Хрещення Русі

МИХАЙЛО ЮЛІЯНОВИЧ БРАЙЧЕВСЬКИЙ — кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту археології АН УРСР.

Народився 1924 року в Києві. 1948 року закінчив історичний факультет Київського державного університету імени Т. Г. Шевченка. В 1955 році захистив дисертацію «Римська монета на Україні». У колі його наукових інтересів — історія та археологія ранніх слов’ян і Руси.

Донині користується великою популярністю так звана «Володимирова легенда», в основу якої покладено клерикальну концепцію хрещення Руси. Відповідно до неї Русь залишилася язичеською до кінця X століття, християнізація її була здійснена волею Володимира Святославича, за що його возведено у ранг святих і «рівноапостольних». Євангельська легенда розповідає про зішестя Святого Духа до апостолів на п’ятдесятий день після воскресіння Христа; то було прилучення Христових учнів до Божественної благодаті. «Володимирова легенда» стверджувала аналогічне озаріння київського князя, що мало поставити його на один щабель з апостолами.

Насправді ж, утверджувалось християнство у східніх слов’ян набагато складніше. Процес цей тривав майже тисячоліття і пройшов ряд стадій, часом досить драматичних.

Сто років тому у зв’язку з 900-річчям хрещення Руси Ф. Фортинський здійснив спеціяльне дослідження, відшукуючи відомості про акт 988 року в іноземних джерелах. Виявилось: в жодну хроніку, в жоден документ не вписано і рядка про хрещення Руси за Володимира Святославича. Деякі автори (Титмар Мерзебурзький) згадують особисте хрещення київського князя, але про навернення його країни в лоно Христової віри — ані слова.

Єдиний виняток — хроніка арабського християнського письменника Ях’ї Олександрійського. Його повідомлення — дуже лаконічне (буквально одним реченням), що живовидячки відбиває київську тенденцію 30-х і 40-х років XI століття, коли й формувалась «Володимирова легенда».

В чому ж справа? Як пояснити цю дивовижну «змову мовчання»? Дуже просто: справжнє навернення Руси (країни і держави) відбулося задовго до Володимира, і сенс акту 988 року полягав у поверненні християнству функції державної релігії Київської Руси. В очах тогочасної ойкумени Русь була християнською країною від 860 року.

Процес утвердження християнства у східніх слов’ян був довгим і складним. Нова віра почала поширюватися серед населення Східньої Европи ще в перших століттях нашої доби. Про це знаходимо відомості в численних пізньоантичних джерелах — у Тертуліяна, Афанасія Олександрійського, Епіфанія Констанцького, Іоана Златоуста, Євсевія Ієронима, Теодорита, Гермія Созомена. У першій половині ІV століття християнство здобуло визнання і почало посідати панівне становище в Римській імперії. Імперія з ворога і гнобителя нової віри перетворилася на її могутній оплот.

Саме в ІV столітті, як свідчать археологічні дослідження, в Черняхівській культурі змінюється поховальний обряд (тілопокладення в ямах, орієнтовані головою на захід). Дослідники (Е. Симонович) закономірно пов’язують це з поширенням християнських ідей. Знайдена в одному з черняхівських поселень формочка для відливки натільних хрестиків не залишає сумніву, що серед носіїв тієї культури в першій половині І тисячоліття н.д. вже існував численний християнський прошарок.

Процес спонтанного проникнення християнської віри в східньоевропейське (в тому числі і східньослов’янське) середовище діяв протягом 1 тисячоліття н.д. з великою інтенсивністю. Бурхлива доба великого переселення народів провокувала карколомні зміни і повороти в становищі європейських країн і народів. Падіння Римської імперії під тиском варварів, звичайно, підважило авторитет нової релігії, але не могло перетнути шлях її переможній ході.

Внутрішній зміст процесу мав соціяльно-економічну природу. То була епоха остаточного краху античного рабовласництва і формування нових, прогресивніших, феодальних відносин. Східні слов’яни опинилися у центрі глибоких змін і потрясень. Особливо швидкими темпами формувався новий соціяльний лад у другій половині тисячоліття. У провідних европейських країнах (в тому числі й на Русі) цей процес завершився в середині IX століття.

Формування феодальних відносин у східніх слов’ян розтягнулось від II до IX століття і завершилось в роки правління Аскольда — останнього представника династії Києвичів на київському престолі і одного з найвизначніших політичних діячів свого часу.

Нова феодальна база потребувала і нової надбудови, у тім числі — ідеологічної. Нею і стало християнство. Зубожіле давньоруське поганство вже відслужило свій вік. Воно не відповідало вимогам доби і мусило відступити.

Наприкінці VIIІ — на початку IX століття окремі слов’янські володарі запроваджували у своїх володіннях християнську віру, оцінивши її переваги та перспективність: Зокрема, ми знаємо руського зверхника Бравліна, який хрестився на переламі цих століть, після здобуття таврійського міста Сурожа (нині Судак). Подібні льокальні акти готували грунт для тотальної християнізації, що й сталося за Аскольда.

Часи правління того зверхника, що прийняв імператорський титул кагана, були добою нечуваного піднесення молодої Київської держави. Русь впевнено виходить на міжнародню арену і здобуває визнання найсильніших держав ойкумени. Найвидатнішим досягненням була серія походів на Візантію та укладання вигідних для Руси договорів з греками. Зокрема, гучною перемогою увінчався похід Аскольда на Константинополь 860 року, одним з наслідків якого і стало перше запровадження християнства в Київській Русі. Про цей акт (на відміну від акту 988 року) маємо числені повідомлення в джерелах як вітчизняного, так і чужоземного походження.

Головним і найавторитетнішим документом вважаємо енцикліку (окружне посланіє) константинопольського патріярха Фотія, який здійснив обряд хрещення Аскольда та його наближених.

Фотій писав: «Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато й часто говориться і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши інші народи і через те надто запишавшись, вони підняли руки на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди».

Важливим є й свідчення Константина Багрянородного, що займав імператорський престол з 913 по 959 роки. Цей автор писав ретроспективно, але користуючись надійними джерелами. Крім того, відомості про перше хрещення Руси знаходимо і у візантійських хроністів XI століття: Скилиці, Зонари, Михайла Гліки, у Продовжувача Феофана, у Продовжувача Амартола та інших. Як бачимо, акт цей широко відзначений і зафіксований в грецькій історіографії.

Дуже важливі свідчення знаходимо і у східніх авторів — у Ібн-Хордадбега, ал-Марвазі, ал-Масуді. Вони теж повідомляють про запровадження християнства на Русі задовго до Володимира, хоча й не називають твердої дати, ані конкретних імен.

Але найважливіші для нас — повідомлення вітчизняних джерел. Тут, однак, ми стикаємося з несподіваними труднощами. «Володимирова легенда», що прагнула приписати справу християнізації Руси одному Володимиру Святославичу, фатально відбилася на літопис­ній традиції. Всі тексти, що містили опис акту 860 року, як довели найновіші текстологічні дослідження, дуже докладні й емоційні, були рішуче вилучені з літописних зведень і використані в епізодах, присвячених Володимировому хрещенню 988 року.

Але, на щастя, виразні сліди первинної традиції лишилися. Так, в Никонівському зведенні знаходимо спеціяльний розділ «Про князя руського Аскольда», де подано скорочений виклад оповідки про хрещення названого зверхника. В цьому епізоді давньо-руську традицію було доповнено відомостями, запозиченими з грецьких хронік (Константина Багрянородного та його наслідувачів).

Хрещення Руси за Аскольда відзначено ще в ряді творів — в Густинському літописі, в київському «Синопсисі», а особливо — у В. Татіщева. Як відомо, цей автор, що жив і писав у першій половині ХУШ століття, користувався численними джерелами, що не дійшли до нас. Серед них і знаменитий Іоакимівський літопис, що породив стільки суперечок в пізнішій історіографії. В цьому творі теж містилися відомості про Аскольдове хрещення Руси, які дали підстави В. Татіщеву проголосити Аскольда «першим руським мучеником», тобто особою, канонізованою Православною Церквою, — «а що в Святці не внесений, то від забвенія історії».

Таким чином, не підлягає сумніву, що найдавніше київське літописання містило належні відомості про першу християнізацію Руси, які пізніше (в часи Ярослава Мудрого) зазнали істотної деформації і прямого нищення. Це було зв’язано з підготовкою канонізації Володимира Святославича, батька Ярослава, як одноосібного просвітника Руси.

Коли ж конкретно відбувся акт першого хрещення Київської держави? З приводу цього в літературі точилася досить гостра полеміка. Дослідники вбачали протиріччя у свідченнях візантійських джерел — найбільш достовірних і авторитетних.

Енцикліка Фотія не має твердої дати, але не могла з’явитися пізніше 867 року: того літа в Константинополі стався двірцевий переворот. Імператора Михайла III було вбито. На престол ступив його вбивця Василь І Македонин, засновник нової македонської династії на візантійському столі. Патріярха Фотія було усунуто з катедри, яку зайняв його противник і суперник Ігнатій.

Але при визначенні дати треба враховувати деякий хронологічний інтервал між хрещенням Руси і написанням енцикліки: патріярх пише не лише про акт навернення, а й про його далекосяжні наслідки. Отже, можна говорити лише про першу половину 60-х років IX століття. Але Константин Багрянородний твердить, що хрещення Руси відбулося за врядування Василя І, тобто після 867 року. «І народ росів, войовничий і найбезбожніший, за посередництвом щедрих дарунків, золота й срібла, і шовкових строїв він (імператор Василь — М. Б.) схилив до перетрактацій і, уклавши з ним мирну угоду, переконав зробитися учасниками Божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архиєпископа, який дістав рукопокладення від Патріярха Ігнатія».

Таким чином, маючи перед собою дві версії, дослідники розійшлися у поглядах. Частина з них приймала ранню дату, базовану на свідченні Фотія, інші — пізнішу, стверджену Константаном. Але в дійсності протиріччя в цих повідомленнях — удаване. Звісно, свідчення Фотія здається непохитним, бо патріярх не міг писати в середині 60-х років про події, які відбулися пізніше. Але і твердження Порфірогенета не слід відкидати категорично.

Імператор Василь і справді уклав з давньоруським каганом договір. Відомості про це знаходимо не тільки в Константина, а й давньоруських джерелах, зокрема в уже згадуваній статті Никонівського літопису «Про руського князя Аскольда». Так само не підлягає сумніву і рукопокладення архиєрея на Русь. Але надсилати пастиря міг і Фотій на початку 60-х років, і його наступник Ігнатій після перевороту 867 року.

Б. Меліоранський висловив навіть гіпотезу, що призначення нового ієрарха на Русь було безпосередньо пов’язане з тим переворотом. Ігнатій усував прибічників скинутого патріярха і заміняв їх своїми ставлениками. Константин Багрянородний, який писав через вісім десятиліть після описуваних ним подій, припустив деяку вільність в інтерпретації, пов’язавши адміністративний, по суті, акт висвячення архиєрея з незрівняно важливішим і далекосяжнішим актом навернення київського володаря та його країни. Мабуть, не останню ролю в цьому відіграло й прагнення якомога сильніше підкреслити заслуги свого діда, Василя І.

Таким чином, не може бути сумніву, що Аскольдове хрещення відбулося за деякий (досить тривалий) час до 867 року. Але коли точніше? Фотій підкреслював, що перед наверненням до християнства Русь громила греків, завдаючи дошкульної шкоди імперії. Тут мається на увазі один з походів Аскольда на Константинополь, що відбувся або 860 року, або 866. Знову бачимо можливість дилеми, чим не забарилися скористатися коментатори, що поділили свої голоси між запропонованими двома варіянтами.

Однак більш рання дата — 860 рік — по всіх показниках здається переконливішою та обґрунтованішою. Фотій в енцикліці пише про надіслання на Русь архиєрея, про його прибуття на місце і успішну діяльність, про міцне утвердження християнської віри в країні, про ентузіязм населення тощо. Навряд чи все це могло статися протягом одного неповного року. Навпаки, маємо підстави твердити, що першого архиєрея на Русь (разом з шістьма підлеглими йому єпископами) було призначено лише на третій рік після самого хрещення.

Окрім того, наслідки походу 866 року були несприятливі для Руси: несподівана буря розкидала флот Аскольда, і київському князеві довелося повертатися додому ні з чим, і в Києві, за твердженням того ж таки Никонівського літопису, був «плач велій». Тут, як то кажуть, не до хрещення. Навпаки, похід 860 року, що увінчався славною перемогою, найвірогідніше збігається з повідомленням Фотія.

Є й більш конкретні аргументи на користь ранньої дати. Поперше, повідомлення Житія св. Кирила про руські книги — Євангеліє і Псалтир, «руськими письменами писані», — бачені великим просвітником взимку 860-861 років у Херсонесі на шляху до Хозарії. З цього повідомлення випливає, що на той час (тобто через якісь півроку після навернення) Русь уже почала створювати власну церковну літературу.

Подруге, так звана «руська доба» (реальність якої доведена академіком Б.Рибаковим), створена на Русі особлива система літочислення, що починала відлік від 860 року. За хронологічний репер, відповідно до середньовічного світогляду, було взято, звичайно, акт запровадження християнства, тобто прилучення Руси до християнської ойкумени.

Аскольдове хрещення в розумінні достовірности самого факту ніколи не викликало сумнівів чи заперечення в літературі. Обговорення і полеміка йшли довкола питання про місце цієї події в процесі історичного розвитку Руси. В дореволюційній історіографії, що базувалася на беззастережному прийнятті «Володимирової легенди», знайшов поширення погляд, за яким 860 року хрестилася не слов’янська (Дніпровська) Русь, а Надчорноморська або Надазовська (майбутня Тьмуторокань). Ця думка переконливо заперечена в радянській історіографії; не підлягає сумніву, що йдеться про ту Русь, що 860 літа здійснила успішний похід на Константинополь і уклала угоду з імператором Михайлом, тобто Русь Аскольдову, що мала Київ за свою столицю.

Натомість визнання здобула інша теорія, відповідно до якої в 60-ті роки хрестилася не вся країна, не народ, а соціяльна еліта, порівняно вузьке коло осіб з числа найближчого оточення кагана. Основна частина населення Руси залишалася поганами, нова віра ще не могла стати офіційно визнаною державною релігією.

Така версія давала можливість, не заперечу­ючи показання численних джерел про Аскольдове хрещення, в той же час зберегти принаймні основу «Володимирової легенди». Але й вона не може бути прийнятою.

Усі джерела одностайно підкреслюють, що 860 року була навернена (звичайно, формально) саме вся країна, що вона відмовилася від «еллінської» (тобто поганської) віри і прийняла віру Христову. Таку інтерпретацію містять і енцикліка Фотія, і твір Порфірогенета, і східні джерела… Та інакше й бути не могло. Рішення вищого володаря мало силу закону. Якщо він сам прийняв християнство як істину, то не міг не подумати і не подбати за душі своїх підданців. Інша річ, що далеко не всі вони реально стали християнами.

Але ж ми знаємо, що й релігійна реформа Володимира не спричинилася до суцільної християнізації населення країни, що багато її громадян і після 988 року продовжувало сповідувати поганство — почасти таємно, а в ряді випадків і відкрито. Поганство проіснувало подекуди аж до початку нашого століття. Звичайно, Аскольд 860 року не міг передбачити перевороту 882 року, що віддасть владу поганинові Олегу. Становище кагана здавалося міцним і непохитним; боятися активного опору офіційній християнізації не було підстав.

Перше запровадження християнства на Русі за Аскольда поставило питання про створення тут церковної організації, здатної забезпечити реалізацію акту, впровадження його в життя. Русь потребувала кадрів священнослужителів, які мали не тільки практично здійснювати обряди нового культу, а й вести постійну й активну пропаганду «грецької віри», долаючи (не без труднощів) рештки поганської традиції. Ця складна й багатогранна діяльність в свою чергу вимагала досить міцної організаційної основи. Нею стала новоутворена Руська єпархія. Згадують про неї практично всі наявні джерела. Вони повідомляють про висвячення на Русь архиєрея в ранзі архиєпископа (грецькі хроніки) або митрополита (давньоруські документи). Нам відоме й ім’я першого руського ієрарха — Михайла Сирина. Знаємо також, що разом з ним на Русь прибули шість підпорядкованих йому єпископів, що утворили середню ланку створюваної ієрархії. Та й нижній ярус — пресвітери — на перших порах вербувалися теж, мабуть, переважно у візантійських володіннях, де було чимало священиків слов’янського походження, що добре знали слов’янську мову і могли вільно спілкуватися з широким загалом давньоруської пастви.

Водночас Михайло Сирин разом з Аскольдом подбав і про підготовку на Русі власних церковних кадрів з місцевого населення. Для цього було засновано училище, куди брали дітей суспільної верхівки для «навчання книжного».

882 року в Києві відбувся державний переворот. Аскольда було вбито, а на його престол сів авантурник Олег, який, не будучи ані князем, ані роду княжого, врядував іменем малолітнього Ігоря Рюриковича. Яким же було історичне тло того перевороту?

У середині IX століття арабські джерела засвідчують існування трьох політичних утворень східніх слов’ян: Куявії, Славії та Арсанії. Перша з них — Київська Русь (держава Аскольда). Друга — північне об’єднання словінів (звідси назва — Славія) та деяких неслов’янських племен з центром у Ладозі — майбутня Новгородська Русь. Третя — Надчорноморська чи Надазовська Русь, майбутня Тьмуторокань, що досить швидко попала під вплив Київської держави.

Близько 870 року в Славії виникла внутрішня міжусібна боротьба, яка завершилася запро­шенням на ладозький престол скандінавського конунга Рюрика. Це був небезпечний крок: новоявлений князь одразу ж став виявляти автократичні замашки, справа дійшла до відкритого виступу славійських можновладців, очолених Вадимом Хоробрим. Цей виступ, однак, був придушений силою. Рюрик помер 87S року, залишивши престол своєму малолітньому сину Ігорю (народився 873 року). Регентом став Олег, прозваний Віщим, — людина спритна і нерозбірлива в засобах. 882 року він організував похід на Київ і, переступивши через труп законного київського володаря Аскольда, захопив владу в Київській державі.

Не підлягає сумніву, що власними силами Олег не спромігся б захопити Київ. Русь була набагато сильніша за Славію. Отож узурпатор, напевно, мав підтримку на півдні, і ще В. Татіщев з повною підставою твердив, що переворот 882 року було здійснено насамперед антихристиянським угрупованням київської февдальної еліти. Враховуючи місце, яке релігія посідала в системі середньовічної ідеології, цю думку вважаємо за безсумнівну: справді, всі соціяльні рухи за доби февдалізму так чи інакше були одягнуті в релігійні шати.

Із вступом на престол поганина Олега на Русі розпочалася язичеська реакція. Але нова релігія не була викорінена; християнська община лишилася і значною мірою зберегла свій вплив. Не була ліквідована і створена за Аскольда єпархія. В списку катедр, підлеглих константи­нопольській патріярхії, укладеному за врядування імператора Льва VI Філософа (886-912 роки), руська єпархія значиться під № 61, а в аналогічному списку середини X століття — часів імператора Константина Багрянородного (913-959 роки) — під № 60.

Упродовж цілого століття (882-988) точилася вперта боротьба між двома релігійними системами. Вона ішла з перемінним успіхом: спалахи антихристиянського терору (за Олега, за Святослава та на початку врядування Володимира Святославича) чергувалися з періодами конфесіональної толерантности (за Ігоря) або й переважання християнської партії (за Ольги та за Ярополка).

Нова віра поступово і наполегливо зміцнювала свої позиції і наприкінці X століття здобула (принаймні юридично) остаточну перемогу.

Нижче друкуємо доповідь о. д-ра Ігора Мончака з Монтреалю — Канада,
яка була виголошена на Конгресі Мирян в Римі, що відбувся з приводу 90- річчя Патріярха Йосифа. Автор о. Ігор Мончак заторкує важливі питання, властиво, він ставить питання, що ми повинні наголошувати у надходячих святкуваннях 1000-річчя — хрещення чи християнства. Отець Мончак розгортає широку нову картину, перекреслюючи казковість хрещення України, що за твердженням автора відбулось не в 988 році, а значно раніше, бо процес хрещення відбувався на протязі довшого часу. При цьому автор висуває цікаві історичного значення факти.

Друга стаття відомого наукового дослідника історії Української Церкви о. д-ра А. Великого, ЧСВВ «Хто були святителі України» також відкриває нові елементи, які ставлять дотеперішні історичні факти дещо в іншій площині. До речі, стаття о. А. Великого підсилює тезу о. Ігоря Мончака. Бажаємо, щоб читачі познайомились з обома статтями.

Редакція

Кожний ювілей, тим більше 1000-літній, це точка зустрічі минулого з майбутнім. Це — світляний фокус, у якому збираються всі проміння минулого, починаючи від початкового факту, що його роковини відзначуємо ювілеєм.

Проміння минулого, схрестившись у ювілейній точці, мають потім розійтися новим стіжком світла напрямних майбутньої діяльности. Таким чином ювілей, через світло пізнання минулого, стає обновленням майбутнього. Без належного пізнання і вірної оцінки минулого, ювілей лише з мотивів чуттєвої, розвагової чи утилітарної ювілейщини, на яку хворіє теперішнє суспільство, не буде обновленням, але в гіршому випадку пустим марнуванням нагоди і сил, а в кращому випадку творенням чогось нового. А це цілком противне самому християнському поняттю ювілею. Християнство — це безнастанний розвиток минулого, а не завжди нове починання від себе.

Навіть сам Бого-чоловік сказав про минуле перед Ним: «не думайте, що я прийшов усунути закон чи пророків; я прийшов їх не усунути, а доповнити» (Мат. 5,17). Христос, немов на двотисячолітній ювілей Божого Завіту, спершу подав справжнє розуміння Авраамових початків, а щойно на автентичнім розумінні начал обновляв людство Новим Завітом.

Натомість ті, що не турбувались поглибити дійсне значення Завіту Авраама, а більше були зайняті, як би то величавіше відбудувати царство Ізраїля, не обновили вони Завіт, а радше викривили й споневірили своє минуле для проминаючих цілей, витворюючи щось нового — юдаїзм.

Отож, поки приготуємо саме торжество ювілею, спершу конечним є поглибити дійсний сенс тієї події, яку відзначуємо ювілеєм.

1. Тисячоліття — але чого?

Перше основне питання: ювілей 1000-ліття, але 1000-ліття чого?

Кажеться популярно: «тисячоліття хрещення Руси-України». Вже сама назва не є вірна. Беручи дослівно, тому тисяча років не могла одержати св. Тайну Хрещення ані Руська Київська Держава, ані українська земля, ані український нарід. Всяку св. Тайну не може прийняти моральна особа (держава чи нарід), але виключно фізична індивідуальна особа окремо.

Отож «хрещення Руси» треба хіба розуміти в переносному значенні як «християнізація Руси» чи радше «християнізація народу Руси-України», себто як поширення християнства серед українських предків.

Для поширення віри — християнства потрібно масового проповідування серед народу, утяжливого навчання нових правд віри, моральної еволюції поодиноких осіб і, нарешті, індивідуального уділення св. Тайни Хрещення кожному неофітові зокрема. Це праця не на один рік, ані не на одне покоління. У жоднім народі на світі не переведено християнізацію в однім році адміністративним порядком, немов установлення нової державної влади. Силою можна приневолити негайно підкоритися земній владі, але не тривало прийняти християнську віру, яка ставить глибокі духовні вимоги і доосновно зумовлює життя людини.

Навіть якщо б справді десь колись відбулося масове хрещення якогось народу на наказ володаря, то це не мало б жодного ефективного значення. Зараз по закінченні обряду хрещення так звані нові християни дальше залишились би жити по-поганському, і не було б що відзначувати ювілеєм.

Зрештою, що можемо назвати масовим хрещенням? Може імпозантно виглядає на образах модерних мистців кількадесят осіб у воді нібито масового хрещення. Та навіть кількасот чи кілька тисяч ново-хрещених — це далеко не хрещення народу, не то Київської імперії, але навіть київського племени полян.

Не забуваймо, що для важного уділення св. Тайни Хрещення завжди було потрібно індивідуального контакту й акту служителя св. Тайни з кожним похресником окремо. Тому масове хрещення нараз великого числа похресників є фізично неможливе та існує лише в легендах.

Лихо, коли мистець йорданське свячення всієї води в ріці одним актом примінює для алегоричного представлення довголітнього процесу християнізації народу, немов би це сталося одним літургічним актом. Ще гірше, коли ми наївно приймаємо мистецьке згущене зображення складних історичних процесів на однім полотнищі, так немов би справді здійснилися вони в один якийсь день на одному визначеному місці.

Найгірше лихо, коли таким наївно поверховим упрощенням складних понять ми ще прибіднюємо і принижуємо власні історичні ціннощі. Це так чинимо, коли нереальним образом Рєпіна, як запорожці, немов п’яниці, пишуть безвідповідального листа до султана, представляємо складні дипломатичні зв’язки козаків з Турецькою державою.

Подібно знецінюємо епохальне діло св. Володимира Великого, коли зображуємо це як загнання киян одного дня в ріку хреститися.

Отже, коли збираємось відзначити наш 1000-літній ювілей якоюсь новою чудовою малярською композицією хрещення України чи оперою-саґою про легендарне Володимирове навернення і хрещення киян, то цим лиш будемо утверджувати в безкритичних українських масах фантастичні легенди, прибіднюючі й принижуючі наше минуле. Ця псевдо культурно-виховна праця, розчислена лише на проминаючий чуттєвий успіх, буде протирічити серйозним науково-академічним дослідам Володимирових часів, що їх перевели українські й неукраїнські науковці, в тому професори Українського Католицького Університету ім. папи Климентія.

2. Історичні факти християнізації Руси

Спершу скажемо, що неправильним є навіть таке твердження, що тисячолітнім ювілеєм не відзначуємо одної події хрещення киян у ріці одного дня, але цілий довгий процес християнізації нашого народу в часі 25-літнього володіння князя Володимира. Дата 988 року взята нібито як осередня з практичних поглядів. Подібно як для ювілею поступово розбудованого Києва потрібно було взяти якусь одну дату навіть досить арбітрарно.

Таке виправдання не є задовільне. Для християнізації Руси брати як середню умовну дату 988 рік,— значить цілковито розминатися з історичною дійсністю. У модерній історіографії це вже незаперечний факт, що головний процес християнізації Руси відбувся далеко раніше перед св. Володимиром. Його початки нелегко уточнити в сірій давнині, та в кожнім разі вони зв’язані з старовинними грецькими колоніями на північних берегах Чорного моря. У грецьких колоніях в Криму в 100-ім році по Христі завершив своє земне життя на засланні третій по св. Петрі Римський архиєрей св. Климентій, якого іменем названо УКУ в Римі.

Християнізація грецьких колоній вже в перших віках поступила так далеко, що єпископ Корсуня в Криму брав участь у Вселенських Соборах вже починаючи від Ефеського 431 року. Так званий готський єпископ з Кримського північного низу і Боспорський єпископ над Керченською протокою почали свою участь у Вселенських Соборах ще з 1-го Нікейського собору 325 року[1].

Можна закинути, що Корсунь і взагалі західні грецькі колонії по Кримські гори ніколи не входили в склад Київської княжої держави. Однак, цього не можна сказати про східні колонії т. зв. Боспорського царства. Там християнство вільно розвивалося вже в ІІІ-ім столітті, коли в Римській імперії ще тривало поганське переслідування[2].

Правда, від християнізації Чорномор’я в перших віках по Христі до початків Київської держави проминуло декілька століть. Однак, раз зхристиянізовані терени не перестають автоматично бути християнськими, коли приходить нова влада, нові окупанти. Противно, звичайно покорені християни по якімсь часі християнізували своїх поганських окупантів. Так у західній Европі схристиянізовано варварів, так на сході християнами стали готи, так християнською стала Тьмутороканська Русь, що постала на руїнах Боспорського царства.

У цій схристиянізованій Тьмуторокані 860 року був свій єпископ — єпархія[3], і ця оформлена вже церковна одиниця увійшла в склад Київської Руси, коли князь Святослав Завойовник, а потім дефінітивно Володимир Великий включив її у склад Київської держави і призначив свого сина Мстислава удільним князем Тьмуторокані та цілого Лівобережжя.

У цім самім часі святі брати Кирило й Методій зустрінули в Корсуні на Криму св. Євангеліє «роськими письмени» і чоловіка «глаголюща тою бесідою»[4]. Отже, християнізація Чорномор’я не обмежувалася до самих греків. До речі, найновіші досліди довели про тісні зв’язки грецьких колоній з степовим населенням аж по Дніпрові пороги, а навіть адміністраційну владу греків над широким простором степів[5].

Ці самі святі Брати — апостоли слов’ян — заснували помісну суверенну Церкву слов’ян Велико-моравської держави, яка свої впливи поширила далеко на північ від Карпат, охоплюючи пізніші польські й українські землі. Коло 900-го року постали там зорганізовані єпархії Кракова і по всій правдоподібності пізнішого Перемишля[6].

Отже, задовго перед Володимиром, уже в самих початках будування Київської імперії з окремих слов’янських племен, на двох кінцях цієї імперії: у південно-східній Тьмуторокані та в західній Галичині індивідуальна християнізація русичів була вже завершена своїми зорганізованими єпархіями.

Також до самих центральних земель Київських полян дійшла християнізація ще перед початком Київської імперії (878 чи 880 року). Уже племінні князі полян Аскольд, а також Дир, по всій правдоподібності, були християнами й напевно не самі, а із значною частиною підданих.

За півстоліття перед Володимиром маємо певний записаний документ, договір князя Ігоря з Візантією (з 944 чи 945 року), де стверджено, що в дружині київського князя християни займають значне й визначне місце і що існувала вже Церква русичів св. Іллі, а цим самим і якесь християнське духовенство в Києві.

Тринадцять років пізніше княгиню Ольгу супроводжував у подорожі до Константинополя місцевий священик Руси о. Григорій. Отож, нелогічно твердити, що ще тридцять років пізніше Володимир Великий мусів аж з Корсуня спроваджувати грецьких священиків, щоб масово похрестити загнаних у ріку киян.

Християнізація Руси вже за часів св. княгині Ольги дійшла до такого рівня, що вже на ціле одне покоління перед Володимиром потребувала організаційного завершення своєю ієрархією в своїй помісній Київській Церкві. Для здійснення цього св. Ольга добилася 961 року першого єпископа для Києва — Адальберта з Німеччини.

Тому зовсім слушно відзначували ми 1955 року 1000-річчя християнства в Україні. Не хрещення чи християнізації, а вже християнства в Україні. Який регрес ми робимо перед світом, коли по 33 роках християнства України мали б ми щойно відзначувати її хрещення.

3. Володимир — організатор Церкви

Про що старалася св. княгиня Ольга та її два внуки, Київські князі Ярополк і Володимир, це не щойно християнізувати своїх індивідуальних підданих, а вже існуючу свою християнську спільноту оформити в окрему суверенну Церкву Київської Руси[7].

В 977 році прибули до князя Ярополка посли від папи Бенедикта VII. Це було в тому «залізному віці» X століття, коли Римський престіл ще не був політичним авторитетом Европи. Тому папське посольство могло мати лише церковний характер.

Ледве чи Римський папа висилав би тоді посольство до не-схристиянізованої ще країни, яку щойно наступний володар мав охрестити в ріці по довгій надумі, яку б то віру вибрати своїм горожанам.

Називати Володимира хрестителем Руси, це значить, кривдячи, знецінювати велич епохального діла св. Володимира Великого і значення Київської Руси тих часів. Заслуга св. Володимира далеко більша, ніж лише хрестителя-місіонера. Йому належиться «титул організатора Церкви на Русі, бо Володимир був дійсно фактичним і правним організатором нашої Церкви»[8].

Отож, за Володимира не було щойно хрещення чи християнізації Руси, але зорганізування суверенної Київської Церкви. Між хрещенням людей та зорганізуванням цих хрещених у Церкву, є така есенціяльна різниця, як між народженням людей та зорганізуванням цих людей у державу.

Ще не було б великого лиха, коли б викривленням історичних фактів ми лише применшували заслуги одного володаря чи скорочували історію християнства Руси-України на століття. Трагічне лихо в тому, що ігноруючи Володимирове зорганізування суверенної Церкви, ми руйнуємо суверенні начала й увесь суверенний розвиток Київської Церкви по наші часи.

Факт у тому, що Володимир збройним походом на Корсунь (до речі, щойно 989 року, а не 988) приневолив Візантію погодитися на зорганізування суверенної Церкви Київської Руси[9].

Півстоліття могутність київських князів охороняла цю церковну суверенність, яку відображував сам титул тодішнього голови Церкви Руси: архиєпископ, що відповідає нашому модерному поняттю «верховний архиєпископ». «Титул архиєпископа, а не митрополита, що його носять київські ієрархи до 1037 року; цей титул вказує на незалежність київських ієрархів»[10].

«Щойно 1037 року, за Ярослава Мудрого, вдалося Візантії вислати на Київський престіл першого грека Теопемпта з нижчим титулом митрополита, а не архиєпископа»[11]. «Таким чином майже після п’ятдесятьох літ самостійного життя під окремим архиєпископом-екзархом… київсько-руська Церква перейшла у безпосередню залежність від Царгороду, як одна з останніх з-поміж його 70 митрополій»[12].

Правда, вже на наступника Теопемпта як київського первоієрарха вибрано 1051 року місцевого русича Іларіона, як також не одного з його наслідників. Все ж таки з того часу, аж до упадку Константинополя в ХV столітті, Візантія часто спромагалася наставляти свою людину на Київський престіл. Суверенність Київської Церкви була предметом силового змагу між Руссю і Візантією.

У тому часі греки для підтримки своєї інґеренції почали ігнорувати суверенні початки Київської Церкви. Всю суверенну церковну організацію перед своїм приходом до Києва представляли греки як місійне початкове християнізування Руси, а свій прихід до Києва 1037 року як велику благодать, а не як поневолення Київської Церкви. Як пише проф. М.Чубатий:[13]

«По приході митрополита Теопемпта до Києва над історією півстоліття русько-українського церковного минулого зависла важка грецька цензура митрополії, яка поволі винищує з руських рукописів багато з того, що Грекам не подобалося, а вкладала додатки, видумані грецькими людьми на Русі. Шахматов у своїм творі «Разыскание о древнейших русских летописных сводах» (СПб. 1906) прямо пише, що митрополит Теопемпт вже 1039 року зарядив цензуру того найстаршого руського літопису, і тоді саме зникли всякі відомості про правдиві події, зв’язані з початковим поширенням християнства на Русі-Україні. Само християнство з часів св. Володимира позбавлене вищих мотивів. Найстаршій частині літопису під роком 1037 надали грецькі цензори натомість зараз же грецький кольорит, який виробляв враження у читача, що властиво в Києві все християнське й культурне життя зачалося від приходу митрополита Теопемпта до Києва. Передше на Русі не було нічого; християнське дике поле».

Виглядає, що ця ворожа цензура впливає і на нас по тисячолітті. Ми невільничо повторюємо зневажливу для нас грецьку видумку про киян «дикого поганського поля», що їх масово охрестили, немов овець постригли, одного дня в ріці грецькі священики з Корсуня[14].

4. Наслідки Володимирового почину

Зігнорувавши по грецькій інсинуації Володимирові суверенні начала, ми тратимо аргументацію для дальшої нашої церковної суверенности, яку так завзято обстоювали наші предки через століття.

Визначний історик Наталія Полонська-Василенко називає цю Київську суверенність автокефалією чи незалежністю[15]. Сучасна католицька термінологія вживає радше позначення «помісність», хоч може найкраще таки вживати загального терміну «суверенність». До речі, абсолютної незалежности немає ніде в сотворенім світі, тим більше в Церкві.

Н. Полонська-Василенко для показання незалежної автокефальної Київської Церкви княжих і по-княжих часів, властиво, не вказує на ніяку її відрубність від інших великих Церков, на сепарацію московського зразку. Радше вказує на суверенну внутрішню адміністрацію Київської Церкви[16] і на суверенне зовнішнє співжиття співвідношення з іншими суверенними Церквами: Царгороду, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму, а також Риму, хоч Римський престіл завжди уважався за первопрестольний, а з католицького боку навіть за зверхній.

Отож, це останнє суверенне відношення між Києвом і Римом, без застереження з нічийого боку, яке аргументує Н.Полонська-Василенко численними історичними фактами вже по церковнім роздорі[17], є найсильнішим аргументом суверенности Київської Церкви через століття. Затримати невтральність до великого церковного роздору 1054 року і зберегти добрі беззастережні відносини з обома ворогуючими Церквами могла Київська Церква лише тоді, якщо була суверенною перед цим і по цім роздорі.

Та якщо Володимир щойно хрестив — християнізував Русь, а організаційне оформлення Київської Церкви прийшло щойно з грецьким митрополитом, відпоручником патріярха Візантії і то в часах роздору, то весь змаг від XI до ХV століття за обсадження Київського престолу, це не оборона давньої Київської суверенности, але бунт підлеглих з метою встановлення чогось нового, неіснуючого перед тим.

Без церковної суверенности Володимирових часів Київ представляється як один з численних льокальних осередків грецької християнізації широкої руської сторони. Якщо Київський центр не був суверенним перед татарським наїздом, то таким не міг стати по монгольській руїні. Коли потім турки знищили константинопольський церковний центр, тоді одинокою точкою тяготи східних слов’ян-християн, які не хотіли попасти в латинську сферу, могла бути лише Москва. Так, промовчуючи Володимирову церковну суверенність, промощуємо шлях московському панславізмові.

У такому контексті, утворення московської сепарованої від решти християнства автокефалії 1448 року, чи московського патріярхату 1589 року, виглядатиме як природня еволюція індивідуальних володимирових хрещень, через перехідний період візантійської домінації. Княжі часи Київської Церкви виглядатимуть немов діточий період розвитку до повного зрілого завершення в московськім патріярхаті.

Натомість, коли за Володимира було вже суверенне верховне архиєпископство Київської Руси, тоді Москва — це новотвір. Тоді не може вона собі узурпувати цих нібито неоформлених ново-хрещених київських початків.

Без наголошення попередньої суверенної традиції, титул «екзарха», що його примінив у Київській Церкві патріярх Єремія II у 1589 році, радше наголошує вищість константинопольського авторитету, ніж підтвердження Константинополем київської самоуправи. Власне це право на самоуправу є суттєвим для оцінки Берестейських рішень Київської ієрархії.

Без суверенности Київської Церкви Берестейські рішення виглядають як бунт підлеглих Візантійського патріярха. Проти такого трактування свого поступування, немов би Київська ієрархія була неуповноважена до суверенних рішень, виразно застереглися наші Владики в 13 артикулі свого соборного документу, списаного 11 червня 1595 року[18].

Також у відношенні до Римської Церкви Київська ієрархія виступала як суверен на взір рівноправного грецько-римського відношення на Фльорентійськім соборі[19].

Дві протилежні оцінки Берестейських рішень, які дотепер зударяються серед українських і неукраїнсь­ких істориків і вірних, залежать у корені від того, чи уважаємо Київську Церкву від Володимира аж до Берестейських часів за суверенно уповноважену до таких рішень, чи уважаємо її за інтегральну частину константинопольського патріярхату.

Ясно, що Москва постійно визнавала лише цю другу відповідь, себто що Київ завжди був підрядною інтегральною частиною спершу Константинополя, а потім — Москви.

Така відповідь затяжіла також на долі нової української православної ієрархії, висвяченої за гетьмана Сагайдачного 1620 року. Наголошуючи індивідуальне християнство та стійкість козацького народу в східнім літургічнім обряді, без відповідно сильного відклику до суверенної юридичної минувшини, ця нова Київська православна митрополія була легким тереном для московської інфільтрації. То ж зовсім природним ходом тяготіла ця митрополія до нового суверенного центру Москви і 1685 року митр. Гедеон Четвертинський включив цю Київську митрополію у московський Патріярхат. Потім цим шляхом пішло й духовенство Запоріжжя.

Без наголошення своєї суверенности, одинокою іншою альтернативою, рівнож зовсім несприємливою для українців — це дати себе абсорбувати сильною Римською Церквою. У цьому напрямі поступають усі латинські та латинізуючі кола всіх часів, які обмежують східне християнство до літургічних відмінностей, а цілковито ігнорують юридичну сторінку Церкви[20].

Одиноким рятунком з-поміж цього молота й кувадла лежить у постійній київській суверенності. Тому так її наголошував і документами піддержував кожний творчо думаючий український ієрарх чи історик.

Натомість у політичному інтересі Москви є замовчувати Володимирові суверенні початки Київської Церкви та їх дальший розвиток. Це улегшує приєднувати все нові нібито ніколи не суверенні церковні терени, поступово за тим, як поширювалася Московська експансія, включно аж до галицьких теренів Української Церкви вже в наші часи.

Щобільше, Москва висуває претенсії очолювати також усі еміграційні українські церковні формації, православні й католицькі. Якщо ці формації виросли з Володимирового індивідуального хрещення русичів, без суверенного церковного оформлення, то таке завершення церковної структури може дати їм тільки одинокий східно-слов’янський центр — Москва.

Закінчення в наступному числі