Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

George Maloney

Autonomy for the Ukrainians (condensed from «Diakonia», June 1972)

The Pope has refused to establish a Ukrainian patriarchate. But what is at stake is a totally different question — one which he himself and the Eastern Churches’ canon law have already answered. The Ukrainian Catholic Church, being under a major-archbishop, now possesses all the powers to rule itself as a particular Church through a type of synodal administration according to its ancient rights and privileges.

The further question and the really crucial one here is: Does an Eastern Patriarch or Major-Archbishop have jurisdiction only within his own, territory?

The fact is that both the Eastern patriarchs and the Western patriarch, the bishop of Rome, have constantly violated this principle of territory. The reason is found in the Eastern Churches’ Canon Law itself which explicitly states that the principle of territory holds «unless some other reason demands otherwise from the very nature of the case or constituted by some right.

A very concrete case, an exact parallel to that of the Ukrainian Major-archiepiscopate, is found in the seventh century when in the Synod of Trullo (692) it was decreed that the Cypriotes who fled from Arab persecution in Cyprus to take up residence near Constantinople were to be under the jurisdiction of their own Major-Archbishop and not under that of the Patriarch of Constantinople in whose territory they now lived. This may well be the first case of double jurisdiction in the same territory. But it can be multiplied by innumerable examples. How many times has the Latin Church set up its own jurisdiction in Eastern lands because their faithful had either migrated there or because Latin missionaries had made converts to the Latin rite of the native Eastern rite Christians or non-Christians. The examples are clear and numerous.

In Lviv itself there had existed for centuries three jurisdictions within the very same territory: a Ukrainian Catholic Archbishop, an Armenian Archbishop, and a Latin rite Archbishop. The question which should be asked is why does the Pope of Rome suddenly call upon the principle of territory to restrict the Ukrainian Church in its demands for autonomy to exercise jurisdiction wherever Ukrainian Catholics reside when for centuries the good of souls has dictated that this outdated principle of territory be ignored?

To appeal solely to this principle and to forget the good of the faithful is to play legal games and to forget that the Church is the Body of Christ. Jurisdiction is given to help the faithful grow in Christ. When modern circumstances of life under Communism have created situations in which a Church of six million cannot function according to ancient rules, then the good of the faithful clearly demands that rules be changed — in fact, that they be automatically ignored because a greater principle is at stake — the good of the faithful demands another principle.

A noted Eastern canonist teaching at the Pontifical Oriental Institute, J. Rezac, S.J., argues in a recent article that the jurisdiction of Patriarchs and Major-Archbishops must be extended outside of their own territories. His basic reason is that the Mother Churches are obviously more capable of taking care of their own faithful. Such church leaders are able not only to obtain capable priests and bishops who know the traditions of their Church, but they will zealously maintain and foster their ancient rights and customs. The church is not a legal entity but a living organism whose health must be determined by the spiritual assistance given to the individual members. Patriarchs have a moral duty to their faithful to take care of them; but this means they must enjoy jurisdiction over those faithful wherever they live. The Church has changed much and with so much intermingling of nationalities in today’s world, the personal aspect is more important in questions of jurisdiction than the principle of territory. Another reason J. Rezac gives flows from the principle propounded by Vatican II that insists so strongly on the observance of subsidiarity. If a lower unit, a person, or a community, can effect something with efficiency, there is no need to appeal to a higher authority. Surely a Synod of Ukrainian bishops under the Major-Archbishop is more capable of knowing and meeting the needs of their own people than the Eastern Congregation headed by a Belgian Latin rite Cardinal, whose secretary is an Italian Latin rite Archbishop. Another reason is the ecumenical dimension. If the Catholic Church is sincere about showing Orthodox, Anglican, and Protestant Christians that she respects their true ecclesial elements — and for the Orthodox the basic form of Church administration is the patriarchal system—Rome will have to back up its high-sounding rhetoric about the respect it professes for the patriarchal form of administration by recognizing that form as viable and allowable for the Eastern Catholic Churches.

The Orthodox have found from experience that such a patriarchal system is more effectively pastoral and produces greater good when each Orthodox Patriarchal Church is allowed to extend its jurisdiction outside of its territory to wherever the faithful of their respective Churches live. If the Orthodox were to unite with Rome, would the Pope of Rome refuse the Patriarchal Orthodox Churches jurisdiction over their faithful in America because this was outside of their patriarchal limits?

The ultimate reason that summarizes all of the foregoing is that the good of the Ukrainian faithful demands that the Ukrainian Catholic Church not be given something new to better assist its people, but that the good of the faithful demands the full recognition of what has been an integral part of the rights of the Ukrainian Church since the Union of Brest in 1596. The Roman Catholic Church has stated for decades and reaffirmed with special vigor at Vatican II that the Eastern Catholic faithful be ruled by the leaders of their respective Churches according to their ancient rights and privileges.

This is to make the Church truly Catholica, allowing a richness of diverse forms of liturgical, canonical, theological, and spiritual expression flowing from the particular Churches that develop in Christlike charity and harmony with their sister-churches, all under the loving service of the head of the Church of Rome. Then jurisdiction will be seen not as power to be jealously held on to and fought for, but an opportunity to give greater service to Christ’s flock. Only by recognizing the autonomy that the Ukrainian Catholic Church always had the right to exercise will the Ukrainian Church grow dynamically as a part of those Eastern Churches that the Catholic bishops at the Second Vatican Council «solemnly declared … fully enjoy the right and are in duty bound to rule themselves». If the Ukrainian Catholic Church cannot rule itself under its Major-Archbishop and his synod of bishops but must continue to be legislated by the Eastern Congregation, the Ukrainian Church will be extinct in a few years together with the other Eastern Catholic Churches. The Roman Church will ceased to be Catholic and a particular Church will wrongly claim to be the universal Church founded by Christ. But history will rise up to haunt that claim.

On February 17. 1972 Josyf Cardinal Slipyi, celebrated in Rome his 80th birthday. Still amazingly strong and agile in body and mind in spite of 18 long, torturous years in Siberian labor camps, he stated during a Liturgy concelebrated with other Ukrainian bishops that the Vatican was making him4suffer more that he did under the Soviets. «Some of the sufferings that I have had to undergo since ray liberation and during the period of my so-called liberty, have been harder to take than those of my imprisonment or even at the time when I was condemned to death».

Cardinal Slipyi suffers to see himself, the Major-Archbishop of the Ukrainian Catholic Church, head of his Church with his see of residence in Lviv, with the ancient title of Metropolitan of Kiev and Halych and yet unable to administer to his Church in the Ukraine. In 1946 the Soviets liquidated his Church and 4 million faithful with their 3.000 parishes.

He suffers to see the remnant of hope – the Ukrainian Catholic Church in the diaspora numbering about a million and a half faithful with 24 bishops – scattered about in 16 different countries and floundering for lack of leadership in its search for identity in strange lands.

He suffers to see his beloved Church made a pawn as Vatican plays political chess with the Kremlin leaders. The Pope’s emissary behind the Iron Curtain, Archbishop Agostino Casaroli, has been pursuing a rapprochement with the Soviet bloc Communists over the past few years to gain some concessions, especially for the Latin Catholics in Czechoslovakia, Lithuania, Poland and the U.S.S.R. The implicit condition for continued dialogue is that the Ukrainian Catholic Church must not be allowed to take on new life.

Cardinal Slipyi knows from vivid, personal experience how the Soviet authorities fear any native, popular movement, especially when it is deeply religious and bound in its allegiance to a center outside the U.S.S.R. like the Vatican. It grieves the venerable prelate to see John Cardinal Willebrands, head of the Secretariat for promoting Christian Unity, representing the Pope at the enthronization of Patriarch Pimen of the Russian Orthodox Church in June, 1971. without registering a protest when Patriarch Pimen called upon all present to rejoice at the triumphal return into the Orthodox Church in 1946 of the Uniates who had been forced into union with Rome at the Union of Brest, 1596».

He suffers to see that in official Vatican circles such as the Secretariat for Promoting Christian Unity and the Congregation for Eastern Churches the Eastern Catholic Churches especially his Ukrainian Church, are conceived of as the greatest obstacle for reunion with the Orthodox. He sees definite signs of a movement being fostered to remove the so-called Uniates from the ecumenical scene either by liquidation or by heavy Roman control so that the Eastern Catholics do not develop and eventually they will disappear by assimilation.

Part of his suffering has come from the Congregation for Eastern Churches and its direct interference in allowing his Church to exercise the autonomy already granted it by the existing Church legislation, especially the Eastern Code of Cannon Law, as expressed in «Cleri Sanctitati» (1957). In the latter legislation a major-archbishop is equivalent to a patriarch. On December 23. 1963. the Congregation for Eastern Churches clarified the question by affirming that Metropolitan Slipyi was a major-archbishop in the sense defined by Cannon law and hence equivalently a patriarch.

But even though the declaration «Apostolica Sedes» of March 25. 1970. clearly allowed all bishops outside of the ancient territories of a patriarchate ( or major-episcopate, an equivalent) to have full participation in patriarchal synods, Maximilian Cardinal de Furstenberg insisted that the Ukrainian bishops, meeting in Rome in the 4th Synod in October, 1969 and again in November, 1971. were participating not in a synod but a conference.

Another high-handed way of proceeding was the same declaration issued by the Congregation for Eastern Churches that set the norms for the appointment of new Eastern bishops. Three candidates were to be chosen in synod by the patriarch and his bishops, including the «aggregati» or bishops from outside the patriarchal territories. The Pope would then choose the candidate from these names. But clearly the Congregation ignored its own norms when the Pope appointed Bishop John Stock and Basil Losten as auxiliaries to Archbishop Senyshyn in February and May respectively of 1971. A similar sadness was inflicted upon Cardinal Slipyi, when, without consulting him or following the procedure outlined by the Congregation («Apostolica Seded»), the Pope raised the Ukrainian Apostolic Exarchate in Brazil to an eparchy of Curitiba but also explicitly placed its Ukrainian Bishop gravity directly under the Latin Archbishop of Sao Paolo.

Cardinal Slipyi`s greatest sorrow came when Pope on July 7, 1971, communicated to him his rejection of the Ukrainian Bishops’ proposal as articulated in the proceedings of the 4-th Synod of 1969 that the Holy Father establish a Ukrainian Patriarchate.

Such disappointments would have stopped men of lesser moral fiber than Metropolitan Slipyi. Undaunted, the aged prelate rose before the gathered hierarchs at the Rome Synod in October, 1971 to plead for his suffering underground Church in the Ukraine. He went further even defying the expressed wished of John Cardinal Villot, Secretary of State and Prefect of the Council for the Public Affairs of the Church not to hold a synod. Cardinal Villot sent a copy of a memorandum to each Ukrainian Bishop, gathered in Rome for the rededication of Ss. Sergius and Bacchus and the commemoration of the 375th Anniversary of the Union of Brest. recalling to mind that there was to be no patriarchate as well as no canonical synod. The sessions were held from October 31 to November 5, 1971.

Under the dynamic determination of Cardinal Slipyi the Ukrainian Bishops were very much aware of their rights sanctioned in the present-day legislation for Eastern Catholic Churches to hold a canonical synod. They elected to establish a permanent synod made up of Cardinal Slipyi and four other hierarchsj Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia and Archbishop Ivan Buchko as the senior members, Metropolitan Maxim Hermaniuk of Winnipeg as the choice of the Major-Archbishop and Bishop Andrew Sapelak of Argentina as the choice of the bishops. Other topics were discussed, including the problem of a married clergy. It is to be noted that for this synod, unlike the 4th Synod, Major-Archbishop Slipyi and the other Bishops in Synod did not ask for the Pope’s recognition of the validity of this synod, but merely out of courtesy asked his benediction. To date there has been no official reaction on the part of Vatican officials. Their policy seems to be to ignore this synod as a bad dream and to act as before, especially in the appointment of new Ukrainian bishops without consulting Cardinal Slipyi and his synod.

Українська Католицька помісна Церква

І

/Монтаж думок і поглядів на юрисдикцію Верховного Архиєпископа,
 і на справу завершення структури
Української Католицької Церкви патріярхальною системою/

 В цьому монтажі ми публікуємо думки та погляди на справу Патріярхату УКЦеркви різних людей, своїх та чужих, в цій цілі, щоб поінформувати українське громадянство про все ще існуючі різниці поглядів на цю важливу справу. Не диво, що зустрічаємо тут не лише мужні та авторитетні погляди науковців, але також спекулятивні міркування «робітників пера».

Ми одержали до публікації в перекладі з англійської мови інтерв’ю проф. М. Чубатого зі священиком оо. Єзуїтів, професором Джорджом Мальонеєм, що є керівником Науково-дослідного Інституту при Центрі Івана XXIII на Фордгомському, Католицькому Університеті в Нью-Йорку.

проф. Дж. Мальоней є ірляндського походження. Прийнявши східній обряд, він вивчив східньо-слов’янські мови, українську і російську та пильно студіює християнство Східньої Європи. Він простудіював недавно видану «Історію Християнства на Руси-Україні» проф. Миколи Чубатого, та заінтерисувався не лише Українсько-Католицькою Церквою, але також автором книги. Це допровадило до інтерв’ю, що його друкуємо в українському перекладі у формі відповідей на питання, що їх ставив проф. Микола Чубатий.

Які зміни були введені в Церкві Декретом про Східні Католицькі Церкви?

Перша зміна торкається ментальности. Отці Собору звернули увагу Вселенської Церкви, включно з римською курією та всіма конґреґаціями, що Східні Церкви є рівні зі Західніми під кожним оглядом та, що жодна з них не є вищою від інших з огляду на обряд, а всі вони втішаються тими самими правами та мають ті самі обов’язки, навіть відносно проповідування Євангелія у цілому світі, під керівництвом Римського Первоархиєрея /стаття 3 Декрету про Східні Католицькі Церкви, проголошеного Папою Павлом VІ, 21 листопада 1964/. Висновок, що його в цьому Декреті зафіксували Отці Собору, унагляднює потребу збереження та розвитку кожної поодинокої Церкви /4-та стаття Декрету/. Отже для того, щоб Східні Церкви могли дальше продовжувати своє існування, цей документ обговорює гарантію їхніх старинних прав та привілеїв. Ці Східні Церкви «вповні втішаються правом та мають обов’язок рядити самі собою. Кожна має це робити згідно зі своїми власними індивідуальними способами…» Беручи до уваги різні надужиття та відхилення від традицій, Отці Собору взивають тих, що впали жертвою такого відхилення, повернутись до прадідннх традицій /6-та стаття Декрету/.

Якщо йдеться про конкретні заходи, то стаття 7-ма Декрету про Східні Церкви впроваджує таку найбільшу зміну:

«Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він по приписам права остається приєднаний до ієрархії патріярхату.»

В дальшій статті Декрету Отці Собору підкреслюють потребу відбудови стародавніх прав та привілеїв:

«…права й привілеї були привернені по думці старинних традицій кожної Церкви й по думці рішень Вселенських Соборів, А ці права і привілеї є саме ті, що мали силу в час єдности Сходу й Заходу, хоч і треба їх дещо пристосувати до нинішних обставин.

Патріярхи разом із своїми Синодами становлять вищу інстанцію для всякого роду справ патріярхату, включно з правом створення нових єпархій та іменування єпископів свого обряду в межах патріярхальної території…» /9 стаття Декрету/. А в прямому відношенні до українців, що одинокі мають Верховного Архиєпископа, Отці Собору заявили ось-що: «Те що б сказано про Патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду» /10 стаття Декрету/.

В документі виданім Папою Павлом VІ раніше, 23 грудня 1963, написано ясно, що «що до справи чи Українського Митрополита Львова треба вважати Верховним Архиєпископом згідно з Апостольським Листом виданим 2 червня 1958, який зачинається словами «Клєрі Санктітаті» то Конґреґація для Східніх Церков вирішила, що має бути видана позитивна відповідь».

На мою думку, не повинно бути сумніву, що Український Верховний Архиєпископ має таку саму юрисдикцію, яку він мавби, коли б він був патріярхом над українськими єпархіями та екзархатами поза Україною, а саме: Вінніпеґ та Філядельфія, дві церковні провінції і над іншими єпархіями в США та над чотирома в Канаді разом з 6-ома апостольськими екзархіями: в Німеччині, Великій Британії, Франції, Бразилії, Арґентині та Австралії. Теж слід звернути увагу на баламутну та нешляхотну поведінку деяких в Римі – що стосуються практичного визнання гідности та Влади Верховного Архиєпископа Українців. Коли Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий був призначений кардиналом-священиком без першенства перед другими кардиналами-священиками, то це було повним незрозумінням чим є верховний архиєпископ у східніх традиціях. Декрет про Східні Церкви відновляє ці привілеї й тому згідно з 10-ою статтею Декрету – його ієрархічне місце є безпосередньо після повних Східніх Патріярхів, а не деінде.

І тому, щоб діяти в дусі Декрету, на мою думку, Верховний Архиєпископ повинен поступати згідно з Декретом, іґноруючи Конґреґацію для Східніх Церков. Як католицький патріярх, він враз зі Синодом Владик, має право управильнити вживання мов у священних літургічних діях, а також має право, за повідомленням Апостольського Престолу, потверджувати переклади текстів на народню мову /23 стаття Декрету/.

Коли і в який спосіб Декрет має бути введений в практичне життя Східних Католицьких Церков та хто має це започаткувати?

У відповідь на це питання треба підкреслити, що тут входить в гру ціла історія церковної дипломатії та терпеливість. Треба то натискати то звільняти натиск, аж поки постепенно, зберігаючи тверду постанову, а не революцією, не осягнете прав, і то не лише на папері, але також в дійсності. В цьому випадку взором можуть послужити Мелхіти. Вони вибрали нового патріярха згідно зі стародавною процедурою і тоді повідомили Рим. Така практика згідно з Декретом, була в силі в часі перед схизмою. Також патріярх Максімаз IV вибирав та висвячував із во їх власних єпископів на підставі правосильности того самого Декрету. Виглядає, що у відношенні до Українсько-Католицької Церкви тим великим ініціятором має бути Верховний Архиепископ. Для тої цілі, я думаю, треба скликати Український Синод на поземі православних та мелхітських Синодів, на котрім він проводив би з владою Патріярха.

Яке відношення існує зараз поміж Конґреґацією та Східніми Католицькими Церквами?

Мені видається, що Конґреґація для Східніх Церков має значіння тільки для тих католицьких обрядів, які не мають патріярхального устрою. Тому конкретно, Мелхітам, Халдейцям, Маронітам, Коптам, Вірменам, Сирійцям та Українцям не потрібно вдержувати жадного стосунку залежности, чи про щонебудь Конґреґацію просити.

Чи збереження Конґреґації для Східніх Церков не противиться духові Декрету про Східні Церкви?

На це питання я відповів повище. Очевидно, що ті Східні Церкви, що не мають патріяршого устрою, будуть залежні від Конґреґації. Але в Конґреґації повинно бути більше знавців Східніх та Західніх обрядів, що виконували б там офіційні функції як адміністратори Конґреґації.

Яких наслідків для екуменічного руху серед православних треба сподіватись з теперішнього застою й занедбання постанов Декрету про Східні Церкви?

Я думаю, що наслідки будуть великі і певно неґативні. Православні Церкви чимало нарікають на приявність Східніх Католицьких Церков в католицькій спільноті. Вони рівночасно глядять одним оком на те трактування, що ним Рим наділяє східних братів. Вони не захоплюються великою централізацією, де все залежить від Риму, а при тому наглядно спостерігають, як жорстоко порушують принцип колєґіяльности, що є основою науки про Церкву. Той принцип, при інституції єпископів встановлений самим Христом, дозволяє на те, щоби помісна одиниця мала владу виконувати все, що підходить під її юрисдикцію і це право не сміє бути узурповане якоюсь вищою владою Тільки для більшої одностайности процедури. І саме тут, на мою думку, є найбільша перешкода в об’єднанні.

На мою думку, Рим повинен якнайскоріше змінити та придержуватись того, що згідно зі статтями Декрету є правом всіх Східних Церков, які мають патріярший устрій, включно з Верховним Архиєпископом. Тоді кожний Православний мирянин чи духовний матиме змогу переконатись, як ще ніколи перед тим, що Римський Архиєрей є видимим знаком Єдности, та що колєґіяльність є наявним доказом в існуванні свободи серед тої єдности віри, навчання та церковно-релігійного життя. Це запевнить не лише велику різноманітність в літургічних практиках але також в дійсному адмініструванні в Східних Церквах та в застосуванні канонічного права, що питоме цим східним Церквам. Це є те, що підкреслює Декрет. Це вимога повороту до старинних звичаїв та прав Східніх Церков.

Опонентові чужинця, о. д-ра Д. Мальонея став нечужинець о. Петро Голинський з Мюнхену. Отець Голинський опублікував дві статті в тижневику «Християнський Голос» в Мюнхені, в яких обороняв становище Східньої Конґреґації, обмежував владу Верховного Архиєпископа тільки до Львівської Митрополії, згл. Радянського Союзу, і стверджував відрубність деяких наших екзархій, тобто приналежність їх до Апостольського Престола, а не до Верховного Архиєпископа. Він стверджував неможливість введення в життя нашої Церкви постанов Другого Ватиканського Собору через те, що канони, які зв’язують нашу Церкву із Східньою Конґреґацією ще не скасовані. Статті о. Голинського є такі, як Східній Конґреґації треба і в тому він свою ролю виконав ревно. Вони є завеликі, щоби їх вмістити в «Монтаж думок», і до них ми зможемо повернутись основніше в наступних зошитах нашого журналу, як буде потреба. Тепер ми вибираємо лише деякі опозиційні до думок о. Мальонея твердження о. Голинського, щоби поширити нашим читачам діяпазон міркувань.

«К. 326 параграф 2 постановляє, що архиєпископ /верховний/ може важно виконувати свою владу тільки на території власного архиєпископства, оскільки з самої природи справи, або з правних постанов не випливає щось інше. З постанов дальших канонів випливає, що не можуть існувати митрополити, єпархіяльні єпископи та екзархи, вилучені з-під юрисдикції патріарха чи верховного архиєпископа і підпорядковані безпосередньо Апостольському Престолові. Ця залежність іде очевидно тільки через Конґреґацію для Східніх Церков…

Нав’язуючи до сказаного вище, шукаємо відповіді на питання: чи наш Верховний Архиєпископ має юрисдикцію над українськими католицькими ієрархами і вірними?…

З того, що ми навели вище, випливає, що ні, бо всі наші митрополити, єпископи та апостольські екзархи підпорядковані досі Апостольському Престолові.

Думаю, що наші ієрархи на заході не можуть самовільно зривати зв’язок залежности від Східньої Конґреґації і в усіх справах звертатися безпосередньо до Верховного Архиєпископа, – як про це гадає о. Мальоней, бо для такого вичувається потреба окремого правного акту, яким Апостольська столиця поширила б юрисдикцію Верховного Архиєпископа на митрополії і апостольські екзархії у вільному світі; а за тим Східня Конґреґація мала б передати йому всі справи нашої Церкви»…

/Християнський Голос, 14. липня 1968 р./ 

«…Аналогічний новіший приклад це створення Апостольської Екзархії для українців у Арґентині. Апостольський Екзарх, Кир Андрій Сапеляк є також за постановою Соборового Декрету про Східні Церкви Католицькі /точ. 7, уст. III/ «по приписам права» приєднаний до ієрархії Української Католицької Церкви візантійського обряду і з обов’язку приймає участь у конференціях наших Владик під проводом Верховного Архиєпископа, – але як що йдеться про юрисдикцію, – то він є підчинений безпосередньо Апостольській Столиці, тобто Конґреґації для Східніх Церков»…

/Християнський Голос, 25 серпня 1968 р./ 

Для піддержки своїх арґументів о. Голинський покликався на факт існування Арґентинського Екзархату. На його нещастя Екзарх Арґентинського Екзархату Преосв. Кир Андій Сапеляк розуміє свою ролю інакше, і в інтерв’ю з др. Б. Галайчуком він спростував погляди о. Голинського. Нижче передруковуємо це інтерв’ю за місячником «Український Самостійник» ч. 133 /вересень 1968/, що було там поміщене під заголовком «Влада Верховного Архиєпископа».

Верховний Архиєпископ відвідує тепер дочерні церкви. Чи він відвідує їх тільки, як достойний, почесний гість, ісповідник віри, а чи також, як їх зверхник?

Щоб відповісти на це питання, треба найперше з’ясувати поняття матірної та дочерної церкви. До II Ватиканського собору поняття церкви було стисло юридичним, і ця юридичність висловлювалася зокрема в принципі територіяльности, який, як Вам відомо, є притаманний римському праву та римській правничій думці. Латинська церква вважалася єдиним зверхником для католиків усіх обрядів. На соборі юридичний аспект відсунувся на дальший плян, супроти стисло богословського аспекту, що мало далекойдучий вплив на становище Східніх церков. З того погляду знаменною є 9 стаття соборового декрету про Східні церкви: «Згідно з найдавнішою традицією Церкви, особлива почесть належиться патріярхам Східніх церков, тому що кожний з них стоїть на чолі свого патріяхату, як батько і голова». Тобто юридична, римсько-правна, категорія територіяльної концепції уступає тут перед чисто богословською категорією батьківства-синівства, притаманною первісному християнству і збереженою дотепер на Сході. Це підхід, прийнятий на соборі, важливий зокрема для обрядових груп, що живуть у діяспорі: коли син покидає батьківський дім, як заробітковий еміґрант, а чи як політичний втікач, він не перестає бути сином свого батька, не зважаючи на територіяльне віддалення.

Можна зустрінутися з опінією, що ці соборові постанови мають тільки загальниковий характер. Декрет, мовляв, закликає до зберігання багатої духової спадщини Східніх церков, звертає увагу на традиційні права патріярхів,тощо, проте, якщо йдеться про конкретні рішення то завжди покликається на правні постанови, тобто на обов’язуюче канонічне право, яке не змінилося після собору.

Ще не змінилося. Треба виправити непорозуміння щодо відсилачів декрету до обов’язуючого права. В канонічному праві, як у кожному іншому, є неможливим розходження між загальними принципами і конкретними, зобов’язуючими нормами. Зобов’язує загальний правний принцип «давніший закон уступає перед пізнішим.» В нашому випадку пізніше право – це соборовий декрет, а давніше право – це канонічний кодекс. Відомо, що цей кодекс тепер переробляють, нагинають його до постанов собору. Конкретно: при покликуваннях на приписи права йдеться про майбутній канонічний кодекс, згідний з принципами соборових декретів.

Чи українські католицькі митрополії, єпископства та екзархати в західньому світі можна вважати дочерними церквами?

Без сумніву, що так. Вистачає пригадати, як вони, відкіля дістали свою ієрархію, духовенство, чернечі чини. Ніхто інший, а митрополит Андрей Шептицький зорганізував наші дочерні церкви в Новому світі і злучив їх нерозривно з матірною українською церквою. Він мав повну свідомість, що є духовним зверхником усіх наших еміґрантів, що має обов’язок, як їхня церковна влада, дбати про духовне життя і про організацію душпастирської опіки для них.

Так, це вияснює походження ієрархії нашого обряду в країнах Нового світу і її початкове підпорядкування. Але чи це підпорядкування зберігається далі? Чи взагалі є допущеною якась зверхність матірної церкви над дочерними, що існують в далеко віддалених країнах, на інших континентах?

ІІ Ватиканський собор признає виразно тісне пов’язання між матірною і дочерними церквами. У 23 статті Конституції про церкву говориться: «Древні помісні церкви, неначе матері віри, породили других, неначе дочок, з якими пов’язані аж до наших часів пізнішою зв’яззю Любови в таїнственному житті та у взаємному пошануванні прав і обов’язків». Те саме, ще виразніше, стверджує 7 стаття декрету про Східні церкви: «Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, по приписам права він залишиться приєднаний до ієрархії патріархату».

Але Українська католицька церква не творить патріярхату!

10 стаття декрету про Східні церкви постановляє: «Те що сказано про патріярхів, по приписам права, стосується також і Верховних архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь окремої церкви або обряду».

Чи залежність від Верховного Архиєпископа не противиться правам Римського Архиєрея, який для всіх Східніх Церков послуговується Східною конґреґацією?

Також і тут треба віднестися до постанов останнього собору. Перед собором папа послуговувався в багатьох справах Римською курією, але собор передав чимало цих компетенцій в Латинській церкві єпископським конференціям, а в Східніх церквах патріярхам та їхнім синодам. Для прикладу наведемо 9 статтю декрету про Східні церкви: «Патріярхи разом із своїми синодами становлять вищу інстанцію для всіляких справ патріярхату, включно з правом творення нових єпархій та іменування нових єпископів свого обряду в межах патріярхальної території, із застереженням невід’ємного права Римського Архиєрея інтервеніювати в окремих випадках». Йдеться тут конкретно про обмеження іменувань єпископів поза територією патріярхату чи верховного єпископства. Справа в тому, щоб патріярхи в тій самій латинській території не діяли відокремлено, без координації з папою. Такий є змисл цього обмеження.

Чи екзархати можна вважати також дочерними церквами?

Очевидно. Екзархат це ніщо інше, як єпархія, яка не має ще остаточного оформлення. Тому її ординарій виконує владу від імені Римського Архиєрея. Проте екзархат належить до помісної церкви на рівні з митрополіями та єпархіями.

Чи приналежність наших ординаріїв до Єпископських конференцій в країнах нашого поселення не послабляє пов’язання з матірною, помісною церквою?

Зовсім ні. Ця приналежність є подиктована конечністю адміністративного та пасторального характеру. Але не існує справжня канонічна субординація, отже немає порушення канонічного пов’язання між матірною церквою і помісною.

Глибину міркувань на тему Українського Патріярхату доповняє нам тижневик «Нова Зоря» ч.36 із Чікаґо, редакційним коментарем п.н. «Патріярх» Думки отців редакторів, які вони у припливі християнської щирости вилляли на папір, подаємо нижче, у перекладі з англійської на українську мову.

«…Чи матиме Український Католицький Патріярх юрисдикцію поза межами території Львівської Митрополії, і спеціяльно чи матиме він юрисдикцію над американськими єпископами українського обряду? Чи матиме він юрисдикцію над рутенцями /Закарпатцями, ред./ католиками?

Відповідь уже була подана до відома в Римі, в листопаді 1966. Кардинал Сліпий силою наданої II Ватиканським /Собором, ред./ патріяршої влади верховним архиєпископам має юрисдикцію над українськими католицькими єпископами в Америці, але не над рутенцями. /Теоретично так, але уділення юрисдикції згідно з нормами права ще не розв’язане/.

Чи ми потребуємо патріярха? «За» і «проти» є вже вичерпні. Головні арґументи американських українських католиків проти патріярхату є такі, що він був би перешкодою в екуменічних відношеннях з православними, послабив би Ватикансько-радянські відношення, здушив би рух пристосованця нашої української церкви до американського терену /асиміляції, ред,/, і посилив би шовінізм, який в українців заступає патріотизм.

З другого боку Український Католицький Патріярхат був би символом духових зв’язків, які об’єднали б українців у всьому світі, спеціяльно тих, що терплять за віру і обряд в Радянській Україні.»

Вичерпну відповідь «Новій Зорі» дав на сторінках «Мирянина» з листопада-грудня 1968 ч. 11-12 /21-22/ Володимир Добрик у статті п.з.: «Патріярхат і Нова Зоря». Автор опрокинув усі міркування «Нової Зорі», що були звернені проти потреби патріярхату в Українській Католицькій Церкві. І добре зложилось, що статтю опубліковано саме в «Мирянині», що є добре обізнаний з еквілібристикою «Нової Зорі». Вистарчить для підтвердження цеї християнської газети зацитувати твердження її редакторів про це, що прив’язання українців до віри батьків, до чистоти обряду та глибокої духовости нашої Церкви – це шовінізм та націоналізм. У відповідь «Новій Зорі» п. В. Добрик висловлює такі думки:

«МИ АЖ НІЯК НЕ ВВАЖАЄМО СВОГО ПРИВ’ЯЗАННЯ ДО ВІРИ БАТЬКІВ, ДО ЧИСТОТИ ОБРЯДУ, ДО ГЛИБОКОЇ ДУХОВОСТИ НАШОЇ ЦЕРКВИ ЗА ШОВІНІЗМ ЧИ НАЦІОНАЛІЗМІ /Підкреслення автора/ Ми є і залишаємося льояльними громадянами цієї для багатьох прибраної, а для наших дітей природної країни, яка стала нашою, і в розбудову якої ми вносимо свій труд. Ми вдячні за багато благ американської демократії і приймаємо за свої немало ідеалів американського суспільства. Але нехай ніхто не накидає нам єдиний англо-саксонський чи католицько-ірляндський штамп як виключно американські вартості, ідеали і форми життя та організації.

Америка сильна своїм плюралізмом, респектом до індивідуальних властивостей і до самобутности груп. На цьому вона збудована, і це запорука її дальшого благословенного розвитку й добробуту».

До висловлених у цьому монтажі думок на тему помісности Української Католицької Церкви слід додати ще становище Його Еміненції Кардинала Вільгельма Фюрстенберґа, сучасного пропрефекта Священної Конґреґації Східніх Церков. Весною цього року делеґація Комітету Оборони Традицій і Мови Української Католицької Церкви в складі двох осіб, проф. Попеля й інж. Трусевича, була у Римі і мала нагоду говорити з Кардиналом Фюрстенберґом. Бажаючи піддержати на дусі наших чікаґівців Кардинал Фюрстенберґ деклярував їм свою концепцію майбутнього розвитку нашої Церкви й цілої діяспори складену у чотирьох пунктах. Два із них відносились до прикрої ситуації в Чікаґо і їх лише посередньо можна б віднести до проблем цілости нашого церковного життя, а другі два пункти, спрямовані у центральні проблеми самобутности української національної субстанції і до основ нашої церковно-релігійної організації, подаємо нижче у першій особі множини, на підставі запису на магнітофонну стрічку звідомлення учасника делегації проф.. Б. Попеля.

1. Він, /Кард. Фюрстенберґ, ред./, об’їжджав весь Близький Схід і давав поручення, щоби зберегти універзальність і однообразність Католицької Церкви усі християнські католицькі групи, які святкують релігійні свята по іншому як Григоріянський календар, примінювалися до більшости, яка святкує за Григоріянським календарем. Отже наша меншина в Америці зовсім слушно повинна приміситися до Римо-католицького обряду, бо ми є тут між римо-католиками меншиною, і маємо святкувати згідно з Григоріянським календарем.

2. Щоби ми не протестували проти асиміляції і інтеґрації нашої молоді під національним і релігійним оглядом в тих суспільствах, де вона знаходиться.

Наведені в монтажі думки, одні з яких можуть концепційно задоволити наших читачів, а другі ні, створюють практичні умови для дальшого розвитку життєвих справ нашої Церкви. Думки ці вірні, якщо йдеться про причини й спосіб думання їх авторів, і про головні цілі яким вони служать. Думки ці компетентні, бо автори професійно чи станово кваліфіковані до справ, про які говорять. Не знаємо котрі із цих думок претендують на вирішальність, але знаємо, що серед схрещування напрямків усіх цих думок відбуватиметься Синод Українських Єпископів у Римі. Наші читачі і загал вірних повинні усвідомити собі дійсну природу справ, з якими їхні Ієрархи матимуть діло на Синоді.