Йосиф Сліпий

Про переслідовану Церкву:

Стан переслідування, в якому знаходиться сьогодні Церква є станом більш універсального болю, аніж в якому-небудь минулому столітті, і Собор мусить взяти під увагу цей факт, якщо не хоче бути далеким від дійсности. Хай Собор підійме голос в обороні релігії в ці болючі часи. Дія об’єднаних соборових отців повинна відповідати потребам доби, яка є добою утиску Церкви.

(З виступу на четвертій сесії Ватиканського Собору Другого, 16 вересня 1965).

Про Церкву на батьківщині:

Ми ждемо здійснення повної релігійної свободи для наших братів в Україні й може деколи сумнів закрадається до нас, коли ж прийде ця благословенна хвилина. Та вона може прийти так несподівано, як нечайно прийшов сам Господь на землю. Здавалося б, зовсім незамітна подія, як двоє осіб зайшли спочити до убогого вертепу-стаєнки. Та це була хвилина, епохальна подія, що врізалася в цілу історію людства і змінила її основно. Всемогучий Бог уживає незамітних способів для зіслання великої благодаті тим, які з вірою до Нього звертаються, на нього надіються і в Його любові ведуть своє життя.

(З різдв’яної проповіді в базиліці Св. Петра 7 січня 1966 p.).

І

/Монтаж думок і поглядів на юрисдикцію Верховного Архиєпископа,
 і на справу завершення структури
Української Католицької Церкви патріярхальною системою/

 В цьому монтажі ми публікуємо думки та погляди на справу Патріярхату УКЦеркви різних людей, своїх та чужих, в цій цілі, щоб поінформувати українське громадянство про все ще існуючі різниці поглядів на цю важливу справу. Не диво, що зустрічаємо тут не лише мужні та авторитетні погляди науковців, але також спекулятивні міркування «робітників пера».

Ми одержали до публікації в перекладі з англійської мови інтерв’ю проф. М. Чубатого зі священиком оо. Єзуїтів, професором Джорджом Мальонеєм, що є керівником Науково-дослідного Інституту при Центрі Івана XXIII на Фордгомському, Католицькому Університеті в Нью-Йорку.

проф. Дж. Мальоней є ірляндського походження. Прийнявши східній обряд, він вивчив східньо-слов’янські мови, українську і російську та пильно студіює християнство Східньої Європи. Він простудіював недавно видану «Історію Християнства на Руси-Україні» проф. Миколи Чубатого, та заінтерисувався не лише Українсько-Католицькою Церквою, але також автором книги. Це допровадило до інтерв’ю, що його друкуємо в українському перекладі у формі відповідей на питання, що їх ставив проф. Микола Чубатий.

Які зміни були введені в Церкві Декретом про Східні Католицькі Церкви?

Перша зміна торкається ментальности. Отці Собору звернули увагу Вселенської Церкви, включно з римською курією та всіма конґреґаціями, що Східні Церкви є рівні зі Західніми під кожним оглядом та, що жодна з них не є вищою від інших з огляду на обряд, а всі вони втішаються тими самими правами та мають ті самі обов’язки, навіть відносно проповідування Євангелія у цілому світі, під керівництвом Римського Первоархиєрея /стаття 3 Декрету про Східні Католицькі Церкви, проголошеного Папою Павлом VІ, 21 листопада 1964/. Висновок, що його в цьому Декреті зафіксували Отці Собору, унагляднює потребу збереження та розвитку кожної поодинокої Церкви /4-та стаття Декрету/. Отже для того, щоб Східні Церкви могли дальше продовжувати своє існування, цей документ обговорює гарантію їхніх старинних прав та привілеїв. Ці Східні Церкви «вповні втішаються правом та мають обов’язок рядити самі собою. Кожна має це робити згідно зі своїми власними індивідуальними способами…» Беручи до уваги різні надужиття та відхилення від традицій, Отці Собору взивають тих, що впали жертвою такого відхилення, повернутись до прадідннх традицій /6-та стаття Декрету/.

Якщо йдеться про конкретні заходи, то стаття 7-ма Декрету про Східні Церкви впроваджує таку найбільшу зміну:

«Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він по приписам права остається приєднаний до ієрархії патріярхату.»

В дальшій статті Декрету Отці Собору підкреслюють потребу відбудови стародавніх прав та привілеїв:

«…права й привілеї були привернені по думці старинних традицій кожної Церкви й по думці рішень Вселенських Соборів, А ці права і привілеї є саме ті, що мали силу в час єдности Сходу й Заходу, хоч і треба їх дещо пристосувати до нинішних обставин.

Патріярхи разом із своїми Синодами становлять вищу інстанцію для всякого роду справ патріярхату, включно з правом створення нових єпархій та іменування єпископів свого обряду в межах патріярхальної території…» /9 стаття Декрету/. А в прямому відношенні до українців, що одинокі мають Верховного Архиєпископа, Отці Собору заявили ось-що: «Те що б сказано про Патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду» /10 стаття Декрету/.

В документі виданім Папою Павлом VІ раніше, 23 грудня 1963, написано ясно, що «що до справи чи Українського Митрополита Львова треба вважати Верховним Архиєпископом згідно з Апостольським Листом виданим 2 червня 1958, який зачинається словами «Клєрі Санктітаті» то Конґреґація для Східніх Церков вирішила, що має бути видана позитивна відповідь».

На мою думку, не повинно бути сумніву, що Український Верховний Архиєпископ має таку саму юрисдикцію, яку він мавби, коли б він був патріярхом над українськими єпархіями та екзархатами поза Україною, а саме: Вінніпеґ та Філядельфія, дві церковні провінції і над іншими єпархіями в США та над чотирома в Канаді разом з 6-ома апостольськими екзархіями: в Німеччині, Великій Британії, Франції, Бразилії, Арґентині та Австралії. Теж слід звернути увагу на баламутну та нешляхотну поведінку деяких в Римі – що стосуються практичного визнання гідности та Влади Верховного Архиєпископа Українців. Коли Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий був призначений кардиналом-священиком без першенства перед другими кардиналами-священиками, то це було повним незрозумінням чим є верховний архиєпископ у східніх традиціях. Декрет про Східні Церкви відновляє ці привілеї й тому згідно з 10-ою статтею Декрету – його ієрархічне місце є безпосередньо після повних Східніх Патріярхів, а не деінде.

І тому, щоб діяти в дусі Декрету, на мою думку, Верховний Архиєпископ повинен поступати згідно з Декретом, іґноруючи Конґреґацію для Східніх Церков. Як католицький патріярх, він враз зі Синодом Владик, має право управильнити вживання мов у священних літургічних діях, а також має право, за повідомленням Апостольського Престолу, потверджувати переклади текстів на народню мову /23 стаття Декрету/.

Коли і в який спосіб Декрет має бути введений в практичне життя Східних Католицьких Церков та хто має це започаткувати?

У відповідь на це питання треба підкреслити, що тут входить в гру ціла історія церковної дипломатії та терпеливість. Треба то натискати то звільняти натиск, аж поки постепенно, зберігаючи тверду постанову, а не революцією, не осягнете прав, і то не лише на папері, але також в дійсності. В цьому випадку взором можуть послужити Мелхіти. Вони вибрали нового патріярха згідно зі стародавною процедурою і тоді повідомили Рим. Така практика згідно з Декретом, була в силі в часі перед схизмою. Також патріярх Максімаз IV вибирав та висвячував із во їх власних єпископів на підставі правосильности того самого Декрету. Виглядає, що у відношенні до Українсько-Католицької Церкви тим великим ініціятором має бути Верховний Архиепископ. Для тої цілі, я думаю, треба скликати Український Синод на поземі православних та мелхітських Синодів, на котрім він проводив би з владою Патріярха.

Яке відношення існує зараз поміж Конґреґацією та Східніми Католицькими Церквами?

Мені видається, що Конґреґація для Східніх Церков має значіння тільки для тих католицьких обрядів, які не мають патріярхального устрою. Тому конкретно, Мелхітам, Халдейцям, Маронітам, Коптам, Вірменам, Сирійцям та Українцям не потрібно вдержувати жадного стосунку залежности, чи про щонебудь Конґреґацію просити.

Чи збереження Конґреґації для Східніх Церков не противиться духові Декрету про Східні Церкви?

На це питання я відповів повище. Очевидно, що ті Східні Церкви, що не мають патріяршого устрою, будуть залежні від Конґреґації. Але в Конґреґації повинно бути більше знавців Східніх та Західніх обрядів, що виконували б там офіційні функції як адміністратори Конґреґації.

Яких наслідків для екуменічного руху серед православних треба сподіватись з теперішнього застою й занедбання постанов Декрету про Східні Церкви?

Я думаю, що наслідки будуть великі і певно неґативні. Православні Церкви чимало нарікають на приявність Східніх Католицьких Церков в католицькій спільноті. Вони рівночасно глядять одним оком на те трактування, що ним Рим наділяє східних братів. Вони не захоплюються великою централізацією, де все залежить від Риму, а при тому наглядно спостерігають, як жорстоко порушують принцип колєґіяльности, що є основою науки про Церкву. Той принцип, при інституції єпископів встановлений самим Христом, дозволяє на те, щоби помісна одиниця мала владу виконувати все, що підходить під її юрисдикцію і це право не сміє бути узурповане якоюсь вищою владою Тільки для більшої одностайности процедури. І саме тут, на мою думку, є найбільша перешкода в об’єднанні.

На мою думку, Рим повинен якнайскоріше змінити та придержуватись того, що згідно зі статтями Декрету є правом всіх Східних Церков, які мають патріярший устрій, включно з Верховним Архиєпископом. Тоді кожний Православний мирянин чи духовний матиме змогу переконатись, як ще ніколи перед тим, що Римський Архиєрей є видимим знаком Єдности, та що колєґіяльність є наявним доказом в існуванні свободи серед тої єдности віри, навчання та церковно-релігійного життя. Це запевнить не лише велику різноманітність в літургічних практиках але також в дійсному адмініструванні в Східних Церквах та в застосуванні канонічного права, що питоме цим східним Церквам. Це є те, що підкреслює Декрет. Це вимога повороту до старинних звичаїв та прав Східніх Церков.

Опонентові чужинця, о. д-ра Д. Мальонея став нечужинець о. Петро Голинський з Мюнхену. Отець Голинський опублікував дві статті в тижневику «Християнський Голос» в Мюнхені, в яких обороняв становище Східньої Конґреґації, обмежував владу Верховного Архиєпископа тільки до Львівської Митрополії, згл. Радянського Союзу, і стверджував відрубність деяких наших екзархій, тобто приналежність їх до Апостольського Престола, а не до Верховного Архиєпископа. Він стверджував неможливість введення в життя нашої Церкви постанов Другого Ватиканського Собору через те, що канони, які зв’язують нашу Церкву із Східньою Конґреґацією ще не скасовані. Статті о. Голинського є такі, як Східній Конґреґації треба і в тому він свою ролю виконав ревно. Вони є завеликі, щоби їх вмістити в «Монтаж думок», і до них ми зможемо повернутись основніше в наступних зошитах нашого журналу, як буде потреба. Тепер ми вибираємо лише деякі опозиційні до думок о. Мальонея твердження о. Голинського, щоби поширити нашим читачам діяпазон міркувань.

«К. 326 параграф 2 постановляє, що архиєпископ /верховний/ може важно виконувати свою владу тільки на території власного архиєпископства, оскільки з самої природи справи, або з правних постанов не випливає щось інше. З постанов дальших канонів випливає, що не можуть існувати митрополити, єпархіяльні єпископи та екзархи, вилучені з-під юрисдикції патріарха чи верховного архиєпископа і підпорядковані безпосередньо Апостольському Престолові. Ця залежність іде очевидно тільки через Конґреґацію для Східніх Церков…

Нав’язуючи до сказаного вище, шукаємо відповіді на питання: чи наш Верховний Архиєпископ має юрисдикцію над українськими католицькими ієрархами і вірними?…

З того, що ми навели вище, випливає, що ні, бо всі наші митрополити, єпископи та апостольські екзархи підпорядковані досі Апостольському Престолові.

Думаю, що наші ієрархи на заході не можуть самовільно зривати зв’язок залежности від Східньої Конґреґації і в усіх справах звертатися безпосередньо до Верховного Архиєпископа, – як про це гадає о. Мальоней, бо для такого вичувається потреба окремого правного акту, яким Апостольська столиця поширила б юрисдикцію Верховного Архиєпископа на митрополії і апостольські екзархії у вільному світі; а за тим Східня Конґреґація мала б передати йому всі справи нашої Церкви»…

/Християнський Голос, 14. липня 1968 р./ 

«…Аналогічний новіший приклад це створення Апостольської Екзархії для українців у Арґентині. Апостольський Екзарх, Кир Андрій Сапеляк є також за постановою Соборового Декрету про Східні Церкви Католицькі /точ. 7, уст. III/ «по приписам права» приєднаний до ієрархії Української Католицької Церкви візантійського обряду і з обов’язку приймає участь у конференціях наших Владик під проводом Верховного Архиєпископа, – але як що йдеться про юрисдикцію, – то він є підчинений безпосередньо Апостольській Столиці, тобто Конґреґації для Східніх Церков»…

/Християнський Голос, 25 серпня 1968 р./ 

Для піддержки своїх арґументів о. Голинський покликався на факт існування Арґентинського Екзархату. На його нещастя Екзарх Арґентинського Екзархату Преосв. Кир Андій Сапеляк розуміє свою ролю інакше, і в інтерв’ю з др. Б. Галайчуком він спростував погляди о. Голинського. Нижче передруковуємо це інтерв’ю за місячником «Український Самостійник» ч. 133 /вересень 1968/, що було там поміщене під заголовком «Влада Верховного Архиєпископа».

Верховний Архиєпископ відвідує тепер дочерні церкви. Чи він відвідує їх тільки, як достойний, почесний гість, ісповідник віри, а чи також, як їх зверхник?

Щоб відповісти на це питання, треба найперше з’ясувати поняття матірної та дочерної церкви. До II Ватиканського собору поняття церкви було стисло юридичним, і ця юридичність висловлювалася зокрема в принципі територіяльности, який, як Вам відомо, є притаманний римському праву та римській правничій думці. Латинська церква вважалася єдиним зверхником для католиків усіх обрядів. На соборі юридичний аспект відсунувся на дальший плян, супроти стисло богословського аспекту, що мало далекойдучий вплив на становище Східніх церков. З того погляду знаменною є 9 стаття соборового декрету про Східні церкви: «Згідно з найдавнішою традицією Церкви, особлива почесть належиться патріярхам Східніх церков, тому що кожний з них стоїть на чолі свого патріяхату, як батько і голова». Тобто юридична, римсько-правна, категорія територіяльної концепції уступає тут перед чисто богословською категорією батьківства-синівства, притаманною первісному християнству і збереженою дотепер на Сході. Це підхід, прийнятий на соборі, важливий зокрема для обрядових груп, що живуть у діяспорі: коли син покидає батьківський дім, як заробітковий еміґрант, а чи як політичний втікач, він не перестає бути сином свого батька, не зважаючи на територіяльне віддалення.

Можна зустрінутися з опінією, що ці соборові постанови мають тільки загальниковий характер. Декрет, мовляв, закликає до зберігання багатої духової спадщини Східніх церков, звертає увагу на традиційні права патріярхів,тощо, проте, якщо йдеться про конкретні рішення то завжди покликається на правні постанови, тобто на обов’язуюче канонічне право, яке не змінилося після собору.

Ще не змінилося. Треба виправити непорозуміння щодо відсилачів декрету до обов’язуючого права. В канонічному праві, як у кожному іншому, є неможливим розходження між загальними принципами і конкретними, зобов’язуючими нормами. Зобов’язує загальний правний принцип «давніший закон уступає перед пізнішим.» В нашому випадку пізніше право – це соборовий декрет, а давніше право – це канонічний кодекс. Відомо, що цей кодекс тепер переробляють, нагинають його до постанов собору. Конкретно: при покликуваннях на приписи права йдеться про майбутній канонічний кодекс, згідний з принципами соборових декретів.

Чи українські католицькі митрополії, єпископства та екзархати в західньому світі можна вважати дочерними церквами?

Без сумніву, що так. Вистачає пригадати, як вони, відкіля дістали свою ієрархію, духовенство, чернечі чини. Ніхто інший, а митрополит Андрей Шептицький зорганізував наші дочерні церкви в Новому світі і злучив їх нерозривно з матірною українською церквою. Він мав повну свідомість, що є духовним зверхником усіх наших еміґрантів, що має обов’язок, як їхня церковна влада, дбати про духовне життя і про організацію душпастирської опіки для них.

Так, це вияснює походження ієрархії нашого обряду в країнах Нового світу і її початкове підпорядкування. Але чи це підпорядкування зберігається далі? Чи взагалі є допущеною якась зверхність матірної церкви над дочерними, що існують в далеко віддалених країнах, на інших континентах?

ІІ Ватиканський собор признає виразно тісне пов’язання між матірною і дочерними церквами. У 23 статті Конституції про церкву говориться: «Древні помісні церкви, неначе матері віри, породили других, неначе дочок, з якими пов’язані аж до наших часів пізнішою зв’яззю Любови в таїнственному житті та у взаємному пошануванні прав і обов’язків». Те саме, ще виразніше, стверджує 7 стаття декрету про Східні церкви: «Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, по приписам права він залишиться приєднаний до ієрархії патріархату».

Але Українська католицька церква не творить патріярхату!

10 стаття декрету про Східні церкви постановляє: «Те що сказано про патріярхів, по приписам права, стосується також і Верховних архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь окремої церкви або обряду».

Чи залежність від Верховного Архиєпископа не противиться правам Римського Архиєрея, який для всіх Східніх Церков послуговується Східною конґреґацією?

Також і тут треба віднестися до постанов останнього собору. Перед собором папа послуговувався в багатьох справах Римською курією, але собор передав чимало цих компетенцій в Латинській церкві єпископським конференціям, а в Східніх церквах патріярхам та їхнім синодам. Для прикладу наведемо 9 статтю декрету про Східні церкви: «Патріярхи разом із своїми синодами становлять вищу інстанцію для всіляких справ патріярхату, включно з правом творення нових єпархій та іменування нових єпископів свого обряду в межах патріярхальної території, із застереженням невід’ємного права Римського Архиєрея інтервеніювати в окремих випадках». Йдеться тут конкретно про обмеження іменувань єпископів поза територією патріярхату чи верховного єпископства. Справа в тому, щоб патріярхи в тій самій латинській території не діяли відокремлено, без координації з папою. Такий є змисл цього обмеження.

Чи екзархати можна вважати також дочерними церквами?

Очевидно. Екзархат це ніщо інше, як єпархія, яка не має ще остаточного оформлення. Тому її ординарій виконує владу від імені Римського Архиєрея. Проте екзархат належить до помісної церкви на рівні з митрополіями та єпархіями.

Чи приналежність наших ординаріїв до Єпископських конференцій в країнах нашого поселення не послабляє пов’язання з матірною, помісною церквою?

Зовсім ні. Ця приналежність є подиктована конечністю адміністративного та пасторального характеру. Але не існує справжня канонічна субординація, отже немає порушення канонічного пов’язання між матірною церквою і помісною.

Глибину міркувань на тему Українського Патріярхату доповняє нам тижневик «Нова Зоря» ч.36 із Чікаґо, редакційним коментарем п.н. «Патріярх» Думки отців редакторів, які вони у припливі християнської щирости вилляли на папір, подаємо нижче, у перекладі з англійської на українську мову.

«…Чи матиме Український Католицький Патріярх юрисдикцію поза межами території Львівської Митрополії, і спеціяльно чи матиме він юрисдикцію над американськими єпископами українського обряду? Чи матиме він юрисдикцію над рутенцями /Закарпатцями, ред./ католиками?

Відповідь уже була подана до відома в Римі, в листопаді 1966. Кардинал Сліпий силою наданої II Ватиканським /Собором, ред./ патріяршої влади верховним архиєпископам має юрисдикцію над українськими католицькими єпископами в Америці, але не над рутенцями. /Теоретично так, але уділення юрисдикції згідно з нормами права ще не розв’язане/.

Чи ми потребуємо патріярха? «За» і «проти» є вже вичерпні. Головні арґументи американських українських католиків проти патріярхату є такі, що він був би перешкодою в екуменічних відношеннях з православними, послабив би Ватикансько-радянські відношення, здушив би рух пристосованця нашої української церкви до американського терену /асиміляції, ред,/, і посилив би шовінізм, який в українців заступає патріотизм.

З другого боку Український Католицький Патріярхат був би символом духових зв’язків, які об’єднали б українців у всьому світі, спеціяльно тих, що терплять за віру і обряд в Радянській Україні.»

Вичерпну відповідь «Новій Зорі» дав на сторінках «Мирянина» з листопада-грудня 1968 ч. 11-12 /21-22/ Володимир Добрик у статті п.з.: «Патріярхат і Нова Зоря». Автор опрокинув усі міркування «Нової Зорі», що були звернені проти потреби патріярхату в Українській Католицькій Церкві. І добре зложилось, що статтю опубліковано саме в «Мирянині», що є добре обізнаний з еквілібристикою «Нової Зорі». Вистарчить для підтвердження цеї християнської газети зацитувати твердження її редакторів про це, що прив’язання українців до віри батьків, до чистоти обряду та глибокої духовости нашої Церкви – це шовінізм та націоналізм. У відповідь «Новій Зорі» п. В. Добрик висловлює такі думки:

«МИ АЖ НІЯК НЕ ВВАЖАЄМО СВОГО ПРИВ’ЯЗАННЯ ДО ВІРИ БАТЬКІВ, ДО ЧИСТОТИ ОБРЯДУ, ДО ГЛИБОКОЇ ДУХОВОСТИ НАШОЇ ЦЕРКВИ ЗА ШОВІНІЗМ ЧИ НАЦІОНАЛІЗМІ /Підкреслення автора/ Ми є і залишаємося льояльними громадянами цієї для багатьох прибраної, а для наших дітей природної країни, яка стала нашою, і в розбудову якої ми вносимо свій труд. Ми вдячні за багато благ американської демократії і приймаємо за свої немало ідеалів американського суспільства. Але нехай ніхто не накидає нам єдиний англо-саксонський чи католицько-ірляндський штамп як виключно американські вартості, ідеали і форми життя та організації.

Америка сильна своїм плюралізмом, респектом до індивідуальних властивостей і до самобутности груп. На цьому вона збудована, і це запорука її дальшого благословенного розвитку й добробуту».

До висловлених у цьому монтажі думок на тему помісности Української Католицької Церкви слід додати ще становище Його Еміненції Кардинала Вільгельма Фюрстенберґа, сучасного пропрефекта Священної Конґреґації Східніх Церков. Весною цього року делеґація Комітету Оборони Традицій і Мови Української Католицької Церкви в складі двох осіб, проф. Попеля й інж. Трусевича, була у Римі і мала нагоду говорити з Кардиналом Фюрстенберґом. Бажаючи піддержати на дусі наших чікаґівців Кардинал Фюрстенберґ деклярував їм свою концепцію майбутнього розвитку нашої Церкви й цілої діяспори складену у чотирьох пунктах. Два із них відносились до прикрої ситуації в Чікаґо і їх лише посередньо можна б віднести до проблем цілости нашого церковного життя, а другі два пункти, спрямовані у центральні проблеми самобутности української національної субстанції і до основ нашої церковно-релігійної організації, подаємо нижче у першій особі множини, на підставі запису на магнітофонну стрічку звідомлення учасника делегації проф.. Б. Попеля.

1. Він, /Кард. Фюрстенберґ, ред./, об’їжджав весь Близький Схід і давав поручення, щоби зберегти універзальність і однообразність Католицької Церкви усі християнські католицькі групи, які святкують релігійні свята по іншому як Григоріянський календар, примінювалися до більшости, яка святкує за Григоріянським календарем. Отже наша меншина в Америці зовсім слушно повинна приміситися до Римо-католицького обряду, бо ми є тут між римо-католиками меншиною, і маємо святкувати згідно з Григоріянським календарем.

2. Щоби ми не протестували проти асиміляції і інтеґрації нашої молоді під національним і релігійним оглядом в тих суспільствах, де вона знаходиться.

Наведені в монтажі думки, одні з яких можуть концепційно задоволити наших читачів, а другі ні, створюють практичні умови для дальшого розвитку життєвих справ нашої Церкви. Думки ці вірні, якщо йдеться про причини й спосіб думання їх авторів, і про головні цілі яким вони служать. Думки ці компетентні, бо автори професійно чи станово кваліфіковані до справ, про які говорять. Не знаємо котрі із цих думок претендують на вирішальність, але знаємо, що серед схрещування напрямків усіх цих думок відбуватиметься Синод Українських Єпископів у Римі. Наші читачі і загал вірних повинні усвідомити собі дійсну природу справ, з якими їхні Ієрархи матимуть діло на Синоді.

З огляду на актуальність тематики – поміщуємо оцю статтю Первоієрарха Української Католицької Церкви Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого.

І

Хто слідкує за живчиком суспільного життя і розвитком культури в останніх десятиліттях, той без труднощів догляне успішну працю творчої руки католицької Церкви. Минають вже ті часи, коли на Церкву і на релігію загалом гляділи деякі як на втілене назадництво і давно перестарілу установу, яка в житті держав, народів, а в нашім зокрема, не повинна вже більше займати місця, а ще менше добиватися ролі впливового чинника. Сьогодні і найбільше ворожі живла ставляться до Церкви як до авторитету, опертого на незапереченій моральній могутності. Бо Вселенська Церква одинока, не зважаючи на промахи поодиноких людей, через увесь час шаліючої воєнної хуртовини і в повоєнному лихолітті високо держала Христовий стяг і стояла немов гранітна скеля, об яку відбивалися і найстрашніші запінені хвилі. З численних революцій і упадків держав Церква вийшла обновлена і зміцнена. Не диво, що церковним справам починають пильну увагу присвячувати і люди, які своїм життям і світоглядом стояли далеко від неї. А навіть цілі народи, держави, їх міністри, делегати і представники з чистого опортунізму, збираючи всі будуючі сили для свойого відродження, числяться з Церквою і, хоч як може нерадо, піддержують з нею зв’язки, бажаючи собі бодай нешкідним зробити її моральний вплив і значення серед своїх горожан. Та «сильні мира цього» радше і мабуть виключно дивляться, щоби так сказати, на видиму і зверхню повагу і не беруть під увагу її внутрішньої духової надприродної сили, на якій стоїть Христова Церква, на яку спирається цілим своїм єством і в якій лежить її живучість, вічна юність і благодатна творчість. Надприродною силою запевнений Церкві провід в історії людства.

Другою причиною, яка підносить вартість і вищість Церкви в очах сучасного світу, то недомагання нової культури. Модерну культуру ціхує даремне змагання – зі запереченням християнства опанувати життя і власними силами визволити людину з її немочі і нужди. І в тому нестримному нагальному напорі розвиток культури звузився; вона стала односторонньою, матеріяльною, ба навіть матеріялістичною. Новий вік може почванитися тим, що осягнув небосяжні вершки, і ще пнеться вгору, в техніці, військовій штуці, в будові хмародерів, в опанованню просторів, в торговлі і промислі, в гіґієні, в поборюванні бакцилів, і т. п. Та, на жаль, в моральному, етичному житті капітал чеснот, скромности, покори, справедливости, безінтересовности, пожертвування для других, моральної чистоти, не то, що не зріс і не приніс відсотків, але радше змалів, його курс обнизився, ба навіть серед промахів, похибок і прогріхів буденного життя він марнується. Чому? Бо умові спосібності одідичуються рідко, а моральні чесноти зовсім ні. Їх треба все наново культивувати і плекати. А культура пішла в напрямі заспокоєння матеріяльних вимог і тілесних бажань та злегковажила духові потреби людини, її тяжкі гризоти, терпіння і журби. Поза плоттю і землею вона не хоче бачити нічого,так немов би справді станула під цинічну девізу німецького поета: «Den Ніmmel überlassen wir den Engeln und Spatzen»[1].

На цілій пестрій виставці модерної культури нема ніякого винаходу, який міг би зарадити марнуванні і розбиванні моральних сил, спинити зневажання і переступлення Божих заповідей. Не видно там, щоби хто старався виступити проти розгнузданої змисловости, безмежної нахабности, жажди насичення і звірської наживи паразитизму. Всіми і найбільш подиву гідними винаходами не звільнено людини від фізичних і душевних болів і не вирвано її з обіймів грізної і невмолимої смерти. Безоглядний еґоїзм, особистий і національний, не був може ніколи, на загал беручи, такою виключною пружиною людської праці і людських змагань, а при тому не давалася ще так діймаючо відчувати відсутність великих ідеалів, високих цілей, моральної глибини і постійности, одушевлення могутніми кличами, як в останніх часах. Рік за роком кінчиться недобором в ідейности, а при тому одночасно розгніжджується релігійний індиферентизм і матеріялізм. І тому слушно сказав один американський політик, що світ не потребує вже більше банків, але більше реліґії. Звідси отже той песимізм, який наче чорна тінь супровожає новочасну культуру і зростає з її ростом. Надія на земський рай з «високо-культурними джентелменами», то утопія і пуста мрія, яку розвіяв до останку воєнний вихор. Страшна недуга, на яку хворіє модерна думка, то суб’єктивізм, охота опертися на свої власні і виключні сили зі запереченням об’явлених правд, з усуненням Божого авторитету. І якраз це розкладає суспільне життя, точить сам стрижень модерної культури, і гне до долу її хребетний стовп.

II

Найвища надземська мета не лише не звільнює людини від праці над удосконалюванням культури, творенням і осяганням догідніших, щасливіших життєвих умов для сучасних і майбутніх поколінь, але навпаки вимагає від неї праці в тому напрямку. Людина обов’язана видобути зі себе і використати свій досвід, пильність, енерґію та свої тілесні і духові способности, щоби розвинути духові і тілесні сили свого народу і тим способом сповняти тут на землі своє покликання. Бути християнином-католиком – не значить піднестися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напруживши і найменшу клітину свого мозку і своїх м’язів. Його святим обов’язком є, щоби католицька ідея вийшла в гадці, слові і ділі найкращою, найблагороднішою і найприманчивішою та щоби людина здійснювала принцип й ідеали християнства, як найвищої культурної релігії. Віра вимагає від людини діяльности, а не фанатизму і неробства.

Католицька Церква хоче і може виховати для суспільностей людей чесних і ідейних, горожан у повному того слова значенні, роботящих, з правим серцем, з ніжною чуйною совістю, з почуттям пошани для авторитету, права і справедливости, а при тому свого власного достоїнства. Віруючий громадянин бачить у сповнюванні горожанських обов’язків Бога як суддю і не руководиться лише людським страхом. Бо людським страхом і переслідуваннями не утвердив це ніхто держави і не завів тривкої задовольняючої горожан, форми життя.

Католицизм протиставиться всякому висилюванню і винищуванню організму. Тому католицькі духовники не будуть ніколи і в жаднім народі помагати ніяким підприємцям, що хочуть порнографічними романами, розкладовими історіями, ідеалізуванням самовбивств грати на людських і так слабих уже нервах та затроювати зболілу душу, але уміркованістю, працьовитістю, чесністю, любов’ю ближнього відкривають людині дорогу до розквіту своєї природи, будять в ній жажду знання Божого і людського, дають радість, веселість, повноту життя. Католицька релігія виступає всіми силами проти всього, що розкладає націю, проти самовбивств, проти протиприроднього зменшування населення, розводів, кримінальних злочинів і т. п. Моральний закон мусить проникати ціле життя, мистецтво, науку і діла, а в літературі має пробиватися чистота обичаїв, ідейність, радість життя, здержаність і уміркованість in Venere Baccho Сегеге[2]. Бо тим тільки запевнена охота до життя і нормальний розвиток нації. В суспільнім життю домагається католицька Церква справедливости і правости, бо усунення моралі з цеї ділянки людської культури веде до безоглядної конкуренційної боротьби зі всім і вся і тягне за собою знищення господарських, мирних умовин. А нераз, скільки нужди і зруйнувань оминається – вже після виповнення строгої справедливости – відколиком до любови ближнього!

Здоровий індивідуалізм признає католицька Церква. Кождий має право вибитися понад інших, стати багатшим, удосконалити свої спосібності і спосіб життя, але цього не можна осягати безправними дорогами. Є неоправданим закидом, наче б католицизм сіяв зневіру між людьми, почуття неспособности, безсильнссти і безвартости. Навпаки, це голошена ним правда, що Бог вложив у душу чоловіка стихійне бажання стати чимсь вищим і досконалішим, а тим самим щасливішим. Правда, все змагання християнина і вся його праця є і має бути безпосередньою і посередньою /через людей/ службою Богові. Але ця служба не є чимсь понижуючим: служити Богові значить царювати і якраз в цій службі людина взноситься до таких висот звершености, про які своїми силами не могла би й подумати. Послух авторитетові Божому і людському, тягарі закона, посвята для ближніх не нарушують зовсім людського достоїнства, але легковаження, деспотизм, тиранія, рабство, вислугування людським примхам і пристрастям·, ось що болить, ломить і упідлює чоловіка. Католицька Церква бере все на увагу нові кличі, які підносить час, потреби, які видвигає суспільність, тверді домагання, які ставить нарід. Бо було б одчайдушним розбивати їх тараном без розбору, як знову безумним було б притакнути всім, навіть хворобливим ознакам у клекітливім і бурхливім вирі життя.

Далі дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенств і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченню протиставить – будування. Так само в цілім громадськім житті не знає католицизм фанатизму і брутальної нагальности. Треба все мати щиру волю бути справедливим і брати на увагу все, що на це заслуговує. Всяка односторонність, вузькоглядність є чужа католицизмові. Люди з малими виїмками не є зовсім добрими ані зовсім злими, бо в кожнім, як у відблеску Божої мудрости і краси, є щось, що треба цінити і любити. Через те стоїть католицизм у різкім противенстві до всякого сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблемів і суспільної структури.

Католицька Церква не робить ніяких надій, що охоронить на землі громадян і цілий нарід від хрестів і що увільнить їх від терпінь. Бо катастроф у природі і свобідної волі з вибором доброго і злого не дасться ніколи усунути, а так само втікти від смерти. Але біль і терпіння в понятті Христової віри зміняють своє обличчя. Християнина на вид болю не опановує бездушність і безнадійна резиґнація; він свідомий того, що має надприродню силу, щоби його перенести, що часові терпіння, пожертвування, то нагода до сталення волі, до плекання чеснот, терпеливости, уміркованости, то нагода до поборення лихих нахилів і оминення грішних покус. Перенесені терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і вдоволення, завдатком вічних нагород у майбутнім житті. Словом, усі дисонанси терпінь зливаються в християнстві в гармонійну, милозвучну і радісну пісню вдячности і любови Бога. В такому розумінні тяжкість виповнення закона і понесених жертв у громадськім житті заникає до половини, що більше, стає активним і творчим принципом. Католицька віра ніколи і ніде не полишила ще людини в розпуці і вона одна є в силі двигнути її з розгнузданости, з чорного песимізму, з матеріялістичного багна і поставити ясно ціль життя та піднести до світлих і чистих висот.

В такому розумінні терпіння – це не безнадійні, безвиглядні лаокоонські страждання, але це немов хрестні страсти Христа, що є завдатком нового життя, відродження, світлого майбутнього, туземного і небесного. Так треба дивитися очима віри і на ту страшну катастрофу, яку переживаємо. Вона не має нас погребати, стати розвалом і домовиною, але обновлені і відроджені, маємо двигнутися з-під руїн до кращого життя. Не треба забувати, що по страстній п’ятниці усе наступає Світлий Великдень.

III

Католицька Церква і її духовенство може отже мати на державно-горожанське життя тільки благодатний вплив, і тому наш нарід при орґанізуванні свого життя, при творенні своєї державности не може і не сміє легковажити собі такого союзника, якщо щиро і поважно призадумується над своїм піддвигненням. Щасливий нарід, якого паном є Бог /Пс. 143,15/. Католицька Церква одинока може виховати українській суспільності, українській державі всевідданих священиків, повних посвяти борців, совісних урядовців, непідкупних зарядчиків, перейнятих патріотичним духом громадян, яких і в найтяжчих і найприманчивіших покусах піддержить і зміцнить їх жива віра в Бога. Вони стануть силою, честю і славою нашої батьківщини і на них наш нарід збудує свою могутню державу.

Католицизм – як всюди, так і в нас – ставить собі все за завдання, привести кожний хаос до порядку, з розбитих атомів створити величаву будівлю і передати з неї найцінніше і найтривкіше. для вічности. Тому і нашому народові допоможе він віднайти і воскресити всі творчі сили, двигнутися зі страшного розбиття і викреше в ньому животворну силу. Він зміцнить дзвінкий клич утвердження себе і збереження своїх національних прав до життя. Пригадаймо собі як завдаток в цій надії ті всі культурні цінності, які створила в нас реліґія, в письменстві, співі, музиці, мистецтві, законодавстві, техніці; скільки творчих сил і краси добула вона з душі нашого народу; гляньмо духом на всі наші прегарні затишні церкви і ніжні ікони, щоби відкинути і мимовільну думку боротьби і розбрату з вірою. І коли б ми, нині розчавлені і безпомічні, хотіли ігнорувати цю культурну силу католицької реліґії, треба би нас назвати хіба очайдухами. Але відразу з радістю можемо заявити, що такого стихійного намагання, крім поодиноких голосів, в нашім народі не було і нема.

Та натомість як протест гнету нації зі всіх сторін кинено гасло зукраїнізування нашої Церкви. І можна його і добре і зле розуміти. Вселенська Церква має порушити всі і найтонші струни душі народу і використати всі його засоби, умови життя, мову, характер, щоби сповнити своє завдання. Її ієрархія має мати все на оці добро нації, вічне і дочасне, а змагати всіми силами до його розвитку. І якщо тільки Вселенська Церква має можність у народі сповнити своє призначення, вона сповнює вже тим самим найблагороднішу патріотичну прислугу. Навпаки, коли вона має так зукраїнізуватися, що стане в суті речі залежногою від державного уряду, а її ієрархія – не признаючи над собою Апостольського Престола – має вислугуватися партіям і їх правительствам, тоді така церква, відірвана від матірнього пня, не діє і засихає. Замість стояти на сторожі Божого закону, вести вірних до вічного життя і нормувати туземне, її саму ведуть і поганяють в ярмі. Вона затрачує з часом Божий характер, стає іграшкою і м’ячем у руках сильних цього світа, а тим самим це може виповнити заповіту, даного їй Христом та відповісти Його намірам. Тому то така церква не представляла ніколи поважної сили, була тільки тягарем для народу і в часі народньої недолі нераз вислугувалася і вислугується ворожим живлам. Вона не двигнула ще жадного, народу, не двигне і нашого, бо її саму треба двигати.

Домагаючися голосу для Вселенської Церкви в національнім і дер­жавнім життю, її примату, то цим ще далеко до претенсії теократії і пересадного клерикалізму. Бо Христос не дав ні політичного кодексу, ні не означив форми правління, а навіть, коли єпископ або папа пра­вить у державі, то не на основі надхненого Св. Духом кодексу, але людських законів.

Киньмо оком на католицьку Церкву в нашім народі, на діяльність нашого духовенства на Галицькій Землі в повоєннім часі. Правда невдалі зриви, знівечені пляни народу, пережиті терпіння викликали і в нас подекуди зневіру і знеохоту, нагінку за виновниками, жалі і нарікання, але, це звичайний об’яв. По невдалім повстанню писав і Міцкевич на скитальстві:

O tem że dumać na paryskim bruku,
Przynosząc z miasta uszy pełne stuku,
Przeklęstw i kłamstwa, niewczesnych zamiarów,
Za poznych żalów, potępieńczych swarów!
Nie dziw, że ludzi, świat, sobie ohydzą,
Że utraciwszy rozum w mękach długich,
Plwają na siebie i żrą jedni drugich![3]

Але слава Богу, цей період вже поза нами. З признанням треба ствердити, що в цім страшнім повоєннім лихоліттю, не зважаючи на найнесприятливіші умови, слідні позитивні успіхи: масові місії очищують і обновлюють душу народу, а орґанізовані кооперативи підносять його з матеріяльної і економічної нужди і зубожіння. Є надія, що ця праця піде далі щасливо вперед, що повалить сектанство і опреться большевицькому напорові. Спільна тяжка недоля з’єднає і стіснить наше духовенство ще більше з народом, запряже до спільної праці, до братньої помочі, до будови, до творчости.

Gemeisame Hilfe in gemeinsamer Not
Hat Reiche und Staaten gegründet;
Der Mensch ist ein einsamer nur im Tod,
Doch Leben und Streben verbundet.[4]

В цій обновній роботі повинен нам все присвічувати многовіковий досвід католицької Церкви. Вона бачила вже не один початок і не один кінець держав і народів, установ і форм правління і всіх їх пережила і не одну ще переміну в суспільно-державнім і народнім життю переживе. Ніяка моральна духова сила всіх віків і всіх народів не може навіть у приближенню мірятися з цим найсильнішим об’явом людської історії і культури! Тому сильна держава, могутній нарід тоді, коли їх оживотворює католицька релігія, і то в тій мірі вони кріпшають, чим сильніше б’є в них її живчик. Бо з Вселенської Церкви переходять на кождий нарід, на кожду державу її прикмети непобідимої могутньости, гранітної непохитности і неустрашимости в принципах, гнучкости в умовах і Божої вічности.

Промова виголошена на Бенкеті в пошану Його Блаженства Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви Кардинала Кир Йосифа Сліпого, у «Вальдорф Асторії» в Ню Йорку в суботу 3 серпня 1968 року.

Ваше Блаженство! Блаженніший Наш Архипастирю!

Ваші Високопресвященства!
Високопреосвященні і Преосвященні Владики
Всесвітліші, Високопреподобні й Всечесні Отці.
Високопреподобні й Преподобні Сестри!
Достойні Представники наших наукових, культурно-громадських,
політичних, церковних та молодіжних організацій.
Святочна Громадо.

Українська Церква й Народ упродовж довголітньої нашої Історії – це два нерозривні звена буття українського життя так на вершинах його слави, як його занепаду.

На жертовнику Української Церкви клали свої голови найкращі сини нашого народу та платили найвищою ціною свого життя за дорогу нам справу. За свій народ і за свою Церкву. Клали свої голови митрополити, єпископи, священики та численні маси вірних обох віровизнань, і платять цю велику ціну ще й досі. Зокрема в останній світовій війні за Українську Католицьку Церкву заплатили своїм мучеництвом і геройською смертю наші єпископи і тисячі священиків та вірних, які до останнього віддиху свого наземного життя, до останнього удару свого жертвенного серця не схитнулися, але твердо стояли за свою прадідівську віру, в обороні своєї Церкви й свого народу. Ми сповнені гордости за їх геройський чин, клонимо голови перед їх найбільшою жертвою, на яку лише могла спромогтися геройська людина.

Сьогодні ми клонимо голови у покорі, вдячності й любові перед нашим найбільшим сучасним мучеником Вселенської й Української Церкви, перед Вашою иайдостойнішою особою, Ваше Блаженство, та дякуємо Всевишньому за Ваше спасіння і за ласку бачити Вас тут серед нас і вітати, хоч далеко від рідного краю, а все таки серед своєї рідної громади Ваших вірних на Північному Континенті Америки, а зокрема у митрополії світу, в Ню Йорку.

Боже провидіння привело Вас, Блаженніший Верховний Архипастирю і Патріярше Української Католицької Церкви, до столиці християнського світу Риму, у вільний світ, відвідати своїх вірних, розсіяних у діяспорі, та принести нашій Церкві і Її вірним єдність, любов і мир, і за Вашим проводом, за Вашою працею та працею наших церковних ієрархів і мирян доконати історичної ваги чину, чину міцного об’єднання нашої Церкви, та завершення Її патріярхальним устроєм.

Лише сильна, об’єднана Українська Католицька Церква в діяспорі під проводом Синоду Українських Єпископів, з Вашим Блаженством як Її Патріярхом, може сповнити своє екуменічне завдання у цілій Вселенській Церкві, довести до відродження нашої Церкви у рідному краю, чого деякі познаки ми вже бачимо хоч би на нашому рідному клаптику землі у Словаччині, та створити сильну скалу віри на Сході, сильну у своїй прадідівській церковній традиції та обряді Помісну Українську Католицьку Церкву, для сповнення нею Божого післанництва в цілій Вселенській Церкві.

І саме цього вірні гаряче бажають та очікують від Синоду наших Ієрархів і надіються, що за Божою поміччю та дією Синоду наших Єпископів під Вашим, Ваше Блаженство, проводом це здійсниться, а весь народ тоді буде з ентузіязмом вітати свій автономний Синод і Вашу Достойну Особу, як Патріярха.

Ваша тріюмфальна поїздка по Північному Континенті Америки та відвідини нашої громади в обох метрополіях, від Торонто-Монтреаль починаючи й на Ню Йорку кінчаючи, принесла нашій громаді невимовний духовий підйом та сильне об’єднання довкола нашої Церкви, довкола Її Ієрархів, а зокрема виявила незвичайну любов, прив’язання, пошану та синівську відданість її найдорожчому Архипастиреві, Блаженнішому Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви в Діяспорі.

Ці багатотисячні маси вірних, що на чолі з своїми Ієрархами по всіх осередках так ентузіястично вітали свого Найвищого Архипастиря і Голову Помісної Української Католицької Церкви однодушно виявили, що усі – усі від наших Ієрархів починаючи, а на кожному вірному без огляду на його політичну чи станову приналежність кінчаючи, стоять, Ваше Блаженство, з Вами й за Вами, серцем віддані Вашій Найдостойнішій Особі й Вашій справі·

Сьогодні, в цій поважній святочній хвилині я невимовно щасливий, що маю велику честь щиро Вас, Ваше Блаженство, вітати від цієї святочної громади та й від тих, що тут не мали щастя бути, від громадян тут народжених та давно й новоприбулих, щиро вітати так від тих, що від появи Вашої Достойної Особи у вільному світі, зорганізовані в Краєвім Т-ві за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви були і є щиро віддані Вашій справі від початку до сьогодні, як також від тих деяких, які стояли дещо осторонь від згаданої проблеми, але сьогодні вже всі об’єднано стоять на правильному шляху.

Сьогодні серця усіх, цілої громади, сповнені великою радістю із Вашої появи та побуту серед нас горять щиро, любов’ю до Вас, а об’єднані Вашим незломним духом, не скореним навіть упродовж довгих років Вашого життя – Мученика за Вселенську й Українську Церкву, є готові всі зі синівською відданістю допомагати Вам у виконанні Вашого великого, історичної ваги для Церкви й народу, післанництва.

Нюйоркська громада направду щаслива й горда за те, що може вітати Вас, Ваше Блаженство, у себе як свого найдостойнішого гостя. Як скромний син Золотого Поділля, яке для Історії видало багато великих синів нашого народу, я маю шану бути речником тих щасливих приявних тут і неприявних подолян, Ваших земляків, та привітати у Вашій особі найбільшого сучасного сина українського Поділля, до якого з тугою в серцях крізь океан споглядають з пошаною земляки, рідні подоляни.

Хай же ця сьогоднішня радість Вашого гостювання з’єднає нас усіх Вашим непереможним духом, загріє нас до праці та скріпить нашу віру, що корабель» на кермі якого опочиває Ваша рука, допливе за Божою поміччю до щасливого призначення.

Проте вітаючи Вас, Ваше Блаженство, ми вже відчуваємо, що мусимо Вас й пращати у дальшу дорогу до Південного Американського Континенту.

Сердечно пращаючи запевняємо Вас, що у Вашій дорозі супроводжатиме Вас не тільки наш щирий жаль, що так скоро залишаєте нас, але також гарячі молитви до Всевишнього за Ваше здоров’я на довгі роки.

Нехай же буде вільно мені, від імені Ваших вірних синів і доньок, разом з побажаннями зложити Вам доземний уклін, та синівський поцілунок на Вашу мученику, але тверду, нескорену руку великого Мученика за Церкву й Народ, Нашого Духового Батька, і вже у найближчій майбутності Першого Патріярха Української Католицької Церкви.