Іван Павло ІІ

(Із звукозаписної стрічки)

Владико Кардинале, Достойні Брати. З глибини мого серця вітаю Владику Кардинала Мирослава Івана Любачівського, Верховного Архиєпископа Львівського українців та всіх ієрархів Української Католицької Церкви, зібраних тут, у Римі, при гробі святого верховного апостола Петра на наради четвертого Єпископського синоду. Згідно з приписами правильника синоду, ви прийшли сюди з мого благословення на спільні наради, що відносяться до важливих справ Української Католицької Церкви, яка ось уже близько 400 років стоїть твердо в єдності з цією Апостольською Столицею. З’єднання Вашої Церкви з Церквою вселенською довкруги Петрового наступника є началом плідного розвою, виявленого упродовж історії.

В унійному змаганні 16-го сторіччя Ваша Церква відіграла велику ролю. Це повинно стати причиною Вашої гордости і рівночасно спонукує до ще більшого закріплення зв’язків із столицею Петра. Також нині Церква гаряче бажає єдности християн. Другий Ватиканський Собор, який бажаємо оживити через наступний надзвичайний синод, в обнові його духа і навчання, відкрив у приверненні повної єдности між усіма християнами одне з головних завдань Церкви і послідовно вказав напрямні до осягнення цієї мети. Не забуваймо, і то з правдивим болем, що Ваша Церква, яку Ви тут на синоді представляєте, за приналежність до Католицької Церкви, в єдності зі святим Петром, була і є покривджена і упосліджена. Ці болючі досвіди завжди відчували мої попередники на цім Апостольськім Престолі, і я їх глибоко відчуваю в моїм серці. Тому я часто повторяв, щоб ця католицька спільнота могла втішатися релігійною свободою, на яку вона має право, як інші релігійні віровизнання. Так то і представники святої столиці домагалися на різних зібраннях конференції для безпеки і співпраці в Европі, аби для неї було визнане цивільне право на існування. Це також Ваш спільний біль, брати в єпископстві, і мій біль, Вашого брата першого, папи з роду слов’ян. Звідси бо випливає це особливе піклування за спасіння кожної душі як у батьківщині святого Володимира, так і поза нею у діяспорі. Апостольська Столиця дала висказ цій печаливості, встановляючи в обох Америках, Канаді, Австралії, Франції, Англії та Німеччині єпархії і екзархії, які Ви на оцім синоді представляєте. Створюючи історію майбутнього Української Церкви, не можна полишати на боці того коріння, з якого вона виросла, та достойних ієрархів тієї Церкви.

Преподобні брати, цитую: «Конечним є повернутися до минулого, щоб у його світлі зрозуміти теперішню дійсність і передбачити майбутність. Бо справді, місія Церкви завжди з непохитною надією напрямлена і скерована у майбутнє» (Апостолів-слов’ян, 31).

Прийде день, цього надіємось і за це молимось, жертвувати наш спільний біль, Ваш і мій. Надійде день, в якому повна єдність усіх синів святого Володимира зможе побачити світло.

Як не згадати важливої події, що вирішила Вашу історію, коли 1595 року українські владики видали славну заяву про конечність привернення єдности Київської Митрополії зі Святою Столицею в Римі. Тоді Луцький єпископ, екзарх Царгородського Патріярха, Кирило Терлецький та Володимирський єпископ Іпатій Потій, як представники решти єпископів, могли вибратися в Рим. Принесли тоді із собою документ з умовами, під якими Українська Церква ладна була на єдність.

Наш попередник, Климентій VІІІ, Апостольською постановою — «Великий Господь і хвалом вельми» — проголосив для радости всього світу вістку про цю втішну подію. З якою втіхою та з якою зичливістю прийняла Римська Церква український нарід, пристали до єдности стада, видно теж з апостольського послання «Благословен хай буде пастир» з 7 лютого 1596 року. У тім посланні римський архиєрей, прославивши вдячним серцем діло, довершене з Божої милости, проголосив, що звичаї Української Церкви та її законні обряди належить без зміни зберігати. На кінець, по-братерському, взиває ієрархію якнайскоріше зійтися на синод цілої провінції та прийняти і затвердити там злуку українців з Католицькою Церквою.

Цій великій події завдячуємо нині існування і розвій Вашої Церкви та її спасенну діяльність не тільки на Україні, але і в багатьох країнах світу. Власне Ви, Достойні Брати, зібралися і цим разом на те, щоб призадуматись над важливими справами загально церковного порядку.

Ваші пильні старання і наради мають цим разом особливу ціль, а саме — гідне відсвяткування близького вже 1000-ліття християнства на Русі-Україні. За всього тільки три роки настане великий ювілей хрещення Вашого народу. Славний Ваш князь Володимир, що його слушно почитають, як творця і подвижника навернення Руси до християнської віри, хоча взяв зі сходу літургічні обряди і священні церемонії, то у свідомості свого становища не тільки стояв до кінця єдности цілої Католицької Церкви, але і дбав пильно за приязні взаємини з Апостольським Престолом і своєю державою. З найдавнішою традицією Української Церкви виступив Ізидор, Митрополит Київський, коли 1439 року на соборі у Фльоренції підписав декрет, що ним грецька Церква об’єдналась з латинською.

Але і в новіших часах не бракло нагоди, щоб єпископи, священики і їхні стада не показували мужности духа і постійности у збереженні католицької віри в обороні Церкви та її святої свободи. З-поміж них мило тут згадати аскетичну постать у Бозі спочилого перед сорока роками Митрополита Андрея Шептицького. Коли розшаліла Перша європейська війна, прогнано його з престолу і виселено на далекий європейський схід. Там і пробув він якийсь час під сторожею і нічого більше не бажав, як засвідчити найглибшу свою побожність до Апостольської столиці й з усією готовістю, як цього була б потреба, понести, при Божій ласці, навіть мучеництво за віру і за своє стадо, що для його спасіння вже довго присвячував свої сили й труди. Його слідами пішли перед сорока роками всі владики Західньої України з блаженної пам’яти Кардиналом Йосифом Сліпим во главі. Його світлу постать згадуємо нині, в цю першу річницю його смерти, з особливою пошаною та подивом. Тимчасом, Дорогі Брати, нехай кріпить Вас усіх у Вашій праці й у Вашім змаганні вірний вислів Апостола Народів: «Коли ми з Хрестом вмерли, то з Ним ожиємо. Коли ми терпимо, то царствувати будемо з ним, коли відречемося його, то він відречеться нас. Коли не віримо, він остає вірний, бо не може самого себе виректися». Цю нашу заохоту, Дорогі Брати, ми не можемо скріпити і закінчити відповідним способом, аніж упімнення того самого Апостола Народів: «Чувайте, стійте у вірі, поступайте відважно і кріпіться» (І Коринтян 16-13). Засвідчуйте відважно Вашу віру перед усіма тими, що будь-яким способом намагаються її захитати. «Стараючись заховати єдність духа у зв’язі мира. Одно тіло і один дух, як Ви покликані до одної надії вашого признання». Згадайте, Брати, що для осягнення повної вселенськости кожний народ, кожна культура повинна здійснити власне завдання в загальному пляні спасіння. Кожна окрема традиція, кожна Помісна Церква повинна бути завжди відкрита до вселенської католицької спільноти, якщо б вона замкнулась у собі, то би наражувалась на небезпеку зубожіння» (це цитата з Апостолів-слов’ян).

А з повною надією на Вас, що мужньо і радо відповісте у цій нашій заохоті, при помочі Божої ласки. Бажаємо Вам і Вашій Церкві кращих і спокійніших часів, від Отця Милосердя і Бога всякого потішення.

Після вислову отих моїх думок уважаю моїм обов’язком подякувати Вам, моїм Братам в єпископстві, за ваш вклад в цей четвертий єпископський синод Української Католицької Церкви і разом з повноти серця уділяємо всім Вам та Вашим вірним, а зосібна священикам, монахам і монахиням, наше апостольське благословення.

Такі знаменні слова сказав Святіший Отець Іван Павло II, коли він перед своїм виїздом з Канади прилетів вертолетом до Святої Софії при 478 Бочеа, 8 вересня 1984 p., щоб помолитись і востаннє попрощатись з покійним Патріярхом Йосифом, до наступника померлого Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського, а свідком цього був один з наших владик.

Це багатомовні слова. Це слова, що мають визначену і точну похідну. На жаль, мабуть не так сприйняв їх той, до кого вони були звернені. Слід підкреслити, що це не був собі звичайний випадок. Святіший Отець Іван Павло II сказав ці слова дуже свідомо і з розмислом. Варто тут хоч нагадати промову Папи Івана Павла II, що її він виголосив у Вінніпегу в українській катедрі, присвятивши окрему увагу щойно померлому Патріярхові Йосифові.

На іншому місці містимо інформацію про богослужби у Римі у 40-й день смерти Патріярха Йосифа, що їх відправив Папа Іван Павло II у сослуженні вісімнадцяти кардиналів, багатьох єпископів та у присутності дипломатичного корпусу, священиків і вірних. Папа Іван Павло II знову виголосив з чуттям тепле й обширне слово, присвячене Патріярхові Йосифові. (Про це пишемо окремо на іншому місці).

Місяць після похоронів Патріярха Йосифа, себто 9 жовтня ц.р., Папа Іван Павло II прийняв на авдієнції Блаженнішого Патріярха Мирослава, а після цього Владику Мирослава Марусина і запросив їх обох на обід. При цій нагоді Папа Іван Павло II повторив ті самі слова, які сказав 8 вересня — у присутності Владики Мирослава Марусина: «Покійний боровся за справедливу справу» і до цього додав, що «його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». Це не були куртуазні слова , це були слова, які вимагають дії, які вимагають акції. Вони означають, що цю «справедливу справу» треба продовжувати, її треба оживляти, її треба безперебійно підсилювати, плекати, утверджувати й закріплювати. Це слова, які ми всі, а в першу наші владики, повинні взяти не тільки до уваги, але також до серця і долучити до своїх щоденних молитов і завдань, бо це є «Вірую» нашої Церкви.

Застановімся і вдумаймось, що означає ця «справедлива справа», за яку так мужньо боровся наш Патріярх Йосиф. Ми всі повинні собі дати на це ясну й безсумнівну відповідь, а в першу чергу наші владики. Блаженніший Йосиф на протязі свого побуту тут, на волі, у вільному світі змагав до єдности нашої Церкви й українського народу, що її він бачив у патріярхаті, який він створив, але просив, щоб його Апостольська Столиця визнала. Це є ця «справедлива справа» за права нашої Церкви, за які так мужньо боровся Патріярх Йосиф. Щоб привернути старі права нашої Церкви, які вона мала, але у наслідок несприятливих обставин і ситуацій вона їх втратила. Щоб ці права відзискати, треба цього домагатись, бо без цього ніхто сам добровільно не дасть, навіть така інституція, як Церква. Всі ми це добре знаємо, бо бачимо, що на наших очах відбувається. У патріярхаті Блаженніший Йосиф бачив животворчу силу і майбутність нашої Церкви. Для нього Патріярхат, як дехто думав, не був магічним словом, ані формою його особистого вивищення, але глибоким змістом помісности нашої Церкви, без якого наша Церква розпливеться у чужому морі. Тому Блаженніший Патріярх у своєму «Завіщанні» просить і благає: «Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» Нам дивно, що деякі з владик всіма своїми силами стараються дестильовано уникати навіть самого слова «Патріярхат», що зовсім не йде в тоні й дусі знаменних слів Папи Івана Павла II: «Покійний боровся за справедливу справу…, він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви».

Не раз з боку деяких наших владик можна почути різні пеани у сторону Папи Івана Павла II. Треба признати, що Папа Іван Павло II, який на ватиканському горбку належить до одного з непересічних папів, заслуговує навіть і на ще більші пеани, що їх йому правлять, або було б добре, якщо б ті, що це роблять, взяли собі за приклад Папу Івана Павла II і поступали супроти своєї Української Католицької Церкви, як це робить Папа Іван Павло II по відношенні до своєї Польської Церкви, очевидно не забуваючи свого вселенського обов’язку як голови всієї Вселенської Церкви. На жаль, чомусь його не зауважується серед наших владик, а це велика шкода.

Слід підкреслити, що Папа Іван Павло II не тільки сказав багато про нашу Церкву, але також дещо зробив. Можна сказати, що міг більше зробити, але чи це тільки його вина? Тут можна б назвати справу нашої Церкви у Польщі, де наші вірні досьогодні не мають своїх власних церков і не мають своєї ієрархії, себто єпископа чи єпископів. Але справедливо треба сказати, що завдяки Папі Іванові Павлові II створилося деяке інше, більше прихильне, ставлення до цих питань у Польщі. Але запитаймо самі себе, скільки разів спільно наші владики звернулись у цій справі до Ватикану і Папи Івана Павла II? Слід мати на увазі, що і папа сам всього не може зробити. Якщо хтось стукає і стукає, то за якийсь час відчиняються двері.

Відомо, що минулого року, на початку грудня, відбувся четвертий Конгрес Вільних Українців у Торонто — Канада. На цьому Конгресі була прийнята одноголосно резолюція у справі нашої Церкви у Польщі й спрямована до Папи Івана Павла II. Резолюція звучала:

«1. Визнати Патріярхат Української Католицької Церкви згідно з внеском Патріярха Йосифа з 11 жовтня 1963 року на Вселенському Соборі Ватиканському II:

2. Дати українцям-католикам у Польщі власного єпископа і зберігати українські церкви і пам’ятники.
3. Полагодити конфлікт вітки Української Католицької Церкви у Великій Брітанії для добра душ її вірних».

На жаль, вищенаведена резолюція, як нам відомо, до половини місяця вересня ц.р. ще не була вислана в призначене місце. Яка її доля, чи її вислано, чи ні, — невідомо. Варто було б знати, де і за ким тут була затримка. Де й на якому щаблі застрягла ця резолюція. Це окрема тема, про яку нам доведеться ще говорити. Тут ми показуємо, як ми діємо. З одної сторони приймаємо резолюції, але не для їх реалізації. Учасники роз’їхались з надією, що зробили добре діло, а дійсність є іншою.

Всі ми знаємо, за що все своє довге і багатостраждальне творче життя віддав Патріярх Йосиф, а Святіший Отець Іван Павло тільки нам підтвердив і пригадав наступникові — Блаженнішому Патріярхові Мирославові-Іванові, і тим самим всім владикам, що «Покійний боровся за справедливу справу».

М. Г.

25 листопада 1985 р. розпочався Надзвичайний Папський Синод у 20-річчя Вселенского Собору Ватиканського II. В Синоді взяло участь 165 осіб. Це були кардинали, голови національних Церков, архиєпископи і митрополити. Наради започатковано Службою Божою, яку відправив у наміренні успішних нарад Папа Іван-Павло II і після цього виголосив відповідну до події і часу промову. Цей Надзвичайний Папський Синод скликано за ініціятивою і на доручення Папи Івана-Павла II з метою, щоб провести аналізу пройденого часу та дати оцінку постановам і рішенням, які стались 20 років тому. Без сумніву, така настанова і ціль Синоду була корисною і заслуговувала на увагу.

Не так сприймав ці проблеми цивільний світ. Ще далеко до відкриття і перед самим відкриттям Надзвичайного Папського Синоду Католицької Церкви появилась ціла низка статтей у світовій пресі на цю тему. Тут слід підкреслити, що хоч з повідомлень Апостольської Столиці подавалось до загального відома, що Надзвичайний Синод не збирається корегувати постанов і ухвал Ватиканского Собору II, то все ж таки це не переконувало різних журналістів та кореспондентів. Тому перед відкриттям Синоду висловлювались різні здогади і припущення.

В такому дусі також появилась довша стаття в «Нью-Йорк Таймс Магазін» під назвою «Папський охоронець ортодоксії». Цим папським охоронцем, за твердженням автора статті, є уродженець Західньої Німеччини — Баварії Йозеф Кардинал Рацінґер. Як говориться у статті, він є другою найбільше впливовою особою в Апостольській Столиці після Папи Івана-Павла II. Він є префектом Конгрегації по доктрині віри. Йому приписують, що він належить до найбільше консервативних осіб у Ватикані й старається привернути стару, централістичну систему у Римо-католицькій Церкві, себто систему, що існувала перед відбуттям Вселенського Собору Ватиканського II. З цього випливає, коли існує консервативне крило у Ватикані, то, напевно і логічно, мусить бути ліберально-прогресивне, до якого, як відомо, і про це неодноразово підкреслювала преса, належить і є його визначним членом Йоганнес Кардинал Віллебрандс. Без сумніву, природньо і зовсім реально між ними існує ревалізація, суперництво за впливи та визначення сучасної лінії Христової Церкви. В цьому поділі Папа Іван Павло II, як голова Вселенської Католицької Церкви, намагається бути всесторонній, бо цього від нього вимагає його становище, але незалежно від цього він все більше схиляється по стороні консервативного крила ватиканської політики. У багатьох випадках Папа Іван Павло II намагається вигладжувати гострі кути обидвох крил, але це не завжди вдається.

Звичайно, з приводу такої ситуації у пресі були різні здогади і припущення. Висувались думки, що, мовляв, у 20-річчя Вселенського Собору на Надзвичайному Папському Синоді закриються ватіканські вікна, щоб не впустити до Церкви поступу і в загальному більше свіжого повітря.

Як видно з перших повідомлень і комунікатів Апостольської Столиці і пресових інформацій з розпочатого Надзвичайного Папського Синоду, то всі ці передбачення і припущення навіть не зарисовуються. Це не значить, що не порушувалось багато болючих і навіть контроверсійних проблем. Не перестало бути актуальною і меншою проблемою питання целібату у латинській католицькій Церкві. Дальше порушувались питання контролі народжень, розводів. Також обговорювалось питання допущення жінок до душпастирської праці, себто спроба дати можливість, щоб жінки могли бути також священиками. Всі ці питання не були якимсь табу, але навпаки, вони були спокійно, речево обговорені. Це був справжній вияв живучосте Христової Церкви, яка в своїй основі не міняється, але безперервно оновлюється. Багато, навіть дуже важливих, питань, які перед двадцяти роками були неможливими, сьогодні є самозрозумілими і незаперечними. Найважливішим, що сталося, це те, що Католицька і Православна Церкви, які прожили довгі віки у ворожнечі, ба що більше, в анатемі, сьогодні її анулювано обіймами і поцілунком всепрощення двох представників Христової Церкви, себто Папа Павло VІ і Патріярх Атенаґорас. Сьогодні Католицька Церква проводить екуменічний діялог з усіма Церквами, включно з євреями. Двадцять років тому було прийнято колеґіяльний принцип, і з цього випливала дещо більше осучаснена концепція живої Христової Церкви, яка виявляється у концепції Божого Люду. До цієї концепції Божого Люду входять владики, священики і миряни, це значить, що всі ці три складові чинники є відповідальні за долю Церкви.

До цього часу було дещо відмінно. Це є не тільки інновація, яка сталась, а радше виразніше і докладніше уточнення нашого відношення, себто світського сектора, до Церкви. Правда, у нашій Українській Католицькій Церкві ця концепція все ще має тільки декляративне, а не практичне значення. Хоч, коли взяти до уваги історичне минуле нашої Церкви, коли вона спиралась на прицерковні братства, то ми побачимо, що прийнята концепція «Божого Люду» двадцять років тому була у нашій Церкві давно практикована й здійснювана. Не ризикуючи, можна з певністю сказати, що проблеми, які були сьогодні заторкнені й дискутовані, не прийняті чи відкинуті, як несприятливі до здійснення, вже завтра можуть бути дійсними, практичними та конечними у дальшому розвитку Христової Церкви.

Слід підкреслити, що наша Українська Католицька Церква в Україні й діяспорі була також на Надзвичайному Синоді репрезентована Блаженнішим Патріярхом Мирославом-Іваном Кардиналом Любачівським з Владикою Максимом Германюком іВладикою Стефаном Суликом. Вони не тільки були присутніми фізично, але також дали свій вклад у збагачення проблематики Надзвичайного Папського Синоду своїми продуманими виступами. Виступ Патріярха Мирослава-Івана був продовженням ідей і змагань за визнання для нашої Церкви, згідно з ухвалами Вселенського Собору Ватиканського II та історичним правом нашої Церкви, патріярхату. Промова була глибоко продумана і сперта на незаперечних фактах. Текст промови Патріярха Мирослава-Івана друкуємо на іншому місці. Виступ Патріярха Мирослава має особливо визначальне значення для нашої У КЦеркви у дальшому майбутньому. Про це були згадки в італійській пресі та в «Осерваторе Романо».

Виступ Митрополита Максима Германюка був надто винятковим на форумі Надзвичайного Папського Синоду. Його пропозиція, щоб створити Постійний Синод, який, між синодами, був би законодавчим тілом. Іншими словами, цей постійний синод заступав би дотеперішню ролю Римських Курій. Такий постійний синод повинен складатись з 25 осіб, з яких 20 — повинні вибрати, згідно з своїми законами, Папські Синоди, а п’ять — мав би призначити сам Папа Іван-Павло II. Це справді особливо важлива пропозиція, яку відмітила широко італійська преса. Виступ і пропозицію Владики Максима Германюка надрукував журнал «Тайм» в статті під назвою «Відкриті слова єпископів». В статті з’ясований зміст пропозиції Владики Максима. Митрополит Стефан Сулик у своєму виступі підтримав пропозицію і прохання Патріярха Мирослава-Івана у справі визнання для нашої Церкви патріярхату та підкреслив найбільший авторитет папи за весь час і в кожній ситуації.

Про всі виступи наших владик були стосовні інформації в італійській пресі, та в «Осерваторе Романо». З повищого можна зробити висновок, що участь Патріярха Мирослава-Івана і Владик Максима і Стефана були добре запрезентовані на Надзвичайному Папському Синоді у Римі 1985 р. Хоч нашу Церкву стараються угробити, а вона наперекір нашим ворогам живе, розвивається і скоро буде гідно і величаво відзначати своє тисячоліття християнства Руси-України.

Надзвичайний Синод Римо-католицької Церкви, завданням якого було провести оцінку Вселенського Собору Ватиканського II з перспективи двадцяти років, з успіхом закінчився. Наради проходили річево. Обговорено цілу низку актуальних і навіть контроверсійних питань. Варто відмітити й наголосити, що не заперечено ухвал Вселенського Собору Ватиканського II, що ніхто не виграв і ніхто не програв, себто не виграли консерватисти і не програли ліберали, хоч такі крила чи течії серед учасників синоду були.

Логічно постає питання, а хто все ж таки виграв? Зовсім нормально, виграла Церква, себто Божа і людська інституція. Отже, сталось так, як нормально повинно бути. Іншими словами, Церква вийшла об’єднана, що є найбільше істотним. Властиво, підчас нарад висувались різні протилежні думки і сугестії, але в тракті дискусії й аналізи стирались гострі кути, і всі ці думки одержали більше загальне значення.

У кінцевій сесії нарад був апробований всіма учасниками 14-сторінковий еляборат — звіт з Надзвичайного Синоду. Дотепер такі еляборати з Папських Синодів були виключно документами для папи, з думок і пропозицій яких він міг користати. Вони не були публічно проголошувані. Тим разом учасники синоду настоювали, і подавляюча більшість учасників прийняла пропозицію, щоб цей звіт був даний до публічного відома.

У своєму півгодинному глибоко продуманому заключному виступі Папа Іван-Павло II несподівано висловив думку і запропонував цей 14-сторінковий звіт надрукувати у пресі для загального відома. Пропозицію Папи Івана Павла II прийняли довгими, довгими оплесками. Слід підкреслити, що Папа Іван Павло II на Надзвичайному Синоді та в загальному виявився справжнім головою Вселенської Католицької Церкви, який не диктує, але уміло, з чуттям поєднуючи всі протилежні сторони, керує, що викликає до нього незаперечний респект і велику пошану.

Микола Галів

У жовтні цього року проминуло п’ять років з того часу, як несподівано й непередбачено було вибрано папою Католицької Церкви кардинала Кароля Войтилу, який прийняв ім’я Іван Павло II. Приймаючи це ім’я, кардинал Кароль Войтила бажав підкреслили і пов’язати своє наслідство з попередніми трьома папами, себто продовжувати ними зроблені почини у вселенській Католицькій Церкві.

З вибором кардинала Кароля Войтили, визначного ієрарха польської Церкви, на папу римського — вірні Католицької Церкви та інших віровизнань покладали багато надій. В першу чергу очікували, що розхитаний корабель Христової Церкви випливе на широкі спокійні води і затримає рівновагу у Вселенській Христовій Церкві. Для всіх цих сподівань були всі дані. Всі сподівались багато, а ми, українці, з вибором на папу поляка, слов’янина, кардинала Кароля Войтилу, мали свої окремі надії та сподівання. Це було логічно, нормально і природньо, бо ж вибраний Папа Іван Павло II був не тільки слов’янин-поляк, але мав кровне пов’язання з українцями, знаючи болючі й пекучі питання нашої Помісної Української Католицької Церкви, яка пройшла і дальше проходить не уявний, але дійсний тернистий хресний шлях. Папа Іван Павло знає, що наша Церква у його батьківщині — Польщі, серед побожного польського люду не знайшла належного притулку чи хоч зрозуміння і досьогодні не має свого формального визнання, не має своїх церков, а існує з ласки тоді, коли наші власні церкви стоять порожніми або свідомо їх знищують.

Ні більше, ні менше, наші сподівання і сподівання вірних Вселенської Католицької Церкви були великими, а може й завеликими. Сьогодні з перспективи п’ятиліття, себто п’яти років понтифікату Папи Івана Павла II, можна зробити деякі підсумки і сказати собі, наскільки наші сподівання і надії, перед п’яти роками, сповнились та чого ще можна сподіватись чи надіятись.

Правда, п’ять років у історичній перспективі — це не багато, але у житті людини це значний проміжок часу, під час якого можна дещо визначального зробити. При оцінці п’ятирічного понтифікату Папи Івана Павла II треба мати на увазі факт, що Папа Іван Павло II не був куріяльною людиною,себто не був тим, що є ознайомлений з позакулісовою політикою Римської Курії. На папу несподівано вибрано людину, яка волею чи неволею мусіла діяти так, як це тільки було можливо. Римська Курія з приходом Папи Івана Павла II не змінила ні свого обличчя, ні своєї політики. Все продовжувалось старим утертим шляхом, і міняти його можна тільки поступово. Треба на певні місця наставляти інших людей, для чого потрібно також часу, а цього зразу не можна зробити. Така заввага потрібна, щоб можна було краще оцінити понтифікат Папи Івана Павла II.

Звичайно, підсумки п’ятирічного понтифікату Папи Івана Павла II будемо робити виключно під кутом нашої Помісної УКЦеркви. Коли ж ідеться про підсумки в загальному, себто у вселенському значенні, то можна з певністю і без перебільшення сказати, що вони є великі й прямо подивугідні. Коли ідеться про підхід до нашої Церкви, то слід підкреслити, що на початку свого понтифікату Папа Іван Павло II виявив добру настанову. Тут можна згадати, що Папа Іван Павло II зараз після свого вибору в жовтні 1978 року, 20 листопада 1978 року прийняв на авдієнції всіх наших владик на чолі з Патріярхом Йосифом. Крім того, що владики мали спільну авдієнцію, Папа Іван Павло II говорив з кожним нашим владикою окремо. В наслідок цієї авдієнції, на якій Патріярх Йосиф сказав, що наші владики зібрались у Римі й обговорювали плян підготовки до святкувань 1000-ліття християнства в Україні; вручивши папі стосовний документ. Папа Іван Павло II написав до Патріярха Йосифа окремого листа у цій справі. З листа папи, що був опублікований 19 березня 1979 p., випливало знання історії нашої Церкви та її проблем. Лист був написаний з великою добросердечністю. Цей лист викликав реакцію серед деяких еміграційних російських кіл, як також серед московської патріярхії. Тоді в імені московської патріярхії написав листа митрополит Крутіцький і Коломенський Ювеналій, у якому він закидав Папі Іванові Павлові II, що, мовляв, він своїм листом до Патріярха Йосифа заперечує рішення Ватиканського Собору II і є відступом у відношенні до зв’язків, які установились після Собору між римо-католицькою Церквою і місцевими православними Церквами.

На листа Ювеналія в імені Папи Івана Павла II відповів кардинал Віллебрандс. Його відповідь була достойна й гідна, але він її закінчив таким ствердженням: «… Папа, навіть коли він цього не сказав у своєму листі, признає без вагання у вашій православній російській Церкві спадкоємця славної традиції св. Володимира і давньої київської Церкви, яка стала основою віри і тривалости вашого християнського народу». Зрозуміло, тут зроблена данина, щоб задовольнити Пімена. Цей факт можна по-різному коментувати, але це залишаємо для наших читачів.

В тому ж самому році (1979) відбулась визначна історична подія. Патріярх Йосиф відзначав 40-річчя єпископської хіротонії, про що був повідомлений і знав Папа Іван Павло II, бо три дні перед самими святкуваннями, які відбувались у суботу, на щотижневій загальній авдієнції, що відбулась в середу, згадував українських паломників, які прибули до Риму, щоб поклонитись святим гробам та відзначити ювілей Блаженнішого Йосифа. Коротко перед самим святкуванням папський післанець приніс Патріярхові Йосифові листа з повідомленням, що на опорожніле місце філядельфійської митрополії призначено о. Мирослава Любачівського. До речі, після смерти митрополита Йосифа Шмондюка філядельфійська митрополія була довгий час необсадженою. Треба припускати, що повідомлення, яке прийшло перед самим святкуванням у п’ятницю, було зроблене з премедитацією. Очевидно, це ще діяли по втертому шляху члени Римської Курії. Трудно повірити, що про це не знав Папа Іван Павло II. Не буду зупинятись, з якими цілями це було зроблено.

Візитуючи Америку, Папа Іван Павло II також завітав до української філядельфійської катедри Непорочного Зачаття при вулиці Френклін. Вітаючи всіх, він не згадував про Главу нашої Церкви Патріярха Йосифа. Черговим кроком можна згадати Надзвичайний Синод нашої Церкви, який скликав Папа Іван Павло II в порозумінні з Блаженнішим Отцем Йосифом. При цій нагоді Папа Іван Павло II сказав до Блаженнішого Отця Йосифа, що тепер він, себто Патріярх Йосиф, буде мати право скликати наступні синоди сам за дозволом і благословенням папи, подаючи аґенди, які будуть обговорюватись. Факт скликання чи відбування синодів нашої Церкви, навіть з ласки папи, має своє позитивне значення. Не будемо тут згадувати факту вибору коадьютора для Патріярха Йосифа, бо куліси цієї справи зовсім себе не виправдали для жодної сторони. Правда, Папа Іван Павло II у листі до Патріярха Йосифа ще перед відбуттям Надзвичайного Синоду підкреслив, що він стоїть на становищі попередніх папів і не може визнати патріярхату Української Католицької Церкви.

Вже черговий Синод наприкінці листопада й початку грудня 1980 р. скликав Патріярх Йосиф за згодою і благословенням папи, але тут виявилась деяка неув’язка у зв’язку з ухвалою Синоду п.н. «Торжественне засудження т.зв. львівського «собору» з 1946 р.». Ця ухвала викликала гостру реакцію московського патріярха Пімена, який написав листа до Папи Івана Павла II. На жаль, відповідь Папи Піменові була дуже кривдяча для нашої Церкви і владик на чолі з Патріярхом Йосифом. Папа у своєму листі заперечив важність цієї ухвали, як неіснуючу, і про це повідомив відповідні нунціятури. Чому і для чого була зроблена ця поступка, і що вона дала — трудно сказати. Це є сумний факт, який трудно вияснити і прийняти як доброзичливий. Знаємо, що на цьому Синоді з грудня 1980 року було прийнято низку ухвал, які були передані Папі Іванові до затвердження, але досьогодні вони не були публічно проголошені. З Синоду з грудня 1980 р. поза поданням кандидатів на єпископів, які здійснено, і «Торжественним засудженням…» більше нічого невідомо, хоч на аґенді було багато справ. Останньо відбувся Священний Синод у лютому 1983 p., ухвали й рішення якого передано для затвердження Папі Іванові Павлові II і досьогодні ми нічого не знаємо, що на цьому синоді у лютому цього року вирішено. З того часу вже проминуло 10 місяців. Можна припускати, що Папа Іван Павло II має багато справ до полагодження, але за десять місяців можна було переглянути рішення й ухвали Священного Синоду. Можна припускати, що доля Священного Синоду з лютого ц.р. буде та сама, що й з Синоду 1980 року. До цього слід додати, що досьогодні не полагоджена справа у Великій Брітанії, досьогодні наша Церква у Польщі, яка начисляє біля чотириста тисяч або й більше вірних, не дочекалась свого єпископа.

Що деякі події так стались, це можна поставити на рахунок наших владик, які у цій справі не стукали до дверей Апостольської Столиці. Отже, в загальному можна сказати, що наші надії і сподівання перед п’яти роками з вибором Папи Івана Павла II не багато сповнились. Чи можна мати надії на краще? На це важко відповісти. Якщо у майбутньому питання нашої Церкви будуть полагоджуватись, як дотепер, то не багато можна сподіватись. Все ж таки наші владики повинні діяти!

М. Г.

 

(З приводу відвідин Папи Івана Павла II Польщі)

Такі слова сказав Папа Іван Павло II під час своєї другої візитації Польщі. Відвідини Польщі Папою Іваном Павлом II, про які широко звітувала вся світова преса, радіо й телебачення, залишаться історичною подією. З приводу цих відвідин у пресі появились різні, більше й менше прихильні коментарі, у залежності від того, хто і що бажав у цих відвідинах бачити. Правда, відвідини папи були заповіджені наперед, і ватиканські чинники підкреслювали, що вони будуть мати виключно релігійний характер.

Для кожної неупередженої людини, яка знає ситуацію в Польщі, було ясним, що в даному випадку буде важко чи прямо неможливо оминути політичні аспекти. Вже в самому вислові — «Ми Божі діти, ми не можемо бути невільниками» схований політичний посмак. Поруч з тим варто пригадати, що після проголошення «військового стану» у Польщі та офіційної ліквідації «Солідарности» і виарештування її провідних членів на чолі з Лєхом Валенсою, утворилась зовсім нова ситуація. У цій складній ситуації польська Церква на чолі з примасом Польщі кардиналом Ґлемпом заняла невтральне, а фактично проурядове становище. Наприкінці 1982 і на початку 1983 pp. деякі польські єпископи голосно виступили проти політики, в тому відношенні, проти кард. Ґлемпа. На основі цього деякі західні експерти віщували, що цей поділ у польській Церкві поглибиться, і кард. Ґлемп ледве чи вдержиться до кінця 1983 р. Якщо б так сталося, то це могла бути велика трагедія Польщі.

Про всі ці нюанси ситуації в Польщі добре був поінформований Папа Іван Павло II. З хвилиною проголошення «військового стану» у Польщі профспілковий рух «Солідарність» був офіційно заборонений і нелегальний. Це був правний кінець «Солідарности». «Солідарність», що дотепер захоплювалась своїми великими успіхами, не брала до уваги, що її противник інтенсивно приготовляється до протиакції й повного опанування ситуації в Польщі. Це була найбільша слабість «Солідарности». Л. Валенса не був справжнім лідером. На передове місце його висунула хвиля подій, а ті, що формували ввесь рух, були спаралізовані й не могли вже продумати цілої ситуації до кінця.

Керівники польської Церкви краще бачили цілість ситуації, і тому Церква поволі відсувалась від офіційного пов’язання з «Солідарністю». Така маніпуляція і маневр не поміщались в умах польського простолюддя, яке не переставало вірити і надіятись на перемогу і «спасіння» Польщі «Солідарністю». Звичайно, повищим ствердженням ми не збираємось обезцінювати досягнень «Солідарности», але хочемо тут тільки підкреслити, що вона не все до кінця передумала, і тому виникли такі наслідки.

Постали поважні тріщини. Стало ясним, що «Солідарність» вже не повернеться до своєї первісної сили, і що вона є піснею минулого. У нутрі Церкви створилась поляризація, бо відповідальні церковні чинники пішли на тихе домовлення з урядом. При цьому всьому треба не забувати і враховувати, що Москва дуже пильно прислуховується і приглядається до того, що діється в Польщі. Багато справ в Польщі відбувається за рецептою московських експертів.

В такій ситуації відвідини Папи Івана Павла II, який здобув себі велику популярність не тільки у Польщі, але й у цілому світі, були необхідні й конечні. Ні більше, ні менше — Папа Іван Павло II відвідав свою батьківщину з метою допомогти своєму народові загоїти його рани. Треба було польському народові утвердити його віру й надію — зцілити його. Якщо взяти ці подивугідні багаточисленні зібрання поляків, куди тільки приїжджав папа, то це має свою велику вимову. Люди приїжджали з далеко віддалених місць Польщі, щоб побачити і привітати свого незрівняного, великого польського патріота — оборонця польського народу, Папу Івана Павла II. Для них не було жодних в цьому відношенні перешкод. Фактично, це були унікальні явища, які викликали велике зворушення. В цій ситуації Папа Іван Павло II виявив свою особистість.

Папа своєю поставою й безпосередніми актами відвідин Польщі показав і підкреслив, що, будучи вселенським архиєреєм Вселенської Католицької Церкви, не виключає дальше залишатись вірним сином своєї матері-Польщі. Це не суперечить ні Божим, ні церковним законам. Його попередники-папи не потребували візитувати своєї батьківщини, бо вони сиділи на її землі, але кожний з них не менше турбувався за долю Італії. Підкреслюю ці моменти тому, що є голоси, які говорять, що Папа Іван Павло II, як вселенський архиєрей, не повинен так турбуватись польськими справами і Польщею та виявляти свій польський патріотизм. Так воно не є. Правда, можна мати завваження, що папа в той час повинен також ставитись з увагою і зрозумінням до потреб інших, звичайно, не в такому самому вимірі, бо це неможливе. Така заввага є на місці, й у багатьох випадках Папа Іван Павло II має до цих потреб зрозуміння.

Слід підкреслити, що майже кожна промова Папи Івана Павла II у Польщі була патріотично насичена. Таку велику патріотичну насиченість промов папи «Нью-Йорк Таймс» за 21 червня 1983 р. у своїй статті назвав наступним підзаголовком: «Заклик до націоналістичного духу» і при цьому наводить такі ствердження: «Повторно звертаючись до польського націоналістичного духу, Іван Павло говорив, щоб вернутись до місця замку Перемишль, який був, згідно з традицією, троном Польщі ранніх володарів. Він говорив про Мєшка І, що був хрещений в 966 p., який переніс герцогство Польщі у християнство і свого сина Болєслава Хороброго, першого з королів п’ястів».

«Таким» висловом папа викликав ентузіястичний аплявз, «польська культура посідає особливість, яка є понад всю Західню Европу».

Гадаю, що підмічення «Нью-Йорк Таймсу» на місці й влучне. Чи справді це належало говорити папі сумніваємось, бо знаємо, що історія була дещо іншою. Мабуть, краще до цього не повертати, бо воно не випливає з любови і не прямує до цього. У промовах папи було більше подібних висловів або недоглядів. Перебуваючи у Ченстохові, папа говорив про 300-річчя перемоги короля Соб’єского над турками під Віднем. Папа сказав: «Ми прийшли, ми побачили — Бог переміг, перемога під Віднем єднає нас усіх, поляків, а також і наших сусідів на півдні й заході. Перед 300 роками єднала нас спільна загроза. Сьогодні єднає нас річниця цієї битви і перемога». Повище наведений факт перемоги Соб’єского над турками має високе звучання, але тут аж напрошувалось сказати чи згадати, що в тій світлій перемозі хреста над місяцем — мусульманською навалою, що загрожувала Заходові, одну з видних роль відіграло українське козацтво. Чи справді польська історія цього факту не занотувала? Такі й подібні ствердження було б краще передумати або взагалі їх оминути, бо вони не йдуть на користь нікому…

В американському тижневику «Католік Нью-Йорк» за 30 червня 1983 р. була стаття під назвою «Справа моралі» — «В Польщі папа пішов поза заклики до духовости». В статті відмічено: «У Кракові перед двомільйоновою масою прочан, що зібралася на Блоню Краковськім для беатифікації двох поляків — кармелита-священика і мирянина Третього Чину Францішканів. Папа Іван Павло згадав, що обидва мужчини у своїй молодості брали участь у неуспішному польському повстанні 1863 р проти російської тиранії. Майбутнім кармелитом був Йозеф Каліновський і майбутнім мирянином-францішканом був Адам Хмільовський».

«Їх піднесено до вівтаря в їх батьківщині»,— він сказав,— це є знак сили, яка є більше могутня, як будь-яка людська слабість і більше могутня, як будь-яка ситуація, навіть найбільше складна, не виключаючи ароґанції в уживанні сили. І, прошу вас, називайте цю слабість, ці гріхи, ці вади, ці ситуації власними іменами; поборюйте їх безперестанку».

Це не був одинокий випадок беатифікації, яку перевів папа на терені Польщі. «Нью-Йорк Таймс» з 21 червня 1983 р. подає інший випадок: «Під час св. Літургії папа перевів процедуру беатифікації — перший крок до святости — для Урсулі Ледховської, польської монахині, яка вела підпільну школу під час поділеної Польщі у 18 ст. проти спроби росіян ліквідувати Римо-католицьку Церкву і польську мову».

«Під час процедури група осіб була представлена папі, які сказали, що були чудесно оздоровлені через заступництво матері Урсулі з Пречистою Дівою Марією». Це також багатомовний факт, який повинні б у першу чергу взяти до уваги наші владики і поставити пропозицію до Папи Івана Павла II, щоб всі наші Владики-Ісповідники Віри, які загинули за віру і приналежність до Апостольської Столиці, були беатифіковані. Факт, що ні один з наших Владик не заламався і не піддався на жодні сатанинські спокуси і не перейшов на московське православ’я, є багатомовний. Всі вони загинули, як вірні Душпастирі, не зрадивши свого стада. Згадаймо також, скільки загинуло наших священиків, монахів і монахинь, як також мирян, не піддавшись жодним більшовицьким спокусам. Хтось мусів би постукати до дверей Апостольської Столиці і попросити, щоб їх беатифікували.

Гадаємо, що відвідини Папи Івана Павла II до Польщі повинні бути добрим прикладом не тільки для наших владик, але й священиків і зокрема монаших згромаджень, для яких дуже часто на першому місці стоїть їхній чин, а пізніше все інше. Любити свою батьківщину, бути українським патріотом не суперечить ні Божим, ні церковним законам. Ми всі також повинні повторити за Папою Іваном Павлом II слова: «Ми також Божі діти, ми також не можемо бути невільниками».

Ми знаємо, що про це не раз говориться і пишеться, який є побожний польський народ. А запитаймо, як цей побожний польський народ трактує релігію і побожність інших народів? Ми не будемо говорити про комуністичний польський уряд, бо для нього релігія, за комуністичним вченням — це «опіюм народу», але як ставляться польські владики до Української Католицької Церкви у Польщі? Чи часом ця побожність не є тільки зовнішнім виявом на експорт і плекання польського шовінізму? Як це сталось, що посьогодні наша Церква у Польщі не має ще своєї власної Церкви і все є залежна від ласки польського священика, щоб відправити для своїх вірних Службу Божу?

Сьогодні буде скоро сорок років після війни, а українці з сторони польської ієрархії не те що не одержали належної допомоги, але навіть не мають належного зрозуміння. Українська Католицька Церква у Польщі нараховує біля 300 до 400 тисяч вірних, але досьогодні ще не удостоїлась мати хоч одного свого єпископа. Бажалось би, щоб Папа Іван Павло II бачив болі, труднощі і небезпеки не тільки польського народу, але також й інших, в тому братнього — українського народу. Стукаємо до сумління Апостольської Столиці й польської ієрархії у Польщі.

Микола Галів

Болюча вістка, що в середу, 13 травня 1981 p., терорист Мегмет Алі Аджа поранив Папу Івана Павла II, в одній хвилині облетіла цілий світ і сколихнула людські серця. З радіоприймачів, телевізійних екранів, телефонних сполучень та інших засобів комунікації безперервно подавались повідомлення — терорист пострілами смертельно ранив Папу Івана Павла II під час його щотижневої авдієнції на площі св. Петра, в яких завжди бере участь понад десять тисяч паломників. Ця болючо-трагічна звістка сколихнула цілим світом і викликала загальне співчуття серед всього людства, не зважаючи, хто якого віровизнання, раси чи походження. Тут ішлось про загально милолюблену людину, яка не тільки на словах, але й на ділі змагала до спокою і миру серед народів у світі — Папу Івана Павла II.

Папа Іван Павло II — це виняткова людина на престолі св. ап. Петра, а для нас, українців, має ще окреме пов’язання і почуття, бо папа — слов’янин і споріднений з українцями. За свого короткого понтифікату Папа Іван Павло II вніс дещо відмінного, більш теплого й коректного відношення до нашої Церкви по той і цей бік залізної заслони.

В цю ж саму хвилину, коли болючо-трагічна вістка дійшла до відома всього людства, спонтанно з мільйонів людських сердець понеслись довгими і нескінченними симфоніями молитви до Всевишнього Господа Бога, у стіп Пречистої Діви Марії й усіх небесних сил за збереження життя милої людини, Вселенського Архиєрея Івана Павла II. Ось ці щирі молитви були облиті чистими рясними сльозами. Мабуть, історія людства й історія Христової Церкви ще не занотувала на своїх сторінках такого спонтанного і щирого загальноохоплюючого співчуття, як це сталось по відношенні до Папи Івана Павла II. Вже самий цей колосальний вияв співчуття викликав у кожної людини велике зворушення.

Наші благальні, щирі молитви вислухав Всевишній Господь і залишив нам усім милолюблену людину — Вселенського Архиєрея Івана Павла II при житті, щоби він продовжував душпастирську працю та ніс в народ Божу благовість.

Переслідували невинно й Христа, що з любови до нас був розп’ятий, переслідували Христових послідовників — апостолів, переслідували перших християн і переслідують за віру в Христа ще й сьогодні, але диявольські сили не переможуть Христової Церкви та послідовників Христа. Молімось за повне видужання Папи-слов’янина Івана Павла II.

Господи Боже і Пречиста Діво Маріє, прийміть і вислухайте наших щирих молитов.

(З приводу візити у Бразілії)

Хоч Папу Івана XXIII по різному оцінюють та багато чого йому винного й не винного приписують, це все залежить хто чого шукає. Мабуть ще за короткий час від того, що започаткував Папа Іван XXIII, щоби дати всесторонню й хоч приблизну оцінку. Зрозуміло, консервативне крило в Католицькій Церкві називає нововведення Папи Івана XXIII утопією, що він потоптав багатовікові традиції та включно з тим, що йому приписують залицяння до червоної Москви. Незалежно від усього історія його по свойому осудить та дасть свою оцінку. Якщо навіть не точно, але поверховно аналізувати понтифікат Папи Івана XXIII то треба відмітити, що він належав до великих папів, якого ім’я буде згадуватись з роду в рід. Без найменшого сумніву у нього домінувала понад все любов. Він у свойому понтифікаті підходив з любов’ю. Слово любов для нього не було пустою фразою, але він його у свойому житті все виповняв практичним змістом.

Тут треба нагадати, що Папа Іван XXIII прийшов на Апостольський Престіл після смерти великої індивідуальности, що була на цьому Престолі, Папи Пія XII. В той час не тільки про це говорилось, але й писалось, що Папу Івана XXIII вибрано на папу переходово, бо трудно було вибрати когось, щоб міг був більше блиснути своєю індивідуальністю, як Папа Пій XII. Тому Папі Іванові XXIII приписували транзитний — коротко переходовий час його понтифікату, що він не зможе нічого більш замітного зробити, щоби заблистіти після Папи Пія XII. Всі віщування по відношенні до Папи Івана XXIII на початку його понтифікату виявились безпідставними й не вірними, бо він зробив великий зворот в Римо-католицькій Церкві, який має незаперечний вплив на дальший розвиток Католицької Церкви. Він зрушив багатовікову стагнацію, ворожнечу між Римо-католицькою і Православною Церквами. Він ні більше, ні менше не тільки, що показав шлях, але зробив перші практичні кроки, щоби всі були одно. Не можна цього не бачити і належно не оцінити. Не буду тут згадувати багато важливих питань, які поставив і їх здійснював Папа Іван XXIII, бо для того немає місця в цій статті. Одне треба підкреслити, що він зрушив застояне плесо Римо-католицької Церкви і впустив троха свіжого повітря. При цьому належить підкреслити другий важливий момент, який увів Папа Іван XXIII у душпастирській праці. До тепер всі хто міг приходили до папи. Папа був непорушний з Апостольської Столиці, хіба коли треба було їхати на літний час до Кастельґандольфо. Папа Іван XXIII сказав, що його обов’язком є відвідати тих, які не можуть відвідати його. У зв’язку з такою заявою Папа Іван XXIII відвідав тих, які не могли прийти до нього — в’язнів. Це мало і має глибоке значення не тільки в той час але і сьогодні, це є також своєрідний зворот у душпастирській праці. Папа Іван XXIII також започаткував діялог Римо-католицької Церкви з іншими. На жаль він розумів діялог, чи певний контакт з комуністичним світом зокрема з Москвою дещо інакше, як це здійснював папа Павло VI, але тут цього питання не будемо аналізувати, бо це окрема тема.

Нові пасторальні методи, які привернув на Апостольському Престолі Папа Іван XXIII дальше продовжав Папа Павло VI, але йому не вдалося більше розвинути. Під тим оглядом пішов дальше і цю ділянку подивугідно розвинув Папа Іван Павло II. На початку свойого понтифікату Папа Іван Павло II заповів і відбув поїздку до Мексико, дальше слідували відвідини своєї батьківщини — Польщі, дальше слідували: Англія, США, Африка, Франція і останньо Бразілія. Папа Іван Павло II побачив, що не можна Христовим кораблем керувати тільки з Апостольської Столиці, що існує конечність відвідати тих, і принести їм благовість, що не можуть прийти і відвідати його. Це не просто відвідини, папа їх робить з метою, щоби в поодиноких місцях розв’язати складні проблеми Христової Церкви. Це справді поворот до апостольських часів, коли апостоли не сиділи на одному місці, але все відбували свої подорожі до основаних християнських громад та відбували місіонерську працю. Апостоли були все там де поставали проблеми і своєю працею старались їх налагоджувати.

Якщо ми приглянемося до всіх поїздок Папи Івана Павла II, то ми побачимо, що у всіх місцях, де папа був, були складні питання до розв’язання. Нам, українцям іноді є трудно побачити у всій ширині й глибині новий, а краще буде, коли скажемо привернений апостольський стиль праці Папи Івана Павла II, бо нам перешкаджають і не дають можливості добре бачити наші власні церковні проблеми, до яких Папа Іван Павло II не поставився так, якби нам цього бажалось. Звичайно, не улягає найменшому сумнівові, що Папа Іван Павло II не віддав для нашої Церкви того, що її належить, але це окреме питання і в тому відношенні наші претенсії і домагання, а заразом і жаль, бо папа — поляк, слов’янин, який не тільки знає, але й розуміє наші оправдані проблеми. Незалежно від цього ми повинні бачити його непересічність й унікальність на престолі апостола Петра.

Проблеми Церкви, які існують в різних кінцях світу, зараз не можна розв’язувати на віддаль. Це добре збагнув Папа Іван Павло II. Про те, що в Африці Церква має свої питомі проблеми відомо вже віддавна. На одному з папських Синодів єпископи африканської Церкви сказали, що Христова Церква у Африці існує, але їм не підходить римський зразок, тому вони мають свій. З цими питаннями папа зустрівся під час останньої поїздки до Африки. Життя виявляє, що не можна стосувати тих самих форм всюди, бо вони не всюди є сприємливі, корисні і не всюди підходять. В Африці і питання целібату є поставлене відмінно. Трудно ці питання міняти, бо вони можуть бути від’ємними у розвитку Церкви. Зараз не є важним наскільки різні складні питання у Африці папа розв’язав чи ні, але важним є, що з ними запізнався і є свідомий справжньої дійсности.

Остання поїздка до Бразілії є також дуже важлива. Тут проблеми Церкви дещо відмінні від проблем у Африці, але вони мають спільний знаменник, соціяльне тло — соціяльна нерівність. Власне ця соціяльна нерівність разючо виступає у Бразилії. Треба підкреслити, що Бразілія, це одна з найбільших католицьких країн, яка начисляє 120 мільйонів людей, принаймні номінально всі вони члени Римо-католицької Церкви. Приблизно 80 000 Груп вірних відомі під назвою «основні громади», які існують без священиків. Цікаво, що така велика Бразілія немає достатньо своїх священиків, на 13 000 священиків сорок відсотків з них є чужинці. Це говорить багато.

В Бразілії існує в загальному дві головні суспільні кляси, себто кляса багачів і кляса бідних, і майже повністю є відсутньою середня кляса. Тут існує велика соціяльна несправедливість. У Бразілії за статистикою американського журнала «Таймсу» є біля 13 мільйонів бездомних дітей, які бігають цілими табунами по Ріо Дежанейро. Велика соціяльна нерівність ускладнює соціальні й економічні питання. Земля знаходиться у руках не численної кляси землевласників, а в своїй масі народ немає з чого жити. Тут також є певна роля Церкви. Частина ієрархії складає публічну подяку сучасному диктаторському режимові, що врятував Бразілію від комунізму. Але є також єпископи і священики, які критикують і засуджують сучасний уряд і стоять в обороні бідних. За те уряд називає цих єпископів і священиків комуністами. Це не відірвані, але поширені явища у Бразілії. З 1968 року за церковними підрахунками біля 122 єпископів, священиків і семінаристів і 273 мирян були арештовані або придержані, 84 особи були фізично або психічно надуживані. Ці репресії породжують різні протиакції. Церква в такій ситуації не може стояти осторонь. Тому не дивно, що Національна Конференція Єпископів у Бразілії дуже гостро критикувала уряд Бразілії. Отже ведеться боротьба за справедливість. Тільки, в цьому змаганні за справедливість стаються різні курійози, бо одні єпископи і священики засуджують і критикують бразильський уряд, а інші його піддержують. Про ці й інші проблеми Папа Іван Павло II був добре поінформований. Тому з своєї сторони папа не одноразово під час своєї візитації підкреслював питання справедливости та звертався до великих землевласників, багатіїв, щоби ділились з бідними, щоби в той спосіб вирівняти суспільні верстви. В такій обстановці, де немає соціальної справедливости, де існує тільки кляса багатіїв і бідних, де існує велике безробіття, це найкраща атмосфера — грунт для розвитку комунізму й марксизму. Очевидно, ті що піддержують марксизм і комунізм не знають одної незаперечної істини, що комунізм і марксизм, ще в жадній країні не розв’язав ні економічних, ні соціальних питань, хоч на папері ці питання прекрасно зформуловані. Бразілійці цієї істини не знають.

Папа Івана Павло II старався виразно підкреслювати і наголошувати, що Апостольська Столиця стоїть за тим, щоби існувала соціяльна справедливість, щоби людини не експлуатувати. Папа мав відвагу називати речі їх властивими іменами. Без найменшого сумніву його поїздка до Бразилії матиме свій вплив. Папа старається направляти Христовий Корабель не з далекої, але таки з безпосередньої віддалі, щоби бачити проблеми своїми власними очима. Завважується, що Папа Іван Павло II є дуже чулий на соціяльну несправедливість і на бідних. Це мабуть випливає з його особистого пережиття, бо йому не раз приходилось ці соціальні й економічні кривди переносити на своїх власних плечах. Це відчуття в нього є велике і воно відчувається в його понтифікаті. Зворот Папи Івана Павла II у душпастирській праці до апостольських часів є неповторним новаторством. Папа Іван Павло II є справді гідним наслідником, а заразом реалізатором ідей покійного папи Івана XXIII. Сучасний папа дуже добре збагнув й відчув всі прямування Папи Івана XXIII і став справді гідним і відданим його наслідником. Правда в деяких питаннях Папа Іван Павло II хоче залишитись непохитним консерватистом, а зокрема по відношенні до деяких реформ целібату в Римо-католицькій Церкві, але це питання належить до майбутности. На багато різних недуг є найкращим ліком час. Питання целібату, це є також проблема часу. Справді треба підкреслити, що понтифікат Папи Івана Павла II є неповторним. Ми українські вірні залишаємось з сильною вірою і непохитною надією, що Папа Іван Павло II знайде більше зрозуміння і до нашої Помісної УКЦеркви не тільки на словах, але конкретно на ділі.

Подорож Святішого Отця Івана Павла II до Польщі в днях від 2 до 10 червня 1979 p., чи, як він це постійно підкреслював, його паломництво по польській землі, це один великий тріюмф віри й патріотизму. На кожному кроці, в кожній своїй промові чи проповіді Папа підкреслював свою польську національність та свою віру в Христа й любов до Матері Божої. Оця синтеза християнства й патріотизму, в нього така природна, виразна й глибока, це основна думка, що проходила крізь його звернення до своїх земляків, це теж основа його послання до них. Його думки, це не тільки наука для них — для польського єпископату, духовенства, монахинь, семінаристів і мільйонів мирян; це теж глибока наука для всіх народів світу, це велика лекція для всіх нас, українських духовних і мирян, це знаменитий приклад до наслідування.

Погляньмо, що сказав Папа Іван Павло II до своїх «любих земляків», як він завжди звертався до них, на різних етапах своєї небуденної подорожі. Цитуємо вийнятки з його промов за газетою «Оссерваторе Романо», де надруковані всі його промови в польській мові та в італійському перекладі. При тому бажаю підкреслити, що це не буде повна аналіза папських промов і проповідей, а тільки опис однієї сторінки, хоч дуже важної, цих промов. Бо нас у першу чергу цікавить його відношення до свого народу, його патріотичні почування. Для кожної чесної людини це одна з найважніших проблем життя: знати хто вона, не встидатися свого, підкреслювати своє національне походження, гордитися ним, любити свою спадщину, передати її наступному поколінню. Від цього Папи можемо, і ми повинні дуже багато навчитися.

Виїжджаючи в суботу, 2 червня 1979 р. з Риму, він сказав по-італійському до достойників, які його прощали:

У хвилині, коли залишаю любу італійську землю, щоб поїхати до любої польської землі, я є під живим враженням, що ця подорож відбувається гейби між двома батьківщинами… Залишаю батьківщину з вибору, а їду до батьківщини мого походження (Оссерваторе Романо, ч. 126)*

Згадав теж Святіший Отець у цій промові про Тисячеліття (Millennium) Хрещення Польщі (в 966 p.), про кн. Мєшка, св. Войтіха, св. Станіслава та висловив надію, що його візита «скріпить внутрішню єдність між любими земляками».

Головні міста, в яких Папа задержався довше, це Варшава, Ґнєзно, Ченстохова і Краків. Всюди вітали його незчисленні маси народу, часом навіть мільйони. До всіх говорив він часто, сердечно, з великим зворушенням, очевидно польською мовою.

І

В суботу 2 червня Святіший Отець прибув літаком на військове летовище Окєньцє в Варшаві. Там привітали його президент Державної Ради Польської Народної Республіки, проф. Г. Яблонський, і кардинал-примас Польщі С. Вишинський, та тисячі народу. Він подякував президентові за «прихильну поставу до моїх відвідин у Польщі, любій Батьківщині всіх поляків, моїй Батьківщині»; подякував примасові за привітання; привітав в імені Христа своїх «улюблених братів і сестер» в Польщі, «в тій моїй рідній землі, в якій я стою постійно глибоко врослий корінням мого життя, мого серця, мого покликання». Привітав і представників світової польонії. А, нав’язуючи до слів і мельодії польського національного гимну, сказав до народу:

«Дякую вам за те, що тому полякові, який сьогодні прибуває «з італійської землі до польської» (це цитат з національного гимну — Б. Л.), товаришить на порозі його паломництва по Польщі ота мелодія і текст, в якому завжди доходила до голосу неструджена воля народу — жити: «як довго живемо» (знову цитатат з гимну — Б. Л.). Бажаю, щоб мій побут у Польщі також прислужився тій неструдженій волі моїх земляків жити, на землі, що є нашою спільною Матірю і Батьківщиною».

З черги Папа зупинився в варшавській катедрі. У своєму слові говорив з найбільшою пошаною про голову католицької Церкви в Польщі, кардинала-примаса С. Вишинського, заявляючи:

«Він є наріжним каменем Варшавської Церкви і цілої церкви в Польщі. В тому полягає його Богом дана місія, яку він уже виконує понад тридцять років. Хочу це підкреслити на початку мого паломництва тут, у столиці Польщі, і бажаю за це ще раз разом з цілою Церквою подякувати Пресвятій Тройці»

А далі вітає всіх:

«Людей усіх професій, що своєю працею будуєте сучасну Польщу, наслідство по поколіннях, любе наслідство, нелегке наслідство, велике завдання, наш польський «великий збірний обов’язок», батьківщину» (Ц. К. Норвід).

Говорить про знищення і повну відбудову варшавської катедри св. Івана Хрестителя і підкреслює, що вона є «теж знаком нового життя польського і католицького, яке в ній знаходить свій осередок». А кінчаючи, каже:

«Стрічаю Вас сьогодні, Любі, й вітаю, як перший папа, що вийшов з польського роду, на порозі другого тисячоліття хрещення і другого тисячоліття історії народу».

Кульмінаційною точкою стрічі Папи Івана Павла II з поляками в Варшаві була св. Літургія, яку він відслужив того дня після полудня на Площі Перемоги для багатьох соток тисяч народу. Там виголосив проповідь, яку часто переривали довготривалими оплесками. На початку Папа згадав, що покійний Павло VI хотів приїхати до Польщі в 1966 р. на відзначення тисячоліття хрещення Польщі (польський уряд не погодився на цю візиту — Б. Л.). Пригадав, що ап. Петро прибув з Антіохії до Риму «щоб там свідчити про Христа і проляти свою кров за Нього». Додав, що його обов’язком було сповнити оте бажання, якого «Павло VI не міг виконати під час тисячоліття хрещення Польщі». А згадуючи про свій вибір, вибір поляка на Петровий престіл, він ставить запит, чи не треба з того зробити висновок, що «Польща стала в наших часах землею зокрема відповідального свідчення? Що саме звідси, з Варшави, а теж з Ґнєзна, з Ясної Гори, з Кракова… треба голосити Христа? Що саме тут на цій землі… треба станути, щоб відчитати свідоцтво Його Хреста і Воскресення?»

Нав’язуючи до ювілею 900-ліття смерти св. Станіслава, до ювілею тисячоліття хрещення Польщі, в якому Папа Павло VI не міг взяти участи, та до факту, що він, Папа, прибув до Польщі в навечеря свята Святого Духа, він заявив, що може «ще раз пережити тисячоліття хрещення на польській землі, та вписати цьогорічний ювілей Станіслава в оте тисячоліття, від якого взяла початок ціла історія Народу й Церкви… День Зелених Свят є днем народин віри й Церкви також на нашій польській Землі. Є початком переповідання великих Божих справ також у нашій польській мові. Є початком християнства також у житті нашого народу: в його історії, його культурі, його досвідченнях… Не можна без Христа зрозуміти історії Польщі… Неможливо зрозуміти людину, як лиш у тій спільноті, якої є її народ… Неможливо зрозуміти історії польського народу… без Христа… Не можна зрозуміти того міста Варшави, столиці Польщі, яка в 1944 р. рішилася на нерівну боротьбу з наїздником, а в якій її опустили заприязнені великодержави… Тисячоліття хрещення Польщі… є головним мотивом мого паломництва, моєї молитви подяки разом з Вами усіма, Дорогі Земляки, для яких Христос не перестає бути постійно відкритою книгою науки про людину, про її гідність і її права. А одночасно науки про гідність і права народу… Не може бути справедливої Европи без незалежної Польщі на її карті…»

В суботу після полудня Папа мав теж стрічу з численними представниками польського уряду в Бельведерській палаті. Промовляючи до них, він сказав:

«Ніколи не можемо забути тієї жахливої історичної лекції, якою була втрата незалежности Польщі від кінця XVIII до початку цього століття. Цей болючий досвід став гейби новою кузнею польського патріотизму. Слово «батьківщина» має для нас таке значення, понятностеве й чуттєве, одночасно, якого, здається, не знають інші народи Европи й світу. Зокрема ті, які не перенесли таких історичних втрат, кривд, загроз, як наш Народ…»

Говорячи про добро, сперте на правді, Папа сказав:

«Того добра і всяких інших досягнень у кожній ділянці хочу побажати Польщі в якнайбільшій кількості. Дозвольте, Шановні Панове, що буду його вважати далі за своє добро, що буду відчувати так само глибоко свою участь у ньому, якби я далі жив на цій землі і був громадянином цієї держави. І з такою самою теж силою, а може й із ще більшою, з огляду на віддаль, буду далі болюче відчувати все те, що могло б Польщі загрожувати, шкодити, приносити їй неславу, що могло б означати для неї застій чи заломання…»

Промовляючи до університетської молоді в неділю 3 червня вранці, Святіший Отець обіцяв їй молитися за неї, за її майбутнє, і «за майбутнє Польщі».

II

В неділю 3 червня Святіший Отець прибув гелікоптером до Ґнєзна, першої столиці Польщі та історичного осідку польського примаса. Відповідаючи на привіт кард. С. Вишинського, він заявив:

«Тут на цій розлогій луці вітаю з честю само пястівське гніздо, початок історії нашої Батьківщини, а одночасно колиску Церкви» Висловив теж бажання, щоб його паломництво по польській землі «стало живою катехизою — доповненням тієї катехизи, яку записали в історії цілі покоління наших предків. Хай це буде катехиза цілої історії Церкви і Польщі».

В часі св. Літургії на площі перед катедрою, Святіший Отець сказав:

«Вітаю Польщу охрещену понад тисячу років тому! Вітаю Церкву в Польщі, яку ведуть від самого початку святі єпископи й мученики Войцєх і Станіслав, з’єднані при боці королевої Польщі, Ясноґурської Пані!»

А далі каже:

«Дозвольте, що сьогодні, як перший в історії Папа з польського роду, заспіваю ще раз з Вами оце Те Деум тисячолітнє… Коли сьогодні, у свято Зіслання Святого Духа Року Божого 1979, ідемо до тих основ (тут мова про початок християнства в Польщі — Б. Л.), не можемо не чути, крім мови наших власних предків, також інших слов’янських і братніх мов, якими тоді почала говорити широко відкрита історична їдальня Пятдесятниці. Зокрема не може не чути тих мов перший в історії Церкви Папа-слов’янин. Хіба на те вибрав його Христос…, щоб до великої спільноти Церкви він вніс окреме зрозуміння тих усіх слів і мов, які ще далі звучать чужо для вуха звиклого до звуків романських, германських, англосакських, кельтійських… Чи ж Христос не хоче, чи ж Святий Дух не наказує, щоб той Папа, який носить у своїй душі зокрема виразний запис історії власного народу від самого його початку, але також історії братніх, сусідніх народів, виявив і потвердив окремим способом в нашій добі їх приявність у Церкві? їх окремий вклад в історію християнства…?»

Хоч поляки вибрали західне християнство, то все таки, каже Папа, «ми поляки… завжди шанували крізь наше тисячоліття традиції християнського Сходу. Наші землі були гостинні для тих чудових традицій, що мають свої початки в Новому Римі, в Константинополі».

Згадуючи про хрещення Польщі в 966 p., він пригадує християнізацію хорватів, словінців, болгарів, словаків, моравян, чехів, сербів, полабських слов’ян та інших, і додає:

«Треба теж пригадати хрещення Руси в Києві в 988 р.

Тієї коротенької згадки про хрещення Руси-України не поміщено в італійському перекладі. Цей факт говорить сам за себе: «східня політика» Ватикану ще не відійшла до історії.

Співаючи з усіма 104-ий Псалом, Папа заявив: «Так буде співати разом з Вами, любі земляки, той Папа, кров з вашої крови, і кість з кости».

Того самого дня після полудня Папа мав слово до молоді, якій говорив про християнські основи польської культури:

«Польська культура це добро, на якому спирається духове життя поляків. Вона нас відокремлює як народ. Вона рішає про нас через цілий час історії Рішає більше ніж матеріяльна сила. Більше навіть ніж політичні границі. Відомо, що польський народ перейшов крізь важку пробу втрати незалежности… та, не зважаючи на те, серед тієї проби залишився собою. Залишився духово незалежним, бо мав свою культуру… Польська культура від початку несе на собі дуже виразні християнські знаки… І так є сьогодні. Християнське надхнення не перестає бути головним джерелом творчости польських мистців. Польська культура пливе постійно широкою струєю надхнень, що мають своє джерело в Євангелії… В історії польської культури віддзеркалюється душа народу… Вона є постійною школою щирого й чесного патріотизму… Ці слова говорить до Вас людина, яка свою духову формацію завдячує від самого початку польській культурі, польській літературі, музиці, плястичному мистецтву, театрові — польській історії, польським християнським традиціям, польським школам, польським університетам. Говорячи до Вас, молодих, він таким способом прагне передусім сплатити довг, що його він затягнув супроти тієї прекрасної спадщини духа, яка почалася від «Боґуродзіци» Одночасно та людина бажає сьогодні станути перед Вами з тією спадщиною, яка є спільним добром усіх поляків, а одночасно є й знаменною часткою європейської й загальнолюдської культури. І просить Вас: Залишіться вірними тій спадщині! Зробіть її основою свого виховання! Зробіть її предметом шляхетної гордости! Зберігайте ту спадщину! Помножіть ту спадщину! Передайте її наступним поколінням!»

Продовження у жовтневому числі

До відвідин Папи Івана Павла II своєї батьківщини — Польщі

Що значить похід з розп’ятим Христом на хресті, — це любов любови, це джерело джерел, це правда правд, це безконечність безконечности, це невичерпний зміст людського життя, це сила якої сильні цього світа не спроможні подолати. Вдумаймось у зміст цієї безконечної і невичерпної глибини. Ми знаємо незаперечну істину, що Ісус Христос, Син Божий прийшов на землю, щоби ради нашого спасення бути розп’ятим на дереві-хесті. Ось цей хрест став символом страждань, терпінь і смерті задля любови. Ось ця любов є сильнішою зброєю за всі атомові і водневі бомби. Вона була такою у всі часи і останеться на всі віки. Похід з хрестом означає похід з любов’ю і миром. В історії були різні походи з хрестом, але не всі вони визначались властивими прикметами, які поклав Ісус Христос — Спаситель людства — добротою і любов’ю. В цьому аспекті належить розглядати не тільки останню поїздку Папи Івана Павла II до Польщі, але також і попередню до Мексіка.

Поїздки Папи Івана Павла II можна вважати певним зворотом в душпастирській праці Апостольської Столиці. Це зворот до первісних форм. Господь післав свойого улюбленого Сина, щоби Він ішов у народ і виповнив людське життя змістом безмежної любови. Христос залишив своїх апостолів, яким сказав, щоби пішли в різні сторони світу і научали народи Христової науки і Христової Правди. Так апостоли навчали народи. І сьогодні вселенський архиєрей Папа Іван Павло II вирішив також іти в народ з розп’ятим Христом на хресті, ось цим символом любови. Тим разом відвідав своїх земляків — братів і сестер по хресті й крові. Його поїздка позначалась не війною, але благовістуванням Божої любови.

Відвідини Папи Івана Павла II Польщі можна розглядати в різних прерізних аспектах. Можна переповідати його тріюмфальний і хвилюючий приїзд до Польщі. Можна говорити про його зворушуючі хвилини, його велику любов і патріотизм до своєї батьківщини. Можна б говорити й коментувати ці сотні тисяч і мільйони вірних польської Церкви, зустрічі Папи Івана Павла II у різних місцях та з різними людьми, що також було б не менше цікавим. В тому всьому є надзвичайно багато цікавих і зворушливих моментів, що не раз на очах не в одного витискали слези радости, слези приємного відпруження, бо в цьому була виразно помітна безконечна сила Божого Проведіння. Ми про це все не будемо писати, чи повторяти, бо це ми читали в поточній, щоденній пресі тижневиках, чули по радіо та бачили й чули по телевізії.

Треба сказати, що на протязі від 2 до 9 червня 1979 р. майже, всі кореспонденти світових агенцій, газет, кореспонденти радієвих станцій і телебачення були в Польщі, всі їх звукозаписні апарати і телевізійні сочки слідкували за кожним кроком і нотували кожний вислів Папи Івана Павла II. Вже з цього погляду не можна розглядати візиту Папи в Польщі льокально, бо вона має значно ширше значення, як декому на перший погляд може видаватись. Кожного дня світова преса подавала обширні інформації про візиту Папи. Понад усе поїздка Папи Івана Павла II була й останеться надзвичайною, історичного значення, бо при цьому виявилось багато дуже важливих моментів, які матимуть визначальний вплив на дальший ріст й розвиток Вселенської Католицької Церкви.

Коли ми дивились на сотні тисяч і мільйони поляків, які прийшли з хрестами, папськими прапорцями вітати свойого Папу — поляка то нам приходило на гадку — колись, після другої світової війни душогубець Сталін ставив до Папи Пія XII реторичний запит — якими дивізіями розпоряджає Ватикан. Ось тут в Польщі, а перед тим у Мексіко було видно сотні тисяч і мільйони осіб, не з рушницями і танками, але з хрестами, що є тільки символом любови, символом перемоги добра і правди над злом, ненавистю і темрявою. Напевно комуністичні державні мужі у Польщі, а тим більше кремлівські вожаки не передбачали таких масових і грандіозних зустрічей, які мали місце під час візити Папи в Польщі. Це має велике значення і його не можна ігнорувати, тим більше після тридцятьрічного панування комуністичного режиму в східній Европі. Всім відомо, що комуністичні уряди всюди переслідують Христову Церкву. Можна було сподіватись, що село було все ближче прив’язане до церкви за індустрійні центри. Факт, який стався в Новій Гуті був понад всякі сподівання. Це що мало бути комуністичним взірцем показалось протилежним. Подавляюча більшість вуглекопів вийшли привітати Святішого Отця Івана Павла II. Ні, вони не тільки його вітали, вони демонстрували, що помимо всього, що робить комуністичний режим у Польщі і всюди де тільки він домінує є живою віра в Бога, віра в Христові незаперечні правди. Це зарівно виявляли так вуглекопи, як і море польської людности у Польщі де тільки з’являвся Папа Іван Павло II. На протязі цілого тижня вся Польща була на ногах. Це була виняткова заява вірности Христовій Церкві. Цього факту не можна ні применшувати, ні перебільшувати. Його не можна тільки зводити до польського патріотизму, очевидно він там був і цього не можна заперечити, але треба з всією силою підкреслити, що це був не менший вияв глибокої релігійности і прив’язання народу до Польської Церкви з тисячолітньою традицією. Цей факт був вирішальним у цій великій спонтанности і захопленню що їм додав Вселенський Архиєрей Папа Іван Павло II, який є поляком. Польський народ виявив свою подивугідну зрілість, яка опирається на глибоких релігійних і патріотичних основах.

Такого розвитку подій і таких широких засягів, що мав приїзд Папи Івана Павла II до Польщі ніхто не передбачав ні в Апостольській Столиці, а тим більше комуністичний режим в Польщі, чи точніше кремлівські вожді, які були приневолені дати одобрення, своїм підвладним на приїзд Папи Івана Павла II. Хоч всі щілини кордонів Польщі були на той час зачинені і добре бережені то все ж таки вістки проривались в сателітні держави, як також в СРСР. Тут сповнили своє завдання радієві станції. Більшовицька преса обмежувалась до дуже сухої і майже незамітної згадки про приїзд і побут Папи Івана Павла II до Польщі. На телевізії у Москві показали Папу 30 секунд. Польська телевізія переважно подавала тільки Папу Івана Павла II самого, закриваючи море вірних Польської Церкви, які окружали надзвичайного Гостя. Були ж відомості, що подекуди поліція здержувала паломників. Папа Іван Павло II підносив голос в обороні тих, яких задержували — пустіть тих, що ідуть помолитись Богу. Цей факт стається після більше, 30 років комуністичного панування. Атеїстичні пропагатори, які мали для своєї диспозиції всі потрібні ресурси для поборення християнської й інших релігій, і як видно, щось вони не дуже з тим справились. Мабуть за такий стан справи прийдеться комусь полетіти з найвищого стільця! Знайдуть винного козла, щоби тільки не признати, що ідеї Христової Церкви є на стільки сильні, що ніхто не в спромозі їх побороти, чи заступити іншими. Цей факт будуть примушені, хочуть вони цього, чи ні, признати всі комуністично-атеїстичні й марксівські пропаґатори.

Слід відмітити, що комуністичнім вожакам у Польщі не вдалося перевести двох проблем: колективізації і заламати Польської Церкви. У всіх інших країнах і в цілому СССР колективізація пройшла, але наслідки її жалюгідні. Країни, що перед колективізацією були спроможні кормити не тільки своє власне населення, але й інших сьогодні не спроможні вдержати самі себе. Якщо ж ідеться про релігію тут трудно сказати на скільки комуністи є горою? Але з тих звідомлень, які до нас доходять то можемо сказати, що Христова Церква у більшовицькій дійсності, яку тут називається «Мовчазною Церквою» безперебійно дає познаки свойого життя, свойого існування. В Україні існує наша Українська Катакомбна Церква. В Литві Римокатолицька Церква, хоч її переслідують, існує більше легально і безперебійно підносить голос і кричить, — подайте нам руку, допоможіть, встаньте в нашій обороні. Значить на протязі понад 60 років більшовикам на Україні невдалося подолати серед народу віри в Бога. Доказом цього є ціла низка листів і різних повідомлень про існування християнської релігії. Ожив серед молоді культ ношення хрестиків. В тому аспекті, було б логічним назвати західні Церкви, а в першу чергу Римо-католицьку «мовчазною Церквою», а Церкви у комуністичному світі Церквами творчими, Церквами діючими, Церквами, які не мовчать, а кричать.

Пишучи ці рядки не можна пройти мимо, незгадавши нашої Катакомбної Церкви, наших владик, священиків і вірних, що живуть й працюють у Божому Винограднику підпільно, головою якої є наш довголітній каторжник Патріярх Йосиф. Ми чули багато відважних слів, божих слів з уст Папи Івана Павла II під час його побуту в Польщі, але ми не почули ні одного слова піддержки, слова згадки про наших братів, про нашу Катакомбну Церкву в Україні й в цілому СССР. Не хочеться вірити, щоби Папі Іванові Павлові II, це не було відомим? Чи може це все ще покутує нехристиянська «остполітік»? В тому відношенні від Папи Івана Павла II можна сподіватись зовсім іншої постави! Чому ж не розрадити, не потішити і не дати хоч найменшого видимого знаку, що Вселенський Архиєрей на престолі св. апостола Петра пам’ятає про всіх, а зокрема про тих, що їх переслідують за віру в Христа і тих, що забуті всіма.

Зворушливим був момент, коли Вселенський Архиєрей прийшов віддати поклін,тим що згинули у гітлерівських млинах смерти — Авшвіці. Ми ж не раз чуємо з сторони єврейської суспільности слова докору, що тодішний Папа Пій XII не підняв голосу і не сказав нічого в обороні мільйонів, не тільки євреїв, бо гинули, також поляки, українці, цигани, росіяни й інші. Якщо так було, то зле і на це немає оправдання. Для українців було боляче, коли Папа Іван Павло серед мільйонів жертв, що згинули в Авшвіці називав різні національности, але не згадав українців, які там також масово гинули. Папа промовчав! Чому? Папа Іван Павло II, як колишній учасник польського резистансу знав, що в Авшвіці гинули українці, там загинуло двох братів сл. п. провідника ОУН Степана Бандери. Також відомо хто їх убив! Якщо вже сьогодні нічого не робиться для направи минулих кривд то варто б їх хоч не продовжувати! Поставмо побіч цього реторичне питання а хто кричав і сьогодні кричить, коли гинули і ще сьогодні гинуть і караються десятки і сотні мільйонів різних національностей, серед яких українці є першими в більшовицькому царстві? Чи робить це Церква? Чи роблять це ті, які закидають іншим, що в минулому не робили? На жаль ні. Зло треба поборювати однаково, незважаючи, якої воно краски брунатної, червоної, чи чорної, фашистівське чи комуністичне. З дияволом діялогу немає, а тим більше цього не повинна практикувати Церква. Здається, що це самозрозумілі речі, але в дійсності вони представляються іншими. Показується, що дотеперішня ватиканська «остполітік» нічого корисного не принесла, що підтверджують вірні з більшовицької дійсности, які написали листа до Папи Івана Павла II. Отже Папа про це знає. Легко боронити і допомагати тим, які тієї допомоги, ані оборони не потребують.

При цьому слід згадати й нашу Церкву в сучасній Польщі. Ми знаємо, що наша Українська Католицька Церква в Польщі перейшла також свою хресну дорогу. Не буду відгребати історичного минулого, бо на це не тут місце. Відомо, що наша УКЦерква в Україні є поза буквою закону, а як мається справа нашої Церкви в Польщі? Наша Церква в Польщі немає своїх церков, є в комірному. Ми чули подивляючі числа збудованих нових церков у Польщі, а в той час деякі українські церкви, які після другої світової війни попали до Польщі обернено в руїни. Болюче згадувати про це, але при цьому хочеться тільки натякнути, що вже найвищий час, щоби УКЦерква у Польщі одержала від братнього польського народу, а в першу чергу від Польської Церкви її ієрархії допоміжну руку.

Рефлектуючи над відбутою поїздкою Папи Івана Павла II треба відмітити, що поруч видимих фактів, які викликають в кожної людини різні асоціяції: захоплення і подив, постає ціла низка питань змістового характеру, які торкаються дальшого розвитку і росту Христової Церкви. Беручи до уваги холодні вітри, що віяли на ватиканському плесі, на якому встановлялись детанти з дияволом, обтрясалось з всіх прав відомого примаса Угорської Римо-католицької Церкви кардинала Мінсентія, нашому Патріярхові Йосифові заборонялось сповняти його душпастирські обов’язки, як Главі Помісної УКЦеркви постає питання, а що далі… а як сьогодні? І в той час була мова у тих самих колах, ватиканського дитанту, як краще і де забезпечити ватиканські архіви й скарб перед евентуальним приходом комуністів до влади в Італії? Здається, ніхто не завдав собі труду і не ставив перед собою питання, як це так, що в центрі вселенського християнства, серед народу з якого на протязі довгих віків рекрутувались папи на престіл св. апостола Петра, так гарно процвітає комунізм і червоні бригади, що і в декого захитує віру. Правда, кажуть, що італійський комунізм іншого покрою, еврокомунізм, але який випливає з тих самих засад і тих самих основ. В той же сам час в комуністичному світі творчо діє і процвітає Христова Церква? Це два контрасти, які виразно виявила поїздка Папи Івана Павла II до Польщі.

Це також думка для застанови не тільки для ватиканських куріяльних голів, але і для самого Папи Івана Павла II. Папа Іван Павло II під час своєї історичної поїздки до Мексіка сказав святу і незаперечну правду, що між комунізмом і християнізмом подружжя є неможливим, це як вогонь і вода, що в парі не можуть іти. Хочеться, щоб ці істино святі і правдиві слова були здійснювані за понтифікату Папи Івана Павла II. Постає сильне бажання, щоби в тому дусі, дусі братньої любови і справедливости були розв’язані проблеми нашої Церкви-Мучениці тут в діяспорі й в Україні, як одної вітки з помісних Церков, одної великої родини Вселенської Христової Церкви.

Історичного і непроминального значення благовіствування походом на схід й у всі сторони світа з розп’ятим Христом на хресті, започаткований Папою Іваном Павлом II є значущим моментом у душпастирській праці Вселенської Христової Церкви, яка викликає і відновляє не тільки серед християн, але й невіруючих віру в надприродну Божу силу, Божу сутність і Божу вічність. Продовжуймо відновлений похід Папою Іваном Павлом II з любов’ю, це значить з розп’ятим Христом, бо він веде до світлої і вічної Божої перемоги. Воістину Христос Воскрес!