Ігор Калинець

(Слово виголошене при отриманні нагороди Антоновичів, 29 травня 1998 р.)

Ігор Калинець і Дмитро Степовик належать до тих щасливців, які одержали нагороди за свої літературно-мистецькі творчі праці з відомої Фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів за 1997 рік. Перший, Ігор Калинець одержав нагороду за дві книжки віршів: «Невольнича муза» і «Пробуджена муза», проф. Дмитро Степовик, мистецтвознавець, за книгу «Українська ікона Х-ХХ століть». Обидва І. Калинець і Д. Степовик в загальному відомі нашим читачам, бо ж дещо з їх творчости друкувалось на сторінках журнала «Патріярхат». Нам приємно привітати наших лавреатів і побажати їм наступних обильних успіхів у їх літературній і мистецтвознавчій працях. Редакція одержала промову Ігора Калинця, яку друкуємо, що він виголосив під час вручення йому нагороди.

Панство Тетяна й Омелян Антоновичі, які проживають у Вашінгтоні — США, створили у свойому імені Фундацію, з якої кожного року надаються нагороди за найкращі праці з літератури, історії і мистецтва. Фундація провела справді вагому працю, бо спонукує наших діячів культури до творчої праці й здобула собі заслужене признання. Щоб здобути нагороду Фундації Антоничів треба бути на висоті.

Знаємо, що в останніх роках в Україні є загальна інфляція на полі уділення перших нагород за кращі літературні й наукові праці, бо часто їх присвоюють не тим, кому належить. В наслідок того маємо зараз багато лавреатів літератури й академіків. Під тим оглядом Фундація Антоновичів не змінила своїх критеріїв. Це заслуга не тільки Фундаторів, але також і особливо членів журі.

Слово Ігоря Калинця, яке друкуємо нижче, під назвою «Як написати казку» говорить багато за автора, який має вагомий літературний доробок і увійшов у літературу, як глибоко вдумливий поет християнської тематики. Його поезії друкувались у журналі «Сучасність», виданнях Нью-Йоркської групи, видавництві «Смолоскип» і журналі «Патріярхат». Крім згаданих має збірки поезій «Країна колядок», «Вогонь Купала» й інші.

За свою літературну творчість І. Калинцеві приходи лось дорого платити у мордовських концентраційних таборах, де не переставав бути творчо вільним. І. Калинець живе проблемами України й Української Церкви і є активним членом Клюбу греко-католицької інтелігенції.

Редакція

Мій дядько, отець Микола, розповів мені, ще зовсім малому, про священика-капеляна УГА, що потрапив у полон до більшовиків і там в ув’язненні вже на Сибірі опікувався маленькими дітьми, які також стали в’язнями, бо були народжені по тюрмах і концтаборах. Він допомагав їм як тільки міг: збирав (чи відбирав, випрошуючи) останні крихти у в’язнів, а також лахміття, аби прикрити дитячі скелетики — худі й посинілі тільця. Він розмовляв із ними, вчив і потішав — замінював сиротам батьків. І найбільше вражала мене, малого, кінцівка розповіді: у хуртовину, зігріваючи кількох малих дітей своїм тілом, він разом із ними замерз від холоду. Я вже тоді знав, хто такі більшовики — вони наганяли страх на нас усіх, дітей і дорослих, коли «червоною мітлою» удосвіта прочісували усе довкола: і чагарники за селом, усі хати, подвір’я і городи. Я вже знав, що таке Сибір, бо щодня якусь родину вивозили туди. Знав, що там люті морози і глибокі сніги. Знав я про січових стрільців (звичайно, наскільки це можливо знати у дошкільному віці), бо в родині хтось там був в Українській Галицькій Армії, хоч знимки хлопців у січових одностроях були заховані з остраху перед більшовиками на самому дні скрині. Знав я і про теперішніх стрільців — партизанів із УПА, бо щовечора бачив їх на бабусиному подвір’ї, в хаті чи стодолі, як вечеряли чи співали пісень, чистячи зброю. Можливо, не усвідомлював, що таке капелян-духівник УГА, однак знав, що то священик, який для стрільців відправляв Службу Божу, сповідав і причащав їх ще здорових чи поранених, а також перед їхньою смертю, а потім, як була на то можливість, із молитвою звершував погребальний обряд. Не пригадую, чи називав мій вуйко ім’я та прізвище того духівника, що не повернувся зі Сибіру.

Згодом і мій вуйко Микола Гулей, хоч і підписав православ’я, поїхав на 10 років у концлагер у Караганду, а його родина — вуйна з трьома дітьми, аж у Томську область. Бо допомагав нашим партизанам і, очевидно, як священик не відходив від греко-католицької традиції в церкві та парафії. Удома часто велися розмови про долю священиків та єпископів, які були заарештовані більшовиками чи совітами (така термінологія побутувала на моїй малій батьківщині). Скільки трагічних історій доводилося нам, дітям, почути (звичайно, ми глибоко не брали до серця ці жахливі щоденні новини — ми ще були замалі усвідомлювати весь їхній трагізм)! Багато розповідалося про долю священичих родин: діти гинули в підпіллі, а батьків вивозили в Сибір. Я тоді запам’ятав історію священика, що мав шестеро (чи семеро) дітей: три хлопці загинули, а три дочки опинилися з батьками на засланні. Не знаю, чи не про цю сім’ю прочитав недавно у львівській газеті — сім’ю отця Северина Габрисевича із села Вільховець, що на Перемишлянщині. Найстарший син Антон загинув ще будучи в Українських Січових Стрільцях. Михайло розстріляний німцями в Бабиному Яру, Іван загинув у Саксенгаузені в 1944 р. (він був членом проводу ОУН, публіцист), а Володимира замордували енкаведисти вже по війні. Отець Габрисевич із трьома дочками був вивезений і помер на засланні. Звичайно, що це не єдина свідома священича родина з такою трагічною долею (згадаймо хоч би долю родини о. Андрія Бандери. Сам отець Андрій Бандера, також капелян УГА, був розстріляний більшовиками перед самою війною в 1941 р. Два його сини загинули в Німецькому концтаборі, третій пропав безвісти десь в 1947 p., будучи в УПА, три дочки вивезені в Сибір — щойно недавно дві з них повернулися звідти, третя там і залишилася в землі. А сам Степан Бандера, як відомо, загинув від руки кагебіста в 1959 p.). Тепер не одну таку трагедію відчитую в різних публікаціях, спогадах і документах. І краю їм нема, бо нема меж повоєнної трагедії нашого народу, як і меж його героїзму. Можливо, тому він підійшов до кінця століття таким знівеченим і розгубленим.

Напевно ті почуті історії відкладалися на дні дитячого серця.

Минали літа. І щось із того відкладеного прокльовувалося у поезії. Адже недарма мене судили і за релігійні мотиви і за… клерикалізм.

Згодом, у роки національного відродження, був я (і моя сім’я) близький зі священиками і єрархами нашої Церкви, що виходила з катакомб — і чули себе до обов’язку допомогти їй. А пройнявшись долею героїчної Церкви, теж підносили свої серця д’горі.

Можливо, підсвідомо керувала моїм прагненням прислужитися страдниці-Церкві й давня оповідка про священика-капеляна.

Три роки тому, видавши кілька книжечок забавних казок для дітей, я надумав укласти збірничок цілком серйозних казок або «майже казок», з якого доросліші діти могли б довідатися про часи, не дуже віддалені від нас, але які для цих читачів — далеке минуле. Щоб спонукати школярів запитати у батьків чи вчителів: «Невже таке могло бути?». І в той же час я хотів, щоб діти, виростаючи із казок, не визбувалися сподівання на диво. Тоді в пам’яті зринуло призабуте оповідання про галицького священика, який випередив на 20 років подвиг польсько-жидівського письменника Януша Корчака, про якого знає весь світ. Але казка є казкою — вона має мати щасливе закінчення. А такої розв’язки я не міг сфантазувати. І дарма, що трагічний фінал отця був все таки велично оптимістичний: перемога Добра, людського милосердя, перемога Духу над матеріяльним.

Декілька «майже казок» було написано, а з історією отця-капеляна я не давав собі ради. А так мені хотілося сповістити про цей давній, але завжди вражаючий подвиг людини! І саме тоді до мене завітав знаний митець — театральний художник Мирон Кипріян, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка і приніс (дивно, чому саме мені?) матеріяли про свого стриєчного дідуся о. Івана Кипріяна. Це була хвилююча зустріч через документи з героєм моїх дитячих літ. Бо саме так називався отець-духівник УГА, що замерз у сибірському концлагері! Тепер я міг довідатися докладніше про нього. Записки НТШ (том CCXXVI, стор. 226, Львів, 1933) у статті Петра Ведмедика «Діячі української музичної культури» сповіщали, що о. І. Кипріян, народжений у 1856 р. у Сокалі на Львівщині, був не тільки священиком, але й диригентом і композитором, що написав один із перших у Галичині підручників початкових знань із музики і співу, видав «Партитуру церковних хорів» Бортнянського (цею партитурою користувався і талановитий церковний регент у Ходорові Іван Басараб — там на церковних хорах я вперше малим хлопцем почув ім’я Бортнянського і довго був переконаний, що це галицький композитор), опублікував записи народних пісень, створив чимало своїх музичних композицій. Правда, у «Записках НТШ» подано дві дати смерти отця — сподвижника музичної культури: за одним джерелом — у 1920 р. у Волочиськах під час евакуації УГА, за іншим — в 1924 р. в Сибірі. Є ще третя версія. Як подає Ігор Федик, заслужений вчитель, у статті «Подвиг отця Кипріяна» (газ. «Основа», 15 лютого 1994 р.) у «Мартирологи Українських церков» (том II) зазначено, що священик Іван Кипріян був заарештований чекістами на початку тридцятих років. Але ця версія нічим не обґрунтувана. Мій вуйко, о. Микола Гулей, мусив черпнути інформацію з другого джерела: він знав про мученицьку смерть у сибірському большевицькому лагері.

Серед матеріялів є стаття о. Івана Лебедовича у книзі «Польові духовники УГА», видана у Вінніпезі в 1963 р. Цінність її в документальності: автор посилається на ряд свідчень очевидців терпіння і подвигу о. Кипріяна. Передує статті герб отця — «Доліва» (три червоні розети на поперечній білій смузі через голубий щит), а також дослівно епіграф:

«Іван Кипріян (1856-1924), шляхтич, укр.-кат. священик, гром. діяч Равщини, капелян УГА; автор церк. композицій і «Учебника початкових відомостей музики і співу» (1885), помер на засланні в Сибіру». Я відкрив ЕУ — довідка звідти, тоді я ще заглянув в УЗЕ: там є про отця як композитора, але дата смерти відсутня. Отже, в середині 30-их років у Галичині, коли виходила УЗЕ не знали про долю о. Кипріяна. Тим більше загадково, звідки мій вуйко міг довідатися про нього. Залишається хіба домислити, що хтось привіз вістку вже після вересня 1939 p., а найвірніше вже в часи німецької окупації. І мусили це бути самі очевидці, які вціліли у більшовицьких концлагерах і через Західну Україну згодом подалися на еміграцію.

Був о. Іван вже старший за віком, як зголосився добровольцем до УГА — польовим духівником. А покликав отця до армії лиш патріотичний обов’язок. У статті цитуються спогади іншого священика Марка Гіля із посиланням на канадський журнал «Голос Христа Чоловіколюбця», ч. 9, від 1958 p.:

«Був це великий патріот і народний діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів, на вічах у Равщині й сусідніх повітах. Був добрим промовцем. За його старанням започаткували селяни відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню».

От тобі і шляхтич, і священик. Справді, за міркою Ольги Кобилянської — «апостол черні». Я пропускаю відомості про отця, що засновував читальні «Просвіти», хори і духову оркестру в Немирові та багато чого іншого. Я також опускаю його героїчну працю у війську яко духівника, зокрема в той драматичний час УГА, коли вона потрапила в чотирикутник смерти (поляки, біла гвардія, більшовики і… тиф). «Як гарно вмів він тоді піддержати нас на дусі, хоч наближаючись до нас наражався на захворювання сипним тифом…» — згадував згодом один із учасників походу УГА, захований під ініціялами С.Б. (Голос Хр. Чол., 1958, ч. 9). І далі цей же автор пише: «По трагічній смерті сина Віктора Кипріяна в квітні 1920 р. знайшовся о. Кипріян між тими старшинами УГА, що їм постелився шлях до концентраційних таборів на Сибірі».

Отож, це були перші галичани, що були запроторені в Сибір у перші більшовицькі лагери, зрештою перші концтабори у світі. Правда, перед ними першим в’язнем царської тюрми із Західної України був великий галичанин — митрополит Андрей Шептицький, але, на щастя, він ще не потрапив до Сибіру і це ще було за декілька років перед ленінським червоним терором. Іван Лебедович далі посилається на спогади о. К. Кухарика, що також були поміщені в «Голосі Христа Чоловіколюбця», ч. 9 (93) від 1958 р.

«Він був одним з наших праведних, хоч був брудний, обдертий і знаний як «номер 8-9-8-6»… Він дуже любив білу, чисту одежу. Вірив твердо, що в хвилини його смерти святі у небі дадуть йому чисту сорочку, замість обдертих лахів. Можливо, що він дістав таку сорочку. 1924 р. отець Кипріян жив у бараку А-332. Цей барак був також призначений для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти мали діставати поживу з того, що залишилося у спільній кухні, по роздачі харчів в’язням, а серед таких обставин мало хто з них міг досягнути п’ять років».

На жаль, із цитованих уривків спогадів о. Кухарика не можемо довідатися, де саме був концлагер, в якому був згаданий барак А-332. Не можемо стверджувати, чи той отець був ув’язнений, чи оповідає зі слів (чи листа) іншого очевидця (про себе він нічого не говорить). Однак, деталі розповіді надзвичайно зримі — вигадати їх не під силу навіть буйній фантазії письменника. Правда, небіж о. Кипріяна Мирон стверджує (мабуть, на підставі родинних переказів), що о. Кухарик також був в ув’язненні. Коли і як він дістався звідти на волю, коли і як опинився на Заході, на жаль, не знаємо. А для мене це істотно, бо звідкись мій дядько знав подробиці життя і смерти о. Кипріяна.

Іду далі за спогадом о. Кухарика:

«Отець Кипріян мав 60 років. Його лице було синє і жовте. Жовте там. де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс зломаний ударом також був синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна любови не тільки до приятелів, але й до своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний тягар…».

Далі очевидець розповідає про те, що о. Іван опікувався 70 дітьми, хлопчиками й дівчатками. І тут розповідь мого вуйка збігається з описом цих голодних і обдертих дітей. Отець, не знаючи російської мови, розмовляв із ними тільки українською — короткими фразами, аби діти могли його зрозуміти. Під нарами у бараці для ідіотів і спараліжованих дітей, до яких ніхто із сторожів не підходив, лякаючись їх болячок, о. Кипріян разом із полковником Калядіном (мабуть, білогвардійцем) виготовляв Літургію. Тільки він один був при смерті отих нещасних, закривав їм очі й виносив тіла, аби поховати. І ні жахи війни, ні жаха лагерної дійсности не визбавили отця людяности, не очерствіло його серце — він часто гірко ридав при печальній церемонії, далекій від нормального обряду поховання. І ось наступив останній акт трагедії.

Довідавшись, що наступного дня мали розстріляти 20 дітей, отець вирішив дістатися до клітки без даху, де вони були заперті. Тим більше, що ці малі смертники запитували про нього. Даю слово очевидцеві — о. Кухарикові:

«Страшна сніговія лютувала надворі. Здається нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, «пургою» називають її. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але отець Кипріян постановив піти до загороди. Спершу він клякнув і потонув у кількахвилинній молитві. Тоді казав полковникові Калядінові знищити його престіл, якщо він не вернеться. Коли полковник згасив лямпочку, отець вліз у підземний хідник. Останні його слова були: «Мир всім». Заметіль тривала чотири дні й розстріл відложено на пізніше. Як метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тіло отця Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика».

Відомості про о. Кипріяна на цьому закінчуються, але стаття у книзі «Польові духовники УГА» ще підсумовує: «Так помер один з новітніх праведників, знаний як число S-9-8-6». Так, як усі праведники, він був переповнений християнською любов’ю. Не знаємо, які були останні слова отця Кипріяна, одначе, досить того, що пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз, і що своїми останніми рештками застигаючого тіла хотів розігріти закостенілі руки вмираючого хлопчика».

Чимало мучеників, знаних і незнаних, було в нашого народу. І багато з них дала нам Українська Церква, засвідчуючи тим свою життєвість, високу християнську мораль і Христову жертовність.

21 березня ц.р. у Львівському оперному театрі відбулася прем’єра ораторії композитора Віктора Камінського на слова митрополита Андрея Шептицького в поетичному опрацюванні Ірини Калинець. Цей урочистий вечір із величавою музикою був присвячений беатифікації як Великого Митрополита, так і ще 17 єрархів та священиків Церкви — мучеників більшовицького режиму після Другої світової війни. Усіх Церква не в стані піднести до лику святих — їх сотні, а то й тисячі. Не був уведений у жодний беатифікаційний список і отець Іван Кипріян. Будемо сподіватися, що колись дійде черга у Церкві канонізувати й цього мученика. І тоді б моя казка могла бути закінченою. Але того хвилюючого вечора напевно і для нього і во славу його звучала висока і трагічна музика і наша молитва. І я зловив себе на гадці, що тоді промайнула перед моїм внутрішнім зором праведна постать отця — героя моїх дитячих літ. І я побачив цього праведника святим у білій Божій одежі, з ясним і добрим обличчям і останніми, почутими на землі, словами «Мир всім!».

Ігор Калинець

23 жовтня 1993 року в газеті «За вільну Україну» було опубліковано відкритий лист до Президента України та ієрархів Українських Православних та Греко-католицької Церков під заголовком «Чи збереже Україна свій духовний струмінь у християнському морі?». Це звернення підписали авторитетні особи в нашій державі. Серед них Ростислав Братунь, Михайло Косів, Роман Іваничук, Ярослав Ісаєвич, Олег Романів та ін. Підписав цей лист і поет Ігор Калинець. Однак, через кілька днів після публікації в газеті «За вільну Україну» з’явилася його ж заява про те, що він знімає свій підпис під цим зверненням. Які причини спонукали прийняти таке рішення? На це, а також на інші запитання пан Ігор погодився відповісти кореспондентові «Мети».

— Пане Ігоре, я бачив Вас у той момент, коли Ви, схвильовані, завітали до нашої редакції з проханням надрукувати заяву про зняття підпису під відкритим листом. Які мотиви змусили Вас піти на такий крок?

— Я підписав цей лист через свою неуважність, довіряючи людині, яка принесла його. Якраз був невдячний час для ретельного читання, аби вникнути у зміст. Звичайно, це вини з мене не знімає. І тільки повністю усвідомив свій гріх, коли лист з’явився у газеті. З багатьма думками листа я не згідний, в першу чергу саме як греко-католик. Трохи полегшало мені, коли опублікував заяву, що знімаю свій підпис. Але надалі чуюся винним перед своєю Церквою.

— Дозвольте довідатися, чи всі думки листа викликають Ваше заперечення. Як на мене, то є тут і плюси, на які необхідно звернути увагу вже нині.

— Власне з позитивного моменту цього документу я б хотів розпочати. Підтримую авторів, які ведуть мову про небезпеку засилля нетрадиційних релігій, псевдо і лжерелігій, шарлатанства й сатанізму в Україні. За прикладом не потрібно далеко ходити. Навіть у Галичині, де начебто релігійного вакууму немає, діє немало підозрілих вояжерів із Заходу та й Сходу, які винаймають великі залі та стадіони для своєї «науки», баламутячи людей. Врешті-решт, останні події в Києві навколо «Білого братства» підтверджують актуальність піднятої проблеми.

Слушною є думка про українське посольство у Ватикані.

Але ми, миряни і клир УГКЦ, повинні звертатися зі своїми болючими проблемами безпосередньо до папи. Чи, зрештою, до папського посла в Києві. Чи ми це робимо? Бо така людина, як Президент, який неприхильний до УГКЦ і намагається створити державну Церкву з однієї із православних всупереч закону про відокремлення Церкви від держави, не може бути нашим порадником і посередником у цій справі:Що у цьому листі викликало Ваш супротив?

— Занепокоєння відчув, коли побачив, що лист, в основному, спрямований проти Ватикану, який виявляється, є найбільшою загрозою для України. Ми це чули протягом всієї російсько-православної окупації.

Знаю, що нема ідеальних відносин між нашою Церквою і Ватиканом — і це завдяки натискові Москви на нього. Але Ватикан дав нам можливість відсвяткувати 1000-ліття Хрещення України-Руси, утверджуючи нашу Церкву в той час, коли нам було не під силу це зробити, ще до того, як Україна стала незалежною. Ми через папу, через Апостольську Столицю у 1988 році на повен голос заявили про свою тисячолітню християнську історію. Папа постійно доказує свою прихильність до нашої Церкви і нашого народу. Тому звертатися до Президента України із скаргою на Ватикан було недоречно.

Не можна ставити знак рівности між Ватиканом і Московським патріярхатом. Безперечно, не все мені зрозуміло про їхні взаємовідносини, але я впевнений, що ставити на шальки одних терезів Рим і Москву як «дві християнські імперії» помилково. Якщо Московський Патріярхат дійсно йшов з огнем і мечем, знищуючи нашу Церкву, заручившись підтримкою державної московської машини, то Ватикан не спирається на державні структури чи армії.

— Автори відкритого листа називають Київ нашим Єрусалимом. Що Ви думаєте з цього приводу?

— І це твердження є помилкове. Така позиція — це утвердження державної Церкви, незалежної ні від кого: чи то Риму, Москви, чи іншого центру. Це неправильно з погляду канонічности. Греко-католики мають свій центр — центр Вселенської Церкви — Рим. У цьому випадку Київ не може бути для нас Єрусалимом. Якщо в майбутньому відбудеться воз’єднання споріднених українських Церков у єдиний паріярхат, Київ стане патріяршим стольним містом для такої Церкви, зберігаючи своє підпорядкування Апостольському Престолові.

Застерігає і пункт у листі, де йдеться про заклик до Православних Церков і УГКЦ приступити до вироблення програми створення єдиного патріярхату Київської Церкви. Це питання в ідеалі є потрібне, але зараз ще не актуальне. Адже нині функціонують три Православні Церкви, ворожі поміж собою і ворожі до УГКЦ. Наразі потрібні переговори про ліквідацію конфліктів, суперечок щодо майна, розмови про взаємопорозуміння і співпрацю. А виробляти програму воз’єднання неможливо тому, що всі Православні Церкви категорично не приймають ідей Унії. Ми ж, греко-католики, знаємо, якою має бути ця програма, і не маємо права відступати від неї. Про неї ж заповідали великі мужі Української Церкви Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий. Суть її у тому, що ми мусимо дочекатися до того моменту, коли Православна (вже єдина) Церква стане справді національною і зрозуміє, що настав час повернутися в лоно Вселенської Церкви, як було це за часів Володимира Святого. Тільки на такій підставі можливий єдиний Патріярхат.

Хочу наголосити, що цей лист є образливим для нас напередодні 400-літнього ювілею підписання Берестейської Унії. Ми повинні підкреслювати, що берестейські домовлення врятували нас від національної та релігійної заглади, дали нам змогу зберегтися у своєму обряді. Натомість православіє кинуло Україну в смертельні обійми Московщини. І тепер збиває українців з орієнтації на християнську Европу.

— Які ще питання з життя УГКЦ хвилюють Вас нині і яких не торкаються автори звернення?

— Я вже колись говорив про пасивність нашої Церкви серед агресивних конкурентів. Наша біда в тому, що ми не маємо міцних церковних кадрів, які змогли б кількісно і якісно конкурувати достойно на Сході хоча б із римо-католицькими чи протестантськими місіонерами. Але це слабкість нашого росту. Проте хочу зауважити, що там, де наші священики, монахи і монахині з’являються, їх радо приймають і не відчувається ворожнечі чи недовіри з боку православного (а скоріше ніякого в релігійному відношенні) населення. Ми сьогодні повинні довести перевагу УГКЦ для повнокровного духовного життя нації, що формується. Ми маємо підкреслювати значимість 400-літнього ювілею Берестейської Унії. Кожен свідомий українець, незалежно від його теперішньої конфесійної приналежности, мусить зрозуміти, що майбутнє Українських Православних Церков — у з’єднанні із Вселенською Церквою. І це мало б бути ідеєю подібних листів греко-католицької інтелігенції до провідників держави і до всього нашого стражденного народу.

Розмову вів Іван Дорошенко
Передруковано з «Мети».

Без сумніву, треба вітати людину чи людей, які мають відвагу публічно визнати свою помилку чи свій нетактовний крок. Справді, це рідко трапляється, коли такий факт має місце, його належить привітати. Здавалось нам, що заява Ігоря Калинця належить до того типу заяв. Знаємо Ігоря Калинця як вдумливого і талановитого поета ще з тих застійних часів, це нас утверджувало в тому, що його заява, у якій ішлось про його відтягнення підпису від «Відкритого листа», який підписала низка визначних політичних діячів, науковців і діячів української культури, між якими був також підпис Ігоря Калинця. Зацікавлених змістом «Відкритого листа», що був звернений до Президента України та ієрархів Українських Православних і Греко-католицької Церков, відсилаємо до журналу «Патріярхат» за місяць грудень.

Редакція одержала вістку вже скоріше, що Ігор Калинець відтягнув свій підпис з-під «Відкритого листа». Не маючи до цього ближчих інформацій, ми цю справу промовчали. Це заставило нас ще і ще раз прочитати цього листа, і ми не могли нічого знайти такого, що було сказано неправильно, чи тим подібного. В останньому часі ми одержали газету, що з’являється у Львові, «Мета», що є офіціозом Львівської Архиепархії Української Греко-католицької Церкви, за 28.11.1993 p., де була надрукована заява І.Калинця.

На цьому місці не будемо переповідати заяви Ігоря Калинця, бо ми її нижче друкуємо, щоб кожний міг собі виробити свою власну опінію. Без найменшого сумніву, кожний відкритий лист чи заява ніколи не вичерпують цілости проблеми, все можна додавати і також віднімати, це річ впорядника даного документу, а згодом тих, що його підписують.

До того всього можемо сказати наступне, якщо справді Ігор Калинець щиро признається, що зробив помилку, підписавши відкритого листа, то маємо великий сумнів щодо його помилковости, але це його справа стверджувати свої почування.

Якщо ми сумніваємось у помилковості підпису, на що ми також маємо право, то у нас немає найменшого сумніву в тому, що дефінітивною помилкою Ігоря Калинця було не складення своєї заяви під назвою «Чуюся винним перед своєю Церквою», не довівши, в чому ця вина полягає? Чи часом тут не забагато сказано, бо ж у якому світлі залишає своїх співтоваришів, які підписали цей документ? Дивно, як можна чутись винним супроти своєї Церкви і в той же час дивитись на своїх товаришів, що разом з ним підписали, як непокаяних «грішників», бо ж вони не каються.

Із заяви випливає, що причиною його вини супроти своєї Церкви було те, що цього листа звернено до Президента України, бо, мовляв, він є «неприхильний» до УГКЦеркви. Не будемо тут сперечатися, чи Президент є прихильний, чи неприхильний до УКЦеркви, але ми знаємо дещо протилежне до сказаного. Незалежно від цього, чи Президент прихильний, чи неприхильний, нашим обов’язком є у першу чергу звертатись до Президента. Коли звертається Президент України в такій чи іншій справі, має своє значення. І. Калинцеві може Президент не подобатись, може його не любити з таких чи інших причин, але не слід забувати, що коли голова держави звертається до папи чи якоїсь іншої установи, це має свою вимову.

Нас ще більше здивувало, коли І. Калинець пише у своїй заяві: «…Але Ватикан дав нам можливість відсвяткувати 1000-ліття Хрещення України-Руси, утверджуючи нашу Церкву…», Мабуть, тут І. Калинець не знає, що він говорить, коли пише, що Ватикан дав нам можливість святкувати й утверджувати нашу Церкву. Ватикан не мав потреби давати нам жодної можливости святкувати наше тисячоліття хрещення Руси-України. Це було рішення Синоду нашої Церкви, Ватикан, а точніше Апостольська Столиця, піддержала нашу ініціятиву відзначення святкування, а Папа Іван-Павло II включився і разом з нами відзначав тисячоліття хрещення Руси-України. Українська діяспора й українські паломники, що прибули на святкування до Вічного Міста — Риму, яких було від дев’яти до одинадцяти тисяч, сподівались зі сторони Апостольської Столиці чогось особливого, якщо не визнання патріярхату УКЦеркви, то хоч піднесення до лику святих Слугу Божого Андрея і тим задокументувати й утвердити цю неповторну дату в історії нашої Церкви й українського народу. На жаль, наші сподівання розвіялись з димом. Про яке утвердження нашої Церкви І. Калинець говорить, трудно сказати. Власне на протязі довшого часу наша Церква змагалась проти деяких ватиканських сил, які намагались, щоб наша Церква розплилась у чужому морі, а не утверджувалась наша Церква сама своїми силами. Тоді у Ватикані віяло іншими вітрами. Остполітік не переставала діяти і діє посьогодні. Не потрібно нікого переконувати про утвердження нашої Церкви. Ми бачимо, як Ватикан утверджує нашу Церкву на Закарпатті чи навіть у сучасній Польщі. Тут можна багато ще назвати, але це вистачає, щоб побачити, що І. Калинець підібрав непереконливі аргументи для відтягнення свого підпису, а може, основного, чому він відтягнув свій підпис, не назвав!

Тому ми стоїмо на становищі, що сумніваємось у помилковості його підпису, але без найменшого сумніву твердимо, що заява І. Калинця, яку друкуємо нижче, була справді не тільки помилкова, але вона увела читача в блуд.

Микола Галів

7 березня 1992 р. о 14 год. біля оперного театру у Львові відбулося віче, на якому ставилася вимога регабілітації УГКЦ урядом України. Було багато промовців. Нижче подаємо виступ члена Клюбу греко-католицької інтелігенції поета Ігоря Калинця.

Текст був зачитаний з незначними скороченями.

 

Ми напередодні 400-ліття Берестейської Унії

Становище сучасної Української Православної Церкви у такому ж драматичному стані, що було й тоді. У кінці ХVI ст. Церква була в повному занепаді: безграмотність усіх верств церковнослужителів і мирян, низький рівень клиру, відсутність шкіл, матеріяльна убогість, невнормованість підпорядкування Церкви, залежність від усяких пройдисвітів з Царгороду, Москви та інших центрів православ’я тощо. До того ж у 1589 р. Москва отримала Патріярхат. Українська Церква опинилася перед загрозою повного поглинення московською патріярхією, можна було передбачити кінець нашої Церкви і крах духовного національного життя. Витримати конкуренцію з латинською чи протестантською Церквами з європейською освітою наша Церква була нездатна. Вона перестала бути престижною. Тому не дивно, що в цей час перестає бути православною (а отже і українцями), мало не вся знать нашого народу. Окремі потуги, як наприклад князів Острозьких, вдихнути життя в Церкву були спорадичними і льокальними. Тому єдиним виходом із кризи було повернення нашої Церкви в лоно Вселенської, і більшість суспільства зрозуміла цю необхідність. Історія і наш день стверджують, що це була мудра далекоглядна політика. На жаль, акція була ж понівечена самими українцями згодом, не без допомоги сусідів — поляків і росіян. Але це вже інша тема.

Греко-католицька Церква, помимо своєї драматичної історії, здобулася, як це передбачалося Берестейськими Угодами, на рівень Церкви загальнонародньої, свідомо національної і престижної. Ці здобутки, що в великій мірі були втрачені в другій половині XX століття, ми мусимо відновлювати і розвивати. Наша Церква — Церква українського народу, в цьому нема сумнівів. Кому ж, як не їй, бути в пошанівці в українській державі? За нею майбутнє — і це має зараз, напередодні ювілею Берестейської Унії, стати визначальним у церковній політиці на Україні. Порятунок здорової частини українського православ’я, а також нейтральної безконфесійної України полягає у поєднанні із Вселенською Церквою, із західьною цивілізацією, очевидно при збереженні східнього обряду, тобто вернутися до тих основ, на яких виростала Церква у княжій добі. Але це також інша тема.

Ми зі смутком визнаємо, що Греко-католицька Церква не є в належній пошані в незалежній Україні. Верховна Рада, уряд, президент, політичні діячі, різні державні структури абсолютно не розуміють значення цієї Церкви як народньої і національної. Дається взнаки не тільки імперська пропаганда російського православ’я, шельмування католицизму, в т.ч. і українського, але й незнання історії української Церкви або й взагалі історії України. Тому вищі урядові чинники відмахуються від проблем нашої Церкви, від необхідности її регабілітації. Вони ладні йти назустріч всяким неукраїнським чи навіть антиукраїнським конфесіям, лиш би не задовільнити хоч би мінімально потреби українських католиків у Києві і поза ним. Це велика помилка керівників держави і в першу чергу президента, свідчення їхньої недалекоглядности. Я вже не кажу про непорядність, бо в діяспорі наша Церква і греко-католики надають матеріяльну допомогу в створенні українських посольств, представництв. Та це лише один бік справи. Говорячи гірку правду керівникам сьогоднішьної України, яка ще не ствердила себе як держава для українців, віддаймо по заслузі і собі. Ми, як миряни і клир УГКЦ, також не на висоті, і про це свідчить наше віче, навіть якщо б воно проходило ідеально. Церковні справи, що вимагають знання канонічного права і прав, на яких збудовані взаємовідносини Церкви і держави, не вирішуються таким чином. На таких зібраннях ми можемо хіба молитися за успіх справи. А справи вершаться іншим шляхом. Про це я скажу далі.

Так, винні і ми, миряни. Наша зорганізованість слабка. Ряди товариств нечисленні, ми не маємо своєї преси (єдина газета «Віра батьків» перестала існувати). Наші депутати, яких вибирало греко-католицьке населення, далеко не всі обстоюють права нашої Церкви, не всі, наприклад, підписали листа як вірні греко-католицької громади в Києві аби мати свій храм у столиці. Подібна ситуація з депутатами нижчих рівнів. Чому сьогодні нема представників влади міста та области? Наш мирянський конгрес у Львові у серпні минулого року був всього-навсього вузьким семінаром, про який мало хто знав, а не всенаціональним форумом. Ми слабо стукаємо у двері святоюрської палати, не просимо інформації, що там діється. Безперечно, ми ще молоді миряни, не маємо досвіду співпраці з верховною владою Церкви. Все прийде з часом.

Обвинувачуючи себе, мирян, я також хочу дорікнути і керівництву нашої Церкви. Мій докір не тільки особистий, це гадка і Клюбу Греко-католицької Інтелігенції. Всі ми, миряни і священики, творимо Церкву. Але контакти між нами дуже слабкі. Ми розпадаємося на два незалежні тіла, розколюємо єдиний організм. Наші миряни, зокрема інтелігенція, завжди, принаймні за двох великих митрополитів — Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого — була у великій злуці з клиром. Клир, здавалось, був світським, а миряни — церковними. Миряни творили Церкву і світський загал, а клир освячував одне і друге. І Слуга Божий Андрей, і Блаженніший Йосиф були не тільки видатними церковними діячами, а й громадськими діячами, щирими українцями. І це було видно з їхньої щоденної подвижної праці. Мусимо із сумом ствердити, що ця прекрасна традиція занепадає.

Тому, мітингуючи сьогодні, ми не знаємо, що робить наш верховний клир у тій справі, в якій ми зібралися. Отже, церковна канцелярія мала б подати в суд усі необхідні матеріяли про незаконну ліквідацію нашої Церкви. Ми не знаємо, чи такі матеріяли зібрані і відповідно оформлені. Ми не знаємо імен адвокатів, якщо такі є, і як вони займаються цією справою. Ми також не поінформовані, чи все, що необхідно згідно канонічних прав, подала наша церковна ієрархія до Ватикану, аби отримати підтвердження патріярхату. Бо обвинувачувати Ватикан — це найлегше. Ми б хотіли про це знати.

Отож, винні всі сторони: держава, миряни і верховний клир.

Наша Церква напередодні ювілею Берестейської Унії виявилася пасивною. Ми стверджуємося, обороняючись. Православіє у занепаді як ніколи. Момент для нас сприятливий — Україна спрагло чекає правдивої християнської проповіді. Де наш поступ на Схід? Де місіонери, енергійні священики, яких чекають у готових громадах на великій Україні, Росії, Казахстані?.. Де преса, література про нашу Церкву, хоч би про Почаївський манастир? Невже Святоюрська гора думає обмежитися двотижневиком «Мета», який невідомо чи й доходить до своїх читачів, не кажу вже про незайманого читача по всій Україні. Народ зберігав Церкву в катакомбах не для того, щоб втішатися, як вона виходить, зализуючи рани, з підпілля. Вона має ствердити себе перш за все на своїй території як домінуюча Церква, але й подати приклад на всю Україну і поза нею, що тільки така Церква має слугувати Богові й Україні. В нинішньому багатоликому світі загубитися легко, але ми не маємо права губити Церкву Андрея і Йосифа — ми маємо понести її далеко на Схід, енергійно, переконливо, достойно, як це хотів Слуга Божий Андрей. Із Церкви, що в обороні, у Церкву тріюмфуючу, бо таку Церкву бачили наші предки, підписуючи Берестейську Унію.

* Автор статті Ігор Калинець — відомий поет, колишній в’язень більшовицьких тюрем і заслань, публіцист, релігійно-церковний і політичний діяч.