Іван Прашко

The Fortieth Eucharistic Congress held in Melbourne, Australia, during February 1973 was truly an international event. The Ukrainian participation in the Congress was indeed a formidable one, and served to focus, once again, the attention of the Christian world on the plight of the Ukrainian Catholic Church. The Ukrainian Catholics in Australia prepared for the event several months before it actually took place. A beautiful booklet entitled UKRAINE—A CHRISTIAN NATION was published with the purpose to acquaint the visiting pilgrims from all over the world with our Church and its rite. His Excelency Bishop Ivan Prashko, the Ukrainian Catholic clergy, and the Ukrainian faithful in Australia, did everything to make the Ukrainian contribution to the Congress meaningful and relevant. In addition to the aforementioned booklet, the Ukrainian Eucharistic Committee organized an exhibition of Ukrainian Icons and an exhibition documenting the perse­cution of the Ukrainian Catholic and Orthodox Churches which they have suffered for more than two centuries. One of the truly grandiose events at the Congress was a Holy Liturgy concelebrated by his Beatitude Joseph Cardinal Slipyj, Major Archbishop of the Ukrainian Catholic Church and Maximos V. Hakim, Patriarch of the Melchites. During that Mass His Excellency Archbishop Maxim Hermaniuk, Metropolitan for the Ukrainians in Canada, preached a sermon which emphasized the need for justice as a prerequisite for peace.

During the various public meetings, such as concerts, banquets and the like, Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj frequently spoke about our Church and its current status. The recurring theme of His Beatitutde’s remarks was the need for a patriarchate for the Ukrainian Catholic Church. Again and again His Beatitude emphasized, that the Ukrainians, scattered all over the world and separated from each other by vast geographic spaces and many political and cultural barriers, can only be united by a strong Ukrainian Catholic Church. And in order to maintain its strength as well as its unity and integrity, the Ukrainian Catholic Church must be crowned with a patriarchal structure.

Australian television, radio, and newspapers gave the Ukrainians and particularly the Major Archbishop extensive coverage. In this sense, no other national or ethnic group dominated the Congress as much as the Ukrainian Catholics. The other Ukrainian Catholic bishops, namely those from Canada and Exarch from Jugoslavia, as well as the host, His Excellency Ivan Prashko from Australia, enhanced by their presence at the Congress the status of the Ukrainian Catholic Church on the international level and manifested its unity and its integrity.

The motto of the Eucharistic Congress “Love one another as I have loved you” was supplemented by the Ukrainians with the slogan For a Christian Ukraine. And it was precisely this Christian Ukraine which was visible at all times. It was represented by the Ukrainian Catholic bishops who came to Australia for this event, by the clergy, and by the faithful. But it was primarily the figure of the Ukrainian Patriarch, His Beatitude Major Archbishop Joseph Slipyj, who gave the Congress a Ukrainian imprint. He is truly a prophetic figure and his presence in Australia meant a lot not only to the Ukrainians who were gathered there, but also to the Roman Catholics. Perhaps no other event since the Synod in Rome served to emphasize the importance of our Church and its Primate for the entire Catholic Church as did the Eucharistic Congress.

For every Ukrainian participant of the Congress, both Catholic and Orthodox alike (and it should be added that there were many Ukrainian Orthodox at the event) the Eucharistic Congress will remain a real spiritual experience whose importance can as yet not be completely assessed. One can only voice one regret, namely the fact that not all Ukrainian Catholic bishops were present there. The Ukrainians in Australia were particularly disappointed with the absence of all Ukrainian Catholic bishops from the United States, whose unexplained decision not to attend the congress was incomprehensible to the Ukrainian catholic pilgrims gathered there.

On the whole, however, the Ukrainian participation in the Congress was a most constructive and informative effort on behalf of our Church. It stressed once more the necessity for the Ukrainians to participate em masse in all international events of this type and scope for it is there where we can demonstrate to the world that our Church, although persecuted in Ukraine, and downtrodden in the free world, will survive, develop, and prevail.

* * * * * * * *

During the 40th Eucharistic Congress, on Thursday, 22 February 1973,
a Laymen Council of Ukrainians was held in Melbourne, Australia.
During the proceedings of the Council following letter
to the Holy Father was approved:

His Holiness Pope Paul VI Vatican City

Your Holiness:

We, the Ukrainian Catholic faithful of Australia and pilgrims from Ukraine and other countries who have come to Melbourne to participate in the 40th Eucharistic Congress, wish to express our profound gratitude to Your Holiness for the Apostolic blessing which our beloved Pastor, His Beatitude Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj, conveyed to us on Your Holiness behalf. Moved by the spirit prevailing there at the Eucharistic Congress as expressed by it’s motto “Love one another as I have loved you,” we, your obedient sons and daughters, turn to Your Holiness with a fervent plea.

We belong to a particular Church whose members “have sacrificed mountains of bodies and shed rivers of blood for the Catholic faith and for their fidelity to the Holy See.” This very same Church, our Ukrainian Catholic Church, is now threatened with extinction, and the Holy See does nothing to save it.

We, the Ukrainian Catholics, are dispersed all over the earth and separated from each other by vast distances and foreign cultural barriers, and yet we do not cease in our efforts to maintain the spiritual unity and integrity of our Church.

Your Holiness, You Yourself have bid us to keep our beautiful rite, our language, our culture, when you received a delegation of Ukrainians on February 25, 1965. But we are pitted against foes beyond our power. In our native land, atheistic Communism has driven our Church into catacombs and people of our flesh and blood wait in vain for help from the Church for which they suffer. In the free world, our attempts to ensure the survival of our Church are constantly impeded. Will the physical liquidation suffered by our brothers in Ukraine be followed by a spiritual extinction in the diaspora? We are concerned not only with ourselves but with the generations of Ukrainian Catholics who will follow us. How can we pass on our rich ecclesiastical heritage to them if we are prevented from preserving it for ourselves? What judgement will they pass on us and on the Holy See if we suffer them to be deprived of those things which are theirs by virtue of both human and divine laws? The silence of the representatives of the Vatican at the critical moment when the Muscovite Patriarch Pimen rejoiced at what he termed the liquidation of the Union of Brest is indeed incomprehensible. Did they agree with Pimen’s claim or were they afraid to protest because of “diplomatic tact?” In either case their failure to do so was tragic.

Your Holiness, we the Ukrainian Catholic faithful feel that we have been betrayed by the Vatican. Our historic rights, guaranteed by the Union of Brest and reaffirmed by individual Pontiffs and the Second Vatican Council, are constantly trampled and our pleas and protests are met with a callous silence. Some of our bishops are continuously intimidated by the letters sent by the Secretary of State, and many of our priests and faithful are suffering a crisis of conscience as a result of the actions precipitated by the Vatican.

We, the Ukrainian Catholic faithful, call on Your Holiness, the Vicar of Christ, with the plea to let justice prevail. We ask Your Holiness to restore the ancient rights and privileges to our Church and to crown her with a patriarchate. A particular Church under the leadership of Patriarch Joseph Slipyj, Confessor of the Faith, is our goal. We will pursue it as long as we live.

Let history record that the Roman Pontiff, Paul VI, was the saviour of the Ukrainian Catholic Church.

With the expression of sincere filial devotion we remain
your
Ukrainian Catholic Faithful.

Столітня історія Євхаристійних Конґресів зачалась від дня святих Петра і Павла 1873 року, коли в одної побожної францужанки, Марії Марти Тамазіє зродилась ідея рятування світу від гріхів при помочі Пресвятої Євхаристії: «Де почитається Бога – там росте любов, а ті що беруть участь у почитанні Пресвятої Євхаристії, захоплюються приміром служіння Господеві й любови своїх ближніх, та поширюють цю ідею на цілий світ». І хоч це була особисті ідея одної побожної жінки – Церква присвоїла собі її і вже за вісім років пізніше відбувся в Ліль, Франція, перший світовий Євхаристійний Конґрес.

Від 18 до 25 лютого ц.р. відбувся у Мельборн, Австралія, 40 Міжнародній Євхаристійний Конґрес. Ця імпреза, яка повторяється періодично, має велике моральне значення для вірних і скріплюючий вплив для Католицької Церкви взагалі.

Оцінюючи цю імпрезу сьогодні з аспекту УКЦеркви й потреб її вірних конечно віддзеркалити її значення принайменше у трьох істотних ствердженнях.

Перше — це вартість Євхаристійного Конгресу як духово-релігійного чинника в церковній функції. Згідно з кличем Конґресу – «Щоб ви любили один одного, як Я полюбив. Вас»… це була маніфестація віри, відданости християнським, ідеалам, духової обнови та спрямування християнського релігійного життя на майбутнє. Хоч як традиційно по консервативному велася уся підготовка до Конгресу то практично не вдалося організаторам зберегти імпрезу перед яскравими виявами болячок сучасности, як війна, несправедливості, дискримінація, нерівності та нужда. Соціяльні, побутові та політичні течії сучасного світу вже давніше заставили Церкву займатися деталями буденщини її вірних і змінили подекуди її традиційний духово-релігійний характер на уряд соціального забезпечення.

Як багато в цьому відношенні Конґрес був успішний, відповідь старається дати єзуїт о. Кеннет Бейкер, у часописі «Кетолік Реджістер» від 18 березня, 1973 року, в статті під наголовком «Екуменічне намагання послабило Конгрес». Він пише: «Це перший раз в історії Конгресу не було процесії з найсвятїйшими тайнам на широку скалю. Цим католики заплатили ціну, щоб одержати на Конґрес трохи протестантів. Місто /Мельборн, Ред./ сподівалося біля сто тисяч народу, а прибуло всього лиш 27 тисяч. У пропаґандивній частині Конґресу говорилося недвозначно, що капіталі це лихо, яке веде до експлоатації бідних, а соціялізм і комунізм це освободження і добро для бідних. Усі частини програми Конґресу були добрі окремо, але вони не творили одної гармонійної цілости. Для мене це виглядало як намагання змішати воду з оливою, або кислі огірки з морозивом. Виглядало, що вживається Пресвятої Євхаристії для цілей інших, ніж почитання Господа Бога. Були голоси, що мельборнський Конґрес знівечить цей рух, який започаткувала Марія Тамазіє, бо він розвинувся у зовсім щось інше від первісної ідеї.»

Український учасник Конгресу мав нагоду бути учасником і очевидцем загального духового піднесення й відчути приналежність до католицького світу, але він шукав там не за заспокоєнням нескомплікованих щоденних життєвих потреб, але за чимсь більшим, вищим, за суттєвішим. Він їхав до Австралії, щоб побачити на очі посеред католицького інтернаціоналу свою рідну непоборну Церкву, представлену там її найвірнішими синами – її єрархією. Він бажав побачити її там у всій красі, якої не видно сьогодні на її землях, і яку тяжко доглянути в розсіянні. Про цей аспект Конгресу свідчить ствердження друге.

Хронологія процедури цього другого аспекту, назвімо його умовно зовнішнім оформленням української участі в Конгресі, така:

3-го січня Верховний Архиєпископ вислав листа до Святішого Отця в справі його виїзду до Австралії. 22-го січня ц.р. він одержав листовну відповідь, /лист ч.1/, а 31-го січня — паспорт. Зміст листа ч.1. такий:

Ваша Еміненціє !

Це є у зв’язку з Вашим листом з 3-го січня, в якому Ваша Еміненція поінформував Святішого Отця, що Вас запрошено до участи в Євхаристійному Конґресі в Мельборні для відправи Святої Літургії прохаючи про необхідну авторизацію.

Найвищий Архиєрей, після дбайливого розгляду питання, не має застережень щодо відвідин Вашої Еміненції того міста, якщо метою відвідин в Мельборні не є жадні інші цілі, як тільки вказана, що поїздка матиме виключно обрядовий характер та що вона відбудеться згідно з духовим і Євхаристійним значенням того торжественного міжнародного святкування.

Його Святість не має сумніву, що Ваша Еміненція виключить інтенції осіб робити заходи, які не є літургійні та які можна б інтерпретувати як натиск на Апостольську Столицю у справах, які не є згідні з існуючим законом.

Він дуже добре розуміє, як невідпорідно і шкідливо було б, якщо б Ваша Еміненція навіть мимовільно втручався в ту велику маніфестацію побожности і віри.

Вдячний Вашій Еміненції за увагу до його чемности, Святіший Отець висловлює свою добру волю та бажає зі свого серця, передати Вам Апостольське Благословення, як вираз Небесних Ласк. Він бажає Вам щасливої подорожі. Маніфестуючи Вам також мої власні добрі побажання, дозвольте мені з цієї нагоди знову потвердити мою глибоку пошану. Від Вашій Еміненції дуже відданого, в Бозі,

Й. Війо.

 

3-го лютого Верховний Архиєпископ вислав листи до усіх українських єпископів з проханням прибути до Австралії на Конгрес.

5-го лютого він мав авдієнцію у Святійшого Отця, а 9-го лютого одержав листа ч.2, який звучить так:

Дорогий Кардинале Сліпий !

Мені доручив Святіший Отець висловити Вам його найкращі побажання для приємної і духовно багатої подорожі до Мельборну з нагоди Міжнароднього Євхаристійного Конгресу, де будете брати участь у врочистій Святій Літургії.

Його Святість просить Вас передати його привіт для улюбленої української спільноти в Австралії. Йому жалко, що він сам не може бути з ними особисто, і Святіший Отець молитовно бажає, щоб вони одержали якнайбільше благословень від Євхаристійного Господа впродовж цього часу особливих благодатей.

Мені припала честь передати Вам бажання Його Святости, щоб Ви уділили в його імені для українців католиків в Австралії окреме Апостольське Благословення. Остаюсь із особистими побажаннями всього добра.

Ваш відданий у Христі, Кард. Ж. Війо.

 

В часі між 9 і 15 лютим Секретар Стану Кардинал Війо вислав до єпископів УКЦеркви копію листа до Блаженнішого, /лист ч.1/, із супровідним письмом такого змісту:

Ваша Ексцеленціє!

Згідно з вказівкою моїх Зверхників пересилаю цим листом Вашій Ексцеленції, для Вашої особистої інформації, тільки-що одержану копію листа, що його в останньому часі переслав Його Еміненція Кардинал Секретар Стану до Його Еміненції Кардинала Верховного Архиєпископа Львівського. Лист є відповіддю нашого Святішого Отця на прохання Кардинала Сліпого взяти участь у Міжнародньому Євхаристійному Конгресі в Мельборні.

Відображений щойно епізод вимовний. Римська бюрократія, із відкликом на папський авторитет, не здала свого іспиту. Оба листи відзеркалюють мінливість думки, незручність положення й суттєву неокресленість. Це дипломатичний промах. Наш Блаженніший переступає через усі ці штучно створені бюрократичні перешкоди і твердо прямує до своєї цілі. А деякі його єпископи не виявляють єдности становища й думки, конечних в тому місці і часі.

І третє ствердження, назвімо його умовно внутрішнім, таким, що визначається впливом на внутрішні відносини церкви і її вірних. Євхаристійних Конгресів було вже сорок. До жадного з них наша церква не приходила в так загрозливих умовах свого життя, як тепер. Чи усі компетентні за українську участь в Конгресі зрозуміли її як слід?

Українська частина програми Конґресу проходила під кличем «За Християнську Україну»! Цього роду інтернаціональна імпреза могла бути не тільки моментом духового піднесення але й форумом апелю до сумління світу в обороні нашої церкви на Україні, в обороні її єдности в діяспорі, в обороні її історичних прав, які протягом століть нам безцеремонно обдерли, та врешті й форумом домагань патріярхату для УКЦеркви, як конечного духового й організаційного засобу вдержання її при житті. До того передовсім треба було якнайчисленнішої участи нашого духовенства та ієрархії, які під проводом присутнього там Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII могли б ці життєві справи винести перед світове форум, перед всією католицькою Церквою та перед заступленими на Конгресі чинниками. Це була одна з небагатьох нагод засвідчити перед цілим світом, що Україна і її Церква живуть, і вмирати не хочуть. Але видно, що у всіх компетентних до цих справ людей круті й дипломатичні виводи Кардинала Війо у листі ч.1. взяли верх перед трагічною долею їхньої церкви.

Господарі українського сегменту Конґресу, Високопреосвященний Кир Іван Прашко і його вірні зробили усі можливі приготування. Делегати нашого товариства, /др. М. Навроцький та др. Л. Рудницький/, активно включилися в організаційну й публіцистичну роботу, що ще більше оживило всю акцію. А перший крок Верховного Архиєпископа на летовищі Мельборну, оваційні привітання його та опісля пресові інтерв’ю, як також опісля участь їх Блаженства в імпрезах Конґресу документували участь нашої церкви у ньому в духовному і політичному аспектах, проти інтенцїї листа ч.1., автора Кардинала Війо.

Говорячи про мирянський бік справи, Конґрес був нагодою щирої і теплої зустрічі вірних із декількох віддалених країн поселення у гостинних австралійців. Конструктивно пройшли збори мирян, скликані Об’єднанням Українських Католицьких Організацій, тим разом при пильній участі й увазі представників священства та ієрархії. /Збори схвалили резолюцію, яка поміщена нижче/. Влаштовано там також виставку про переслідувану церкву, яка була широко інформативною виставленим матеріялом. Усі конгресові функції їх Блаженства відбувалися при масовій участі вірних, а концерт і бенкет, що мав тисячу осіб, випав імпозантно.

40-й Інтернаціональний Євхаристійний Конґрес і участь УКЦеркви у ньому залишаться свідками її живучости, а то й невмирущости.

Дня 17 лютого, цього року, в день народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, Божественна Літургія була відправлена у церкві святих Сергія і Вакха, при площі Мадонна де Монті. Її відправляли Митрополит Максим Германюк, Архиєпископ Іван Бучко, Єпископ Іван Прашко з Австралії, Єпископ Андрій Горняк з Англії, нововисвячений Папою в латинському обряді Єпископ Єфрем Кривий, о. др. Мирослав Марусин,о. Володимир Андрушків, та були ще присутні також отці Студити, Селезіяни та Василіяни.

Під час літургії промовляли: Архиєпископ Іван Бучко та Єпископ Іван Прашко. На кінці промовляв Верховний Архиєпископ.

Після Богослужби відбулося скромне прийняття для єпископів, гостей і мирян. Під час прийняття вітали Верховного Архиєпископа отець В. Андрушків, др. 3. Ґіль, др. В. Пушкар, др. І. Ковальський – Німеччина, Ярослав Деременда – Англія, та інж. Є. Гарабач – Німеччина.

На усі привіти і промови відповів Верховний Архиєпископ зворушливою промовою, яку у переписі із магнітофонної стрічки скорочено подаємо на 12-тій сторінці цього журналу.

Під час кількаденного перебування у Римі усі прочани, з Америки й Европи, відбули збірні та індивідуальні авдієнції у Верховного Архиєпископа.

Зібрані з цієї нагоди представники мирянських і громадських організацій відбули свої наради у Римі, і видали комунікат до сучасного положення Української Католицької Церкви. Цей комунікат також друкуємо у цьому журналі. /Стор. 14/.

The Ukrainian Catholic Newspaper “Tserkva і Zhyttia” of September 17, 1972, has published a lengthy report on a Soborchyk (an official meeting of the Ukrainian Catholic clergy of Australia, under the leadership of His Excellency Bishop Ivan Prashko). The Soborchyk passed 23 resolutions. The most important resolutions express the devotion of the gathered clergy to His Holiness Pope Paul VI, Major Archbishop and Head of the Autonomous Ukrainian Catholic Church Cardinal Joseph Slipyj and His Permanent Synod of Bishops. The Soborchyk also expressed its love to Bishop Basil Velychkovsky, the Bishop of luck, the Ukrainian people in Ukraine and in the diaspora, the Ukrainian Catholic faithful, and our Orthodox brethren. The resolutions emphasized the need for cooperation between hierarchy, clergy and the faithful in working for a patriarchal structure of our Church arc the good of the Ukrainian people. Une of the truly important resolutions of the Soborchyk was the unanimous approval to admit representatives of laymen to the next meeting. The role of the laymen in contemporary life of our church was described as a most important one.

Високопреосвященний Владика Кир Іван Прашко, Апостольський Екзарх Українців в Австралії і Новій Зеляндії, прислав листа-привітання з нагоди Загальних Зборів нашого Товариства, що його, з огляду на актуальність проблем, поміщуємо з малими скороченнями.

(Редакція)

Слава Ісусу Христу!

 Мельборн, 1 червня 1970 р.

ВПов. Пан В. Качмар

Голова Т-ва за Патр. Устрій Укр. Кат. Церкви

Філядельфія

 

Високоповажаний Пане Голово!

Сердечно дякую за запрошення на Загальні Збори Вашого важного і заслуженого Товариства. Було б мені дуже приємно стрінутися з Вами, послухати про Ваші зусилля, тішитися дотеперішніми осягами, та разом застановлятися, що дальше нам всім робити. Та що ж, віддаль величенька, а при тім цей час маю дуже занятий, але постараюся в тім листі дещо в тій cпpaвi написати.

Тому, цією дорогою хочу висказати всім членам-пробоєвикам і прихильникам Вашого Товариства признання за велику, розумну і жертвенну дотеперішню діяльність, а рівночасно складаю Вам побажання успішно перевести Загальні Збори: хай Всемогучий і Милосерний Господь Бог за молитвами Пресв. Богородиці, св. Рівноапостольного Князя: Володимира, св. Антонія і Теодозія, св. Йосафата, Слуги Божого Митрополита Андрея, за молитвами наших новітніх мучеників наділяє всіх учасників надприродним світлом, щоб могли пізнати, що для нас найважніше в тій віковій проблемі і в тих тяжких для нашої Церкви часах, та щоб Всевишній благословив Ваші постанови і дав Вам силу та витривалість їх здійснити.

Це дійсно зворушливе і підбадьоруюче бачити, що наша Церква має таких добрих, жертвенних і свідомих своїх завдань вірних. Хочу запевни ти Вас, що в Австралії всі наші вірні й священики в цій важливій справі завершення нашої Церкви патріярхатом є вповні однодумці з Вами.

Правда, сьогоднішні обставини дуже несприятливі для нашої Церкви і справи патріярхату, але свідомість, що це справи Божі, що вони для добра нашого народу, що це святі справи, повинна нас натхнути глибокою вірою і надією на перемогу, бо як співаємо на Повечерю, що з нами Бог і хай різного роду поганці зрозуміють, що хоч би вони тепер і ще раз перемогли, то остаточно таки будуть переможені, бо з нами Бог!

Отже ж, нам треба великої віри і надії, треба любови між нами, витривалости і мудрости, треба особливішої Божої помочі, а це осягаємо побожним християнським життям і молитвою. Тому, наш Блаженніший Верховний Архиєпископ Ем. Кардинал Кир Йосиф, який добре знає наше трудне положення недавно писав: «І те саме /хресна дорога/ остається нам і нині, щоб ми всі з усіх наших сил, які нам Господь дарує, молитвою і ділом продовжували цей великий чин єдности Церкви під одним Пастирем».

В тім тяжкім положенні для нашої Церкви взагалі, а для справи її завершення зокрема треба вважати, щоб не впасти жертвою провокації або розпуки. Нераз та провокація може походити навіть з церковних кругів запаморочених викривленим екуменізмом, або якимсь сповидним добром Церкви. Ми мусимо бути мудріші, більш терпеливі, сильніші, хитріші і остаточна перемога буде за нами.

Користаю з нагоди і хочу поділитися деякими думками, бо знаю, що Вам всім то само лежить на серці, та що коли Ви візьметеся до якоїсь справи то є надія, що вона буде завершена. Нам тут в Австралії трудно братися до тих справ, бо нема людей і нема потрібних фінансових засобів.

Перш за все, проти завершення нашої Церкви патріярхатом і взагалі проти нашої Церкви /католицької і православної/ і проти нашого народу дуже сильно діє московський патріярхат і в тій справі має підтримку coвєтського режиму. Деколи навіть не знати звідки йде ініціятива, чи від режиму, чи від церковних чинників, але з історії видно, що в Москві завжди все це дуже тісно зв’язане, а сьогодні московська патріярхія є дуже зручним і послушним знаряддям в руках безбожницького совєтського режиму.

Другим дуже сильним, небезпечним і активним ворогом є польська ієрархія з кард. Вишинським і напевно в протиукраїнських справах їх підтримує польський уряд. Також інші сусіди не дуже захоплені ідеєю патріярхату, а може також східні патріярхи є проти створення українського патріярхату, подібно як в 20-тих роках були проти автокефалії Української Православної Церкви.

Росіяни і поляки мають багато прихильників і то з різних причин. Перш за все, різного рода москофіли рекрутуються з-поміж французів, англійців, голяндців, бельгійців, чехів /також сьогодні/, німців /так!/ а також з поміж американців. В наших часах до традиційних москофілів і польонофілів долучуються ще екуменісти /з православною Москвою/ і діялоґісти /з безбожниками/.

По людськи говорячи, число москофілів і польонофілів буде поширятися і буде витворювати публичну опінію, бо совєтська і польська пропаганда дуже сильна і дуже хитра. Коли думаю про всі ті історії Росії, російської Церкви, написані по-німецьки, французьки, англійськи, скільки там перекручень, скільки там захоплення Росією, «російською душею», а рівночасно скільки там неправди, перекручень і викривлень про наш на рід і про наші Церкви. Це саме треба сказати про енциклопедії. Росіяни і поляки дуже дбають, щоб правда не вийшла наверх.

Нам конечно треба було б показати хто є москалі і поляки, їхнє християнство, їхнє відношення: до Апостольської Столиці, а перш за все безпощадне, плянове і систематичне нищення Української Католицької Церкви і то так зі сторони Москви як і Польщі. У світі знають москалів і поляків тільки з доброї сторони, а вони /поляки й москалі/ роблять величезні зусилля, щоб так надалі залишилося.

Нам треба конечно змагати до того, щоб в основних наукових студіях ті справи вияснити, а також популяризувати ці студії, передусім між чужинцями, а також між українцями. Ми не маємо доброї історії нашої Церкви, так що лишається нам тільки користуватися стареньким Пелешом і новим Лужницьким.

Наш визначний історик проф. М. Чубатий почав писати історію Церкви видав знаменитий перший том Історії Церкви і чомусь перестав писати. Просіть і моліть його, щоб продовжував, бо він є одиноким, що міг би це належно зробити. Знаю, що ВПреосв. Кир Іван Бучко і наш Блаженніший дуже настоюють. Очевидно, що до написання такої великої й важної праці проф. М. Чубатий мусить мати конечні умовини праці, а може і помічника.

Крім того проф. М. Чубатий є також тою особою, що міг би кермувати історичними студіями. Навіть сама справа нашого Верховного Архиєпископства, справа наших змагань за патріярхат, не є опрацьована ані під оглядом історичним ані правничим, а також не є спопуляризована. Дуже часто загал наших вірних не мають ясного знання про ті справи і не мають звідки довідатися…

Правда, ціла справа про студії з нашої історії, а зокрема про патріярхат, це є ділянка в першій мірі нашого Українського Католицького Університету і напевно наш Блаженніший і дехто з професорів думає про це і багато робиться, але це було б цілком по лінії діяльности Вашого Товариства звернути спеціальну увагу на патріархальні проблеми в нашій історії і на ворогів цієї справи в наших часах…

Коли я вже при тім, то поділюся з Вами ще одною думкою, а саме, що наш Блаженніший Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф для здійснення тих всіх завдань, які на нього накладаємо і від нього очікуємо, не має коло себе співробітників. Він, як Верховний Архиєпископ, повинен мати коло себе 2-3 єпископів, кількох священиків і кількох світських та якусь невеличку канцелярію – це для церковної діяльности /зв’язки з Римською Курією, зв’язки з нашою ієрархією на еміграції, з монашими чинами і з вірними, виховання священиків, літурґічна комісія/, а що іншого Університет і все з тим зв’язане /будова, видавництва, професори, студенти, фінанси, бібліотека, архів/. На ділі, Ви так само добре знаєте як і я, що наш Блаженніший має тільки старенького Впреосв. Архиєп. Кир Івана, о. Монс. Хому, о. Монс. Марусина /частинно/, і частинно одного професора, другого професора світського і це мабуть все. Деколи має доривочну поміч від одного-двох священиків чи одного-другого світського. Можна тільки дякувати Милосердному Богові і подивляти нашого Блаженнішого, що серед таких невідрадних обставин, ми маємо сьогодні ці величаві будинки, бо надзвичайно цінних і важних книг виданих його заходами та багато-багато зробленого в організації нашої Церкви, а скільки надзвичайно важливих справ є зроблені про які ми не знаємо.

Тому ми повинні допомогти нашому Блаженнішому придбати співробітників: коли тимчасом нема єпископів, то бодай 5-6 священиків повинно бути коло нього, як його співробітники і кількох світських співпрацівників. Сподіймося, що про священиків подбають єпископи, але про світських – чи це не є ділянка, в якій Ви могли б багато допомогти?

Знаю, що там вже були деякі священики і деякі світські, але з різних причин залишили. Догадуюся, що деякі залишили через брак фінансового забезпечення. Бачу /гл. «Вісті з Риму», ч. 5-6, 15-4.70, стр.12-13, що Блаженніший дальше звертається з проханням про священиків на рік-два, про науковців, які є на відпустці /саббатівка/, та про тих, які вже на пенсії. Очевидно, що це також потрібне і було б допомогою. Причиною того є напевно брак сталих фінансів.

Нема сумніву, що коли були б фінанси, то хоч у нас бракує того рода людей, але коли вони мали б забезпечену платню і стабільність праці, тоді люди може знайдуться. Ми знаємо, що таких ідеальних ідеалістів як сам Блаженніший, Архиєп. Кир Іван Бучко або оба згадані монсеньйори – нема багато; навіть пенсіонер оглядається, щоб щось «доробити» до своєї! пенсії. Такі тепер часи настали! – навіть священик хоче мати якесь забезпечення.

Уважаю, що коли ми могли б допомогти Блаженнішому розв’язати справу фінансову та дещо розглянутися між людьми і заохотити відповідних осіб, тоді наші справи краще будуть виглядати. Тому з великим признанням ставлюся до пропозиції д-р В. Маркуся в справі створення патріярхального фонду, і очевидно всіми силами я готовий підтримати. Треба пропозицію конкретизувати, як вона мала б виглядати, хто тим має займатися, звідки мають впливати пожертви і т. п. Та не гаятися, а скоро приступати до діла, бо це важна і пильна справа.

Мені здається, що одним з важних завдань Вашого Товариства було б давати тій справі всесторонну підтримку, а якщо б дійшло до того, що Ваше Товариство дало також ініціятиву і перевело б це в життя, то було б це одним з найважніших наших осягів.

Бачу, що я вже так багато розписався, що трудно буде Вам дочитати до кінця, але що ж – що на серці це і на папері.

На закінчення ще одно прохання: багато «патріярхальників» та братніх організацій прислали мені свої резолюції, побажання у зв’язку з нашим синодом в Римі. Все це я читав, тішився, що маємо таких вірних, яким лежить на серці добро нашої Церкви, але нікому не відписав, бо не мав часу – я не тільки єпископ, але також душпастир, а це забирає мені багато часу. Коли там хтось буде на мене нарікати, прошу в моїм імени перепросити і скажіть, що я «за кару» написав один довгий лист.

Ще раз Спасибі за запрошення, щиро здоровлю Вас і всіх знайомих та бажаючи Вам всього доброго, благословлю з цілого серця

в Христі відданий

Іван Єп. Ап. Екзарх для українців в Австралії Новій Зеляндії і Океанії

Дня 13-го червня 1970 року в Нью-Йорку відбулися Треті Звичайні Загальні Збори, що були присвячені діловим справам Товариства, узгідненню думок делеґатів що до дальшої діяльности Товариства, а також організаційним та політично-релігійним справам.

На Збори наспіло чимало привітальних писем та телеґрам. На особливу згадку заслуговує привітання від Високопреосвященнішого Владики Кир Івана Прашка з Австралії, що заторкнув багато важливих проблем. Збори вітав особисто Почесний Голова Товариства Всечесніший Отець Володимир Білинський. Його присутність на Зборах символізувала приявність всього вірного Українській Католицькій Помісній Церкві священства, що із-за різних причин не могли явитись на Зборах Товариства.

Після дискусії над звітами та уділення абсолюторії Уступаючій Управі, обрано нові органи Товариства в такому персональному складі:

Краєва Управа: Всеч. о. Володимир Білинський – почесний голова; Д-р Зиновій Ґіль – голова; інж. Степан Процик – 1-ший заст. голови; радник Василь Палідвор – 2-гий заст. голови; Д-р Ярослав Кривяк – 3-тій заст. голови; інж. Ірина Колтунюк – головний секретар; мґр. Євген Гановський і д-р Рома Навроцька – допоміжні секретарі; дир. Ярослав Пастушенко – скарбник; мґр. Ярослав Щербанюк – адміністратор; д-р М. Бих, інж. М. Гнатейко, мґр. М. Любинський і Б. Ясінський – члени.

Зовнішні зв’язки та інформація: мґр. Ева Піддубчишин /голова/, проф. Лев Рудницький і Юрій Карпінський.

Організаційні референти: ред. Василь Пасічняк /голова/, проф. Петро Войтович і Зиновій Квіт.

Зв’язковий з Координаційним Комітетом Українських Організацій ЗСА і Канади: д-р Мирослав Навроцький.

Редакція журналу ЗА ПАТРІЯРХАТ: інж. Степан Процик, /головний редактор/, д-р Євген Ґіль і Богдан Ясінський. Адміністратор журналу: д-р Володимир Процюк.

Контрольна Комісія: ред. Василь Качмар /голова/, д-р Степанія Бережницька і інж. Ірина Скочдополь.

Товариський Суд: мґр. Михайло Бойко /голова/ д-р Богдан Бабій і Василь Мочула.

Рада Мирян:, д-р Роман Осінчукт – голова; проф. Мирослав Лабунька – заст. голови.

Наприкінці Зборів схвалено Резолюції, що їх поміщуємо в цьому числі журналу.