Кожний день невблаганно наближає нас до нового тисячоліття, а для християнської Церкви це насамперед наближення ювілею 2000-літнього приходу Ісуса Христа. Отож готуються численні заходи для відзначення знаменитих дат. Серед них Вселенський Архієрей висловив побажання, щоб за цей час підготувати до беатифікації найбільш ревних свідків християнської віри у XX столітті. УГКЦ підготувала 18 кандидатур. Звичайно, що мучеників за віру у нашій Церкві є чимало, але, як пояснив на святочній академії з цього приводу владика Любомир Гузар, Церква, як правило, вибирає для першого чергового прославлення тих, чий духовний досвід є найбільш показовим на сьогодні. Зрештою, сама ця акція дає можливість розглядати ту першу шеренгу наших українських святих як поштовх і стимул до дальшої роботи. Нас чекають незвичайні відкриття людей, життя яких захоплює і надихає не марнувати й свого жодного дня.
І серед тих, чий день беатифікації, — отець Іван Кипріян. Власне про нього нині мало що відомо.
На урочистій академії мені не трапилось зустрітись з Мироном Кипріяном — лауреатом Державної премії імени Т. Шевченка, народним художником України, головним художником Львівського державного академічного драматичного театру імени М. Заньковецької. Мирон Кипріян дбайливо зберігає документи про свого родича — дідового брата (стрийка) о. Івана Кипріяна — диригента, священика і композитора.
Народився І. Кипріян 1856 року, у Сокалі. Помер у 1924 році в Сибіру. У гімназії навчався у А. Вахнянина. У 1879-1883 роках навчався у Перемишльській та Львівській духовних семінаріях, де здобув основи музики і практичні навики диригування. Був священиком і диригентом церковно-світських мішаних хорів у селі Шум’ячі, тепер Турківського району (1883-1888). 1884 року написав один із перших в Галичині підручників початкових знань з музики і співу; 1904-1914 роках працює парохом у Немирові на Львівщині. Отець І. Кипріян пропагував твори Д. Бортнянського. У Немирові його хор брав участь у Шевченківських та інших концертах, виконуючи твори Бортнянського, Кишакевича. Матюка. Лаврівського, Ф. Колесси, народні пісні. Свої записи народних пісень опублікував у збірнику. Більш докладно про о. Кипріяна розповідається у статті Петра Медведика у «Записках НТШ» — праці Музикознавчої комісії 1993 року.
Тепер настала пора докладніше розповісти про пастирство о. Івана Кипріяна, який належав до визначних священиків Галичини. Був парохом Немирова Рава-Руського повіту. У старшому віці зголосився як польовий душпастир до УГА й з нею перебув всю кампанію в Галичині та за Збручем. Ще на початках творення УГА замешкав у Мостах Великих Жовківського повіту як польовий душпастир.
«Це був великий патріот і народний діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів на вічах у Равщині й сусідніх повітах. Був добрим промовцем. За його старанням започаткували селяни відомий страйк проти надмірного визиску дідичами селян майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню», — так згадував про о. Івана о. Марко Гіль.
Автор, що підписався «С.Б.» у виданні «Голос Христа Чоловіколюбця», так відгукнувся про о. І. Кипріяна: «Це святий п. Капелян УГАрмії, що ділив долю і недолю частин 1-го Корпусу, а зокрема 6-ої Равської і 9-ої Угнівсько-Белзької бригад, коли вони залишились у «чотирикутнику смерти» на східно-українських землях, взимку 1919-1920 років. У половині грудня 1919 року він був у Самгородку, біля Козятина, в бригадному шпиталі тифозно хворих». Після того, як на тиф захворів бригадний лікар чоти Сосенка, їх санітарна опіка перейшла на плечі двох-трьох підстаршин. З яких один — о. Макар Михайлів, а другий — доктор медицини Нестор Білик. Вже сьогодні важко мені описати, як давали собі раду двоє молодих санітарів, що з них один був, мабуть, по-першому році богословських студій, а другий лише по четвертій гімназійній клясі. Одного дня, а було це в мене мабуть, в часі третього приступу поворотного тифу, повідомили нас наші санітари-опікуни, що до нашого шпиталю прибув о. Кипріян і буде сповідати, причащати і елеопомазувати нас, тифозних. І, справді, незабаром був о. Кипріян парох Немирова, що засновував читальні на Равщині, провадив філію «Просвіти» в Немирові, компонував пісні, зорганізовував дуту оркестру в Немирові й в часі Сокільського Здвигу з нею дефілював вулицями Львова. Був це той самий о. Кипріян, який при кожних виборах до Галицького сойму і Віденського парляменту був на всіх передвиборчих вічах в Равщині й Сокальщині та активізував села й містечка…».
За спогадами іншого очевидця отця Івана Лебедовича, опублікованими у збірнику «Полеві духовники УГА», Вінніпег, Канада, 1963 p.: «Взимку 1919-20 років УГАрмія опинилась у катастрофічному становищі. Нищена епідеміями тифів без політичного проводу, без запілля, без засобів до життя. Десятки тисяч стрільців і старшин гинули від епідемії. Всі казарми, шпиталі й приватні квартири були виповнені хворими і виздоровлюючими, що виглядали наче скелети. Потрібна була допомога, а не було звідки її чекати. У такому розпачливому становищі дійшло до тимчасового перемир’я з більшовиками. І тоді ж помер о. Яким Фещак, польовий душпастир при 1-ому Корпусі о. Лебедович перейняв провід духовенства 1-го Корпусу та скликав з’їзд польових духовників в Чечельнику, на Поділлі. На тому зібранні був присутній також і о. Іван Кипріян. Згодом з о. Кипріяном я більше не зустрічався, тільки в часі перебування в Яловецькому таборі у Львові, йому принесли вістку, що у Львові є о. Кипріян, який був невідомо де, бо в Галичині його не було. Тільки, коли о. Лебедович одержав листа від Василя Жорнярчука підхорунжого УГА, що датувався 12 лютого 1962 року, він довідався про дальшу долю отця Кипріяна. У листі йшлося: «Я, колишній учень гімназії у 1920-21 роках в українському таборі в Ліберці в Чехословаччині… Її зорганізовано десь у листопаді 1920 року. У половині грудня директор Лукіянович привів старшу людину у вилинялім однострою УГА і представив нам нашого майбутнього катехита о. Кипріяна.
Дещо сумний і стурбований о. Кипріян проводив навчання на вільно вибрані теми, швидше як проповідник, ніж педагог-катехит. Його проповіді були виявом болю патріота з приводу трагізму його і учнів, але не суперечили християнському поглядові та були радше філософським аналізом подій сучасності. Учні молодших клясів любили його, слухали уважно, і на його уроках відчували до певної міри відпочинок від посиленого викладу матеріялу з інших предметів».
У більш повних спогадах о. К. Кухарика розкривається весь трагізм долі о. Івана Кипріяна: «Він був одним з наших праведників, хоч був брудним, обдертим і званий як «номер 8-9-8- 6».
Так це і був отець Кипріян, український, католицький священик польовий. Вся його історія пов’язана з понурою трагедією концентраційних таборів на далекому Сибірі, де голод, холод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морозному сибірському небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва.
Отця Кипріяна вже нема в живих. Народився він у Західній Україні і дуже любив білу, чисту одежу. Твердо вірив, що в хвилині його смерти святі у небі дадуть йому чисту сорочку замість обдертих лахів. Можливо, що він дістав таку сорочку.
У 1924 році о. Кипріян жив у бараку ч. А- 332. Цей барак був також призначений і для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти мали діставати поживу з того, що залишилось у спільній кухні після роздачі харчів в’язням. Через такі обставини мало хто з них міг досягнути п’ятилітнього віку.
Отець Кипріян був тимчасовим опікуном тих маленьких кандидатів на смерть. Йому було шістдесят років. Його лице було синє і жовте. Жовте там, де потріскалась шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс зломаний від удару, також був синім, майже чорним. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі свідчили, що то була людина повна любові не тільки для приятелів, але й для своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний тягар. Рани й обдерта одежа були його радісним скарбом та частиною того приниження, яке він так гаряче любив.
Близько сімдесяти дітей мали на собі обдерте та брудне лахміття, що його інші в’язні вже викинули. їхні очі дивилися на світ поглядом голодного вовка, запертого в клітку, де голод є таким звичайним, як і неволя. Хоч були то московські діти, та о. Кипріян, не знаючи російської мови, завжди говорив до них українською мовою, вживаючи тільки короткі речення, щоб вони могли його зрозуміти.
За кілька місяців до загибелі отця полковник Калядін спорудив Престіл. На цьому Престолі о. Кипріян правив св. Літургію для хворих і калік, бо до них вартові навіть не хотіли доторкнутись, так жахливо смерділи їхні рани. Тільки о. Кипріян притуляв до себе тих нещасних, хоч при цьому часом гірко плакав. Коли деяким з них приходив кінець земних терпінь і, коли спокій смерти закривав їм очі, тільки він один брав тіло з соломи і з любов’ю ховав.
Довідавшись від інших полонених, що наступного дня двадцять дітей розстріляють і, що тієї страшної холодної ночі вони були закриті у клітці без даху і питали про отця, він вирішив за будь-яку ціну просмикнути до них. Полковник Калядін і він, вже кілька тижнів до того викопали підземний прохід, через який о. Кипріян міг би дістатись аж поза огорожу колючого дроту. А там, під прикриттям кущів, де замикали всіх, хто був призначений на смерть о. Кипріян вже кілька разів сповідав і причащав людей, приготовляючи їх до смерти.
Тепер там було двадцять дітей, яких вранці мали вбити. Вони питали про нього. Страшна хурделиця вирувала надворі. Здається нема нічого страшнішого, ніж сибірська заметіль, курява, «пургою» називають її. Тоді не видно заходу, сходу, півдня чи півночі, а тільки розгуканий вітер і сніг. Але отець Кипріян вирішив піти до загороди. Спочатку він вклякнув і занурився у молитву на кілька хвилин. Потім сказав полковникові Калядінові знищити його Престіл, якщо він не повернеться. Коли полковник згасив лампочку, отець вліз у підземний хід. Останні його слова були «Мир всім!».
Заметіль тривала чотири дні й розстріл відклали на пізніше. Коли метелиця закінчилась, вартові знайшли тіло о. Кипріяна у клітці разом із замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика.
Так помер один з новітніх праведників, знаний як номер «8-9-8-6». Так само як і всі праведники, він був переповнений християнською любов’ю. Не знаємо, які були останні слова отця Кипріяна, одначе досить того, що пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз і, що своїми останніми променями тепла у замерзаючому тілі хотів зігріти закостенілі руки вмираючого хлопчика.
* * *
Має бути проведена велика підготовча робота по беатифікації отця Кипріяна, щоб це ім’я стало відоме не тільки в Україні, але й в усьому світі, так само, як Януша Корчака, який пішов з дітьми у газову піч.
До речі, можна зазначити, що отець Іван Кипріян походив з дворянської родини, і його шляхетність, можливо, виявилась якнайповніше, адже не зважаючи на те, що у 1919 році він воював проти росіян і саме росіяни розстріляли його сина Віктора у 1920 році, а смерть у 1924 році він прийняв разом з російськими дітьми. Власне в цьому й полягає апотеоз виховання і подвиг героїчного християнського свідчення, коли любов заповнює людину настільки, що вона всіх людей бачить своїми родичами.
Галина Доманська