Іван Павло ІІ

Ваша Святосте!

Високодостойний Пане Президенте!

Як віруючі люди і як громадяни нашої Батьківщини-України хочемо висловитись про дуже насторожуючу політично-релігійну ситуацію на Закарпатті.

Наша релігійна і громадська совість не дозволяє нам мовчати в цей історичний час для нашої Церкви і нашої Української Держави.

До Вашої Святости звертаємося, як до духовного Батька нашого, а до Вас, Пане Президенте, як до цілим світом визнаного і признаного першого Президента дійсно Незалежної і дійсно Соборної демократичної України.

Перед Богом і перед історією з повним переконанням заявляємо, що на Закарпатті зформувався автономістський союз антиукраїнських елементів як з боку окремих світських людей, так і з боку окремих представників Греко-католицької Церкви на чолі з єпископом Іваном Семедієм.

Документально доказуємо, що мета цього союзу різко виявилась: політична і духовна ізоляція Закарпаття від України, ізоляція греко-католиків Закарпаття від греко-католиків, що в інших областях України. На словах лицемірно говориться про вірність Україні, а на ділі документально підтверджується все повністю протилежне.

Безпідставною виявилась політична автономія, бо яка може бути автономія для русинів-українців в їхній Українській Державі. За автономію має право виступати окрема національна меншість, але русини-українці Закарпаття не є окрема національна меншість від русинів-українців, що у всій Україні. Усвідомлюючи собі таку дійсність, антиукраїнські елементи взялися всіма силами виступати за релігійну автономію, за яку виступають окремі антиукраїнські представники Закарпатської Греко-католицької Церкви, виступаючи за єпархію «суі-юріс», яка, на їх думку, не повинна творити церковну єдність з усією Греко-католицькою Церквою в Україні і так разом належати до Римського Престолу, але одиночно належати до Римського Престолу, аби тільки бути далі від України і від українців тої самої віри і того самого обряду.

Ясна річ, що проти всякої єдности не може бути жодних переконуючих доказів, бо всяка єдність є важною благородною справою, а тим більше церковна єдність вважається святою єдністю.

Оскільки проти всякої єдности правдивих аргументів і не може бути, то, як доказують приложені документи, поборники політичної і релігійної автономії примушені оперувати неправдою, наклепами, обманом і погрозами.

Ці поборники є тільки групою, і вони стараються потягнути за собою загал, розраховуючи на тих, які ще не визначились. Але, не маючи правдивих аргументів, вони примушені аргументувати неправдою і криком. Ненависть до всього українського і потяг за уявною кар’єрою заставляє їх говорити і писати неправду і вважати неправду за правду. Навіть самій Апостольській Столиці важко повірити, що авторитетна церковна особа може говорити і писати неправду.

При більше документальних доказах для короткости приводимо одну таку неправду, яка вказує на обман і погрози. З огляду на велику недостачу священиків на Закарпатті, Львівська Архиепархія допоручила своїх 7 законно нововисвячених священиків. Однак закарпатський єпископ Семедій розіслав звернення до всіх священиків і вірних Закарпаття, що ті семеро священиків є виключені з Церкви і позбавлені права виконувати священичі функції. Для підтвердження цієї фальшивки ще й покликується на церковні канони — безпідставно і фальшиво. Священикам з Угорщини і Словаччини дозволяє служити на Закарпатті, але священикам Львівської Архиепархії не дозволяє, бо то Архиепархія українська. За публічність цієї фальшивки винний сам її автор, що її розголосив. Такі фальшивки і погрози вже настільки понизили авторитет і репутацію їх авторів, що те вже ніхто не в силі відновити.

Наслідком таких фальшивок і погроз загал греко-католиків Закарпаття почувається в духовній неволі у вільній Українській Державі. Вони стремлять до церковної єдности з усіма греко-католиками України, а за це їх обзивають Юдами, зрадниками і гіпернаціоналістами. Покищо церковна структура є на перешкоді цій єдності, бо територія Закарпатської греко-католицької єпархії з церковного боку вважається чужою територією стосовно юрисдикції Верховного Архиєпископа України.

За церковну єдність з усіма греко-католиками України на чолі з Первоієрархом Греко-католицької Церкви в Україні — Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським на своїх загальних зборах одностайно вже визначились 65 церковних громад. На підставі канону 148 Східнього Кодексу навіть одна церковна громада і на чужій території має право належати туди, куди хоче. Церковна влада ніколи не може поступати проти церковного права.

При цій нагоді ласкаво просимо Апостольську Столицю і особисто Святішого Отця справедливо задовольнити природне справедливе бажання закарпатських греко-католиків бути в церковній єдності з Києво-Галицькою Митрополією, зберігаючи єдність Мукачівської єпархії з наявністю двох Вікаріятів — рівноправних без територіяльного кордону, з яких один належав би до повної юрисдикції в Верховного Архиєпископа . Цей тимчасовий варіянт дав би можливість всім громадам свобідно визначитись в такій перспективі, що з часом вся єпархія буде мати можливість піти своїм природнім шляхом, зберігаючи свою єдність. При добрій волі все можливе, що законно можливе. Таким чином збережеться і підніметься в Україні репутація Римського Престолу, Греко-католицької Церкви, як також репутація всієї Вселенської Церкви.

Ще ласкаво просимо Уряд демократичної України захистити Закарпаття від антиукраїнських елементів, які і через Церкву задумують ізолювати Закарпаття від України.

З щирою пошаною і відданістю у Христі:

(Слідує 39 підписів)

Із особливою радістю єднаюсь у релігійному обряді, за яким 27 серпня здійсниться торжественне перенесення на батьківщину тлінних останків Достойного Верховного Архиєпископа Львівського Українців, блаженної пам’яти Кардинала Йосифа Сліпого.

Ціла вселенська Церква поділяє почування Церкви візантійсько-українського обряду, дивлячись на цього непохитного оборонця віри, на цього мужа Церкви, при його поверненні на землю, яка бачила його народження.

Ми віримо, що цей слуга «вірний і мудрий» (Лк. 12, 42) перебуває у славі свого Господа, осяяний блиском Бога, за якого мужньо засвідчив своєю добротою, у тій спільноті, що упродовж довгих років була у насиллі безбожництва.

Як молодий священик і єпископ, був він для віруючих, повірених його пастирській опіці, служителем Тайн Божих. Пізніше, «в кайданах за Христа» (Фил. 1, 13), його свідчення сталось ще більш вимовне. Зі свого заслання утримував він живий вогонь апостольської сили у своїх вірних, через свою особисту жертву і через прив’язання до духовних вартостей рідної землі.

Проминуло майже вісім років, як Господь покликав його до свого Царства, тут, у Римі, в шанобливому віці 92 літ. Його Церква приготовлялась тоді до торжественного святкування Тисячоріччя Хрещення святого Володимира і всього народу Київської Руси, того спадкоємства, що його боронив він ціною найбільших жертв.

Його життя, повне самозречення, не осталось безплідним. Разом з єпископами, священиками, монахами і монахинями та переслідуваними вірними він простелив свободу сучасній Україні.

Для цього власне він з надією очікував дня, коли його діти зможуть свобідно визнавати їхню віру. Він був певний, що так станеться, бо раніш, як розпрощатись з цим світом, він заповів, щоб його тіло було віддане рідній землі, уже свобідній.

Не без особливого сенсу стається це, за неосяжними задумами Бога, у століття народження цього взірцевого Пастиря, непохитного захисника віри. Спочивай тепер у мирі, у твоїй рідній землі, в цьому Соборі святого Юра, на вічне свідчення про страждання, перенесені в ім’я Ісуса та його святої Церкви.

Молю Бога, щоб католики візантійського обряду на Україні, в дусі братньої єдности з іншими українськими християнами, взоруючись на світлому прикладі цього Пастиря, під мудрим проводом Вашої Еміненції і Ваших Співбратів в єпископстві, змогли далі блистіти світлом їхньої віри. На слідах їх тисячолітніх традицій і в повній єдності з Престолом св. Апостола Петра зможуть вони успішно стати до нових апостольських змагань у сучасному світі, щоб статись учасниками великого діла нового благовіствування Европи.

Коли ж несеться традиційна літургійна пісня-молитва «Вічная пам’ять покійному Кардиналові Йосифові Сліпому», об’єднаний у дусі з усіма, що беруть участь у перенесенні його тлінних останків, розпростягаю моє апостольське благословення на всіх учасників, віддаючи їх під материнський покров Пресвятої Богородиці, взятої на небо.

Іван-Павло II
З Ватикану, дня 15 серпня 1992 р.

(Радіо Воскресіння) В Ченстохові в днях 14 і 15 серпня 1991 року відбувся ІV Світовий День Молоді. На це торжество молоді дівчата і хлопці приїхали зі всіх континентів світу. За офіційними даними їх було понад мільйон. З України прибуло 10,000 молоді, і то зі всіх сторін країни.

Всі вони приїхали до Ченстохови, щоб разом з Папою Іваном-Павлом II застановитись над своїм буттям і заявити, що молодь світу — є синами і доньками Божими, що вони, як Марія, повірили, що те, що неможливе в людей, можливе в Бога, і за це будуть сповняти виключно його волю.

З такої причини 14 серпня увечері хлопці і дівчата з цілого світу застановлялись над трьома символами: Хрестом, Біблією та іконою Богородиці. Це відбувалось в час вечірньої молитви у стіп Чорної Богородиці на Ясній Горі разом із Папою Римським, великим приятелем молоді. Перед тим вони вітали його довгими і гучними оваціями, а Папа Іван-Павло II поздоровляв кожну націю зокрема в рідній мові. Це стосувалося і України.

15 серпня, коли за григоріянським календарем Католицька Церква святкує Небовзяття Матері Божої, всі разом, мільйон молоді, 2,000 священиків, понад 200 єпископів взяли участь в Папській Святій Літургії.

Треба, дорогі читачі, бути присутнім на такого роду небуденнім торжестві, щоб відчути, що то за величезна молитва тут підносилася до Бога. Тут можна було зрозуміти, наприклад, велич Католицької Церкви, що вона дійсно вселенна і в її лоні всі народи мають гідне місце для себе, для свого розвитку.

Коли учасники з України повернулися до своїх хуторів, то не мали спокою, треба було розповісти про свої небуденні, надзвичайні враження, пережиті в Ченстохові і то як на політичному, так і на релігійному рівні.

Багато побачили в Ченстохові, що всі люди мають свою гідність і щоб бути свобідними, залежить в першій мірі від себе самого, від своїх твердих постанов і принципів. Всім впала в око гостинність поляків супроти українців, і стало ясно, що те, що в Перемишлі діється, не є ще відображенням Польщі. Скільки то з українців вперше побачили зорганізовану, завжди усміхнену католицьку молодь? А про релігійний плян зустрічі і несподіванки, які Бог через посередництво своєї Матері приносить, посвідчить це інтерв’ю, що появилося в одній газеті. Молодий українець зі Львова, двадцятип’ятирічний Юрко розповідає ось таке: «Коли я прибув до Ченстохови, я проходжувався вулицями міста з усмішкою на лиці, і люди мені також усміхалися. Я тут прийшов, щоб побачити Святішого Отця. Вчора я вперше в житті пішов до сповіді. Я про це пам’ятатиму до кінця свого життя. В моїй країні Церква нам помагає вижити. Але тепер я змінився і можливо, що й довкруги мене люди також поміняються, і вони розпічнуть чинити добро».

Отаких багато молодих людей приїхали до Ченстохови, вони надія Церкви. І римський архиєрей знає, що коли він нині веде розмову з молоддю, то він закладає основи завтрашнього світу. А завтрашній світ буде кращий від нашого, якщо молодь буде вірна Богові і Церкві.

В своїх молитвах і виступах папа звернув увагу на молодь із Сходу Европи, де нарешті кордони починають тріщати. Іван-Павло II подякував Господеві, що по довгому періоді Церква може вільно дихати. А звертаючися до східної молоді, папа сказав, що Вселенська Церква потребує дорогоцінний скарб вашого християнського свідчення.

А на заключення Святіший Отець сказав: «Дорогі дівчата і хлопці, ось завдання, яке ставить перед вами Матір Божа: виростайте як особи, розвиваючи таланти, властиві тілові і душі; виростайте як християни, наміряючи стати святими; виростайте як свідки Христа, котрий є «світлом світу».

Ось так, в молитві і радості, закінчився ІV Світовий День Молоді. Всі поїхали додому. А наступного року зустріч відбудеться в Римі.

Михайло Димид

1. Тисяча років тому Всемогучий Бог, Цар Всесвіту і Господь всіх народів, огорнув Своєю безмежною любов’ю народ Київської Руси і привів його до світла Євангелія Сина Свого Ісуса Христа, Спасителя світу. Від берегів Йордану, після десяти століть, справа очищення силою Святого Духа досягнула до земель, що омиваються життєдайними водами Дніпра, де Господь вибрав собі за слуг Ольгу й Володимира і дарував їхньому народові благодать Святого Хрещення. З тих часів Церкви, народжені внаслідок хрещення в Києві, співають через віки великий гимн подяки Пресвятій Тройці (Маґнум Ваптізмі Донум, 1).
2. Ці слова взяті з папського послання «Маґнум Баптізмі Донум», яке він проголосив перед громадою католиків грецького обряду, який відомий у теперішні часи як українсько-візантійський обряд. Перші греко-католики та їхні православні брати бачили початок їхньої релігії та народження їх Церкви під час Хрещення св. Володимиром у 988 році.

Ви, хто зібрався тут, належите до цієї ж спільноти. За дев’ять років до святкування Тисячоліття Хрещення я звернувся до кардинала Йосифа Сліпого з листом, який відкривав повенну років, до якої ви всією спільнотою мали приготуватися до святкування Тисячоліття Хрещення. Церква в Польщі готувала таку ж повенну до свого тисячоліття у 1966 році. Судячи зі слів кардинала Сліпого, ваша спільнота, ті, що страждали від переслідувань на Україні, так само, як і ті, що в еміграції на різних континентах, і мали приготовити себе духовно за дев’ять років до святкування тисячоліття Хрещення Києва в 1988 році. Наступні роки підтвердили те, що ті роки були визначальними. Тисячоліття Хрещення Київської Руси ознаменувало початок релігійної свободи, зокрема вашого обряду, якому дозволено було вийти із катакомб і відновити свою діяльність.

3. Урочиста служба на честь святкування Тисячоліття Хрещення Київської Руси, яку я відправив у Базилиці св. Петра в Римі, передувала цим змінам. Навіть якщо українська візантійська Католицька Церква не могла ще висловити своєї радости з приводу святкування Тисячоліття Хрещення відкрито на своїй батьківщині, все одно залишиться в пам’яті вірних, як вашого обряду, так і латинського, та урочистість, яка відбулася у вересні 1988 року на Ясній Горі.

В історії переслідувань візантійсько-української Церкви комуністичними урядами ваше положення в Польщі було особливим. Справді, ваш обряд офіційно не визнавався державною владою, не міг навіть мати власного єпископа, однак міг відкрито існувати, користуватися гостинністю, а часом і опікою римо-католицької Церкви. То було становище, далеке від бажаного і справедливо йому належне, однак, воно було значно кращим, ніж в самій Україні. Тому Греко-католицька Церква, яка в 1988 році не могла святкувати урочистости Тисячоліття Хрещення Київської Руси на своїй батьківщині, відсвяткувала їх на Ясній Горі, в Польщі.

В телеграмі, яку я вислав тоді до Ясної Гори (особисто кардиналу Йосифу Глемпу) до моїх греко-католицьких братів і сестер, які святкували Тисячоліття Хрещення своєї батьківщини, я писав: «Благаючи заступництва у Богородиці, віддаю Її материнському серцю духовних синів і доньок Святого Володимира в Польщі, на Україні і в цілому світі і молюсь за те, щоб вони в наступному тисячолітті зазнали ласки нового розквіту».

Так написав я у вересні 1988 року. Навіть у найсміливіших мріях важко було уявити, що ще в кінці другого тисячоліття ця Церква одержить свою свободу, а також право до життя і розвитку. Богові Найвищому посилаємо нашу подяку за те диво Його могутньости і милосердя.

Усім своїм серцем, Брати і Сестри, я прагнув би, щоб ті греко-католицькі святкування на Ясній Горі стали пророчими; щоб Бог прийняв їх, як символічну печать поєднання і справжнього братерства українців і поляків. Через стільки мук і страждань перейшли наші обидва народи за останні кілька десятків років. Нехай цей досвід послужить як очищення, яке змінить погляд з відстані на давні суперечки, претензії і взаємне недовір’я, а перш за все зробить можливим взаємне прощення. Сьогодні дослівно все, а найперш спільна віра в Ісуса Христа, кличе до єднання, братерства і взаємоповаги, до пошуків того, що єднає. Спроби відновити давній націоналізм і неприязнь були б тільки перешкодою до християнського єднання, було б кричущим анахронізмом, негідним двох великих народів.

О, як сердечно я прагну, щоб з любов’ю ставилися один до одного католики обох обрядів, і сьогодні рано я провів акт канонізації Йосифа Себастьяна Пелчара, єпископа Перемишльської єпархії латинського обряду. Під час своєї недавньої інсталяції ваш єпископ Іван Мартиняк пригадав мудрого і братерського листа, якого на самому початку своєї пастирської діяльности єпископ Йозеф Пелчар направив до єпископа Перемишльської єпархії греко-католицького обряду Константина Чеховича. «Усім серцем прагну, — писав Благословенний Йосиф Себастьян, — щоб як колись кардинал Олесніцький вітав у Краківському соборі (київського) митрополита Ізидора… і обіймав його, як брата, так і сьогодні не тільки пастирі, але і їхні пастви, привітали одна одну поцілунком миру і любови».

4. Сьогодні ми зібралися, Брати і Сестри, аби подякувати Богу за те, що Церква на Україні змогла вийти із катакомб. Думаю, що не знайдемо кращих слів, щоб дати вираз нашому захопленню Богом і вдячности Йому, аніж ті слова, що сказала Богородиця, прийшовши до Єлисавети в домі Захарії.

«Величає душа моя Господа, і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм» (Єв. від Луки 1, 48) — кличе Матір Божа, і кличе сьогодні Церква Греко-католицька, що зібралася тут, в Перемишлі, навколо послідовників Петра.

«Бо він зглянувся на покору слугині своєї» (Єв. від Луки 1, 48). Відомо, що великого приниження зазнала візантійсько-українська Церква на своїх власних землях за 45 років переслідуваннь. Усі її єпископи, без винятку, опинилися у в’язницях. Сотні священиків і тисячі її вірних були заарештовані і відправлені до таборів і на вічне поневіряння. Забрано усі церкви, духовні семінарії і друкарні, знищено усі церковні структури. Забрано їй право навіть на власне ім’я. Ім’я цієї Церкви з’явилося офіційно лише тоді, коли на неї зводилися наклепи.

І треба нам Бога восхваляти за те, що Церква ця — уся цілком — вела себе у своєму приниженому становищі, як правдива Господня слугиня. Жоден єпископ цієї Церкви не відрікся від своєї віри, не відступив від єдности з Твердинею Петра, не дивлячись на усі старання переслідувачів. Церква ця дала сотні і тисячі мучеників. Імена багатьох з них відомі, але імена мільйонів знає тільки один Бог.

Бог милосердний дозволив Церкві обряду візантійсько-українського зберегти — навіть під час переслідувань — обидві свої риси, які її характеризують: цілковита вірність східній традиції християнства, а також і єдність з Апост. Столицею. Якже ж справедливо звучать слова, які Блаженніший мій Брат во Христі кардинал Мирослав Любачівський промовив рік тому у Ватикані під час зустрічі усіх єпископів цієї Церкви: «Наша єдність з Апостольською Столицею не може бути для нікого приводом, щоб нас осуджувати або неправильно розуміти. Ми є нероздільною частиною Вселенської Церкви, Церквою з традиціями Київської Руси, з’єднаною з Петром-Скелею, з яким залишалися у єдності усі православні церкви на протязі усього першого тисячоліття християнства» (25 червня 1990 р. «Л’Осерваторе Романо», ч. 7-8, 1990, стор.4).

5. І ось «він зглянувся на покору слугині своєї… і велике бо вчинив їй Всемогутній… Підняв смиренних угору, наситив голодних благами… згадавши своє милосердя» (Єв. від Луки, 1, 48-54). Якась певна схожість із Богородицею мусить бути в нашій спільноті, Брати і Сестри, оскільки слова ті, що перш за все звернені до Марії, є також справедливо звернені до вас. Ця схожість викарбувалася на обряді візантійсько-українському через хрест, який довелося нести багатьом пастирям і вірним під час переслідувань.

Хрест, який несли у Христовому дусі, завжди є джерелом життя. Вже під час згадуваної мною недавно зустрічі в Римі з усіма єпископами візантійсько-українського обряду я пересвідчився, що отримана нами свобода виросла на великих жертвах багатьох мучеників та інших свідків віри, які страждали за Христа і за свою єдність з Апостольською Столицею. «Вони є, — повторюю слова, які сказав тоді, — духовно поміж нас. Віримо, що їх жертва і їх молитва випросили нам ласку цієї хвилини, цього нового початку» (Л’Осерваторе Романо, ч. 7-8, 1990, стор. 1).

Брати і Сестри, ви дочекалися великого Божого милосердя! Разом з вами вихваляю того, котрого милосердя з роду в рід на тих, що Його бояться» (Єв. від Івана, 16, 20).

Приєднуються до вашої радости також і ваші брати по вірі, католики римського обряду.

6. Під час цієї зустрічі вдячности тут, в Перемишлі, бажаємо поєднатися з усіма вашими братами і сестрами в спільноті Церкви: в межах Польщі, на Україні, на еміграції, а особливо з кардиналом Любачівським, з усіма архиєпископами, єпископами, священиками, чинами чоловічими і жіночими, семінаріями — з усім народом України і за її межами.
7. Радість сьогоднішньої зустрічі, дорогі Брати і Сестри, є також радістю Послідовників св. Петра. Багато разів мої попередники та й я сам не раз говорили про те, що героїчна вірність ваших вірних і мучеників вашого обряду має для нас святе зобов’язання, пастир мусить зберігати вірність своїй пастві, особливо тоді, коли ця паства долає з ним усі труднощі, випробування і переслідування. Дійсно, це радість такої «Комунії», в якій виявляється таємниця Церкви, яка має своє глибинне джерело в Божій Трійці.

Комунія та не замикає нас у собі. Відкриваючись від усього серця усім, визнаючим Христа, усім, позначеним благодаттю Хрещення, ми відкриваємся особливо братній Православній Церкві християнського Сходу.

Я вірю, що відкриті на історичні причини, які сягають своїм корінням Церкви ще нероздільної і моральними причинами існування нашої Церкви, приєднаються також до нашої радости. Я також вірю, що ви зможете так тішитися радістю своєї свободи, що не зруйнуєте такого безцінного екуменічного миру з Православною Церквою. Молимося разом з ними за цю єдність, якої просив Христос у свого Отця перед своїми муками (Єв. від Івана, 17, 12-13). Нехай здійсняться слова цієї найсвятішої молитви, коли все людство наближається до третього тисячоліття з дня народження Христа.

Під час відвідин Єлисавети та сказала Марії: «Щаслива та, що повірила, бо здійсниться їй сказане від Господа» (Єв. від Луки, 1, 45). Нехай наша віра черпає надхнення від віри Богородиці. Щоб і для нас здійснився заклик до єдности, який має своє джерело в Отці, і в Сині, і в Святому Дусі.

Так, «як Ти, Отче, в мені, і я в тобі, щоб і вони були в нас одно, щоб світ увірував, що ти мене послав» (Єв. від Івана, 17, 21).

Щасливі обставини, що принесли воскресіння Католицької Церкви візантійсько-українського обряду і правну відбудову її ієрархії, дозволяють тепер Вашій Еміненції святкувати Святу Пасху в українському катедральному храмі у Львові, для якого Ви були іменовані 7 вересня 1984 р.

Так-то Ви можете повернутись тою ж дорогою, якою давно минулого 9 лютого 1963 р. прибув до Риму, по довгих літах неволі, Ваш достойний попередник на древньому і славному Львівському престолі, бл. п. Кардинал Йосиф Сліпий. Є це поворот, що замикає епоху, позначену геройським свідченням віри і твердої вірности до Петрової Столиці, тисячів і тисячів віруючих, які — разом зі своїми пастирями — прийняли хрест, що привів до воскресіння Церкви в Україні.

В часі переслідування слідкував я, так як і бл. п. мої попередники, з невтомною й особливою журбою про Українську Католицьку Церкву, постійно домагаючись для неї прав на свободу і закликаючи на пошану. Тепер, за незбагненним промислом Божого Провидіння, з радістю вітаю цю Вашу подорож до Львова, дякуючи з глибини серця Богові нашому Отцеві за те, що її вчинив можливою.

Супроводжу Вашу Еміненцію моєю молитвою в певності, що зустріч з клиром, монахами, монахинями і віруючими Вашої Архиєпархії, як і пастирські відвідини, що їх маєте намір здійснити серед інших спільнот візантійсько-українского обряду, скріплять як зв’язки єдности внутрі тієї Церкви, так і з цією Апостольською Столицею.

Прохаю, рівнож, занести любим синам благородної української землі сердечний і батьківський привіт Христового Заступника з побажанням, щоб під пильним проводом їх пастирів, яких я мав щастя зустрінути два рази тут, в домі спільного Отця, змогли піднятись з наснагою і щедрістю за діло віднови, згідно з Другим Ватиканським Собором, і зуміли жити у братній згоді зі спільнотами Церков-сестер.

З цими почуваннями і цими бажаннями, які поручаю материнському заступництву Пресвятої Богородиці, Цариці України, від серця уділяю Вашій Еміненції і тим, що супроводять Вас у подорожі, та для всієї Церкви, що є на Україні, Апостольське Благословення, як завдаток небесних ласк.

З Ватикану, дня 13 березня 1991 p.,
13-го року нашого Понтифікату

Іван-Павло II

Високодостойний Владико Кардинале,
Достойні Брати в єпископстві!

По восьми місяцях, що проминули від останньої нашої зустрічі, мило нам знову привітати Вас в Римі, близько гробу св. Петра і гробу св. Йосафата, Архиєпископа Полоцького.

Ця наша зустріч відбулась в минулому місяці червні по п’ятдесяти роках терпінь Церкви на Україні, що хоч і дуже обезсилена, то все ж жива і динамічна вийшла з катакомб. Була вона також важна з того мотиву, що це вперше у Вашім історичнім бутті зібралися довкруги особи Наступника св. Петра всі українські Єпископи як з України, так і з широкої діяспори в світі.

З Вашим поворотом до єпископських станиць та до Ваших священиків і вірних, Ви могли представити їм усю мою живу журбу батька і пастиря Вселенської Церкви. Справді, ця Апостольська Столиця ніколи не перестала проявляти свого живого зацікавлення в користь Католицької Церкви візантійсько-українського обряду, нищена за останнє півстоліття. Треба справді дякувати Богові за те, що сподобив нас бачити увінчаними наші змагання за обнову Ваших громад. В останньому часі було можливо відновити єпархії латинського обряду на Україні і за це наша вдячність Богові є ще більша.

На особливу увагу нині заслуговує ще й згадка про ту подію, яка сталась в часі останнього Синоду Єпископів тут, в Римі, в місяці жовтні. Під час цього Збору було проголошення Кодексу Канонів Східніх Церков, що увійде в життя з днем 1 жовтня 1991 року. Ця Книга Законів є даром і поміччю для життя і розвою всіх Східніх Церков. Бо великим бажанням цього Апостольського Престолу є, щоб Церква на Україні процвітала та новою апостольською силою виконувала доручену їй місію (Пор. О.Ц., 1).

Нинішній Синод української Ієрархії, скликаний ще і тим разом поза межами Галицької церковної области, мав у першу чергу важливе завдання представити Вселенському Архиєреєві деякі предложення для пастирської управи важливих церковних округ.

Ваша журба і дбайливість за добро і зріст усіх Епархій і цілої Церкви на Україні і на поселеннях лучиться з нашою журбою, щоб процвітала все більше та Церква, що зродилась через хрещення Київської Руси й яка саме тепер увійшла в друге Тисячоліття свого життя.

Достойні Брати в Єпископстві! В цій важній історичній хвилині звертаю до Вас слово і напоумлення Апостола народів: «Поводьтеся достойно покликання, яким вас візвано, в повноті покори і лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберігати єдність духа зв’язком миру. Одне бо тіло, один дух, айв одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма і через усіх і в усіх» (Еф. 4, 1-6).

Нехай ця братня наша зустріч скріпить надію на розквіт Церкви візантійсько-українського обряду на більшу славу Божу і на добро душ.

На завдаток найбагатшого Божого благословеня уділяємо з цілого серця Вам і Вашим вірним, а зосібна священикам, монахам і монахиням, наше Апостольське Благословення.

Вісті з Риму, грудень 1987 р.

Прихильність Папи Івана-Павла II до української Церкви і народу стає постійно вимовною і видимою. Нещодавно Блаженніший Мирослав-Іван опублікував нове число «Благовісника» з 142 сторінками документів і промов, які виголосив теперішній Папа в українській і чужих мовах про Україну та українців упродовж неповного ще десятиліття своєї архипастирської праці. Цей факт і кількість таких документів свідчать про незвичайне відношення цього Папи до нашого народу. В минулому про це годі було мріяти.

Радісну несподіванку зробив нам знову Іван-Павло II, коли в неділю, 22 листопада 1987 р. під час молитви «Ангел Господній», за латинським звичаєм, у своїй духовній мандрівці «крізь шляхи географії віри й культу Пречистої Діви Марії, з нагоди Марійського Року, заговорив про київську святософійську Богородицю-Оранту, про Київ як святе місто і місто Марії та про нашу батьківщину Україну.

Поміщуємо в українському перекладі повний текст Слова Вселенського Архиєрея:

* * *

1. Сьогодні наші очі і наше серце линуть до того міста Пресвятої Діви Марії, якому на ім’я Київ — на берегах ріки Дніпра, серед безмежних степів України.

Із своїм наверненням до християнства тисяча років тому Київська Русь одержала християнську віру від візантійської Церкви, в тій добі, коли ще не наступило пізніше відчуження тієї Церкви від латинської; одержала, отож (Київська Церква) віру у візантійській формі, разом із Святим Письмом, творами Святих Отців та літургічними книгами, які вже переклали на церковно-слов’янську мову брати Кирило і Методій, що прибули із Солуня, і їх названо апостолами слов’ян. Вслід за проповідниками прибули численні ченці-мистці, які прикрасили церкви мозаїками, мальовилами, іконами.

Церква древньої Київської Руси одержала з Візантії велику набожність до Богоматері. Безчисленні храми — присвячені Богородиці. Перший княжий собор Києва, столичного городу, був посвячений Успенню Марії. Красою він перевищував усі храми Київської Руси, як це пише самовидець-літописець: «Князь прикрасив її золотом і сріблом, так що не було їй рівні по всіх сусідніх країнах».

2. У величавій мозаїці святилища, на осяяному золотом тлі, ступає величава постать Богородиці Оранти («яка молиться») символ, чи, краще, ікона-зображення Церкви в молитві, що постійно заступається за спасення всіх людей. Вона має назву «Нерушима стіна». Мистець цієї мозаїки дуже докладно міряв силу і кути напрямів сонячних променів опівдні, у хвилині молитви «Ангел Господній». Тоді голубий і фіялковий, плетений золотом, одяг Богородиці у сонячних променях видає пречудне сяйво. Уклад одежі та її окраси роблять ікону ще величавішою, сповненою містичности, величі, святости. На склепінні святилища читаємо напису грецькій мові Псалма 46: «Бог посеред неї, і вона не порушиться; поможе їй Бог рано до світанку» (Пс. 46, 6).
3. Київ — святий город, бо у високому степені він марійський город. В ньому Богородицю-Заступницю (Оранту) взивають як опікунку міста і як Матір інших городів Руси. Тут Вона від тисячі років опікується своїми вірними і заступається за них перед Своїм Сином Ісусом. Вже 950 років тому київський князь Ярослав Мудрий посвятив їй ввесь свій нарід. Тепер, у Тисячоріччя Хрещення Київської Руси, християнський люд Києва та України відновляє перед Нею складені Богові при Хрещенні приречення з просьбою, щоб опікувалась ним в наступному Тисячоріччі його християнської історії.

З усіма вірними тієї улюбленої землі піднесім і ми наші молитви до Пресвятої Діви.

* * *

«Л’Оссерваторе Романо» з 23-24 листопада 1987 р.
помістив на першій сторінці Слово Святішого Отця
разом з фотом Святософійської Богоматері — Заступниці (Оранти).

Папа Павло VІ встановив день 1 січня днем молитов і застанови про мир у світі. Виник той задум в роках, коли міжнародне політичне напруження доходило до критичної точки, продукція нового нуклеарного озброєння зросла до високих розмірів великим коштом державних бюджетів відповідальних держав, стратегічні пляни ставали страхітливо небезпечними в своїй конкретності. Церква рушила в похід на проповідь миру для народів і цілого світу. Кожного року досьогодні 1 січня появляється послання папи про мир. Це, зокрема, в теперішнього папи незвичайно практично збудоване, переконливо аргументоване, без всякої філософії чи спекулятивної богословії послання, в якому папа вибирає кожного року якийсь один аспект миру, якусь одну перешкоду до його збереження чи якусь одну засаду, на якій такий мир треба в світлі Божих правд будувати. Досі це вже гарна і поважна збірка 15 таких знаменних послань про мир у світі.

В цім році Папа Іван-Павло II вибрав важливу контроверсійну проблему, що від XIX сторіччя стала в Европі, зокрема великою трудністю для збереження миру між народами, і папа називає це делікатно «питання (національних) меншостей». В політології це питання має назви: патріотизм, націоналізм, самовизначення, етнічні розрухи, етнічні плюралізми тощо. Папа уникає цих термінів, бо послання не є викладом політичної науки. У всіх майже державах світу існують національні меншини чи групи, які мають свої походження етнічні, расові, культурні, релігійні чи інші різної історичної основи.

Для прикладу можна б подати дещо із статистики, як мало є держав, що були б «монолітами» або по-вченому — гомогенними під оглядом свого національного складу: на 135 держав в світі є тільки дві, в яких населення є стопроцентово національно однорідне. Це — Північна і Південна Корея. 51 держав, яких національна однорідність є від 80% до 99%; 29 держав від 50% до 80%; 39 держав, в яких національна панівна частина є від 7% до 35% (між ними Совєтський Союз, в якому 33% становить тільки пануючий російський нарід, який домінує над рештою народів). Важке і складне національне питання «національних меншин»; деколи меншість панує над більшістю, деколи одна національна група позбавляє прав на існування інші національності. В свою чергу такі опановані більшістю меншини,— каже папа, — або потрапляють в примирливу апатію і годяться пасивно зі своєю долею поневолення чи підчинення, або беруться до спротиву, а навіть до революційної боротьби. Ні одна, ні друга настанова не творить умов до миру між народами.

Таких ситуацій в сучасному світі є декілька, і там вже роками часто кипить, як у невигаслому вулькані (напр. Північна Ірляндія, Ізраїль, Совєтський Союз, Югославія і інші). Існують і такі держави, що постали з різних народів і в яких панівний народ засимілював меншості й змінив їх у нову національну цілість («мелтінґ пат»), позбавляючи меншості їх релігійних, культурних і традиційних питоменностей (напр. Аргентіна, Бразілія, Америка, Канада і ін.), які постали як наслідок колонізації і еміграції. Хоч папа цього не каже, але й у Церкві існувало і делікатно тут і там існує це питання, коли йдеться про обряди і їхнє змагання за свою автентичність і законну автономію з місійними можливостями, екуменізмом і поширенням. В зустрічі з латинським обрядом багато груп східніх обрядів зазнають від нього різних користей, але й прикрощів, обмежень чи й асиміляційних спроб (напр. в Індії). Останньо виникла навіть своєрідна контроверсія про т.зв. територіяльний чи персональний принцип юрисдикції для обрядів, що знаходяться поза межами своєї території і є «меншиною» серед латинського обряду. Немиле питання, але воно існує, творить прикрощі, хоч до кривавої війни не доводить, але не сприяє до миру і співжиття між обрядами в одній Церкві, не сприяє до єдности, щоб бути одною Церквою. Ніхто не хоче позбавляти себе влади чи нею ділитися, ніхто легко не хоче підпорядкуватися другому — старий закон у співжитті народів як вислід самооборони або самолюбства.

Церква у своїй науці в політичних справах ніколи не старається бути суддею в поодиноких випадках конфліктів серед народів, а радше ставить практичні засади, які мають помагати рішати поодинокі суперечки. Подібно є в економічних справах. Церква не в’яжеться з ніякою ідеологією чи доктриною. Так поступив і наш Господь. Чоловікові, який хотів, щоб Ісус розсудив його спір з братом про їхній спадок по батькові, Ісус каже: «Чоловіче, хто настановив мене суддею або ділителем над вами?» (Лк. 12, 14). Але дає їм і усім засаду для полагодження таких справ: «Бережіться всякої зажерливости» і розповідає притчу про багача. Такі засади подає практично і папа в своїм листі на основі науки Євангелії і науки Церкви. (Це, що сказане досі, не є у посланні!)

«В кожній багатонаціональній спільноті, — каже папа, — треба стосувати такі дві основні засади: засаду гідности особи, не вирізняючи її расового походження, етнічного, культурного, національного чи релігійного» (ч. 3). З такої засади виходить самозрозуміло ідентичність групи, яку творять поодинокі особи. Це є колективна ідентичність і її треба шанувати так, як права особи. І папа додає: «Таке право залишається незмінним також у випадках, коли група або один з її членів діє проти спільного добра. В таких випадках влада має справу дослідити, але не засуджувати цілу групу, бо це було б проти справедливости. Але й меншості мають шанувати права інших» (ч. 3).

Друга основна засада у багатонаціональних спільнотах — це свідомість того, що всі ми творимо одну людську спільноту, якій існування дав Бог. Це богословська засада. Єдність людства є понад усі інші поділи між народами, і ця єдність противиться усім дискримінаціям, а має творити солідарність. Всі члени людської родини і поодиноко кожна особа мають служити тій одності людства.

І знову дуже важливе ствердження папи: «Мир внутрі одинокої людської родини вимагає творчого розвитку того всього, що нас розрізнює як індивідуальностей і як народів, того всього, що творить нашу ідентичність» (ч. 3) або іншими словами: Мир — у творчій гармонії різнородностей та ідентичностей! До цього потрібно великої дози доброї волі, глибокої думки про єдине походження всього людства. Цього бракує і в осіб, і в народів, а причиною в нас є недуга себелюбства, питома людині…

Дальше папа говорить про права і обов’язки національних меншин. Це основна частина послання. В багатонаціональній державі усі громадяни мають перед законом бути рівними в правах і обов’язках. У привілейованих (чи «старших братів») нема. Держава має подбати про законодавство для охорони меншостей, але й це часами веде до дискримінацій. Тому має бути пошана до прав усіх. Першим правом національних меншостей є основне право на існування. (В нашій історії сумний факт едикту російського міністра, який твердив, що такого народу, як український, не було, нема і не може бути). Цю засаду-право папа ставить на першому місці, і вона є дуже реалістична, бо противиться всяким намаганням навіть фізично (Геноцид) нищити якийсь нарід, який є меншістю. Це право на існування оскаржує тих, що позбувають народ його землі, з якою він пов’язаний (насильні переселення, заслання, колонізація). Забрати народові землю і переносити його на іншу, значить усувати його з лиця землі.

Дуже важливе право меншостей — це право на збереження, розвиток власної культури, мови. Це право на власну духовість. З ним пов’язане право на релігійну свободу, на Богопочитання у власному обряді. Хто це право порушує — руйнує мир між народами і діє для дуже низьких цілей, бо наміряється позбутись якогось народу, щоб він зникнув. Держава має дбати про релігійну свободу. Релігійні меншини мають мати Гарантію на справедливі взаємовідношення і виміни своїх вартостей з іншими релігійними групами внутрі свого національного довкілля і поза ним. (В Церкві існувало право на місії тільки латинського обряду, а східні обряди мали це право тільки в рамках свого національного довкілля і то не все!..).

Найважливішим питанням є славне питання, яке папа називає «делікатною проблемою», але якого не можна поминути в дискусії про права національних меншин. Це право на самостійність, самовизначення. Можна б пригадати історично на початку нашого сторіччя славні «Чотирнадцять точок» президента Вілсона і серед них є десята точка, якою він визнавав і гарантував усім націям Австро-Угорської імперії право на самовизначення чи автономний розвиток. Подібну точку про самовизначення народів має хартія Об’єднаних Націй. Національні меншини якоїсь держави, коли вони на своїй історичній власній території вимагають нераз незалежности або широкої політичної автономії. Папа далі називає такі обставини «делікатними» і для розв’язки таких ситуацій радить діялог і переговори, щоб осягнути мир. Діялог і переговори — це конечна вимога для розв’язки. Відкинення діялогу і переговорів веде до порушення миру і до насильства. Справа надзвичайно складна і входити в подробиці можливостей розв’язок було б преважким завданням (особливо, коли одна сторона діялог відкидає, а друга хапається за зброю). Папа осуджує тероризм, яким кінчиться часто заперечення діялогу і переговорів. Тероризм не сприяє здобуттю бажань національних меншин. (Сьогодні загально осуджений в політичному світі).

Які є обов’язки національних меншин супроти держави, що в ній вони живуть? Співпраця з усіма громадянами для спільного добра; дбати про свободу і гідність своїх членів і шанувати їхній вибір, навіть коли вони рішаються переходити до культури нації, що творить більшість (ч. 11), Папа подає дуже важливий обов’язок для членів народу, що є національною меншістю (чи простіше: є поневолений): «В ситуаціях справжньої несправедливости завданням груп емігрантів національних меншин закордоном є домагатися пошани законних прав для членів своєї групи, що залишилися в поневоленні на місці свого походження і є перешкоджені, щоб їхній голос було чути. Але в таких випадках треба стосувати велику второпність і діяти на основі об’єктивних інформацій про обставини життя своїх співбратів» (ч. 11).

На основі тих принципів і засад папа приступає до мети свого листа — як будувати більше справедливу і мирну спільноту, за яку всі відповідаємо. І подає знову засаду: погодити згідно із справедливістю, яка має шанувати законні аспірації усіх членів спільноти. Робити це з ціллю мирного співжиття у любові, яка має охоплювати всі народи, і та любов має проявлятися у служінні тій великій різнородності людського роду (ч. 12). «У справді демократичному суспільстві гарантована участь меншин у публічному житті є знаком високо суспільного поступу, і це дає честь тим націям, в яких усім громадянам є гарантована така участь в атмосфері справжньої свободи» (ч. 12).

Окремий заклик робить папа при кінці до християн, щоб ми як «домашні Божі», члени одної сім’ї, не дозволяли на поділи і дискримінацію між нами самими. Усі маємо дбати про цю об’єднуючу любов, це обов’язок християн, що має з молитвою бути нашою програмою життя і нашим свідченням. Так як у Церкві нема дискримінації, так і в суспільних структурах тієї дискримінації не сміє бути.

Закінчує папа висловом запевнення про те, що він стоїть близько біля тих, які є національними меншинами і терплять у зв’язку з тим. Папа знає про їхні хвилини болю і про законні мотиви їхньої завзятости у змаганнях. Папа молиться про мир, побудований на угольнім камені, яким є Христос.

Crossing the Threshold of Hope, by his Holiness John Paul II

Під такою назвою, під кінець 1994 р. з’явилась книжка Святішого Отця Івана-Павла II, яка була одночасно перекладена на багато мов. Спонукою до написання цієї праці був відомий італійський журналіст Вітторіо Мессорі. В 1993 р. сповнилось п’ятнадцять років понтифікату Папи Івана-Павла II. Італійське радіо і телебачення заплянували відбути з Папою Іваном-Павлом ІІ у самий день річниці інтерв’ю. Для цього зроблено всі потрібні заходи, згаданий журналіст виготовив питання, бо ж це було б вперше в історії Апостольського Престолу, що папа перед телевізійними апаратами і журналістами буде відповідати на поставлені питання. Це не була легка справа до здійснення. Знаємо, що Папа Іван-Павло II не радо на такі пропозиції погоджується. Час швидко минав, а відповіді не було, бо папа мав інші завдання, і запляноване телевізійне інтерв’ю не відбулось.

Після кількох місяців після річниці В. Мессорі одержав повідомлення з Ватикану, у якому було сказано, щоб його повідомити, що Папа Іван-Павло ІІ не забув його прохання, хоч не відповів безпосередньо на його питання, але думає над ними і приготовляє відповіді на письмі. І так замість телевізійного інтерв’ю з Папою Іваном-Павлом ІІ з’явилась праця. Манускрипт — відповіді на питання папи одержав В. Мессорі і в якому, як про це згадує той самий журналіст, була дописка Папи Івана-Павла II, що він може його скрипт редагувати і приготовляти до друку, як сам буде вважати за доцільне. Це інтерв’ю папа назвав: «Переступити поріг надії». Як підкреслює в книжці В. Мессорі, що він не тільки не міняв заголовку, але й тексту, щоб тільки повністю віддати ввесь дух і розуміння проблем Святішого Отця Івана-Павла II на поставлені питання.

Можна було оформлення цієї розмови-інтерв’ю поставити в іншій формі, бо співавтором цієї унікальної праці був Вітторіо Мессорі, але він бажав залишити, як Папа Іван-Павло ІІ подав.

Варто підкреслити, що Папа Іван-Павло II належить до глибоко думаючих людей з широкою візією. Він же сьогодні приготовляється, в першу чергу у релігійному аспекті, до цього порогу, яким має бути двотисячний рік, за яким відкривається широка панорама надій. Він, як Глава Христової Церкви, утверджує непохитність Христової Церкви. В такому дусі, сильної віри, в дусі «не лякайтесь» перед життям, перед проблемами, написані всі його відповіді. Думки і висловлені твердження папи є глибоко продумані і сперті на незаперечних основах Христової Церкви, знайшли широкий позитивний відгук у пресі. У книжці є і слабі місця, а зокрема коли йдеться про історичні факти. Якщо говорити про українську пресу, то вона покищо була майже марґінесова і в основному не об’єктивна.

Дозволю собі на маленьку дегресію. У лютневому числі нашого журнала була написана стаття «Вітаємо Папу Івана-Павла II з проголошенням Його людиною року». Стаття була написана схвально, у позитивному дусі, бо переконано думаю, що сучасний Папа Іван-Павло II належить до виняткових і унікальних папів на Престолі св. ап. Петра. Крім цього, коли ж ідеться про ставлення до нашої Української Католицької Церкви, то він належить, поруч Папи Івана XXIII, до папів, що найбільше зробив для нашої Церкви. Без сумніву, міг зробити більше, але слід не забувати, що у Ватикані різні вітри віють… Треба сказати, що ми не вміємо бути вдячні і любимо добрі діла забувати. Пригадаймо собі, коли наша Помісна УКЦерква не мала майже жодного визнаного статусу. Хоч св. п. Патріярх Йосиф був визначив статус нашої Церкви, але чи визнавали його самі наші владики? Пригадуємо собі, що Блаженніший, як глава УКЦеркви, скликав Синоди, але вони не називались Синодами, їх називалось по різному: «синодальні конференції», «синодальні наради» і т.д., але не «Синоди». Чи ставили ми собі питання, чому так було? Папа Іван-Павло II узаконив наші Синоди, скликавши в порозумінні і за згодою Блаженнішого Йосифа при кінці березня 1980 р. Надзвичайний Синод Української Католицької Церкви, на якому було вибрано коадьютора архиєп. Мирослава-Івана Любачівського. В ті часи української безнадії згадані акти мали дуже важливе значення для нашої Церкви. Другий акт грандіозного значення треба завдячувати Святішому Отцеві Іванові-Павлові II, це світле, величаве і достойне відзначення Тисячоліття Хрещення Руси-України. Через Папу Івана-Павла ІІ ввесь католицький світ святкував з нами наше — українське Тисячоліття Хрещення. Пригадаймо наші величаві святкування у Римі, до якого прибули 11 тисяч паломників і Святіший Отець Іван-Павло II святкував з нами. А чи можна забути відзначення нашого Тисячоліття Хрещення, яке ми відзначали у Польщі — Ченстохові на Ясній Горі, де було мільйон учасників, українські владики на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном Любачівським і польська ієрархія на чолі з Примасом Польщі Кардиналом Юзефом Ґлемпом?

Архиєпископ Мирослав-Іван Любачівський був піднесений до гідности Кардинала. Також варто згадати Синод Української Католицької Церкви, що відбувся у Римі 25 червня 1990 року під проводом Папи Івана-Павла II, на якому були наші підпільні владики з України, яких папа всіх запросив і поблагословив. Чи не заслуговує Папа Іван-Павло II за це на нашу вдячність? Звичайно, є і друга сторона медалі, як справа Перемишльської єпархії, Закарпаття, Чотиричленна Комісія й інше, але коли це все взяти разом, то ми побачимо, що ми не можемо приписувати злої волі папі і в той же самий час не бачити і не оцінити його доброти і щирости до нашої Церкви.

Згадую про ці слова голосно, бо мені після написання згаданої статті прийшлось безпосередньо і телефонічно почути багато докорів і терпких слів. При цьому тільки бажаю підкреслити, що я пишу не з ціллю якихось привілеїв від будь-кого, бо я є незалежний. Хліба з журнала «Патріярхат» не їм. Стараюсь писати правду такою, якою вона є, не такою, якби бажав її бачити. Отже цим я бажав би розвіяти всякі підозри, сумніви та фалшиві припущення. Мене запитували, чи я читав книжку папи і що там є страшне для нашої Церкви написано. Такі запитання заставили мене негайно прочитати книжку папи.

Спершу прочитав книжку Папи Івана-Павла II під назвою «Переступити поріг надії» на англійській мові. Мене заставило прочитати також на польській мові, щоб можна було порівняти те саме місце, що стосувалось до нашої Церкви. Щоб не переповідати, що є написане, подаю це одиноке місце, що говориться про нашу Церкву на англійській мові. Папа, відповідаючи на питання: «У пошуках згубленої єдности» говорить:

The Union of Brest-Litovsk in 1596 marks the beginning of the history of the Eastern Church. Today this church is called the Catholic Church of the Byzantine-Ukrainian Rite, but at that time it was mainly the Church of the Russian and Byelorussian people.

У перекладі на українську мову це звучить: «Берестейська Унія в 1596 році є початком історії Східньої Церкви. Сьогодні ця Церква називається Католицька Церква Візантійсько-українського обряду, але в той час вона була переважно російського й білоруського народу» (стор. 145).

Звичайно до такого з’ясування не можна не мати застереження. Воно навіть болюче. Мені не хотілось вірити, щоб справді міг щось подібного написати Святіший Отець Іван-Павло II, який знає історію Церкви, а зокрема історію Української Католицької Церкви. Це мене заставило шукати якоїсь розв’язки. Мені вдалося одержати польський текст, і тут його подаємо в оригіналі на українську мову:

Unia Brzeska w 1596 roku stała się początkiem dziejów Kościoła wschodniego, który dziś nazywa się Kościołem katolickim obrządku bizantyńsko-ukraińskiego. Wtedy był to Kosciół przede wszystkim ludności ruskiej i białoruskiej.

«Берестейська Унія в 1596 році стала початком дії Східньої Церкви, яка сьогодні називається католицькою Церквою візантійсько-українського обряду. Тоді це була Церква передусім руського і білоруського народів» (стор. 116).

Звичайно, англійський текст не відповідає польському. Можна бути більше як певним, що польський текст книжки не був перекладений з англійської мови. Тут напевно недописав перекладач чи перекладачі. На жаль, невідомо, котрий з перекладачів — з польської на італійську мову чи перекладач на англійську з італійської мови зробив помилковий переклад. Як відмічено в англійському виданні, переклад на англійську мову був зроблений з італійської мови. Варто було б мати перед собою всі тексти перекладів. До речі, у польському виданні вступна стаття упорядника книжки Вітторіо Мессорі є значно обширніша і довша, як в англійському. У загальному в англійському тексті завважуються деякі відхилення від польського. У польському виданні немає основних назв запитань, які є в англійському. Без сумніву, можна ставити твердження, що переклади не є адекватними.

В наслідок цього, як бачимо, що кардинальна помилка перекладача була в тому, що він з оригінального тексту, де було одне довше речення, зробив два, з чого вийшли два окремі і різні поняття і тим самим вийшла певна нісенітниця, що, мовляв, 1596 рік є початком Східньої Церкви. Звичайно, папа не міг такого написати, і в цьому нас переконує польський текст. Перекладач не знав і не відчував історичного духу того часу і мовних нюансів і в тому прикметник «руський» (ruskiej) без найменшої призадуми і преспокійно переклав на «рашен». Це, звичайно для пересічного читача, не українця, не викликає нічого ненормального. На жаль, такою є болюча дійсність, з якою прийдеться нам ще не раз зустрічатись.

Поминаючи все, що трапилось, але, на милість Бога, не можна дивитись на 224-сторінкову книжку Папи Івана-Павла ІІ, що є глибоко продуманою і багатого змісту, через призму, дослівно, кількох рядків. Навіть якщо б ці рядки були справді неправдиві і кривдячі. У такій ситуації українські рецензенти могли виявити більше зрозуміння, здорового глузду і подумати, чи міг таке написати Папа Іван-Павло II, який бездоганно знає історію Церкви, і в тому української? Хоч в англійському виданні є відмічено, що все було Папою Іваном-Павлом II узгіднено і перевірено, але видається нам, що папа не мав фізичної спроможности докладно перевірити всі тексти, і тому відхилення і помилки трапились.

Тепер до цілости книжки. Варто відмітити, що папа міг на поставлені питання відповісти дуже шабльоново, але він цього не зробив, навпаки, підійшов до всіх питань розважно і серйозно. В наслідок того вийшла імпозантна й глибокого змісту, осмислена унікальна праця. Справді, відповіді папи спираються в основному на вченні Христової Церкви у його глибокому осмисленні. В англійському тексті є загальний заголовок запитання: «Папа: скандал і таємниця». У польському тексті такого заголовку немає, але це питання є порушене: «… Папа (по-грецькому отець) незалежно від цього, яке носить ім’я, сам у собі не є якоюсь таємницею і знаком спротиву чи повністю провокацією у світлі того, чим для багатьох наших співчесних є критерії раціональности, звичайного здорового змислу». «… Тим більше папу вважають за людину «виступаючу в імені» Другої Особи Святої Трійці».

«Так говорить про себе кожний папа, звичайно, з вимаганою покорою, але не меншою певністю…».

«Однак багато інших людей твердить, що це поширення є абсурдне і безосновне. Для інших папа не є представником Бога, тільки пережитком давніх мітів і легенд, яких «дозрілі» люди сьогодні не можуть акцептувати».

Тут я навів тільки поодинокі фрагменти з першого питання, поставленого Папі Іванові-Павлові II, щоб читач міг собі виробити уяву, про що ж ідеться. Як бачимо, питання є дуже складним і провокуючим. Папа на них відповідає розважно, спокійно і переконливо.

Відповідаючи на питання, папа сказав: «… то мушу відкликатись до вислову, який став на початку мого служіння на Престолі св. Петра: «не лякайтеся». У продовженні цієї відповіді підкреслює, що цю фразу говорив ангел до Марії: «не лякайся», а згодом до св. Йосифа: «не лякайся» і сам Ісус Христос в різних обставинах говорив до ап. Петра: «не лякайся», це ж також він сказав після воскресіння до апостолів: «не лякайтесь»…». Не були певні, чи Той, кого бачать, є Тим самим Христом, якого знали. Лякались після Його спіймання, лякались ще більше після Його Воскресіння. Ці тільки вступні уривки відповідей на поставлені питання говорять багато про глибину богословської думки. Але вже в цьому відчувається широкий діяпазон осмислення.

Можна сказати, що бути патріотом — це справді шляхетна річ. Як ми вже не раз переконались, що Папа Іван-Павло II був і залишився великим польським патріотом, але часом він йому перешкоджає. Папа, пишучи про екуменічний діялог, наводить для цього приклад Польщі. Папа пише:

«Через віки своєї тисячолітньої історії Польща була державою багатьох народів і багатьох християнських віровизнань і не тільки християнських. Традиція ця створила і хіба дальше творить, що властива помисловивість поляків є радше толеранція і відкритість до інакше думаючих людей, що говорять іншими мовами, чи також іншої віри й інакше моляться, інакше практикують ті самі таємниці віри. Через дії Польщі пробігають також конкретні ініціативи унійні».

На жаль, наведені твердження папи розбігаються з історичною правдою, бо ні в історичному минулому (згадаймо твори Сінкевича «Огнем і мечем»), ні в близькому сучасному Польща і поляки не були толерантними. В історичному минулому «схизматиків» саджали на палі… А ще донедавна в Польщі можна було бути будь-яким чужинцем, але не українцем. Чи маємо пригадати голосну справу у Перемишлі катедри св. Івана Хрестителя, яку навіть на прохання Святішого Івана-Павла ІІ польський монаший чин Босі Кармеліти і більшість поляків Перемишля відмовились віддати українцям! Хіба ж це не був вияв толеранції! Нездоровим явищем є, як патріотизм перешкоджає бачити дійсну правду.

Багато богословів мають труднощі відповісти на питання, чому звичайний віруючий мусить підходити з страхом до Бога? На таке питання, яке с останнім, відповідає папа. Він розрізняє, що є дві категорії страху — синівський страх і рабський страх. Трудно сказати, чи своїми поясненнями папа переконав читача, чому треба з боязню приступати до Бога, який с вся доброта і Любов, а Любов с все. На жаль, і в наших богослужебних молитвах вживається цей страх, «страшні Христові тайни». Чому страшні?

Книжка Папи Івана-Павла II, безсумнівно, є добрим вкладом у богословську думку, новим явищем у служінні на Престолі св. ап. Петра, і вона вповні, поза деякими недоліками, заслуговує на увагу і признання.

Микола Галів

Почуваємось до милого обов’язку привітати Святішого Отця Івана-Павла II з проголошенням його людиною року. Це особливе загально публічне, позитивне визнання за довгі, довгі роки наполегливої, відданої з безмежною посвятою праці, як главі Вселенської Католицької Церкви, Святішому Отцеві Іванові-Павлові II. Бажалось би вишуканими словами, словами чудових мельодій привітати Святішого Отця Івана-Павла II з цієї особливо радісної нагоди і сказати, що його радість, це водночас радість нас усіх, себто всіх вірних Католицької Церкви з її всіма вітками. На жаль, не знаходимо цих особливих і мельодійних слів привіту, тільки кажемо дуже скромно, але щиро, від душі і серця — вітаємо і гратулюємо Вам, Святіший Отче, Іване-Павле II, за Ваші незрівняні досягнення для добра, росту і розвитку Христової Церкви і спасіння людських душ. Водночас молимо Всевишнього Триєдиного Господа Бога і Пречисту Діву Марію, Божу Матір, щоб нагородили Вас, Святіший Отче, Іване-Павле II, кріпким здоров’ям та довгим життям, щоб могли ще довго, довго працювати-служити у Христовій Церкві для спасіння людських душ.

Редакція журнала «Тайм», що з’являється в Нью-Йорку, збагнула проведену велику працю, як глави Христової Церкви, Папи Івана-Павла II і на переломі років, себто у числі за 26 грудня 1994 р. і за 2 січня 1995 р. проголосила Святішого Отця Івана-Павла II людиною року. Це особливе визнання, помістивши на титульній сторінці його світлину. На 4-ій сторінці є стаття під назвою «До наших читачів», автором якої є президент журнала «Тайм» Елізабет Валк Лонґ, у якій подано перебіг підготовки до фінального проголошення Папи Івана-Павла II людиною року. З статті випливає, що ця справа не йшла гладко, бо Папа Іван-Павло II не радо погоджувався на пропозицію редакції журнала «Тайм». Після старань і різних заходів папа погодився прийняти пропозицію бути проголошеним людиною року.

Папа, дякуючи за цю честь членам редакції журнала «Тайм», при цьому додав особливе завваження, що ж в минулому такою почестю нагородили Лєха Валензу і Папу Івана XXIII, але також Сталіна й Гітлера. Звичайно, таким завваженням Папа Іван-Павло II дуже виразно дав до зрозуміння членам редакції «Тайм», що він розуміє і знає ціну цього. На завваження папи один з редакторів Санкта подав вияснення до сказаного: «Святіший Отче, Ви мусите зрозуміти, що ми маємо добрий і злий списки. Ви є на доброму списку». Стаття є прикрашена спільною світлиною Папи Івана-Павла II з членами редакції журнала «Тайм».

На іншому місці журнала «Тайм», з 48 сторінки починаючи і на 80-ій кінчаючи, є надруковані три статті збірних авторів і дві поодиноких авторів, присвячені життю і творчій діяльності Папи Івана-Павла II. До статтей є долучені світлини Папи Івана-Павла II, які документують працю папи. В статтях є не тільки описи з життя папи, але глибока аналіза його праці як студента, артиста, поета, священика, архиєпископа, кардинала і глави Христової Церкви, наслідника Апостольського Престолу. В статтях наведено багатий матеріял із життя папи, оцінка його праці з особливим підкресленням його унікального понтифікату.

Звичайно, тут не обійшлося без своєрідного віщування, себто хто буде наступний глава — папа Апостольської Столиці. При цьому є названі всі можливі кандидати, і підраховані голоси, що мають право брати участь у конклаві. Серед названих є ім’я Джін Маріє Люстігер, Архиєпископ Парижу, що є вихрест. Народився жидом, був сином польських жидів, що емігрували з Польщі до Франції. На жаль, у цій футуристиці віщуни забули взяти до уваги, що поруч всього у конкляві діє Святий Дух, Який ніколи не керувався і не керується людськими вимірами.

Слід підкреслити, що вибір журналом «Тайм» Папу Івана-Павла II на людину року був вдалий, і водночас слід наголосити, не був припадковим. Поминаючи всякі особисті, національні чи емоційні упередження, належить собі усвідомити і беззастережно сказати, що Папа Іван-Павло II є людиною Божого Провидіння. Ми є безпосередніми свідками і бачимо, як у наш час і на наших очах занепадає людська мораль, як ідеї лібералізму заперечують християнську мораль, Христову віру і дуже часто проповідують розклад суспільства — родини. На жаль, у великій мірі преса є подвижниками цих ідей. Звичайно, в такій ситуації зникають моральні вартості і приходить розклад суспільства. На жаль, ми мало бачимо і мало чуємо, хто підносить голос проти тих катастрофальних фальшивих ідей. У цих справах ми чуємо міцний голос з Апостольської Столиці Святішого Отця Івана-Павла II, який відважно стає в обороні моральних християнських вартостей.

До речі, коли Папа Іван-Павло II говорить у справах віри і моралі,то він звертається не тільки до своєї пастви, але до всього людства, бо ж людство в цілому, а не тільки його католицька паства, є загрожене.

Папа Іван-Павло II проти ліберальних течій вільної любови, проти зігнання плоду, тобто абортів, проти вбивства, проти війн і кровопролиття, не дивлячись на їх мотивацію. Ні більше, ні менше Папа Іван-Павло II обороняє і заступає з своєї позиції, як гідний наслідник апостола Петра, непопулярні питання нашого життя. Він стає в обороні правди і справедливости. Папа Іван-Павло II є сьогодні справді маяком, на який дивляться не тільки його віруючі, себто його католицька паства, але ввесь світ. Він є справді добрим пастирем у повному розумінні цього слова.

Папа Іван-Павло II пройшов не тільки добру університетську, але й життєву школу. Він же вийшов з народніх надрів. Христос прийшов в убогу стаєнку з небесних висот, щоб бути доступним для всіх. Папа Іван-Павло II пройшов усі соціяльні життєві щаблі, щоб могти розуміти бути звичайною людиною, бути бідним, бути переслідуваним, боротись проти насильства і зла, боротись за свободу і все бути доброю дитиною своїх батьків, матері й батька, бути добрим сином — патріотом своєї батьківщини, все це високі і моральні християнські вартості, які він посідає. Сьогодні Папа Іван-Павло II є на найвищому щаблі ієрархічної церковної драбини, уповні свідомий своїх завдань, які він виконує з найбільшим почуттям відповідальности. Святий Дух діяв, коли поставлено його на чолі Христової Церкви — папою, а вже він сам своїми ділами, відданою працею, непересічним інтелектом, прикладним життям і творчістю засвідчує, що він гідний бути наслідником Апостольського Престолу, а водночас і всього людства. Дехто може сказати, що в цих словах є перебільшення. На мить тільки вдумайтесь над життям і творчістю Папи Івана-Павла II і напевно переконаєтесь, що справді Папа Іван-Павло II таким є.

Тому не є припадок, що редакція журнала «Тайм» поставила на «добрий список» і проголосила Папу Івана-Павла II людиною року. Ми від себе можемо додати, що Папа Іван-Павло II є людиною нашої, дуже складної і скомплікованої епохи, у якій він виявився унікально творчо успішним. Папа Іван-Павло II мас справді виразну візію Христового Царства на землі. Незалежно від того, що він є також людиною і мас свої слабощі, але прислухаймось до його слів, до його голосу і йдім за його Христовими вказівками, бо це одинока дорога, що веде до спасіння.

М. Г.