Іванка Крип’якевич

«Я молюся за них, не за світ молюся,
а за тих, яких ти дав мені, бо вони твої.
Отче святий, ради імени твого бережи їх,
тих, яких ти дав мені, щоб вони були одно, як і ми» 

Ів. 17, 9-11.

13-15 серпня 1991 р. до Ясної Гори в Ченстохові з усіх кінців світу ріками почав стікатися Божий люд. Проща! Нагода торкнутися духом до святого місця, просвітліти, переобразитися, нагода для молитви і випробування для тіла. Це — проща… Чудове, напівзабуте слово, яке в мене асоціюється з подіями, свідком яких я ніколи не була.

Згадуються вицвілі світлини прощ до Почаєва і Унева, до Гошева і Крехова, до Лаври в Києві і до Зарваниці, де донині зберігаються чудотворні ікони. Із світлин дивляться молоді, запалені ентузіязмом лиця монахинь і священиків, такі ж юні, як і лиця прочан, яких вони ведуть за собою.

Минув час погрому і час мовчазної Церкви, і через півстоліття виходимо з пустелі бездуховности. Виходимо і, усвідомивши наші втрати, знову відновлюємо прощу до своєї Покровительки і Заступниці. «Нарешті Твої діти прийшли до Тебе, Богородице», — цей напис тримали в руках українці в часі урочистої відправи з участю Папи Івана-Павла ІІ на Ясній Горі.

Всього до Ченстохови прибуло півтора мільйона молоді, серед них 10 тисяч паломників з України. З’їхалися зі Сходу і Заходу нашого краю, українці з Одеси і Вишгорода, з Києва і Тернополя, з маленької Копичволі і навіть з Сибіру (з Омська), українці з Петербургу і з далекої Канади.

Частина їхала поїздами, решта автобусами і машинами, деякі — навіть на роверах.

Прибули піші групи паломників. Ішли заквітчані, розспівані, несучи різьблені березові хрести, які самі зробили по дорозі. 196 дітей з Дрогобицького і Миколаївського деканатів, очолені їмостю Марією Говгерою, о. Андрієм Якубівим, о. Миколою Кожухом, о. Тарасом Куспісем, мандрували з Любліна до Ченстохови — майже 300 кілометрів. Захоплено розповідали, як по дорозі їх гостинно приймали поляки: готували нічліг, лікували поранені ноги, дарували зручне взуття. Разом ішли, разом молилися, співали і Христос промовляв до їхніх сердець.

Зі Львова прибули з релігійними програмами хор хлопчиків «Дударик», хор студентів консерваторії «Святиня», театр «Мета», хористи політехнічного інституту, камерний склад симфонічного оркестру «Україна».

13 серпня відбувся величавий похід української громади до ікони Богородиці. Це був день паломництв для всіх прибулих.

Вдивляючись у надхненні молитвою лиця молодих, я просила:

«Збережи їх, Богородице!
Щоб не ослабла їхня віра,
щоб кожне серце отримало нині від Тебе
в дар ласку Любови і благословення Матері.
Щоб їхньою дорогою був Твій Син.
Їхнім Світлом і їхнім Хлібом.
Щоб ні один з них не пропав».

І думаю, що не пропаде. Важливо тільки зберегти після прощі цей особливий стан духа, цю спрагу за світлом, за словами, які до кожного окремо сказав Христос. Бо мине час, і відновляться, вірю, у нас, в Україні, забуті стежки прощ, і з ними радісним кличем «Авва, Отче!» перейдуть тисячі молодих, які мають печать дару Святого Духа в своїх серцях.

Іванка Крип’якевич «Українська Молодь — Христові»
(Львів, 5 вересня 1991 р.Б.)

Напередодні 1991 року в Празі відбувався всеевропейський з’їзд молоді, який організувала релігійна община братів ТАІЗЕ з Франції. Це вже третій подібний з’їзд у Східній Европі, перші два були в Угорщині і Польщі.

Цього разу гостинна Прага прийняла більше 80 тисяч учасників на протязі одного дня. Ця зустріч була особливою хоча б тим, що вперше в неї включилася молодь з України (із східніх і західніх областей прибуло близько сотні учасників, в тому числі біля тридцяти зі Львова, з різних молодіжних організацій, включаючи хор під керівництвом п. Марії Процев’ят). Від організації «Українська Молодь — Христові» нас було п’ятеро на чолі з отцем Севастіяном Студитом.

Община Таізе заснована п’ятдесят років тому. Основою її діяльности є примирення християн всіх конфесій і напрямків і скерування їх до Христа, до первісних ідей Христової Церкви. Брати Таізе подорожують по світу, стишують конфлікти, ведуть просвітницьку роботу, моляться разом з тими, що терплять, заохочують молодь до роботи на своїх парафіях.

Коли, як не тепер, така праця є дуже актуальною, в час, коли віддаляються від нас прості істини: любов, прощення, приязнь. З кожним днем все більше замикаємося в своїх складних світах, хочемо вирішувати «гльобальні світові проблеми», турбуємося долею всесвіту і одночасно не перестаємо ненавидіти ворогів і братів своїх, не прощаємо їм провин, соромимося першими подати руку злагоди.

Чи це християнство?
Чи ми є учнями Христовими?
Ким є для нас Христос?

Такі питання чимраз активніше приходили на думку в тракті самого з’їзду. Можливо, для декого слово «з’їзд» є певним стереотипом. Уявляємо собі промовців і авдиторію. Тут було інакше: кожен ставав слухачем своєї душі, в якій по-різному, голосно чи тихо, промовляв Христос. Функцією братів Таізе було тільки сприяти таким розмовам, стимулювати їх і скеровувати у властивих напрямках. Форми різні: спільні молитви у шатрах, де одночасно вміщалося пару десятків тисяч молодих людей, спів, індивідуальні розмови з братами Таізе, короткі медитації, читання Євангелії всіма мовами.

«Українська Молодь — Христові» вже мала за плечима маленький досвід проведення подібних зустрічей (40-тисячний з’їзд молоді у Львові у вересні 1990 року), але те, що відбулося тут, було новим і несподіваним. Це захоплювало, пробуджувало уяву, дивувало своїми маштабами і глибиною. На мене найсильніше враження справили адорації Христа.

Чи ми були готові сприйняти все це? Не знаю. Контактуючись з ровесниками італійцями, німцями чи навіть з близькими нам чехами, дуже гостро відчувалася колишня ізольованість України від світу. Можливо, з нашої вини і через труднощі комунікації гостей з України, на жаль, ніхто не очікував, тому нам зразу було запропоновано приєднатися до російскої або польської групи. Вічна дилема. Її вдалося полагодити, вибравши незалежність. Дальшим наслідком ізоляції було те, що серед європейських мов, які вживалися на з’їзді, забракло української і білоруської. Очевидно, що українців приїхало небагато, але вони таки були! І були змушені заявляти про своє існування, пізнаючи світ і себе в світі, святкуючи свої маленькі перемоги.

Однак, в Празі ми не почували себе самотніми. В самому центрі старого міста є українська греко-католицька церква св. Климентія, є діяльні і щирі земляки наші, які колись починали тут Український Вільний Університет. Є дорогі серцю могили січових стрільців, воїнів УПА, інженерів, професорів і письменників, а серед них — як символ ностальгії за рідним краєм — хрест на могилі поета Олександра Олеся. Наближалося Різдво, і здивована готична Прага слухала на Кардовому мості «Бог предвічний», зачудована, зазирала до св. Климентія на Службу Божу, яку правив отець Севастіян (бо скрізь — орган, а тут хор співає!).

З легкою душею прощали ми Прагу, везучи на Україну ідеї майбутніх зустрічей і радість від свята спілкування з Тим, хто є Світлом для цілого світу.