Григор Порохівник

В п’ятницю, 7 лютого 1997 року, в ранніх годинах блискавкою рознеслась по Едмонтоні сумна вістка, що невмолима смерть вирвала нагло з-поміж нас Григора Порохівника на 73-му році його трудолюбимого життя, активного члена української громади в Едмонтоні, відданого й неструдженого сина українського народу. Покійний належав до тих людей, що живуть для громади і віддають свій час, труд і знання для розбудови українського громадського й церковного життя. Зі своїм відходом залишив у глибокому смутку вірну дружину Марію, дітей Дарію, Христину з мужем Віктором і сина Данила, троє внуків, сестру Марію з мужем Василем Дідик в Україні, ближчу й дальшу родину та приятелів в Україні і в Канаді.

Похоронні відправи почалися у вівторок, 11 лютого, панахидою, а похоронні обряди в середу, 11 лютого ц.р., в катедрі св. Йосафата. В похоронних відправах взяло участь дванадцять священиків на чолі з о. мітр. Василем Гупалом адміністратором Едмонтонської Епархії. Під час обидвох відправ катедра була вщерть заповнена вірними, представниками суспільно-громадських установ і організацій, найбільше церковними організаціями, зокрема Братством Українців Католиків зі своїми прапорами. Під час панахиди співав катедральний хор. На Панахиді говорив про покійного о. В. Гупало, а слідуючого дня на похороні виголосив прощальну проповідь о. С. Войціховський. Жалібним співом хору достойно відпровадили тіло покійного на цвинтар св. Михаїла. Був це величавий похорон з найбільшими почестями, який едмонтонська громада пом’янула покійного, віддаючи йому останній салют. Поминки відбулися в парафіяльній залі «Верховина», на якому господарем був Петро Дацків, який розказав життєвий шлях покійного та прочитав вислови співчуття родині від о. д-ра А. Чировського, директора Інституту ім. Митр. Андрея Шептицького в Оттаві. Зі словом подяки від родини говорив зять Віктор, який висловився про свого тестя, як людину великого пережиття, доброго педагога, виховника не лише своїх дітей, але дітей в школах, де учителював та любячого батька і діда. Подякував усім, які брали участь в похоронних відправах.

Слово на поминках бл.п. Г. Порохівника

«Блаженна путь, якою нині йдеш душе», такий Прокімен в нашій Церкві при похоронах…

За народнім переказом говориться, що кожна людина має свою зірку, що являється на небі з її народженням, а гасне вона, коли перестане битись людське серце. І так, в ранніх годинах в п’ятницю, 7 лютого, останній промінчик видала зірка на небосклоні, і згасла на завжди, бо перестало битись серце Григора Порохівника на 73-му році його трудолюбимого життя.

З великим і невимовним смутком ми сьогодні відпровадили на вічний спочинок нашого дорогого друга бл.п. Гриця (так я кликав його за життя).

Народився Покійний 29 листопада 1923 року у батьків Василя і Анни Матвіїв в селі Берлин, поблизу повітового міста Броди, в західній Україні, був він близнюком своєї сестри Марії. Гриць виростав у свідомій селянській родині, яка дала йому добре християнське і національне виховання. Шкільне навчання почав у рідному селі в чотириклясовій школі, опісля батьки післали його на продовження навчання у м. Броди, де після двох років склав вступний іспит до першої польської державної гімназії. З приходом більшовиків у 1939 р. почався новий етап навчання в Радянській Десятилітній Середній Школі. З приходом німців на українські землі молодий юнак переживає зворушливий момент проголошення Акту відновлення Самостійности і Незалежносте Української Держави 30 червня 1941 р. під проводом Степана Бандери.

Осінню 1941 р. батько записав Гриця до продовження середньої освіти при Малій Духовній Семінарії у Львові, де у 1944 р. склав іспит зрілости (матуру). Так згадував Покійний про свій побут у Семінарії, цитую: «Роки навчання в Малій Духовній Семінарії у Львові враз із спільним життям з іншими студентами з усіх закутин Галичини випровадило мене у новий світ науки, політичних і організаційних кругів знайомств, контактів та активностей в рядах молодих студентських кадрів ОУН. На горизонті мого життя появилися нові провідні постаті, духовні й світські, а між ними не забутні велетні митрополит А. Шептицький, о. д-р Йосиф Сліпий, о. д-р Василь Лаба, які мали великий формуючий вплив на спосіб мойого дальшого світосприймання».

Зараз після матури вписався на філософічні студії в Українській Богословській Академії, ректором якого був о. д-р Й. Сліпий. Та недовго була можливість продовжувати студії, зближався фронт і треба було робити рішення, що робити дальше, чи їхати до батьків і жити під більшовиками, йти в ліс вступаючи в ряди УПА або в ряди Дивізії Галичина, чи йти з масовою еміграцією на Захід. Тодішний ректор Богословської Академії розуміючи критичне положення того часу звернувся до своїх студентів такими словами, цитую: «Дорогі діти! Якщо змога йдіть на Захід. Ми вже втратили гори життів і ріки крови, нам треба живих працівників, йдіть і здобувайте знання і такими працюйте для свого народу. Незадовго наш народ і наша Церква вас потребуватимуть. Тож готуйтеся для цього великого визову. Я в західному світі маю вже чи мало знайомств і приятелів. Я їх повідомив і просив їхньої опіки для наших молодих студентів. Вони знають. Ідіть і стукайте у двері католицьких університетів, академій і семінарій і я вірю, що вони вас приймуть. Поручаю всіх вас Покрову Пресвятої Богородиці».

З цими батьківськими словами тоді ще молодий студент пішов в мандрівку в незнане майбутнє. І так, осінню 1944 р. опинився у Відні, де під опікою Кардинала Австрії Інніцера вступив до католицької семінарії, коли зближався більшовицький фронт до Австрії Кардинал Інніцер поробив заходи, щоб дати змогу українським студентам виїхати до міста Падерборн у Вестфалії для безпечного продовження їхніх студій. Архиепископ Падерборну приятель Йосифа Сліпого із студійних років Лавренз Яґер став опікуном українських студентів, які продовжали філософські студії.

У 1946 р. відкрилась Українська Духовна Семінарія у Гіршберґу, Баварія і тут всі українські студенти переїхали на продовження студій. Весною 1948 р. частину студентів з Гіршберґу перенесено до м. Кулємборг в Голляндії і там покійний закінчив свої студії з кінцем 1948 р. Того ж року за старанням колишніх сусідів з рідного села, які ще в 1920-их роках виїхали до Канади, за допомогою яких вдалось йому емігрувати до Канади.

24 грудня 1948 р. прибув до Галіфаксу, а далі поїздом на захід, в околиці Вегравіль. З початку працював на фармі, а пізніше переїхав до Вегравіль, де знайшов працю. Тут включився в церковну і громадську працю та запізнавався з життям української громади в Алберті. Будучи членом хору запізнався з місцевою молоддю звертав свою увагу на дівчат, бо мав бажання бути священиком в жонатому стані. Розкривши свої пляни, тоді, перед Владикою Нілем Саварином не багато скористав, бо Владика Ніль категорично заявив, що йому не вільно висвячувати в стан єреїв жонатих кандидатів. Покійний Гриць запізнав Марійку Березовську, з якою 8 листопада 1950 р. повінчались. Тайну супружжя благословили о. Анастазій Химій — парох церкви у Вегравіль, о. мітр. В. Лаба його професор і о. В. Мартиник його приятель зі студій.

Молоде подружжя виїхало до Вікторії Б.К., де прожили вісім років. У Вікторії покійний помагав організувати українську католицьку парафію о. Николая, яка існує посьогодні. У 1958 р. переїзджають до Едмонтону, де влаштувався на працю у фірмі Шерет Ґордон і включився в громадську працю, став членом відділу ЛВУ тепер ЛУК. З того часу ми нав’язали близьке знайомство, яке продовжувалось до його смерти.

Покійний був активний в таких організаціях як БУК, КУК, Т-во за Патріярхат, НТШ філія Едмонтон, Укр. Нар. Дім, Т-во Професіоналістів, Асоціяція Учителів Алберти. Заразом, дальше працює над поглибленням свого знання і в 1967 р. записався на студії до Албертського Університету на факультет освіти, який у 1969 р. закінчив, одержавши диплом учителя. Крім цього на Богословській Колегії Нюмана в Едмонтоні поглиблює свої богословські студії. Як учитель працював у католицькій школі, а також був дорадником релігійного навчання українського обряду в католицьких школах Едмонтону. Також довгі роки був учителем української мови на Курсах Українознавства ім. Івана Франка в Едмонтоні. Часто виступав з доповідями та писав статті на поточні теми до української преси. З рамени БУК був довголітним керівником української радіо­програми. Багато праці вклав в церковні організації, зокрема в БУК, де сповняв ряд функцій, будучи кількакратно головою. Як богослов допомагав працею і порадами нашій Церкві. За віддану працю для БУК був відзначений членом ордену Лицарів св. Володимира і бронзовою медалею св. Володимира, на 17-ім Конгресі БУК у Вінніпезі 1992 р. За громадську працю був нагороджений Шевченківською Медалею на 18-му Конгресі КУК у 1995 р.

Він завдячував дуже багато вирозумінню і моральній піддержці своїй дружині Марії, яка завжди старалась помогти йому в його праці, а зокрема займалась вихованням дітей. Покійний був небуденною людиною, він відзначався великими прикметами духу, розуму і серця, якими Господь обдарував його. Був висококультурною, працьовитою людиною. Як справжній християнин ніколи не вивищував себе, не говорив про свою працю і заслуги. Служба Богові й Україні була змістом і метою його життя. Його відхід від нас дається дошкульно відчути щойно тепер, після його смерти. Так уже є, що часто не добачується і не доцінюється вартости людини за її життя. Він своєю жертовною працею і всюдиприсутністю притягав других, будучи для них заохотою і взірцем гідним до наслідування. Його заступити на різних відтинках буде важко. Через свою лагідність, товариськість, доброту, поради і услуги тішився загальною пошаною і любов’ю серед української громади.

Бачив занепад релігійного життя у наших церквах, зокрема серед молоді тут, у Канаді і тому болів цим. З великою радістю пережив проголошення Самостійности України і відродження нашої Церкви. Був щасливим, коли відвідав Україну, своїх рідних. Це для нього був дар Божий. Тому ще з більшим запалом працював уже для вільної нашої Церкви і її народу.

З відходом Григорія дружина втратила вірного мужа, діти — доброго тата, внуки — люблячого діда, а українська громада — щирого українського патріота.

В невимовному смутку пращаю тебе в дорогу вічности незабутній друже Грицю від імени своєї родини, від управ: ОУДФ в Едмонтоні, церковних організацій, в яких ти так активно працював та від всеї української громади Едмонтону. Горем прибитій дружині Марії, доням Дарії, Христі і її родині, синові Данилові та всій рідні в Україні і на чужині складаю від нас присутніх вислови найщирішого співчуття. Хоч Ти фізично відійшов від нас у ВІЧНІСТЬ, духово Ти не помер, бо Твоя праця, добрі діла збережуть на завжди у нашій пам’яті.

Хай канадська земля буде Тобі легкою мов рідна Брідська.

ВІЧНА ТОБІ ПАМ’ЯТЬ!

Петро Дацків

ПОДЯКА:

Складаю сердечну подяку Всечесним Отцям за відслуження похоронних відправ, преподобним сестрам за їх участь і поміч в похоронах, організаціям, які так масово взяли участь в похоронах, катедральному хорові, труноносцям, Петрові Дацкові за переведення тризною, за прощальні слова і зворушливий спомин про Покійного, всім нашим приятелям за вислови співчуття, зокрема о. Т. Приймі зі Судбурі, Юнт., і о. д-рові А. Чировському з Оттави та всім людям доброї волі, які брали участь в панахиді і похороні. Нехай предобрий Господь має Вас усіх у Своїй опіці. На нев’янучий вінок у пам’ять бл.п. мужа, тата і діда родина складає 100.00 дол. на пресфонд «Патріярхат».

Дружина Марія
діти Дарія, Христина з мужем Віктором і син Данило
внуки Никола, Домініка і Алинна

Ця доповідь була виголошена на 18-му Конгресі українців-католиків Канади в Едмонтоні 29 червня 1995 року

Не знаю, чи збіг це обставин, чи просто припадок. Саме цього місяця (червня) минає 400 років, коли всі єпископи Української Православної Церкви Київської Митрополії устійнили і виготовили листу умов, згідно з якими були готові привернути єдність з Римським Престолом. Це були т. зв. 33 Артикули, які мали нормувати відношення нашої Церкви з Римським Престолом на майбутнє. їх підписали всі єпископи Київської Митрополії без винятку, на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою. Ці Артикули не тільки становили умовини відношення між київською і римською Церквами, вони дуже чітко, а це дуже вагоме, зберігали і забезпечували ідентичність і самоуправність Київської Церкви. А самоуправність «суї юріс» Церкви полягає в тому, що вона не обмежується самою обрядовою відмінністю, але має владу керуватися власною дисципліною і власним церковним правопорядком.

Вже восени цього ж (1595) року вибрані представники-єпископи Київської Митрополії, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, вибралися в далеку дорогу до Риму, щоб там перед тогочасним Головою Вселенської Церкви Папою Клементом VIII в імені всієї Київської Митрополії і всіх її владик заявити готовість привернення поєднання з Римським Престолом.

Після довгої подорожі кінною валкою, яка тривала шість тижнів, пізньою осінню, давнім шляхом римських легіонів, прибули наші єпископи до Риму і вже 15 листопада явилися перед Святішим Отцем і передали йому узгіднені умови поєднання та супровідне письмо митрополита і всіх єпископів. Так почався передостанній етап процесу привернення єдности, який тривав більше як один місяць.

Після перегляду, аналізи і узгіднення усіх предложених документів Святіший Отець велів скликати загальну конгрегацію усіх присутніх кардиналів (33) в суботу, 23 грудня 1595 p., до Ватиканської Залі Константина для свідчення і прийняття присяги та ісповіді віри єпископів-делегатів Київської Митрополії. Учасниками були ще численні церковні достойники й державні представники.

Формальний ритуал урочистого довершення цього акту відбувся повною урочистістю римського церемоніялу, і на цю пам’ятку Папа наказав вибити пропам’ятну медаль та видав окрему буллю «Магнус домінус ет лаудабіліс німіс», сповіщаючи всьому світу про цю подію. В додатку Папа Климент VIII окремої декретом «Бенедіктус сіт пастор Ілле бонус» від 7 лютого 1596 року, звернувся до митрополита Михайла Рагози, щоб він скликав усіх єпископів Київської Митрополії на окремий синод для офіційного одобрення цього діла та його торжественного проголошення всім вірним митрополії.

Вибрані єпископи-делегати, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, не скоро покидали Рим, але своєю настирливістю добилися ще того, що 23 лютого 1596 р. Святіший Отець Климентій VIII окремим декретом «Децет Романум Понтіфіцем» («Годиться Римському Архиєреєві» ) визнав самоуправність нашої Церкви. Треба ствердити, що цього декрету (наскільки відомо) ніхто не анулював і він правно дійсний по сьогодні.

Залишилося ще торжеств енне проголошення цього привернення церковного єднання, а воно відбулося на окремому синоді Київської Митрополії, що був скликаний до міста Берестя на 6-10 жовтня (16-20 за н.ст.) 1596 року. Перед самим синодом два єпископи, Львівський і Перемишльський (під пресією найбагатшого і найбільш впливового українського магната, князя Константина Острозького, до речі, одного з ініціяторів поєднання) відтягнули свою ранішу згоду, стали з ним в опозицію і причинилися до розколу синоду на два табори: тих, що були за поєднання, і тих, що стали проти поєднання. Проунійне крило продовжувало наради в катедральній церкві св. Николая, а антиунійне крило в забудованнях князя Острозького. Обидва синоди проголосили один одного неправосильним, обидва кинули на себе клятву.

Проунійне крило під проводом митрополита, шістьох єпископів, трьох монаших архимандритів, частини шляхти, духовенства, вірних та в присутності представників Римської Церкви і польської держави торжественно проголосили церковне привернення поєднання Православної Церкви Київської Митрополії з Римським Престолом.

Було це привернення єдности з римським проводом Вселенської Церкви, а не унія з Латинською Церквою. Будь-який обрядовий уніформізм був для нашої ієрархії немислимий і протиприродний, бо ж саме обряд в умах нашого народу уважався тотожністю Церкви.

Ось так приблизно виглядає сконденсований зразок берестейської події з 1595-1596 років.

Ця подія є дуже важною в історії нашого народу, бо поперше: незаперечним лишився факт привернення церковного поєднання з Римським Престолом, за яким Київська Митрополія формально і канонічно (хоч не в цілості) стала частиною Вселенської Католицької Церкви і, подруге — ця подія, як ніяка інша, викликала найбільшу та найдовше тривалу внутрішню боротьбу, яка поділила наш народ на два табори, що залишились посьогодні: на католиків і православних.

Багато про цю подію писалося і говорилося, по-різному і всіляко її пояснювали на протязі вже чотирьох сторіч. В більшості це були полемічні писання противних собі сторін і дії гострого взаємного поборювання, які творили ворожнечу, недовір’я, брак пошани, обвинувачення у зраді тощо. Все це витворювало атмосферу, яка ніяк не сприяла національній єдності. На жаль, ще й сьогодні загал наших вірних дуже мало про цю подію знає, як теж про її причини, умови поєднання і наслідки. Ці й багато інших питань потребують кращої обізнаности, осмислення і розуміння, якщо бажаємо як слід належно і корисно відзначити 400-річні роковини. Хтось сказав, що незнання — це найбільший ворог людини і воно справді так мається. Недаром серед такого невігластва натворилося всіляких прерізних версій і упереджень, здебільша стереотипних узагальнень і ворожих самій ідеї церковного поєднання, як ось:

Що Берестейська Унія — це зрада батьківської православної віри.

Що її творці — це єпископи-апостати, які керувалися тільки особистими користями.

Що це польська і єзуїтська інтрига для латинізації і польонізації вірних нашої Церкви.

Що це ізольований галицький феномен тощо.

Очевидно всі вище згадані опрокинення є безпідставні.

На жаль, справа Унії досьогодні ще не як слід належно опрацьована в історії нашого народу. Звичайно маємо дві версії, залежно по якій стороні її автор, хоч треба завважити, що повно об’єктивної історії таки не найти. Треба також завважити, що багато від’ємних поглядів появилося навіть і в наших істориків під впливом безкритично прийнятих московських джерел.

Приємним і потішаючим одначе є те, що новітні історіографи не обмежуються до джерел, тенденційно звужених московськими і фанатико-православними істориками, але стараються використати чим раз більше доступні джерела нашої історії і традиції і таким чином поглибити знання в дусі правди.

Визначний церковний мистецтвознавець і історик д-р Дмитро Степовик, хоч сам православний, він же професор Духовної Православної Академії в Києві, пише: «Багатовікова традиція малювати наслідки Берестейської Унії тільки в чорних барвах виробила в умах деяких учених і діячів Церкви справжній «антиберестейський синдром».

Отже, не можна нам залишатися невіжами, а треба пізнати нашу минувшину. Кажуть, хто не знає свого минулого, не вартий і майбутнього. Йдеться тут про нашу тисячолітню церковну традицію, що нас єднає духово з нашими предками й прийдешніми поколіннями. «Пам’ятайте, що нарід, який не знає або згубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з землі» (Завіщання Патріярха Йосифа). Тож з перспективи 400 років треба нам хоч в загальних рисах пізнати генезу цієї події, пізнати її основні начала, наслідки, правні зобов’язання, а також наші завдання під цю пору. Хай отже рік, який стелиться перед нами, стане також часом нашої духовної підготовки для належного пізнання так важної події нашої історії і тим самим кращого розуміння нашої ідентичності!

Щоб хоч дещо краще зорієнтуватися в курсі справи, киньмо коротенько оком в історію.

Наші предки прийняли Христову віру 988 p., яка була одна і неподільна як в Західній, так і в Східній Церквах. 1000-ліття цієї події ми святкували перед семи роками.

До постійного розколу дотепер одної Святої Соборної і Апостольської Церкви прийшлося в 1054 р. в Константинополі (66 років після охрещення Руси), коли Патріярх Керулярій і висланий кардинал-представник римського папи Лева IX Гумберт в розгарі диспутійних емоцій кинули на себе анатему. Київська Митрополія, як духовна дочка патріярхії Царгороду, пішла за повеліням своєї духовної влади, хоч, втішаючись правом самоуправи, ніколи офіційно не зривала зносин з Римським Престолом, а її митрополити два рази були учасниками унійних спроб привернення поєднання. (Митрополит Петро Акерович на Ліонському Соборі 1245 р. і митрополит Ізидор на Флорентійському Соборі 1439 року).

12, 13 і 14 століття приносять нашому народові великі зміни. Княжі міжусобиці, монгольсько-татарські нашестя пустошать духовне і політичне життя княжої держави. Наші землі правобережної України переходять під панування Литовсько-Польської держави і римо-католицьку пресію, а північно-східні терени під московщину, яка починає формуватися з татаро-монгольського гнізда, скоро зростає в силу, усамостійнюється в окремій митрополії і в 1589 р. творить Московську Патріярхію.

На світовій арені (на сході) мусульмани 1453 р. здобувають Царгород і кладуть кінець Візантійській імперії. Патріярх тратить свободу дії і стає безправним підданим турецьких султанів. Наша Церква втрачає постійний духовний корм і провід.

В 16 ст. на Заході постає протестантський рух, який до основ струшує Католицькою Церквою і яка в процесі оборони т. зв. контра-реформації творить екстремну централізацію влади і уніформізм. На жаль, деякі аспекти цієї централізації і уніформізму (Тридентського Собору) практикується ще й по сьогодні, не зважаючи на спроби ІІ Ватиканського Собору хоч в дечому пристосуватися до потреб 20 століття.

Україна, втративши свій державницький статус, стала м’ячем гри політичних сил і експансивних амбіцій наших сусідів. У висліді Київська Митрополія, яка силою обставин стала також ерзацом державности для свого народу, дуже й дуже занепала. Задля безвладности царгородських патріярхів митрополити стали залежні від світської влади Польсько-Литовської держави. При митрополитові залишилося тільки право святити номінованих королем кандидатів на єпископа, якими часто були світські люди, без богословського знання, а тільки задля королівської протекції і суми заплачених грошей. Це були т. зв. «церковні хліби», а давали їх кому хотіли, звичайно за заслуги політичні й мілітарні. Нічого дивного, що на єпископські престоли попадали люди, зовсім негідні, неуки, а то й цілком не моральні. Єпископи, купивши за великі гроші такі почесті, старалися відзискати ці гроші через продання церковних дібр, загарбання манастирських маєтків і роздавання парафій негідним священикам, вони жили неморально. Ясно, що при таких обставинах не могло високо стояти рядове духовенство, світське і монаше. Головною прикметою такого духовенства була груба темнота, відсутність загальної освіти і незнання елементарних правд віри, якої вони мали вчити інших. В додатку тут різко проявився шовінізм та наступ польської держави через перетягання на римо-католицизм, що з часом провадило до ополячення.

Велика частина української аристократії і шляхти, замість двигати долю своєї Церкви і їй помагати, йшла дорогою найменшого опору, почала її покидати, бо хотіла втішатися привілеями польських магнатів і їм набридла темнота духовенства, брак заспокоєння релігійних і духовних потреб. Наші шляхетські роди спочатку завзято боронили православ’я, скоро втратили інтерес, а ставши польськими магнатами, стали завзятими гонителями православної віри ще далеко до Берестейського Синоду.

Найновіші студії документально устійнюють, що основним поштовхом Берестейської Унії було бажання єпископів двигнути Українську Церкву з жахливого упадку.

Українська Церква найшлася, так би мовити, в трикутнику духовного нидіння і повільної смерти, поміж римо-католицьким месіянізмом Польщі й православним єдиновірством Росії, яких імперські й колоніяльні інтереси саме тут схрещувалися, а далекий духовний центр Церкви-матері в Царгороді став паралітиком в руках мусульманів.

Залишалося або златинізуватися в римо-католицькому уніформізмі й ополячитися або втопитися в московському православ’ї і зрусифікуватися. Так чи інакше — тратити свою віковічну духовну спадщину, свою ідентичність, стати безбатченками.

Серед такого, здавалося б, безвиглядного положення владики нашої Церкви таки побачили світло ще одного рятунку, а це — привернути єдність з Римським Престолом, Апостольським центром, який єднає всіх в любові без уваги на культурні різниці і без амбіцій територіяльних експансій, єдність, яка існувала в часі приходу християнства в Україну за князя Володимира. Ось такі були головні причини процесу привернення поєднання з Римським Престолом. Подібним шляхом пішла Мукачівська єпархія нашого Закарпаття під володінням Мадярщини 1646 року, через т. зв. Ужгородське привернення єдности.

Різними шляхами пішли в мандрівку обидві гілки одної колись Київської Митрополії. Після розпаду Польщі з кінцем 18 ст. більшість українських земель опинилися під владою Російської імперії. З’єдинена Церква збереглася тільки на тих землях, якими заволоділа Австро-Угорщина, де також пережила коротку добу світлого відродження під проводом своїх духових титанів — митрополита А. Шептицького і його послідовника Йосифа Сліпого. Після Другої світової війни вона впала жертвою російсько-комуністичного переслідування і в 1946 р. офіційно перестала існувати, а неофіційно перейшла в катакомби. Після 40 років тяжкого переслідування, поранена фізично й духово, за промислом Божим, ця наша з’єдинена (Католицька) Церква вийшла до оновленого життя.

Нез’єдинена (Православна) Церква недовго після договору в Переяславі була підпорядкована Московській Церкві і як така перестала існувати, потонувши в російському православ’ї. І хоч тут і там виринали самостійницькі прояви, вони були жорстоко нищені або монопольовані Москвою згідно з давнім римським принципом: «Поділяй і володій». Не припадок це, що сьогодні навіть у вільному Києві вільної України є аж три Патріярхи УПЦеркви.

(Закінчення з жовтневого числа 1995 р.)

Що ж дав нам акт Берестейської угоди?

Визначний наш історик-богослов о. Атаназій Г. Великий, ЧСВВ, дав таке його означення: «Це конституція українського католицизму, важна досьогодні. Це один з важливіших актів всього християнства і ним він залишиться ще на довго, поки ця конституція не буде зревідована в ширших цілостях, що й застерегли собі єпископи, ставлячи таку перевірку між умови свого порозуміння з Римським Престолом. Ці умови підтвердив і недавній Вселенський Собор Ватиканський у своєму декреті «Про Східні Католицькі Церкви». І продовжує він:

«Справді… українському дослідникові стає приємно, що в ті далекі й буремні часи народнього політичного лихоліття були такі великі, прозорливі церковні мужі, які творили великі діла й були справдішніми провідниками своєї Церкви і свого народу, не вагаючись за свою поставу перенести і зневагу, і гоніння, і незрозуміння від своїх таки людей…».

Щоб не бути тенденційно суб’єктивним, даймо слово визначним одиницям Православної Церкви:

Єпископ Всеволод (первоієрарх Української Православної Церкви в Америці) каже: «Із заключенням Берестейської Унії митрополит і ієрархи не гадали, що вони вносять щось нового, і не мали жодного наміру змінювати й позбавляти православну віру. Вони визнавали Церкву Риму, яка «предсідає в любові» за словами св. Іпатія Антіохійського: вони визнали Римську Церкву як «православну по вірі й католицьку в любові» — фраза, яку часто повторяє Святіший Папа Павло ІІ. Всі Отці Берестейської Унії вірили, що відновлення єдности з цією Церквою було відновленням, яке не було ніколи зломане й що це було в найкращих інтересах Київської Церкви» (Логос, 1-2, 1993).

Згадуваний уже д-р Д. Степовик пише: «Греко-католицька Церква в Галичині й Закарпатті, зв’язавши старе українське православ’я з католицьким Римом, — не спольщилася, не полатинилася, а стала поступово непохитним охоронцем старовинних звичаїв, народньої обрядовости, візантійської літургічної практики. Те, що втратило українське православ’я над Дніпром, потрапивши у міцні «обійми» ієрархії Російської Православної Церкви, зберіг український католицизм східнього обряду, побудувавши в боротьбі з латинниками — з одного боку і ортодоксами — з другого, справді народню Церкву. … Зближення цієї Української Церкви з народом у Галичині й Закарпатті, плекання нею традиційних національних вартостей зробило значною мірою Галичину «П’ємонтом України», на який могла покластися у тяжкі моменти і Східня Україна».

Іван Драч (визначний поет і особистість політичного сьогодення в Україні) в інтерв’ю відповідав на запити так: «Я органічно віруючий!.. Той, хто скидав хрести з нашої церкви в селі,завжди був для мене вовкулакою». «Чи я православний? Мабуть, так, бо з православного краю. Чи я греко-католик? А чому б ні? Це, можливо, найбільше українська з усіх конфесій і душею, і мовою, і суттю, і довготерпінням» («Сучасність», ч. 1, 1995, ст. 166). Чи сповнилася благородна візія отців Берестейського з’єдинення?

Щоб бути справедливим, треба відповісти: так і ні! Так! Бо наша Церква після віків переслідувань і кровавих жертв за вірність Римському Престолу вийшла побідною і тріюмфально. «Це чудо нової і новітньої історії і одна із загадок Промислу Божого, що вона (Уніятська Церква) вижила, живе і тепер воскресає, мов фенікс. Уже одне це чудо повинно спонукати кожну неупереджену людину об’єктивніше розібратися у фактах та глянути на світло і тіні Берестя чесно і чисто». Так пише д-р Д. Степовик.

Ні! Бо через віки чимало із 33 Артикулів, які відносилися до нашої обрядово-духовної ідентичності, були нехтовані, стали надщерблені, а то й змінені. Іронія у тому, що багато тих змін прийшли до нас не конечно під пресією Риму, а таки заходами своєї наївности й ігнорації, тому що вони чомусь видавалися «більше католицькі», а про що так глумливо дорікали нам самі поляки: «Чуже хвалите, свого не знаєте, самі не відаєте, що маєте». Задля нерішучости, поблажливости і браку єдности нашого церковного проводу ми у великій мірі втратили також самоуправний статус нашої Церкви і законну владу Київських Митрополитів, бо, мовляв, «Рим краще знає потреби нашої Церкви». Навіть Замойський Синод (1720), який привів до значного оздоровлення Церкви, «скасував ряд православних обрядів, канонічно узаконив латинські нововведення у культову практику греко-католиків» (Крижановський і Плохій: «Історія Церкви та релігійної думки в Україні»). Такі нехтування Берестейської Угоди вже в наші дні ми до болю переживали після Другого Ватиканського Собору і переживаємо посьогодні. Сьогоденний стан нашої Церкви у вільній українській державі є яскравим прикладом потоптання берестейських умов.

Як болісно звучать слова глави нашої Церкви, Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана на вид, що творять з його Церквою-Матір’ю в Україні професіонали ватиканської політики: «Дивною нам видається одна річ, а саме, що на наших рідних землях треба доказувати нашу територію, хоч від хрещення Руси-України наша Церква була в повній єдності з Вселенською Церквою… Дивною для нас є та вимога доказування, що наша рідна земля є нашою територією, під час, коли інші католицькі конфесії, які прийшли і зайняли деякі місця на ній, того обов’язку не мають…». І бліднуть тут взнеслі рішення стосовно Східніх Церков Другого Ватиканського Собору, бліднуть глибокі змістом декрети окремих папів, а між ними й Івана-Павла ІІ в його Апостольському Листі (17 січня 1988 p.), де кажеться: «… характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не проходить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого Закону, яким ці Церкви втішаються з часів Апостолів».

Чомусь у практичному приміненні засвідчуємо якусь іншу інтерпретацію. Не знаю, може я перечулений, нехай простить мені Господь, але такі заяви звучать як статті колись радянської конституції «про свободу релігії і право кожної республіки покинути союз включно до відокремлення». Чи пам’ятаєте? Вони, ці заяви, звучали напрочуд гуманно, а насправді були так дуже драконсько-нелюдяні.

Які ж наші завдання тепер?

Поперше. Вернутися до начал 33 Артикулів Берестейського Акту і мужньо стати в обороні своїх законних прав та діяти, як писав о. Атанасій Великий, ЧСВВ, «Конституція Українського Католицизму». Інакше та самоуправність виглядає більше маревом, ніж дійсністю. Це історичне завдання наших владик і всіх нас. Ось заклик Блаженнішого Глави нашої Церкви: «Благаємо, щоб наші владики всі разом співпрацювали зі собою, стараючись про добро нашої Української Греко-католицької Церкви. Бо разом з’єднані, можемо при Божій допомозі перемогти всі перешкоди, а розділені, як каже Святе Письмо: «Кожне царство, розділені в собі, запустіє і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Як близький цей голос до заклику своїм співєпископам покійного Патріярха Йосифа: «Дорогі співбрати в єпископстві! В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі».

Ні! Києво-Галицька Митрополія не вимерла, як це дехто сьогодні інтерпретує. Ми тільки шукаємо справедливості!. Нам не потрібно жодної ласки, ні привілеїв, але бажаємо користуватися нашими правами, які були забезпечені нам під час підписання точок домовлень в Римі 1595 р. і офіційно прийняті В Бересті 1596 року.

Ось наприклад, візьмім для ілюстрації теперішню проблему жонатого священства. З подивом і признанням приходиться навести слова достойного владики Василія Саскатунської єпархії (Едмонтон Католік Репортер): «… коли уважаємо себе частиною Української Церкви, ми можемо також висвячувати тут жонатих кандидатів. Я є такий самий єпископ, як єпископи в Україні, і якщо вони можуть уділяти ієрейських свячень жонатим на Україні, то можу і я». Не менше признання заслуговує настанова Митрополита Михаїла (Едмонтон Джорнал 06.05.95): «Моїм пріоритетом є відстоювати історичне право нашої Церкви висвячувати жонатих кандидатів на священиків. Якщо ситуація не покращає, я буду змушений робити рішення, як це вже зробив владика Василь Філевич у Саскатунській єпархії».

Подруге: Продовжати працю церковного з’єдинення в нашому народі. Ось що заповідував нам Патріярх Йосиф: «Найближчі нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні й народні звичаї, спільна двотисячна культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви. Всі ми, католики й православні, боремося за постання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших віруючих. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа». А в останньому листі Святішого Отця Главі нашої Церкви Патріярхові Мирославу-Івану читаємо: «не жаліти жодних зусиль, щоб вони (ці точки) стали поштовхом до єдности з нашими братами Православних Церков…». Патріярх УАПЦ Димитрій каже: «Жодних відмінностей, ні літургічних, ні канонічних між нами немає. Нас роз’єднали і продовжують роз’єднувати злі людські сили».

І знову слова Папи Івана-Павла ІІ: «Дорогі Брати, призадумавшись над спільним початком вашої історії і вашої віри, в пам’ять хрещення вашого спільного Отця Володимира, оживіть, для добра цілої Церкви, тугу за єдністю. Шукайте пристрасно тієї єдности, що була дана вашим батькам у чудовій події Хрещення у водах Дніпра» (10.03.87).

Наш великий Митрополит А. Шептицький часто повторяв: «Жоден нарід на світі не терпів так багато з причин нещасного церковного поділу, як український нарід».

Знаємо, що Католицька і Православна Церкви зняли взаємну клятву 1965 року, у якій прожили довгі-довгі віки. Вселенський Патріярх Атенагорас і Папа Павло VІ стрінулись і обнялись поцілунком миру, даючи силу і зміст світовому екуменічному рухові. Знаємо, що наші Церкви-посестри в 1596 році кинули на себе клятву і ця клятва тяжить на нас посьогодні, правосильна вона чи ні. Хто зна, чи всі ті наші історичні терпіння не е наслідком цього братнього прокляття (Думка о. д-ра Андрія Чировського). То ж буде справжнім християнским благородним ділом, коли ієрархи наших Католицької і Православної Церков подадуть собі руки, обнімуться в любові і радості і звільнять себе від тягарів прокляття. Добрий і милостивий Господь напевно щедро благословитиме такий почин. Ми не чекаймо, що аж між Римом, Константинополем і Москвою дійде до якогось великого поєднання, а робім це самі в нашому народі, бо ніхто за нас цього не зробить.

Потрете. Домагаємося, щоб миряни-вірні нашої Церкви, Божий Люд, що його так влучно називає II Ватиканський Собор, були справжнім співвласником цієї нашої найбагатшої духовної спадщини, світла понад тисячолітньої Божої Благодаті в нашому народі. Миряни нашої Церкви — це не тільки пасивні консумери, але активні співтворці церковного життя. Мирянам треба постійно кваліфікуватися у різних ділянках християнського життя і думання. Наші вірні зберегли нашу Церкву в Україні. Наші вірні, без перебільшення треба сказати, врятували існування Української Католицької Церкви в Канаді. О. д-р О. Баран у своїй праці «Релігійні й соціяльні проблеми УКЦеркви в Канаді» так і пише: «Повній віднові церковного життя найкраще прислужилося створення католицької світської організації під назвою Братства українців-католиків» (Тоді ще не було поділу статевого ні хронологічного). Я це підкреслюю сьогодні, бо наш Конгрес якраз є збором мирянських організацій нашої Церкви в Канаді.

Запрошення нашого Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана до участи мирян у найближчому Соборі нашої Церкви — це небуденна подія. Ми її найщиріше вітаємо і хочемо бути активними учасниками цього історичного збору.

Почетверте: Ні на мить не переставаймо благати заступництва Богородиці, Матері-Покровительки нашого краю, щоб Господь благословив нас у наших змаганнях. Ось за два місяці будемо відзначувати 4-ті роковини волі нашого народу і держави — дослівно чудо, яким поблагословив нас Господь. У Божому Промислі і світле майбутнє нашої Церкви, як це заповідував на кончині свого життя сл. п. наш святець Митрополит А. Шептицький.