«Немає людини, яка панувала б над вітром, щоб стримати вітер,
і влади нема над днем смерти, (…) і пана свого не врятує безбожність»
(Екл. 8, 8)
Корені сьогоднішнього беззаконня сягають епохи Просвітництва, епохи світла (дослівно – des Lumiиres), започаткованої наприкінці XVII століття. Лєшек Колаковський у статті «Наш веселий апокаліпсис» пише, що Просвітництво, яке характеризувалося переважно ворожістю до християнства, «знищило віру, чим зруйнувало фундамент нашої моральної безпеки, а незабаром також когнітивної безпеки; одне й друге було підірване скептичним раціоналізмом». Так виник «ідолопоклонницький, напівгностичний проєкт внутрішньосвітового самоспасіння людини».
Цей проєкт на цілі десятиліття полонив уяву широких мас і впливових політичних, інтелектуальних та культурних еліт. Однак Колаковський передбачає трагізм просвітницького міфу: «Просвітництво, підносячи людину до гідності потенційно всемогутнього творця, насправді понизило її до тваринного рівня; утилітарні критерії замінили здатність розрізнення добра і зла. Фундаментальні зв’язки, які підтримували людську спільноту, – родинні та релігійні – було взято на кпини і насильно розірвано».
Це коріння сучасного беззаконня, яке має політичний, державний, партійний, а тепер і релігійний та звичаєвий характер. Його прорікав Федір Достоєвський відомою фразою: «Нема Бога – все можна».
Ні тіл, ні гробів, ні навіть дати смерті
Політичне і суспільне беззаконня панувало, зокрема, в часи революцій, починаючи від Французької. Французькі революціонери створили «зразок» беззаконня, на який пізніше покликалися всі тоталітарні уряди: комуністичний, нацистський, маоїстський, турецький та десятки інших споріднених режимів. «Якобінці у Франції першими розв’язали масовий терор, який назавжди перевернув одвічний світовий устрій. […] Загальна кількість жертв французької революції – до мільйона людських життів», – пише Рейнальд Зехер, французький історик, співавтор праці «Чорна книга Французької революції». Знищувалися не лише політичні та ідейні супротивники, а й небажані нації, соціальні групи та прошарки.
Це не були злочини, скоєні в сутичках армій, а цинічне нищення безборонних і невинних жертв, яких революційний терор визнавав ворожим чи небажаним елементом. Злочини, помножені й удосконалені в міру революційного поступу. Головний герой фільму «Чекіст» (1992 р.) – співробітник більшовицьких спецслужб Андрій Срубов, відповідальний за ліквідацію ворогів революції, спокійним притишеним голосом каже: «Аби придушити хаос у Росії, нам потрібна сильна виконавча влада. Для цього маємо льохи, це не те, що французькі революціонери – гільйотини. Публічна страта, а злочинець – як герой – може сказати будь-яку дурість, і вона залишиться в пам’яті спостерігача. Понад те, вона додасть йому сил для боротьби. Натомість страта в льосі відбувається без розголосу, таємна, без публічних наслідків. Тааак… Така екзекуція придушує особистість, а по смерті не залишається більше нічого; нема тіл, нема гробів, нема навіть чіткої дати смерті. А була людина».
Режим, який безправно називав себе радянським
У монументальній праці «Чорна книга комунізму» Стефан Куртуа констатує, що «комуністичні режими […] обернули масові злочини на справжню урядову систему». За його підрахунками, комунізм відповідальний за майже сотню мільйонів жертв, в тім 65 мільйонів у Китаї та 20 мільйонів у Радянському Союзі. Проте деякі історики стверджують, що ця цифра занижена.
Куртуа пише, що винищення більшовиками великих суспільних і національних груп (куркулі, аристократія, духовенство, українці, євреї, поляки) не надто відрізнялося від нацистського геноциду. Обидві системи, комуністична і нацистська, відмовили в праві на життя визначеній ними частині людства. Різниця полягала лише в тому, що нацисти використовували расовий критерій, а комуністи – класовий.
Олександр Солженіцин у своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» писав про росіян 1941 року не без певної іронії: «Ті люди, які з власного досвіду вже 24 роки знали комуністичний рай, знали те, чого ще не знав ніхто інший у світі, що на всій планеті і впродовж усієї історії не існувало режиму настільки безоглядного, кривавого, а разом із тим збочено лицемірного, як більшовицький, який безправно називає себе «радянським»; що якщо взяти до уваги число його жертв, його здатність до закоріненої, довголітньої стабільності, його довготривалої перспективи, його монолітний, всюдисущий тоталізм, то жоден інший режим не витримує порівняння з ним. Жоден, не виключаючи епігонського гітлеризму, який свого часу затьмарив своїми діяннями все в очах Заходу».
Незасуджені злочини
Нацистські звірства були засуджені під час сотень процесів, з яких Нюрнберзький та процес Адольфа Айхмана є найголоснішими, а комуністичні злочини ніколи не були засуджені, хоча було їх, згідно з підрахунками Куртуа, у чотири рази більше, аніж злочинів нацистських.
Комуністичні злочини і терор є не тільки спотворенням конкретної позитивної ідеології, як стверджують деякі оборонці марксизму та комунізму, але й іманентними рисами комуністичної системи влади, яку треба відверто називати злочинною. Колаковський, який у юності піддався спокусі марксизму, згодом писав, що сталінізм був продовженням ленінізму, а не його спотворенням.
Осудження комуністичних злочинів було і залишається сьогодні практично неможливим з огляду на панувальне досі захоплення світових політичних, інтелектуальних, медійних, культурних еліт марксизмом і комунізмом з його ворожістю до християнства та релігії. Марксизм чи, як кажемо – неомарксизм, досі втішається популярністю у багатьох країнах Західної Європи, Азії, а також Латинської Америки. Деякі спостерігачі стверджують, що й суспільство США останніми роками виразно повертає «наліво».
І хоча войовничий політичний комунізм із його злочинами в Європі відійшов у історію, він має своєрідне продовження в сучасному гуманістичному атеїзмі: нетолерантному, жорстокому і нещадному до віруючих незалежно від їхньої релігійної приналежності. Їх із погордою таврують як осіб, хворих на ментальні марення, а проповідувану ними моральність беруть на кпини і сміх. Так у західному цивілізаційному колі в ім’я єдино правильного лівого бачення світу розпочинають релігійні переслідування, які мають за мету змусити віруючих позбутися моральних підвалин, сповідуваних тисячоліттями.
Ненависть до релігії як вираз ненависті до самого себе
У книжці «Трактат атеології» Мішель Онфре, один із провідних гуманістичних атеїстів, оскаржує релігію у всякому можливому злі: «Монотеїстична релігія […] велить нам ненавидіти самих себе, погорджувати власними тілами, принижувати інтелект, очорнювати почуття, обстоювати все те, що нівелює сповнену суб’єктивність; [релігія] скерована проти інших, є джерелом погорди, злоби, ворожості, нетолерантності, а отже, расизму, ксенофобії, колоніалізму, воєн суспільної несправедливості». Представлена тут ненависть до людей релігійних – тільки зовнішній прояв ненависті до самого себе. «Жодна людина не зненавидить Бога, не зненавидівши спершу себе», – твердить Фултон-Джон Шін. А святий Августин каже, що кинджал, який прошиває серце ближнього, спершу проходить через твоє серце.
Політичне безправ’я комунізму фізично знищувало людські життя, безправ’я войовничого гуманістичного атеїзму нищить людські душі: намагається деморалізувати людське сумління, віддалити людей від Бога, нищить любов, подружжя, родину. І реалізує це як через потужні світські медіа, так і за допомоги гендерної ідеології. Гендер – одна з найбільших загроз для сучасної людини, особливо для дітей та молоді. Гендер не є тимчасовою модою гомосексуальних середовищ, а глобальним проєктом, яким ліві еліти прагнуть охопити все людство. Найбільші міжнародні інституції, такі як ООН, ВООЗ чи Європейський Союз, із твердою послідовністю накидають народам, політичній, культурній, медійній та науковій верхівці програму гендерної ідеології. Майже всі державні виші західного світу зобов’язують викладачів і студентів до гендерних студій, подібно до того, як у комуністичні часи обов’язковим було вивчення марксизму.
«Гендерна біблія» Джудіт Батлер
Важливою точкою відліку для гендерної ідеології є праця «Вплутані в тіло» Джудіт Батлер. Це свого роду «біблія гендера». Вже сама назва символічна. Авторка ставить під сумнів «традиційний» підхід до статі, який, на її думку, поневолює людську природу. Джудіт Батлер постулює радикальне відділення біологічної статі від статі культурної. Авторка кільканадцять років жила в середовищі лесбійсько-гомосексуальному. Її особисте життя та діяльність на користь цих середовищ має, як видається, визначальний вплив на її погляди та висунуту теорію. Джудіт Батлер бореться «за життєвий простір» для всіх сексуальних маргіналів, котрих ще в 1990-их роках у психіатричних словниках подавали як збоченців.
Гендер відкидає антропологічні основи родини
Гендер вводить розрізнення між статтю біологічною – sex і статтю культурною – gender1. За цією ідеологією, людина не народжується чоловіком або жінкою, бо її стать «конструюється» у міру розвитку в середовищі суспільно-культурному через безперервне повторення і практикування нею конкретних форм поведінки. Щоправда, людина народжується «біологічно» запрограмованою, проте, згідно з гендерною ідеологією, це не має визначального значення для сексуальної ідентичності, адже гендер заперечує природну комплементарність жінок і чоловіків та представляє суспільство без статевих розрізнень. Папа Франциск в Amoris laetitia пише, що «гендер баналізує антропологічні підвалини родини» і намагається дотеперішні законодавчі норми, напрацьовані століттями, вкинути до смітника, аби замінити їх новим гендерним правом. Воно пропагує сексуальну ідентичність та емоційні зв’язки у відриві та нівелюванні біологічної різниці між чоловіком та жінкою.
Гендер – тотальне беззаконня
Біологія, базовий визначник статевої ідентичності, який приймали всі цивілізації, замінений на догоду ідеології «культурою», яку тлумачать по-різному. Поняття «культура» в гендерній ідеології має мало спільного із загальноприйнятим поняттям культури2; відкидає велику європейську і світову любовну культуру, яка, згідно з цією ідеологією, була і є виразом «поневолення статтю».
Гендерна ідеологія розуміє «культуру» як право на визначення та формування власної статевої ідентичності незалежно від біологічних, психологічних і суспільних чинників. «Гендерне право» є de facto «беззаконням», оскільки закладає цілковиту звичаєву революцію, яку силою накидають суспільству. Гендерне розуміння культури не раз проявляється на вуличних гей-парадах, де епатування вульгарністю супроводжується погордою і бажанням приниження інших, зокрема віруючих.
До суті гендера належить і нівелювання всіх моральних норм у сексуальних стосунках. За цією ідеологією, біологічна сексуальність змінна, плинна, нестабільна, в ній нічого не можна окреслити чи сформувати. У своїй основі гендер має нігілістичний характер.
Гендерквір
Для гендерної ідеології важливим є поняття «квір» (queer). Воно складне для перекладу на слов’янські мови (приблизний переклад – «інший», «різний»). Гендерквір – це культурна риса осіб, які відмовилися від статевої ідентифікації, базованої на розрізненні біологічних статей: чоловічої та жіночої. Гендерквір пов’язаний із відкиненням звичаю сприйняття і формування соціальної та культурної дійсності крізь призму категорій «жіночості» та «чоловічості». «Ідентичність квір, – пише антрополог культури Едіта Пєтрак, – є утверджувальна, неоднозначна, така, що приймається особами, яким уже не досить вузьких рамок гомо- чи гетеросексуальності. Як сконструйована дискурсивна та нестабільна ідентичність вона стала ідентичністю фриків та існує поза нормою».
За твердженнями гендерної ідеології, статевість повинна бути вільною від будь-яких моральних і суспільних норм, абсолютно незалежною і суб’єктивною. Отже, в гендері нема жодних норм і прав ані для «чоловічості», ані для «жіночості», ані для їхніх взаємостосунків. Коли мовиться про «нормального чоловіка» або «нормальну жінку», це сприймається гендером як зловживання. Маємо тут справу зі спотворенням дотеперішнього суспільного і морального устрою в стосунках чоловіків та жінок, одне слово, з абсолютним беззаконням. Так гендер знущається і насильно розриває найгарніший зв’язок – подружню любов, про що й писав Колаковський у наведеному вище уривку зі статті.
Гендер закорінений у марксизмі
Нівелювання правди, що чоловік та жінка створені на образ і подобу Божу та покликані до любові й плідності, лежить в основі гендера. Гендер прагне створити нову людину, а разом із нею нове суспільство, звідси постулат – як необхідність – відкинення усіх дотеперішніх норм, пов’язаних зі стосунками чоловіків та жінок. Гендер є марксистським проєктом. Комуністична утопія, зведена на філософії Маркса, ставила собі за мету класове визволення, натомість гендер – визволення з усіх сексуальних стереотипів та будь-яких умовностей: біологічних, релігійних, суспільних і політичних. Гендер, послуговуючись революційними інструментами, як-от насилля та беззаконня, силкується ввести свою ідеологію у політичне, суспільне життя, особливо в освіту. Безжальність, беззаконня і брехливість фанатичних прибічників гендера нагадує поведінку більшовицьких ідеологів 1920 – 1930-их років.
Європейський Союз і пропагування гендера в школах
Комітет міністрів Ради Європи у 2010 році видав директиву, в якій читаємо: «Держави-члени Європейського Союзу можуть вводити у шкільне навчання спеціальні програми рівності і програми, які стосуються безпеки та плани діяльності, а також гарантувати доступ до відповідних вишколів на антидискримінаційні теми, підручників і допомоги в навчанні». Але те, що 10 років тому було вільною пропозицією, сьогодні стає обов’язковим. Пристаючи на пропозиції згаданого Комітету, некомерційна організація «Кампанія проти гомофобії», що бореться з дискримінацією гомосексуалів, бісексуалів і трансгендерів, видала книгу «Уроки рівності. Ставлення й потреби шкільного персоналу та молоді до гомофобії в школі». Ось цитата з неї:
«Гендерна ідентичність не має впливу на сексуальну орієнтацію людини; трансгендери можуть мати ту саму сексуальну орієнтацію, що й особи «цисгендерні»3, і мати зносини як із особами протилежної статі, так і одностатеві. Сексуальна інакодумність учнів та учениць є для них особливою складністю та стресовим фактором у їхньому повсякденному функціонуванні. Виявлення в себе і потреба розкрити свою негетеронормативну статеву ідентичність може спричинити те, що учень чи учениця захоче, щоб до неї чи до нього зверталися за вибраним неметричним ім’ям або прізвищем, а також використовували чоловічі чи жіночі форми та займенники відповідно до ідентичності цієї особи; вони також можуть захотіти користуватися туалетами та перевдягальнями, розрахованими на стать, з якою вони себе ототожнюють. Форми вираження своєї гендерної ідентичності включають також візуальне вирізнення: носіння одягу та прикрас, характерних для даної статі. Якщо у школі на деяких уроках практикується розділення на групи дівчат і хлопців, трансгендерна людина може захотіти відвідати групу, яка відповідає її статевій ідентифікації. Вчителі та освітній персонал повинні працювати з учнями та допомагати їм долати труднощі, що виникають у шкільних коридорах та класах».
Заохочую вас уважно прочитати цей фрагмент, бо це витяг із опису змін суспільного життя та освіти, які гендер планує реалізувати.
Автори цієї методички принаймні не приховують, що гендер є плодом марксистської ідеології: «На думку Маркса, клас, виокремлений в контексті поділу праці й стосунку до засобів продукції, але який не має свідомості свого становища і спільних інтересів, є класом «в собі». Він перетворюється на клас «для себе» в ході дій, спрямованих на подолання гноблення. Щойно тоді він набуває суб’єктності, розпізнає своє справжнє становище і звільняється від фальшивої свідомості. Відкинення омани щодо власної підпорядкованої ситуації є можливим у ході зміни цієї ситуації». Ось приклад лівого «промивання мізків» та обтічної мови, добре знаної старшому поколінню в нашій частині Європи.
Питання сповнені тривоги
У своїх роздумах я свідомо відмовляюся від висновків чи пропозицій готових відповідей. На кількох поданих прикладах бачимо, що гендер є серйозною загрозою для наших спільнот як у Польщі, так і в Україні, для наших родин, дітей та онуків. Загроза гендерної ідеології вимагає суспільної участі, ґрунтовних рефлексій, духовного розпізнавання, широкої поінформованості та дискусії. Додаймо: це не Церква повинна займатися проблематикою гендера. Вона має допомагати нам віднаходити Бога, навчати правд віри, уділяти Таїнства. Гендер є викликом для всього суспільства: для політиків, яким виборці повірили; для школи, до якої батьки посилають дітей; для родичів – одне слово, для всіх людей віруючих і людей правого сумління.
Завершимо кількома відвертими питаннями. Нехай вони допоможуть нам перемогти спокусу легковаження гендерної загрози. Нехай спонукають нас долучитися до допомоги молодим людям свідченням віри і морального життя, виховання їх у любові та відповідальності за себе та ближніх.
• Що хочуть розбурхати кола ЛГБТ у свідомості хлопчиків і дівчаток підлітків, подаючи їм неоднозначні агітаційні матеріали, насичені еротизмом? Зрештою, тринадцяти-чотирнадцятирічну дитину, невпевнену в собі, яка в постійному пошуку утвердження власної психосексуальної ідентичності, можна переконати майже в усьому, особливо коли їй не вистачає твердої підтримки у прикладі взаємної любові її батьків.
• В ім’я чого гендерні ідеологи підривають природний факт, визнаний досі очевидним у всіх цивілізаціях та культурах, що у стосунках жінки та чоловіка гетеросексуальність є біологічною, психологічною та соціальною нормою?
• Яка мета еротизації обізнаності дітей вже з дитячого садка? Якщо хтось хоча б трохи знає дітей, він /вона добре розуміє, що для них важливо і наскільки вони охороняють свою інтимність. Вторгнення у інтимний світ дитини зі змістом для дорослих є беззаконням і злочином. Коли це трапляється в індивідуальних стосунках між дорослим і дитиною, дорослого звинувачують у педофілії, судять і засуджують до тюремного ув’язнення. З другого боку, коли це відбувається під час навчальних занять у державному закладі, це іноді тлумачать як виховання.
• Сьогодні світові політичні, економічні та культурні еліти відкрито пов’язують економічну, технологічну та фінансову допомогу біднішим країнам з декларацією про обов’язкове впровадження в соціальне життя й освіту гендерної ідеології. Це вираз найвищого беззаконня, яке буквально вимагає людської душі за гроші. Гендерне беззаконня подібне до більшовицького беззаконня тим, що має однакові корені – марксистську безбожну утопію.
о. Йосиф Августин, ТІ