Йосиф Сліпий

«Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві»

Звільнення митрополита Йосифа Сліпого в контексті змін у дипломатичних відносинах Ватикану з СРСР та Російською Православною Церквою.

9 лютого 1963 року світова преса повідомила сенсаційну новину про звільнення з радянських таборів та прибуття до Італії багаторічного в’язня Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого. Шпальти газет рясніли запитаннями: навіщо радянська влада звільнила його? Навіщо дозволила виїхати до Рима? Які це матиме наслідки? Чи можна вважати це звільнення початком нової ери у ставленні керівництва СРСР до Церкви? Чи вплине ця подія на майбутнє УГКЦ в Радянському Союзі?

Протягом 50 останніх років з’явилася значна кількість публікацій про обставини звільнення Йосифа Сліпого. Ця стаття, написана на основі джерельних матеріалів, споминів очевидців, зокрема митрополита Максима Германюка, та учасників самого процесу визволення, а також найновіших публікацій, що з’явились у журналі «The Catholic Historical Review», є спробою підбити певні підсумки, відтворити той непростий процес, поставити його в конкретні церковні та політичні контексти. А оскільки він супроводжувався «перезавантаженням» стосунків між Ватиканом та соціалістичним блоком, відомим під назвою «Східна політика», то для кращого розуміння варто окреслити це поняття.

«Східна політика» Ватикану

«Східна політика» Ватикану (відома в науковому середовищі як «Ostpolitik») – поняття надзвичайно широке й неоднозначне. До ширшого наукового вжитку цей термін ввійшов у другій половині ХХ ст. і використовувався первинно для означення політики Західної Німеччини щодо СРСР та інших країн Варшавського договору після підписання угод з цими державами в 1970 році. Згодом його почали використовувати для означення дипломатичної діяльності Святого Престолу в центрально-східноєвропейському просторі протягом останнього століття.

Сучасні дослідники по-різному застосовують поняття «Східної політики», вставляючи його в різні хронологічні рамки. Українська дослідниця відносин між Ватиканом та Росією і СРСР Е. Бистрицька окреслює цим поняттям будь-які види діяльності Латинської Церкви на «східному фронті», починаючи з 1054 року: «Східна політика Ватикану своїм корінням сягає розколу 1054 р., коли гострі суперечності політичного і соціокультурного характеру між Римом і Константинополем заклали основи формування двох релігійних систем – православ’я та католицизму». У російськомовному виданні «Католическая энциклопедия» автори виокремлюють два напрямки «Східної політики»: перший – діяльність Папи Лева XIII з метою налагодження контактів, досягнення єдності з Православними Церквами та реформи Східних Католицьких Церков; і другий – діалог Апостольського Престолу з країнами соціалістичного блоку під час понтифікату Папи Павла VI.

Для цього нарису я взяв за основу визначення «Східної політики» Ватикану, подане в монографії Л. Гентош про діяльність Апостольського Престолу за понтифікату Папи Венедикта XV: Східна політика – це «… сукупність теоретичних засад та практичних кроків [Апостольського Престолу] стосовно контактів з православним світом, з його релігійними та політичними лідерами. Термін «східна політика Ватикану» в ХХ ст. стосується контактів, взаємин з Росією, СРСР, східноєвропейськими країнами, а після Другої світової війни – країнами соціалістичного табору». А що стосується вживання поняття «Східна політика» Ватикану до особи Йосифа Сліпого, то до цієї дефініції варто додати й те, що під час і після ІІ Ватиканського Собору екуменічні ініціативи римських структур відносно Російської Православної Церкви трактувались предстоятелем УГКЦ як невід’ємна складова «Східної політики». Зазначимо й те, що в католицьких довідниках дуже рідко можемо натрапити на поняття «Східна політика», оскільки католицькі «архітектори» «Східної політики» не називали свою діяльність на Сході «політикою». Тож, на мою думку, доречним і коректним буде подати його в лапках.

Перед тим як перейти до розгляду взаємозв’язків між життєвим шляхом Йосифа Сліпого та «Східною політикою» Ватикану, слід зазначити, що остання протягом століть залишалась одним із пріоритетних напрямків папської дипломатії. Її первинна мета полягала в забезпеченні релігійного життя та збереженні єрархічних католицьких структур в центрально-східноєвропейському просторі, а римські архиєреї не раз послуговувались дипломатією як «пастирським інструментом» для забезпечення душпастирського служіння католицьких священиків. «Східна політика» Ватикану ніколи не була однорідним явищем. У різних контекстах, політичних обставинах вона використовувала різноманітні моделі та норми поведінки, які балансували між поступками, відвертою конфронтацією або ж пошуком шляхів співпраці. Як і будь-яка інша політика, вона могла коливатися між абсолютною вірністю принципам та, за потреби, прагматизмом чи опортунізмом. Варто також наголосити, що, незважаючи на зміни парадигм у «Східній політиці» протягом ХХ ст. , вони не означали ідеологічних чи світоглядних компромісів між Римом і державами соціалістичного блоку.

«Нова східна політика» Ватикану і звільнення Митрополита Йосифа Сліпого

Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого завдячуємо у ширшому історичному контексті суттєвим змінам, які відбулися у ставленні Ватикану до держав соціалістичного блоку, зокрема СРСР, на початку понтифікату Папи Івана XXIII. Після невдалих спроб налагодити контакти з радянською державою його попередники – Пій ХІ та Пій ХІІ – були відвертими противниками СРСР, що вплинуло на «Східну політику» і на риторику понтифіків, яка часто мала полемічний характер. Німецький дослідник Едуард Вінтер характеризує період 1927 – 1958 рр. у ватикансько-радянських відносинах як час «тридцятилітньої війни». Ватикан засуджував комунізм як антихристиянську ідеологію, зокрема Папа Пій ХІ у своїй енцикліці «Divini Redemptoris» від 19 травня 1937 року. Таке ставлення до СРСР загалом не сприяло налагодженню зв’язків на релігійному рівні з Російською Православною Церквою (РПЦ), яка вважала Ватикан місцем політичних інтриг, спрямованих на руйнування єдності Православної Церкви.

Папа Іван XXIII. Джерело: https://www.chiesadimilano.it/.

Незважаючи на діаметрально протилежні світоглядні позиції між Апостольським Престолом і соціалістичним блоком, у 1958 році відбулися суттєві зміни в «Східній політиці». «Відлига» у взаєминах між Ватиканом і Кремлем стала особливо помітною на тлі протистояння між СРСР і США, що увійшло в історію під навою «Карибська криза», яка була спричинена розміщенням радянських ядерних ракет на Кубі. Вона дала поштовх до складних дипломатичних переговорів, а тогочасний Папа Іван XXIII відіграв посередницьку роль у пошуку політичних компромісів. Від цього періоду Ватикан та Кремль неодноразово обмінювалися офіційними делегаціями. За цим таїлися сподівання Апостольського Престолу на зміну радянської державної політики у ставленні до Церкви. Як приклад, міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико чотири рази відвідував Ватикан (1966-го, 1968-го, 1974-го і 1975-го). Окрім того, деяким богословам Римо-Католицької Церкви була дана можливість викладати у православних богословських академіях.

ІІ Ватиканський Собор (1962 – 1965 рр.)

У той час як Ватикан поступово змінює безплідну конфронтацію на невеликі, проте важливі кроки на шляху пошуку порозуміння з СРСР, в Католицькій Церкві у 1962 році розпочинає роботу ІІ Ватиканський Собор, ініційований Папою Іваном XXIII. Він став найбільшим форумом в історії Католицької Церкви, на який запросили усіх католицьких єпископів. Особливістю цього Собору, перша сесія якого відбулася в жовтні 1962 року, було те, що до участі в ньому було залучено в статусі спостерігачів представників інших християнських конфесій, а відповідальність за контакти з їхніми представниками покладено безпосередньо на новостворений Секретаріат у справах сприяння християнській єдності (1960 р.). Секретаріат, якому судилося незабаром відіграти одну з ключових ролей у справі звільнення Митрополита Йосифа Сліпого, повинен був сприяти успішній реалізації екуменічної програми Папи Івана ХХІІІ та запросити на Собор тих, «хто носить ім’я християн, але відокремлені від Апостольського Престолу…», і щоб вони в такий спосіб «могли спостерігати за роботою Собору й легше знайшли шлях, що ним можуть прийти до єдності, про яку просив у Своїй ревній молитві до Отця Ісус Христос». Приїзд спостерігачів різних християнських Церков на Собор, їх участь у соборових засіданнях були одними з перших видимих досягнень дипломатичної роботи Секретаріату.

Протест греко-католицьких єпископів

Завдяки старанням Секретаріату 8 жовтня 1962 року Синод РПЦ ухвалив рішення відрядити на Собор двох спостерігачів. Їх поява 12 жовтня у залі засідань підняла хвилю обурення з боку українських греко-католицьких єпископів діаспори. Час перед звільненням Йосифа Сліпого, перебіг перших соборових засідань та реакцію українського єпископату на присутність спостерігачів від Московського Патріархату описав у своїх споминах митрополит Вінніпега, голова греко-католицької єпископської конференції Максим Германюк, зазначивши, що через відсутність Митрополита Сліпого та присутність православних спостерігачів з Москви українські єпископи 17 жовтня 1963 року вирішили висловити протест у вигляді звернення до усіх соборових отців.

Апостольський Престол в особі Папи Івана XXIII через представників Східної конгрегації дав, однак, зрозуміти, що не бажає, аби українські владики реагували таким чином на присутність представників РПЦ. На зустрічі 25 жовтня з кардиналом Августином Беа, головою Секретаріату, понтифік, дізнавшись про плани українських єпископів, попросив його запобігти такій акції. Відтак через два дні ці застереження Папи були доведені кардиналом Беа до відома українського єпископа Амврозія Сени‑ шина і висловлене запевнення, що запрошення делегатів від РПЦ було ініціативою виключно Секретаріату, а не Святого Престолу.

Незважаючи на застереження, протест єпископів за достеменно не з’ясованих обставин таки потрапив у пресу і був опублікований 22 листопада в „Giornale d`Italia“. У ньому єпископи вимагали негайного звільнення Митрополита Йосифа Сліпого. І хоча Секретаріат у справах єдності християн блискавично відреагував на це звернення, цілковито відсторонившись від його змісту, намагаючись схилити єпископів до того, аби вони подали до преси спростування, дражливе церковно-політичне питання, пов’язане з присутністю представників православ’я з СРСР і неможливістю прибуття на Собор греко-католицького Митрополита Йосифа Сліпого, вимагало негайного вирішення і, без сумніву, прискорило пошук шляхів у справі його звільнення.

Процес звільнення Митрополита Йосифа Сліпого

Секретаріату, який продемонстрував упродовж наступних тижнів ази витонченої дипломатії, вдалось налагодити контакт із дипломатом президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді Норманом Казенсом, головним редактором нью-йоркського журналу «Saturday Review», який саме в той час на доручення американського президента готувався до переговорів з Микитою Хрущовим з приводу «Карибської кризи». Перед тим як прибути до Москви, Казенс на прохання римських достойників 10 грудня 1962 року прибув до Рима. Під час зустрічі з кардиналом Августином Беа, головою Секретаріату в справах сприяння християнській єдності, кардиналом Амлето Джованні Чіконьяні, державним секретарем Ватикану, монсеньйором Анджело дель’Аква, офіціалом державного секретаріату, та монсеньйором Ігіно Кардінале, керівником протоколу Ватикану, йому було передане особисте прохання Івана XXIII до радянського керівництва, яке стосувалось звільнення Йосифа Сліпого та можливості його прибуття до Рима задля участі в Соборі. Казенс на прохання Ватикану мав гарантувати Москві, що Апостольська Столиця не використовуватиме це звільнення з метою пропаганди.

Норман Казенс. Джерело: https://www.digitalcommonwealth.org/.

За кілька днів, а саме 14 грудня, американський дипломат мав у Москві п’ятигодинну розмову з Микитою Хрущовим, під час якої озвучив прохання Римського єпископа. Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого мало б стати, на думку останнього, жестом доброї волі в інтересах релігійної свободи. Генеральний секретар Компартії, зі слів Казенса, був доволі добре ознайомлений із релігійними справами в Україні, зокрема тими, що стосувалися УГКЦ. Він, хоча й не був проти покращення відносин із Ватиканом, припускав, що звільнення Йосифа Сліпого наробить «великого смороду». Та після запевнення Казенса, що Ватикан не порушуватиме домовленостей і не зловживатиме цим жестом радянського керівництва, Хрущов зрештою задекларував свою готовність перевірити цю справу. Добрим знаком її позитивного вирішення стало те, що Микита Сергійович передав через дипломата власноруч підписану різдвяну листівку для Папи Івана XXIII. Казенс після повернення до Рима на приватній аудієнції в понтифіка 19 грудня розповів про свою зустріч з радянським лідером, а Папа признався, що вже багато років молиться за звільнення митрополита Йосифа Сліпого.

Окрім налагодження дипломатичних контактів за посередництва США, Іван ХХІІІ, як з’ясувалося згодом, просив у листопаді 1962 року свого приятеля кардинала Густаво Тесту, секретаря Східної конгрегації, заторкнути тему звільнення Митрополита під час зустрічей зі спостерігачами від РПЦ на Соборі. До перемовин були залучені кардинали Теста, Беа, монсеньйор Віллебрандс, а з православної сторони – священики Боровой і Котляров. На початку січня 1963 року Боровой у звіті про першу сесію Собору, представленому в Москві, порушив тему звільнення Сліпого, зазначивши, що ця справа є особистим проханням Папи та повторивши запевнення Ватикану щодо невикористання звільнення Митрополита Йосифа з метою пропаганди проти СРСР.

18 січня радянський дипломат Анатолій Добринін запросив Нормана Казенса та Фелікса Морліона (монах домініканського ордену, що сприяв налагодженню контактів між Ватиканом та американським дипломатом) на приватний обід, під час якого й повідомив про рішення Хрущова звільнити Митрополита Йосифа. «Помилування» Сліпого датоване 26 січня 1963 року (про реабілітацію не йшлося, оскільки Митрополит залишався для радянського керівництва ідеологічним ворогом). Після цього він прибув до Москви, де розпочався процес приготування до виїзду за кордон. Для супроводження до Рима українського Митрополита було делеговано монсеньйора Віллебрандса, який 1 лютого приїхав до столиці СРСР. Наступного дня він зустрівся з представниками радянських органів влади: А. Куроєдовим, головою Ради у справах РПЦ та П. Макареєвим із Міністерства зовнішніх справ, на яких представник Ватикану повідомив, що Митрополит після виїзду з СРСР спочатку проведе трохи часу в монастирі Гроттаферрата поблизу Рима, і Ватикан матиме час для приготування відповідного повідомлення для преси. Того ж дня відбулась зустріч з Йосифом Сліпим, на якій Йоганнес Віллебрандс передав йому подарунок від Папи – вервицю – та пояснив умови звільнення. Згідно з дипломатичними домовленостями між Ватиканом і Кремлем, Митрополит Йосиф не мав права розповідати про своє «кримінальне минуле» та про досвід радянських таборів. Крім того, йому заборонили відвідати перед виїздом до Італії свій митрополичий осідок у Львові.

Уже перед самою дорогою Митрополит 4 лютого в готельному номері таємно висвятив священика Василя Величковського (1903 – 1973 рр.) на єпископа. У супроводі монсеньйора Віллебрандса Йосиф Сліпий прибув 9 лютого до василіянської обителі св. Ніла в Гроттаферраті, а через два тижні, 23 лютого, переїхав до Ватикану, де зустрівся з Папою Іваном XXIII і розпочав свій римський період діяльності. Звільнення Митрополита хоча й було великою мірою актом доброї волі Москви у відношенні до Апостольської Столиці загалом та до Івана XXIII особисто, стало, проте, в ширшому контексті одним із важливих досягнень ватиканської дипломатії, «Нової східної політики» та засвідчило зміну парадигми у відносинах зі соціалістичними державами.

Окрім добре відомих фактів, які свідчать про пожвавлення православно-католицького діалогу під час та після ІІ Ватиканського Собору, «Нова східна політика» мала суттєвий вплив на взаємини між Ватиканом та РПЦ. Під час офіційної зустрічі делегацій РКЦ та РПЦ в грудні 1967 року у Ленінграді був проголошений початок офіційного діалогу між двома Церквами. А через два роки, 16 вересня 1969-го, Святіший синод РПЦ зробив важливий екуменічній жест, дозволивши католикам у окремих випадках та за взаємної згоди приймати Святі Тайни в РПЦ.

Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого українська діаспора прийняла з великим оптимізмом. У її колах ширилися чутки, що невдовзі Хрущов особисто відвідає Рим, аби вирішити питання переслідуваної УГКЦ. Однак скоро стало очевидним те, що прибуття Митрополита Йосифа Сліпого до Рима жодним чином не означало ні його реабілітації, ні реабілітації всієї УГКЦ… Радянський уряд не був готовий іти на поступки греко-католикам і не мав наміру змінювати дотеперішню релігійну політику.

За іронією долі Митрополит Сліпий, який завдячував своє звільнення змінам у «Східній політиці» Ватикану, став незадовго після свого прибуття до Рима її відвертим критиком і противником. Причина такого ставлення до намагань структур Римської курії налагодити контакти з радянським керівництвом та РПЦ полягала передусім у тому, що Сліпий вбачав у них загрозу для подальшого існування переслідуваної Церкви за «залізною завісою».

Окрім Патріарха Йосифа, багато інших представників Католицької Церкви зі сходу – таких як, наприклад, угорський кардинал Йожеф Міндсенті (1892 – 1975 рр.) чи при‑ мас Польщі Стефан Вишинський (1901 – 1980 рр.), переживши наслідки імплементації атеїстичної доктрини та ставлення до Церкви державних структур, з великою часткою скепсису спостерігали за діяльністю ватиканських дипломатів. Бо ж добре усвідомлювали, що активність офіційно дозволених Церков, їх участь в екуменічному діалозі на міжнародному рівні великою мірою залежні та контрольовані державними органами, котрі використовували Церкву як інструмент для досягнення зовнішньополітичних цілей. Однак ці питання й нині через брак доступу до архівних матеріалів не до кінця розкриті. А на підставі доволі фрагментарних свідчень не можна робити загальних висновків.

о. д-р Андрій Михалейко, директор Інституту Історії Церкви, УКУ

Трохи зі серця, трохи з розуму…

Люди моєї генерації згадують, що Божим провидінням з далечі сибірської тундри по 18 роках заслання та каторги дійшов року Божого 1963-го до столиці Первоверховного апостола Петра український ісповідник віри Йосиф Сліпий і став совістю Ватикану. Він розпочав новий етап в історії нашої Церкви. І так, як колись із нетрів Казахстану чи каторжних таборів Колими своїми посланнями закликав до бою свою Церкву, свій нарід проти червоного антихриста, своїми словами навіть найбільш зневіреному давав силу і віру, так і після звільнення завдяки Папі Іванові ХХІІІ, президенту Кеннеді та особливо журналістові Норманові Казенсу (саме він обговорював справу звільнення Патріарха Йосифа з Микитою Хрущовим і мав у цьому успіх, тому роль Казенса варто підкреслити в історії звільнення Блаженнішого) виступи Патріарха на світовій арені вказували цілому християнському світові на небезпеки угодовства з цим же червоним антихристом.

«Бог з вами, – писав він з нагоди Різдва Христового 1947 року, – Бог є всюди з вами, дорогі браття і сестри. Бог є у ваших хатах, містах, селах; Бог є з вами у важкій колгоспній панщині; Бог є з вами у ваших землянках, підпільних сховищах; Бог є з вами в тюрмах і засланнях; Бог є з вами в час ваших мук, тортур, розстрілів; Бог є з нашими стрільцями-повстанцями; Бог є і буде всюди з цілим нашим многостраждальним народом в час його найбільших страждань і мук». А далі він пише про страхітливу дійсність, що тоді панувала і виповнювала щоденне життя нашого Ісповідника віри, випробовувала його вірність Христові та Його Церкві і водночас гартувала. Ці моменти біографії Патріарха майже не досліджені, і в цьому «завинив» сам Йосиф Сліпий, бо не надто охоче розповідав про часи тортур і насилля. У своїй автобіографії, написаній 1964 року в монастирі Пасіоністів неподалік Рима, він дуже мало сказав про фізичне переслідування. У цьому життєписі (його зараз готують до друку) Патріарх подає один із нечисленних описів допитів: «Слідчий Крикун запровадив мене на виклик до начальника, який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, з яких він не багато довідався. На однім з таких допитів він розлючено казав, що мені поломить кості, якщо не скажу всього, і казав секретарці забратися до почекальні. Лишився тільки він, Крикун і я. Зачався терор. Він готовий був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його, і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого кабінету, і я там сам сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. Це був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити».

В цій автобіографії згадки про тортури, як я вже казав, епізодичні, губляться серед іншого. Читаючи їх, мимоволі відчуваєш, що автор не хоче про них писати. Ті тортури слідчі часто намагалися замінити спокусами. Знаємо, що Блаженнішого ще в 60-му році завезли зі Сибіру до Києва, де зробили ряд пропозицій. Совєтський уряд дуже хотів, аби Глава УГКЦ відрікся Рима і Святішого Отця, навіть обіцяв йому за це сан Патріарха Росії. Однак Блаженніший рішуче відкинув ті пропозиції.

Ось ще одна його згадка про тюремне життя: «В Києві на станції чекало дві машини. Завезли мене до тюрми на вул. Короленка, 33. Всі були здивовані, хто там приїхав, бо в’язнів возять «чорним вороном», а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван, килим на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста постіль, харч, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився би попрацювати в Академії наук як науковець. Я казав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познакомитися з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді мене зачали делікатно просити, чи не зказав би я одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва і приміщення в такі умови стала мені ясна».

За такі відмови часто карали. Зі слів о. Хоми, там, у київській тюрмі, в ізоляторі, Блаженніший на 70-му році життя, вкрай виснажений шістнадцятирічною каторгою написав на самі свої уродини 17 лютого 1961 року два довгі листи-оскарження совєтської влади на Україні. Один був адресований першому секретарю Комуністичної партії України, другий – українському уряду. Мабуть, за те й кинули його у найтяжчий етап з Києва до Мордовії, куди він приїхав у жовтні того ж року. Дванадцять жахливих пересилок з бандитами, в холоді-голоді… Думав, що згине. Дуже тяжко їхав до Мордовії, дістав запалення легенів. Лікар поклав його у стаціонар, але «опер» викинув його звідти із гарячкою 40 градусів. Мусив лежати в бараку. На щастя, литовський священик Сварінскас врятував його пігулками пеніциліну, які таємно мав при собі. Але ослабло йому тоді серце…

Все-таки твердим і незламним був його дух і після вісімнадцяти ‑ річного заслання. 23 жовтня 1971 року на 26 засіданні ІІІ Папського Синоду в присутності Святішого Отця Павла VI тодішній наш Верховний Архиєпископ сказав такі незабутні слова: «Українці -католики жертвували гори трупів та ріки крові за католицьку віру та вірність Апостольській Столиці і тепер вони терплять жахливі переслідування, а що гірше – ніхто не стає в їх обороні. Тепер внаслідок дипломатичних переговорів українців-католиків, які так багато страждали як мученики-віроісповідники, усунено як незручних свідків минулих століть. Ватикан став в обороні католиків латинського обряду, але він забув про шість мільйонів українських вірних, які страждали в релігійних переслідуваннях». Ось так могутньо заговорила мовчазна Церква з катакомб голосом Ісповідника віри! Ці слова потрясли світом. Кир Йосиф став тоді для українців, особливо моєї генерації, уособленням тих християнських чеснот, які були вже дещо забуті в часах добробуту та спокою. Пригадував нам і цілій Вселенній, що сутність Христової Церкви – не зовнішній блиск, не угоди і конкордати, не хитра дипломатична гра. Всі ми тоді зрозуміли, що правдива сила і велич Церкви – це гідна поведінка Божого люду, єрархів, священнослужителів, мирян, оперта на мужнє знесення страждань, непохитну віру в Божу справедливість і невтомну боротьбу за Божу правду.

Вплив Патріарха Йосифа на людей моєї генерації був величезний. У ті негеройські, угодницькі часи «Ostpolitik» Ватикану ми, члени УГКЦ, об’єднані в Патріярхальному русі, почали творити свого роду «Ecclesia militans» – воюючу Церкву в найкращому розумінні цього слова. Завдяки нашому Патріархові відчули себе членами могутньої духовної спільноти, яка під його проводом мобілізувала не лише українських християн (для об’єктивності мушу додати, що далеко не всіх), але й мала стати активним чинником у лоні Вселенської Церкви, її дороговказом на шляху правдивого екуменізму.

Ми були наснажені духом величі нашого Патріарха, ми захоплювалися його словами і діями, він був для нас будівничим духовної держави, а ми – його лицарями-слугами.

Хочу згадати деякі конкретні його почини: Йосиф Сліпий викупив і відновив найстарішу українську парохію поза етнічними межами України, храм святих Сергія і Вакха у серці Вічного міста; зорганізував Український католицький університет і хотів створити його філії по цілому світу; збудував чудовий храм Святої Софії, який саме тепер реставрували; відновив монаше життя за Студійським уставом в монастирі поблизу Рима; допоміг придбати приміщення для Українського вільного університету в Мюнхені; об’їхав усі наші поселення в світі, зміцнив нашу громадськість, надаючи їй почуття єдності, сукупності, відчуття причетності до великого діла та охоти до жертовної праці; заохочував нас до неї ділом і словом – інколи дуже простим і зрозумілим. Наприклад, у Римі, під час урочистої літургії з нагоди 80-ліття своїх уродин сказав: «Кожний з нас мусить сповнити свій обов’язок. Історія наше діло оцінить, а Бог нас винагородить». Це прості, але проникливі слова. Часто повторював духовний імператив: «Великого бажайте!» Коли я побачив, приїхавши в Україну, той університет, який колись давно зродився в його серці та розумі, то усвідомив: те, що ми великого бажали, – воно тут сповняється.

Йосиф Сліпий на засланні. Джерело: https://localhistory.org.ua

Я завжди буду вдячний Божому провидінню за те, що мав нагоду жити, коли Патріарх Йосиф був фізично присутній між нас, і за те, що мав нагоду служити йому. Я завдячую цій великій людині дуже багато і як людина, і як науковець. Через нього я глибше збагнув сутність життя, природу людини. Хочу поділитися трьома епізодами зі свого життя, котрі дали мені змогу заглибитися в особистість і характер Патріарха Йосифа, краще зрозуміти його як людину і бодай трохи збагнути це йому притаманне таїнство ісповідництва віри.

Перший епізод мав місце на Євхаристійному синоді, що проходив у лютому 1973 року в Мельбурні (Австралія). Блаженніший Йосиф летів до Мельбурна з Риму тридцять дві години(!). Пригадую як після приземлення літака обступили його журналісти і безпосередньо в аеропорту відбулася така собі прес-конференція. Блаженніший виглядав досить свіжо, не був утомленим, на запитання відповідав жваво. Один із репортерів запитав його, чи він читав тоді дуже популярний роман, за яким зняли фільм «Черевики рибалки» (The Shoes of the Fishermаn), австралійського новеліста Моріса Веста. Сюжет був частково побудований на житті Патріарха Йосифа. І ось його запитали, що він про цю книжку думає Блаженніший махнув рукою і сказав: «Та що я можу про це сказати? Книжка є фантазією, бо ж я не став Папою» (за версією автора «Черевиків рибалки» звільнений із заслання Глава УГКЦ, прибувши до Рима, стає Папою – ред.). Одним із наступних запитань було: «Чи вас там у Сибіру дуже мучили? » Патріарх усміхнувся і сказав: «Читайте книгу Моріса Веста – там усе написано». Це був шляхетний спосіб відповіді на таке питання, що викликало сміх журналістів. Водночас ця відповідь свідчила про почуття гумору і дотепність Патріарха. Для нас, українців, що з’їхалися до Австралії, це показувало, як легко Патріарх спілкується з представниками міжна ‑ родної преси.

Другий епізод підкреслює інший вимір людськості Йосифа Сліпого. Це було гаряче римське пообіддя. Навколо УКУ – цілковита тиша. Глибока, нерушима в своїм спокої santa siesta. Я тоді вийшов на вулицю покурити, аж тут під’їхало авто, з якого вийшли чотири монахині. То були сестри з Голландії. Вони прибули сюди запізнатися з Російською(!) Церквою і російською культурою. Я делікатно уточнив, що це – український університет, і російської культури тут нема. Потім спровадив їх до бібліотеки. Вони дивувалися, що в ній дуже багато російських книг. Я знову звернув їхню увагу, що це не російські, а українські видання. Але коли одна із сестер защебетала про російського кардинала Сліпого, якого дуже хотіла бачити, я коротко попрощався і забрався геть… Дорогою зустрів Блаженнішого, який, побачивши мене і сестер, сказав: «Пане професоре, маємо гостей, я Вас прошу, займіться ними, розкажіть їм про нас, про нашу культуру». Я був сконфужений і в тій ситуації, просто з мосту, відповів: «Ваше Блаженство, та я вже пробував, але вони називають Вас москалем». «Що? Що Ви кажете? От дурні! То лишіть їх у спокою». Здивованим монахиням я сказав, що нині український кардинал не дає аудієнції…

Третій епізод пов’язаний із великою прикрістю, яку причинили йому тоді Східна конгрегація та деякі наші владики. Він нічого нам не говорив, але було по нім видно, що дуже страждав. Ми всі, професори, студенти, що були в Римі, відчували це. Ми не могли його втішити. Патріарх був сам у своїй важкій самотності. Якось підвечір я пішов до каплиці, щоб віднайти душевний спокій. У ній панували сутінки, тьмяне світло блимало лише з лампадок, а перед престолом стояв Блаженніший. Я перехрестився, став при дверях, аби змовити молитву, але мимоволі моя увага зосередилася на постаті Патріарха. Він молився не в звичний нам спосіб, а зносив руки до неба, здвигав плечима, розмовляв зі своїм Творцем. Мені стало ніяково, бо я чув, як він жаліється Богові, як вибачається перед Ним… Мабуть, так колись у сибірських казематах він говорив із Всевишнім, коли доводилося зносити фізичні муки і тортури, а тепер тут – нові терпіння. Я перехрестився ще раз і тихо відійшов, відчувши, що став небажаним свідком інтимної розмови Ісповідника віри з Богом. Образ цієї зворушливої молитви Патріарха залишиться, мабуть, до кінця мого життя.

Боже провидіння в ХХ столітті дарувало нам двох великих мужів, які зуміли зберегти нашу Церкву і наш нарід в часи жахливого лихоліття – слугу Божого Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого. Ми живемо в часах, коли сповнюються їхні візії: наша Церква вільна в Україні, сильна на поселеннях. Сповнилася візія Патріарха Йосифа щодо його наслідника Любомира Гузара і та тяглість Церкви триває.

Хочу згадати слова Блаженнішого з його Заповіту: «Отож, заповітую вам усім, моліться, працюйте, боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український нарід. Просіть Всемогутнього Бога, щоб він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне з’єднання і здвигнення Патріархату Української Церкви».

Проф. Леонід Рудницький

Пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого

З нагоди 120-ліття від дня народження славної пам’яті Патріарха Української Греко-Католицької Церкви Йосипа Сліпого (Коберницького-Дичковського) в країнах українського поселення і в самій Україні проходять заходи із вшанування непересічного Українця. Верховна Рада постановила відзначити цю дату на державному рівні. За відповідну постанову проголосував 361 народний депутат із 412-ти, зареєстрованих у сесійній залі. Заходи з відзначення 120-ліття Патріарха відбуватимуться протягом всього 2012 року.

Доля призначила мені познайомитися з Патріярхом Йосипом, працювати в патріяршій гостиниці і в його канцелярії у Вaтикані. Не кожній пересічній людині була дана така можливість. Поведу вас сьогодні у своїх спогадах до 1973-1974 років, коли мені довелося перебувати в Римі. Уперше я зустріла Блаженнішого кардинала Йосипа Сліпого у фойє Українського католицького університету на початку листопада 1973 року. Він подивився на мене у притаманний лише йому спосіб, усміхнувся і повідомив, що хоче зі мною говорити віч-на-віч, сказавши: «Чую, ви революціонерка!»

Унаслідок доволі довгої приватної розмови я попала на працю до Ватикану, де Блаженніший мав свою офіційну резиденцію – за базилікою св. Петра. Вхід був біля Ватиканської пошти, треба було пройти повз чудові клумби квітів та зелень Ватиканського парку до резиденції, яка була досить великою: 4 спальні, кухня, канцелярія отця-доктора Івана Хоми, ще одна канцелярія, де ми з Петром Головінським працювали, велика приймальня Блаженнішого і велика їдальня. Ще, може, варто згадати і те, що попереднім мешканцем резиденції був Папа Павло VI, тоді ще кардинал.

Мене часто просили описати свій побут у Римі. Я це зробила обширно: написала про всі події, які там відбувалися, під час мого побуту. A відбувалися цікаві події. Просили описати й особу їх Блаженства, якого бачила щодня, спілкувалася з ним. Зробили це інші люди. Кожний Патріярх Йосиф в бенедиктинському монастирі Монссерат по-своєму. Можу сказати, що Блаженніший був дуже цікавою людиною. Любив звірят, уважав, що вони вірніші, як люди. В спілкуванні з людьми – тими, яких він знав і які працювали для нього, був прямий, вимогливий, навіть, я б сказала, безпощадний, коли вони не виконували своїх обов’язків. Він не розумів того, що не працюєш, а просто відбуваєш роботу. І не любив фальші. Ой не любив.

Дуже переживав розподіл старо- і новокалендарників у Канаді та США і неприятелів Патріярхату УГКЦ. Як переживав політичний розподіл українців діаспори на мельниківців, бандерівців і всякої іншої, як він казав, «торби січки». Уважно читав усі українські газети, які йому надсилали поштою. Не раз заставала його при читанні газет. Хитав головою і казав мені: «Писати треба правду, а не займатися пропагандою… щоб ви так не писали».

Йому подобалося те, що я писала про тодішні події в Римі. Приїжджали до нього різні політики – українці та не українці. І кожен з них дуже хотів, щоби Блаженніший приділив йому увагу або оприділився до його поглядів. Під час свого побуту в Римі я з подивом приглядалася до невичерпної енергії та ініціативи Блаженнішого, який вже був у похилому віці. А пам’ять яка в нього була!

Він із великим зусиллям намагався надробити те, що міг би зробити за 25 років ув’язнення. Хоча тоді йому був 81 рік, він мав надзвичайну пам’ять. Зокрема наголошую на тому. Про своє ув’язнення не хотів говорити, хоча я часто питала його про те. Скупими реченнями згадував лише поодинокі випадки. Наприклад, як в’язнів гнали у велику дощову зливу рубати ліс або мучили допитами, зокрема уночі, питаючи все те ж саме. На сторінках римського журналу «До світла» (ч. 2 з лютого 2003 року) є короткий спогад австрійця доктора Гробауера, який також був ув’язнений сов’єтами. Ось уривок з нього: «Він сидів, на свойому наплечнику і чекав, як і всі інші, що з нами зроблять. Аж тут несподівано відчинилися двері. До кімнати впали два зухвалі парубки. Очима водили по присутніх, немовби когось шукали. Їх погляд зупинився на Митрополитові. В одну мить прискочили до нього і знов щезли. Разом із ними щез і наплечник Владики. Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і носа сочилася кров.

A вже на Сибірі Владика загубився серед тайги, серед дрімучих лісів і снігів. Основні відомості про нього передавали люди, що відбували каторгу разом з ним. Ці вісті були підтвердженням, що Митрополит ще живе».

Як я вже казала, резиденція Блаженнішого у Ватикані була в гарному будинку. Заїжджалося до неї віндою. З ним постійно жили його секретар, його вірний друг отець-доктор Іван Хома, тодішній ректор Українського католицького університету ім. св. Климентія, пізніше – владика.

Жили там і преподобні сестри-василіянки Текля та Михайлина з Аргентини. Із сестрами ми тісно дружили, ділили і сміх, і радість, і горе. А Блаженніший умів і любив жартувати – це не таємниця. Як нагадаю зараз його жарти, то всміхаюся… Постійно в канцелярії Блаженнішого в ті часи перебував і Петро Головінський, голова Спілки української молоді у Австрії, член Проводу ОУН-революційної, тобто бандерівської, який роками був водієм їх Блаженства. Якби хтось міг чи повинен був писати спогади про Блаженнішого – це міг би зробити Петро Головінський. Та ми удвох ще тоді, в ті далекі роки, вирішили, що постать Блаженнішого надто історична, аби зводити спогади про нього до побутового, щоденного життя.

Блаженніший як науковець і дослідник написав дуже багато монографій, статей. Збудував і заснував Український католицький університет св. Климентія, собор св. Софії, відкупив і відновив будинок-гости- ницю, в якому я тоді перебувала. Видав величезну кількість книжок, Благовісників, які розсилали із супровідним листом у всі бібліотеки світу, включно з університетськими. Саме це був один із моїх обов’язків. До речі, в неділю, 11 березня, мені передали видання про подорожі Блаженнішого світом, його відвідини української діаспори… Який прекрасний подарунок саме в цей ювілейний рік – 120-ліття його народження! Повернув Блаженніший Йосип Сліпий у власність українців і храм Сергія та Вакха, в якому зберігається чудотворна ікона Жиро- вицької Матері Божої.

Блаженніший з великою пошаною ставився до Митрополита Мстислава (УАПЦ) – не тільки як до церковної особи, а як до політика-дипломата колишнього польського сейму, де він тоді представляв інтереси українців Волині. На жаль, не зміг Блаженніший вибити у Ватикані офіційного визнання Патріярха для УГКЦ. Він прийняв титул Патріярха, яким його називали тисячі, а то й мільйони мирян у світі, але офіційного признання Патріярхату Ватиканом немає до сьогодні. Пригадую, як Блаженніший часто повторював: «Нам ніколи не дадуть Патріярхату!»

А хіба Москва зі своїми патріярхами погодиться колись на Патріярхат УГКЦеркви? Не дочекався Патріярх проголошення самостій ності України, але тлінні останки його таки спочивають в соборі св. Юра у Львові. Можна сказати, що частково сповнилася довгождана мрія – повернення додому! Хай пам’ять про Патріярха Йосипа Сліпого передається, як співається у пісні, з роду в рід в Україні та світі. Вічна йому пам’ять!

Марічка Галабурда-Чигрин народилася 31 серпня 1950 року в Бельгії, у місті Генк. Вчилася у державній Королівській консерваторії в Антверпені. Навчання співу продовжувала у співачки Луїзи Гендрікс. Працювала з відомим українським оперним співаком-тенором, солістом опери у Брюсселі Миро-Скалею Старицьким. У 1973 році розпочала приватне навчання співу в італійського маестро Луїджі Малатести. Була секретаркою Української гостиниці та музею в Римі, працювала у канцелярії їх Блаженства кардинала (Патріарха) Йосипа Сліпого у Ватикані. З 1977 по 1993 рік – редактор і диктор на Австралійському державному радіо СБС. Провела понад 450 інтерв’ю з різними визначними діячами громадсько-політичного і церковного життя діаспори та України.

Деякі користи

Підчас останньої пресової конференції на летовищі в Н. Йорку один журналіст завважив, що саме в тих днях перебувала в Москві делегація Секретаряту для Єдности Християн, щоб відбути серії розмов з представниками тогож Патріярхату, про «Церкву у змінливім світі» – цей коресподент запитав Кардинала, чи з тих розмов Українці можуть очікувати які небудь користи. Відповідь Кардинала була така: «Ситуація Української Кат. Церкви є жалюгідна через політику зближення до Москви, яку розпочали деякі групи Римської Курії. Ця політика спричинила те, що Ватикан лишився мовчазним тоді коли треба б очікувати сильної оборони Укр. Кат. Церкви на рідній землі. Ці пацифісти старалися заспокоїти свою совість доказуючи, що Христос установив одну Церкву. Але Церква є одна в доґмі, а не у формі. Щоб поставити кожну справу на свойому місці треба сказати, що контроверзія між укр. єпископатами, а Ватиканом цілком не відноситься до догматичних різниць — йде тільки про питання чисто адміністративне. Живемо в періоді дуже тяжким в історії Церкви, може більше тяжким ніж коли-небудь, але наша справа є Божою справою і за Божою допомогою закінчимо те, що ми почали. Ми одержимо признання цілого світу, що наша Укр. Церква є патріярхальна!»

В 1963р.після 18-літнього тяжкого ув’язнення, український Примат прибув до Риму в одязі засланця. Десять літ пізніше повертається тут як Патріярх проголошений народом. Цей факт, між іншим, має велике значення в тім післясоборовім періоді, коли Божий люд консультували та вислухували, як інтегральну частину Церкви. Українські католики показали св. Отцеві, що вони прийняли Його заохоту і зробили скарбом Його слова. І вони тепер очікують з довірям, що Його вивищення буде поблагословлене і затверджене тим, задля кого стільки терпіли і боролися.

Patriarch speaks out

Saturday, June 9, 1973

La Guardia Airport

It is, indeed, a great blessing of God for a former prisoner of the Soviet Union to find himself in New York City. I have long dreamt of visiting this famous city in the greatest democracy in the world. During my internment in labor camps I had often regretted that this dream had not materialized. My regrets were too hasty. God has His own ways. I lived to see freedom again. I lived to come twice to New York City — the fortress for the defense of human rights.

You who live here have the duty to utilize both your freedom and the world forum available to you for the defense of human rights for all persecuted and discriminated peoples and groups — the Ukrainians among them. Your opportunities for this constitute a portion of the five evangelical talents which you have the responsibility not only to preseve but to multiply.

In my life I have seen and experienced much pain, much sorrow and havoc brought about by two world wars and the chauvinistic designs of political powers in the years between the wars. In this age of sophisticated technology, political, religious, and social injustices have even more serious connotations — the destruction of civilization. Diplomats must talk and seek understandings but they must remember that a surrender of basic principles of justice and human dignity is not an understanding but a capitulation. My people, my Church, and I have experienced the bitter fruits of the negation of basic human rights. I do not wish this same experience upon anyone. I stand in defense of the rights of all. Naturally, since God has made me a member of a Particular Church and a given people, my first duty is the defense of the rights of this Church and this people — the Ukrainian Catholic Church and its faithful. I take this opportunity to point out a fact which is generally unknown or too frequently overlooked — and that is that while other religious groups in the Soviet Union, such as the Baptists and the Jews, suffer discrimination, the Ukrainian Catholics and Orthodox are the groups suffering the greatest injustices. Both these Churches have been denied the right to a legal existence. They do not have a single church open to serve the pastoral needs of their faithful either in the Soviet Union or in their own Ukrainian Republic.

Those for whom it is politically inconvenient for our Church to flourish have called the defense of the rights of our Particular (Pomisna) Church by me and the hierarchs of our Church political and nationalistic moves. This is not so. Our efforts are governed by purely pastoral considerations, by consideration for basic human rights. They are a simple defense to our human dignity. Can spokesmen for the Baptists or the Jews in the Soviet Union who defend the rights of their communities be criticized for their efforts? Indeed they cannot^ And the Mayor of your great city, John Lindsay, gave testimony to this during his recent trip to the Soviet Union when he spoke out in defense of the rights of Soviet Jewry.

The situation of the Ukrainian Catholic Church is most unfortunate because of the policy of rapprochement with Moscow initiated by some groups within the Roman Curia. This policy has caused the Vatican — which might be expected to offer a vigorous defense of the Ukrainian Catholic Church in its homeland — to remain silent. Appeasers seek to ease their consciences by arguing that Christ established ONE CHURCH. The Church is one in dogma but not in form. To put the record straight, the controversy between the Ukrainian Catholics bishops and the Vatican does not involve dogmatic differences in any way. What is at stake is an administrative question. We are living in a very difficult period of church history – perhaps more difficult than ever before in history. But our cause is God’s cause and with God’s help we shall accomplish what we have undertaken to do. We shall win universal recognition that our Ukrainian Church is a Patriarchate!

I am a former prisoner of the Soviet Union. Since my release in 1963, I have resided at the Vatican.

This is my second trip to the United States but only my first visit to your great industrial city.

I come to your from Australia upon my return trip to Rome after having attended the 40th Eucharistic Congress. In the last few months I have travelled 60,000 miles visiting the major cities of Australia and Canada. I have also been in Japan and Formosa. In Canada I visited Ukrainian communities in Vancouver, Edmonton, Winnipeg, and Toronto.

On Saturday, May 12, I arrived in Philadelphia to visit the Ukrainian Catholics in this country. I come to you from Cleveland after having been in Newark, N.J.

I come to your fair city, as I came to the other great American cities in which large communities of Ukrainian Catholics are located to remind Ukrainian Catholics of the unity of their Particular (Pomisna) Church, to encourage you to remain loyal to your rite, your traditions, your Church.

We are living in a period difficult for our Church, perhaps more difficult than ever before in the history of our Church. But our cause is God’s cause and with God’s help we shall accomplish what we have undertaken to do. We shall win the recognition of a Patriarchate for our Ukrainian Church.

A Patriarchate for the Ukrainian Catholic Church is an absolute necessity today. It is essential for the very existence of our Church because:

1. On its native territory this Church has been denied the right for legal existence. It has become the Church of the Modern Catacombs .

2. The faithful of this Church beyond the limits of Ukraine are scattered throughout the world as never before. They live throughout Europe, Canada, the United States, South America, Australia, and even the Far East. This offers the Ukrainian Catholic Church opportunity to survive. It has done so and it has even flourished. Everywhere I went I heard the same music, witnessed the same ritual ceremonies, saw the same church architecture. In these scattered territories we have twenty bishops. All this, however, is only temporary security for in each country this Church is exposed to the impact of the circumstances and culture of the country in which it exists. Such a situation fosters assimilation. Without a unified administration to preserve the original identity of our Church, our Church will perish. Without a Patriarchate our Church has no future.

It is the duty of you who live in this great land of freedom have the duty to utilize this freedom for the good of your Particular Church. This freedom constitutes the five evangelical talents for which responsibility rests upon you not only to preserve but to multiply.

In working toward a patriarchate you in no way challenge the dignity or prestige of the Universal Church. I, myself, have suffered 18 years of imprisonment for my loyalty to the Holy See. Such efforts are only an undertaking to restore the negated rights recognized our Church in 1596 in the Union of Brest when the Ukrainian Church became affiliated with Rome. Unity does not mean uniformity. The good of the Universal Church is best served in preserving unity in the diversity of rites. A patriarchal form of administration is nothing new for Eastern Churches in communion with Rome. It is the accepted form as in the case of the Melkites, Copts and others, yet the largest Eastern Catholic Church has not been recognized this system of administration — the Ukrainian Catholic Church, the Church which constitutes 75% of all Eastern Catholics.

(Translation from French) Summer 1972

Український кардинал Сліпий – патріарх через акламацію

/Тепер очікується офіційного потвердження римського Христового Намісника/

Джіорналє д’Італія – 23 червня 1973 р.

Переклад з італійської мови.

Впродовж першого 1000-літ. історії Церкви сходу та заходу єпископи та патріярхи були часто вибрані народом. О. Вільгельм де Вріс /єзуїт/, проф. Орієнтального інституту в Римі, який цьому питанню присвятив велику час тину своїх студій, доповідаючи в 1972 р. на Фортгемському Університеті підчас симпозіуму, який спонзорувало Т-во за Патр. Устрій У.Кат.Церкви – відмітив, що «патріярхати повставали з долини, а не були створювані з гори соборовими декретами папів. «Є відомо, що 1596 р., коли Українці підписали Унію з Римом, св. Столиця Гарантувала їм адміністративну автономію внутрі їхньої Церкви. Папа Пій X. признав, що український митрополит Андрей Шептицький мав повновласті над Українцями розкиненими по цілому світі. Обов’язуючий кодекс східнього канонічного права признає, що Верховний Архиєпископ має власть рівнозначну з властю патріярха. Тому, що сьогодні в катол. Церкві єдиним Верховним Архиєпископом є Кардинал Йосиф Сліпий – немає сумніву, що голова Української Кат. Церкви має права патріярха.

В 1971р.Папа Павло VI. був схильний признати кард. Сліпому навіть формально титул патріярха, але волів відложити таке признання з двох причин: Кардинал є примушений жити в екзилі, далеко від осідку свого престола: – совітська влада і православна московська Церква зліквідували Українську Кат. Церкву і не хочуть її відновити. З другого боку той сам Павло VI дав до пізнання, що як Українці ясно заманіфестують своє бажання – він його офіційно признає, базуючись на практиці многолітньої історії.

В батьківщині і поза її межами.

Від тоді український народ в батьківщині і на поселеннях не перестав боротися та виявляти своє бажання. В батьківщині продовжуються арешти єпископів і тайних священиків. На поселеннях є щораз більше петицій до єпископів та до св. Престола, які часами прибирають форми десперативного протесту. Лише одинокий Кардинал остає спокійний, упевнений в успіх, виказуючи небуденну стійкість та відвагу. Промовляючи в приявності Папи підчас Синоду Єпископів в 1971р. – той гідний почитання Ісповідник Віри пригадав про гори трупів у своїй батьківщині і оскаржив мовчанку і дволичність ватиканської політики. Зацитував листи одержані з України,в яких його вірні питаються: «задля чого ми стільки терпіли?» Також уболівали, що «Кардинал Сліпий нічого не робить для своєї Церкви!»

Щоб відповісти на зов свойого народу, той гідний почитання 81-літний старець підприняв велику подорож на більше як 100.000 миль. Від лютого до червня цього року він відвідував дієцезії та укр. скупчення в Австралії, Канаді та Америці, піддержуючи всюди ті надії і мрії про які говорив Павло VІ, коли його підніс до гідности римської пурпури. Українці з’їздилися тисячами проголошуючи його батьком і патріярхом їхньої Церкви. Підчас Архиєрейських Служб Божих на вільнім повітрі, бо церкви і катедри не могли помістити натовпу вірних,єпископів та священиків, злучені в моменті поминання церковного авторитету, відкидали звичайно уживані титули: Митрополита, Верховного Архиєпископа і Кардинала – проголошуючи його перед усім народом: Блаженнішим Патріярхом Йосифом І. Все це сталося спонтанно,без директив і без заряджень з гори /такі зарядження, які прийшли прямо від Секретаріяту Стану, мали цілком противний сенс/. Стемфордський єпископ Йосиф Шмондюк, промовляючи підчас пращального бенкету в готелі «Амерікана» в Н.Йорку, не завагався назвати Кардинала «архитектом нової ери в Укр. Кат. Церкві, тоді, коли Торонтонський єпископ Ізидор Борецький признав йому «не лише леґальне, але передовсім моральне право бути Патріярхом Укр. народу, символом єдности і шляхетним прикладом учителя Христової Євангелії.»

Рабін Михайло Вішоград відкидаючи старі і нові обжалування зроблені Кардиналові зо сторони московського Уряду і Церкви, дякував йому в імені Жидів з України за відважну поміч дану їм підчас нацистівської окупації.

Привітальне слово Голови Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ д-ра Мирослава Навроцького, виголошене в дні приїзду Блаженнішого Кир Йосифа І до Філядельфії, дня 12 травня 1973 р.

ВАШЕ БЛАЖЕНСТВО!

Вітаю Вас в імені Крайової Управи Товариства за Патріярхат та в імені всіх синівсько відданих Вам мирян.

Вітаю Вас так — як вітали Вас в Австралії і в Канаді!

Вітаю Вас як Першого Патріярха Української Помісної Католицької Церкви!

Бо для нас і для історії нашої Церкви Ви Першим Патріярхом вже є — і чи це подобається комусь чи ні, Ним Ви на віки залишитесь!

Вітаю Вас теж як Того, супроти якого ми всі маємо несплатимий довг за те, що Ви своєю появою та своїми ділами сколихнули сонне плесо Української Спільноти в розсіянні та не допустили, щоб нашу многострадальну Церкву лукаві люди збудили в огні, обкрадену і позбавлену історичних прав — прав на розвій і на життя!

І тому, щоб не розстались ми — сказавши і вислухавши Великих Слів Велику Силу — я взиваю Всіх повстанням з місць чи піднесенням рук зложити мовчазний обіт та гідно і достойно заявити цілому світові, нашим ворогам і приятелям — від Риму до Москви, що Ваші, Ваше Блаженство ідеї, — Помісність і Патріярхат — стали для нас Заповітом, і що скоріше пекло ледом покриється як ми за Них змагатись перестанемо!

За Помісність — За Патріярхат!

Так нам Боже допоможи!
Так нам Боже допоможи!
Так нам Боже допоможи!

За десятиліття — від невільника до Патріярха

(Брошура п. Еви Піддубчишин в англійській мові.)

Теза Е. Піддубчишин у згаданій 12 сторінковій брошурі така, що їх Блаженство Кардинал Йосиф Сліпий осягнув цю високу позицію серед Укр. Католицької Церкви не урядовим проголошенням Ватикану, а радше піднесенням до повищої гідности українськими мирянами і нашою церковною ієрархією. Ця еволюція — вона пише — відзеркалює історичну дійсність і фактичний стан двох доповнюючих себе факторів: Ватиканські провідні кола завжди були й є заздрісні за свої здобуті права, та другий історичний незаперечний факт, що усі східні католицькі патріярхати будувалися знизу, а не зарядженням Ватикану.

На початку цього видання подається коротко біографію їх Блаженства та Його наукові праці з ділянки Укр. Кат. Церкви. Його ролю як ученого й приклонника христіянської єдности, Його таємне висвячення на єпископа в 1939 р. з правом насліддя до головування в Укр. Кат. Церкві після Слуги Божого Митрополита Шептицького (1944 p.), Його засуд на совєтську каторгу в 1945 р. і Його звільнення та прибуття до Ватикану за посередництвом Папи Івана XXIII в 1963 р.

Дальше автор пише, як діяльність їх Блаженства причинилася до внутрішнього відродження Укр. Кат. Церкви у світовому маштабі.

Але українське відродження не принесло повної помісности для нашої Церкви, хоч Рим визнав їх Блаженство Верховним Архиєпископом і в 1964 р. проголосив, що «патріярхат є традиційною формою правління східних Церков». Ватикан не був готовий вважати Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Патріярхом, бо такий акт суперечив би ватиканській політиці нав’язання співжиття зі Совєтським Союзом.

Верховний Архиєпископ мовчки терпів цю ватиканську політику аж до жовтня 1971 p., коли на Світовому Синоді Єпископів виголосив зворушливу промову про українських католиків, які «пожертвували ріки крови й гори трупів за вірність до Апостольської Столиці», але які тепер «… через дипломатичні договори … є ігноровані, як невигідні свідки минулого лиха.»

Авторка цитує неукраїнського церковного науковця, який підтримує права Верховного Архиєпископа й Укр. Кат. Церкви. Минулого року в часі семінаря на Фордгамському Університеті в Нью-Йорку о. Вілліям А. де Вріс (єзуїт) ствердив: «Мусить бути підкреслений факт, що патріярхати повставали знизу, а не були створені якимись декретами згори…: Є дуже важне, щоб Українці зрозуміли, що звичай створює право. Українці мусять витворити звичай і цей звичай створить їхнє право.»

Пані Піддубчишин твердить, що для Укр. Церкви звичай уже створив право. Українська ієрархія й миряни тепер уже вважають їх Блаженство за своєго Патріярха. Цей факт був затверджений під час Його тріюмфальної візитації по парохіях ЗСА, Канади й Австралії весною 1973 р. Громади українських мирян вітали їх Блаженство гаслами: «Вітай Патріярше» і «Слава нашому Патріярхові»… Ієрархія злучилася з мирянами у визнанні Патріярха: Єпископ Ярослав Ґабро з Чікаґо звертався до їх Блаженства офіційно: «Ваше Блаженство, Наш Патріярше». Інші Єпископи вживали того самого титулу.

Тому Ева Піддубчишин закінчує: «В червні 1973 p., Він (їх Блаженство Кир Йосиф Сліпий) вертається до Ватикану як Патріярх Йосиф І.»

На славу Патріярха!

привіти — імпрези — видання

Невиголошене привітання Патріярхові від бувших студентів Богословської Академії у Львові

Ваше Блаженство, Патріярше і незабутній наш Отче Ректоре!

Серця мільйонів українців на всіх континентах світу переповнені сьогодні безмежною радістю, що Господь благодарив Вас здоров’ям і силою, щоб знову відвідати свою розпорошену паству.

Найбільшою радістю жевріють серця Ваших бувших студентів Богословії, для яких Ви стали символом і заповітом. Ми радіємо, гордимось і кріпимось Вами. Ваша невгнута постава супроти ворога в часі Вашого заслання це неперевершений приклад до наслідування усім, кому судилось терпіти й боротись за добро нашої Церкви й народу. Бо не блеск пурпур приніс Вам митрополичий сан, а бряск кайдан, тортури і страждання. Та Ви не ховались по амбасадах. Ви мужньо взяли хрест свій на рамена і понесли його в сусдальські дикі болота, разом з народом своїм. За те Вам вічна слава!

Ваша дальша діяльність на волі поставила Вас у ряди епохальних постатей нашого народу. Створення Українського Університету, боротьба за повні права і самобутність нашої Церкви, та домагання піднести Київо-Галицьку Митрополію до Патріярхату, це речі на які чекав народ століттями. І вже хоч би за ці три дії наша історія запише золотими буквами Ваше ім’я на своїх сторінках.

Господь охоронив Вас і прислав сюди, щоб Ви дальше боронили народ свій перед облудними силами, об’єднали його і привели до його обітованої землі. Ви не Мойсей, а Йосиф — наслідник нашого новозавітнього Мойсея Слуги Божого Митрополита Андрея. Ви прообраз Ісуса Навина, Наслідника Мойсея, котрому Господь зволив голосом труб розвалити мури Єрихону і випровадити народ свій до його обітованої землі.

Ваш могутній голос спротиву проти облуди і неправди розвалить мури сучасного Вавилону і впровадить нас до нашої обітованої землі — України.

«Вже йде цей світлий день побіди, вже б’ють літаври сурмлять труби,

Вкраїна зрушилась за Вашим почином зі сну»… А світла постать Ангела України, що райдугою веселки лучить нас через моря із рідним краєм, голосить:

«Народе глянь, на твому п’єдесталі стоїть уже звитязь, могутній, безстрашний і сильний»… Ми безнастанно говоримо світові нашу кривду і нашу правду. І ми радіємо що світ бачить кожне Ваше зусилля відновлення і закріплення наших прав. Віримо, що дальшим етапом цих Ваших зусиль буде наступний Собор з великими ідеями соборного Київо-Галицького Патріярхату.

На Многії Літа Архипастирю!

«Духа не гасіте»

Знаменні слова св. Павла із листа до Солунян, «Духа не гасіте», дуже на часі у нашій дійсності. Йдеться про цей дух, щоб він серед нас не згасав, а розгарявся все більше й більше. Може декому видаватися, що уже все зроблено, ще дещо осягнено і більше нічого зробити не можна. Власне в останніх словах речення, як хтось так думає, скривається спроба погасити духа, якого св. Павло закликає … не гасіте»!

Розглядаючи і рефлектуючи над тим, що на протязі одної декади років створив Патріярх Помісної УКЦеркви Блаженніший Кир Йосиф І виринає причина щоб зробити заклик словами св. Павла: «Духа не гасіте»! Поруч того пригадується цінна праця французького автора Данієля Ропса під назвою: «Св. Павло апостол націй», («St. Paul Apostle of Nations», by Daniel Rops) що була перекладена на англійську мову. Автор надзвичайно цікаво описує й аналізує життя і діяння св. апостола Павла. Не вибираюсь переповідати змісту цінної праці, з якою не зашкодило б запізнатись ширшому колові мирян, але хочу звернути увагу на деякі кінцеві підсумки автора. До речі, св. Павло серед багатьох уважається прямо основою християнства. Його проповіді, послання, листи є визначальними у Христовій Церкві. Дехто твердить, що без нього не було б сьогодні християнства. Поруч того слід не забувати, що св. Павло з Тарзасу в той час був одною з найбільш освічених осіб. На це є чимало документів. Автор, Данієль Poпс у своїй праці про св. Павла робить надзвичайно влучне заключення щодо оцінки і ролі св. Павла у християнстві. Він пише: «Справді є помилковим претендувати, як дехто це робить, що він (св. Павло — М. Г. ) був відкривачем, чи винахідником християнства, що вчення про Ісуса без нього не існувало б. Євангелія, яку він проповідував, істотно була та сама що в інших апостолів і він не робив нічого більше тільки визначав, вияснював і поширював це багатство, що дав сам Всевишній Господь. Але є поза всяким сумнівом, що без нього християнство не було б дослівно таким яким його знаємо. Було сказано про нього, що він був «одним з перших», його роля була така, що ми не могли б зрозуміти Ісуса і Його світ без посилання на святого Генія з Тарзасу, до його послань і до його діянь». Автор закінчує свою книжку наступним ствердженням:

«Для нас християн св. Павло є незаперечний найбільш чудовий приклад чисто горіючого полум’я, яке Ісус Христос може запалити в душах тих, хто любить Його. І навіть для тих хто не поділяв його віри, він залишався Генієм, героєм, переможцем справи більш дорогоцінної, як саме життя, що це людина, яка посвятилась для людства».

Я навів ці висновки зі згаданої праці, бо їх у деякій мірі можна парафразуючи примінити до дії й чинів Патріярха Помісної УКЦеркви їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа І. Не можна твердити, що наша УКЦерква у діяспорі без великого й ще неоціненого вкладу праці, старань і заходів Блаженнішого Кир Йосифа І була б уже перестала існувати, чи повністю затратила б своє національне обличчя чи розплилась би в чужому морі. Але зате слід твердити, що без Блаженнішого Кир Йосифа І УКЦерква була б іншою, як вона зараз є. Після Вселенського Собору Ватиканського II, на якому принято, що Господь розуміє й однаково принимає молитви різними мовами — наша УКЦерква поступово була б переходила з церковно-слав’янської не на українську, але на англійську мову. Такі спроби були й ще подекуди уводяться проти постанов Архиєпископських Синодів. Наша Церква навіть не була б привернена до Верховного Архиєпископства. За цей короткий час побуту їх Блаженства проблема Української Католицької Церкви українського народу була кілька разів у центрі уваги світової опінії, чого не вдалося осягнути українській еміграції у діяспорі за весь час її існування. Про помісність й патріярхат УКЦеркви навіть не було б мови, бо ми є наочними свідками того, як стараються від цих проблем втікати деякі наші владики. Прикро стверджувати того рода факт, але така є дійсність. Якби ми не підходили до їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа І, то слід відмітити незаперечний факт, що він є надзвичайною індивідуальністю у нашому історично-церковному і національному житті. Це потверджують навіть його противники, що неспроможні встоятись перед силою його дії і далеко йдучими плянами. Цю своєрідну надприродність не можна пояснювати лиш його величезним інтелектом і невичерпною фізичною енергією, але слід визнати, що він — Муж Божого Провидіння. Власне, це останнє — Муж Божого Провидіння — є джерелом його сильної волі, витривалости, безперебійної працьовитости, творчости й усіх цих прикмет, що його ціхують. Йому дано сповнити Боже післанництво і це нас переконують його діла і пляни.

Блаженніший Кир Йосиф І усе бачить і схоплює основні питання, до яких ми часто навіть не приготовані. Якщо б ми застановились на тим, що було його центральною проблемою під час останньої канонічної візитації, то ми побачили б, що це було з одної сторони, утвердження віри серед своєї пастви до Божих правд, а з другої — до самих себе, себто до свого національного «я» — до українства, українського народу, України. Під час усіх зустрічей він підкреслював життєдайність і доброзичливість українського народу. Закликав — не соромитись свого національного «я», але постійно збагачувати його у всіх ділянках церковного, культурного, наукового і громадсько-політичного життя. Він підкреслював, що лиш спільними силами, у єдності, можна скріпити наше національне «я» і стати фактором з яким усі будуть рахуватися.

Роздумуючи над повищим, слід погодитись, що без сумніву наша сила лежить у наших руках, але ми її часто, через дрібнички, які у нашій уяві постають непроходимими бар’єрами, не уміємо належно використати. Блаженніший Кир Йосиф нераз наводив приклади з церковного життя нашого народу й обряду, які вони духово багаті й імпонуючі, щоб створити серед своєї пастви національну гордість у позитивному розумінні.

З другої сторони стався другий, історично-важливого значення факт, що поруч візитації відбувся своєрідний народній плебісцит, під час якого миряни УКЦеркви, починаючи з Австралії і кінчаючи у США,прийняли Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа І, як Патріярха Помісної УКЦеркви, а його візитацію патріяршою. Це, що так сталося — не припадок. Важливим є, що це виявляв свою волю мирянський люд. Під час торжественних Служб Божих Блаженнішого Кир Йосифа І поминали, як Патріярха. Владика Кир Йосиф Шмондюк підкреслював у своїй промові, що з цією, другою візитацією їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа наша Церква започаткувала нову еру. Без найменшого сумніву можна твердити, що сила мирянської волі у кристалізації ідеї патріярхату,визнанні й принятті Верховного Архиєпископа своїм Патріярхом мала великий вплив на священиків і владик, які пішли за хвилею мирян. На церквах висіли транспаренти з написами «Вітаємо Патріярха», і такими висловами відмічалась й підкреслювалась візитація їх Блаженства.

Для мирян і великої частини священиків визнання і приняття Блаженнішого Кир Йосифа як Патріярха Помісної УКЦеркви було не тільки під час його безпосереднього побуту між нами, але й після того, як він від’їхав до Риму. Можна завважити, що деякі священики після візитації Блаженнішого Кир Йосифа І дальше поминають Патріярха під час Служб Божих, а для деяких він остався дальше таким, як був перед тим. В цій справі повинні б мати спільне становище наші владики, бо ж у їхніх руках лежать ключі до розв’язки наших церковних проблем. Варто, щоб вони вкінці сказали мужнє слово правди і діяли однаково, як у будні так і в неділю, іншими словами, щоб були такими самими до їх Блаженства не тільки під час, але й після його візитації.

Треба добре зважити цей факт, що під час візитації їх Блаженства миряни, священики й владики визнали і приняли його як Патріярха Помісної УКЦеркви. Чи це є істотний, чи без значення факт? Що є морально сильнішим, чи це, що народ каже своє слово і визнає своєго владику Патріярхом, чи номінація Апостольської Столиці проти волі мирян! Це що сталось у нас не є перший і не одинокий випадок в історії католицької церкви. Ми можемо тільки скористати з досвіду минулого, з історії постання інших патріярхатів.

Щоб тут не вийшло зайве непорозуміння і не зробили мені закиду, що я виступаю проти авторитетів, віднотовую лиш факти. Ми є безпосередніми й наочними свідками, що під сучасну пору часом авторитети не сповняють своїх завдань як належить, а самі підривають другі авторитети. Це стається в різних організаціях, державних кабінетах і навіть на вершку Вселенської Католицької Церкви в Апостольській Столиці. У випадку, коли нам відмовляють оправданих наших прав, які потверджені найвищою інституцією в Католицькій Церкві — Вселенським Собором Ватиканським II, тоді це право треба брати самим і з нього користати. У нашому випадку ми вже частково дещо зробили, але ще багато праці залишилось, щоб повністю скористати з належних нам прав.

Поруч того, для спокою й чистоти нашої совісти ми повинні поставити питання і дати собі відповідь: чи ми нашим потягненням, що визнали і приняли їх Блаженство Кир Йосифа І Патріярхом, чи нашими оправданими домаганнями зробили комусь кривду, чи хтось на тому в якійсь мірі потерпів, чи може заперечили Божі або церковні закони, чи відмовились від зверхности, чи приналежности до Апостольської Столиці? Нічого такого не сталося. Навпаки. Зроблено усе можливе, щоб нашу УКЦеркву в діяспорі скріпити та дати хоч моральну піддержку нашій Мовчазній Церкві в Україні.

Звичайно, ми не сміємо і не можемо зупинитися на цьому, бо вся наша дотеперішня праця пішла б на нівець. Треба, щоб весь народ дальше прямував до організаційного завершення церкви не тільки на папері, але повної діючої патріяршої інституції. Це наша мета і до цього безупинно ми повинні змагати. На шляху до здійснення цієї мети прийдеться ще зустрінути чимало труднощів, але ми до них мусимо бути приготовані, так щоб вони не були для нас несподіванкою. Тому нам треба все ще більше й більше працювати щоб підтвердити, що ми не є солом’яний вогонь, на що багато наших ворогів та противників розчисляють. Ми повинні підтвердити ділом, що вкладена праця, посвята і відданість їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа І не пішла на марно, та що ним кинене зерно принесе обильні плоди. Не даймо можливості Патріярхові Помісної УКЦеркви заговорити до нас словами: «Побоююсь за вас, чи не трудивсь я коло вас даремно!» (св. Павло Послання до Галатів 4.11)

М. Г.

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Йосиф Сліпий

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку