Іван Павло ІІ

Голос мовчазної Церкви: св.Іван Павло ІІ і проблема легалізації УГКЦ

Атеїстична імперська держава не бажала толерувати Церкву, яка була «українською католицькою духовною спільнотою»¹, однак її єрархія, духовенство і вірні не змирилися з насиллям влади. Відмова возз’єднатися з РПЦ та бажання залишитися в єдності з Апостольським престолом стало головним мотивом утворення «Мовчазної Церкви». Греко-католики в підпіллі, яких часто таврували «агентами Ватикану», будучи вірними Папі, завжди очікували на підтримку з боку Апостольського престолу. І справді отримували її.

Тут, зокрема, можна згадати офіційні документи, які виходили на підтримку УГКЦ, звільнення митрополита Йосифа Сліпого, отримання статусу Верховного архиєпископства, творення єрархічних структур у діаспорі. Проте найголовнішою справою для греко-католиків була підтримка у їхньому змаганні за легалізацію УГКЦ в Радянському Союзі.

Від початку свого понтифікату Іван Павло ІІ заявив про цілковиту підтримку УГКЦ. Уже легендарними є його слова, що «Мовчазна Церква промовлятиме устами Петра». Патріарх Йосиф Сліпий у зверненні з нагоди вибору нового Папи заявив: «Він знає, що значить терпіти, бути переслідуваним, не мати прав. Він знає, що це безбожний комунізм. Він теж знає, що таке спрага за правдою».

Свою позицію щодо УГКЦ Іван Павло ІІ невдовзі після вступу на папський престол представив у двох листах до Йосифа Сліпого в березні 1979 року, в яких наголосив на необхідності «забезпечити право існування, громадянство українцям-католикам у їхній батьківській землі»².

Іван Павло ІІ дозволив скликати синоди єпископів УГКЦ на поселеннях. Ці кроки Папи викликали негативну реакцію Московського Патріархату. В листі від 22 грудня 1980 року Патріарх Пімен (Ізвєков) пригрозив зупинити екуменічні переговори. Проте Іван Павло ІІ і надалі намагався однаково дбати про два важливі для Католицької Церкви аспекти: продовження діалогу з РПЦ і захист прав католиків (обох обрядів) у Східній Європі. Зокрема, в листі до Патріарха Пімена від 24 січня 1981 року Папа запевнив у щирому прагненні продовжувати переговори, а поряд із тим його представник на Синоді єпископів УГКЦ в Римі кардинал Владислав Рубін побажав, щоб це зібрання стало «новим поштовхом» до розвитку релігійного життя на поселеннях і в Україні.

Про глибоку стурбованість радянської влади поворотом папської політики стосовно українських католиків на початку 1980-их років свідчить активна підготовка комуністів України до приїзду Івана Павла ІІ в Польщу на святкування 600-ліття чудотворної ікони Ченстоховської Матері Божої (серпень 1983 року). Беручи до уваги його перший візит у 1979 році, коли Папа фактично став каталізатором антирадянських виступів, радянська влада намагалася убезпечити віруючих в УРСР від «шкідливого» впливу. Опонувати діяльності Івана Павла ІІ партактив прагнув звичними методами атеїстичної пропаганди з наголосом на антирадянській і антикомуністичній політиці Ватикану. На підтвердження таких звинувачень наводили його концепцію про єдину «християнську Європу» як альтернативу континенту, розділеного «залізною завісою» на два ворожі табори. Тому свою протидію радянські ідеологи планували зосередити на тому, щоби, по-перше, викривати «політичну суть» концепції Івана Павла ІІ, по-друге, наголошувати на ключовій ролі «уніятства» в його проєкті «нової Європи».

У контексті пропагандистської війни з римським Апостольським престолом та нового стратегічного альянсу між кремлівською верхівкою і проводом РПЦ саме греко-католики стали головною мішенню радянських контрзаходів. Доходило до абсурду, наприклад, комуністичні пропагандисти вбачали навіть у «Марійських роках» (1987 рік був проголошений Папою Іваном Павлом ІІ Марійським роком) спроби Апостольського престолу побороти комуністичну атеїстичну ідеологію³.

Цікаво, що в контексті зближення СРСР із Заходом ватикансько-радянські відносини помітно потеплішали. Напередодні 1000-ліття Хрещення Русі в західній пресі з’явилися чутки про можливість приїзду Івана Павла ІІ в СРСР на святкування. Чиновники намагалися відреагувати на таку інформацію. Відповідну довідку для республіканської Ради у справах релігій підготував митрополит Філарет Денисенко. На його думку, перш за все приїзд Папи може зумовити політичні ускладнення, бо Ватикан «постійно рухався в руслі антирадянської політики західних держав, особливо США». По-друге, Іван Павло ІІ під час усіх своїх подорожей насамперед дбав про укріплення становища Католицької Церкви. По-третє, будь-які обмеження під час його візиту, наприклад для католиків, світові засоби масової інформації витлумачать як порушення прав людини. По-четверте, приїзд глави Католицької Церкви призведе до невдоволення у середовищі православних віруючих і зумовить погіршення взаємин з іншими Православними Церквами і протестантами. Однак український екзарх у можливому візиті бачив і позитивні наслідки: зокрема, покращення іміджу СРСР і РПЦ у світі; ріст авторитету самого святкування; такий візит можна використати як контраргумент проти виступів антирадянських сил, зокрема українських буржуазних націоналістів⁴.

Варто сказати, що хоча Папу й не запросили на святкування, проте ватиканська делегація була присутня. Саме з кардиналом Аґостіно Казароллі, головою делегації, зустрілися греко-католицькі владики Павло Василик та Филимон Курчаба, на якій говорили про стан УГКЦ в умовах підпільного існування та можливість її легалізації.

Треба сказати, що Папа чітко наголошував на праві УГКЦ на легальне існування в УРСР. Оскільки влада та РПЦ, розуміючи неможливість знищення «залишків уніятства», пропонували, на їхню думку, привабливу формулу: для кого важлива єдність із Папою – приєднуються до РКЦ, а для кого східний обряд – до РПЦ⁵. Цікаво, що таку думку просували радянські чиновники: Микола Колесник твердив, що сама ідея УГКЦ суперечила структурі Католицької Церкви, в якій немає «національних» Церков, а питання «уніятів» в Україні – це «поступка українському буржуазному націоналізму». Отже, проблема «надумана» і може бути вирішена «самим життям» завдяки відходу «уніятів» до двох визнаних в СРСР Церков – Російської Православної та Римо-Католицької. Папа не приймав цієї формули, а запропонував власний варіант: УГКЦ повинна здобути легальний статус, а практичні (тобто майнові) моменти вирішував би радянський уряд, Московська Патріархія і Ватикан у так званому «тіснішому екуменічному діалозі»⁶. Самі греко-католики завжди апелювали до Апостольського престолу як гаранта їхньої свободи та відродження церковних структур. Голова Ініціативної групи для захисту прав віруючих і Церкви Йосиф Тереля в заяві щодо легалізації УГКЦ писав, що «запорукою свободи УГКЦ повинне служити визнання її єдності з Папою Римським»⁷. Владика Павло Василик із однодумцями 4 серпня 1987 року написав заяву про вихід із підпілля саме до Папи Римського.

Багатотисячні акції другої половини 1989 року, організовані духовенством і мирянами УГКЦ, на думку радянських чиновників, мали на меті привернути увагу Ватикану і керівництва держави до проблеми легалізації УГКЦ, яка в такий спосіб мала стати першочерговою в запланованих переговорах між радянським лідером Михайлом Горбачовим і Папою Іваном Павлом ІІ. До речі, осінні маніфестації 1989 року завершувалися переважно зверненнями організаторів до Апостольського престолу з проханнями вплинути на владу СРСР.

Отож зустріч між генсеком Горбачовим та Іваном Павлом ІІ, запланована на 1 грудня 1989 року, була не тільки епохальною подією у відносинах між Ватиканом та СРСР, але й унікальною нагодою для греко-католиків здобути право на свободу. Незадовго до зустрічі Папа ще раз заявив, що «без легалізації української спільноти процес демократизації ніколи не буде повним»⁸.

До речі, радянські експерти зазначали, що на Заході переконані в швидкій легалізації УГКЦ. Саме зустріч Михайла Горбачова та Івана Павла ІІ повинна була розв’язати ключові для обох сторін проблеми. Папа не раз недвозначно заявляв про свою підтримку «Мовчазної Церкви», а генеральний секретар СРСР у світлі тогочасних трансформацій в західноукраїнському регіоні сподівався, що понтифік справить «заспокійливий вплив» на греко-католиків, які стали невід’ємною частиною демократично-національної опозиції українців. На думку західних оглядачів, Горбачов прагнув заручитися підтримкою Папи в «умиротворенні непокірної України».

Архиєпископ Володимир Стернюк у інтерв’ю кореспондентові американської газети New York Times Естер Б. Фейк теж висловив особливі надії на зустріч у Ватикані, заявивши, що «ми можемо бути поставлені поза законом, однак маємо свої джерела і гадаємо, що є підстави сподіватися на краще. Ватикан має моральний авторитет у всьому світі, а Горбачов хоче мати підтримку цього великого морального авторитету». Як дамоклів меч над радянською владою висіла погроза, висловлена мирянським активістом Іваном Гелем, що греко-католики готові вже «самі взяти свою Церкву».

Символічно, що напередодні самої зустрічі на заклик глави УГКЦ Патріарха Мирослава-Івана Любачівського українські греко-католики провели 26 листопада 1989 року у Львові багатотисячну молитовну акцію. Богослужіння біля Порохової вежі і хода вулицями міста були дозволені міськвиконкомом. У заході взяли участь 32 священники і 20 монахинь. На мітингу після богослужіння було висловлене сподівання на позитивний результат зустрічі Горбачова з Іваном Павлом ІІ і на те, що питання легалізації УГКЦ буде вирішене вже до літа наступного року. Гель ще раз попередив владу, що «народ довго чекати не буде».

Греко-католицька єрархія сподівалася, що візит Горбачова до Ватикану принесе позитивні зміни. Це був ще один привід згадати про права віруючих на свободу віросповідання і вільне здійснення релігійних обрядів у своїх колишніх храмах. Скажімо, в Івано-Франківську 23 листопада 1989 року владика Софрон Дмитерко прохав уповноваженого Дерев’янка повернути греко-католикам колишню василіянську церкву і монастир (кінотеатр ім. Горького), посилаючись на зміни в релігійній політиці Радянського Союзу і скору зустріч Горбачова з Папою.

З огляду на вказані чинники радянська влада врешті-решт була змушена визнати право УГКЦ на свободу віросповідання. 20 листопада 1989 року вона у спеціальній заяві дозволила реєстрацію громад греко-католиків. Щоправда, заяву цю ще понад тиждень не публікували, і лише напередодні зустрічі Горбачова з Іваном Павлом ІІ вона з’явилася на сторінках місцевої преси: 29 листопада в івано-франківській газеті «Прикарпатська правда», 30 листопада у львівській «Вільній Україні», а 1 грудня в тернопільському «Вільному житті», але й то не на перших шпальтах, а як невеличка замітка.

Надалі УГКЦ, відновлюючи свою інфраструктуру, відчувала постійну підтримку з боку Івана Павла ІІ. Вже в червні 1990 року підпільно висвячені владики відбули візит до Апостольського престолу, де мали змогу особисто познайомитися з Папою, представити йому стан УГКЦ, її потреби та ставлення до актуальних проблем⁹. А вже у 1991 році Папа дав дозвіл на повернення глави УГКЦ Мирослава-Івана Любачівського на постійне перебування ще тоді в УРСР. Цей крок символізував завершення катакомбного існування УГКЦ.

Знаємо, що відродження УГКЦ супроводжувалося складним міжконфесійним протистоянням. РПЦ наприкінці 1980-их – початку 1990-их років шантажувала Ватикан припиненням екуменічного діалогу, навіть погіршенням дипломатичних відносин із СРСР, вимагаючи вплинути на греко-католиків, щоби ті повернули храми, зайняті в обхід офіційної процедури. Цікаво, що православні завжди апелювали до Папи, звинувачуючи його в тому, що він дозволив та ініціював протиправні дії греко-католиків проти РПЦ у регіоні. Так, зокрема, говорив на офіційних зустрічах митрополит Філарет¹⁰. Львівський митрополит Никодим рекомендував православним священникам бути обережними з католицьким духовенством, бо воно, з його слів, «уміє сіяти ворожнечу»¹¹. З другого боку, греко-католицьке духовенство на початку 1990-их років у контексті міжконфесійних конфліктів чітко декларувало свою відданість Апостольському престолу. В заяві від 17 березня 1990 року греко-католицькі єпископи, перелічивши 14 принципів, необхідних, на їхню думку, для проведення майбутніх переговорів, наполягали на узгодженості своїх дій з главою Церкви та Римським архиєреєм.

Як бачимо, папа-поляк від початку свого понтифікату чітко декларував необхідність добитися для УГКЦ свободи на віросповідання в СРСР. Великий моральний авторитет Папи і зближення радянської влади на чолі з Горбачовим із західними державами дозволили порушити питання легалізації УГКЦ на високому політичному рівні. Святий Папа кілька разів повторив тезу про необхідність відродження УГКЦ як важливої складової частини демократизації радянського суспільства. Саме зустріч Івана Павла ІІ і Михайла Горбачова зумовила заяву РСР від 20 листопада 1989 року, яка хоч і не задовольняла всіх вимог греко-католиків, проте ознаменувала можливість офіційно реєструвати громади УГКЦ.

о. д-р Тарас Бублик

Святий Іван Павло ІІ та українці: погляд з Філадельфії

У червні 2021 року виповнюється 20 років з часу історичного візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. З нагоди цієї події в суботу, 17 квітня, у Філадельфії відбувся симпозіум «Святий Іван Павло ІІ та українці», зорганізований Релігійним товариством українців-католиків «Свята Софія» (США) у співпраці з Василіянським духовним центром, сестрами Святого Василія Великого та за підтримки Української федеральної кредитової кооперативи «Самопоміч». В симпозіумі віртуально взяли участь учні «Нашої української рідної школи» у Філадельфії.

Вступну молитву провів Високопреосвященний Борис Ґудзяк, митрополит-архиєпископ Філадельфійський. Він також прокоментував події 20-літньої давності, зазначивши: «Цей візит змінив хід української історії. Він причинився до зародження духу Помаранчевої революції в 2004 році та Революції Гідності в 2013 – 2014 роках. Це була пророча подія, плоди якої відчуватимемо ще тривалий час».

Симпозіум модерував доктор Джонатан Пері, президент Менор-коледжу.

У своїй доповіді «Вселенські архиєреї та УГКЦ в Америці 1884 – 2001 рр.» отець-доктор Іван Кащак наголосив, що Папи завжди були голосом для позбавлених права голосу. Зокрема, допомогли Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) утвердитися в Сполучених Штатах Америки. Від Папи Лева XIII до Папи Римського Івана Павла ІІ було чимало прикладів, коли понтифіки використовували свій вплив, щоб виступати за Католицькі Церкви східного обряду в США. І хоча цей вплив не завжди був своєчасним чи достатнім, він існував. Єрархія Української Греко-Католицької Церкви в Україні звернула увагу на впливи Апостольської Столиці і запропонувала певні структурні зміни для Церкви в Сполучених Штатах. Ці пропозиції надійшли ще в 1903 році й були адресовані Папі Леву XIII. Ватикан захищав права католиків візантійського обряду в США, коли у них було мало інших прихильників. Цей факт визнала УГКЦ як в Україні, так і в США.

Оцінюючи глобальний вплив думок Папи Римського Івана Павла ІІ на Україну, доктор Андрій Сороковський говорив про те, як у своїх енцикліках та інших працях понтифік розглядає три бінарності (тобто подвійності чи дихотомії) в царинах філософії, соціально-економічного вчення та екуменізму. Ці праці широковідомі в Україні. По-перше, Іван Павло ІІ показує, що так зване філософське протиріччя між вірою та розумом є хибним. Це має важливі наслідки для будь-якого постмарксистського суспільства, такого як Україна, а також для сучасного світу загалом. По-друге, він показує, що соціально-економічну опозицію між комунізмом і сучасним капіталізмом найкраще розглядати з позицій католицького соціального вчення, яке визначає альтернативний курс. Такий курс створює ґрунт для розвитку олігархічно-капіталістичної економіки України в більш гуманному та справедливому напрямку. І, врешті, у своїх працях Іван Павло ІІ розглядає культурний аспект дихотомії Церкви Сходу та Заходу, підтверджуючи цінність як східних, так і західних церковних традицій, вирішуючи еклезіологічний аспект своїм екуменічним баченням. Це бачення особливо стосується сучасної України з її екуменічно налаштованими православними та католицькими лідерами. В усіх трьох сферах мислення Папи Римського святого Івана Павла ІІ спонукає нас до християнського гуманізму та цивілізації любові.

Докторка Ірина Іванкович провела паралелі між Іваном Павлом ІІ та Патріархом Йосифом Сліпим, серед яких: глибока віра в Бога; харизма; поліглотизм; місіонерський дух; екуменізм; боротьба за національну незалежність та релігійну свободу; мужність. Як Іван Павло II, так і Йосиф Сліпий були об’єктами зацікавлення КДБ та інших подібних органів. Кардинал Сліпий провів 18 років у таборах ГУЛАГу (1945 – 1963); Кароль Войтила перебував під наглядом польської служби безпеки з 1953 року. Їх пов’язав бестселер австралійського письменника Моріса Веста «Черевики рибалки», опублікований у 1963 році, хоча сучасні журналісти помилково шукають в книзі пророцтво обрання Кароля Войтили на понтифіка. Листування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було яскравим та багатогранним. Архипастирі писали польською, українською, італійською чи латиною. Спільне слов’янське коріння стало приводом для гордості обох єрархів. На жаль, Іван Павло ІІ не визнав патріярхат Української Греко-Католицької Церкви, хоча доклав чимало зусиль у цьому напрямку. А ще призначив наступником Йосифа Сліпого Мирослава-Івана Любачівського, а не Любомира Гузара, пропонованого кардиналом Сліпим. Можна лише підозрювати, що без втручання ватиканської номенклатури та її «Остполітік» тут не обійшлося. Проте, без сумніву, обох єрархів об’єднувала приязнь та взаємна прихильність. Папа Римський Іван Павло ІІ відійшов у вічність 2 квітня 2005 року. Він був беатифікований 1 травня 2011-го і канонізований 27 квітня 2014-го. Героїчні чесноти в’язня радянських таборів – Слуги Божого, Патріарха підпільної Церкви Йосифа Сліпого, а також чесноти його попередника – Праведного Митрополита Андрея Шептицького досі не були належним чином визнані Ватиканом.

Академік НАН України Леонід Рудницький поділився з присутніми спогадами про зустрічі із Папою Іваном Павлом ІІ на трьох континентах: в Австралії, Північній Америці та Європі. «Ці зустрічі зі Святішим Отцем викликали у мене велике почуття задоволення. Тоді я, звичайно, не підозрював, що розмовляв із майбутнім святим, але, пригадую, я насолоджувався приємним, корисним досвідом розмови з ерудованою людиною, думки якої одночасно були інтелектуально стимулювальними та духовно піднесеними. У мене не було сумнівів, що я був у присутності людини Божої, яка успішно поєднала віру з розумом, досвід з прагненням і яка стояла на твердій філософській основі, водночас усвідомлюючи свої людські обмеження», – зазначав Леонід Рудницький.

Подію завершила молитва, яку провів Андрій Рабій, єпископ-помічник Філадельфійський.

Пресслужба Товариства «Свята Софія», США

Текст промови Святішого отця Івана-Павла ІІ на зустрічі у Василіянському манастирі у Варшаві

Слава Ісусу Христу![1]

Дорогі Брати і Сестри!

Від щирого серця вітаю усіх тут присутніх. Особливо вітаю Архиєпископа Івана, Митрополита Перемишльсько-Варшавського, вітаю також о. Діонізія. Протоархимандрита Василіянського Чину св. Йосафата, а разом з ним вітаю Протоігуменів з Польщі, України, Словаччини, Румунії й Угорщини. Висловлюю також свою радість з приводу того, що ваш Протоігумен о. Володимир став Єпископом Вроцлавсько-Ґданським. Його та всіх дорогих мені священиків, монахів і монахинь, як також усіх вірних Греко-Католицької Церкви я вітаю від щирого серця.

Радію, що вже вдруге відвідую цю василіянську церкву. Перший раз, як Папа, я був тут у 1987 році, але то були інші часи, і мої відвідини не могли бути наперед оголошеними. Своєю тоді присутністю я хотів виявити велике визнання не тільки Василіянського Чину, але й усій Греко-Католицькій Церкві, яка в ті часи ще мусіла мовчати.

Ця сьогоднішня, така численна, присутність ієрархії, духовенства, представників монаших спільнот, а також вірних засвідчує про те, що ви знову можете вільно визнавати свою віру і прославляти Бога в Пресвятій Тройці єдиного. Разом з вами дякую Божому Провидінню за цю зустріч і з радістю повторюю за Псалмоспівцем: «До Тебе, Господи, ми прибігали, і ніхто з нас не зазнав розчарування. Ти був для нас скалою і твердинею і не віддав Ти нас у руки супостата. Яка велика, Господи, Твоя доброта» (пор. Пс 31, 2-3.9.20).

Християнське життя — це повсякчасне змагання за здійснення царства Божого, яке увійшло в історію світу, і яке остаточно започаткував у цьому світі Христос. Однак, те царство не від цього світу, воно походить від Отця, і тільки Він може здійснити його у людях. Але люди повинні бути тим податливим ґрунтом, на якому воно буде розвиватися і зростати. Часом для того царства треба приносити великі жертви і зазнавати переслідувань. Впродовж століть ваша Церква зазнала немало таких випробовувань за вірність, як при царському пануванні, так і в часи атеїстичного комуністичного режиму.

Дякую Богові за те, що підніс до прослави на престолах тих ваших братів, які склали найвище свідчення в Пратулині. Перед їхніми мощами, а також і перед іконою, ми стоїмо сьогодні усі разом і вдивляємося в їх світлий приклад простої, щирої і безмежної віри. З великою пошаною згадую також численні ряди сучасних мучеників та ісповідників віри Церкви в Україні. Вони пізнали правду, і правда їх визволила. Християни Европи і цілого світу, схилені в молитві на порогах концентраційних таборів і в’язниць, повинні бути вдячні їм за це їхнє світло, що було світлом Христовим, яким вони засяяли у темряві. Незважаючи, на те, що темрява впродовж довгих років видавалась для людського ока непереможною, однак вона не могла погасити цього світла, що було Божим світлом і, одночасно, світлом людини покривдженої, проте незламної (Апостольський лист з нагоди 400-річчя Берестейської Унії, 4).

Заохочені прикладом тих непохитних свідків віри, ви можете і повинні відважно відповісти на ці великі виклики, які сьогодні стоять перед вами. Народи, як ніколи досі, потребують світла Євангелія і сили, що випливає з нього, щоб вчинити дійсністю царство Боже у світі і в серцях людських. Того світла особливо потребують ті наші брати, які були його позбавлені протягом довгих років.

У контексті того, що я вже сказав попередньо, в особливий спосіб звертаюсь до вас, отці і брати Василіянського Чину Святого Йосафата. В Апостольському Листі «Світло Сходу» я писав: «Монашество завжди було душею Східних Церков» (пор. ч. 9). Ці слова можна також віднести і до Василіянської спільноти. яка протягом усієї історії завжди була живою часткою Греко-Католицької Церкви.

Святий Василій Великий, один з найвизначніших Отців Східної Церкви, усім тим. хто хотів цілковито посвятити себе Богові, показав дорогу монашого життя, де «заповідь любові, якщо її конкретно практикується, стає ідеалом людського співжиття, де людська істота без перепон і перешкод шукає свого Творця (пор. Світло Сходу, 9). Святий Василій є для вас прикладом досконалої служби Богові і Церкві. Усе його життя було послідовним здійсненням чесноти віри і практикуванням діяльної любові в дусі євангельських рад. Наука св. Василія Великого впродовж століть принесла зрілі плоди монашого життя, передовсім на Сході.

«Радуйся, Василію, святий ієрарху, Кесарії Патріярху, нині славен будь», — так говориться у відомій вам пісні. Радуйся на вигляд рядів учнів, яких протягом століть приваблював приклад твого побожного життя і твоїх аскетичних повчань, що їх ти залишив нам як тривку християнську спадщину. Радуйся великим числом твоїх духовних синів, що завдяки святості свого життя стали свідками Божої благодаті, а глибиною і проникливістю розуму пізнавали і навчали інших про чудові і животворні Тайни Отця небесного. Свою вірність Церкві впродовж століть вони підтвердили мужністю перед переслідуваннями, стражданнями і навіть смертю. Серед них були також єпископи, священики і брати вашого Чину.

Дорогі Отці і Брати! На порозі третього тисячоліття християнства Боже Провидіння ставить перед вами важливі завдання. Як Богопосвячені особи, ви повинні бути сіллю землі, особливим знаком і прикладом вірності християнському покликанню на дорозі євангельських рад вбогості, чистоти і послуху. Сьогодні люди потребують таких зразків до наслідування, особливо у тих країнах, де Церква була сильно переслідувана і зазнала болісних принижень.

Ви покликані до молитви. Нехай же вона визначає окремі етапи кожного дня вашого життя. Перш за все. маю на думці Пресвяту Євхаристію, спільний чернечий хор, особисту молитву 3 читанням Святого Письма, читання писань східних Отців Церкви, зокрема творів св. Василія Великого. Вам потрібна молитва, бо завдяки їй ви освячуєтесь і внутрішньо вдосконалюєтесь; ваша молитва потрібна світові, зокрема тим, які шукають сенсу життя чи духовного оздоровлення.

На вас лежить обов’язок вірного зберігання східної літургічної традиції. Місцем відправи Божественної Літургії на Сході, з усією її красою та гідністю, були, головним чином, манастирі. Ви повинні вірно зберігати цю давню традицію і передавати наступним монашим поколінням. Бо вона є невід’ємною частиною спадщини Христової Церкви, і тому католики перш за все повинні її пізнати, щоб змогти нею збагачуватись і сприяти, відповідно до власних можливостей, процесові з’єднання (пор. Світло Сходу, 1).

Я хотів би також звернути увагу на важливу справу єдности Церкви. Василіянський Чин має в цьому великі заслуги. Ваші попередники почували себе повністю відповідальними за цю єдність, про яку Ісус Христос так ревно молився під час Тайної Вечері: «як ти. Отче, в мені, а я у тобі, щоб і вони були в нас об’єднані, щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів 17,21). Символом такої єдности є постать св. Йосафата Кунцевича, єпископа і мученика, що віддав своє життя за велику справу єдности Церкви. Служіння єдності потребує молитви, яка світлом і правдою перемінює наше життя, вчиняючи з нас ікону Ісусу Христа. Тому одним з найбільших завдань всіх чернечих спільнот є щира і невпинна молитва. Християни, які прагнуть єдности, насамперед мусять спрямувати свої очі до неба і благати Господа, щоб за натхненням Святого Духа завжди наново збуджував прагнення з’єднання. Єдність можна осягнути тільки за допомогою Божої благодаті.

Протягом історії ви давали свідчення ревної посвяти справам апостоляту, завжди виявляючи готовність служити Церкві. Сьогодні, зокрема на Сході, як також і в Україні, відчувається велика потреба євангелізації. Церква дивиться на вас з надією та довір’ям і розраховує на вашу співпрацю. Щоб та допомога принесла очікувані плоди, необхідна богословська освіта та відповідна духовна формація. Щойно тоді ви зможете добре служити людям, зокрема виявляючи своїм життям Божу любов, яка об’явилась в Ісусі Христі.

Дорогі Брати і Сестри!

Ревно зберігайте свою церковну традицію, як особливу духовну спадщину Вона становить силу вашого життя та поведінки. Пам’ятайте про велике свідчення вірності Христові, Церкві та наступникові св. Петра, яке дали ваші співбрати. Вони воліли радше втратити своє життя, ніж відлучитись від Апостольської Столиці. Страждання і мучеництво тих людей є для вашої Церкви невичерпним джерелом ласки для теперішніх і для майбутніх часів. Ви повинні зберігати у своїх серцях цю велику спадщину віри, молитви і свідчення, щоб переказати її наступним поколінням.

Відповідальність за Церкву — це завдання не тільки папи, єпископів, священиків і богопосвячених осіб. Церква — це містичне Христове Тіло, за яке ми всі, без вийнятку, відповідаємо.

У цій святині присутні представники вашої Церкви: духовенство, богопосвячені особи, миряни з Польщі та з інших країн. Усі ми разом творимо спільноту, об’єднану у Христі.

Молюсь до Господа, щоб Греко-Католицька Церква розквітала справжнім християнським життям і несла Добру Новину всім братам і сестрам в Україні та у діяспорі. Щоб у дусі відповідальності берегла єдність усієї Церкви і активно підтримувала цю єдність діяльністю на екуменічному полі.

Віддаю Вас під покров Пречистої Діви Марії, Божої Матері й Матері Церкви.

Богородице, чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів, ласкаво поглянь на цю Східну Католицьку Церкву. Підтримай Твоїх дітей, спадкоємців хрещення святого Володимира, щоб вони могли відважно визнавати віру в Твого Сина і, наповнені любов’ю, стали свідками невимовної любові Триєдиного Боги до всіх, хто шукає цієї любови.

Зміцни в них надію у цьому земному паломництві до дому Отця.

Прийміть моє Апостольське благословення.

Слава Ісусу Христу!

ІВАН ПАВЛО II.

Варшава, 11 червня 1999 р. Б.

[1] Передруковано, з вісника провінції ОО. Василіян найсвятішого Спасителя в Україні — «ДЗВІНИЦЯ», Ч. 7, 24,06 1999 р.

Вітаємо Святішого Отця Івана-Павла ІІ з двадцятиліттям понтифікату

Долучаємось до великого вінка привітань, ґратуляцій і побажань для Святішого Отця Івана-Павла II з приводу його двадцятиліття понтифікату, себто керування великим і дуже складним кораблем, яким є Христова Церква. Рівно двадцять років понтифікату Папи Івана-Павла II сповнилось 16 жовтня 1998 року. Це особлива подія у житті Ювіляра, як також цілої Католицької Церкви. Святішого Отця Івана-Павла II привітала Католицька Церква, а серед них особливо його земляки і брати по національности поляки. Об’єктивно кажучи, це гордість для польського народу, з якого вийшла великого, вселенського формату людина — Святіший Отець Іван-Павло II. Це повинна бути гордість також всього слов’янського світу, який все був донедавна трактований, як щось нижчого. Правда українці мають свій окремий сантимент, бо ж мати Кароля Войтили Емілія з дому Качоровська, була лемкинею. Не зрозуміло, що біографи Папи Івана-Павла II так польські, як чужинецькі, цей факт свідомо, чи не свідомо промовчують. Хоч може це не має особливого значення, але для біографічної точности варто це відмітити.

Незаперечним залишається факт, що Святіший Отець Іван-Павло II не є тільки ще одним папою, але Папою, який провів і дальше проводить унікально особливу працю, як вселенський архиєрей. Пана Іван-Павло II є гордістю всієї Вселенської Христової Церкви. До речі роки можна числити і відзначати ліття, але в даному випадку двадцятиліття Папи Івана-Павла II стало тільки нагодою, щоб можна хоч на дещо вказати і підкреслити його творчий доробок, як учителя Христової Церкви, керівника цього складного корабля. До речі тут варто нагадати його знаменні слова, які він сказав після свого вибору, на площі св. Петра у Римі — «не лякайтесь». Якщо ми тільки на хвилину вдумаємось у ці слова, ми відчуємо, які вони, ці слова, — «не лякайтесь», насічені глибоким євангельським змістом. Ці слова були дуже актуальними, конечними у той час і такими вони залишились по сьогодні. Пригадаймо, що вибір кардинала Кароля Войтили на папу був для багатьох великою несподіванкою, а для декого, як скажемо, італійців, розчаруванням. Італійці привикли, на цьому місці, себто бачити папою італійця. Отже до них треба було сказати— «не лякайтесь», Рим і на далі залишиться центром Христової Церкви. Також треба було сказати своїм землякам — братам полякам, як і всім слов’янам — «не лякайтесь», я, як поляк-слов’янин не засоромлю свого народу, а для всіх християн, сказати — я прийшов служити вселенській Христовій Церкві, себто вам, бо я став слугою слуг.

Коли ми глянемо, без жадних упереджень, через призму, цих знаменних слів «не лякайтесь», на двадцятирічну працю — керму цим складним Кораблем, то ми побачимо, що прихід Кардинала Кароля Войтили на Апостольський Престіл став зворотньою точкою у творчій праці Апостольської Столиці у Христовій Церкві. Унікальність Папи Івана- Павла II проявилась у багатьох аспектах його великої душпастирської праці у Христовому Винограднику. Він бачив проблеми, труднощі і недоліки Католицької Церкви, але водночас він шукав і пробував знаходити їх розв’язки. У наслідок шукання розв’язок цих не легких і складних питань, за його понтифікату, з’явилось 13 енциклік, відбув низку подорожей, які начислювали 671.000 американських миль, які порівнюють, що це більше, як 2.8 разів віддалі з землі на місяць, відвідуючи йому повірену паству. Під час своїх подорожей Папа Іван-Павло II виголосив цілу низку проповідей. На сьогодні Ватикан має дипломатичні зв’язки з 170 державами.

Це особливі числа у праці Папи Івана-Павла II, але ж до цього треба додати, що вони були заповнені глибоким апостольсько-євангельським змістом. Ось хоч би взяти тринадцять енциклік, у яких Папа Іван-Павло II віддзеркалив і підкреслював особливі питання релігійно-суспільного, соціяльного, економічного і політичного життя. Всі вони були глибокого змісту. У них відбивалась журба за цим Господнім, гармонійним життям. Ось візьмім його першу енцикліку, «Redemptor hominis», у якій ішла мова про оборону правди, про безконечну гідність людини, тої людини, яка була і залишилась центром уваги Христової Церкви. Чи згадати його лист «Orientale Lumen» — «Світло Сходу», яким папа підкреслював, що Христова Церква народжувалась там на Сході, там її корені і звідтіля прийшла до нас сущих у світі. Остання його енцикліка, що з’явилась під назвою: «Fides et ratio», у якій іде мова про відношення віри, а розумом, знанням. Енцикліки це найважливіші й найосновніші документи папи на проблеми Церкви або світового значення.

Належить також, необхідно підкреслити і наголосити, що Папа іван-Павло II дивиться з певною візією не тільки у майбутнє, але не забуває заглянути і у минуле, щоби побачити і відмітити добрі і позитивні події та факти, але не закриває очей на те, що було неправильним, що шкодило Церкві. У тому аспекті слід згадати, що Лана Іван-Павло II мав відвагу у деяких випадках поставити крапку над «і». Це була велика подія, коли Папа Іван-Павло II реабілітував великого вченого, світової слави, італійця, фізика Галілея, якого Церква засудила, як єретика, примушуючи його відмовитись від вчення Коперника.

В цьому самому аспекті можна назвати другу пляму яка лежить на конті Церкви, це відома справа, що мала місце у п’ятнадцятому столітті, це інквізиція. Папа Іван-Павло II у своїй праці «Теоріюм Міленіюм» у якій є звернення — заклик до критичного перегляду історії Церкви, а в тому числі і проблему інквізиції. Це питання великого значення, яке було розглянене на окремому симнозіюмі, що відбувся у Римі у жовтні цього року. У переоцінці цих питань можна також згадати досліди антиюдаїзму у християнських середовищах. Ці й інші дуже складні питання на які звернув свою увагу Папа Іван-Павло II.

В унікальному понтифікаті Папи Івана-Павла II сильно пробивається велика туга за єдністю, за тим, що у євангелії говориться, «щоб усі були одно». Це не значить, що Папа Іван-Павло II тільки тужить, але він цю свою тугу виявляє у праці, яка є видною для всіх, у його безперебійному екуменізмі. Для цього він безмежно багато вложив зусиль і наполегливих спроб відданої праці. При цьому виявляється його особиста терпеливість і зрозуміння. Не можна тут не згадати його, того Господнього все прощення, коли Христос розп’ятий на хресті казав — Господи. Господи, прости їм, бо вони не знають, що роблять, а папа Іван-Павло II простив свойому атентатчикові Аґці, відвідуючи його в тюрмі, подавши йому руку прощення. Тільки великі люди, люди Божого покликання можуть спромогтися на такі акти. Такою Великою Людиною виявився Святіший Отець іван-Павло II. Сподіємось, що він у дальшій своїй праці, як глава і апостольський наслідник знайде місце і побачиться, у дусі, «щоб усі були одно» і з «неканонічною» Українською Православною Церквою і включить її у свої екуменічні пляни.

Це тільки кілька наших, далеко не повних думок з приводу 20-ти ліття понтифікату Папи Івана-Павла II. Ми вдячні Святішому Отцеві Папі Іванові-Павлові за його пам’ять і все те, що він зробив, допомігши вдержатись і утверджуватись в Україні і діяспорі нашій Українській Католицькій Церкві. Ми радіємо успіхами Папи Івана-Павла II, бо це є успіхи цілої Христової Церкви і в тому нашої УКЦеркви. Молимо Матір Марію, щоби йому допомогли і нагородили Божими ласками, кріпким здоров’ям, щоб ще довгі, довгі роки дальше працював успішно, керуючи великим кораблем Христової Церкви на славу Божу і добро Христової Церкви на землі.

Святіший Отче Іване-Павле II, хай Вам Господь допомагає!

Микола Галів

«Покійний боровся за справедливу справу» – сказав папа Іван Павло ІІ

Ці знаменні слова, які сказав Папа Іван-Павло II деяким українським ієрархам, після складення доземного поклону і поцілунку св. п. Патріярха Йосифа 8 вересня 1984 р. у катедрі Св. Софії у Римі, не тільки варто, але конечно потрібно їх сьогодні пригадати у день його народин. Ці слова Папи Івана-Павла II варто пригадати і наголосити тому, бо це були слова серця…

За життя Патріярха Йосифа українська діяспора кожного року, у місяці лютім, відзначала його день народин (17). Ці ж відзначення відбувались гідно, величаво й достойно, бо ж справді Патріярх Йосиф був унікальною особистістю не тільки в житті Української Церкви, але у цілому християнському світі. Пригадується, як Блаженніший Митрополит Йосиф своєю появою у центрі вселенської Христової Церкви в Римі сколихнув опінією цілого світу. Блаженніший Митрополит Йосиф був неперевершеним світочем у Христовій Церкві, який своєю подивугідною невгнутою поставою, у безоглядних умовах більшовицького переслідування, поставив на високий щабель ієрарха Христової Церкви.

Хоч журнал «Патріярхат», який є плодом зерна Блаженнішого Йосифа, своєю появою, своїм існуванням, що ворушить християнську думку, який на своїй титульній сторінці все високо держить його слова, що були його і стали моттом нашого життя «3а Єдність Церкви і Народу», але з нагоди дня Його народин бажаємо окремо пригадати Його творчі подвиги, Його світлу пам’ять, бо на жаль, чомусь Його забули чи забувають ті, які повинні у першу чергу пам’ятати, ті, що повинні продовжити творчі дерзання, творчий шлях, який Папа Іван-Павло II назвав «справедливою справою». Ці знаменні слова Папи були з’явились на сторінках італійської газети «Іль Темпо», про які писав італійський автор Петросілльо. Незаперечно знаємо, що ця «справедлива справа» не є завершена, себто патріярхат Помісної Української Католицької Церкви не є визнаний Апостольською Столицею. Нашим бажанням є, хоч з нагоди народин Патріярха Йосифа, пригадати собі Його «Завіщання…».

До цієї особливої згадки про Патріярха Йосифа поштовхом були Постанови останнього Синоду УКЦеркви, що відбувся у вересні 1997 р. у Крехові, які друкуємо, в цьому числі, на іншому місці. Дещо з рішень Синоду було попередньо надруковано. Під час нарад Синоду було прийнято цілу низку рішень-проблем, але, на жаль, нам не вдалося завважити найменшого натяку на продовження творчого шляху нашої Помісної УКЦеркви, який мужньо формував Патріярх Йосиф. Іншими словами, нам не вдалося завважити, що Синод виявив якісь проблески, щоб продовжити, як у той час сказав Папа Іван-Павло II, «добру справу». Можливо, що це було недоглядом чи переоченням, але ми повинні пам’ятати, що це повинно бути нашим щоденним хлібом нашої воскреслої Христової Церкви на вільній землі України.

Роздумуючи над життям і особливою творчістю св.п. Патріярха Йосифа пригадується проповідь відомого й найбільшого прошака світу, що був головою відомої допомогової інституції «Церква у Потребі» о. Веренфріда ван Страатена, яку він виголосив у сороковий день після смерти Патріярха Йосифа, під час поминальної Служби Божої за спокій душі Патріярха, що відбулась 21 жовтня 1984 р. у німецькій церкві св. Михаїла, у Мюнхені, ось тільки деякі уривки з цієї проповіді:

«Стара легенда оповідає, що апостол Андрій благословив Київські гори і предрік перемогу християнства на Україні. З певністю ми знаємо, що св. Климентій, третій наслідник св. Петра, був засланий імператором Траяном у Крим, де й помер, як мученик, залишаючи нестертий вплив на Церкву в Україні. 500 років пізніше Папа Мартин І, перебуваючи на засланні на українському побережжі, зазнав мученицьку смерть за єдність Церкви…»

«Архиєпископ Йосиф Сліпий пережив цей терор. Але пережив він не через компроміси, тільки через незламну вірність. Навіть, коли йому запропонували московський патріярший престіл під умовою, що відречеться від унії з Римом та заперечить примат папи, він залишився вірний і продовжував свою хресну дорогу, що тривала 18 років…»

«Упродовж останніх 21 років свого життя у екзилі він працював як велетень. Грядучі генерації правильно оцінять, що він у кожній ділянці своєї Церкви на еміграції доконав. І я можу особисто посвідчити, як він мене й мною основане діло любови «Церква в потребі — допомога східнім священикам» все знову й знову благав, на нас натискав і нас закликав принести усяку лише можливу допомогу його переслідуваній, скривавленій і до смерти мученій Церкві в краю. Він жив і помер для своєї Церкви, на Сході й на Заході.

Для збереження цієї Церкви — і лише заради того! — він на прохання Українського Єпископського Синоду й очікуючи юридичного визнання папою, в 1975 році прийняв титул Патріярха. Як вірний син Церкви, який більше й довше ніж хто-небудь у цьому столітті терпів за єдність з Апостольською Столицею, — він неодноразово в письмах і розмовах, а нарешті із найбільшим натиском у своєму духовному Завіщанні старався видобути формальне визнання…»

«Жахливо він терпів в Римі — ще більше, ніж у Сибірі, як він мені говорив, — коли довідався, в якому розпачі були його священики, переслідувані в Україні, з приводу православного синоду, який відбувся 1971 року в Москві. Там тріюмфальна ануляція 354-літньої Унії між Римом і уніятською Українською Церквою була без протесту прийнята до відома ватиканським делегатом. «Як золото в плавильній печі, так випробував його Господь, як досконалу жертву спалення він його прийняв»…»

«Слухайте тому з глибокою пошаною із дитячим послухом вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із Сином Чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!». Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його Завіщання плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію.

Ваша Літургія! 12 і 13 вересня я її переживав як ніколи перед тим, коли я у Римі брав участь у Парастасі, Літургії і Панахиді за вашого Патріярха. Я чувся, немов у небі під золотою мозаїкою Собору, що його він сам спорудив, немов би то кам’яний гимн Господеві…»

Проповідник о. Веренфрід ван Страатен свою глибоко вдумливу промову закінчив наступними словами:

«Тоді Всевишній прискорить той день, якого Його вірний слуга Йосиф Сліпий не мав змоги дочекатися, цей день, коли буде панувати справедливість. Тоді ваш сильний і відважний Патріярх із неба благословитиме вашу Українську Націю, як колись Апостол Андрій із гір Києва благословив ваш рідний край. Бо так говорить Господь: «Я сам віднайду моїх овець і глядітиму за ними… Я вас візьму з-поміж народів і зберу вас з усіх країн та приведу вас знову до вашого рідного краю… Там замешкаєте в краю, що я вам дав, і ви будете моїм народом, а я буду вашим Богом».»

До повищого ставимо реторичне питання, чи читаємо ми «Завіщання…» Патріярха Йосифа, а зокрема ті, що до них це найбільше відноситься? Чи не варто нам прислухатись до сказаних слів о. Веренфріда? Напевно так! На жаль, з надрукованих Постанов не помітно тієї провідної думки творчого шляху, який формував, ним трудився і його будував все своє багатотруднеє і Богу угодне життя Патріярх Йосиф. Стараймось безперебійно читати «Завіщання…» Патріярха Йосифа, як нам пропонував наш великий приятель і подвижник Патріярха Йосифа о. Веренфрід ван Страатен.

М. Г.

Привіт Папи для учасників – ієрархії Східних Католицьких Церков Східної Европи

(Папа Іван-Павло II передав привітання Кардиналом Ахілле Сільвестріні,
який є префектом Конгрегації Східних Церков)

Я особливо задоволений і зворушений, що, через Вашу ласкаву участь, Шановний Брате, можу передати моє вітання у Господі учасникам зустрічі єпископів та чернечих настоятелів Східних Католицьких Церков Европи з Конгрегацією Східних Церков, передбаченої у Гайдудорозі (Угорщина) з 30 червня по 6 липня цього року.

Зустріч є подією великої ваги: найвищі відповідальні достойники католицьких Східних Церков зберуться разом, щоб ще краще зрозуміти те, що вселенська Церква чекає від Східних Церков, уже перебуваючих у спільності з престолом Риму. Це стало можливим завдяки віднайденій свободі, яка ставить католицькі Східні Церкви Европи перед новими можливостями та завданнями. Ці Церкви заплатили високу ціну за свій вибір залишитись вірними Господеві та за вибір спільності з Єпископом Риму, й часами це їм коштувало життя. Змушені жити у підпіллі, позбавлені свого клиру, часто засланому у в’язниці або, у кожному випадку перебуваючому під виснажливим наглядом та постійним обмеженням свободи у пастирській діяльності, ці Церкви, знесилені, але вірячі у Того, який переміг світ, сьогодні стоять перед складним завданням виходу з катакомб для того, щоб відповісти на потреби вірних, які нарешті звільнилися з-під гніту, але стикаються з новими міражами та новими викликами.

Дуже важливим є те, що Священна Конгрегація Римської Курії, яку очолює шановний Кардинал, заплянувала цю зустріч, щоб запропонувати єпископам, серед яких є справжні сповідники віри, можливість зустрітися, помолитися та замислитись разом серед них самих та зі співробітниками конгрегації для того, щоб та краще зрозуміла їх сподівання і з більш рішучою готовністю висвітила напрямки, сформульовані Апостольським Престолом для східних католиків. Посередництвом Конгрегації Східних Церков поряд з ними стоятиме сам Папа, як скала, на якій треба будувати завжди нову будівлю вірності Господу Ісусу Христу. Саме з цією простотою взаємної уваги й будується Церква.

Я впевнений, що цей спільний досвід збагатить усіх, зміцнюючи у католицьких східних Церквах завдання все кращого визначення форм їх власного специфічного внеску: вони уприсутнюють у серці Церкви скарб християнського Сходу й, у той же час, беруть участь у потоці ласки, яка наповнює різновидне й багатоформне тіло католицької Церкви.

У вірності цьому подвійному покликанню полягає спільне сподівання. Я переконаний, що більш чітке усвідомлення цієї ідентичності допоможе також визначити точне місце східних католиків на екуменічному полі діяльности, сприяючи, таким чином, перемозі непорозумінь та напруження, які принесли і продовжують приносити з собою немало страждань. Це підкреслює уже сказане мною у Листі до Єпископів Європейського континенту про відносини між католиками та православними у новій ситуації Центральної та Східної Европи: «Я сердечно бажаю, щоб, де б разом не жили католики і православні, встановилися братні відносини взаємоповаги та щирого пошуку спільного свідоцтва єдиному Богу» (AAS LXXXIV, 1992, с. 168).

Чим більше східні Церкви будуть самими собою, тим чіткішим буде їх свідчення, ближчою і більш ясною їх приналежність до християнського Сходу, пліднішою та ціннішою їх доповнювальність щодо відношення до західної традиції.

Я прошу у мучеників цих шанобливих Церков, відомих і невідомих, супроводжувати цю подію, заступаючись перед спільним Отцем, щоб отримати для усіх відкритості сердець та умів, сміливості, вірності, святої надії на день Господній.

З цим побажанням від серця даю Вам, шановний Кардинале, та усім учасникам Апостольське Благословення.

Ватикан, 28 червня 1997 року, у літургічний празник св. Іренея

Іван Павло II

До 15-річчя понтифікату Святішого Отця Івана-Павла II

В історичній перспективі 15 років — це справді короткий проміжок часу, але в житті людини, а зокрема повнотворчої праці, а в нашому випадку людини, що стоїть на чолі Вселенської Христової Церкви, мають зовсім інші, визначальні виміри. До речі, тут не йдеться про саме літочислення, яке навіть може бути високе, але змістово безплідне, але про цей творчий вклад праці, яку на протязі того часу було проведено. Іншими словами, літочислення круглих дат стають доброю нагодою для того, щоб зробити підсумки проведеної праці та дати її належну оцінку, що мас особливе значення не тільки для самого ювілята, у нашому випадку для Святішого Отця Папи Івана-Павла II, але також для нас сущих.

Ні більше, ні менше п’ятнадцятиріччя понтифікату Святішого Отця Івана-Павла II є тією особливою нагодою провести аналізу й оцінку вагомої праці Вселенського Архиєрея Христової Церкви. Слід відмітити, що праця на тому становищі у наш час, час великих релігійних і політичних перемін у цілому світі, а зокрема згарищах комуно-більшовицької імперії, не е легкою. Тут доводиться виявити максимум знання, розуміння і відчуття цих подій, ситуації і можливостей.

Слід підкреслити, що вибір п’ятнадцять років тому кардинала Римської Церкви Карла Войтили на Вселенського Ієрарха Католицької Церкви було незаперечним Божим Провидінням. Бо справді п’ятнадцять років тому вибрано вперше Папу слов’янина-поляка, людину з Божою харизмою, людину великого богословського формату, з тонким знанням проблем атеїстично-комуністичного світа у Східній Европі й західніх частинах Азії — Китаї. Поруч з тим варто нагадати, що час, у який перебрав понтифікат Вселенської Католицької Христової Церкви Папа Іван-Павло II, був особливий. Це був час, коли Католицька Церква переживала велику кризу, багато священиків, монахів, монахинь, а навіть деякі єпископи перекреслювали свої обіти і покидали священичий стан і монаше життя, а з другої сторони, треба було утверджувати живучим розпочатий діялог з іншими Христовими Церквами, що був започаткований під час Вселенського Собору Ватиканського II.

У тій ситуації треба було, з одної сторони, відмовитись від стереотипів, які на протязі сторіч практикувала Католицька Церква, а з другої — шукати компромісу з сучасним і майбутнім, а в основному мати на увазі незаперечні Христові істини — любов і змагати до того євангельського — щоб усі були одно. Ці проблеми зганяли сон з очей Папи Івана-Павла II, який старався знаходити золоту середину. Звичайно, це не приходилось легко, серед поляризації різних течій, які вирували на форумі Апостольської Столиці. Ця поляризація різних течій і відмінних поглядів на розуміння і становище Христової Церкви була сильно поширена в Римо-католицькій Церкві, що заставило Папу Івана-Павла II повернутись, у деяких випадках, до відкинутих форм централізму.

Папа Іван-Павло II виявився особливою людиною на престолі ап. Петра Христової Церкви. Він зумів собі здобути своєю справді відданою з посвятою працею прихильну опінію у цілому світі. Його поїздки з офіційними візитами до різних країн і континентів знайшли загальне признання не тільки серед вірних Римо-католицької Церкви, але також широких кіл людства. Його поїздки мали не тільки позитивний широкий відгук, але мали також особливе значення на розвиток, поширення й утвердження Христової Церкви. Його глибоко продумані енцикліки були безпосереднім виявом його розуміння Христової Церкви до різних релігійно-суспільних проблем. Це справді незрівняно великий і вагомий вклад у розвиток християнської думки та ясна відповідь на різні релігійно-суспільні явища в житті народів.

Папа Іван-Павло II зумів заховати свій відданий патріотизм до своєї батьківщини і водночас бути великим ієрархом Вселенської Христової Церкви. Не одному з наших українських владик можна б багато навчитись від Папи Івана-Павла II.

Дехто може запитати, а що Папа Іван-Павло II зробив для нашої Помісної УКЦеркви? Запитання зовсім правильне і с на місці. Якщо хтось слідкує за історією папів і що котрий з них зробив для нашої Церкви, то лишається незаперечний факт, що ніхто інший з папів не ставився так прихильно, як також ніхто інший з папів не зробив стільки доброго для нашої Помісної УКЦеркви, як Святіший Отець Папа Іван-Павло II. Все треба мати на увазі, що папа може багато зробити, але не все і не завжди, бо в Апостольській Столиці віють різні вітри і вирують різні течії, серед яких небагато є прихильних нашій Церкві. Ми це мали можливість завважити з недавнього нашого минулого. Не можна тут не згадати утвердження і узаконення синодів нашої Помісної УКЦеркви, починаючи Надзвичайним Синодом у 1980 році, який скликав і узаконив Папа Іван-Павло II разом з Патріярхом Йосифом, на якому було обрано коадьютора нашої Церкви Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського, чим забезпечено тяглість існування нашої Церкви. Папа Іван-Павло II підніс Блаженнішого Мирослава-Івана до кардинальської гідности Римо-католицької Церкви. Завдяки Папі Іванові-Павлові II наше тисячоліття хрещення Руси-України відзначала разом з нами вся Римо-католицька Церква. Під час величавих, достойних і гідних святкувань тисячоліття хрещення Руси-України, що відбулись у Римі, у яких взяло участь між вісім до десять тисяч українських паломників, католиків і православних. Папа Іван-Павло II благословив не тільки нас, себто нашу Церкву й український нарід, але і разом з нами святкував, на протязі двох днів, відправивши торжественну Службу Божу в базилиці св. Петра у сослуженні наших владик і священиків.

Правда, дехто знову може правильно сказати — Папа Іван-Павло II ще дотепер не визнав патріярхату Помісної УКЦеркви, як також досьогодні не підніс Слугу Божого Андрея до лику святих!

Треба підкреслити, що Папа Іван-Павло II все прихильно ставився до наших оправданих вимог щодо патріярхату. Після смерти, біля домовини Патріярха Йосифа, у Св. Софії у Римі папа сказав до Блаженнішого Мирослава-Івана у присутності Владики Марусина: «Його треба цінити, бо він боровся за справедливу справу». Ми знаємо, що цією справою був патріярхат нашої Церкви. Папа також знав, що нам все казали, що не може бути визнаний Патріярхат без території. Коли ж валилась тюрма народів СССР і воскресла до життя наша Українська Католицька Церква, папа сказав до зібраних наших владик на Синод| у Римі: «Я вже не бачу жодної перешкоди до проголошення Патріярхату!». Тут приходиться повторити наше попереднє твердження, що папа може багато зробити, але не все. Мабуть, під тим оглядом є сильні відосередні сили, які діють проти нашої Церкви, але водночас ідуть наполегливі старання, щоб цю справу завершити, і тому роля папи є визначальна. Коли ж ідеться про піднесення Слуги Божого Андрея до лику святих, то треба запитати самих себе, а чи все ми зробили, що треба було зробити. Ми дуже часто любимо всю вину складати на всіх наших воріженьків, а у церковних питаннях на Ватикан, Апостольську Столицю і навіть на папу-поляка, але в той же самий час не бачимо самих себе, чи часом не є вина за нами? Ми повинні бути самокритичні самі до себе.

Закінчуючи наші побіжні і далеко не повні, тільки натяки, на широку й обильну працю Святішого Отця, яку провів Папа Іван-Павло II, належить підкреслити, що Папа Іван-Павло II виявився високої кляси наслідником св. апостола Петра, Вселенської Христової Церкви і підніс престіл апостола Петра на високий щабель. Бажаємо їх Святості Святішому Отцеві Папі Іванові-Павлові II багато кріпких сил, прожити довгі роки та дальших успіхів у праці у Божому Винограднику для блага та спасіння людства і славу Христової Церкви.

М. Галів

До молодих прочан, учасників Всесвітнього дня молоді та зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ в Денвері, штат Колорадо, США

З відродженням державности України виходила з катакомб і Українська Католицька Церква, її ієрархічна структура і мирянські рухи.

В 1989 році зароджується ідея масової легальної молодіжної акції, з’їзду «Українська Молодь Христові». Кращі богословські сили діяспори (майже 40 священиків) разом з ініціятивною групою молоді Галичини, в яку також ввійшли засновники Народнього Руху України, створюють організаційний комітет з’їзду УМХ-90. З’їзд проходить на значному духовному піднесенні, виливається у великий сорокатисячний монументальний здвиг християнської молоді, стає поштовхом до активізації духовного життя молоді, творення мирянських рухів і структур.

З’їзд опирався на традиції 1-го здвигу в 1933 році, ініціятором і Батьком якого був Великий Митрополит, визначна постать Української Церкви XX ст., Андрей Шептицький. Після ліквідації з допомогою КГБ і РПЦ Української Греко-католицької Церкви про жодні християнські рухи на Україні не могло бути й мови. Але, як пам’ять про них, з’їзди молоді продовжувалися під гаслом «Українська Молодь Христові» в діяспорі. Оргкомітет з’їзду 1990 р. перетворюється в організацію, приймає назву УМХ і реєструється офіційною владою. Сьогодні це динамічна молодіжна структура, працює під духовним проводом Митрополії УГКЦ і з благословення Патріярха Мирослава-Івана Любачівського; прагне формувати новий тип молодої людини християнина-українця, сповненого віри і радости, солідного у праці, відповідального до громади, здатного заложити повноцінну християнську родину — основу державности України. Життя — це дар, але одночасно і завдання. Ми отримали його, але щоб воно дало плід, його треба духовно збагачувати, для цього людина мусить трудитися. Християнин усвідомлює, що вічне життя залежить від того, що він здійснить з допомогою Божої ласки у земному житті. Церква вчить, що життя треба берегти і сприяти йому на різних етапах розвитку, починаючи від насіння. Тому основним завданням організації є виявляти, згуртовувати, об’єднувати християнську молодь на засадах християнської віри і любови та в різних формах допомагати Церкві. Організація УМХ має широкий спектр зацікавлень, не провадить облік кількости членів, але у сьогоднішніх складних обставинах має за ціль бути базою для молоді, що шукає Христа. Таким був клич першого з’їзду 1990 року «Шукаймо разом Христа, поможім нашим молодим братам і сестрам побороти моральні кризи і матеріяльні труднощі». Тому і взяла на себе УМХ великий тягар харитативної служби, співпрацюючи з Всесвітньою Католицькою Службою допомоги потребуючим, «Харітас».

Організація існує на пожертвах, не провадить виробничої діяльности, але згодом плянує утворити фундацію для збільшення можливостей допомоги талановитій молоді. УМХ першою почала збирати безцінні спогади духовенства катакомбного періоду УГКЦ. Сьогодні це на високому науковому рівні робить Інститут Історії Церкви. Молоді катехитки організації, навчаючи Закон Божий по школах, увійшли згодом, у катехитичну комісію при Митрополії, що сьогодні успішно працює. З перших груп дітей (довірлива розмова, Сарепта) при УМХ організовано Греко-католицький ліцей, який сьогодні втішається добрим ім’ям, нараховуючи 250 дітей. Найбільш інтелектуальне студентство УМХ об’єднується в міжнародню структуру Пакс Романа (ТУСК «Обнова»). Наша найбільш милосердна і молитовна молодь гуртується для опіки і приятелювання з неповносправними — «Віра і світло». УМХ набуває характеру руху, в якому постійно генеруються нові ідеї, нові форми праці з молоддю, наприклад, відвідини ув’язнених, допомога звільненим з ув’язнення, опіка над дітьми наркоманів. Проводиться певна праця у напрямку відкриття нових філій УМХ по всій Україні.

Маштаби і методика праці організації досить динамічні. Від індивідуального спілкування з кожним окремо до великих за обсягом акцій: з’їздів, конгресів, паломництв, співпраці з європейськими і світовими організаціями. Дуже обережно і відповідально підбирається молодь для презентацій і представництв у західній світ, торуючи дорогу християнській Україні для відновлення участи в світових структурах. На сьогодні провадиться реконструкція приміщення Першої бібліотеки релігійної літератури для молоді, створюється Духовний центр (перший поверх церкви Володимира і Ольги, пл. 1,200 кв. м.), до проектування інтер’єру залучено архітектора із США. Цей центр повинен мати зразкові умови для праці з молоддю, там розпочнеться і наша видавнича діяльність. Плянів дуже багато, і ми вдячні за всяку допомогу і підтримку нашої Церкви і влади.

Остання перед прощею в Денвері масова акція — це з’їзд «Українська Молодь Христові», який Відбувся 2-4 липня 1993 р. Програма з’їзду включала круглий стіл за участю молодих представників різних Церков. Завданням цієї зустрічі було розпочати екуменічний діялог, започаткувати живе спілкування молоді різних конфесій, враховуючи досить складну релігійну ситуацію в Україні.

Молодь взяла участь у нічних чуваннях, що відбувалися протягом ночі в парку «Знесіння». Перед молодими прочанами виступали богослови, монахи та монахині, лунали одкровення юнаків і дівчат. Зірки української естради виконували високодуховні сучасні музичні твори. Після закінчення програми нічних чувань молодь рушила пішки до святині УГКЦ — Святоюрського Катедрального Собору, зупиняючись біля пам’ятних місць історії України і нашої Церкви. З’їзд закінчився величною Святою Літургією під відкритим небом біля Собору. Літургію відслужили Глава УГКЦ Кардинал Любачівський, посол Ватикану в Україні Кардинал Франко, Високий гість із США Кардинал Бернардин, єпископи і священики УГКЦ.

У дні з’їзду відбулася прем’єра рок-опери на біблійні сюжети, вистави, концерти, різні цікаві зустрічі. У з’їзді взяли участь близько 20 тисяч молодих людей, що є безперечним успіхом, враховуючи важке економічне становище України.

Участь групи з України у Всесвітньому з’їзді молоді в Денвері, Колорадо, США, є ще одним кроком, спрямованим на поєднання молодих християн всього світу, незважаючи на велику відстань і значні кошти, вона стала можлива завдяки допомозі і фінансовій підтримці єпископа УГКЦ з Стемфорду, США, Владики Василя Лостена, митрополії УГКЦ у Львові, Святішого Престолу, служби «Харітас» з Німеччини, а також багатьох наших приятелів і жертводавців. Ми вдячні нашим меценатам, молимося за них і стараємося виправдати виявлене нам довір’я.

Ми вітаємо наших нових приятелів у далекій Америці, бажаємо щастя і благополуччя американському народові. Будемо раді тривалим контактам, щиро прагнемо до співпраці і взаємодопомоги, запрошуємо молодих американців відвідати Україну.

Будемо вдячні за пораду, фінансову допомогу і особливо за молитву.

Хай Господь береже молодь і опікується нею! Наша адреса:
Україна, 290044, Львів, вул. Конотопська 6
«Українська Молодь Христові»
Телефон: (0322) 35-14-14, (0322) 72-58-69

Відкритий лист до Святішого Отця Папи Івана-Павла ІІ, Ватикан

Ваша Святосте

До часу історичного факту проголошення вільної, самостійної, соборної України єдиною перешкодою піднести Ватиканом до гідности Патріярхату Українську Греко-католицьку Церкву (УГКЦ) був аргумент відсутности території.

Тепер цей аргумент не має виправдання, бо згадана проблема позитивно вирішена історичним фактом відродження Української Державности, яку визнали навіть неприхильні Україні держави всього культурного світу.

Тому нас, членів УГКЦ, які, не зважаючи на найжорстокіші переслідування й знущання окупантів, залишилися вірними Вселенському Пастиреві, дивує саме цей факт, що Ватикан далі відмовляється від признання УГКЦ належного їй права Патріярхального устрою.

Сподівання Апостольської Столиці на позитивні наслідки діялогу з трьома Православними Церквами в Україні, з яких одна, а саме Російська Православна Церква, є надалі продовжувачем далеких від Божих і релігійно-церковних принципів та міркувань — є приречені на повну невдачу.

Ця хибна політика Ватикану нагадує довоєнну дипломатію Апостольської Столиці, яку вона вела на Волині, Холмщині й Підляшші під проводом єпископа Чарнецького, щоб навернути православних на католицизм. Вона не лише закінчилася фіяском, але, навпаки, довела до ще більшої релігійно-церковної нетолерантности з боку православних. Причиною було те, що цю акцію вели не українські, а латинські місіонери, здебільшого польської національности, які не володіли українською мовою, ані не знали психіки, ментальности, історичних традицій та повсякденного побуту українського народу. Тому цей зрештою шляхетний замір набрав політичного посмаку, як засіб денаціоналізації.

Іншою причиною цієї невдалої акції, яка мала вигляди на успіх, було призначення непопулярного серед українських православних владики Чарнецького і чужомовних римо-католицьких духовників-місіонерів замість віддати цю місію Слузі Божому Андреєві Шептицькому та українсько-католицькому духівництву. Часи «почцівего русіна» давно минулися, це анахронізм…

Надія на успіх теперішньої місійної праці латинських духівників не дасть позитивних наслідків навернути православних чи притягнути атеїстів до Вселенської Церкви, бо вони ставляться до католицизму з нехіттю, яка межує з ненавистю, навіть до своїх земляків-католиків із Західніх Українських земель (зокрема з Галичини), називаючи їх… поляками. Це незаперечна дійсність, якої, на жаль, не усвідомлюють чи не хочуть усвідомити чинники Вселенського Католицизму.

Цю саму помилку повторює теперішній Ватикан, хоч у його проводі стоїть слов’янський папа польської національности, який досконало знає психіку й ментальність та прямування нових поколінь українського народу й володіє українською мовою. Цю помилку в релігійно-церковній ділянці, яка тісно пов’язана з політично-державницькою, можна виправити проголошенням Патріярхату УГКЦ. Цей акт піднесе престиж і авторитет згаданої Церкви та стане притягальним чинником віднови християнства в Україні, на терені якої живе багато безвірників або байдужих до релігії й Церкви громадян. З того користають різні сектанти, які фальшиво інтерпретують Божі заповіді й матеріяльними засобами з’єднують собі нове членство, наставляючи його проти католицизму. Кабінетні ватиканські місіонери не орієнтуються в ситуації в Україні, й це гальмує або й зовсім унеможливлює акцію поширення католицизму в версії УГКЦ.

Іншою помилкою Ватикану є зволікання, «ад календас грекас», визнання Слуги Божого Андрея Шептицького святим. Коли можна було покласти вінець святости на голову римо-католицького священика за те, що віддав своє життя, щоб врятувати ближнього (це був героїзм, а не святість), коли можна було канонізувати збірно місіонерів в Азії без чуда, то чому зволікати з процесом святости Слуги Божого Андрея?

Великою перешкодою стала теж некорисна для українців-греко-католиків розв’язка спірної з поляками проблеми катедри в Перемишлі та віддання греко-католицьких українців під юрисдикцію римо-католицьких єпископів, коли одночасно Польська Католицька Церква втішається поважною кількістю своїх духівників на всьому просторі України.

Самий факт, що Ваша Святість походить частинно з українського роду та володіє українською мовою й віддала під час візитації в Філядельфії український нарід під опіку Божої Матері (це зробив кілька століть раніше великий київський князь Ярослав Мудрий), не дає гарантії, що Ватикан ставиться позитивно до такої історично вагомої проблеми, як признання Патріярхату УГКЦ, яка довгими століттями, не зважаючи на байдуже ставлення до неї Вселенської Церкви, залишилася вірною Апостольській Столиці.

Прикрим і зайвим скреготом був конфлікт із заслуженим та улюбленим вірними Преосвященним Владикою Торонтської єпархії Ізидором Борецьким. Цей конфлікт можна було полагодити більше дипломатичним шляхом.

Зговорення двох Українських Церков — Католицької та Православної краще залишити українським, а не ватиканським чинникам.

Пора залишити цю перестарілу політику Ватикану й спрямувати її на нові рейки, як цього вимагає сьогоднішня історична ситуація в світі.

Ваш у Христі

Володимир Барагура
Вудгейвен, Н.-Й., США

Присвятім великопісні молитви для просвічення вселенських наслідників Христової Церкви

Дехто оправдано може поставити питання, а чого молитись за просвічення вселенських наслідників Христової Церкви, таж вони є для того, що нам повинні вказати молитовний напрям Христової Церкви. Це свята і незаперечна правда, але, на жаль, дійсність виявляється іншою. Вселенські керманичі, ті, що є, і ті, що претендують на вселенських наслідників Христової Церкви, мають інші виміри, далекі від суто релігійно-християнських цілей і змісту. У зміст їх діяльности від деякого часу вкорінились, з однієї сторони, централістично-імперські, а з другої — домінуючо політичні впливи. Тут, в першу чергу, маємо на увазі вселенський центр християнства, до якого належить і наша Українська Католицька Церква, себто Апостольську Столицю. Без найменшого сумніву, під тим оглядом не набагато відстає Вселенський православний християнський центр, яким є Царгород, а про московський християнський центр немає потреби згадувати. У лябіринті політичних калькуляцій Апостольська Столиця затратила принципи Христової Церкви, у наслідок яких терплять Церкви східнього обряду, а серед них можна в першу чергу назвати нашу страждальну Українську Церкву.

Час відлиги у Вселенському Центрі — Римі, який започаткував св. п. Папа Іван XXIII і впустив трохи свіжого повітря, дуже скоро проминув. Пригадаймо собі Вселенський Собор Ватиканський II, який започаткував уже згаданий Папа Іван XXIII, відмовився від політично-імперської централізації, прийнявши в цьому напрямі лібералізаційні ухвали й постанови, надано національним єпископським конференціям більше свободи вирішувати деякі свої внутрішні питання. Цей же Вселенський Собор Ватиканський II офіційно визнав, що Апостольська Столиця кривдяче ставилась до Католицьких Церков східнього обряду, себто її не трактовано на рівні.

Ця відлига у ватиканських колах причинилась до пожвавленого діялогу з вселенським православ’ям. Знаємо, що в наслідок того знято клятву, яка довгі століття лежала між римо-католицькою і православною Церквами. Зроблено добрий крок до того — «щоб усі були одно». Христова Церква почала віддихати на повні легені і прямувати до спільного розуміння Христової Церкви. Але чомусь скоро призабувся недавно відбутий Вселенський Собор Ватиканський II та всі його рішення і постанови. На жаль, і від самого ствердження на тому Соборі, що Апостольська Столиця по-мачушиному трактувала Католицькі Церкви східнього обряду, тим же Церквам не стало легше, бо для цього нічого не зроблено.

Незабаром прийшло до централізації. Для цього можуть послужити Папські Синоди, на форумах яких обговорювалось багато різних проблем і приймались відповідні рішення і постанови, але вони не ставали зобов’язуючими, аж поки їх не благословив папа. На жаль, ці гарні думки і пропозиції рідко коли були благословенні. В дійсності, це був тільки форум нарад і дискусій, які не знаходили пристосування у житті Церкви. Ватиканським колам найбільше приманливим був діялог з Москвою не тільки у релігійно-християнському, але і політичному аспектах. Тут може послужити такий факт. У Римі відбувся Синод Української Католицької Церкви під проводом Патріярха Йосифа, який тривав від 25 листопада до 2 грудня 1980 року, і на цьому Синоді прийнято спільний документ усіма учасниками Синоду «Торжественного заперечення канонічности т.зв. «Львівського Собору» («Патріярхат», січень 1981 p., стор. 10). На цей документ запротестував Патріярх Пімен до Папи Івана-Павла II, який, відповідаючи, не визнав цього документу, бо, мовляв, він його не затвердив. Дозволимо собі зацитувати уривок листа Папи Івана-Павла II до Пімена:

«Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків…» шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, «як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив усі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені, і тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це».

Це був суто політичний, а не християнсько-релігійний факт. Чи маємо тут назвати покликання чотиричленної Комісії, яка мала «ділити» наші церкви. Богу дякувати, що був у цій комісії довголітній каторжник, Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк, який мав відвагу виступити проти пропозицій висланників Ватикану і стати в ім’я правди в обороні нашої страждальної Церкви. Так само не з християнсько-релігійних мотивів прилучується Перемишльську єпархію УКЦеркви, ділиться УКЦеркву на Закарпатті й словакізується та цілковито відривається нашу Церкву на Пряшівщині. Напевно не з суто християнських мотивів було призначено аж п’ять польських єпископів на Україну, також варто б пригадати, за ким стала затримка, що досьогодні Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького не піднесено і не прилучено до лику святих. Мабуть, тут навіть зайво згадувати про справу, що досьогодні Папа Іван-Павло II, який свого часу після смерти Патріярха Йосифа говорив, що Покійного треба шанувати і цінувати, бо він змагався за добру справу, але досьогодні тієї доброї справи офіційно не визнав.

На жаль, вселенські керманичі забули про свої злосні ухвали і постанови, а про Нагірну проповідь Ісуса Христа, яка є есенцією Христового вчення, немає потреби і згадувати, бо це все для них давно, давно було, а їм присвічує політика. Чи можна не згадати імперського володіння Апостольської Столиці, яка, поза ухвалами Синоду УКЦеркви, номінує нових єпископів і понад голову Глави нашої Церкви Патріярха Мирослава-Івана розсилає свої укази і розпорядження. Так було у недавно минулому за св.п. Патріярха Йосифа, і так є тепер.

Це було причиною, що заставило редакцію звернутись до наших читачів, щоб у цей Великий Піст молились за батька Вселенської Церкви у Римі та його помічників, як і Інших вселенських провідників Христової Церкви, щоб їх Всевишній Господь просвітив, дав Божу ласку побачити справжнє велике жниво у Божому Винограднику, щоб зберігали Божі Закони і, виконуючи їх, не керувались політичними й імперсько-централістичними мотивами. Знайдім до всіх них зрозуміння, бо ж і вони люди, які так само схильні до гріха. Але у цей Великий Піст молімось за їх просвічення, за їх навернення на правдивий шлях.

Покажім, що ми, вірні Української Католицької Церкви, не прошаки, нічого для себе не вимагаємо, що нам не належить. Ми. себто вірні нашої УКЦеркви, видержали майже півстолітнє безпощадне переслідування за Христову Церкву і за нашу приналежність до Апостольської Столиці, за що заплатили, як казав на Вселенському Соборі Ватиканському ІІ св.п. Патріярх Йосиф — «горами трупів і ріками крови», але видержали. Ледве чи серед вселенських керманичів Христової Церкви є такі, які знають, що значить страждати за Христову віру?

Ми маємо зрозуміння до всіх слабощів Апостольської Столиці на чолі з Святішим Отцем Іваном-Павлом II і в дусі Великопосного прощення та каменноугольної і найбільшої Божої Заповіді — Любови — прощаємо за Вашу кривдячу поставу — трактування нашої УКЦеркви. Просім Всевишнього Господа Бога, щоб нам допоміг разом з усіма християнами з чистим серцем і душею,зустрінути це радісне Христове Воскресіння.

М. Г.

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Іван Павло ІІ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку