Йосиф Сліпий

Радість і смуток це невіддільні правди людського життя. В нашій минулій і сучасній історії підтверджується, що коли наш нарід наповняв свої почування добрими надіями з нагоди радісних подій в народному чи церковному житті, несподівано з’являвся смуток, отой дух нашого історичного проклятого Марка, який своїми чорними ділами затроював радісні надії, і відбирав народові віру у добрі великі ідеї. І тому, що у великих, надійних, історичних хвилинах нашого народного чи церковного життя нашу радість обнімав часто смуток, зневірі, зрада, чи брак солідарности, ми опинились на вигнанні, і не маємо нашої церковної ані громадської єдности до сьогодні.

Коли серед нашого пригнобленого незгідливого народного й церковного життя тут у ЗСА наспіла вістка, що нашу Церкву в Канаді і ЗСА відвідає наш Ісповідник Віри Верховний Архиєпископ та Кардинал Йосиф Сліпий, наш не коронований патріярх, до глибини душ зворушилися почуваннями серця тисячів добрих вірних нашій Церкві й особі їх Блаженства мирян. Із віддалених місцевостей Америки й Канади тисячі їх поспішили в половині, червня до Торонта привітати й уцілувати мучені руки нашої найбільшої сучасної людини, мученика та Ісповідника Віри, їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого.

Із перебігу цієї маніфестації виглядало, що спосіб привітання нашого не коронованого Патріярха, присутність усіх наших Владик Канади і ЗСА, представників організацій Канади і ЗСА, а передовсім тисячів вірних із їх священством, переконають усіх і викрешуть так дуже потрібну солідарність і єдність, без якої наша Церква може розплистись в чужому морі. З такими почуваннями й такими надіями залишили тисячі мирян із ЗСА. Торонто із постановою ще щиріше працювати для добра нашої Церкви, як кутка рідної землі на чужині.

Читаючи пресові звідомлення про ці торжественні події і про настрої тисячних мас здоровою перспективною рефлексією затемнюється цей світлий образ при усвідомленні скільки ми маємо людей, яких душі є наповнені віковою неоправданою ненавистю одні до одних, і які не можуть знайти не тільки спільної мови, але принайменше людської культури повестись як слід в час великих репрезентативних моментів. Як боляче відчула кожна культурна людина відсутність у привітаннях Верховного Архиєпископа в Канаді представників Ієрархії, духовенства чи мирянства Української Православної Церкви у Торонто, місті осідку українського православного Єпископа Михаїла. Усі ми пам’ятаємо ще ті часи, коли наших відвідуючих Владик на нашій рідній землі вітали з торою жиди, як доказ, що усі віруючі в Бога народи повинні взаїмно себе шанувати. Відсутність представників Української Православної Церкви у привітаннях Голови Української Католицької Церкви нині, в час нашої народної трагедії і в час шукань усіми віровизнаннями дороги до співпраці, це болючий удар у радісні почування українців католиків Канади і ЗСА. Це вияв браку доброї волі і правдивої християнської віри.

Але, попри цей сумний факт проявився і світлий. Преса принесла вістку, що їх Блаженство Кир Йосиф відвідав у лічниці хворого Блаженнішого митрополита Іларіона. І хотілося б цю символічну вістку задержати дорогою в наших серцях, але й тут на радість тінь смутку зайшла. Із православних кіл в ЗСА доходять неперевірені вістки, що через спротив православних зустріч ця не була зустріччю двох достойних церковних Ієрархів, але лише сповненням християнського обов’язку відвідати хворого…

Насувається більше асоціяцій і ремінісценцій. На СКВУ минулої осені пущено не знати наскільки оправдану вістку, що резолюція нашого товариства про піддержку ідеї патріярхату не могла бути там прийнята через спротив православних. А ще попередньої осені ми мали у пресі приготоване інтерв’ю митрополита Сенишина, в якому він створення Київо-Галицького Патріярхату узалежнював від становища, /а може й «навернення»/ православних. Виходить що є тиха кооперація між православними й католицькими протипатріярхальниками…

Це радість, що у привітанні їх Блаженства в Торонто взяли участь багато наропних і політичних організацій. Але від тих привітань нераз смутком віє… Предсідкик УНС пан Й. Лисогір, він же і заступник президента УККА, вітаючи Їх Блаженство ні одного разу не вжив титулу «Верховний Архиєпископ», а його торжественна заява «не пожаліємо нічого щоби здобути волю Україні на практиці виявилась так, що ні УНС, ні УККА волі .Україні не здобувають, але своїми акціями стали по стороні противників самостійности Української. Католицької Церкви і її патріярхату. Він втримався в тоні свого філядельфійського Архиєрея, який Верховному Архиєпископові нічого більше не бажає, як лише «повороту до його Власної митрополії»… Ще більше образливо вітав їх Блаженство від імені українських журналістів, редактор «Свободи» пан Іван Кедрин-Рудницький, титулуючи Верховного Архиєпископа «лідером, так дуже нині потрібним українській еміграції»… Так ніби еміґрація мало їх має.

На вістку про відвідини Кир Йосифа усіх трьох єпархій ЗСА душі мирян знова піднялись. Але кращі надії були знова затемнені. Зі змісту урядового тижневика Митрополита Сенишина від дня 30 червня 1968 року виходить, що філядельфійська архиєпархія готується, привітати голову Української Католицької Церкви лише як кардинала римської католицької Церкви, а не як Первоієрарха з признаними йому Другим Ватиканським Собором патріаршими правами.

Англомовна публіка, старі еміґранти й тут народжені священики не знатимуть правди про тріюмфальні події в Канаді, бо англомовний «Шлях» їх про це не інформує, і не закликає їх до масової участи в урочистостях самої Філядельфії. З такої підготовки «привітання» Верховного Архиєпископа може вийти, /і піти до Риму/, доказ, що за Верховним Архиєпископом стоять лише нові еміґранти-скитальці, а головна маса старих еміґрантів і англомовної публіки його не бажають, і «роздор між вірними» готовий.

В очікуванні радісних хвилин перебування Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого у більших містах ЗСA, і в свідомості необхідних при тому тіней нашого рідного смутку, віримо таки в кращі кінцеві результати тріюмфальних подій раннім літом 1968 року в Канаді і ЗСА.

Відвідини Первоєрарха Української Католицької Церкви, Блаженнішого Кир Йосифа, на північноамериканському континенті є однією з найвидатніших подій у житті української діяспори за останні десятиріччя.

У перші повоєнні роки, коли еміграція довідалася про мучеництво Галицького Митрополита в радянських в’язницях та концтаборах, він став для всіх українців символом відданости Церкві і народові, провідним виразником героїзму та самопосвяти. Так на нього дивився тоді також і чужинецький світ. Коли у лютому 1963, завдяки заходам Папи Йоана XXIII, Кир Йосиф прибув до Риму, його привітали з найбільшими почестями та визнанням видатні мужі Церкви, політичного і громадського світу Заходу.

Це був великий тріюмф людини, яка пройшла страсну дорогу наруги, насильства і знущання. Це був тріюмф українців усіх віровизнань та політичних переконань. Це була українська перемога.

Людина, яку насильно позбавили митрополичого престола, вірних, священиків та єпископів яких фізично нищили або засилали на каторги, Пастир, якому відобрали право вести своє стадо на Україні, у сподіванні, що це знищить Церкву та віру в народі, – ця людина почала в нових умовах будувати тривкі підвалини для збереження Української Католицької Церкви в діяспорі і для її майбутнього відродження на Україні. Далекозорний почин недавного радянського в’язня завершити ієрархічну побудову Української Католицької Церкви патріярхатом знайшов підтримку широких кіл української діяспори. Одначе як кожна велика ідея, також і ця змобілізувала проти себе деяких чужих і, на жаль, своїх противників.

Перший день перебування Блаженнішого Кир Йосифа в Канаді, що одночасно був першим днем Його зустрічі з українськими народними масами на чужині, показав, якою великою і мобілізуючою є ідея єдности і помісности Української Католицької Церкви, і з яким ентузіязмом сприймається серед народу ідея патріярхату і її носій. Свого Первоєрарха вірні, духівництво та ієрархи зустріли з захопленням, подивом і відданістю.

Своєю появою серед народу Первоєрарх угору підніс серця серед мас, оновив їхні душі, заставив відрізняти велике від малого, шляхетне від низького, створив атмосферу щирого патріотизму та нефальшованої єдности. Серед народу появився автентичний, безспірний авторитет.

Так знову утворилася в житті українського народу пригожа нагода для того, щоб у діло провести історичну концепцію створення патріярхату Української Католицької Церкви. Ті, хто на північноамериканському континенті десятками тисяч зустрічали і зустрічають Верховного Архиєпископа, проголосували спонтанно, одностайно і всеціло за негайне створення патріярхату. Вони на очах світу провели найбільш одноділий щирий й автентичний плебісцит, що його порівняти можна з повсякчасним плебісцитом цієї ж української людини за державну незалежність України. Українська людина американського континенту хоче патріярхату Української Католицької Церкви і її патріярхом хоче бачити Кир Йосифа.

Немає сумніву, що таким самим є голос громад усіх інших країн українського поселення і що таким самим був би голос народу на Україні, якби йому дали змогу вільно висловитися.

Завершенням організації Української Католицької Церкви патріярхальним устроєм з патріярхом у проводі – це єдиний та невідкличний засіб для її збереження і росту, для врятування її духово-культурної ідентичности і її українського характеру, для побудови тривалої загороди проти розкладових неукраїнських впливів. Занепад української Христової Церкви був би початком кінця нашої громади.

Справа патріярхату Української Католицької Церкви є не тільки справою українських католиків або тільки української діяспори. Завершення патріярхатом Української Католицької Церкви – це могутній поштовх для життя і росту ієрархії та вірних Української Православної Церкви, за якою стоїть більшість українського народу і від характеру якої залежить його доля. Обом – Українській Православній і Католицькій Церквам, а також й українським євангелицьким церковним громадам, комуністична Москва завдала страшних ударів. Вона, Москва, масово знищила їхню ієрархію, священиків та вірних, вона зробила спробу вирвати українській людині віру в Бога, віру в саму себе й у свою націю. П’ятдесят років ведеться на Україні плянове фізичне та духове ламання української людини, її духовости, її культури. А в той же час тільки могутнє відродження релігійного життя і христіянства та церков усіх віровизнань може створити підвалини для духового оновлення української людини й української нації.

Від часу висунення Верховним Архиєпископом ідеї патріярхату Української Католицької Церкви – Закордонне представництво Української Головної Визвольної Ради і визнавці плятформи УГВР беззастережно підтримували цю ініціятиву і бачили в ній крок історичного значення для відродження, збереження і росту цієї Церкви і народу. Ми з приємністю відзначаємо, що в наслідок відвідин Верховним Архиєпископом північноамериканського континенту ця ідея стала власністю найкращих кіл української діяспори, що вона знайшла повну підтримку українських католицьких владик, духівництва та вірних, українських громадських і політичних установ та організацій. І тому сьогодні ми висловлюємо надію і сподівання, що цей новий та благородний розвиток знайде завершення у Синоді всіх українських владик і що цей Синод візьме до уваги щирі прагнення і недвозначно виявлену волю ієрархії та вірних і введе патріярхальний устрій в Українській Католицькій Церкві.

Закордонне Представництво УГВР є переконане, що патріярхальний устрій Української Католицької Церкви посилить прагнення до єдности українських церков у дусі екуменічної ідеї.

Є хвилини в житті народу, в яких усе, що ділить людей, мусить відійти на бік. Є хвилини, в яких є місце тільки для єдности думки і для єдности діла. Така хвилина є тепер. Тому ми глибоко переконані, що в цій неповторній нагоді стануть одним об’єднаним фронтом усі українці, не зважаючи на їхні групові погляди та розбіжності в інших справах, і дозволять Великому Страдникові і Людині Божого Промислу завершити історичне діло рятування і відродження христіянства в українському народі.

 На чужині, липень 1968.

Президія Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради:

о. Іван Гриньох, Мирослав Прокоп, Євген Врецьона, Дарія Ребет.

Емігрантськими голосами довго вже співаємо цю пісеньку, без застанови над її невибагливою мелодією й простими словами. Ця невинна пісенька це вже наша обрядовщина, це церковно-національний обов’язок, це данина сентиментальності, невибагливості й несерйозності нашого громадського і політичного мислення. Бо коли пан-отець зачне, а ціла церква підхопить цю пісеньку і виключаться вокальний ефект, то за механікою скандованих слів і акустикою церковних склепінь наші емігрантські співаки не в силі сприйняти блаженного змісту цих простих слів, ані тим більше морального їх сенсу.

Здається що не було серед наших буднів відповіднішої нагоди поставити цю обрядовість під критичний огляд як саме тепер, коли Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви об’їжджає і візитує наші єпархії на американському терені. Бо ніколи досі не співали цієї пісеньки могутніше, голосніше, і ніколи не видавався нам її з зміст актуальнішим, таким на часі, таким промовистим, як тепер.

Десятками тисяч голосів проспівали ми її недавно у Торонто, опісля у Вінніпегу та Едмонтоні, співатимемо її у Філядельфії, Ню Йорку, Чікаґо. І що з того що десятки тисяч людей в переживанні історичних хвилин під час божественних літургій, святочних концертів чи бенкетів, стривоженими голосами благатимуть у Всевишнього єдности, коли другі Співатимуть цю пісеньку фальшивими голосами. Коли для других ця пісенька – це маніфестаційний шум, це параван для прикриття їх фальшу й поганих намірів, коли про єдність вони лише співають, але її не бажають, її не творять. Вистарчить під час співанки про єдність підняти голову понад тисячні маси людей, вглянутись навколо, спеціяльно у перші крісла, у почесні комітети, за президіяльні столи, і, навіть до престолів збірних архиєрейських літургій, і запитатись, чи усі кого там побачите щиро єдности прагнуть?

***

Урочистості й масові привітання Верховного Архиєпископа в Канаді були імпозантніші як можна було сподіватися. Це була насамперед організована постава й голос самих мирян, який без заперечень можна назвати плебісцитом, в стосунку до усіх церковних неполадків, які мають місце у нашій Церкві. Це була також і правильна настанова багатьох центральних і місцевих організацій, які від початку стали концепційно виразно за єдність і помісність Церкви й за завершення її патріярхальним устроєм, і які попирали кожну ініційовану нашим товариством акцію, чи то серед нашого власного суспільства, чи то назовні. Вони прийшли зустрічати свого Князя Церкви з щирим відкритим серцем, з найкращими бажаннями та з благородними сподіваннями. Але й друга частина нашої організованої громади, ця яка не виявляла заінтерисування в справах організаційного завершення нашої Церкви і яка робила все можливе, щоби тим справам замкнути дорогу до нашої громади, прийшла туди, може через масовий натиск мирян, може через виразніше становище нашої ієрархії, яке виявилось при кожній нагоді відвідин їх Блаженства, а може лише тому, щоби не лишатись позаду…

Відомо ж, що організований спротив справам єдности й патріархату нашої Церкви на УККА і на СКВУ ставили конкретні люди, відомі громадяни, репрезентативні особи, які перші з’явились на летовищі у Торонто, і які перші тиснулись до рук Блаженнішого…

Треба бути невимовно радим з того, що з хвилиною коли Блаженніший ступив на американський континент так багато політичних і громадських діячів опам’ятались, змінили курс у церковних справах і допомогли заманіфестувати світові й Східній Конґреґації нашу єдність і наше бажання мати свою власну незалежну помісну Церкву. Та не голим словам треба радіти, і не гучною маніфестацією та грубим газетним наголовкам.

Діла найскорше нас усіх переконають, і таких діл очікується вже.

Доки не буде діл, то треба бути лише обережно радим, бо не знаємо дійсних мотивів такої наглої метаморфози і не знаємо тривалости такого мислення. Треба бути обережним, бо ми вже раз бачили великий патріярхальний комітет, з друкованими у колонці відомими репрезентативними прізвищами, багато з яких на чийсь підшепт дуже скоро звідти забрались. Вони декілька років церковними справами «не займались», аж раптом для них у Філядельфії знова президіяльні місця відкрились, і вони знова перші…

Не нашою ціллю є роздувати це питання і капіталізувати що небудь. Ми раді навіть з того що діється, але все ж таки нас тягне до діл.

Ми хотіли б знати що стоїть за цією маніфестацією, і ми хотіли б врешті прочитати в нашій щоденній пресі не тільки крикливі «привіти Кардиналові», але й засадничі, проблематичні й наукові статті на тему нашої церковної організації, і ми хотіли б бути впевнені, що окаянних коментаторів від «большевицького паспорту», «КАҐебиста а рясі» та «амбасадорства Блаженнішого до Москви», прикличеться до порядку.

Ми з радістю вітаємо одну функціональну зміну в нашій громаді·

Ми призвичаєні були бачити на трибунах все ці самі обличчя лідерів, рішення принимані аплявзами «однодушно», і підозрілий спосіб селекції. Тепер ми побачили нарід, його волю й ентузіязм, і його лідерів, які приїхали у Торонто за народом. Нарід став лідером своїх лідерів, і заставив їх виконати його волю. Товариство за Патріярхальний Устрій має почуття сповненого обов’язку. Але тяжко сказати чи це вже останній етап, і чи остання це його функція.

***

«Боже нам єдність подай» співають ці, яким єдности бракує. Бракує її нам через неупорядковані внутрішні процеси і через зовнішні впливи. В числі останніх, коли йдеться про наше церковне життя, знагодиться Священна Конґреґація Східних Церков. Не зважаючи на конституційну окремішність нашої церкви ця інституція старається дальше домінувати над нею, при чому вона має можливість рахувати на співпрацю не тільки деяких ієрархів, але й світських лідерів. Завдяки такій кооперації Синод Українських Єпископів досі ще не відбувся, і ділові справи єдности і порядку в нашій Церкві досі не полагоджені. Від Східньої Конґреґації вийшов текст відомого поданого нашому священству довірочною дорогого листа Папського Делєґата із Вашінґтону з вимогою перестати всякі акції за Українським Патріярхатом, як також ініціятива церковних, календарних і навіть літургічних змін, на це, щоби тяжче було реалізувати єдність нашої Церкви, а легше перевести концепцію Східної Конгреґації про три відрубні митрополії. В тому ж пляні видане було й письмо, яким уповноважнювалось наших владик брати участь у конференціях єпископів тих держав, на терені яких вони перебувають, і виконувати доручення тих конференцій. У пресі яка «церковними справами не займається» було нам заздалегідь пояснено, що участь наших владик на державних конференціях латинських єпископів не суперечить їхній приналежності до Синоду Українських Єпископів, але такий Синод не міг відбутися через відмову деяких єпископів. До Конґреґації і Державного Секретаріяту наспіли меморіяли проти Верховного Архиєпископа і його права скликати Синод, а до американського Стейт Департменту наспіли подібні матеріяли проти впливу людини «з большевицьким паспортом» на церковне життя в Америці.

Авторів цих демаршів, церковних ієрархів і світських лідерів, історія колись виявить, а сьогодні нічого іншого нам не залишається, як співати разом з ними «Боже нам єдність подай»… В наші часи Бога ще найлегше одурити!…

Ставши таким чином ще одним «центром української єдности» Східня Конґреґація не лише на власне бажання, але й на домагання українських лакузів, старалась не допустити до тріюмфальної поїздки Кир Йосифа по світі, і з тим зв’язана була довга непевність в тому, чи Блаженніший зможе відвідати Америку. Ще навіть три дні перед відлетом Блаженнішого із Ватикану до Східної Конґреґації наспіла телеграма із ЗСА з вимогою недопущення Кир Йосифа до виїзду.

І це, що вірні у Західній Гемісфері вітають сьогодні свого Князя Церкви, проламало певний порядок у Ватикані, а величаві маніфестації мирян і їхніх Владик для справи єдности й неподільности нашої Церкви поламають його до решти·

***

Приїзд Верховного Архиєпископа до Америки повинен служити справі церковної і навіть громадської єдности. Було б ідеально, колиб усі спори і обвинувачення могли забутись, усе закінчитись в єдності «без побідників і побуджених», у взаїмопрощенні й відновленні льояльности й пошани до усіх Владик й церковного проводу. Згідно із програмою нашого товариства й глибокою вірою та переконанням його членів , інакшого виходу із прикрої ситуації не можна знайти, тому в цю дуже відповідальну хвилину всякі підозрілі підходи до справи приїзду Верховного Архиєпископа викликають оправдане настороження, непевність й евентуальність використання цієї імпрези не для справ єдности, а для дальшого розбиття. Як можна було довідатись із щоденника «Америка» від дня 28 червня ц. р. у Філядельфії відбулося перше засідання Комітету для Привітання Верховного Архиєпископа. Не пишеться там чи комітет був вибраний і ким, чи покликаний і ким, /багато організацій і досі не знають якою дорогою вони там попали/, і громада вже поставлена перед доконаний факт, що більшість комітету складається із тих осіб чи організацій, які досі «не займалися» справами церковними, а організації й люди, які від самого початку беззастережно й організовано виявляли свою льояльність і піддержку Верховному Архиєпископові і його ідеям, туди недопущені. Склад комітетів і методи їх дії зраджують прикру дійсність, що наш Митрополит при нагоді відвідин Верховного Архиєпископа задумав розрахуватись із немилими йому людьми. А допущений ним до рішаючого голосу в справах репрезентації громади політичний невіглас розправляється при цій нагоді зі своїми політичними противниками·

Маю поважний сумнів в тому, чи культурна громада так вітає свого Ісповідника Віри, і чи можна було продумати кращу форму афронту й непошани до Нього. Коли Блаженніший вперше ступить на землю Вашінґтона, а в привітальному комітеті бракуватиме проф. Чубатого, др. Смішка й проф. Тершаківця, то треба мати подив до почуття міри і форм приличности таких почесних комітетів.

Від деяких представників громадських організацій вже висловлені були незадоволення й перестороги, щоби із так приготованого привітання не вийшла образа Верховного Архиєпископа, та щоби часом від філядельфійської громади не вітав Блаженнішого цей діяч, що вславився своїми протипатріярхальними потягненнями на цілу Америку. Є побоювання, що філядельфійська «єдність» вишле на летовище вітати Блаженнішого саме проф. Добрянського, того що прилюдно бажав собі патріярхату, але у Філядельфії…

Недавно на зборах представників громадських організацій у Філядельфії, де обговорювались справи привітання Верховного Архиєпископа, один працьовитий член Визвольного Фронту і примірний христіянин порівняв своїх партійний однодумців із біблійним блудним сином. В тому є і сенс, і іронія. Біблійний блудний син в найтоншому відчутті ситуації і з повним розумінням христіянської покори не сином, але слугою у свого батька просився. Наші ж блудні сини стараються поставити батька на службу собі…

Такою думкою вітала Леся Храплива прибуття Блаженнішого Архиєпископа Сліпого до Канади. П’ять довгих років після звільнення Він мусів ждати щоб врешті з великим трудом отворились брами Ватикану для візитування українських католицьких єпархій у Канаді та ЗСА. З радости і «Сонце засіяло», бо «Ти Божий глас нам, кріпость і надія…» Багато вже написано, багато думок висловлено, щоб хоч частинно відзеркалити і для історії записати ці зворушливі моменти і вислови почувань радости, любови, пошани, відданости, якими вітали та приймали владики, священики і миряни Канади і ЗСА свого Найдостойнішого Гостя, Голову Української Католицької Церкви, у місяці червні 1968 р, в Торонті.

Цим словам мов на допомогу тисячі фотоапаратів жадібно ловили всі найменші рухи, що були в якому-небудь відношенні до імпозантної і маєстатичної постаті Блаженнішого Кир Йосифа. Та на жаль ані літературне слово, ані досконала сочка фотокамери неспроможні віддати ті глибокі і зворушливі почування, що ними вітали миряни сучасного Ісповідника Віри. Вони, немов насичені магнітною енергією прямували до Нього, бо як очеркнула одна канадійка: «це ніби Святий з небес зійшов». Сила притягання у нашого Первоієрарха є така велика і динамічна, що з найдальших усюдів ЗСА притягнула не тільки всіх чотирьох українських католицьких владик, велике число священиків, але і великі тисячі мирян, що власними очима бажали побачити Того, Якого не зламали ані сибірські лагери, ані обіцянки спокусливої слави. До Торонта спішили всі: і ті, що від першого дня його звільнення повірили в місію-післанництво цієї Найбільшої Української Людини, без вагань станули по його стороні, ніколи не зрадили його Найдостойнішої Особи та ідеї єдности Української Католицької Церкви.

До Торонта спішили і ті, що радше пасивно і таємно визнавали нашого Первоієрарха, довіряли Йому, молились Богу за його звільнення, однак ніколи не відважилися признатись до Нього явно, чи оборонити його Достойне Ім’я перед клеветами нерозумних. До Торонта спішили теж і ті, що у своїй людській немочі і недосконалості доконали супроти Блаженнішого Архиєпископа та ідеї єдности Української Католицької Церкви тяжкі прогріхи: «яже у слові і в ділі, яже в відінії і невідінії, яже в умі і в помишленії, яже в дни і в нощ…» Спішили вони не тільки привітати Первоієрарха від своєї організації, але від себе самих просити прощення у Нього, бо в сірі дні будня голос їхнього сумління непокоїв їх шептанням слів: «diabollcum est pererrare». Hе тільки Небо але і Земля зраділа наверненням отсих туземних українських блудних Синів. Найбільше таки зрадів сам Блаженніший Кир Йосиф, бо ступаючи з патріяршим маєстатом, Його батьківське бліде обличчя сердечно і приязно всміхалось до всіх однаково: і до вірних – утверджених у вірі, і до неофітів його ідеї єдности Української Католицької Церкви. І ми всі невимовно вдячні Божій Премудрості, що просвітила уми тих, що збились з правильного шляху; МИ будемо молити Всевишнього, щоби Боже Провидіння зберігало ЇХ ВІД дальших упадків та допомагало їм зрозуміти, що збереження нашої Української Католицької Церкви залежить тільки від єдності, завершеної патріярхатом.

Тому то в Торонті зібралися всі українські католицькі владики Канади і ЗСА, щоби разом з великими тисячами українських мирян явно, раз назавжди, перед цілим світом заманіфестувати нашу зрілість, єдність, явно визнати Блаженнішого Кир Йосифа Головою і Патріярхом Української Католицької Церкви!

В Торонті всенародньо засуджено шкідливі нашій церкві підшепти до Риму, що називали Блаженнішого Кир Йосифа контроверзійною особою, яка могла б спричинити роз’єднання в українській спільноті! Всі в Торонті зрозуміли, що ці підшепти є звичайною ворожою провокацією, якої успіху найбільше бажають собі ті, що протягом 17 літ судили і карали нашого Первоієрарха за його нетеатральну але правдиво-христіянську любов до своєї церкви і свого народу.

Що більше: велич святкувань, висловлені думки канадійських Владик і численних громадян явно доказали, що тільки непересічна особистість, велика популярність, твердий характер, повне довір’я у мирян, сильне бажання творити і здібність об’єднувати всіх коло себе є питомі Блаженнішому Кир Йосифові і тому роблять його Лідером Нашої Української Католицької Церкви і Української Спільноти.

Святкування в Торонті були і теж прилюдним, всенародним, нефальшованим і дуже успішним плебісцитом для Конґреґації Східних Церков, яка сотками літ опікувалася нашої церквою, та яка дальше настирливо напрошується нам своєю опікою, та скрито будує великі перешкоди в об’єднанні і усамостійненні нашої Української Католицької Церкви.

Не можна переочити і цього факту, що приїзд Блаженнішого Архиєпископа Митрополита Йосифа Сліпого до Канади, а зокрема до Торонта, буде мати кольосальний вплив на українську молодь. Дві і пів тисячі Української Молоді Канади і ЗСА, що своєю присутністю в святкуваннях, а зокрема здисциплінованою дефілядою вшанувала Первоієрарха Української Католицької Церкви, власним розумом і очима зрозуміла, що Український Нарід на еміграції має теж своїх релігійно-національних Велетнів, на яких вона мусить взоруватися, їх наслідувати. Вона зрозуміла, що не доляровий матеріялізм робить людину провідником нації, але праця над собою, знання, твердий характер, сила волі, і великі ідеї виносять людину на такий високий п’єдистал життя, на якому знайшовся Наш Первоієрарх Блаженніший Кир Йосиф.

Ми глибоко віримо, що приїзд і побут Блаженнішого між вірними в Торонті не тільки щиро розвеселив його зажурене і бліде обличчя, не тільки навернув на правильний шлях думання наших заблуканих братів, але і був також великим і історичним моментом, який причиниться до дійсного з’єднання і усамостійнення Української Католицької Церкви під проводом Його Блаженства Кир Йосифа, Першого Українського Католицького Патріярха.

 

У невідрадні часи громадського й церковно-релігійного збайдужіння, вістка про приїзд Голови Української Католицької Помісної Церкви Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого блискавкою радісної надії сколихнула сумлінням української громадськости на американському континенті. Це ж бо неначе ясний промінь блиснув серед чорної смути, сповіщаючи заповідь надії та віри в краще завтра нашої Церкви в розсіяні сущих. А Церква наша тут у розсіянні й на землях України переживає страшну Голготу. Церква бо завжди була, є і буде оцим останнім прибіжищем для скорбних душ мирян.

Втішна вістка про те, що прибуде до своїх вірних дітей-вигнанців із рідних земель Він-Страдник нескорений, гордість і радість народу, Архипастир Ієреїв і стада там у царстві неволі й тут за океанами чужими, понеслась миттю з міста до міста Канади й Америки. За почином Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви почались у ЗСА масові готування, що б велично привітати Його Блаженство – символ єдности нашої Церкви та неподільности Її проводу. Торонто мало стати нашою Меккою з уваги на виїмковість ситуації в Америці! Аджеж усе мовчало, ніхто не закликав їхати привітати Того, який переміг зло червоного демона. Ні пастирі стада, ані «батьки народу» не виявляли охоти в первопочинах готувань у дорогу до Торонта вести народ. Ждали, мовляв «це ж у Торонті», а не ось тут у Америці. А були й такі, що обіцяли прибути, «якщо непередбачені умови не перешкодять». Вкінці одні й другі, «батьки» і пастирі переступили Рубікон – ріку Лаврентія, бо ж не годилося остатися позаду десятків тисяч мирян, які спішили до Торонта.

Торонто! Летунський майдан. Через міст для «дуже важних осіб» ступає Той, який 18 років верстав тайґами Сибіру, гонений від табору примусових робіт до каземат понижених. Маєстатична постать! Неначе отой біблійний Мойсей! А як у часі Божественної Літурґії Блаженніший Кир Йосиф благословив трисвічниками тисячні маси народу, то не можна було не відчути леготу зболілих душ вірних, які принесли свойому духовному провідникові не дешеві монети, але скарби своїх сердець чистих, любов, синівську відданість і беззастережний послух!

Так, у Торонті все переродилося. Наступив злам! Невірні почали вірити, фарисеї стали неофітами, і самий Архипастир пережив благовість!

Аджеж ще недавно у Римі різними «інтенціями» доводили, що в ЗСA миряни не бажають господаря правовитого в нашій святій Церкві! А також і оті світські «протестанти», «науковці» і всі ті ради посади «лейстровики» ввійшли в нову дійсність. Бо ж це відбувся релігійно-національний плебісцит за – а не проти! І немає сумніву, що ота нова духова сутність українських «прочан» у Торонті гомоном понеслась і до Риму. Ні, це направду сталася нова велика історична подія.

У Торонті панував справжній благадарственний настрій. Патос відроджених душ кликав: «Вітай Архипастирю, володарю наших душ і сердець. Ви, Блаженніший, належите нам усім, а ми всі належимо Вам!»” Підо впливом отого тріюмфу правди та її перемоги мізерніли оті нечисленні закам’янілі серцем, оті, які ще кілька тому намагалися, щоб і Архипастир не прибув і вони і вони б «раділи».

Ще раз і ще раз годиться підкреслити, що серця десятків тисяч українських мас були в Торонті відкриті для Архипастиря без остачі! Щирість і шляхетність української гущі в Торонті приголомшила «недовірків», які хотіли замкнули двері перед Архипастирем і до Канади й до ЗСА. Правопорушники морально померлі! У цьому неповторному тріюмфі правда перемогла марний гаманець, злобу, фальш, хитрунство й двообличність! Перемогли найкращі якості священослужительного стану й найшляхетніші риси характеру Того, який служить і Богові та свойому народові!

Вкінці хай нам буде вільно відмітити, що без нашої масової участи в Торонті в днях 15-16 червня ц.р. ледви чи Його Блаженство був би мав змогу під цю пору прибути до Філядельфії!!!

МИТРОПОЛИТ МАКСИМ ГЕРМАНЮК:

«… Наш український нарід переживає сьогодні один із найтрагічніших моментів своєї історії. І в цю грізну добу Боже Провидіння посилає нам людину не з бажанням володіти, не з претенсіями наказувати, але своїм прикладом заохочувати. На його руках і ногах, на його тілі є близни від ран, незатерті сліди терпінь за віру і нарід. Боже Провидіння хотіло, аби його устами промовило терпіння, аби ми, Українці мали щастя бачити Українську Церкву під Вашим патріяршим проводом. Час уже надходить, коли ми зможемо привітати Вас на патріяршому престолі свобідної України…»

Із проповіді на Торжественней Соборній Архиєрейській Божественній Літургії в Торонто:

Преосв. КИР ІЗИДОР БОРЕЦЬКИЙ:

«… Сьогоднішний день для нас – це Зелені Свята, які святкуємо на згадку зіслання Святого Духа на Апостолів, які після того нічого не боялися. Сьогодні на нас сходить Святий Дух. Ще так недавно наш Архиєрей був на каторзі. Ми молилися за його рятунок. Господь вислухав наших молитов. Сьогодні радіємо всією душею та дякуємо Господеві…

… Волею Божого Провидіння, Ісповідник приїхав на Ватиканський Собор. Він – муж Божого Провидіння. Він пізнав причини нашої слабости і наших невдач та запропонував Отцям Собору організаційне завершення Української Католицької Церкви Патріярхатом. Цього ще досі не сталося, але тільки формально, бо для нас, Українців католиків, наш Патріярхат уже існує і ми маємо щастя сьогодні вітати між нами нашого Патріярха.

Блаженніший Отче, ведіть нас до відновлення нашого життя, ми підемо за Вами!»

 Зі слова на Ювілейному Бенкеті Торонтонської Єпархії:

Преосв. КИР ІЗИДОР БОРЕЦЬКИЙ:

 «… Ми, Ваша Еміненціє, лише тому просили, щоби по скільки терпіннях по скільки стражданнях і журбі за долю нашого українського народу і нашої Церкви, ми хотіли – як найліпші і найвірніші діти своїм батькам, а в тому випадку ми нашому батькові, нашому патріярхові – зробити з цього приємність … І, Ваше Блаженство, ці Ваші слова виходять з уст і душі освячених вогнем терпінь, подібно як Господь велів свому ангелові освятити і очистити вогнем уста пророка, заки він зачав пророкувати. У перших віках християнства, в часі переслідувань за Христову віру, декого Господь зберігав від мученичої смерти тільки на те, щоб вони повнили Божу волю і щоби вони доконували великих діл, яких інші не могли виконати. Ми бачимо у Вашій особі такого Ісповідника, якого Господь зберіг в чудесний спосіб, післав нам поза межі Батьківщини, Батьківщини скривавленої, мученої, щоб Ви усунули з-поміж нас незгоду, принесли мир, взаємну любов, та тому, щоб нас споїли в один церковний моноліт, щоб наша Церква росла, процвітала і молодшала.

У Вашій особі ми бачимо символ нашої Церкви, яка разом з Вами пережила жорстокі переслідування, але вона також в чудесний спосіб буде звільнена, вона воскресне до обновленого, освяченого терпінням життя…»

 З привітання Верховного Архиєпископа у Вінніпегу»;

МИТРОПОЛИТ КИР МАКСИМ:

 «…Ви, Ваше Блаженство, приносите нам у руках страдальця духа тієї України, що володів за Володимира Великого, що невмируща і своїми багатотисячлітними скарбами культури дивує постійно світ. Ви, Емінеціє, дорожили цими скарбами і заплатили за них своїми терпіннями. Обіцяємо Вам зберегти те, за що Ви так дорого заплатили 18 роками свого найкращого життя. Ви скріплюєте нас і пригадуєте нам, що ми маємо бути подібні до Вас».

 СЛОВО-ПРИВІТ МИТРОПОЛИТА КИР МАКСИМА НА IX КОНГРЕСІ УКРАЇНЦІВ КАТОЛИКІВ КАНАДИ

Ваше Блаженство! Преосвященні Владики! Світла Президіє! Світлий Конґресе! Боже Провидіння у своїх плянах рішило з одної сторони дуже тяжко досвідчити нашу Українську Католицьку Церкву і наш український нарід. Але з другого боку в цій історії досвіду наша Церква записує золотими буквами, може найкращі сторінки з історії цілої Вселенської Церкви. А ці сторінки – це геройські подвиги наших ісповідників віри, наших мучеників і героїнь. І сьогодні, Ваше Блаженство, наш Найдорожчий Гостю, ми всі в Канаді, ціла наша розлога Митрополія, безмежно радіємо, що можемо в Вашій особі відчути ту велич нашої Церкви і нашого народу, відчути ввесь біль, усі страждання тієї Церкви і того народу, але заразом читати в Ваших очах, почути у Ваших словах ту надію світлої перемоги. Бо Ви, Блаженніший, приносити нам якраз того духа в своїй особі. Ви є той, що перейшли шлях страждання, але Ви є одночасно той, що перейшли його переможно. Я вітаю Вас, Найдорожчий Гостю, на цьому ж конґресі. Ми відчуваємо, думаю, що не помиляюсь, якщо кажу ми, але особисто я відчуваю і я певний, що це загальне почування нас усіх: Боже Провидіння хотіло, щоб цей конґрес, як Ваше Блаженство сказали: мозок всього думаючого українства нашої Церкви в Канаді, нашого народу, щоб ми могли під Вашим світлим проводом закріпити, ще більше відновити – я сказав би – цю дію одности цілої Української Католицької Церкви, де б вона не була /бурхливі овації/: і цієї Церкви, що страждає і кривавиться на рідних землях, і нашої Церкви, що з ласки Божого Провидіння розвивається свобідно в Канаді і нашої Церкви в Америці, в Бразилії, в Аргентині, в Австралії, у Франції, в Англії, в Німеччині, по всіх країнах в світі. Щоб ми, як раз при допомозі цього Конґресу, тих наших провідників конґресу зуміли на майбутнє, ніколи більше не розв’язувати проблем нашої Церкви з точки зору нашої парафії, нашого загумінку, нашої провінції, нашої дієцезії, але з точки цілости нашої Церкви, з точки одности нашої Церкви /бурхливі овації/. В усіх проблемах, зв’язаних з цілістю життя тієї Церкви – одність обряду, одність духовости, одність звичаїв, одність літургічної мови з участю інших мов, одність дисципліни, одність Проводу, бо тільки тоді наша Церква зможе бути одна, велика, діюча в усіх країнах, де вона живе /бурхливі оплески/. Вірю Блаженніший, що Ви якраз своєю присутністю зможете нам допомогти, щоб ми вернувшись додому, зачали там де ще може не зачали, або продовжували там, де ми вже зачали, щоб ми могли так розглядати всі наші справи. А тоді наш Найдорожчий Гостю, з ласкою Божого Провидіння, з благословенням Вашим, нашого Ісповідника віри, і з тяжкою мозольною працею всієї нашої Української Церкви і спільноти у вільному світі, ми діждемось радісної хвилі: бачити ВАС Патріярхом Української Помісної Церкви /бурхливі овації/. Цього зі щирого серця Найдорожчий наш Гостю, Ви побажайте і нам і нашому народові і Церкві. А вас, дорогі делеґати /-тки/ прохаємо, щоб ви стали силою тієї великої, святої ідеї в нашій Канаді і поза Канадою. Слава Ісусу Христу·! /Невмовкаючі оплески/.

У СИНІВСЬКОМУ ПОКЛОНІ ВАМ, ВЛАДИКО

Весь український нарід вже вдруге маніфестує свою любов і відданість Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кир Йосифові Сліпому. Перший раз ми бачили цю маніфестацію всенародної любови й відданости під час Його заслання на Сибірі, коли вся Україна і весь розсіяний по світі її нарід без огляду на свої дрібні порізнення виявляв свою журбу про Його долю, чи то спільними молитвами, чи то апелями до могутніх світу цього, в захист Його особи. Цією дорогою український нарід доказав свою єдність згуртувавшись навколо цього неоспорюваного авторитету нашої Церкви на Україні і в цілому світі, і тоді ніхто не заперечував нашої єдности, і ніхто не оспорював авторитету Блаженнішого і його зверхництва над цілою нашою церковною структурою.

Якщо були одиниці з відмінними думками, то вони мовчали перед загальною волею народу, і перед духовим провідником знедоленої, поневоленої і по світі розсіяної христіянської України; Тоді ще ніхто не зважився забороняти українським людям просити Святішого Вітця, щоби він вставився за нашим Митрополитом-каторжником, не тільки молитвами, але і своїми дипльоматичними можливостями. Тоді ще у всіх церквах дозволено було молитись за Його збереження, за Його повернення на волю, за зменшення його мук і за нагоду мати Його Архипастирем і головою цілої нашої церковної будівлі.

Із гарячими проханнями й молитвами нашого народу і його священства прийшла Божа поміч, бо за стараннями тодішного Папи Римського Івана Двадцять третого наш тодішний духовий зверхник, Митрополит Львівський, був звільнений із заслання. Він замешкав у Римі, удостоївся номінації Верховного Архиєпископа, опісля Кардинала, і був визнаний майже цілим христіянським світом як Митрополит-мученик, Ісповідник Віри. І разом з тим сталось ще одне неочікуване: Верховного Архиєпископа вільного, такого що може кожної хвилини промовити своїм людським голосом і сказати своє батьківське слово до кожного, почали поминати в наших церквах, менше, як тоді, коли Його між нами не було. Колись забороняли його споминати сталінські дракони, КАҐБісти й атеїстична. влада на Україні, а сьогодні ще не дала доручення на поминання Блаженнішего тут, у вільному світі, наша таки церковна влада.

Аж по п’яти роках з дня повороту з неволі український нарід маніфестує вдруге свою льояльність і свою відданість свому Архипастиреві. Це бачимо у більших містах Канади і ЗСА, і немає сумніву, що такий самий імпозантний вияв любови він заманіфестує усюди, де тільки завітає Його Блаженство. Таких маніфестацій почувань і таких виявів льояльности до Його влади не бачила ще Канада, і не удостоївся ще жадний церковний достойник у Новому Світі. І це не тільки маніфестація почувань людських, але передовсім, і найважніше, маніфестація волі людей зрілих, нації думаючої, народу з його традицією і глуздом. Може декому і хотілосьби, щоби вісімнадцятирічне терпіння на засланні і п’ятирічне мовчання у Ватикані нашого Ісповідника Віри збулось лише на пишних маніфестаціях й концертах, або ще й на споживанні дарів Божих під час бенкетів, і щоби нічого більше з цього не залишилося.

Наші ієрархи, наше священство і миряни, усі комітети для влаштування привітальних імпрез мусітимуть дбати про те, що це не лише емоція говорить, але це вимога за добро і розвиток наших релігійних і національних цінностей, це голос зрілости нашого розкиненого по світі народу, це церковно-політична вимога нашому й зовнішньому світові. Це доказ цілому світові, що наш нарід вміє терпіти, вміє жертвувати життям своїй священиків-мучеників, найкращих синів-вірних, але і вміє говорити зрілою політичною мовою, коли треба обстояти свої церковні і національні вартості, коли треба з такою ж жертвенністю обстоювати єдність і неподільність нашої Страдниці Церкви. І цей голос самооборони нашої Церкви мусить бути з вірою, силою і з переконанням.

Зрозуміло, що знайдуться серед нас «лейстровики», яким тяжко до рішучого слова, яким краще булоб може і з чужими панами в згоді бути, і свою владу толерувати. Це наша слабість, і це слабість кожного народу. У такій ситуації треба вміти слабість підлічити, щоби вона не поширилась по організмі. Але не можна повністю віддатись таким дрібним суперечкам, і стратити з очей головну ціль. Головну ціль треба мати завжди перед очима, і коли навколо цієї головної ціли змобілізуються тисячні колони людей українських, коли маніфестацію їхньої волі почує весь світ, і коли правильність його вимог зрозуміє кожний, тоді і така мала слабість залікується, і тоді вже усі як один «великого бажатимуть».

Коли йдеться про сучасну хвилину, коли наш Архипастир починає брати керму в руки, жадна конюнктуральність не сміє збити нас із правильного шляху, чи відтягнути нашу увагу від головної мети.

Наша головна мета – це єдність і неподільність нашої Церкви, завершена у патріярхальній системі. Це право нашої Церкви і нашого народу, а не діло ласки, чи милосердя чийогось. Це діло христіянської справедливости. Тому не час тепер зосереджуватись над блудами наших одиниць, чи обтяжувати нашу увагу підрядними справами. Коли Блаженніший посвячує свої сили на трудні й обтяжені візитації наших церков і місць поселення, не сміємо обтяжувати Його уваги малими непорозуміннями, але спрямувати наші зусилля до основного, до великого, і даймо Йому всяку можливу підтримку в Його намаганнях і Його ідеях, бо її Він конечно потребує, і по неї він до нас приїхав.

Нехай же благословить Господь нашого Верховного Архиєпископа і Його працю для єдности нас усіх!

50 років тому відвідував Слуга Божий Кир Андрей усі краї нашого поселення, від Арґентіни аж до Канади. Турбувався про номінування там українських єпископів, які сьогодні розрослися в численні єпархії та митрополії одної великої Української Католицької Церкви, розсіяної тепер по цілому світі. Ця єдність нашої Церкви також була ідеєю і ціллю праць Великого Митрополита, якої завершення бачив він у створенні Київського патріярхату.

Тимто стремління де тісного об’єднання всіх наших екзархатів, єпархій і митрополій по всьому світі в однім українськім Київсько-Галицькім патріярхаті є й для нас усіх зобов’язуючою програмою.

(З промови Кир Максима Германюка, Митрополита Канади, в Римі 7 листопада 1965).

Високоповажані Пані й Панове, Святочна Громадо!

До хору незлічимих громад вірних Української Церкви, розсіяних по всіх континентах, долучується сьогодні стара громада міста Філядельфії, щоб віддати свій поклін Його Блаженству, Верховному Архиєпископові-Митрополитові, Кир Йосифові. Долучується та громада вірних, якої діди, що знайшлися, як вівці без пастиря, вітали в себе першого українського Владику скитальців, будівничого Церкви-дочки Київо-Галицької Матірної Митрополії бл. п. Сотера Ортинського. До симфонії великої вдячности і любови впадають звуки й голоси філядельфійської громади вірних, яка перед кругло п’ятдесяти роками любов’ю, пошаною і подивом обнімала Князя Української Церкви, Великого Митрополита, Слугу Божого Андрея, у своїй скромній, старій єпископській катедральній Церкві на вулиці Френкліна. Між тим минулим і нашими днями лежать десятки років буття нашої святої Помісної Церкви. Наступника Слуги Божого Андрея і Сторожа великих ідей єдности, цілости і самобутности української помісної Церкви в великій вселюдській сім’ї Вселенської Христової Церкви не має між вами. Він – у святому городі Римі, Вічній столиці первоверховного апостола Петра і його намісників.

Та тим не менше Він, цей Сторож єдности, цілости й живучости нашої Церкви, нам близький і рідний і Йому належить наша вірність і любов.

Коли збираємося в празничний день, щоб вшанувати 75-ліття життя і 50-ліття покликання до священичого служіння Святій Христовій Церкві, перше питання, яке напрошується нам усім, наступне: КОГО ВШАНОВУЄМО – КОМУ ВІДДАЄМО СВІЙ ПОКЛІН…

В постаті Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа є стільки небувалих в житті людини вартостей, що відповідей може бути багато. І тому одні величають Його як високого церковного достойника, Кардинала Римської Церкви, інші як Первоієрарха та Главу Української Помісної Церкви, ще інші як великого Ісповідника віри. Наша відповідь може звучати парадоксально і дивно. МИ ВІДДАЄМО ПОКЛІН І ПОШАНУ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЕВІ, ЯКОГО ЦІЛЕ СЛУЖІННЯ БОГОВІ, ЦЕРКВІ, НАРОДОВІ ВИЗНАЧУЄТЬСЯ НЕТЛІННОЮ ПЕЧАТТЮ – В’ЯЗЕНЬ ХРИСТА РАДИ. Й тому в 75-ліття з дня народин і в 50-ліття священичої служби Блаженнішого Верховного Архиєпископа ми клонимо голови перед В’ЯЗНЕМ, ми співаємо пісню В’ЯЗНЕВІ, ми огортаємо своєю любов’ю В’ЯЗНЯ…

Христіянське поняття в’язня осмислив у його змісті ніхто інший, як великий апостол народів, св. Павло, назвавши себе «узником Христовим», який носить на собі окови і рани Христа, і Христа ради. Бути в’язнем не означає тільки – бути замкненим у в’язниці, в тюрмі, або носити справжні окови на своїх руках і ногах. Можна бути в’язнем – думок, ідей, покликання. Можна бути в’язнем ХРИСТА РАДИ, а таке ув’язнення супроводжається часто справжнім ув’язненням і ношенням справжніх матеріяльних оков…

Повноту оцього поняття В’ЯЗНЯ ХРИСТА РАДИ вичерпав до краю наш Ювілят, Верховний Архиєпископ Митрополит на свому життєвому шляху, та в свому п’ятдесятьлітньому священичому пастирському служінні.

Його життєвий шлях В’язня почався тим, що вже в молодих роках життя, Він дозволив взяти себе в полон свому покликанню – сл.ужити Христовій Церкві в характері священнослужителя. А бути служителем Христових Таїнств, це означає – перейнятися до глибин цілої своєї істоти повнотою ІСТИНИ І ЛЮБОВ’Ю СПРАВЖНЬОГО ПІЗНАННЯ. І тому думка нашого Ювілята вже в заранні його життя летить до джерел Істини і Любови, до Вічного Триєдиного Бога, а перші свої досвідчення й наукові і богословські ствердження наш Ювілят присвячує вникненню в таємницю Божого Життя. Божа жизнь, джерело життя людини і буття цілого космосу, приковують увагу молодого адепта богословських наук, а Дух Святий, ота Третя Особа в бутті Триєдиного Бога, отой Життятворець усього видимого і невидимого, Параклітос-Утішитель, стається ключем для розуміння і Божества, і Вселенної, і Людини. В’язень великих ідей ІСТИНИ І ЛЮБОВИ ЗНАННЯ, давши свої перші богословсько-наукові твори українській богословській думці, довершує чогось несподіваного: Він звільняє українську Церкву з довговікового перебування на шляху зубожіння духа і думки, Він нав’язує до світлих традицій тисячелітньої історії нашого христіянства часів Київських Митрополитів Іларіона, Могили, Рутського. В Церкву Української Землі, спутану духово і фізично, Він починає вдихати духа жизні, який – дух жизні – єдиний в силі її відродити і вчиняти повновартною частиною Вселенської Христової Церкви. По цій прямій лінії відродження й оновлення духом жизні проходить ввесь дальший життєвий шлях священнослужіння нашого Верховного Архиєпископа, Первоієрарха. І на цьому шляху виростають Його працею й зусиллям наукові установи – Духовна Семінарія, Богословська Академія, Богословське Наукове Товариство, наукові праці, видання й богословські журнали, мистецькі придбання й надбання… В’ЯЗЕНЬ ІСТИНИ І ЛЮБОВИ НАУКИ ЗВІЛЬНЯЄ ЗАКУТОГО ДУХА СВОЄЇ ЦЕРКВИ, якої Він вірний священнослужитель…

За істину і любов приходиться В’язневі Христа ради досвідчити страшної долі справжнього фізичного в’язня. Ті самі сили, які впродовж віків видавали присуди ув’язнення і смерти українській Церкві і її вірним, ув’язнили й видавали свої присуди на Первоієрарха Української Церкви і Сторожа її життя і самобутности. Впродовж 18 років наш Ювілят і Архипастир, як в’язень Христа ради, стається живим уосібленням ув’язненої і на смерть приреченої Української Церкви…

Верховний Архиєпископ-Митрополит, наш Дорогий Ювілят, зберігає переживання і страждання цих майже двох десятиліть свого священнослужіння у свойому серці. Жахливу істину ісповідника віри в Христа і вірности Святій прийдеться розкрити колись дослідникам БИТІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Можливо, що й вони знайдуться перед нерозгаданим чудом нашої української Землі: Чудом невмирущости української христіянської душі. Вони побачать ворогами розорані або осквернені храми, але вони ствердять також, що Господь збудував собі свої храми в людських душах, далеко поза межами української землі, в Казахстані, в Сибірі, в Колимі, у в’язничних мурах, в таборах примусової праці, за колючими дротами в холодних бараках, всюди там, де знайшлася українська христіянська людина… Вони розкриють перед майбутніми українськими поколіннями і перед усім людством дивну, Христом об’явлену істину, що віруючий український нарід зі своїми пастирями і священнослужителями стався у 20-столітті справжніми свідками «в Єрусалимі, Самарії, Юдеї і аж до послідних країн землі», як про це звіщається в Апостольських Діяннях. Вони, ці історики битія наших днів, розкриють, що сила нашого христіянства існує не в зовнішньому блеску, не в мертвих мурах, нехай і величавих святинь, не в золотих мітрах і барвистих ризах, а в незламності духа, непохитній вірі і любові аж до відречення себе самих людських душ – мирян, духовенства і їх архипастирів. Всесоюзная в’язниця, в якій знайшлася наша Свята Церква й з нею ввесь український народ, скувала тільки тіло, вона не зуміла скувати, ні усмертити самої української душі. Свідком цієї істини являється сьогодні, як непокорений і неподоланий Сторож української христіянської душі, наш Верховний Архиєпископ-Митрополит Кир Йосиф. Наш В’ЯЗЕНЬ ХРИСТА РАДИ…

І такий В’язень може статись небажаним у в’язниці і в тюрмі і на засланні. Бо в’язень, який своїми узами-оковами привертає увагу світу і людства, а водночас в’язень, який силою свого духа робить вільними Й міцними інших в’язнів, перемагає силою своєю тих, про яких Христос сказав, що вони можуть тільки тіло ув’язнити, а які безсильні, щоб в’язнити і вбити духа.

Ось так, незбагненним зарядженням Божого Промислу наш В’язень Христа ради знайшовся на порозі 1963 року поза мурами всесоюзної російсько-большевицької в’язниці. Говорилось тоді, що наш В’язень знайшовся на волі…

Знайтися поза мурами в’язниці, чи, як кажуть, знайтися на волі, не означає однак – перестати бути в’язнем. І наш Ювілят, Верховний Архиєпископ-Митрополит не перестав бути й дальше на своєму дальшому життєвому шляху В’ЯЗНЕМ ХРИСТА РАДИ. Печать в’язня Він несе й дальше на своїй скорбній душі. Насамперед Він В’ЯЗЕНЬ І ПОЛОНЕНИЙ своїх великих ідей служіння своїй ЦЕРКВІ. Виявом цього служіння був перший Його голос в обороні збереження цілости й єдности нашої української Церкви. Цей голос пролунав на другій сесії Вселенського Ватиканського Собору. Рятунок перед розпадом, розпорошенням і потоненням в чужих морях та консеквентно рятунок перед самогубною смертю нашої Церкви поза межами української Батьківщини бачить наш Первоієрарх і Сторож єдности й цілости цієї Церкви в признанні тих прав нашій Церкві, якими вона від свого народження користувалася: Прав Помісної патріяршої Церкви в великій сім’ї Вселенської Христової Церкви. І тому в дні 11 жовтня 1963 році ввесь христіянський світ почув голос цього В’язня Христа Ради, благальний голос оборонця і сторожа душі української Церкви. Наш Первоієрарх промовив не тільки своїми устами. Це говорила українська христіянська душа. Це був голос і Церкви-Матері в Україні і на всіх просторах всесоюзної в’язниці, це був також голос тої української христіянської людини, яку вирвано зі своєї землі і розкинено по всіх континентах.

Та в здійсненні своєї ідеї наш Верховний Архиєпископ Ювілят залишається покищо в’язнем христіянського світу і в’язнем таки синів і дочок, церков-дочок нашої Матері-Церкви Київо-Галицької Митрополії. Саму ідею помісности, цілости, єдности і самобутности зараз ув’язнюється. В’язнем залишається ідея патріярхату, вона Скована. В’язнем залишається і її Сторож-Верховний Архиєпископ-Митрополит. І на т.зв. волі Він залишається дальше В’язнем Христа ради. Трагедія в тому, що тими, хто в’язнить, не є віковічний ворог, але, щоб говорити євангельськими словами, «незрящі вовки в овечих шкурах, своє поріддя гадюче».

А В’язень Христа ради, ставшись в’язнем на волі, живе, терпить і діє. Оковами зморені руки воскрешають з нічого багатотомові праці, твори і свідки невмирущої української наукової мислі, з нічого ці слідами довголітних оков загартовані руки і невтомний дух нашого Ювілята здвигають в столиці христіянського світу Святиню науки-український науковий центр, Католицький Університет імені св. Папи Климента. В закостеніле животіння нашої Церкви, яка почала тут на чужині скочуватися в могилу, знову старається влити цей Велетень духа, як Його назвав Митрополит Кир Максим, духа жизні… А на Святині науки, з якої має рости й проникати всю українську Церкву, в Україні і на чужині сущу, золотиться напис: «ІСТИНА І ЛЮБОВ НАУКИ СОБИРАЄ В РОЗСІЯННІ СУЩИХ…»

Чи почуємо ми, в розсіянні сущі, ми – діти Помісної Української Церкви, чи почуємо і зрозуміємо ІСТИНУ і чи відчуємо нетлінну ЛЮБОВ до свої Церкви…

Чи станемо її справжніми вірними служителями…

Oтe питання виникає всюди, де лунає величня симфонія вдячности і любови для нашого Верховного Архиєпископа-Митрополита. Таку симфонію з глибин наших душ несе сьогодні в дарі і пошані свому Первоієрархові наша громада вірних міста Філядельфії.

Закінчуючи це скромне слово з нагоди святкування 75-ліття уродин і 50-ліття священичого служіння Його Блаженства Верховного Архиєпископа-Митрополита Кир Йосифа, звертаюся до всіх з гарячим братнім проханням: «БУДЬМО ВСЕДИ І ЗАВЖДИ СПIBСЛУЖИТЕЛЯМИ СВОГО ДОРОГОГО ПЕРВОІЄРАРХА, ГЛАВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ, В ЙОГО ЗАДУМАХ, В ЙОГО ПРАЦІ, В ЙОГО СЛУЖІННІ ЦЕРКВІ І НАРОДОВІ. ПОМОЖІМ НЕСТИ УЗИ-ОКОВИ ЦЕМУ НЕЗЛАМНОМУ В’ЯЗНЕВІ ХРИСТА РАДИ…»

Зближається кінець Ювілейного року нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого – 75-ліття від дня народження і 50-ліття священства:.. Чи ви вже сповнили ваш моральний обов’язок супроти вашого Архипастиря виславши Йому ювілейні побажання? Коли ні – то зробіть це негайно. Вишліть Великому Ювілятові приготовані нашим товариством ювілейні карточки з Вашим підписом і покажіть Йому вашу льояльність. Картки можна одержати у відділах нашого товариства у кожному місті, в українських книгарнях, або можна замовити безпосередньо в нашому товаристві, адреса якого поміщена на. останній сторінці обкладинки цього журнала.

* Доповідь відчитана на Ювілейному Концерті у Філядельфії, дня 24-го  вересня 1967 року