на Український Католицький Університет. На жаль, через перешкоди польської окупаційної влади цього задуму йому не вдалося перевести, хоч вдалося йому заснувати багато важливих катедр, так що Академію будь-коли можна було перемінити на університет.

В цілі піднесення Академії на найвищий науковий рівень Отець Ректор їздив часто закордон: у Німеччину, Францію, Бельгію, Англію, св. Землю і там студіював способи наукової організації і навчання, а водночас здобував нам щораз більше приятелів, конечних у боротьбі за незалежність. У цьому помагало йому знання кількох чужих мов.

Крім керування Семінарією, Академією, Богословським Товариством та викладання доґматики, Отець Ректор цілими ночами сидів над старовинними пам’ятками України і писав свої наукові праці. В цьому часі він написав їх біля 130 і лише деякі з них були надруковані. Інші підчас війни пропали в манускриптах на велику шкоду українській науці. І така наполеглива праця надщербила його здоров’я і вже з 1930-го року він хворів на недугу легенів і був під сталою опікою славного лікаря, д-ра М. Панчишина, що казав йому часто переривати свою працю. Але це не помагало, бо неструджений Отець Ректор постановив піднести свою Академію на належну висоту, щоб таким чином виховати ідейних провідників-священиків, які мали відродити свою Церкву і Державу.

І вже в тому часі Слуга Божий Андрей приготовляв Отця Ректора на свого наслідника на Митрополичому Престолі. До всієї праці додав йому ще нове достоїнство – «мі трата» Митрополичої Консисторії, щоб він був його близьким співробітником і приготовлявся керувати розлогою Митрополією.

III

Восени 1939-го року на галицькі землі наїхали большевики, замкнули Богословську Академію, розпустили манастирі, заборонили навчати релігію в школах і церквах, зачали відбирати церковні й ерекціональні поля, зачали в’язнити священиків і замикати церкви. Наближалося жорстоке переслідування Церкви в Галичині, подібно як це було в 1930-их роках на Придніпрянській Україні.

Слуга Божий Митрополит Андрей почав робити протизаходи і одним з них була номінація о. Ректора Йосифа Сліпого, 25 листопада 1939 р., на свого наслідника на Галицькій Митрополії, а при тому був йому доданий ще титул Екзарха Київської Митрополії, куди большевицька влада висилала людей з Галичини і вони мусіли мати там релігійну опіку. Папа Пій XII затвердив цю номінацію. Про те новий митрополит писав в 1942-ому році таке: «Я потайки був інстальований як архиєпископ у дні Непорочного Зачаття, 22 грудня, у митрополичій каплиці їх Ексцеленцією Митрополитом, єп. Будкою та єп. Н. Чарнецьким у прияві Митрополичої Капітули. Згодом моя хіротонія в єпископський сан була проголошена урядово. Я не міг не прийняти хіротонії, бо в час релігійного переслідування така хіротонія не була почестю, але великим тягарем. Замість єпископського жезла я одержав від Митрополита дерев’яну палицю, яку він перед тим дав був єп. Йосифу Боцянові в Києві, як пастирський жезл, і також я одержав той самий перстень і служебник. Ці речі в дивний спосіб заховалися в Духовній Семінарії перед большевицьким знищенням. Я добачав у цьому наявну руку Божого Провидіння… – Страшний був відворот большевиків /1941-го року/. Одного дня большевицький танк заїхав перед собор /св. Юра/. Поліція зігнала нас усіх з домів і поставила лицем до муру. НКВД-исти здерли навіть з мене мою рясу. Дві або три години ми так стояли, а за нами кулемет, гранати і танк з гарматою. Ми всі зробили іспит совісти й очікували смерти. Нас часто перелічували, але врешті з’явився якийсь старшина і пустив нас усіх на волю.»

Під час німецької окупації України в 1941/44 роках Архиєпископ Йосиф помагав Митрополитові Андреєві в управі Митрополією та пержив неодну важку хвилину від німецького Ґестапа. Також тепер його старання і праця були присвячені віднові Богословської Академії, що її були знищили большевики. Жертвою війни впала величезна і цінна бібліотека Академії, разом з музеєм, як також менша, але цінна бібліотека УБНТ; обидві бібліотеки з великим трудом і вкладом гроша був розбудував Архиєпископ Йосиф.

IV

1944-го року большевики вдруге зайняли Галичину. Серед таємних обставин /Н. Хрущов натякав у своїх споминах, що смерть Митрополита Андрея була «прискорена»/ відійшов у вічність Слуга Божий Андрей 1-го листопада 1944 р., а Архиєпископ Йосиф обняв управу Галицької Митрополії, мавши титул Київського Екзарха. У важкий час Бог покликав його на первоієрарха нашої Церкви. В Україні діяли два уряди: націоналістичний із своєю Повстанчою Армією та комуністичний, що мобілізував всіх стариків і нелітніх хлопців на гарматне м’ясо під Берлін і Відень.

П’ять місяців большевики не зачіпали Митрополита Йосифа, але як війна зближалась до кінця, вони рішили знищити нашу Церкву. Її переслідування започаткував патріярх Алексєй з Москви своїм зловіщим посланням до «греко-католиків». Вночі 10/11 квітня 1945 року НКВД-исти ув’язнили Митрополита Йосифа, разом з іншими владиками і вивезли його до тюрми біля Києва. Там мучено його і тортуровано більше одного року, так що йому було поламано руки. Одначе, він не заломився і не підписав бажаної «сповіді», якої большевикам потрібно було для оправдання перед культурним світом за варварське знищення нашої Церкви; за ув’язнення всіх владик, тисячів священиків і десятків тисяч мирян та за намагання завести в Галичині московську православну Церкву.

Не одержавши бажаної «сповіді», вони засудили Митрополита Йосифа на сім років каторжної праці в концтаборах Сибіру. І, на жаль, цей мученичий шлях Митрополита-Ісповідника є для нас майже невідомий, бо в своїй скромності сам він про нього не говорить, а як говорить, то дуже скупо і нерадо. Тут-і-там знаходимо відірвані згадки бувших каторжан, що його зустрічали, нпр. А. Княжинський, д-р Ф. Ґробауер. Останній, лікар з Австрії, у своїх споминах каже, що Митрополита побивали до крови, але він усе те приймав із стоїчним спокоєм, зовсім не нервуючись. «Московські комуністи – пише Ґробауер – лякалися Митрополита навіть у тюрмі, тому завжди посилали за ним своїх шпигунів. Навіть у «лазареті» завжди крутилися підозрілі типи, яких посилало НКВД підслухувати його розмови.» З тих причин Митрополита Йосифа часто переносили з місця на місце, забороняючи йому говорити з людьми, бо лякалися його впливу на оточення.

V

Мимо всяких шикан Митрополит Йосиф знаходив спосіб і нагоду виконувати свій уряд Пастиря, бо за те його судили і карали аж чотири рази. Він часто писав свої послання та знаходив дорогу посилати їх своїй мученій кошарі в рідну Україну й всюди на Сибірі. Зразок одного такого послання, яке люди переписували й передавали дальше, дістався закордон і з нього можна бачити, як сильно і безстрашно Митрополит Йосиф виконував свій уряд. Воно писане під Різдво Христове 1947-го року. У ньому він писав: «Ми, Митрополит і всі єпископи, Пастирі Ваші, ув’язнені, мучені і вивезені на Сибір за святу віру Христову нашу, і за церкви наші і за народ многострадальний наш, шлемо до Вас із сибірських снігів і тюремних мурів Благословення Боже на недалеке Різдво Христове.

«Бог є з Вами і тут далеко на Сибірі, і в тюремних казематах. Бог є і буде всюди з Вами, Дорогі Браття і Сестри, Бог є у Ваших хатах, в містах і селах. Бог є з Вами на важкій колгоспній панщині. Бог є з Вами у Ваших землянках і підпільних сховищах, Бог є з Вами в тюрмах і засланнях. Бог є з Вами в час Ваших мук, тортур і розстрілів. Бог є і з нашими стрільцями-повстанцями. Бог є і буде все і всюди з цілим нашим многострадальним народом у час його найбільших страждань і мук. Він благословить Вашу боротьбу проти антихриста та винагородить щедро всі Ваші муки і кривди. Віруйте Йому одно­му, тримайтеся своєї віри батьківської, своєї рідної землі батьківської, своїх церков і своїх хат, своєї мови і Божої правди; не бійтеся гонення, труду, жертв і мук, бо все те для народу нашого і для Христа й Бога-Отця нашого.

«Прийде недалекий день і царство червоного сатани, антихриста розвалиться і пропаде, щезне слід по ньому, а Церква і віра Христова житимуть вічно, а з ними житиме вічно слава і пам’ять святих мучеників народу нашого, які нині борються і терплять для неї.

«Як родився Христос, так зродиться нове, вільне життя на землі. Як воскрес Христос, так і воскресне з гробу неволі наша Мати Україна і відродиться наша свята Церква! Благословенні хай будуть усі, які послухають голосу цього, не покинуть своїх рідних хат і свого народу, і допоможуть у боротьбі проти антихриста. А прокляті будуть по віки вічні всі Юди – зрадники.

«І прийде час, стане правда на замученій землі, згине царство сатани і буде Воля Божа. Хай так станеться. Амінь.»

«Дано Року Божого 1947 у день св. Димитрія Великомученика.»

Таким вогненним словом кріпив свою паству Митрополит Йосиф, Христів Пастир у кайданах серед сибірських снігів. Чи можна дивуватися, що його лякалися большевики і судили аж чотири рази: перший раз 1946-го року на сім років каторги у Воркуті; в 1953-ому році засудили його на неозначений час; в 1957-ому році, у 10-річчя свого Священства, він був засуджений знову на сім років, і тоді папа Пій XII писав до нього ґратуляційне письмо, кажучи: «Достойний Брате, висловлюємо Тобі сердечну вдячність за ревне сповнення свого пастирського уряду ціною своєї власної свободи, бо Ти обрав не славу задля імени Ісуса.» В 1962-ому році знову засудили його на неозначений час і перевели до гострої тюрми в Мордовії, де він мав умирати.

Того року йому сповнилися сімдесять років життя й українські громади вільного світу влаштували богослужби і торжества в наміренні Ісповідника. Його Особа стала осередком уваги і символом борця за Христову віру і правду. Відомий американський кардинал Кушінґ з Бостону у своїм «Слові», 6-го травня 1962 p., подав таку синтезу заслуг Митрополита-Ісповідника: «Із сорока років свого священства він перевів сімнадцять років у тюрмі. В довгій історії Церкви є мало, якщо взагалі є, такі ісповідники і мученики за віру, що так довго терпіли. У первісній Церкві християн кидано левам на жир, тортуровано, мучено голодом, прибивано до хрестів або палено на костирах. Одначе ці тортури тривали коротко в порівнанні з довгим ув’язненням, тортурами душі і тіла, яким піддають Архиєпископа Сліпого вже майже половину його сорок-літнього священства. Молимось сьогодні за Архиєпископа Сліпого, одного з найбільших ісповідників за віру від початків християнства аж до сьогодні, і за всіх інших утисканих комунізмом, яких він став символом.» Така оцінка терпінь кардиналом Кушінґом кладе українського Митрополита-Ісповідника Сліпого в ряди небагатьох мужів Вселенської Церкви, яка носить і носитиме по віки печать їх великого духа і характеру.

З огляду на загарбницьку політику Москви ніхто не міг сподіватися. будь-коли побачити Митрополита-Ісповідника на волі. Та Боже Провидіння має. свої пляни і дороги. Звільнення Митрополита з неволі слушно вважають надзвичайною Божою ласкою українському народові в добу його всенародньої скорби і горя. Всемилостивий Бог дав нам його «обома пригорщами», щоб він, як біблійний Мойсей, вивів український нарід з низин на вершини. Про здогадні причини й обставини його звільнення з сибірської каторги та про кілька років його життя на волі писала світова преса, і про це розказується у книжці п. з. «Невидимі Стиґмати».

Митрополит-Ісповідник переніс довгі тортури і страждання з великою силою духа і завзяття та здобув собі і нам неоцінений духовий капітал, що триватиме довгі сторіччя, як духовий скарб Української Нації, її стійкости, непохитної вірности і шляхетности в найважчих моментах її історичного життя. Своїм вірним служінням Христові і своєму Рідному народові він дав нам найкращий приклад.

Під час другої сесії Вселенського Собору Митрополит-Ісповідник забрав перший раз голос 11 жовтня 1963 року, а ватиканський щоденник написав, що «Отці прийняли його довготривалими оплесками на знак подиву для його довголітніх, геройських страждань. Він став славою всього єпископату». У своїй промові Митрополит-Ісповідник просив Отців піднести Києво-Галицьку Митрополію до ряду патріярхату, без чого, на його думку, вона не зможе вповні розвиватися у майбутньому. Це його домагання Отці апробували довготривалими оплесками.

Мабуть у зв’язку з цим домаганням Папа визнав за ним рідкісний титул «Верховного Архиєпископа» після закінчення другої сесії Собору, а після Різдва Христового того року він був іменований сталим членом Конґреґації Східніх Церков, де засідають тільки кардинали, а від Папи Івана XXIII також патріярхи.

21 листопада 1964 року Вселенський Собор схвалив декрет «Про Східні Католицькі Церкви» і ще того самого дня він був проголошений Папою. В ньому визнаються за східніми патріярхами всі їх давні права і привілеї, а в його 10-ому параграфі говориться: «Те, що сказано про патріярхів, є важне теж, згідно з приписами права, відносно Верховних Архиєпископів, які є в проводі якоїсь Помісної Церкви чи Обряду.»

Цей параграф відноситься до Української Церкви, бо під сучасну пору Митрополит-Ісповідник Йосиф VII єдиний у всій Католицькій Церкві має такий титул. Він проголосив у свому «Благовіснику», 22-го грудня 1964 року, що «спираючись на постанови Собору про власть східніх патріярхів і верховних архиєпископів, він заряджує, що згаданий декрет про Східні Церкви в Українській Церкві ввійде в життя 7-го квітня 1965 року.»

VII

На великий жаль, вийшли непередбачені, досі загально відомі труднощі, перш за все, у справі скликання Синоду Української Ієрархії, конечного для «осучаснення» нашої Церкви. Щойно восени 1969 р. при нагоді посвячення церкви св. Софії в Римі Папою Павлом VІ такий Синод відбувся, але не було всіх єпископів, бо вже в тому часі Конґреґація Східніх Церков стала на становищі, що Українські Єпископи не мають права на Синод, лиш можуть зорганізувати свою Конференцію. Тому ухвали IV-гo Архиєпископського Синоду не були визнані, і бракувало однозгідної постави владик, духовенства і мирян, зачалася широка акція в усіх краях поселення.

Номінація двох єпископів-помічників для митр. А. Сенишина з Філядельфії, ЗСА, напочатку 1971 року без попереднього порозуміння з Синодом Українських Єпископів довела до загострення конфлікту і демонстрацій у митрополичій катедрі в Філядельфії. І можна думати, що відплатою за те була заборона Верховному Архиєпископові Кардиналові Йосифові VII поїхати до Канади, де він сподівався відбути свій черговий Синод і вирішити справу згаданих номінацій.

В дні 7-го липня 1971 року Папа Павло VI особисто доручив листа Верховному Архиєпископові, яким видав своє неґативне рішення, принаймні під сучасну пору, в справі заснування Українського Патріярхату. І коли українські єпископи знову з’їхалися до Риму в цілі посвячення відновленої церкви св. Сергія і Вакха, Верховний Архиєпископ зарядив, відбуття V-гo Синоду, в якому взяли участь всі присутні єпископи і який свої ухвали передав Папі Павлові VI.

Іменування о. шамбеляна М. Марусина Ап. Візитатором українських католиків в краях Західньої Европи, де ще немає екзархату /нпр. Бенелюкс, Австрія, Швайцарія, Швеція/, як також піднесення екзархату в Бразилії до ряду єпархії та іменування нового єпископа, о. Кривого, без порозуміння з Синодом Українських Єпископів, є знаком, що й цим разом ухвали V-гo Синоду знайшли той самий опір.

Сьогодні ніхто не може знати, як довго прийдеться ще ждати на щасливе закінчення цієї преважної справи, від якої залежить «бути чи не бути Українській Церкві». Обходячи 80-річчя з дня народин Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII, дякуймо Богові за те, що зберіг його для нас, щоб він поклав сильні основи під нову, осучаснену Українську Церкву. Він кличе нас до єдности і праці для здійснення нашої мети: Українського Патріярхату.

На многая Літа Владико !

Привіт їх Блаженству Верховному Архиєпископові і Кардиналові Кир Йосифові Сліпому у 80-тий День народження

Від Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви,
та від тисячів наших шановних членів і прихильників вітаємо якнайщиріше

ЇХ БЛАЖЕНСТВО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПА І КАРДИНАЛА КИР ЙОСИФА СЛІПОГО

з нагоди 80-ліття від дня народження, та разом з відзначенням Днів Помісности Української Католицької Церкви у Філядельфійській Митрополії.

Свідомі історичної ролі їх Блаженства в найкритичнішу добу історії України, свідомі надлюдських моральних і фізичних терпінь їх Блаженства за віру й народ, свідомі сучасної відповідальности їх Блаженства перед Богом і історією на становищі рівнопатріяршого Верховного Архиєпископа й Голови Синоду Українських Єпископів, і свідомі трагічного положення Української Католицької Церкви на Україні і в розсіянні у світі, що його їх Блаженство глибоко переживає, клонимо в цю хвилину наші голови перед їхнім Блаженством в духовому єднанні із тими мільйонами вірних Української Католицької Церкви, що не можуть сьогодні виявити своїх почувань.

В синівській відданості заявляємо нашу повну моральну і матеріяльну піддержку усім задумам і плянам їх Блаженства як в ділянці розбудови релігійного й наукового центру в Римі, так і в ділянці структурального завершення нашої знедоленої Церкви-Матері патріярхатом.

Радіємо успішно відбутим П’ятим Архиєпископським Синодом Української Католицької Церкви в Римі, в листопаді минулого року, і радіємо єдністю усіх українських Владик, які під моральним і фактичним керівництвом їх Блаженства Кир Йосифа VII побороли багато внутрішніх та зовнішніх перешкод і тим створили можливість відбуття V Архиєпископського Синоду.

У наших серцях ми будуємо глибоку віру, що їх Блаженство Кир Йосиф VII зможе успішно зробити Синод діючим, відстоявши твердо усі формальні перешкоди, втому й ті, які ось тепер не дозволили йому бути присутнім на урочистих імпрезах у Філядельфії.

В тому наміренні приносимо наші молитви до Всевишнього, і плекаємо надію, що ще цього року зможемо вітати Верховного Архиєпископа їх Блаженство Кир Йосифа VII на Американській Землі.

Від щирих наших душ бажаємо їх Блаженству багато витривалости, сили, кріпкого здоров’я, усіх Божих ласк, і багато успіхів.

НА МНОГАЯ ЛІТА ВЛАДИКО !

Holy See rejects contemplated Archiepiscopal Constitution of the Ukrainian Church

Rights of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj,
only Major-Archbishop in the Catholic Church, challenged

The Ukrainian Catholic Bishops throughout the world received from the Apostolic Delegate of their respective countries of residence a letter challenging the validity of the action taken by Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj, the head of the Ukrainian Catholic Church, in sending to his bishops a text of an Archiepiscopal Constitution for the Ukrainian Church for their comments and eventual acceptance. The bishops received the letter in mid-September, but, as in case of the letter from Maximillian Cardinal de Fuerstenberg, Prefect of the Sacred Congregation for Eastern Churches, dated December 1, 1969 and the October 29, 1971 letter from Jean Cardinal Villot, the Cardinal Secretary of State, they maintained silence about it. Nevertheless, news about this most recent letter leaked just as had the news about the earlier letters.

The September letter was forwarded to the Ukrainian bishops by the various Apostolic Delegates at the request of Cardinal Villot by «mandate of the Holy Father» It reads:

It has been brought to the attention of the Holy See that His Eminence Cardinal Slipyj has sent to the bishops of the Ukrainian rite for their comment and for eventual publication the text of an «Archiepiscopal Constitution of the Ukrainian Church.» By mandate received from our Holy Father, His Eminence the Cardinal Secretary of State requests me to bring to your knowledge the followings:

  1. The drafting as well as the forwarding of that text have occurred without the knowledge of the Hоly See; neither was the same sub-sequenty informed by His Eminence Cardinal Slipyj about the matter.
  2. No juridical title apt to legitimate such a «Constitution» can be found particularly because the Ukrainian Church is not constituted as a patriarchate, and, as a whole, has no intermediate jurisdictional structure between the episcopal and the papal authority.
  3. Referring to the Ukrainian Church as «autonomous» is neither juridically perspicuous nor does it conform to the customs of the other Eastern Catholic Churches.
  4. Consequently, the Holy See cannot accept such «Constitution» as canonically workable.
  5. On the other hand, the same Holy See would not be opposed to a consultation between the Ukrainian bishops in view of updating the legislation of their Church, particularly for improving the structure of their present episcopal conference. Such a consultation, however, should be made with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church and without prejudice of the competence of the Holy See and, naturally, in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Canon Law. In such a consultation the problem of erecting a patriarchate of Ukrainian rite cannot be brought into discussion because of the already known pronouncement of the Holy See upon this matter.

The Major-Archbishop, Joseph Cardinal Slipyj, did not receive a copy of this letter just as he had not received a copy of Cardinal Villot’s letter of October 29, 1971.

The controversy between the Vatican and the Ukrainian Catholic hierarchy commenced with Cardinal de Fuerstenberg’s attempt to invalidate the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic bishops held in-Rome from September 29 through October 4, 1969.

On October 25, 1969, following protocol in practice to that date, Cardinal Slipyj forwarded to the Congregation (of which Cardinal de Fuerstenberg is Prefect) a report of the synod together with a petition to the Holy Father to elevate the Major-Archbishop of the Kiev-Halych Metropolia to the status of a patriarch.

On December 1, 1969, Cardinal de Fuerstenberg replied that no one in the Ukrainian Catholic Church has the right to convoke a «legislative or elective synod.»

A synod of bishops of the Eastern Catholic Churches is no breach in church discipline. It is standard procedure and a practice recognized by the Holy See. The challenged synod was held in accordance with the Decree on Catholic Eastern Churches and the Decree on the Pastoral Office of Bishops. Article 10 of the first mentioned decree states that all rulings of the Council in reference to patriarchs are equally applicable to major-archbishops. The Ukrainians have the only major-archbishop in the Catholic Church. Slipyj was recognized as such on December 23, 1963 by the very Congregation which now challenged his right to call a synod.

Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj replied to Cardinal de Fuerstenberg`s letter on December 15, 1969. In it he wrote:

The decisions of more than 21 bishops are law to us. Your Eminence can think as he wishes. We have clarified the position of our Church. In fact, therewith, a great gap between the clergy and the people has been closed. The Church has been fortified in the face of the threat of danger from within and from without… I must say that it is not a matter of defending my modest person, the galley-slave archbishop, but of defending the thousand-year rights of our Kiev-Halych Metropolia.

The confused bishops found themselves in a pinch between the endeavors of their Major-Archbishop supported by the majority of the clergy and the laity and the inclination to follow the will of theVatican Mass meetings, rallies, and demonstrations in support of the position of Cardinal Slipyj made them realize that the good of their flock demanded that they uphold the rights of their Particular Church. This helped move them to support the endeavors of the Major-Archbishop.

This development was not in line with Soviet-Vatican diplomacy geared to a dialogue at the sacrifice of the Ukrainian Catholic Church in Ukraine. On July 7, 1971, Pope Paul VI wrote to Cardinal Slipyj explaining why «at least at this time» it was impossible to establish a patriarchate for the Ukrainian Church.

Cardinal Slipyj called upon the Ukrainian Catholics throughout the world to accept the Pope’s temporary decision but to continue to strive to implement the synodal system of administration for their Church, with the ultimate goal of establishing a patriarchate. With the world synod of bishops meeting in Rome, the Ukrainian cardinal called the Ukrainian hierarchy to Rome for October 30 and 31, 1971 for the dedication of the renovated Church of SS. Sergius and Bacchus and the celebration of the 375 anniversary of the Union of Brest and the 325 anniversary of the Union of Uzhorod by which the Ukrainian Church reestablished her affiliations with Rome and in which certain rights were guaranteed the Ukrainian Church by the Holy See. Fears arose at the Vatican that this could be an attempt to hold another synod of Ukrainian Catholic bishops. These were heightened by Cardinal Slipyj1s criticism on October 23, 1971 at the World Synod of bishops in the presence of Pope Paul VI. He broke the silence he had maintained since his release from the Soviet Union in 1963 and critically spoke of Vatican-Moscow diplomacy for fifteen minutes. He complained that the Vatican had silenced him for diplomatic reasons. «Because of church diplomacy we are impeded. Ukrainian Catholics have sacrificed rivers of blood and mountains of bodies because of their loyalty to the Church. They still suffer severe persecution. What is worse, there is nobody to defend them. Ukrainian Catholics are ignored as inconvenient witnesses of past evils. We have become an obstacle to church diplomacy….People say that Cardinal Slipyj does nothing for his Church. But, what can he do?

Arriving in Rome for the scheduled celebrations, the Ukrainian bishops received a letter from Cardinal Villot. Dated October 29, 1971, this letter reminded them of the Vatican opposition to the convocation of a «Canonical Synod embracing all the Ukrainian bishops.» Hundreds of Ukrainian Catholics attending the celebrations waited with bated breath. What would the bishops do? They stood their ground. Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj called a synod and all the Ukrainian bishops at Rome attended it. On November 1, 1971, the Presidium of the Synod issued a press comminique to the effect that «fifteen Ukrainian hierarchs under the leadership of His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj» on October 31 commenced

«Synodal sessions, and they ask the Holy Father for an Apostolic Blessing for their work.» The blessing did not come. The bishops as a body were never received in audience by Pope Paul VI. The Ukrainian bishops concluded their synodal sessions with the establishment of a Permanent Synod of five members to minister to the needs of the Ukrainian Catholic Church. The bishops agreed that an Archiepiscopal Constitution for their Church should be drafted and submitted to them for consideration.

In the year that passed the Permanent Synod held its first session, a draft constitution was submitted to the bishops for consideration.

As a result of these developments, the Vatican is once again challenging the Ukrainian bishops and opposing their actions. Learning of Cardinal Villot’s letter to the Ukrainian bishops, the Society for a Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church has written every Ukrainian Catholic bishop that the letter they received from the Vatican Secretary of State is now a «public secret» and that a stand worthy of the offices they occupy is expected of them. The Society is making plans for .action to «encourage» the weak of will to stand in defence of the rights of the Ukrainian Catholic Church and the honor and prestige of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj.

Кардинал Сліпий позбавлений прав

«Льо спекйо» ч. 47. неділя, 19 листопада 1972

/Ватикан/ — Цими днями виявилося особливо алярмуюче зближення Ватикану до Совєтської Росії. В римськім «Іль Темпо» надруковано вістку і двадцять чотири години пізніше потверджено Святою Столицею, що кардинал Сліпий, Верховний Архиєпископ українців, Мученик за віру, в’язень совєтів впродовж 18 років у каторжних таборах Сибіру і поза полярним колом, є позбавлений прав у своїй ранзі Голови Української Католицької Церкви, і що сам пост — бодай тимчасово – зліквідовано. Це гостре потягнення подане до відома українським єпископам, розкиненим по цілому світі, /говорить «Іль Темпо»/ листом, підписаним кардиналом Секретарем Стану. Роздумавши над тим 24 години, Ватикан почав дивовижну й нечувану акцію. Він рішучо заперечив існування «листа», кажучи, що тут мова про «писаний документ, підписаний кардиналом Війо, Секретарем Стану, і поданим до відома українським єпископам. Багато не відразу схопило це тонке розрізнення. Інші, хоч і розважали над цим, не вповні збагнули це, навіть по довгій призадумі. В кожному разі письмо кардинала Секретаря Стану, першого авторитету Церкви після Папи, говорить між іншим – зі сильним натиском: «Українська Церква не має жадної понад-єпископської форми юрисдикції за винятком Апостольської Столиці».

Іншими словами, Верховний Архиєпископ Кардинал Сліпий, якраз той, Якого поставлено над іншими єпископами, як Голову Української Церкви, вже більше не має цієї влади.

Українці в Америці, від яких прийшов до Риму англійський переклад листа – /«простіть нам, Еміненціє і Високодостойний Кардинале Війо! Ми хочемо віднестися до документу написаного машиною і підписаного пером і даного до відома українських єпископів, у деяких випадках теж і при помочі послуг поштаря»/ – злагіднили, не фальсифікуючи, гострий вислів Секретаря Стану. Замість виразно вказати на відсутність будь-якої юрисдикції верховного архиєпископа над українськими єпископами, вони висловили це речення менш гострими словами: «Українська Церква не є патріярхатом і не має нікого, хто міг би бути посередником між Нею і папською владою». Як видно, суть є та сама: Українська Церква тратить свою автономію і йде під пряму залежність Риму.

Як постала ця автономія, що її тепер придушено? Українська Церква візантійського обряду злучилася з Римською, визнаючи найвищу владу Папи, 18 жовтня 1596 р. так званим «Актом Унії», проголошеним тодішним Митрополитом Києва Михайлом Рогозою в Бересті. З ним зібралось п’ять єпископів і три архимандрити і Акт був проголошений у присутності представника Папи Климента Восьмого, фльорентійця Іполіта Альдобрандіні. Митрополит Рогоза одержав раніше, а саме 2-го лютого цього ж року, запевнення Климента Восьмого, що верховний архиєпископ Києва «при завершенні унії з Римом» збереже право номінувати єпископів для опорожнених дієцезій.

Папи протягом століть завжди признавали цей привілей, і коли в наслідок переслідувань православних Верховний Архиєпископат українців-католиків перенесено до Львова. Пій Сьомий у 1807 р. потвердив ще раз запевнення Климента VІІІ. Соборовий Декрет ІІ-го Ватиканського Собору про Східні католицькі Церкви зазначує, що «верховний архиєпископ рівняється патріархові». Моту Пропріо «Клері Санктітаті» признає верховному архиєпископові привілей номінувати єпископів у Верховній Архиєпископії, а інший канон дає йому право назначувати представників при Святій Столиці.

Ця структура є – бодай на вигляд – признана й потверджена теперішнім Папою 23-го грудня 1963 p., коли він номінував Митрополита Сліпого «Верховним Архиєпископом» українців. Мученикові Йосифові Сліпому отже була признана ранґа Голови Української: Католицької Церкви під зверхністю Папи. Хоч він і не є патріярхом, але має у великій мірі функції патріярха. Властивості патріярха були проголошені легальними письмами й фактами Павлом VІ-им, який проголошує їх леґальними навіть для некатолицьких патріярхів, так як патріархові Москви. /В день Воскресіння 1965 р. теперішній Папа вислав йому сердечні побажання, поширюючи їх також «на клир і на нарід, що поручені нашій пасторальній опіці» і «тій частині стада Христового, якого ви є Пастирем»/

Українцям католикам – противно, як тим нез’єдиненим — це старинне право нині заперечене. Павло Шостий, коли українці просили його піднести Сліпого до ранґи Патріярха, повідомив їх 7-го липня 1971 р., що «ми були схильні прийняти ваше прохання, але, з болем, ми прийшли до висновку, що неможливо – принаймні під цю пору – створити український патріархат».

Кардинал Сліпий просив своїх вірних приняти покірно також і цей досвід, що відбирає українській Церкві один з її найуспішніших середників пасторальної дії. Між іншим, Йосиф Сліпий – нині кардинал — був першою особою, яку Павло Шостий відвідав зараз по своїм вивищенні на папський трон. Цього ж таки дня, як його вибрано, після обрядових функцій з членами Святої Колеґії та іншими ватиканськими достойниками, новий Папа залишив своє помешкання в цім першім пополудні, щоб вдатись перш за все до помешкання тоді — Митрополита Сліпого. Був це перший жест признання героїчної вірности Української Католицької Церкви Папі; це був вияв вдячности одинадцятьом заарештованим єпископам, з яких десять згинуло у в’язниці або коротко опісля. Тільки особливіша сильна будова спасла Митрополита Сліпого, що пережив температуру 45 ступенів морозу, яка, як він каже: «мені запирало віддих і посилювало биття серця, яке наче б розривалося, але Ісус, Пречиста Діва і деколи собрат недолі завжди приходили мені на поміч».

Отже Папа знає мучеництво українського; народу – який налічує п’ятдесять п’ять мільйонів, але стратив десять через війни, голод і комуністичні переслідування.

Натомість дев’ять років пізніше прийшло найгіркіше розчарування. Їхньої жертви більше не признається. Як її поставлено на вагу супроти користей, які бажалось одержати зі зближення з Совєтським Союзом, більш бажаною стала Москва. В Росії московський патріярхат знищив Українську Католицьку Церкву, змушуючи її стати частиною Російської Православної Церкви. Вона осягнула цю мету актом насилля, вживаючи поліцію і військо. Теперішній патріярх усієї Росії Пімен, зараз по своїй інтронізації проголосив офіційно зникнення Української Церкви. Він це зробив у присутності ватиканського достойника, кардинала Віллібранса. І найбільше болить українців те, що цей визначний кардинал, який був присутній на офіційній ролі на деклярації, що санкціонувала в брутальний спосіб знищення Спільноти українців-католиків, не зложив жадного протесту. Хоч можна б зрозуміти небажання образити публично своїх господарів у великім зборі на совєтській території, все ж залишається таємницею, чому кардинал Віллібранс, повернувшись до Риму, не осудив у будь-який спосіб це плянове знищення однієї Східньої Церкви, яка злучена зі Святою Столицею вірністю «аж до крови». Якщо не належалось йому це зробити, то це дійсно скандальне, що Свята Столиця не почувалась до обов’язку висловити – якщо не протест та принаймні біль, за це що сталося.

Та лишилася Українська Церква поза межами України під зверхністю Верховного Архиєпископа Кардинала Сліпого. Історично доказано, що в такому разі верховний архиєпископ не тратить своїх прав, але має обов’язок задержати з’єдиненим своє стадо, щоб його не проковтнули країни, в яких воно знайшло притулок. В дійсності, вже в давнині, 1682-го p., коли жителі Кипру, вигнані з острова арабським переслідуванням, оселилися поблизу Константинополя, були поставлені під юрисдикцію свого верховного архиєпископа, а не екуменічного Патріярха Константинополя, на території якого вони знаходилися – а він був найбільшим з патріярхів по Папі. По дев’ятнадцяти століттях христіянства таке саме право заперечується українцям, яких засуджують на розсіяння і поступову асиміляцію в інші Церкви, щоб приподобатися Москві. Це природно, що комуністи, а між першими Лільо Спадіні у «Паезе Сера» /це італійська комуністична Газета — заввага перекладача/ цим зраділи.

Але дороги Провидіння – незбагнені. Парадоксально – в часі, коли прийшла вістка, що кардинал Сліпий позбавлений прав – в Римі відбувалися збори групи священиків і світських, які заявили: «Коли Єпископ Риму проголошує Слово Боже і закликає перевести його в діло, вірні є щасливі, що їх будується у вірі, але коли Він, прямо або через деякі органи Курії, проповідує підчинення сильним цього світу, Христіянська Спільнота робить йому братню прислугу, пригадуючи йому, що тільки Ісус є Господом».

На диво, як сам Icуc сказав, часом ці, яких вважають синами темряви є «мудрішими у своїм роді від синів світла». Але це не має вартости за бронзовими воротами Ватикану у хвилині, як монсіньор Касаролі заключає дипломатичні взаємини з комуністами Варшави, у сподіванні заключити їх із Москвою. Росія є потужна, і це вистачає.