"Голос Мирян"

/Із радіопрограми «Голос Мирян у Філядельфії»/

Основною частиною листа до українських католицьких владик є п’ять пунктів, в яких заперечуються права помісности УКЦеркви. Лист починається вступним реченням, яке саме собою досить промовисте й варто його проаналізувати. Починається воно ствердженням, що «до уваги Апостольської Столиці доведено», що Верховний Архиєпископ (в оригіналі: їх Еміненція кардинал Сліпий) розіслав владикам «українського обряду» текст «Архиєпископської Конституції Помісної Української Церкви» для їхніх завваг і для евентуального опублікування. Цікаві в тому вступному реченні такі ствердження:

1. Хтось поспішив із інформацією до ватиканських чинників про того рода справу, що є чисто внутрішньою справою УКЦеркви. Можна догадуватись, що зроблено це якраз із ціллю, щоб прийшла заборона, що й осягнено. Іншими словами, лист що його коментуємо, був спровокований чинниками, можливо навіть українськими, які не бажають собі формально-юридичного оформлення УКЦ, як церкви помісної.
2. Верховного Архиєпископа називається лиш кардиналом в цьому реченні, а також в усіх інших частинах листа, де його згадується, а ніколи Верховним Архиєпископом, хоч цей титул був признаний самим же Ватиканом, і він відображує історичну ролю київсько-галицьких митрополитів від початків христіянства в Україні, їхні права з часів заключення Унії і після них, коли вони були уніятськими галицькими митрополитами. Зайво було б тут вичисляти документацію в цій справі, що вийшла за останні три століття існування УКЦ таки в самому Римі.
3. «Архиєпископську Конституцію», а радше її проект називається конституцією «Автономної Української Церкви». Пропущено очевидно слово «Католицької», що, треба вважати, зроблено із тенденційною злобою.

П’ять точок, що доводить до відома нашим владикам апостольський делегат, попереджає такий вступ:

«З доручення Святійшого Отця, їх Еміненція Кардинал – Секретар стану, (ідеться очевидно про кардинала Жана Війо), прохає мене довести до Вашого відома слідуюче. «Звертаємо увагу наших читачів на факт, що делегат відкликається безпосередньо на Секретаря Стану й посередньо на папу як чинники, що йому доручили інтервенювати в справах, про які дальше йде мова. Відклик на папу може бути формальністю, а найбільше – це хіба, що папу ватиканські бюрократи повідомили про те, що такий лист вислано до українських владик. Варто відмітити, що не згадується про Східню Конґреґацію і її голову – кардинала Фюрстенберґа. Це важливе пропущення. Важливе тим, що від часу папського листа, в якому відмовлено проханню української католицької ієрархії піднести до гідности патріярхату Верховне архиєпископство, справи нашої Церкви трактуються на рівні Секретаріяту Стану й за відомом, а то й безпосередньо – самим святійшим Отцем. Є це певний дипломатичний успіх Верховного Архиєпископа Їх Блаженства Кир Йосифа, як і цілої нашої Церкви вирішувались монсіньйорами нижчих ранґ ватиканської бюрократичної машини. Ми свідомі того, що це невелика розрада для всіх нас, беручи до уваги, як нас трактують і на цьому найвищому рівні. Але – з другої сторони, це принайменше унагляднює серйозність українського церковного питання під сучасну пору.

Очевидно, що справи, які апостольський делегат доводить до відома наших владик і рівночасно остерігає їх перед участю в акціях, які мали б довести до завершення структуральної побудови помісности нашої Церкви на базі Верховного Архиєпископства відомі вже з преси. Очевидно, що лист Делеґатів не різниться основно від тих енунціяцій, що їх всі ми вже мали нагоду чути дотепер з тої самої сторони від часу славнозвісної візити кардинала Фюрстенберґа у Філядельфії у 1969 р., його листа – заперечення 4-го архиєпископського синоду, листа Кардинала Тіссерана, листа Папи Павла VІ, та листа – заборони кардинала Війо до наших владик перед 5-тим Архиєпископським Синодом української ієрархії, осінню 1971 року. Всетаки, постараємось проаналізувати цих п’ять точок цього чергового документу ватиканської бюрократії, що з якоюсь засліпленою завзятістю змагає до знищення нашої Церкви. Без огляду на те, що хто сьогодні думає про політику Ватикану, майбутній історик без труду бачитиме із документації, що її ми тут вичислили, і яка стала відомою загалові, а ще більше на підставі тої частини документації, що зберігається в секретних сейфах перед людським оком, що ця політика – свідомо чи несвідомо – спрямована на знищення Української Католицької Церкви в цілому світі. Можемо хіба просити Всевишнього, щоб вона чимскорше скінчилась; – заки ще не пізно.

Отож у першій точці повідомлення-перестороги, стверджується, що підготовка проекту Конституції і його розсилка Верховним Архиєпископом до українських владик, відбулись без повідомлення Апостольської Столиці. Важко зрозуміти, що властиво хоче Ватикан таким ствердженням осягнути. Бо чому мав би про це Верховний Архиєпископ будь-кого повідомляти? Не кажеться в цій точці, що він не мав права цього робити, або що він зробив щось зле. Але з другої сторони не зроблено цього ствердження надармо. Щойно з дальшого контексту стає ясним, що хотілось сказати, а саме, що без відома Апостольської Столиці таких заходів ані Верховний ані ніхто інший, на думку Ватикану, не має права робити. Українським владикам таким ствердженням суґерується, що вони поступають проти волі Ватикану, коли в тих заходах згідні з Верховним. Іншими словами, перша точка розрахована на застрашування українських католицьких владик. Подібні прийоми застосовувано нераз у минулому до наших владик і були випадки, що ці прийоми були успішними. Сподіваємось, що того рода психологічний терор не буде успішним під сучасну пору. Хочемо вірити, що владики задержать свою особисту й національну гідність, а також, сповнять свій обов’язок супроти своєї, як і вселенської Церкви, й в скорому майбутньому приймуть проект Конституції Української Католицької Помісної Церкви й будуть виконувати її для добра Церкви й народу.

У другій точці остережень, делегати звертають увагу нашим владикам, що немає правного титулу, який узаконив би таку конституцію УКЦеркви й додають, що це тому, що наша Церква не має патріярхату, та не має посереднього чинника влади між папою і владиками. Що до першого твердження про «правний титул т. зв. Узаконення», то можна би, – а то й треба відповісти римським спеціялістам від канонічної казуїстики, що церковне право не є вічним і непорушним законом і тим більше не має сакраментального характеру ані святости. Більшість його параграфів, як це кожний знає, запозичені живцем із римського імперського права; інші ж знову – розвинулись на базі практичних прецеденсів; ще інші – були придумані юристами для регулювання певних актуальних питань, і відображують попередній історичний розвиток Церкви та загального судочинства. Все це можна сказати й іншими словами: якщо такого «правного титулу» для узаконення Конституції Української Католицької Помісної Церкви немає, то його належить створити для добра вірних цієї Церкви, для скріплення цієї Церкви, для забезпечення дальшого існування цієї Церкви й для добра всієї Вселенської Церкви в цій добі екуменізму; особливо, якщо цей екуменізм має бути правдивим намаганням до об’єднання всіх віруючих християн. Зрештою, Верховний Пастир Католицької Церкви, має всі прерогативи для узаконення всіх юридичних актів, що доконані в лоні Вселенської Церкви, а тим самим без труду – й понад голови ватиканської бюрократії – може й повинен узаконити Конституцію УКЦеркви, коли вона буде остаточно розроблена й схвалена Архиєпископським Синодом української католицької ієрархії, чи – що було б ще кориснішим помісним Собором всієї УКЦеркви. Вкінці варто нагадати всім, що відповідальні за того рода формулювання стверджень, що вони мабуть таки забули Декрет про Східні Церкви винесений 2-гим Ватиканським Вселенським Собором, де якраз того рода «правні титули узаконення» досить ясно сформульовані.

Що ж до другого ствердження в цій точці – про те, що наша Церква не має посереднього чинника влади між єпископами й папою, то прямо важко повірити, щоб впертість римських бюрократів у фальшивих ствердженнях доходила до таких меж. Адже ж у тому самому Декреті про Східні Церкви говориться, що Верховний Архиєпископ має рівні права з патріярхами. Ці права якраз і заключаються основно в тому, що він, як голова помісної Церкви є тим посереднім чинником. Якраз право назначувати й висвячувати владик та скликати помісні синоди, чи собори своєї Церкви, вирізняють його в тому відношенні як чинника посереднього із вищими від єпископа правами. У ствердженні статусу Львівського Митрополита, як Верховного Архиєпископа, виразно сказано, що права його походять від того, що він був і є головою одної церковної провінції. Інакше цей титул і не має бази існування і в іншому, скажімо, почесному розумінні, ніколи не існував. Виглядає однак, що з огляду на політичні розрахунки сучасних днів, в Римі готові занехтувати будь-якими правними «титулами» й що гірше – принципам логіки.

У третій точці листа сказано, що називати Українську Церкву (знову пропущено Католицьку, бо про цю Церкву тільки й мова) «автономною» не є ясним правно й незгідним зі звичаєм інших Східніх Церков. Твердження це мабуть навмисне так заплутане й тенденційне, що важко є входити в дискусію без того, щоб пepемeлювaти те, що є відоме римським спеціялістам краще, як кому іншому. Вкажемо лиш на те, що тенденційно вплетено в це ствердження. Ото ж, автономна Церква є Церквою автокефальною. Такі церкви існують поза лоном Вселенської Католицької Церкви й є частинами Вселенської Православної Церкви; фактично Православна Церква, якщо вживати такого спільного очеркнення і є сукупністю автокефальних церков, що часто перекладається словом «автономні». Ніхто поки що не називає Українську Католицьку Церкву автокефальною і не старається такої творити. Натомість ідеться про помісність Української Католицької Церкви. Це є цілковито інше правне поняття, як автокефалія, хоч воно з браку кращого англійського відповідника перекладається як «автономна Церква». В латинській мові відповідником слова помісність є еклєзія партікуляріс і наша Церква в тому розумінні завжди такою була. Різниця між автокефалією і помісністю в тому, що Церква, автокефальна є цілковито незалежна юридично від будь-якого надрядного церковного проводу й є тільки в молитовному єднанні з церквами того самого віровизнання. Помісна Церква натомість є залежною від верховного церковного проводу свого віровизнання (як Папа чи Вселенський Патріярх) через свій верховний чинник (як патріярх, Верховний архиєпископ, чи митрополит). Не можна припускати, щоб цього в Римі не знали. Коли навмисно опрокидують знані речі, це тому, щоб задержати цілковиту контролю над нашою Церквою і тим самим не допустити до закріплення помісности, а також – щоб творити заколот серед всіх її складових частин. Чим більше скомплікованою виглядатиме ціла справа нашої помісности, тим легше буде для заінтересованих чинників йти на дальше й цілковите знищення самобутности нашої Церкви.

Сказано в тому твердженні також що «автономність» (читай: «не згідна із звичаєм інших Східніх Церков»). Можемо запитати римських спеціялістів – чому тоді в унійних актах нашої Церкви, як і інших Східніх Церков з’єдинених з Римом, забезпечувано й прирікано не міняти нічого, що ці Церкви посідали у сфері окремих прав, організаційної структури й обрядових традицій? Дальше – чому існує окреме право для цих Церков (якого до речі римські куріяльні чинники не вважають за відповідне стосувати, якщо воно їм не подобається)? І вкінці – з якою ціллю виготовлювано Декрет про Східні Церкви! Треба додати, що не всі Церкви зберегли її в належному ступені. Вірмени позбулися, а українці були на шляху до певної інтеграції, себто латинізації, що з огляду на політичну ситуацію рівняється повній ліквідації. Відносно невеличка група мелхітів зуміла однак відстояти свою помісність і всі римські шикани в минулому й сучасному нічого не могли змінити. Отже є Східні Церкви в лоні Вселенської Церкви, де права помісности задержано. Коли хтось говорить, що це неправда, то в простій мові таке твердження треба скваліфікувати як звичайну брехню. Українці й їхній церковний провід не вимагають нічого більше, як те, що було їхнє; що від віків Рим їм обіцяв, що потверджували папи й собори й що інші східні Церкви мають, хоч може і не всі!

У четвертій точці кажеться, що Апостольська Столиця не може приняти конституції Української Католицької Церкви тому, що це не було б згідне з правом. Не кажеться однак виразно, яке право мається на увазі. Це зрозуміло, бо немає такого права, яке забороняло б кому-небудь приготовляти Конституцію. Знову ж коли робиться відклик до права, то треба точно подати до якого, включно з параграфами такого права. Такий втертий звичай зігноровано і кардинал Війо робить тільки загальні відклики тому, що тут розчислено на психологічний тиск у відношенні до української ієрархії радше як на правничу аналізу самого письма.

А що якщо українська ієрархія прийме конституцію (без огляду чи це буде проект, про який говориться у письмі, чи будь-яку іншу) і не буде прохати Апостольській Престіл її принимати? Це мабуть і єдиний вихід в такій ситуації, що її створює Рим для нашої Церкви. Конституція, про яку йдеться, має бути Конституцією Української Помісної Католицької Церкви і немає потреби, щоб її (так само це стосується і постанов Архиєпископських синодів, чи навіть Соборів Помісних Церков) хто-небудь поза ієрархією помісної Церкви затверджувати. Конституція не пишеться в тому випадку для Римської Церкви й Апостольський Престіл не має потреби її принимати чи відкидати, хоча він може занимати до неї становище – якщо хоче.

Про що властиво йшлося кардиналові Війо виходить ясно із змісту п’ятої точки, де пропонується українським владикам відбувати наради з ціллю «усучаснити законодавство їхньої Церкви – для поліпшення структури Єпископської Конференції». Іншими словами – можете мати конференцію єпископів, бо це по-перше – римська інституція, а по-друге – це така інституція, яка не дає можливости продовжувати традицій східніх церков тому, що унеможливлює вилонити із себе проводу цілої помісної Церкви. Якщо Рим перебрав мірку в цьому письмі, то в першу чергу в цій точці. Питання ж бо є засадничого характеру, а саме: Чи Українська Католицька Помісна Церква є Східньою Церквою в Лоні Вселенської Церкви, чи є вона – Римською Церквою? Думаємо, що українська ієрархія повинна поставити це питання відкрито перед Апостольським Престолом і вимагати відповіді, яка тоді була б стосована в кожному випадку, коли мова про Українську Католицьку Церкву. Так, як виходить із письма, то кардинал Війо й інші ватиканські чинники трактують нашу Церкву як Церкву римську – всупереч історичним і сучасним даним, які цьому протирічать.

У цій точці є також ряд інших суперечностей. І так – говориться про законодавство Церкви «їхньої», себто українських католицьких владик, і тим самим признається, що є якась така до певної міри окрема Церква, хоч передше говорилось, що такої немає і називати її такою є проти якогось права. Накидується рівночасно Єпископську Конференцію і говориться про поліпшення її структури, хоч такі конференції для східніх Церков організувати – противиться Декретові про Східні Церкви. Знову ж на українську ієрархію падає зараз обов’язок сказати Римові, що така Конференція українських владик не існує.

Стільки про п’ять точок письма апостольських делегатів і нунціїв до наших владик. Є вони й суттю письма, що його коментуємо. Але це ще не все, що знаходимо в цьому листі. Є ще не менш знаменне закінчення листа. Знаменне воно тим, що вказує, на нашу думку, на занепад римської канцелярщини і на занедбання доброго тону – дві речі, якими Ватиканська Курія могла завжди гордитись. Нашим єпископам кажеться, що наради Єпископської Конференції (яка властиво не існує) повинні відбуватись з «належною пошаною до догматичних вимог Католицької Церкви». Не знаємо чи відважуються в Римі писати так до владик інших національностей? Але є це направду далекойдуча образа владичої гідности. І сподіваємось, що вона порушує навіть найбільш скромного й навіть найбільш відданого римським бюрократам владику. Невже ж в Римі забули, що апостольська благодать передається всім єпископам і що власне вони є колективно (так говорить церковна традиція і постанови 2-го Ватиканського Вселенського Собору) відповідальні за правди віри всієї Вселенської Церкви. Невже ж владики можуть ставитись з непошаною до доґматичних вимог своєї Церкви, себто до її правд віри? Чи може в Римі думають що українські владики є інші від всіх інших і на них благодать св. Духа не сходить так само, як на представників римської Церкви «рітус престантіс» (цього вищого обряду?); або може вони в очах Риму заражені схизмою? Якщо ж навіть це останнє є правдою, то чому тоді існує братання екуменічне? Невже ж наради в чисто юридичних і організаційних справах можуть стати шкідливими для правд віри? Невже ж в Римі перестали розрізняти між вірою і правом? Чи може думають, що «рутени» на цьому аж до тої міри не визнаються і що їм можна постійно сипати піском в очі?

Дальше кажеться, що такі наради повинні відбуватись без «порушення прерогатив Апостольської Столиці». Спитаємо – які наприклад прерогативи Секретар Стану має на увазі? Можемо підповісти відповідь, яка частинно висловлена в другій точці, а саме, що Українська Церква не може бути одною, з’єдиненою і помісною. Тому, що це не давало б змоги контролювати її голові Східньої Конгрегації і унеможливило б торгівлю її ціною з Московською патріярхією, Константинопольським патріяршим Синодом, примасом Польщі, а може й ще з деким, як буде нагода й потреба. Проти таких прерогатив українська католицька ієрархія не лише має право, а й обов’язок виступати. Інших прерогатив апостольського престолу ми не знаємо. Не йдеться тут очевидно про прерогативи в сфері христіянських правд віри, моралі, чи передання, бо коли мова про ці сфери – тоді не говориться про прерогативи, які можуть бути тільки правного, або організаційного характеру. Пропонується, а радше наказується вести наради Конференції у порозумінні з Комісією проектування кодексу Східнього права. Чи не варто б запропонувати, щоб раз було навпаки – може б так знана із своєї недіяльности римська Комісія почала працювати в порозумінні й в згоді з верховними чинниками помісних Східних Церков, що є з’єдинені із Вселенською Католицькою Церквою? Не сумніваємося, що це направду було б корисним і для римської бюрократії і для всієї Вселенської Церкви. Можна піти навіть дальше – і в тому ділі почати співпрацю з відповідними чинниками нез’єдинених східніх і інших Церков. Це був би найбільш реальний доказ екуменізму, який поки що зведено до конвенційних енунціяцій і приємних поїздок-екскурсій.

Вкінці останнім реченням листа забороняється наради в справах Українського католицького Патріярхату й ще робиться відклик – для підкріплення заборони – до «знаного рішення Святого Престола в тій справі», себто до листа Папи Павла VІ від 7-го липня 1971-го року. По-перше, папа не заборонив про це нараджуватись, а по друге – ніхто сьогодні нікому таких заборон не може видавати. Людині робиться направду недобре, коли дивиться на того рода письма, які виходять з-під рук людей, що є в цій критичній для цілого світу ситуації відповідальні за долю Вселенської Церкви. Постає питання, кому залежить на цьому щоб до решти знищити УКЦеркву. Хто справді стоїть за актами як це письмо, що його ми скоментували? Чия невидима рука причинюється до трагедії нашого народу.