Йосиф Сліпий

Слідкуючи за положенням Української Католицької Церкви на тлі процесів, що або склалися на протязі останнього десятьліття, або ще далі розвиваються в лоні Вселенської Церкви, ніхто не може промовчати ані заперечити, що в тих процесах найбільше заважила особа Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого. Його особа переростає на голову промінентних мужів сучасної Христової Церкви, а його трагічне життя в наслідуванні Христа наново отвирає світлі сторінки Христової Церкви мучеників з часів перед оголошенням її державною релігією. Тому то лиш великі і святі люди, що своїм виміром не вкладалися в прокрустове ложе сучасних їм «естаблішментів», байдуже світських чи духовних, змогли удостоїтися привілею ненависти, запеклої злоби і нападів від своїх єдинокровних братів і сестер.

Зайвим буде цитувати загально відомі приклади з історії жидівського, грецького і римського народів про їхніх праведних мужів, що їх власні суспільства каменували, розпинали, труїли або спалювали. Це трапилося в середньовіччю з ревним фльорентійським ченцем Савонаролею, який даремно хотів повернути колесо Христової Церкви назад до часів давнього, справжнього християнства. Він впав був жертвою неопоганського екуменізму епохи відродження.

Подібно й тепер – єпископа, наслідника апостолів, якому Слуга Божий Андрей, прочуваючи свій близький відхід, поклав на плечі відповідальність за душі здесяткованого, обезголовленого і знедоленого люду, єпископа, що не завагався взяти на свої плечі гріхи народу, невірство, безбожництво, відступництво, гордість, незгідливість, непослух та братовбивство і поніс той тяжкий хрест на 18-літню каторгу – сьогодні поставили перед громадський і світовий літостратон.

Ображують його, насміхаються, оскаржують і ненавидять його ченці, духовні і правовірні «універсальні християни», зилоти і демоліберали, що ніколи Церквою не інтересувалися й дехто з політиків, журналістів, редакторів і… колишніх послів. Наче та юрба роз’ярена, підбехтувана фарисеями і садукеями, в якій кожна група і партія мала свою причину, щоб знайти вину й засудити невинного. Ті з ченців пишуть: «Він думає, що він індійська свята корова; утотожнює свою особу з цілою Церквою з кривдою для других осіб». «Арчбішоп Мейджор» зовсім не означає «Верховний» – а тільки «більший». А духовні – одні не признають його як зверхника, другі, як члени Синоду, хоч признають і шанують, але не співпрацюють /нова інтерпретація 4-ої Заповіді Божої/. Зилоти собі: «Це людина з виполоканим мозґом; хто зна, чого його вислали з СРСР; то людина з большевицьким паспортом…» Побожні універсалісти: «Він віддав справу Церкви націоналістичним демаґоґам; він бунтує нарід, не слухає Святішого Отця; він страждав 18 літ на каторзі за політику». Ті з «журналістичною етикою» стараються обезвартіснити заходи Блаженнішого для відбудови нашої Церкви представляючи його як людину зі склерозою мозґу, себто невідповідальну за свої вчинки, і в цьому захищаються свободою думки. Про те їх колега А. В. /Укр. Життя від 22.Х.72/ пише так: «Однак свобода думки має свої межі. Свободою думки можуть громадяни зловживати… порушувати чесність і гідність співгромадян.» Тут нарушено гідність не то що громадянина, але гідність Голови Церкви, до якої той самий журналіст і редактор, мабуть, належить. Інші «журналісти» знову стараються переконати суспільство, що справа помісности, а дальше патріярхату, це не справа інтеґральности нашої Церкви та її існування, а лиш справа спасіння душ її вірних. Або порівнюють Блаженнішого з Де Ґолем та єхидно піддають думку, що так, як Де Ґоль після провалу його політики уступив, так треба б зробити і Блаженнішому. Ті самі панове стають в обороні пані Мілєни Рудницької, авторки статті «Криза чи провал» покликаючись на свободу думки. Мовляв «ми не на те залишили рідний край, щоб у вільному світі захоплюватися успіхами в громадському, політичному і релігійно-духовному /підкреслення моє/ житті, коли тих успіхів, немає.

Тепер черга запитати: чи на те ми сміємо уживати волі і свободи слова що за усі наші промахи, головно т.зв. нашої провідної верстви, за наше літепле християнство, за братоненависництво, непослух своїй владі, безглузде політиканство, вислугування за будь що, недостачу національної свідомости і гідности, за нашу облуду і подвійну бухгальтерію, що так наглядно проявляється в противоріччі між нашими заявами і ділами – чи за всі ті наші атрибути, які очевидно і єдино є причиною наших неуспіхів у кожній ділянці, ми маємо право оскаржувати нашого Первоієрарха? Він, як той Мойсей, що старався завести ізраїльський нарід до обіцяної землі, хотів нас бачити побожним, чесним, здисциплінованим народом. «Я буду таким Первоієрархом, яким ви будете народом». Мойсеєві тривало 40 років, щоб здеґенеровану ізраїльську зграю завести з Єгипту до Ханаану тому, щоб за цей час дві погані генерації жидів вигинули. Таке мабуть чекає і нас. Пригадуються слова покійного мученика єпископа Григорія Хомишина в моментах болю і огірчення: «Волів би я бути пастухом у чужих, як єпископом між своїми».

А пані посол, замість уболівати над згаким моральним станом нашої еміґрації і над сумним, а навіть трагічним станом проводу Вселенської Церкви, що кидає на призволяще мільйони християн для ілюзоричних політичних цілей екуменічних експериментів і який заплутавшись в лябіринті бюрократичних параграфів юридичного, історичного, територіяльного і пасторального характеру, забув за просту євангельську правду, що добрий пастир оставить 99 овечок, а піде шукати одної, що в небезпеці — одягнувши в тоґу прокурора вперто вказує пальцем на особу Блаженнішого і обвинувачує його за всі невдачі Української Католицької Церкви. Подразнена в своїх амбіціях і ображена в особистій гордості вона із заїлістю гідної кращої справи гостро атакує Голову своєї Церкви.

В статті «Криза чи провал» вона стверджує, що Верховний Архиєпископ своїми невідповідними методами і поступованнями відносно керівних римських чинників змарнував той величезний моральний капітал, яким досі ще ніякий українець не розпоряджав, себто: «потенціял любови, пошани і довір’я». Авторка здивовано запитує, що сталося? Причину вона знаходить в характері особи Блаженнішого. Проте мовчазна більшість українського суспільства бачить причину не там. Іменно: як довго римські чинники могли капіталізувати морально його вірність Петровій Скалі і його терпіння для всього християнства без ніяких поступків і зобов’язань зі свого боку, що «він був на вершинах земної слави, був славою світського єпископату, найвищі церковні достойники намагалися цілувати його руки». Як же тільки він зачав дбати про долю своєї Церкви й народу, він зразу став у Римі «персона нон ґрата». Знайшлися зразу всякі бюрократичні інтерпретації законів кодексу східнього канонічного права /до речі досі цілево не скодифікованого/ і хитрі «детурс» рішень 2-ого Ватиканського Собору, та різні юридичні, історичні, територіяльні і пасторальні причини, щоб тільки відмовити нашій Церкві право на патріярхат,а згодом /під тиском Москви/ відібрати їй право і на помісність /гляди останні листи кардинала Війо до владик нашої Церкви/.

У статті, під наголовком «Безпідставні обвинувачення і підленькі наклепи» пані Рудницька ставить Верховному Архиєпископові дуже поважний закид. «…Злегковажено справу легалізації Греко-Католицької Церкви в Галичині, а поставлено усе на карту патріярхату і програно на цій лінії…» «Кілька років тому були поважні ознаки, що Ватикан може домогтися від совєтського уряду привернення нашої Церкви на рідних землях на основі її аполітичності…» Як би ці енунціяції міг був почути старий польський шляхтич, то напевно запитав би паню Рудницьку «чи пані кпіш, чи о дроґев питаш?» Вона мабуть не свідома того, що в тій системі по перше немає нічого аполітичного /Хіба що воно є під повною контролею КҐБ/, а по друге, що найбільш небезпечною диверсією для комуністів є віра в Бога, яку большевицький уряд безпощадно викорінює. Якщо пані Рудницька вірить, що Ватикан бажав домогтися: від московського уряду реставрації нашої Церкви на рідних землях, але через Верховного не міг, то це є безпідставне обвинувачення особи Верховного Архиєпископа, або підленьким наклепом на нього/. До речі, як би Блаженніший хотів враховувати тільки реалітети, то не потребува би страждати 18 літ на московській каторзі, але сьогодні на становищі Нікодима чи Пімена він переговорював, би з Ватиканом. І тут було дуже влучне і критичне відчуття реальности у Голови Української Католицької Церкви, одинока гідна його, як Голови Церкви, реакція. Вдарила тверда, засталена на 18-літній каторзі коса oб твердий, холодний римський камінь.

Помиляється пані, що в трагедії нашої Церкви завинив Блаженніший тому, що «віддав акцію за патріярхат партійним демагогам», які «зробили собі з неї футбольний м’яч». Який вплив міг мати Блаженніший на політичні партії, що займаються Церквою настільки, наскільки вона вкладається в їхні політичні концепції? Чи це його вина, що вони нахабно вмішалися в церковні справи і події, до речі, осмішуючи, компромітуючи і дескредитуючи мирянський рух?

Дальше про те, що він розсварив нарід. Правда, наш Спаситель також розсварив жидівський нарід. Одні пішли за правдою, а другі за фарисеями і садукеями. Майже половина католиків нашого обряду вже зовсім відчужилась від матірного пня і стала предметом політики Східньої Конґреґації для нівеляції помісности нашої Церкви. Прикладом цього послужить факт уведення англійської мови до богослужб у деяких парохіях і єпархіях в ЗСА, ніби-то на рішення 2-ого Ватиканського Собору уживати в богослуженнях матірню мову. Тому й не диво, що на безпрецендентний напад на Голову нашої Церкви в пресі не найшлася ані одна духовна особа, щоб виступила в обороні свого Первоієрарха.

Пані Рудницька критикує поступовання Блаженнішого в обороні за історичні права його Церкви, мовляв, так він віддячується своїм визволителям за визволення з неволі. Згідно з тим він, замінивши 18-літню каторгу на теплу римську синекуру, повинен був сісти тихенько із закритими устами і не супротивляючися злу приглядатися спокійно загибелі своєї Церкви і душ його пастви. Пані Рудницька на тому не кінчить: змалювавши «провал» політики Голови своєї Церкви, вона голосить єдино-правильність політики Ватикану, бо «контакти проводу Христової Церкви з комуністичним світом служать на користь світового миру» /себто контакти з комустичним урядом і його знаряддям православною церквою, яку навіть східні православні не уважають церквою, а її єпископів називають слугами диявола – гляди публичний лист письменника Солженіцина до патріярха Пімена на Великдень 1972 р./. Оскільки пані дійсно в тому чесно переконана, то тепер моя черга зарахувати цей феномен до ділянки психіятрії, до чого зарахувала вона колись мій погляд, що ватиканські чинники виреклися наших під’яремних католиків, а нашу Помісну Церкву в розсіянні рішили зліквідувати.

В недобрий час прибув наш Блаженніший до Вічного Міста. Можливо за понтифікату св. Отця Пія XII він не зазнав би такого гіркого досвіду. Теперішні провідники Вселенської Церкви хоч так боряться із секуляризацією життя християн, зісекуляризувалися не гірше урядів західніх держав і задивлені, як пташка, в гадючі очі східньої бестії сподіваються здобути ласку в диявола і світовий мир. «Мій мир даю вам» сказав наш Спаситель і про такий мир йдеться. Римські монсіньйори шукають його в торгах з діяволом, в своїй власній церкві за мир не дбають. Замість миру засівають вітер, а хто сіє вітер – збирає бурю. От тут є джерело не кризи, а траґедії Вселенської Церкви – в тому й нашої, української.

Зіґнорування нас як народу чинниками в Східній Конґреґації, що кермували нашою Церквою кілька десяток літ, загально знане. Порада для українських католиків на еміґрації включитися в римо-католицькі дієцезії в Америці, яку нам дав князь церкви кардинал Ван Фюрстенберґ, також усіми відома. Тепер питання: до якої церкви пхає нас силоміць Ван Фюрстенберґ? До тієї, що їй не передбачують доброї майбутності? До такої церкви, що на думку монсіньйора Джана Трейсі Елліс /американського історика церкви/ може завести довіря християн? В редакційній статті «Римо-католицька Церква в Америці може впасти» /Вандерер, вересень XI. 1972/ він пише: «Американські католики розгубилися. Вони не знають в що вірити». Він твердить, що в американській католицькій церкві є замішання і брак доброго проводу.

Чи не є це траґедія Вселенської Церкви, яка посилає місіонарів до поганських народів Азії й Африки, а своїх вірних, що терплять за віру, єдність і вірність Апостольському Престолові відрікається, або старою середньовічною методою намагається навертати на латинство? /Мовляв – лиш в римській церкві є спасіння!/

Сказано в св. Письмі: «Пізнайте правду, а правда визволить вас». Не замикаймо очей на несправедливість, хто б її не чинив, не замикаймо вух на правду, хто б її не виголошував. Не затрачуймо віри в Божу справедливість. Об’єднаймося як один довкруги Верховного Архиєпископа у послусі спільною молитвою, спільною жертвою, спільними ділами. Відсахнімся від зилотів, «журналістів» і мудрагелів, що тільки вносять заколот між нас і Церкву нашу компромітують. Будуймо на Господі і вірмо, що справедливість таки затріюмфує. Pereat mundus fiat iustitia!

The Fortieth Eucharistic Congress held in Melbourne, Australia, during February 1973 was truly an international event. The Ukrainian participation in the Congress was indeed a formidable one, and served to focus, once again, the attention of the Christian world on the plight of the Ukrainian Catholic Church. The Ukrainian Catholics in Australia prepared for the event several months before it actually took place. A beautiful booklet entitled UKRAINE—A CHRISTIAN NATION was published with the purpose to acquaint the visiting pilgrims from all over the world with our Church and its rite. His Excelency Bishop Ivan Prashko, the Ukrainian Catholic clergy, and the Ukrainian faithful in Australia, did everything to make the Ukrainian contribution to the Congress meaningful and relevant. In addition to the aforementioned booklet, the Ukrainian Eucharistic Committee organized an exhibition of Ukrainian Icons and an exhibition documenting the perse­cution of the Ukrainian Catholic and Orthodox Churches which they have suffered for more than two centuries. One of the truly grandiose events at the Congress was a Holy Liturgy concelebrated by his Beatitude Joseph Cardinal Slipyj, Major Archbishop of the Ukrainian Catholic Church and Maximos V. Hakim, Patriarch of the Melchites. During that Mass His Excellency Archbishop Maxim Hermaniuk, Metropolitan for the Ukrainians in Canada, preached a sermon which emphasized the need for justice as a prerequisite for peace.

During the various public meetings, such as concerts, banquets and the like, Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj frequently spoke about our Church and its current status. The recurring theme of His Beatitutde’s remarks was the need for a patriarchate for the Ukrainian Catholic Church. Again and again His Beatitude emphasized, that the Ukrainians, scattered all over the world and separated from each other by vast geographic spaces and many political and cultural barriers, can only be united by a strong Ukrainian Catholic Church. And in order to maintain its strength as well as its unity and integrity, the Ukrainian Catholic Church must be crowned with a patriarchal structure.

Australian television, radio, and newspapers gave the Ukrainians and particularly the Major Archbishop extensive coverage. In this sense, no other national or ethnic group dominated the Congress as much as the Ukrainian Catholics. The other Ukrainian Catholic bishops, namely those from Canada and Exarch from Jugoslavia, as well as the host, His Excellency Ivan Prashko from Australia, enhanced by their presence at the Congress the status of the Ukrainian Catholic Church on the international level and manifested its unity and its integrity.

The motto of the Eucharistic Congress “Love one another as I have loved you” was supplemented by the Ukrainians with the slogan For a Christian Ukraine. And it was precisely this Christian Ukraine which was visible at all times. It was represented by the Ukrainian Catholic bishops who came to Australia for this event, by the clergy, and by the faithful. But it was primarily the figure of the Ukrainian Patriarch, His Beatitude Major Archbishop Joseph Slipyj, who gave the Congress a Ukrainian imprint. He is truly a prophetic figure and his presence in Australia meant a lot not only to the Ukrainians who were gathered there, but also to the Roman Catholics. Perhaps no other event since the Synod in Rome served to emphasize the importance of our Church and its Primate for the entire Catholic Church as did the Eucharistic Congress.

For every Ukrainian participant of the Congress, both Catholic and Orthodox alike (and it should be added that there were many Ukrainian Orthodox at the event) the Eucharistic Congress will remain a real spiritual experience whose importance can as yet not be completely assessed. One can only voice one regret, namely the fact that not all Ukrainian Catholic bishops were present there. The Ukrainians in Australia were particularly disappointed with the absence of all Ukrainian Catholic bishops from the United States, whose unexplained decision not to attend the congress was incomprehensible to the Ukrainian catholic pilgrims gathered there.

On the whole, however, the Ukrainian participation in the Congress was a most constructive and informative effort on behalf of our Church. It stressed once more the necessity for the Ukrainians to participate em masse in all international events of this type and scope for it is there where we can demonstrate to the world that our Church, although persecuted in Ukraine, and downtrodden in the free world, will survive, develop, and prevail.

* * * * * * * *

During the 40th Eucharistic Congress, on Thursday, 22 February 1973,
a Laymen Council of Ukrainians was held in Melbourne, Australia.
During the proceedings of the Council following letter
to the Holy Father was approved:

His Holiness Pope Paul VI Vatican City

Your Holiness:

We, the Ukrainian Catholic faithful of Australia and pilgrims from Ukraine and other countries who have come to Melbourne to participate in the 40th Eucharistic Congress, wish to express our profound gratitude to Your Holiness for the Apostolic blessing which our beloved Pastor, His Beatitude Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj, conveyed to us on Your Holiness behalf. Moved by the spirit prevailing there at the Eucharistic Congress as expressed by it’s motto “Love one another as I have loved you,” we, your obedient sons and daughters, turn to Your Holiness with a fervent plea.

We belong to a particular Church whose members “have sacrificed mountains of bodies and shed rivers of blood for the Catholic faith and for their fidelity to the Holy See.” This very same Church, our Ukrainian Catholic Church, is now threatened with extinction, and the Holy See does nothing to save it.

We, the Ukrainian Catholics, are dispersed all over the earth and separated from each other by vast distances and foreign cultural barriers, and yet we do not cease in our efforts to maintain the spiritual unity and integrity of our Church.

Your Holiness, You Yourself have bid us to keep our beautiful rite, our language, our culture, when you received a delegation of Ukrainians on February 25, 1965. But we are pitted against foes beyond our power. In our native land, atheistic Communism has driven our Church into catacombs and people of our flesh and blood wait in vain for help from the Church for which they suffer. In the free world, our attempts to ensure the survival of our Church are constantly impeded. Will the physical liquidation suffered by our brothers in Ukraine be followed by a spiritual extinction in the diaspora? We are concerned not only with ourselves but with the generations of Ukrainian Catholics who will follow us. How can we pass on our rich ecclesiastical heritage to them if we are prevented from preserving it for ourselves? What judgement will they pass on us and on the Holy See if we suffer them to be deprived of those things which are theirs by virtue of both human and divine laws? The silence of the representatives of the Vatican at the critical moment when the Muscovite Patriarch Pimen rejoiced at what he termed the liquidation of the Union of Brest is indeed incomprehensible. Did they agree with Pimen’s claim or were they afraid to protest because of “diplomatic tact?” In either case their failure to do so was tragic.

Your Holiness, we the Ukrainian Catholic faithful feel that we have been betrayed by the Vatican. Our historic rights, guaranteed by the Union of Brest and reaffirmed by individual Pontiffs and the Second Vatican Council, are constantly trampled and our pleas and protests are met with a callous silence. Some of our bishops are continuously intimidated by the letters sent by the Secretary of State, and many of our priests and faithful are suffering a crisis of conscience as a result of the actions precipitated by the Vatican.

We, the Ukrainian Catholic faithful, call on Your Holiness, the Vicar of Christ, with the plea to let justice prevail. We ask Your Holiness to restore the ancient rights and privileges to our Church and to crown her with a patriarchate. A particular Church under the leadership of Patriarch Joseph Slipyj, Confessor of the Faith, is our goal. We will pursue it as long as we live.

Let history record that the Roman Pontiff, Paul VI, was the saviour of the Ukrainian Catholic Church.

With the expression of sincere filial devotion we remain
your
Ukrainian Catholic Faithful.

Столітня історія Євхаристійних Конґресів зачалась від дня святих Петра і Павла 1873 року, коли в одної побожної францужанки, Марії Марти Тамазіє зродилась ідея рятування світу від гріхів при помочі Пресвятої Євхаристії: «Де почитається Бога – там росте любов, а ті що беруть участь у почитанні Пресвятої Євхаристії, захоплюються приміром служіння Господеві й любови своїх ближніх, та поширюють цю ідею на цілий світ». І хоч це була особисті ідея одної побожної жінки – Церква присвоїла собі її і вже за вісім років пізніше відбувся в Ліль, Франція, перший світовий Євхаристійний Конґрес.

Від 18 до 25 лютого ц.р. відбувся у Мельборн, Австралія, 40 Міжнародній Євхаристійний Конґрес. Ця імпреза, яка повторяється періодично, має велике моральне значення для вірних і скріплюючий вплив для Католицької Церкви взагалі.

Оцінюючи цю імпрезу сьогодні з аспекту УКЦеркви й потреб її вірних конечно віддзеркалити її значення принайменше у трьох істотних ствердженнях.

Перше — це вартість Євхаристійного Конгресу як духово-релігійного чинника в церковній функції. Згідно з кличем Конґресу – «Щоб ви любили один одного, як Я полюбив. Вас»… це була маніфестація віри, відданости християнським, ідеалам, духової обнови та спрямування християнського релігійного життя на майбутнє. Хоч як традиційно по консервативному велася уся підготовка до Конгресу то практично не вдалося організаторам зберегти імпрезу перед яскравими виявами болячок сучасности, як війна, несправедливості, дискримінація, нерівності та нужда. Соціяльні, побутові та політичні течії сучасного світу вже давніше заставили Церкву займатися деталями буденщини її вірних і змінили подекуди її традиційний духово-релігійний характер на уряд соціального забезпечення.

Як багато в цьому відношенні Конґрес був успішний, відповідь старається дати єзуїт о. Кеннет Бейкер, у часописі «Кетолік Реджістер» від 18 березня, 1973 року, в статті під наголовком «Екуменічне намагання послабило Конгрес». Він пише: «Це перший раз в історії Конгресу не було процесії з найсвятїйшими тайнам на широку скалю. Цим католики заплатили ціну, щоб одержати на Конґрес трохи протестантів. Місто /Мельборн, Ред./ сподівалося біля сто тисяч народу, а прибуло всього лиш 27 тисяч. У пропаґандивній частині Конґресу говорилося недвозначно, що капіталі це лихо, яке веде до експлоатації бідних, а соціялізм і комунізм це освободження і добро для бідних. Усі частини програми Конґресу були добрі окремо, але вони не творили одної гармонійної цілости. Для мене це виглядало як намагання змішати воду з оливою, або кислі огірки з морозивом. Виглядало, що вживається Пресвятої Євхаристії для цілей інших, ніж почитання Господа Бога. Були голоси, що мельборнський Конґрес знівечить цей рух, який започаткувала Марія Тамазіє, бо він розвинувся у зовсім щось інше від первісної ідеї.»

Український учасник Конгресу мав нагоду бути учасником і очевидцем загального духового піднесення й відчути приналежність до католицького світу, але він шукав там не за заспокоєнням нескомплікованих щоденних життєвих потреб, але за чимсь більшим, вищим, за суттєвішим. Він їхав до Австралії, щоб побачити на очі посеред католицького інтернаціоналу свою рідну непоборну Церкву, представлену там її найвірнішими синами – її єрархією. Він бажав побачити її там у всій красі, якої не видно сьогодні на її землях, і яку тяжко доглянути в розсіянні. Про цей аспект Конгресу свідчить ствердження друге.

Хронологія процедури цього другого аспекту, назвімо його умовно зовнішнім оформленням української участі в Конгресі, така:

3-го січня Верховний Архиєпископ вислав листа до Святішого Отця в справі його виїзду до Австралії. 22-го січня ц.р. він одержав листовну відповідь, /лист ч.1/, а 31-го січня — паспорт. Зміст листа ч.1. такий:

Ваша Еміненціє !

Це є у зв’язку з Вашим листом з 3-го січня, в якому Ваша Еміненція поінформував Святішого Отця, що Вас запрошено до участи в Євхаристійному Конґресі в Мельборні для відправи Святої Літургії прохаючи про необхідну авторизацію.

Найвищий Архиєрей, після дбайливого розгляду питання, не має застережень щодо відвідин Вашої Еміненції того міста, якщо метою відвідин в Мельборні не є жадні інші цілі, як тільки вказана, що поїздка матиме виключно обрядовий характер та що вона відбудеться згідно з духовим і Євхаристійним значенням того торжественного міжнародного святкування.

Його Святість не має сумніву, що Ваша Еміненція виключить інтенції осіб робити заходи, які не є літургійні та які можна б інтерпретувати як натиск на Апостольську Столицю у справах, які не є згідні з існуючим законом.

Він дуже добре розуміє, як невідпорідно і шкідливо було б, якщо б Ваша Еміненція навіть мимовільно втручався в ту велику маніфестацію побожности і віри.

Вдячний Вашій Еміненції за увагу до його чемности, Святіший Отець висловлює свою добру волю та бажає зі свого серця, передати Вам Апостольське Благословення, як вираз Небесних Ласк. Він бажає Вам щасливої подорожі. Маніфестуючи Вам також мої власні добрі побажання, дозвольте мені з цієї нагоди знову потвердити мою глибоку пошану. Від Вашій Еміненції дуже відданого, в Бозі,

Й. Війо.

 

3-го лютого Верховний Архиєпископ вислав листи до усіх українських єпископів з проханням прибути до Австралії на Конгрес.

5-го лютого він мав авдієнцію у Святійшого Отця, а 9-го лютого одержав листа ч.2, який звучить так:

Дорогий Кардинале Сліпий !

Мені доручив Святіший Отець висловити Вам його найкращі побажання для приємної і духовно багатої подорожі до Мельборну з нагоди Міжнароднього Євхаристійного Конгресу, де будете брати участь у врочистій Святій Літургії.

Його Святість просить Вас передати його привіт для улюбленої української спільноти в Австралії. Йому жалко, що він сам не може бути з ними особисто, і Святіший Отець молитовно бажає, щоб вони одержали якнайбільше благословень від Євхаристійного Господа впродовж цього часу особливих благодатей.

Мені припала честь передати Вам бажання Його Святости, щоб Ви уділили в його імені для українців католиків в Австралії окреме Апостольське Благословення. Остаюсь із особистими побажаннями всього добра.

Ваш відданий у Христі, Кард. Ж. Війо.

 

В часі між 9 і 15 лютим Секретар Стану Кардинал Війо вислав до єпископів УКЦеркви копію листа до Блаженнішого, /лист ч.1/, із супровідним письмом такого змісту:

Ваша Ексцеленціє!

Згідно з вказівкою моїх Зверхників пересилаю цим листом Вашій Ексцеленції, для Вашої особистої інформації, тільки-що одержану копію листа, що його в останньому часі переслав Його Еміненція Кардинал Секретар Стану до Його Еміненції Кардинала Верховного Архиєпископа Львівського. Лист є відповіддю нашого Святішого Отця на прохання Кардинала Сліпого взяти участь у Міжнародньому Євхаристійному Конгресі в Мельборні.

Відображений щойно епізод вимовний. Римська бюрократія, із відкликом на папський авторитет, не здала свого іспиту. Оба листи відзеркалюють мінливість думки, незручність положення й суттєву неокресленість. Це дипломатичний промах. Наш Блаженніший переступає через усі ці штучно створені бюрократичні перешкоди і твердо прямує до своєї цілі. А деякі його єпископи не виявляють єдности становища й думки, конечних в тому місці і часі.

І третє ствердження, назвімо його умовно внутрішнім, таким, що визначається впливом на внутрішні відносини церкви і її вірних. Євхаристійних Конгресів було вже сорок. До жадного з них наша церква не приходила в так загрозливих умовах свого життя, як тепер. Чи усі компетентні за українську участь в Конгресі зрозуміли її як слід?

Українська частина програми Конґресу проходила під кличем «За Християнську Україну»! Цього роду інтернаціональна імпреза могла бути не тільки моментом духового піднесення але й форумом апелю до сумління світу в обороні нашої церкви на Україні, в обороні її єдности в діяспорі, в обороні її історичних прав, які протягом століть нам безцеремонно обдерли, та врешті й форумом домагань патріярхату для УКЦеркви, як конечного духового й організаційного засобу вдержання її при житті. До того передовсім треба було якнайчисленнішої участи нашого духовенства та ієрархії, які під проводом присутнього там Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII могли б ці життєві справи винести перед світове форум, перед всією католицькою Церквою та перед заступленими на Конгресі чинниками. Це була одна з небагатьох нагод засвідчити перед цілим світом, що Україна і її Церква живуть, і вмирати не хочуть. Але видно, що у всіх компетентних до цих справ людей круті й дипломатичні виводи Кардинала Війо у листі ч.1. взяли верх перед трагічною долею їхньої церкви.

Господарі українського сегменту Конґресу, Високопреосвященний Кир Іван Прашко і його вірні зробили усі можливі приготування. Делегати нашого товариства, /др. М. Навроцький та др. Л. Рудницький/, активно включилися в організаційну й публіцистичну роботу, що ще більше оживило всю акцію. А перший крок Верховного Архиєпископа на летовищі Мельборну, оваційні привітання його та опісля пресові інтерв’ю, як також опісля участь їх Блаженства в імпрезах Конґресу документували участь нашої церкви у ньому в духовному і політичному аспектах, проти інтенцїї листа ч.1., автора Кардинала Війо.

Говорячи про мирянський бік справи, Конґрес був нагодою щирої і теплої зустрічі вірних із декількох віддалених країн поселення у гостинних австралійців. Конструктивно пройшли збори мирян, скликані Об’єднанням Українських Католицьких Організацій, тим разом при пильній участі й увазі представників священства та ієрархії. /Збори схвалили резолюцію, яка поміщена нижче/. Влаштовано там також виставку про переслідувану церкву, яка була широко інформативною виставленим матеріялом. Усі конгресові функції їх Блаженства відбувалися при масовій участі вірних, а концерт і бенкет, що мав тисячу осіб, випав імпозантно.

40-й Інтернаціональний Євхаристійний Конґрес і участь УКЦеркви у ньому залишаться свідками її живучости, а то й невмирущости.

Протягом останніх літ,так на сторінках преси,як і у виді пашквілів та анонімів, появляються різні «еляборати», яких зміст є обчислений на дискредитацію Голови УКЦ. Щоб заощадити труду та зусиль на майбутнє усім анонімістам, пашквілянтам і т.п. Крайова Управа рішила подати до відома свій погляд та становище до того рода «творчости».

На сірому тлі нашої негеройської емігрантщини – блистить висока постать нашого Архипастиря Кир Йосифа VIІ-го, що за словами латинського поета «збудував собі пам’ятник тривкіший від криці». Збудував собі його Він на сторінках історії Української і Вселенської Церкви і в наших серцях. Збудував Він його своїм терпінням, ділами і далекосяжними візіями — ідеями.

І того пам’ятника не знищить ворог української Церкви й народу і не знищать його піґмеї-землячки ані нікчемними інтриґами, ані анонімами та пашквілями, якими вони обкидають його, ради мамони, чи подразнених амбіцій, чи прямо з невіжества й глупоти, збаламучені лже-пророками й вождями.

Публіцистка пані Мілена Рудницька, на сторінці 395-тій своєї книжки «Невидимі Стигмати», писала:

У величній процесії Христових наслідувачів іде й найбільший мученик сучасности, Первосвященик Української Церкви.Він несе хрест такої кошмарної величини й важкости, що його рефлекс освітлює нашу добу. Бо хрест — це не тільки символ страждань, але й символ найвищої жертви та найсвятішої любови, любови, що спасла світ. Власне кажучи, хрест, що його несе Первоієрарх, це не тільки його обобистий хрест, але й хрест замученої Української Церкви.

Іде спокійною, твердою ходою, непохитний, нездоланий…

Дня 25. VI. ц.p. на сторінках чікаґівського часопису «Українське Життя», появилась стаття тієї ж самої авторки під наголовком: «Криза чи провал». Авторка, звільнивши сама себе /вживаючи її ж таки слів/ «від загально прииятих правил такту», робить все можливе – при помочі нелогічної та незгідної з правдою аргументації, щоб переконати всіх, що за кризу в УКЦ одиноко відповідальним є ніхто інший а сам Голова УКЦ !

Пашквільний рівень та стиль цієї статті, заставляє нас запитати – ради чого авторка книжки «Невидимі Стиґмати», рішила власним пером здеґрадувати себе саму на старі літа, з рівня здібної публіцистки, до позему юрби піґмеїв – землячків та Кочубеїв, які болотом і камінням клевети пробують знищити та оплюгавити, на втіху наших ворогів, світлу й нам усім дорогу постать нашого Первоєрарха.

П’єдестал, на якому стоїть серед «Христових наслідувачів» – «НАЙБІЛЬШИЙ МУЧЕНИК СУЧАСНОСТИ, ПЕРВОСВЯЩЕНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ» високий і недосяжний ! – Недоояжний для болота й каміння клевети, навіть того, яким пробувала обкидати Його, «обновлена» авторка книжки «Невидимі Стигмати», забуваючи про власні слова, що: «На святих подвижників слід дивитись очима віри…»

Цим ствердженням Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ бажає закінчити цей жалюгідний епізод, сподіючись, що в майбутньому ні один чесний та культурний редактор-українець, не помістить на сторінках свого часопису подібного eляборату, навіть з під пера пані Мілени Рудницької. Бо обов’язком кожного редактора є знати де кінчається свобода думки й слова, а де зачинається брук і риншток.

За Крайову Управу Товариства за Патріярхальний Устрій У.К.Ц.
Др. Мирослав Навроцький, Голова
Др. Леонід Рудницький, Секретар

Розвиток суспільного життя робить нераз деякі справи актуальними. Актуальними стають справи добрі й погані; справи конечні і непотрібні, благородні й жорстокі, моральні та аморальні. В нашому затяжному змаганні в обороні прав нашої Церкви і її обряду та традицій актуальними для нас ставали нераз справи успішні, будуючі, а нераз події пригноблюючі. Сьогодні ми примушені говорити про актуальні справи цієї другої категорії, про явища пригноблюючі і руйнуючі, які прибрали у нашому збірному житті форми епідемії. Говоритимемо сьогодні про ці явища, через які соромом лице палає про явища низькі, аморальні, асуспільні і принижуючі, які ми досі з розрахунком іґнорували. Бо чи може бути для нормальної людини щось гірше за те, коли вона не маючи цивільної відваги висловити свою власну думку відкрито під власним прізвищем висловлює її по-злодійськи, скрито, анонімно.

Ми змінили нашу тактику промовчування тих сумних явищ через те, що анонімні листи і публікації, що ображають наше товариство, Верховного Архиєпископа й декого із чолових діячів патріярхального руху почали вже за часто, з’являтися у нашій поштовій скринці. Їхня поява часово співпадає докладно з посиленою акцією проти Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII, чужих і своїх чинників. А в такому громадському житті аноніми – хочемо ми цього, чи не хочемо — стали необхідною частиною взаємної комунікації і невід’ємним елементом нашої суспільної етики. Замикати очі на аноніми й не інтересуватися ними, не означатиме, що вони не існують, та що вони не впливають на творення людської опінії. Вони є, вони сповняють свою руїнницьку функцію в громаді, і служать багатьом ворожим українській справі силам.

Не маючи поліційних засобів у викриванні авторів цих різних анонімових писань, ми уважаємо корисним принайменше дещо познайомити нашу спільноту із симптомами недуги, на яку хворіють ті, що тільки анонімово здібні комунікуватися з другими, чи висловлювати власні критичні завваги про особи, події, відмовляючися при цьому виявити свою ідентичність чи нести відповідальність. Цих «авторів без імен» /утеча від себе і перед собою/ вже від давна психіятрія зачислила до групи т. зв. психопатів /insanity, або moral imbesility/, до яких належать теж і піяки, злодії, брехуни, вломники, /liars and swindlers/, убивці, проститутки, сексуальні збоченці, наркомани, ті що насилують жінок і т.д. Модерна психологія вчить, що особовість /personality/ цих людей хвора, а початок недуги виводить з родинного дому батьків, коли аноніми від дитинства не вчилися шанувати Божих, моральних, етичних, суспільних законів. У психопатів немає великої різниці, чи людину вбивається фізично, чи морально. Психопати – це люди дуже імпульсивні, самолюбні, емоційно неопановані і недорозвинені, нездібні контролювати своїх пристрастей. Їм не можна довіряти, вони ледве чи здібні відрізнити клевету від правди, а проступок від шляхетного вчинку і тому за поповнений злочин без уваги на його наслідки не відчувають найменшої реакції совісти, бо такої в них немає. На них не можна покладатися, а відчуття відповідальности їм чуже і неприняте. Вони не вміють і не бажають бути вдячними, ані не є спосібні плекати зв’язків дружби, любови, приятельства навіть із своїми найближчими. Їхньою ахілевою п’ятою є тотальна нездібність розпізнавати аморальність власного вчинку, а карання їх різними формами /в’язниця, грішми, позбавлення привілеїв/ зовсім не приводять їх до застанови чи до поправи. Американські тюрми і психіятричні лікарні є заповнені ними. Правдоподібно одинока повна ізоляція їх від здорового суспільства є ще найбільше успішним рятунком перед цими морально хворими людьми, для яких навіть сучасна модерна психіятрія ще не винайшла способу успішного лічення.

Тут мабуть можна визначити два хворобливі комплекси: перший – надмірне переконання аноніма про неможливість і нездібність висловити свої погляди на бажаному рівні, і другий – уявний страх перед переслідуванням за виявлену неконформістську думку. А заховавши свою особу така людина виявляє тоді свою дійсну мораль і природу. Кожна підла людина стає вповні собою тоді, коли вона переконана, що її ніхто не бачить, що вона сама. Спеціяльно ця людина, що не має сорому перед собою. Її внутрі розсаджує надмірна заздрість до тих, хто зумів своєю працею заслужити собі на повагу, і ненавість до тих, хто в його уяві «гальмує» ріст його personality.

І це стосується однаково авторів непідписаних листів, і тих, що підписані Н.Н., редакторів «Кропила», та авторів інструкції число 12. Усі вони роблять українську громаду щасливою своєю брудною писаниною тоді, коли переконані, що їх ніхто не бачить.

А при тому вони обмежені. Вони переконані, що роблять прислугу своїм однодумцям, чи справі, та що читачі анонімів ніяк не здогадаються звідкіля вони походять. А на ділі це не так тяжко.

Із припливу анонімів останніх тижнів виразно видно, що хтось центрально зааранжував напасливі виступи проти владики Василя Величковського в Римі. Як відомо – він напочатку свого звільнення перебував на Університеті в Римі, відправляв Богослужби, багато читав, цікавився усіми справами, яких він не знав, не уділяв жадних інтерв’ю, та що він виявився принциповим послідовником ідей Верховного Архиєпископа Кир Йосифa VII. І це останнє кинуло в лють усіх наклепників, які почали своє брудне діло.

І так, один анонім, підшитий під назву ТУCM ім. Міхновського вишуканою англійською мовою пише, що його вражає відсутність підпису владики Величковського під великоднім посланням владик, а чейже він є ісповідником віри, таким же, як і їх Блаженство Кир Йосиф VII. Уболівальник каже, що йому, владиці, належав би також респект в нашій помісній церкві.

Другий пише, що він жариться тим, що владиці Величковському заборонено робити публічні заяви в Римі, та що його обмежено лиш до приміщень будівель св. Сергія та Вакха й Університету, де його стежить сам Верховний Архиєпископ. Він, як і перший анонім, пригадує Верховному Архиєпископові, що владика Величковський є таким самим ісповідником віри як він, та вимагає вияснення що до положення його в Римі.

Інший вимагає пояснень на справу промовчування єпископських свячень владики Величковського, закидаючи Верховному крутійство. Навіть жалується, як можна ставити вимоги респекту до Ватикану, коли промовчуванням титулу владики Величковського ми самі не маємо до нього респекту.

А дальше пишуть і таке, на що просимо звернути увагу: «Українці мають право знати про свого славного Архиєпископа. Це іронія, що ми знали про нього більше, як він сидів ув’язнений на Донбасі, ніж як він прибув до Риму». Дальше стверджується, що владика впав жертвою церковної політики, та вимагається спеціяльного комунікату владики Величковського та Верховного Архиєпископа до справи – «де він є? Який його статус? Куди він думає іти».

Із наведених скорочених писань видно, як хтось намагається вдарити сконцентровано по позиції владики Величковського, та по відношенні його до Верховного Архиєпископа. Сама думка, що новий ісповідник віри може зміцнити позицію помісности нашої Церкви у Римі не дає спокою її противникам, і вони допускаються найбільше грубих аморальних і провокативних засобів, щоб чимскорше створити навколо тих справ недовір’я, підозріння, неповагу і компромітацію.

Але, звертаємо увагу наших дорогих читачів, що остання цитата про те, що владика впав жертвою церковної політики – це не анонім. Це переклад англомовного коментаря із тижневика «Шлях», за 16 квітня, число 15, органу філядельфійськоі митрополії. Тотожність вислову-думки та змісту виявилась тут сама. А на питання хто кому дає ініціативу в таких писаннях – «Шлях» анонімам, чи аноніми «Шляхові» нехай шановні читачі дадуть собі відповідь самі.

Ми раді тому, що кляса анонімів не ідентифікується з нашим т-вом, та що вона практично «помагає морально» його противникам.

І. Привітання

1. Учасники – делеґати й присутні на З’їзді гості, члени Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, рішили вислати привіт від З’їзду Святішому Отцеві Папі Римському Павлові VI, в якому прохають Його вставитись за переслідуваних братів у вірі та за Терплячу Церкву взагалі. Делеґати також прохають благословення для праці Товариства для добра Української Католицької Церкви.

2. Учасники З’їзду висловили свою щиросердечну подяку Верховному Архиєпископові, їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому за Його сердечний привіт З’їздові, та ще раз зложили заяву своєї синівської відданості Первоєрархові Української Католицької Церкви з нагоди Його Вісімдесятиліття, обіцяючи й надальшe віддано працювати для добра своєї Церкви й народу.

З. Президія п’ятого З’їзду, члени новообраних керівних органів Товариства, делеґати від себе й від усього членства Товариства щиросердечно вітають Кир Василя Величковського із його звільненням із тюрми – неволі та з прибуттям до Вічного Міста.

4. Президія й учасники цього Загального З’їзду Товариства вітають від імені широкого мирянського руху Ієрархію Української Католицької Церкви, а особливо тих українських Владик, які гідно й з великим почуттям історичного моменту й кризового стану нашої Церкви на цьому етапі Її розвитку, як і буття нашого народу в загальному, відстоюють належні права нашої Церкви – Її помісности та великих духових і культурних скарбів. Вітаємо цих наших владик в першу чергу за їхню готовість і в майбутньому дальше очолювати змагання нашого народу за його краще майбутнє та за завершення організаційної структури нашої Церкви патріярхатом. Велика громада українських вірних з великим признанням клонить свої голови перед тими Владиками й устами своїх делегатів на цей З’їзд заявляє одностайну й віддану співпрацю та допомогу у вже згаданих змаганнях, як і у постійній і послідовній праці над піднесенням духового, релігійного життя нашої громади вірних.

5. Делеґати З’їзду з приємністю вітають братські організації, що включились у змагання за Український Києво-Галицький Патріярхат та стали в обороні прав помісности нашої Церкви, як також в обороні мови, обряду й традицій нашої віри. Наше привітання належить в першу чергу Проводові й членам Товариства Священиків Української Католицької Церкви ім. св. Андрея; дальше – Управі Світового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви; Централі Комітетів Оборони Мови, Обряду й Традицій УКЦеркви; Студентському Комітетові «Ад Гок» у ЗСА; Краєвим Товариствам за Патріярхат у країнах Европи, Південної Америки й Канади; вкінці – всім іншим, що їх тут не вичислюємо, – товариствам, організаціям, інституціям та поодиноким людям доброї волі, що їхня праця причинилась до успіхів всього мирянського руху.

II. Становище й постанови стосовно загальної ситуації Української Католицької Церкви під сучасну пору.

1. Делегати З’їзду з приємністю відмітили успіхи Української Католицької Церкви на шляху до закріплення Її помісности в лоні Вселенської Церкви за останні два роки:

а/ Відбуття V-гo Архиєпископського Синоду за участю всіх українських католицьких владик, що змогли на нього прибути. Є це великий крок вперід у змаганнях за вдержання єдности й одности УКЦеркви у цих несприятливих для нашої Церкви й народу часах, в яких більше, як колинебудь, така єдність є необхідною.

б/ Створення Постійного Помісного Архиєпископського Синоду, що повинен стати останнім кроком на шляху до завершення структуральної побудови нашої Церкви із синодальним правлінням та патріархом, як її Первоєрархом.

в/ Винесення проблеми буття й існування Української Католицької Церкви на широкий фон міжнароднього життя і співжиття в першу чергу завдяки виступам на Папському Синоді Верховного Архиєпископа в обороні прав нашої Церкви й народу. Участь у цьому Синоді та виступи інших українських владик /Митрополита Кир Амврозія Сенишина із ЗСА та Митрополита Кир Максима Германюка з Канади/ також найшли належний відгомін у засобах масової комунікації багатьох країн світу.

г/ Факт, що справою Українського Патріярхату та іншими проблемами нашої Церкви мусіли зайнятись найвищі чинники Римської Курії, а особливо сам Святіший Отець Папа Павло VI, і то декілька разів за останніх декілька років, також відмічуємо як успіх актуалізації проблем УКЦеркви, хоч і з жалем, що вислід цього заінтересування не йшов по лінії потреб і бажань української ієрархії, маси вірних і загалу української громадськости.

2. Делеґати З’їзду стверджують рівночасно з прикрістю, що зусилля і змагання української католицької ієрархії і загалу вірних не дали поки що належних успіхів у побажаному засягові:

а/ Особливим ударом для українських вірних була відмова піднести до гідности патріярхату Верховне Архиєпископство УКЦеркви, висловлена Папою Павлом VI, в його листі від 7-го липня 1971 року до Верховного Архиєпископа, їх Блаженства Кир Йосифа VII. Мотивування відмови в першу чергу політичними причинами було особливо болючим для українського загалу.

б/ Священна Конґреґація для Церков Східніх Обрядів під проводом кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа виявила повну неґацію помісних прав УКЦеркви та поставилась вороже до змагань нашої ієрархії, священства й вірних в обороні тих прав, як також до змагань за патріярхат, чого доказом є численна документація та ряд практичних потягнень, які виразно спрямовані на шкоду нашої Церкви й народу, як нпр:

–        лист до їх Блаженства від 10 квітня 1970 р., в якому заперечується правосильність IV-гo Архиєпископського Синоду від 1969 року;
–        номінація єпископів у 1971-му році для американської провінції без відома й згоди Верховного Архиєпископа;
–        номінація єпископа для Бразилії 1972-го року;
–        номінація апостольського візитатора для українців у Західній Европі 1972-го року;
–        й вкінці підпорядкування Куритибської єпархії латинському місцевому архиєпископові, що виразно вказує на намагання розбити єдність УКЦеркви, що в дальшому майбутньому буде рівнозначне із її ліквідацією в країнах поселення.

При тому Делеґати З’їзду відмічують, що й інші відповідальні чинники Курії виявляють недоброзичливі наміри супроти УКЦеркви, як про це наочно свідчить заборона відбувати V-ий Архиєпископський Синод зі сторони Секретаріяту Стану /лист від 29-го жовтня 1971 р. до українських владик зібраних в Римі за підписом кардинала Жана Війо/.

3. Беручи до уваги повищий стан українського церковного життя під сучасну пору, учасники цього чергового делегатського З’їзду Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви у ЗСА вважають за відповідне ствердити наступне:

а/ Поруч з єпископами й священиками, третім складовим чинником Церкви є її миряни, які, згідно із стародавніми українськими християнськими традиціями та згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського її, мають право й повинність нести співвідповідальність за долю своєї Церкви,

б/ Відчуваючи на собі таку співвідповідальність, миряни взяли на себе важкий обов’язок стати в обороні прав своєї Церкви як також виявили велику активність у змаганнях за Києво-Галицький Патріярхат. В обох випадках миряни вдавались до засобів, що були їм доступні й конечні серед невідрадних обставин і загрозливих подій. Делеґати стверджують, що засоби ці були оправданими, а семилітня видержливість у цих змаганнях вказує на силу мирянського руху в цілій діяспорі.

З’їзд уважає за відповідне сказати своє слово особливо по відношенні до таких загальних питань УКЦеркви:

а/ Змагання за закріплення помісности й за патріярхат УКЦеркви не закінчені. Тому З’їзд уважає, що мирянський рух в цілому повинен посилити зусилля, щоб осягнути намічені цілі. Делеґати свідомі, що без наполегливих старань всієї української католицької ієрархії цих цілей осягнути неможливо й тому апелює до цієї ієрархії та священства, щоб спільними силами й з більшою рішучістю стали в обороні прав УКЦеркви, як і своїх власних, та щоб поробили нові заходи в Апостольській Столиці, які змінили б її наставлення до справ помісности і патріярхату нашої Церкви.

б/ Український загал розцінює створення Постійного Архиєпископського Синоду як особливе досягнення УКЦеркви, але рівночасно стверджує, що Синод покищо не виказав потрібної зараз живучости та не вжив заходів, щоб позбутись шкідливої курателії над нашою Церквою Східньої Конґреґації та стати діючим, а не тільки формальним, керівним чинником УКЦеркви. Учасники Загального З’їзду стверджують із непокоєм, що існує поважний розрив між заявами й ділами деяких владик – членів Постійного Синоду. Участь членів Синоду в архиєрейських свяченнях о. Кривого з Бразилії в Римі 13 лютого 1972-го року є ілюстрацією того, що Постійний Синод не діє згідно з постановами й духом IV-гo і V-гo Архиєпископських Синодів.

в/ Учасники цього Загального З’їзду заявляють в своєму імені, як також в імені всього членства Товариства та широких кругів українського мирянства, що миряни не будуть визнавати в майбутньому своїми владиками тих кандидатів, що не будуть обрані Звичайним чи Постійним Архиєпископським Синодом УКЦеркви.

г/ Учасники З’їзду звертаються із слідуючим проханням до Постійного Архиєпископського Синоду:

–        закінчити працю й проголосити публічно статті Конституції УКЦеркви;
–        забезпечити в цій Конституції належну співучасть мирян в нашому церковному житті; а особливо участь представників організованого мирянства в нарадах Архиєпископських Синодів;
–        вирішити справу участи в нарадах Архиєпископських Синодів представників світського священства й монаших чинів;
–        відбувати сесії Постійного Синоду й проголошувати звідомлення з них;
–        приступити до номіновання і висвяти відповідних кандидатів на владик, де для цього існує потреба;
–        приступити до висвяти жонатих кандидатів на священиків;
–        вирішити справу церковного календаря так, щоб ціла УКЦерква святкувала святочні дні в той сам час;
–        приступити чимскоріше до підготови Собору УКЦеркви.

III. Становище й постанови стосовно церковного й релігійного життя у ЗСА.

Учасники Загального З’їзду Товариства стверджують, що затяжний горизонтальний і вертикальний конфлікт, який існував від років серед усіх складових частин УКЦеркви американської провінції і який грозив розбиттям і анархією, зліквідовано в великій мірі після цього, як відбувся V-ий Архиєпископський Синод.

Делегати З’їзду й Товариство в цілому свідомі того, що тільки спільними зусиллями всіх складових елементів УКЦеркви й широкого загалу українського громадянства можна й потрібно вдержати одність і єдність УКЦеркви та успішно змагатись за закріплення її помісности в цій країні у зв’язку із Матірною Церквою на Рідних Землях та з іншими її одиницями в країнах поселення. Тому Товариство є за тим, щоб зліквідувати чимскоріше внутрішні фронти та наслідки конфлікту, який заіснував у минулому в першу чергу через намагання Східньої Конґреґації забезпечити собі контролю над долею нашої Церкви взагалі, а у ЗСА зосібна. Ці намагання проявились особливо гостро в часі номінування і свячення нових владик для американської провінції у 1971 році.

Учасники – делегати Загального З’їзду уважають однак за відповідне вказати на ряд недомагань церковного життя у ЗСА, що б наслідком специфічних умов і певних тенденцій, яким належить присвятити належну увагу та чимскоріше їх виелімінувати. Вони такі:

а/ занепад релігійного життя в цілому серед української громади, а серед молоді особливо; б/ брак доросту до священичого й монашого стану;

в/ денаціоналізація церковного життя, а головно денаціоналізація молоді у парафіяльних і монастирських школах;

г/ застарілі засоби й методи пасторального богословія, що відбивається на браку належної духовної опіки над вірними, а особливо над молоддю в доростаючому віці, коли така опіка є особливо потрібною;

ґ/ брак належного контакту між пастирями /єпископами і священиками/ та громадою вірних.

4. Учасники З’їзду уважають, що цим неґативним проявам можна й належить зарадити в слідуючий спосіб:

а/ належить на всіх щаблях церковного життя в цій країні здійснювати постанови Архиєпископських Синодів, особливо IV-гo і V-гo, що причиниться до скріплення авторитету єрархії і священства в цій країні, як і до скріплення авторитету Церкви взагалі;

б/ спинити денаціоналізаційні процеси в школах і забезпечити доростаючу українську молодь відповідною духовною опікою в особах молодих і високоосвічених духовників. В очах молоді ніщо не може заступити приклад доброго молодого священика;

в/ подбати про те, щоб кандидати священичого й монашого стану одержали якнайкращу освіту та виховання в дусі традицій та культури УКЦеркви. Тільки так виховані священики, монахи й монахині зможуть виховати належно слідуючий доріст і потрібну зміну на свої місця;

г/ підібрати відповідних жонатих кандидатів і висвячувати їх на дияконів та священиків, щоб тим способом могти поповнити тепер і в майбутньому невеликі ряди священиків – в більшості вже похилого віку, які із зрозумілих причин не можуть сповняти своїх і так великих обов’язків супроти великого числа вірних. Вважаємо, що збільшення числа священиків спинить відхід вірних нашої Церкви до інших церков, чи взагалі від Церкви й релігії;

ґ/ затіснити зв’язок між пастирями нашої Церкви й громадою вірних у всіх аспектах церковного життя та забезпечити мирянам участь в ньому на всіх щаблях та у всіх важливих питаннях судьби нашої Церкви в цій країні.

IV. Становище й постанови в організаційних справах Товариства.

1. Делеґати 3-го Звичайного Загального З’їзду Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви стверджують із задоволенням, що діяльність Товариства за останню каденцію двох років значно поширилась і поглибилась, а питома вага українського мирянського руху в УКЦеркві и серед загалу суспільства помітно зросла. Проведені масові з’їзди, маніфестації, демонстрації, численні збори й наради під кличами оборони помісности й змагання за патріярхат УКЦеркви спопуляризували Її проблеми серед найширших кіл українського й не-українського громадянства і в той спосіб винесли їх на міжнародню арену.

З’їзд із задоволенням стверджує, що уступаюча Управа Товариства проводила свою діяльність на всеукраїнській громадській базі, завдяки чому вона змогла змобілізувати довкола програми Товариства найширші маси вірних усіх професій і всіх ґенерацій. Особливо потішним явищем в тому відношенні є те, що у мирянському русі зактивізувались – середнє покоління і молодь, народжена й вихована поза межами України, в чому належить добачати запоруку росту й розвитку УКЦеркви, як основи морального й національного виховання майбутніх поколінь. Також дуже корисною виявилась ініціятива керівних органів Товариства в напрямі затіснення зв’язків на базі спільних змагань між новоприбулими й тут народженими поселенцями. Цю позитивну працю належить продовжувати ще з більшою інтензивністю і в майбутньому.

З’їзд з признанням відзначує, що попередня Управа Товариства досягла поважних успіхів у ділянці зовнішніх зв’язків і інформації та вважає доцільним згадати такі з них:

а/ налагоджено зв’язки з світовою пресою та з пресовими, телевізійними й радієвими аґенціями;

б/ приєднано приятелів чужинців – священиків і світських знавців проблем східніх з’єдинених Церков. Делеґати сподіваються, що нова Управа матиме можливість цю ділянку праці успішно поширити й збільшити.

З’їзд зобов’язує новообрані керівні органи Товариства посилити організаційну працю так, щоб збільшити кількість членства й відділів. З’їзд поручає:

а/ перевести в цілій країні пропаґандивну кампанію з ціллю поширення ідеї помісности та змагання за патріярхат УКЦеркви;

б/ відбувати збори мирян в кожній парафії та постаратись про те, щоб в кожній громаді існував відділ Товариства як також щоб повстали інші церковні організації вірних, як: братства, Марійські дружини молоді та інші парафіяльні згромадження;

в/ приступити до організування вишколів організаторів мирянського руху та мирянських організацій взагалі;

г/ здійснити постанову Мирянського З’їзду від червня 1971 року про скликання Конгресу українців католиків у ЗСА, щоб обміркувати можливість однієї мирянської організації в цій країні;

ґ/ затіснити співпрацю з братськими мирянськими організаціями, що поділяють ідеї Товариства у змаганнях за помісність і патріярхат УКЦеркви, так в цій, як і в інших країнах поселення української діяспори;

д/ Дати належну піддержку праці тимчасових керівних органів Світового Товариства за Патріярхат, подбати про його реорганізацію так, щоб забезпечити участь у ньому всіх існуючих краєвих Товариств за Патріярхат, та оформити відповідно його постійний діючий провід.

V. Становище й постанови стосовно завдань мирянського руху із повищих завдань виникають зобов’язання мирян такого порядку :

а/ співвідповідальність враз із владиками й священством за долю нашої Церкви на Рідних Землях і в діяспорі та за рівень релігійного життя громади;

б/ співвідповідальність за релігійне й національне виховання молоді в усіх школах, що є під наглядом церковної влади в цій країні /цілоденні початкові, середні, а також суботні школи, як і всі вищі навчальні заведення – каледжі й семінарії/;

в/ співвідповідальність за виховання і усвідомлення дорослої молоді й старших громадян про важливість Церкви й релігії в житті народу; про важливість актуальної релігійної проблематики. Допоміжними в цьому відношенні можуть бути доповіді й дискусії на теми історії УКЦеркви й Православної Церкви в Україні та на біжучі теми, як нпр. відношення між різними віровизнаннями, становище Апостольського Престолу до УКЦеркви й т.п.;

г/ організувати спільні зустрічі, дискусії і святкування із православними братами, щоб себе взаїмно краще пізнати й могти постепенно усувати ці різниці, що нас ділять;

ґ/ нав’язати тісну співпрацю з владиками й священиками задля кращої господарки фінансами й іншими матеріяльними надбаннями УКЦеркви в цій країні, як також для того, щоб відтяжити священиків від неплідної бюрократичної праці й тим самим дати їм можливість присвятити більше часу своєму власному духовному удосконаленню та кращій опіці над вірними. Така співпраця забезпечить кращий розподіл фондів між витратами на матеріяльні цілі й на духові потреби; уможливить будову Божих храмів за кращими стилістичними й естетичними зразками як дотепер, а також кращу опіку над ними, як і над школами, манастирями й сиротинцями; вона напевно забезпечить більші приходи та збільшить жертвенність вірних і тим самим допоможе краще забезпечити матеріяльно священиків та кваліфікованих учителів у школах. Живим прикладом в тому відношенні може послужити парафія св. Володимира і Ольги в Чікаґо.

VI. Додаткові рішення і ствердження.

Делеґати 5-го Звичайного Загального З’їзду Товариства рішили, щоб від З’їзду вийшло письмо до кардинала Жана Війо, секретаря стану Ватикану, з протестом проти потягнень Курії стосовно Куритибської єпархії і Апостольської Візитатури в Західній Европі УКЦеркви, як також з домаганням, щоб Апостольська Столиця зревідувала своє становище до помісности і патріярхату нашої Церкви.

З огляду на те, що президент ЗСА в недалекому майбутньому відвідає Совітський Союз, З’їзд рішив звернутись до нього окремим письмом з проханням інтервеніювати в справі УКЦеркви на Рідних Землях, як також у справі арештів українських культурних діячів.

Делеґати Загального З’їзду стверджують з прикрістю, що за останні декілька місяців мали місце випадки виступів проти Верховного Архиєпископа, як також проти мирянського руху, зі сторони чужих чинників, та зі сторони деяких секторів нашого суспільства, які вже в минулому зневажали його достойну Особу та явно й скрито старались знівечити осяги, що їх досягла УКЦерква під його проводом від часу його прибуття до Риму. З’їзд закликає українських мирян протиставитись тим ворожим і шкідливим намаганням з такою самою рішучістю, як дотепер.

З’їзд рішив відкликати представників Товариства до т.зв. Координаційного Комітету за Патріярхат ЗСА та Канади /трьох обраних членів Президії та одного делеґованого Управою Товариства, як і інших членів цього Комітету/ і тим самим уважає його, як таким, не діючим. З’їзд доручив новообраній Управі повідомити інших членів Управи цього Комітету про це рішення окремим письмом.

За Президію 5-го Звичайного Загального З’їзду Товариства за Патріярхат у ЗСА:
Мирослав Лабунька, голова
Богдан Ясінський, секретар

За Резолюційну Комісію:
Роман Ільницький
д-р Роман Осінчук

Згідно з заплянованою Філадельфійською Митрополією програмою відбулося тут відзначення 80-ліття від дня народження Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа Сліпого, получене з відзначенням Днів Помісности Української Католицької Церкви: 17 лютого, в год. 11. відправлено в наміренні Ювілята у катедрі Непорочного Зачаття при Френклін стр. урочисту архиєрейську Богослужбу; 19 лютого вечером відбулася святочна академія в честь Верховного Архиєпископа, яку відвідало досить велике число громадян, коли враховувати зовсім несприятливу цій імпрезі сніговію; в неділю, 20 лютого, відправлено знова у катедрі при Френклін стр. урочисту Богослужбу в наміренні Помісности Української Католицької Церкви.

Ці тридневні відзначування, які своїм змістом, призначенням, заанґажуванням Єпископату, широких кіл громадянства, та своїм стосунком до особи Верховного Архиєпископа й критичного положення Церкви взагалі, могли стати морально-мобілізуючим епізодом на наступних декілька років, не стали ним через декілька істотних причин:

1. Загальна недостача повного довір’я серед таких складових чинників, як ієрархія, мирянство й організовані суспільно-політичні чинники. Серед багатьох невияснених позицій і інтенцій усіх трьох сторін тяжко таке довір’я створити за три тижні.
2. Невияснене й інтриґуюче положення в Римі в зв’язку з влаштуванням поїздки Верховного Архиєпископа за океан.
3. Наявність легальних кроків Римської Курії і Святійшого Отця в напрямі нівеляції прав помісности нашої Церкви і дискредитації особи Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII.
4. Відсутність акції або реакції на ці події Синоду Української Католицької Церкви.
5. Створення через це для святкувань моральної і політичної декон’юнктури, яка вимагала не академій, а радше легальних кроків передовсім.
6. Практичне заперечення Митрополичою Канцелярією права діяльности існуючим досі збірковим комітетам /на цілі «Церква в Потребі»/, письмом від дня 4 січня 1972 року.
7. Нещаслива аранжовка мирянської сторінки цих імпрез із повною монополізацією її політичними, або ними опанованими громадськими чинниками.
8. Повна відсутність, чи цілеве сепарування від імпрези англомовної частини вірних нашої Церкви.

Характер усіх тих вісьмох факторів, разом із їхніми не менш важливими побічними аспектами, настільки вагомий, що за найскромнішою критикою можна сміло сказати, що час на святкування – не тепер.

І коли в катедрі під час відправ, чи на концертовій залі під час промов, людина відчувала що щось не є ще в порядку, що чогось ще бракує, та що нам звертають увагу на речі не першої потреби – то це тому, що усі ці вісім факторів фактично творили таку святочну атмосферу. Було б не погано вивчити і проаналізувати цю практику, щоб не повторювати невдалих спроб у майбутньому.

Під час сходин голів та секретарів наших відділів разом із Крайовою Управою, які відбулися 22 січня цього року, було рішено позитивно поставитися до пляну святкувань без огляду на стиль підготовки й склад підготовчих комітетів. Морально, організаційно і тактично таке становище оправдане і не потребує ближчих пояснень. Що програмово становище не було Товариству сприємливе – це також не потребує пояснень.

Участь представників нашого товариства у підготовці святкувань зачалася від 27 січня, ц.р.,тобто три дні після того, як на засіданні представників УККА із представниками Митрополії «Преосв. Василь Лостен наголосив момент повної співпраці Митрополії з мирянами у підготовці й переведенні програми святкувань та запросив Екзекутиву Відділу УККА оформити діловий комітет,» та після того, як «Комітет для підготови програми святкувань, що його основу творять члени Екзекутиви Відділу УККА» створено. У завершенні цієї структури залишено ще фірточку, – «Комітет буде поширений представниками організаційно входять у систему Відділу УККА» – якою міг би ще дехто ввійти туди для декорації.

Такою бажаною й конечною декорацією при цій імпрезі уявлявся тоді голова філядельфійського Відділу нашого товариства – інж. Роман Левицький. На першому засіданні Ділового Комітету, на яке він пішов, він висловив становище Відділу в таких точках:

1. УККА сьогодні не репрезентує цілости громади. Тимбільше політичні організації не можуть репрезентувати чи очолювати мирянських.
2. Імпреза, до якої іде підготовка, повинна мати громадський і мирянський елементи репрезентовані УККомітетом і Товариством за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви на рівній базі.
3. Ніхто не може «покликати» представників Товариства до участи в Діловому Комітеті, ані не можуть вони бути «узгіднювані» ким небудь. Товариство одиноке має свою статутову дорогу на те, щоб їх делегувати.

Керманичам УККА не було зручно дискутувати таку пропозицію в присутності багатьох представників інших суспільних організацій, і тому вони запропонували обговорення її «на вужчому засіданні». Учасниками такого засідання були: Єпископ В. Лостен, Єпископ Г. Стах, о. М. Харина, др. І. Скальчук, інж. Р. Левицький, др. М. Навроцький, і др. Леонид Рудницький, і там договорено, що громадську сторінку у Комітеті фірмуватимуть на рівній базі три чинники, репрезентовані місто-головами Президії в складі: о. Т. Бариляк – від церковних організацій, др. І. Скальчук – від громадських і політичних організацій, та інж. Р. Левицький – від мирянських. До самого Ділового Комітету ввійшли п’ять осіб від нашого товариства, а до комісій комітетових рішено принимати людей без обмеження. Текст комунікату із цієї конференції мав бути двосторонньо узгіднений, і поданий якнайскорше до преси. Це, що без зайвих труднощів нарада погодилась майже повністю на пропозиції голови філядельфійського Відділу нашого товариства треба завдячувати дійсно об’єктивному становищу Єпископа Лостена – голови Митрополітального Ділового Комітету. Представники УККА не мали тут вибору.

Але дійсність показала таке:

Комунікат про це договорення появився у «Америці” не негайно, а з тижневим опізненням.

Форма і зміст комунікату не були узгіднені із делегатами нашого Товариства.

Зміст комунікату не відобразив дійсного договорення, а ще раз потвердив, що Діловий Комітет існує лиш на базі УККА.

Діловий Комітет вкінці виявився паперовою інституцією, бо нічого він не вирішував, і ніхто його про ніщо не питався.

Із повищих причин, як подав по радіо «Голос Мирян», представники Товариства ствердили з жалем і обуренням, що о. Мирослав Харина та др. Іван Скальчук не виказали потрібної громадської зрілости, доброї волі та джентальменського поступовання, чого можна було очікувати від духовної особи – голови «Провидіння», як також від голови Відділу УККА.

Без уваги на це поступовання, радіопрограма «Голос Мирян» закликала своїх слухачів, членів Товариства, до участи в святкуваннях, щоб вони вийшли урочисто, торжественно і достойно.

Цією інформацією не розв’яжеться складної проблеми паразитизму в українському суспільстві. Але напевно докажеться, що партійно запаморочені люди виконали з успіхом одну точку інструкції ч.12/71, де кажеться, що «Мирянські комітети мають мати в Громадських Комітетах один голос»…

When at the end of World War II the iron curtain fell over the whole of Eastern Europe and the forces of darkness began their Infamous rule, darkness seemed to reign everywhere. Our hearts were heavy with grief and saddened by unhappy news which from time to time pierced the curtain: the death of the Primate of the Ukrainian Catholic Church, Metropolitan Andreas Sheptytskyj (1944), incarceration of his successor Metropolitan of Galicia (Western Ukraine) and Archbishop of Lviv Josyf Slipyj, together with the entire hierarchy, most of the clergy and thousands of the faithful, and finally the officially sanctioned and unshamefully proclaimed liquidation of the Ukrainian Catholic Church (1946). The enemy of God and of mankind had his day and would not stop short of anything, but a complete destruction of the work of God and of His faithful followers. The Ukrainian Catholic Church was destined to suffer the same kind of persecution and destruction as did two decades earlier the Ukrainian Orthodox Church.

As the years passed by, the Ukrainians at home and abroad learned about, and registered one death after another of their beloved bishops, priests, monks and sisters. Ten bishops perished in prisons and concentration camps of cold Siberia and in distant provinces of Asian part of the USSR. Not a single one of them chose the way of an apostate; not a single one of them betrayed his faith and the Holy Church. All of them had shown, with the help of the Almighty, an extraordinary fortitude of faith, and strength of spirit and willpower. They all died a death of martyrs, a death that was so much cherished by early Christians, a death that is considered by the Church a special grace of God accorded to the chosen ones since it is a crown of sanctity. They sacrificed their lives for freedom and the holy faith. In the last, agonizing moments of their life they must have remembered the words of St. Paul, who said:

«In all things we suffer tribulation, but we are not distressed; we are sore pressed, but we are not destitute; we endure persecution but we are not forsaken; we are cast down, but we do not perish.»

«For we the living are constantly being handed over to death of Jesus sake, that the life also of Jesus may be made manifest in our mortal flesh,» (2 Cor, 8-11)

In the late fifties only one out of eleven imprisoned bishops remained alive – Metropolitan Slipyj, Primate of the Ukrainian Catholic Church, already an old man with frail health, but with unbroken spirit and faith. His perseverance filled our hearts with Joy and pride. He become for all of us a living symbol of the dedication to our religion, and a symbol of the national aspiration of our people. But not much was heard of him over the years. And when ten years ago the Ukrainian diaspora honored His seventieth Birthday with solemn celebrations, our hopes for his survival and liberation at the same time were waning. Not too many of us could believe at that time that an almost miraculous deliverance of our supreme Pastor, and a resurrection of our Church at home, albeit slow, was possible. The life in this modern world of ours makes it difficult for the man of today to believe in things supernatural, – in miracles. Lazarus resurrection seems incomprehensible today, even to the Christians, despite the fact that Christ himself and his apostles bear witness to it. Therefore, the news of February 10, 1963, about the arrival of Venerable Father Slipyj at Rome, broken to the world by the Holy Memory Pope John XXIII, filled our hearts with the inexpressible joy; but it also reminded us that God’s ways are not always known to man; that the Impossible things might and do happen with His permission, and that miracles have to be believed because they are the proof of the existence of God and because they confirm the divinity of the Church. The whole Christian world received this news with relief. Prayers of gratitude were said by the Holy Father, late John XXIII who asked all the Christians to join him in his prayer of thanksgiving.

In recognition of his perseverance in faith despite great and cruel sufferings and humiliations to which he was subjected during the long 17 years of imprisonment, several high honors have been bestowed upon the Venerable Father Josyf Slipyj (1960, including the honor of the Prince of Church, that of a Cardinal.

Today we offer in all the due solemnity our sincere thanks to the Almighty (unworthy as we are) for the preservation and liberation of his worthy servant, His Beatitude Josyf Cardinal Slipyj. We pay our filial tribute to him, our spiritual Father, the Archbishop Major of the Ukrainian Catholic Church on the occasion of his eighth lest birthday. No better occasion can be thought of. But let us not be deceived by it. It was not for the sake of praise and honor that Providence almost miraculously preserved the broken health and extended the life span of his Beatitude and made it possible for him to participate in the last Ecumenical Council. The Almighty must have had other reasons and aims; possible, to enable him to bring to us, i.e. to the modern man of today’s world in general, and to us Ukrainians in particular, good tidings to transmit a message. A message about the power, of faith, the value of truth, the benevolence of unity and about the significance of tradition – both Christian and national.

The whole life of His Beatitude seems to confirm our suppositions. He often wrote, spoke, and preached about the cardinal Christian virtues, constantly stressing their significance for a true life of a Christian,

1. Message concerning the power of the Virtus Fidel.

«I believed, and so I spoke,»

(2 Cor, 4:13)

«I have fought a good fight, I have finished my course, I have kept my faith,»

(2Thim,)

Faith must often be upheld by prayer; faith pre-supposes on one’s part the readiness to suffer and to die for it. Many times since his liberation His Beatitude spoke on the virtue of faith and its most expressive acts – those of prayer and suffering.

«And most of all I pray that God grants you salvation for your prayers for me. Since it were your prayers, most probably which broke the shackles, chains, аnd fetters,»

On another occasion he spoke:

«Let us look forward to our future in peace since God might want me and you to suffer for some time… But let us be assured that all that /suffering will end in Glory, in the resurrection of Christ…» (Sermon on Easter Sunday, 1963.)

He chose «to carry disgrace for the name of Jesus» said late Pope Pius XII of him in his letter to Father Josyf Slipyj in 1957 (25. XII, on the occasion of 40th Anniversary of Cardinal’s Priesthood), and let us add on our part that the disgrace ended in Glory because of the fortitude of faith. His faith and his glory are shared by his people in whom he puts his great hopes and his trust when he says:

«With the gladness of a brother, with the happiness of an old father who in tranquility notices the growth of his sons, I must say: The faith of Christ remains with our people till the present day. And we ourselves hope and we tell you that nobody is able to tear away the holy faith from the hearts of our people.» (Sermon on Easter Sunday, 1963)

Let us take this good news, this message of His Beatitude and keep it in our hearts as the most cherished possession.

2. Message concerning the value of the Virtus Verltatls. «Learn the truth and truth will deliver you into freedom.»

Complete and objective truth – in theology and history, truth аnd beauty in arts have been pursued by His Beatitude throughout his long life and work as a pastor, distinguished scholar and exceptionally-gifted educator. Once he said that «Nothing, but a complete and objective truth can satisfy disturbed human mind.» And in the preface to his major scholarly treatise On the Dogma of Holy Sacraments he wrote: «Let the light of heaven illuminate the way of truth.» But in his life he not only wrote about and preached the virtue of truth, he lived it and suffered for it.

In his message to us he wants us to follow this major Christian virtue in the personal, social, national and international aspects of our life.

3. Message concerning the benevolence of the Virtus Unіtatіs.

«That all be one. In Christ.»

«Ubi concordia, ibi victoria.»

Every Christian must be disturbed by the fact of the division of the Holy Church of Christ. How much more must this fact be painful to a theologian and bishop. It was for this reason that His Beatitude Cardinal Josyf, dedicated much of his time to the study of this problem, because active in unionіstіc movement, participated in learned congresses and organized himself conferences dealing with the problem of the division of the Church prior to World War II. Long time ago, and prior to Vatican II, Cardinal Josyf came to the conclusion that as far as the Roman Catholic Church and Eastern Orthodox Church are concerned, there existed always mutual influence in their theological thinking, and that differences were less essential and less numerous than It was generally assumed. His views on the reasons for division of Churches and suggestions for the future unity he had made known in his various writings which are highly regarded by the specialists.

On his return from exile, His Beatitude stated that:

«The strategy of today’s religious soul demands first of all – unity.»

It is, however, not only the disunity of the Church that disturbs the mind and the saul of his Beatitude. It is also the disunity of the present world and of our nation that causes him a great pain. In an address to his Holiness Pope Paul VI, His Beautitude Cardinal Josyf said:

«When we, in our modesty and humility, take a look at the arena of world affairs, we see how the gigantic efforts of Your Holiness to unite and to preserve all mankind from disagreements and war come to the fore.»

And :

«Political circumstances of the past centuries and the location of our nation at the cross roads between East and West with their often conflicting aspirations exercised most harmful influence upon our unity. They often divided our religious, state and national life.»

His Beatitude’s suggestions for unity in all aspects of our life are more than timely now.

Message concerning the( significance of tradition.

«Breaking of the new ways for the truth could be done only when the old ways are known». (J. Slipyj, 1933б Nyva)

A diligent student himself of the cultural heritage of East and West, His Beatitude Josyf, Cardinal Slipyj encouraged his students and co-workers to dedicate their time and energies to the study of the Christian cultural heritage, and the study of the history of Ukrainian culture which is deeply rooted in the Christian tradition of the East. For that reason he became the co-founder and patron of the Ukrainian National Museum in Lviv, organizer of the Ukrainian Theological Society, and supported many scholarly projects in this field of study, participating himself in several of them. War and the subsequent imprisonment interrupted this noble work of His Beatitude for a quarter of a century.

But soon after his arrival in Rome, His Beatitude resumed his interrupted work on many previous projects and started new ones with no less vigor and dedication as if wanting to make up for the bygone years. Institutions which he headed before the war, such as the Catholic Theological Academy and the Ukrainian Theological Society renewed their activities under his leadership and guidance. Their publications, which had ceased, began to appear again and new ones were started. Already in 1963. St. Clement Ukrainian Catholic University was founded and chartered in Rome.

It is in the founding charter of the said University that his Beatitude gives expression of his understanding and of his appreciation of tradition:

«The aim of this University is first of all to study the /cultural/ past of the Ukrainian people, their Christian world view as well as the world view of the entire East, to which we dо belong; to gather and preserve such knowledge in books; to reveal the scholarly endeavor… of the Ukrainian genius of learning and study, inspired by the Holy Ghost.» (Blahovisnyk, an. II, lib. 1, 1966.)

Let us all share in these endeavors of His Beatitude.

Let us assure him today that we have heard and understood his message, that we have accepted it and that we are his faithful followers.

Let us pray to the Almighty that He extends His Grace and heavenly blessings to His Beatitude during this happy Anniversary year, and during the many years to come. That the Almighty in His omnipotence preserves his life, accords him strength and gives him peace of mind year after year – for the glory of the Holy Christian Church, for the well-being of our Ukrainian Catholic Church, for our nation and for the eternal salvation of all of us. Let us pray so that he can continue his noble work among us and remind us of our obligations toward our persecuted Church and our oppressed people remind all of us – the mighty and the humble ones. In our praise of him and In our pledge to him today, on the day of this unique Anniversary – let us exclaim in unity of tongue? and heart – Na mnohyji lita Vladyko; Ad multos Annos, your Beatitude !