Іван Мартиняк

Нижче друкуємо спільного листа управи гуртка у Вроцлаві «Об’єднання Лемків», зверненого до Владики Івана Мартиняка і Владики Теодора Майковича, підписаного Василем Посипанком і Левом Галем. У листі заторкнені дуже важливі проблеми, а саме про відбирання колишніх греко-католицьких церков у Польщі. Редакція в цій справі одержала вже кільки листів, на жаль у них є подані півправди, тому не можемо їх друкувати. Ще найбільш у тоні і об’єктивно написаний лист управи Вроцлавського гуртка, який друкуємо нижче, але і в ньому трапляються огріхи. Автори чомусь не подають повної назви, про яку Церкву ідеться, а ідеться про «Польські Косцюл Автокефальни Православни». До речі, делегат цього Косцьола брав участь у Міжна­родній церковно-науковій конференції, що відбулась 3-4 жовтня 1996 р. у Львові, яким був Митрополит Варшавський і всієї Польщі Василій, не дуже то по братерськи відносився до братів — українців католиків східнього обряду, аж дивно. До речі, цю конференцію улаштовувала православна Церква Московського Патріархату. Дивно, що на цю конференцію не запрошено, чи може вони не прибули, Українських Православних Церков під кермою Патріярха Філарета і Патріарха Дмитрія. (Гляди стаття в журналі «Патріярхат» за березень 1997 p.). З цього випливає, що з цим «братерством» не все є воно так добре. На цьому місці бажаємо підкреслити, що журнал «Патріярхат», як і мирянський зорганізований рух УКЦеркви все був і є за злагодою, за зрозумінням різних конфесій, а тим більше Українських Православних Церков, з якою нас нічого не ділить, тільки юрисдикційна приналежність. Звичайно на цю тему можна багато писати і треба, але зараз на це немає місця.

Тут бажаємо звернути увагу на факт, де в листі написано: «Лишаючи на боці питання вини римо-католицького польського Костьола, його владик, а особливо примасів Польщі Гльонда і Вишинського у винищуванні нашого східного католицького обряду в Польщі після 1946 року…» Видається нам, що тут є ця півправда. Ми далекі від того, щоби названих примасів Польщі вибілювати, а тим більше Кардинала Вишинського, який двічі зупинив процес беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея, але не можемо сказати, що Примас Вишинський не допомагав нашій Церкві. Якщо автори добре прочитають збірку листів о. Мирослава Ріпецького під назвою «Документи до історії Української Греко-католицької Церкви у Польщі у 1947-1960-х роках», як також працю о. Степана Дзюбини: «І стверди діло рук наших», то напевно побачите, що не можна сказати, що це було тільки нищення нашої Церкви. Без сумніву можна сказати, що вони могли багато більше допомогти, це вже інше питання. Ми свідомі того, що Польський Костьол у ті часи та й ще сьогодні не є на висоті Христової Церкви, а найголовніше на висоті найбільшої Божої Заповіді — ЛЮБОВИ. Для прикладу можна згадати справу церкви св. Івана Хрестителя у Перемишлі, недопущення Папи Івана-Павла II до тієї ж церкви, невіддання церкви Норберта у Кракові й інші, ці факти говорять самі за себе. Але не забуваймо і стараймось також називати і те, що було добре. Нашим бажанням є, щоби автори листа, які змагаються за справедливість бачили все, а не тільки те, що їм під даний час вигідно бачити. Вважаємо, що прохання авторів листа варті уваги і ієрархія УКЦеркви у Польщі повинна піти їм на зустріч і діяти справді у дусі християнської любови.

Редакція

* * *

В «Тигодніку повшехним» від 2 лютого 1997 року можна було прочитати інформацію про відновлення спору за «…церквє поуніцкє на Подкарпацю…», та що «…Дискусія на форумі підкомісії (соймової) мала дуже бурхливий хід…», особливо між Високопреосвященним Владикою та о. проф. д-ром Маріяном Бендзою, канцлером Православного Полевого Ординаріату Польське Військо, перед усім в питанні головного винуватця знищення грекокатолицького обряду, на довгі роки, в Польщі після 1946-1947 років. Інформацію повторив, подаючи більше деталів тижневик «Наше Слово» від 02.02.1997 року.

Лишаючи на боці питання вини римокатолицького польського Костьола, його владик а особливо примасів Польщі Гльонда і Вишинськєго, в винищуванні нашого східного католицького обряду в Польщі після 1946 року, (надуживаючих в злих намірах — проти грекокатолицької Церкви — дану їм Ватиканом делегацію в справах грекокатолицької Церкви в Польщі після 1946 року — з причини вродженого їм, їдовито ненависного становища супроти східних — байдуже католицького чи православного — обрядів), з вирішенням якого історики не будуть мати жодних труднощів, диспонуючи документами о. мітр. Василя Гриника, о. мітр. Мирослава Ріпецького, о. д-ра Теодора Савки, о. мітр. Степана Дзюбини, та інших (за «Нашим Словом» від 26 січня 1997 року — інформація про статтю Миколи Галіва в «Патріярхаті»), треба пригадати при нагоді факт, що причиною того, що ряд бувших грекокатолицьких церков є нині в Польщі в адміністрації православної Церкви, а вірні стали православними (!!!), були рішення зоологічно ненависних українцям примасів Польщі і польських латинських єпископів, перед усім Ігнацего Токарчука (з прізвища виникає, що перекінчик, а такі є все найгірш оскаженілі — встеклі в ненависті!!!) і Аблєвіча (пор.: о. мітр. Ст. Дзюбина: «І стверди діло рук наших»), бо коли наші брати звертались до них з проханням відкрити для них грекокатолицьку станицю, отри­мували рішучу відмову, з додатковою «пастирською наукою (??? хіба В’їдливим глузуванням!!!)», що римокатолицький обряд є рівно добрий. Наші брати відповідали, що тоді хай латинники переходять у східний обряд, та щоб не бути сполонізованими звертались до православної Церкви про духовну опіку.

О. мітр. Степан Дзюбина дав інтерв’ю «Тиґоднікові Повшехнему», що його друковано від 12 січня 1997 p., п. н.: «Як дзяди под косьцьолем», в якому м. ін. стверджує (о чім вчаснійше писав вже в своїй роботі «І стверди діло рук наших»), що латинські священики на наших людей, в римокатолицьких костьолах на каральних поселеннях на Землях Західних та Північних Польщі, наносили нечуваний тиск, навіть при сповідях (!!!), щоб переходили на латинство та оцінює, що таких незаконних перехоплень «душ» в латинство, а через це і в полонізацію після злочинної «Акції Вісла» було щонайменше сто тисяч людей (коли добавити полонізацію та латинізацію молодого покоління — дітей з причини відсутности облігаторійного навчання рідної мови та релігії у грекокатолицькому і православному обрядах по школах тоді ступінь полонізації-латинізації зросте вдруге стільки — а це вже трагедія для нашого суспільства у Польщі насильно денаціоналізованого цивільною та римокатолицькою костельною польською владою!!!).

Також в час самих депортацій, чи то до СССР чи в горезвісній «Акції Вісла», римокатолицькі парохи польського латинського Костьола з сусідних польських сіл пропонували нашим людям латинські метрики, щоб могли уходити за поляків і евентуально уникнути виселення, стаючись членами латинської парафії, ц. зн. однозначно поляками (пор.: Є. Місило: «Репатріація чи депортація»). Пригадувались часи з перед війни, коли землю з парцельованих маєтків міг купити лише поляк, або той, хто мав метрику польського латинського Костьола, що вважалась за добрий аргумент, щоб переконати українців до зміни обряду!

За свідченням кс. д-ра Міхала Нєхая (реферат п. н. «Уваґі в справє Зємі Хелмско-Подляскєй», частина п. н.: «Увагі до праци на пшишлосьць» — зеспул акт СРІ ДОК II Люблін, з акції польського уряду — а перед усім ПВ — нищення православних церков та «Акції польонізацийней» на Холмщині у 1938 р. (!!!), в: Вєслав Мислек: «Пшедмуже (Шкіце з дзєюв Косцьола католіцкєго в II Жечипосполітей), Вид. Спулдзєльче, В-ва 1987) кілька сот років перше сполонізовано такими методами території між Вепром а Бугом: «… Децидуйонце чиннікі мушов сєв позбиць нєузасадньоних скрупулув і гішесубтельнєня на пункце толєранції. Вшак культуральнеґо оддзяливаня зе строни Паньства чи Косьцьола на людносьць русіньсков нє можна утожсамяць з Бісмарцковскім культуркампфем, чи царскімі указамі, козацкімі кнутамі і багнетамі, тим бардзей, же свойов культурнов місіев опєрами на тшивєковей традиціі, ктура і краю мєндзи Вспшем і Буґєм збудовали моцне фундаменти духа польскєґо в людзє о крві русіньскей. Дух польскі пшенікнол зарувно біскупуф уніцкіх (Підкрес. — УГОД), як теж каплануф і люд цали…». А було це можливе — оце «пшеніканє духа польскєґо» — лише в умовинах створених рішеннями горезвісного Замойського Собору з 1720 року, а перед усім його рішенням закрити всі духовні семінарії унійної Церкви а дальше готовлення священичих кадрів для тої Церкви передати у руки польських єзуїтів і їх учбових колегій з відомими наслідками. Подібна — як тоді — небезпека постає нині, коли священиків для грекокатолицької Церкви готовить КУЛ (польський Католицький Університет у Любляні), про що також згадував тижневик «Наше Слово» (передрук відгуків львівської преси з застереженнями та домаганнями заперестати висилати питомців з України в КУЛ з причини негативних наслідків в їх свідомості, викликаних «істинно польським підходом» в КУЛ до всіх важливих питань, що стоять перед УГКЦ в Україні, та про негативну ролю польських латинських священиків, монахів і монахинь у латинському Костьолі в Україні в контексті східної політики Польщі — за «Патріярхатом» зі січня 1997 року і львівською «Молодою Галичиною» — «НС» від 23 лютого 1997 р. Доказом засадничости того рода застережень є всякого рода інформації «о Косьцєлє на всходзє» або «… на кресах», що їх не бракує в «Словє. Дзєнніку Католіцкім», який про латинський Костьол на схід від Польщі не пише інакше як про «Косьцюл польскі», а про латинські храми як про «польскє косьцьоли сьвядецтво трваня польскосьці на наших Кресах» обов’язково написаних великою буквою!!).

Після злочинної «Акції Вісла», її злочинних каральних розселень — розпорошень українського суспільства, перед латинськими єпископами й священиками польського римокатолицького Костьола станула небувала нагода здійснити мрії та вказівки кс. д-ра М. Нєхая. І робили це без скрупулів — як вчив кс. д-р М. Нехай — і до спілки з сб.

Тому наше суспільство має підставу до того, щоб застановлятися над такими фактами як перепроваджувані сондажів у церквах в справі зміни літургічного календаря (з юліянського на григоріянський) та пропозиціями виголошування проповідей польською мовою — бо їх вимова є однозначною!! Це вже в унійній Церкві було і відомо куди вело!!

Відомо куди подібний підхід угорських шовіністів та їх прислужників в розв’язуванні питань тотожности завів русинів-грекокатоликів в Угорщині (Дебречинщина) і в Закарпатті. Відомо куди веде в Пряшівщині (грекокатолицькі богослужиння в присутності папи римського правились в словацькій мові і лише «Отче наш» співаний був у староцерковнослов’янській мові!!!). Треба поставити питання, чи польський латинський митрополит у Львові, абп. Яворскі та його латинські єпископи, своїм «родакам» в Галичині, і не лише — що є в подібній ситуації як люди східного обряду в латинських середовищах — рекомендують переходити в латинському обряді на юліянський літургійний календар? Д-р габ. К. Урбан з Економічної Академії у Кракові в своїй габілітаційній роботі: «Косьцюл православни в Польсце 1945-1970 (3 заґаднєнь стабілізації жиця косьцєльнеґо в Польсце)» пише про спроби польонізації тої Церкви услужними єпископами-карєристами вже в 1962 році. Вона ведеться повним ходом від якогось часу в білостоцькій архиєпархії. Можна зрозуміти, що деяким в грекокатолицькій Церкві в Польщі спішно, щоб не залишитись позаду!

На симпозіюмі у Врацлавському Університеті, в Інституті Історії, з питань менталітету польського суспільства в XVII ст., що відбувся в 1992 році, в дискусії над рефератом про менталітет унійного духовенства тих часів, професори латинських духовних семінарій та Академії Теології Католіцкєй з Варшави пригадували, що і з єпископами і зі священиками унійними були клопоти, але «…од кєди біскупем тего Косьцьола зостал наш семінарийни колега, єстесьми певні же клопоти сєв сконьчили. Тилько ест нам пшикро, же з дня на дзєнь наш колега Ясьо зостал Іванем, а нам — его колегам — заказано подтшимиваць товаржискє вєнзі, бо украіньци могліби то зле пшийонць…». А може це тут «собака зарита»?

Методи винищування українців в кордонах історичних польської держави були впродовж віків застосовувані, хочби для прикладу:

Архівум Дієцезальне Любельскє (акт біскупа Павла Пясецкеґо). Т. 113, фол. 38-42 Статути синоду дієцезальнеґо хелмскєґо в Краснимставє в днях 13-15 квєтня 1644 р. (частина, що відноситься до рестрикцій супроти унійної Церкви з боку латинського Костьола, для її скорого винищення), «Аннали Лемківщини», т. III, Вид. «Оборона Лемківщини», стаття: Михайло Дзвінка: «Спісані на страти»:

«Проект зніщення Русі» зложений кн. Сапєгою в польському Соймі в 1717 році (де перед усім розглядає методи винищування так унійної як і православної церков для полонізаційних успіхів у нашому суспільстві),

1908 p., документ польських політичних правих, в тому і латинських костельних, середовищ про винищування унійного українського суспільства, «Товажиство Опєкі на Унітамі» з його програмою та латинізаційно-полонізаційними наслідками на Підляшші та Холмщині,

«Товажиство Розвою Зєм Всходніх» в тому і краківський «Воєвудзкі Комітет д. с. Лемковщизни» з програмами відчужування гуцулів, бойків і лемків від українського народу, перед усім при помочі польського латинського Костьола, з метою найскорішої їх полонізації з 1930-их років,

таємний договір уряду II РП з Ватиканом про утворення Адміністратури Апостольської Лемківщини з 1930-их років (без відома і проти львівської грекокатолицької митрополії), для приспішення полонізації лемків (!!!),

таємна «…Експертиза» Едварда Пруса для служб спеціяльних ПРЛ з 1985 року про методи винищування українців у Польщі, також дорогою ініціювання боротьби між грекокатолицькою і православною церквами у Польщі, що є, і в нових політичних умовинах, далі здійснювана.

«Тиґоднік Повшехни» від 03.10.91 оприлюднив вітального листа до ординарія грекокатолицької єпархії від Примаса Польщі кс. кард. варшавскєґо митрополита абпа Юзефа Глємпа, в якому м. ін. написав: «…етапем розвою прав косьцєльних Украіньцуф і Лемкуф…», іменно: Украіньцуф і Лемкуф!!, що свідчить про ендецьке заїло вороже становище найвищого польського латинського єрарха по відношенні до єдности українського суспільства в Польщі згідно з принципом «розділяй і володій», що пропагує інший заїлий ендек Едвард Прус у своїй «…Експертизі» для служб спеціяльних в справі винищування українців у Польщі. Чи, і яке було становище Високопреосвященного Владики в тій справі — не є знаним.

Повертаючи до церков на Лемківщині то крім того годиться пам’ятати, що церкви, які служать нині нашим православним братам, будовані були їх дідами і прадідами, а їх батьки й старші брати підносили їх з цілковитої руїни, чистили з овечого й коров’ячого гною, по худобі, яку в католицьких бо храмах — домах Божих перетримували «побожні» римські, польські католики (!!), а лісні каплиці з чудотворними іконами замінювали на «шалєти» (міскі кльозети).

Всі є занепокоєні можливістю відновлення міжусобиць між українцями двох християнських обрядів, що може перенестись вниз з високого духовного щабля. (Чи справді двох українських обрядів? Вірніше буде сказати різних юрисдикцій — Редакція).

УГ ОЛ у Вроцлаві просить отже припинити заходи «відвойовування» бувших грекокатолицьких церков, що тепер в адміністрації православної Церкви у Польщі, бо ж в них моляться Всевишньому наші, тепер православні, брати і по національності і віроісповідуванні.

В тому році минає сумних 50 років горезвісної, варварської, злочинної «Акції Вісла» — національної трагедії нашого суспільства у Польщі. Відбирати храми Божі людям покривдженим в 1947 році, та цілими оцими 50-ма роками, є ділом негідним, є повторюванням варварства «Акції Вісла».

Дальше проживання та буття нашої української національної та конфесійних спільнот у Польщі буде проходити в нерівній, безпощадній для нас боротьбі з асиміляцією-полонізацією, латинізацією! А силою нашого буття є єдність суспільства, любов — чи хочби лише пошана до братів різних віроісповідувань. Чи оце міститься в Євангелії? Чи Євангелія наказує ненависть і ворожнечу?

Копією письма УГ ОЛ звертається до Високопреосвященнійшого Архиєпископа Адама і бажає Вас разом. Владики, гарячо просити, щоб Ви стали разом молитись (як молились в Тижні молитов за єдність християн!!), та поручили вести такі спільні молитви у всіх церквах митрополії та архиєпархії на зміну впродовж того сумного 1947 року за згоду й любов в нашому нещасному, покривдженому і далі кривдженому суспільстві, за прийняття рішень в трудних питаннях, що шукали б мудрих розв’язань, справедливих і з думкою про добро цілого нашого суспільства, так щоб не були ми посміховиськом перед чужими.

З пошаною до Вас За Управу Гуртка Об’єднання Лемків у Вроцлаві

Василь Посипанко
Лев Галь
Вроцлав, 18 лютого 1997 р.

Вітаємо Владику Івана Мартиняка з номінацією на митрополита УКЦеркви у Польщі і водночас вітаємо з днем св. Івана-Хрестителя та бажаємо багато Божих ласк, довгого життя і кріпкого здоров’я, щоб міг успішно керувати митрополією.

Також вітаємо з номінацією на єпископа о. мітрата Теодора Майковича і бажаємо йому багато Божих ласк та молитимемо Всевишнього, щоб Вам, Владико, допоміг дальше успішно працювати для УКЦеркви і вірних нашої Церкви.

Редакція

Щиросердечно Вас вітаю і тішуся, що ви сюди прийшли на початок тих наукових роздумів. Прийшли після 50 років подякувати Богові за ласку зустрітися в Перемишлі. Вітаю від наймолодших до найстарших після вашої гідности й уряду, хотів би щиросердечно кожного з вас окремо повітати, але вітаю усіх разом у тій святині, яка є тепер нашою катедрою.

Дорогі мої, молимось за вас, за ваші родини і тих, які відійшли. Багато з тих, які жили у Перемишлі і Надсянні, відійшли до Господа Бога по свою нагороду. Ви їх знаєте. Вони віддали своє життя по тюрмах і засланнях, їхні імена знає тільки один Бог. Навіть історія не спроможна точно і ясно подати імена наших братів і сестер тої землі. Вони страждали за волю, рідну мову, за всі ці вартості, які кожен народ має. Ми молимось за спокій їхніх душ.

Дорогі мої, до чого ж можна порівняти наше життя, щоб добре зрозуміти сучасну ситуацію? Нам треба звернутися до тої страшної події в житті вибраного Богом народу, який гордився великою і чудесною святинею, яку побудував король Соломон: його наслідники, священики прикрасили її, це було велике чудо на ввесь світ і на всю палестинську землю. Але надійшла несподівана подія цієї держави, подія, яку спричинили князі. Незгода між князями, їхніми синами й дочками дійшла до того, що велике королівство Соломона по якомусь часі розпалося. На цьому користали сусіди Павільонія, яка тоді зросла в потугу. Напала на державу, людей забрала в полон, всіх священиків, а що найбільше: знищила храм, найбільшу святиню народу. Як пишуть пророки у своєму письмі, вони прийшли, ті погани, навіть із найсвятіших чаш на бенкетах споживали, з яких тільки Всевишньому можна було приносити жертву. Сиділи над Вавилонськими ріками і плакали, але милосердний Бог посилав їм учителів, посилав пророків і ті їм говорили: «Ви повернете і відбудуєте святиню. Не все вони розуміли, що це означало, але по якомусь часі приходить декрет перського короля по десятках років, і повертаються до своєї землі. Святиня зруйнована, але є молодий добрий пророк Михаїл, який потішає їх: «Не журіться, хоч ця святиня маленька, але до цієї святині прийде месія. Він буде тут навчати, і з цієї святині розійдеться голос на ввесь світ. І тут ви будете мати свою найкращу Батьківщину».

Мої дорогі, це часи, які сягають 2-3 тисячі літ тому, але подивімся, як історія того маленького вибраного народу, з якого вийшов Ісус Христос в часі Зіслання Святого Духа, як він схожий до подій нашого народу, тож прийшла ця страшна хуртовина, частинно спричинена тим, що і наші руководці, возьмім початок 1918-19 років, також не вміли вповні використати того. Не вміли, тепер історики це пишуть. Якщо б не розсварилися, якби може нав’язали добрі договори, може тоді Україна не впала б жертвою. Сусіди тільки пильнували, щоб вона не скріпилася, щоб не мала сили. В кінці її доля стала такою, що держава знайшлася в полоні.

Найбільше горе прийшло до нас в останній Другій світовій війні. Так само, як на цей вибраний народ, знищена святиня, коли я говорю «святиня», то ви сягаєте думками туди, де тепер кажуть, що є там кармелітський костел св. Тереси. Думаю, що про це можна і треба пам’ятати! Знищена святиня, що була матір’ю всіх церков. Цією святинею є народ. Каже святий Павло: «Ви не знаєте, що ви храм Господній і що Бог у вас перебуває», і це страшне знищення народу, спустошення, розігнання його, щоб нічого не залишилося. Як знищена одна святиня матеріяльно, у широкому значенні, бо з тією святинею пішло все і нічого не залишилося. Можна сказати, що так, як не залишилося після Вавилонського полону. Такі тут не залишилося нічого. Все, що було у святині, споруди, все-все і також нарід знищений, акція «Вісла» й інші акції, які долучилися до того, це страшна мандрівка, така сама, як була в історії.

Мої дорогі, згадаймо часи нашого пониження, часи Явожно, які дехто хоче заперечити. Пишуть навіть неправдиві книжки про акцію «Вісла» і Явожно і то з професорськими титулами. Як далеко може брехня сягати? Не бачать, що навіть коли людина скривджена, то скривджений нарід. Неможна народу рівняти лише масами — так каже жидівський талмуд. Як ти врятував одну людину, то ти спас цілий світ. І навпаки.

Скільки тих синів і дочок Перемишльської землі відійшло з цього світу? Але Господь Бог посилає нам також пророків. Треба сказати, що ви у розсіянні створили сім’ї, які зберегли найвищу вартість —віру в Бога і любов до Батьківщини, до свого слова — мови. Здоровий патріотизм — це є релігійна чеснота.

Кажуть соціологи, що діяспора може лише тоді вдержатися, коли вона керується двома принципами: має поперше добрих провідників і друге, має такі вартості, які будуть гуртувати спільноту. Отже, чим жили наші поселенці Перемишльської і Надсянської землі. Мали провідну силу, а нею була Церква. Ця неустрашима героїня, хоч по-різному можна судити того чи іншого священика чи єпископа. Пам’ятайте, одна Церква не пішла на переговори і на гандель душами. Ця Церква нічого не підписувала з комуністами. Зате тисячі священиків, монахів і монахинь поїхали на Сибір. Ще не так давно писала «Свобода», що на Київщині і в Україні не чути рідної мови, її можна почути поза Уралом, над Амуром, в тюрмах і багатьох концентраційних таборах. Велика частина тих, які задержали цю мову, то колишні мешканці землі Перемишльської і Надсянської. Це є наші родини, це є наша спільнота. Там були наші єпископи. Двох було з наших земель — єп. Коциловський і єп. Лакота, які віддали своє життя. Священиків розігнали і вивезли. Частина мусіла змінити свій обряд, бо не вільно було молитися у своєму обряді до 1956 року. Незалежно від цього все була ця провідна сила — Церква, яка збереглась в родині. Не один раз при зачинених дверях і заслонених вікнах святковано свої свята. І нарід в цей спосіб вижив. Від 1956 року толеровано нас, відкривалися перші пункти, ще не вільно було говорити, що це парафія. Видумано назву станиць, неначе станиця якогось хутора або будинок прикордонний. Називано нас пляцівками, спільнотами греко-католицькими. Що тільки могли, то видумували. Нарід був упокорений, але не кидав своєї Церкви. Він знав, що це є його рідна Церква, яка все віддасть і піде з тим народом.

Друге, що тримало наш нарід і вас, то є ця любов до рідного, до того, що наше питоме, що нас з’єднувало і лучило. Народ мав священиків, провідників, які передавали національно-моральні вартості. Подивіться, коли хтось хоче знищити нарід, то насамперед нищить Церкву і священиків. Це робили Павільонці, виарештували старозавітніх священиків і взяли їх у полон. Це зробила гітлерівська Німеччина з поляками під час останньої війни. Виарештували сотні тисяч священиків, вимордували, те саме робили москалі з нашим народом. Після акції «Вісла» комуністичні убивці до Явожна й інших в’язниць заганяли наших людей, щоб їх не було. Священиків намагалися ізолювати і не дозволили їм відправляти, щоб нарід лишився без Церкви. Щоб нарід залишився без голови, без розуму, без мозку, а таким народом можна дуже легко володіти. Дати «стаканчик» самогону, кавалок сала, колгоспну «фуфайку», валянки, щоб таким чином радянська жінка і чоловік не думали нічого про себе. Це не вдалось, і в цьому велика заслуга діяспори. Думали, що вони знищать, що нічого не буде. Наш нарід, як цей легендарний фенікс, що згоряє і знову оживає, — відроджується. І таким є наш нарід, який має ті сили: провідну віру в Бога — Церкву, любов до мови, до традиції, культури, любов до своєї нації. Все те, що добре, без шовінізму, без фашизму, без націоналізму, але здоровий патріотизм. І ті, які пішли, яких прогнано з рідної землі, вони несли свідомість, кричали на Заході, говорили правду, що діється на батьківщині. Вони домагалися повороту єп. Перемишльського. Вони домагалися реактивізації єпархій, вони свідчили, що діється на рідній Україні. То ця інтелігенція, те слово, яке має початок у Бога, «На початку було слово, а слово було у Бога…» слово правди розносилося. Це ті всі різного роду наукові конференції, які відбувалися, навіть політичні, свідчили, що діється кривда тому народові. Поступово з великими перепонами будилося це життя, відновлювалося, ще не до кінця. Події, що відбувались на цій землі, у цій єпархії, якої ви є синами і дочками, ви знаєте. Вона найстарша з усіх східніх єпархій. Немає гіднішої, початками сягає учнів Кирила і Методія. Перемишль, хоч не велике містечко, але визначне.

Тут, у Перемишлі, все ми були, ми не є парашутниками. На жаль, горстка людей, навіть поставлених в уряді міста Перемишля, які не соромились проголошувати у часописах етнічні чистки, бо в Перемишлі не можуть бути українці. Не можна їм повертати домів, бо вони будуть заселяти українцями з України і будуть українізувати Перемишль. Про це писали перемишльські льокальні газети.

Пригадуєте, горстка людей, яка називала себе католиками, не впустила Святішого Отця до нашої катедри. Затушкували, тихенько, не говорилося про те, що вони не впустили Папу до храму Божого, така є правда, не вільно її закривати і говорити, що так не було.

На жаль, бажали зробити нам прикрість, але зробили собі. Ми мусимо піднестись понад усе те, вміти простити. Передано на власність, судом зафіксовано нашу катерду. Ви, бачите костел прегарний, але з того треба зробити церкву. Це вимагає великих грошей. Буде церква, нас стати не на одну річ зробити. Ми знаємо, що сила у Богові, сила у любові до своєї традиції і до своєї Церкви. Можемо будувати і дякувати Богові за це. Наша єпархія, яка обіймає цілу Польщу, підчинена Апостольській Столиці, має біля 300 тисяч вірних, а які приходять до церкви, є біля 150 тисяч. Маємо 45 своїх храмів. В 60 храмах відправляємо спільно з латинським обрядом. Маємо 60 студентів на католицькому університеті в Любліні. П’ятнадцять студентів з території Польщі й України. В той спосіб їм помагаємо. Не маємо грошей, але даємо їм утримання, освіту, щоб йшли й голосили на Україні слово Правди, голосили там Бога, свій обряд. Велика річ, що це маленька єпархія так стара і в історії так значна, як митрополитами Львівськими були звичайно єпископи Перемишля. Були митрополити Галича. Тепер ми дали з Польщі двох єпископів. Обидва майбутні єпископи — це сини Перемишльської землі.

Дорогі мої, найважливішим є душевна субстанція народу. Не всі ви повернете тут, бо немає до чого. Все знищене. Повертаючи, мої дорогі брати і сестри, ви маєте наукову сесію, може будуть якісь контраверсії, пам’ятайте, що одна річ є правдою, яку не може ніхто підважити. То є гідність українського народу, його вартість. Вартість Церкви і вартість віри в Бога в народі. Бо коли це послабне, то послабне нарід. Як послабне віра, прийде течія, яка знищить цей нарід. Він розсвариться і буде падати. Потрібна єдність, зосереджена на правді, і та святиня, про яку я говорив, нищена десятками і сотками років незнищена. Святиня духа людини — то є найбільша вартість. Людина є дорогою держави, є дорогою усіх законів. Так вона — людина — важлива, бо створена на взір Святої Тройці, взір Божого Сина. І її не можна знищити, понижувати, не дати правди, і то є ця святість і про це треба дбати.

Не створите у себе в Перемишлі, в своїй діяспорі, не створите матеріяльних споруд — катедри чи чогось іншого. Але, дорогі давні мешканці і ті, що прийдуть, будуйте духовний Перемишль. Будуйте його культуру й традиції там, де ви є, будуйте її на правді, на любові до цієї землі. На взаємній любові в родині, щоб ці родини зберегли всі свої традиції. Плекайте взаємну любов і приїжджайте, як вас стати, помагайте цій землі, бо то ваша земля, ваша Батьківщина. Як мені було приємно тут, в Америці, зустрічати мешканців тих земель. Як я сказав, ми не є парашутниками. Ми тут були, ми тут родилися, то є наша земля. Ніхто не може нам того заперечити. Ми є в себе, ми не є в чужих. Бо нераз Україна, яка нам нераз хоч помагає словом, мітингами і всім іншим. Дехто каже, що це Польща, польський єпископ, польський священик. Перемишль не так давно відлучений від Львова. Політичні границі не ділять людських сердець і не ділять людини. Один нарід наш, він таким залишиться і буде.

Зі страхом дивлюся, як відживають тенденції знову ділити бідних українців, знову появляються — українець, русин. Скільки років минає, справа, здавалося б, розв’язана. Ні, комусь залежить на тому, щоб між собою дерлися, щоб серед них не було спокою. Ця сама рука, яка роз’єднувала в минулому, ця сама рука роз’єднує і сьогодні.

Будьте мудрі, будьте второпні, роздумуйте і провадьте ваші наради в любові, щоб скріпити душевно живу святиню, якої є ви вибраний народ Божий. Бо нема ні ліпших, ні гірших перед Богом. Каже святе Письмо: «Цей нарід, який любить Бога, є милий в його очах». Нема ліпших і гірших, всі ми однакові, відповідаємо за історію, за майбутнє, а також і за минуле теж, бо треба робити іспит совісти. І нехай вам, мої дорогі, у всьому Бог помагає.

З приводу інсталяції Владики Івана Мартиняка у древньому українському городі Перемишлі виринуло багато різних питань та аспектів не тільки релігійно-церковного, але й політичного значення. Згідно з пляном, 13 квітня 1991 р. відбулась інсталяція Владики Івана Мартиняка на Перемишльську єпархію. Чин інсталяції мав бути довершений у колишньому храмі Української Католицької Церкви св. Івана Хрестителя, який після Другої світової війни знаходився в руках Отців-Кармелітів Босих. Такий був плян Папи Івана-Павла ІІ і польської ієрархії на чолі з Примасом Польщі кардиналом Юзефом Ґлемпом. На жаль, група поляків, що оформилась у т.зв. «Комітет оборони храму Отців-Кармелітів Босих», перешкодили здійснити інсталяцію Владики Івана Мартиняка у згаданому храмі.

Склались такі обставини, що треба було змінити місце інсталяції, і вона відбулась у катедрі перемишльського єпископа Токарчука. В цьому перемишльському торжестві, себто після 45-літьної перерви, відновлено Перемишльську єпархію, взяли офіційну участь Папський Нунцій Архиєпископ Юзеф Ковальчик, Примас Польщі — кардинал Юзеф Глемп, краківський Митрополит, кардинал Францішек Махарські, перемишльський єпископ Токарчук і багато інших, як також були офіційні представники влади. Така численна участь польської ієрархії, представника Апостольської Столиці і також влади має особливе значення, і цього не можна поминути і недооцінювати. Треба радіти, що польська ієрархія на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом не відступила від свого пляну і не пішла на вимоги вулиці. По-різному можна до всього підходити, дехто готовий сказати, що це не щиро, а ми гадаємо, що це було в першу чергу по-християнському і щиро. Пригадаймо собі наші святкування хрещення Руси-України у Ченстохові і участь у цих святкуваннях Примаса Польщі кард. Ґлемпа, який під час концерту сказав такі слова:

«Під час святкувань тисячоліття хрещення Руси дуже часто повторялось слово «Україна». Це слово висловлювано з любов’ю і великою повагою. Можемо себе запитати, що означає це часто й гідно повторюване слово. Воно означає батьківщину. А батьківщина в християнському розумінні має бути люблена. Зрештою четверта Заповідь Божа говорить: «Шануй батька свого…» В тій постаті батька знаходиться батьківщина, яку треба любити, плекати і шанувати. Коли немає батьківщини, як землі-території, тоді вона мусить виступати і бути як слово, культура, традиція, як пісня, які треба плекати і шанувати».

Це були слова, у яких ми відчували глибоку віру, надію і любов. До цього слід додати, що з приводу тієї нагоди кардинал Ю. Ґлемп видав Пастирського листа, присвяченого 1000-літтю хрещення Руси-України, який був прочитаний по всіх костьолах у Польщі.

Хіба ж не зворушливі були слова ігумена Отців-Павлінів на Ясній Горі о. Руфіна Абрамека, який сказав: «Ясногурська Божа Мати прибула до цього манастиря з руських земель. Шістсот років чекала Богородиця на зустріч зі своїми дітьми з України і питала — чи прийдуть? І прийшли! Добре, що ви прийшли на Ясну Гору з вашим великим багатством молитов. Прийшли з багатою програмою сильної віри, культури минулої, давньої і сучасної…». Ось цими короткими згадками хочеться підкреслити, що ієрархія Польської Церкви діє згідно з християнськими засадами і є на висоті своїх завдань.

Серед українців є поширена критична заввага, а навіть жаль, і вона також є висловлена у репортажі Михайла Козака, чому у своїй промові кард. Ґлемп під час інсталяції владики Мартиняка ні словом не згадав про подію, яка сталась. Чимало вже про це було сказано і написано. І добре, що кард. Юзеф Ґлемп про це не говорив, а говорив про шукання спільної мови, творення спільнот на базі любови.

З приводу одного храму розгорілась така буря, що їй не було видно кінця. Треба визнати, що серед поляків у тому відношенні були також тверезі голоси, які щиро піддержували позицію польської ієрархії і Папи Івана-Павла II, але все таки польські шовіністичні кола перемогли, але чи це є перемога?..

Тут варто поставити питання, відкіля взялись ось ці відважні польські шовіністи? Як це сталось так, що був час, що у Польщі могли були бути і жити різні чужинці, але не українці? І скільки було таких, що відріклись і не признавались до свого українства, тільки щоб могли безтурботно жити? Чому українця у Польщі представляли як різуна? Чому Українська Повстанська Армія представлялась, як бандити, а з такими самими цілями Армія Крайова й інші польські рухи були героями. Варто також полякам взяти до уваги, що Україна не мала і ще не має своєї незалежної держави і у нас діялось багато незаконно і за це не можна посуджувати ввесь нарід. Коли ж ідеться про Польщу, то вона мала свою державу і акції, які провадила після Другої світової війни, відбувались на базі державних ухвал. Згадаймо макабричний табір «Явожно», який був гірший за гітлерівські концентраційні табори, акцію «Вісла», жахливу у своїх наслідках, вона ще посьогодні недосліджена. Це не був вияв гуманізму і це не був воєнний час, коли не діють закони і проявляється отаманщина. Список можна продовжити, але це нічого не дає. Тут зроблено тільки натяки.

Якщо ми трохи над цим застановимося, то ми побачимо, що події у Перемишлі навколо однієї бідненької церковці, що положена на найвищому горбку Перемишля, є тільки відгомоном того, що було. Без сумніву, це була українська церква. Українці тієї церкви від Кармелітів насильно не забирали. Можна іти до історії, але факти історії говорять проти історичности, яку дехто з поляків висунув. Якщо б українці тієї церкви не перебрали, то вона була б розпалась, бо ж вона була опущена, така була дійсність. Цей спір між самими поляками говорить, де ми зайшли. Згідно з християнськими засадами цей храм із єпископською палатою і колишньою богословською семінарією повинна була Польща як держава повернути без найменшого говорення і спротиву. Цього не сталось. Розв’язка, яка була запропонована, щоб тільки поселитись на п’ять років, не була розв’язкою. Тому краще про це забути і думати про нову катедру для Української Католицької Церкви.

Сьогодні живемо в особливих часах, а зокрема на сході Европи, де дуже складні державно-політичного значення питання вирішуються дипломатично, без сили — мирно. Здається, українців і поляків повинна була навчити історія, як належить жити з сусідами. Незаперечним залишається факт, що ми були і залишимося бути сусідами. На протязі історії ми наші сусідські справи старались вирішувати силою. І не раз здавалось, що таки вирішено, але дуже скоро виявлялось, що це вирішення є тільки сповидне. Отже, бачимо, що сила не вирішує. Ні поляки нас не переріжуть, ні українці поляків. Це не є можливе. Якщо так, то треба старатись наші сусідські справи вирішувати в дусі спільного порозуміння у дусі християнської любови. Як бачимо, що християнські засади є найбільш ідеальними і найбільше практичними. Пробуймо жити з сусідами мирно з дружньою настановою і побачимо, які будуть наслідки. Довгі роки ми жили у ворожнечі, і це до нічого не привело. Не пробуймо шукати злагоди шляхом ліцитацій, хто більше терпів, — залишим це для історії. Тепер пробуймо альтернативного шляху, який напевно буде кращий. Якщо ми так будемо підходити до розв’язки наших суперечок і непорозумінь, то напевно такі випадки, як у Перемишлі, більше не повторяться. Таких випадків треба і будемо соромитись. Хай процвітає не ненависть, а любов, яка є основою людського життя і на якій спочиває Христова Церква.

Микола Галів

Година 10:00, костел «Серця Ісуса».

Згідно з пляном, священики мали йти разом з процесією з костела «Серця Ісуса» до римо-католицької Катедри, де мала відбутися інсталяція. Владика Ординарій І. Мартиняк й ієрархія римо-католицького костела з Примасом Ґлемпом на чолі знаходився в будинку перемишльського біскупа Токарчука біля його катедри.

Сталося таке: о. Майкович та священики о. Дзюбина, о. Осипанко, о. Вудкевич, о. Гбур, о. Пирчак, о. В. Піпка, о. І. Піпка, о. Юліян Гойняк, о. Кузьмяк, о. Паньчак, о. Гутко, о. Муха, о. Михайлишин, о. Галушка, о. Ключник, о. Прах, о. Лайкош і інші вийшли з костела, а процесія з хрестом і біля 200 вірних відійшли в протилежну сторону до нашої Катедри і затрималися у підніжжя Катедри. Вище перед Катедрою входи забльоковані пікетуючими римо-католиками, біля 100-150 осіб.

Ситуація напружена. Наші співають релігійні пісні. Вище пікетуючі починають співати свої.

Отець Майкович виходить з костела і на сходах голосить драматичне слово. Закликує вірних йти з отцями до римо-католицької катедри, де відбудеться інсталяція. Те, що відійшла процесія, називає провокацією.

У напрямі римо-католицької Катедри пішли 4 хоругви о. Гбура з Гурова Ілав., хресті прапор, священики і частина вірних.

Переважаюча кількість людей залишилася на вулиці між двома, грецькою і римо-католицькою, катедрами.

Альтернативна процесія по якомусь часі підійшла вижче вліво до вул. Комісії Едукації Народовей і Баштовою, зійшла на площу, де колись у 1777 році мала стояти наша Соборна церква, і там біля незакінченої дзвіниці, призначеної зараз на міську вежу, співали релігійні пісні. Все це тривало біля 20 хвилин. Потім дальше процесія пішла вул. Францішанською, Я. Домбровскего, до вул. Снігуровського, біля єпископської палати і повернули вдруге перед нашу Катедру. І тим разом наші нижче, а поляки вище з чорними і біло-червоними прапорами та транспарантами із змістом, що Катедри ніколи не віддадуть.

З альтернативною процесією несено синьо-жовті прапори, 2 білі великі транспаранти (виконані студентами з Люблина) з обширними текстами, закликаючи римо-католиків до згоди, злагоди і любови, бо ж у Перемишлі наша Церква має 1000-літню історію і традицію, що єпископ український був задовго до єпископа римо-католицького, що українці будували свої храми і мають на них право, вимогу визнання правного статусу для нашої Церкви, вимогу зміни закону з 17 травня 1989 року і т.д.

В тому часі в римо-католицькій Катедрі почалася формальна інсталяція. По хвилині альтернативна процесія повернула і пішла до римо-католицької Катедри, але до Катедри не увійшли, а затрималися перед входом.

Перше вітальне слово українською мовою сказав о. Майкович, парох Перемишльської греко-католицької парафії. Він привітав нашого Владику, римо-католицьких біскупів з Примасом Ґлемпом на чолі і наших владик з закордону — митр. Максима Германюка з Канади, єп. Василя Лостена з США, єп. І. Курчабу і єп. Юліяна Вороновського зі Львова.

Привітав також представників влади, воєводу з дружиною, сенатора Мусяла (він був рішуче проти повернення нам катедри), не згадав про українського посла Володимира Мокрого, який був у той час назовні катедри. Вітав президента міста Львова Василя Шпіцера, Івана Геля, Калинців, яких зовсім не було (вл. Іван Мартиняк дав їм запрошення у Львові під час введення кард. М.-І.Любачівського у Святоюрський Храм), повітав Примаса Ґлемпа, митр, краківського Махарського, біскупа Токарчука, папського нунція Ковальчука і інших.

Висловив жаль, що інсталяція не відбулася у своїй Катедрі. Дальше вітальне слово взяв капітульний вікарій о. митр. Степан Дзюбина. Він говорив дуже гарно, виявляючи жаль і невдоволення, що римо-католики не звернули нам Катедри. Його нагороджено бурхливими оплесками.

Від імени Церковної Ради і вірних Перемишльської парафії слово сказав п. Михайло Гук, гарно, зворушливо наголошуючи також факт, що наш Владика відбуває інсталяцію не в своїй, а в чужій Катедрі.

Папську буллю призначення єп. Івана Мартиняка Ординарієм перемишльської єпархії прочитав біскуп Оршулів.

Біскуп Токарчук зовсім не забрав голосу і не перепросив нас за те, що інсталяція не може відбутися в нашій катедрі, не засудив пікетуючих, які не виконали волі Папи Івана-Павла II. Не вчинив цього також Примас Ґлемп. Їх мовчанка є акцептацією такого стану, який заіснував у Перемишлі.

Відчитано вітального листа від Маршалка Сенату п. Стельмаховського. Голова ОУП Юрій Рейт не забрав слова, як вияв свого невдоволення і протесту.

Проповідь виголосив Примас Ґлемп, який справи нашої катедри не торкнув. Говорив про любов і взаємне вибачення. Згадав про спільні святкування 1000-ліття Християнства в Україні у Ченстохові.

На закінчення Архиєрейської Служби Божої слово подяки склав новопризначений єпископ Ординарій І. Мартиняк. Він нав’язав до слів перемишльського біскупа Юзефа Пельчара, який майже 100 років тому сказав: «Запрошуючи на мою сакру Князя костела польського і Князя церкви руської з-над Сяну, хочу виразити ідею поєднання двох обрядів і тривалого зближення двох народів, щоб як води Висли і Сяну лучаться з собою і пливуть до моря, так два обряди у сталій гармонії зміряли б до єдности, якої вогнищем і опорою є Петрова Столиця». Згадав своїх попередників, владик нашої Церкви, наголошуючи на факті арешту останнього єп. Йосафата Коциловського і ліквідації греко-католицької єпархії. Подякував усім за участь в інсталяції, за поміч у її переведенні.

Святу Літургію співав чоловічий хор «Журавлі».

Після інсталяції один чоловік із західніх земель Польщі сказав: «Я щасливий, що міг бути у нашій катедрі», — показуючи на римо-католицьку катедру, де й відбувалась інсталяція. Очевидно, чоловікові пояснено, де наша Катедра, це зрозуміло. Люди, ідучи на інсталяцію, недостатньо були поінформовані через своїх отців парохів. А, може, й вони, парохи, не знали, яка ситуація їх зустріне в Перемишлі, а, може, приховувалося факт до останнього дня, що інсталяція відбудеться у римо-католицькій катедрі. Інший випадок — крокую з альтернативною процесією, і одна жінка з-за кордону і то західнього, запитує, а чому з нами не йдуть священики? Вона й не знала, що вже почалась інсталяція у римо-католицькій катедрі. Одне і друге є дуже сумне.

Народ довго не розходився по домах. Підходили до себе біля нашої катедри українці і поляки, виявили свої жалі одні й другі. Чому так сталося, що християни переслідують християн?

Одначе, у той день щось сталося. Щось великого, неймовірного, історичного, і від того дня почнеться новий етап у незнане для нашої Церкви у Польщі.

Доповнюючі інформації:

• Зі Львова приїхало на інсталяцію біля 100 осіб. З ними був голова Товариства «Надсяння» п. Володимир Середа, дружина Івана Геля та можливо ще хтось зі значущих діячів.
• 3 о. Гбуром приїхало з околиць Гурова Ілав. три автокари людей. Був автокар з Ілави або з Суша. Були люди з Вроцлава, Щеціна, Гданська, Ольштина, Люблина, Кракова, Катовиць, Варшави і інших. Були люди з навколішніх сіл Перемишля від Сянока по Гребенне.
• Біля 200 поліціянтів забезпечували спокій, порядок і рух. Працювала медична служба.

Незначні виняткові інциденти:

• Група 5-6 мужчин, молодих, проходячи вулицею біля римо-католицької катедри, вигукували вулгаризми, коли транслювалася Служба Божа по гучномовцях.
• Коли наша альтернативна процесія стояла у підніжжя нашої катедри і співала релігійні пісні, підійшов римо-католицький ксьондз з костела «Серця Ісуса» і голосив: «По цо тут стоїце, нє провокуйцє людзі, ідзіцє дол нашей катедри, бо там одбива се інґрес…». Жінки звернули йому увагу: «А оті пікетуючі, вони не є провокаторами, вони в порядку».
• О. Гбур на початку пробував завернути процесію, яка йшла у напрямі нашої Катедри, а хтось мав йому сказати щось образливого. Згадав про цей інцидент вл. о. І. Мартиняк під час Служби Божої у неділю.
• О год. 17:00 в домівці ОУП перемишляни зустрілися з американським консулом та його помічником. Він ставив питання, а перемишляни відповідали. Його цікавила можливість поворотів українців з західніх на рідні землі, українське шкільництво у Польщі тощо. Відповідали: М. Сидор, Ю. Рейт, М. Чех, С. Колосівський, В. Мокрий, Д. Богуш.

Записав: Михайло Козак, Перемишль, 21.04.1991 р.