На початку літа український книжковий світ поповнився унікальною новинкою, яку ще ніде не публікували. Це «Українські щоденники» Генрі Ноуена – відомого проповідника, автора багатьох популярних книжок на духовну тематику, професора і душпастиря. Він двічі відвідував Україну: в 1993 та 1994 роках. Ці візити мали вагомий вплив на розвиток спільнот «Віра і Світло» та «Лярш» в Україні, на підтримку людей із неповносправністю, різних мирянських ініціатив і на тотожність Українського католицького університету.
Презентацію цієї книжки можна було провести лише онлайн через те, що її учасники – молодший брат отця Генрі Лаурент Ноуен долучився до зустрічі з Нідерландів, владика Борис Ґудзяк – зі США, засновниця згаданих вище організацій для осіб із неповносправністю Зеня Кушпета – з Канади, а теперішня керівниця «Емаусу» Юлія Бойко і директор видавництва «Свічадо»Богдан Трояновський – з України.
Від серця до серця
Про цю книжку неможливо говорити винятково як про текст – така вона жива, справжня, глибока. «Українські щоденники» отця Генрі Ноуена є не просто нотатками зачудованого іноземця, котрий у ранні 1990-ті мав щастя (чи біду) побачити весь «страх і ненависть» в Україні. І ці нотатки, і ці подорожі – це передовсім люди, стосунки, глибинне розуміння і любов. Тому й презентація видання стала своєрідним продовженням книжки, певним виходом (хоч і онлайн) у реальність, коли літери ожили, заговорили вустами очевидців, головних дійових осіб книжки. Отож:
Зеня Кушпета. Покинула успішну музичну кар’єру в США заради осіб із неповносправністю. Згодом поїхала і заснувала «Емаус», «Лярш-Ковчег» та «Джерело» в Україні. «Життя далеко від дому може бути складним, але якщо його сприймати як місію, то багато труднощів проживаються як благодать», – пише про неї Генрі Ноуен.
Борис Ґудзяк. Ще один друг Генрі Ноуена, який постійно перебував у духовних пошуках, намагався почути наміри Бога щодо себе і для якого дружба з отцем Генрі була чимось сокровенним та часто ключовим щодо подальших виборів у житті.
І раптом вони двоє пропонують Генрі Ноуену відвідати Україну. Авжеж, він міг би просто приїхати, роздати кілька порад із власного досвіду життя, опіки та організації простору для осіб із неповносправністю, можливо, поспівчувати українцям, побачивши буремні 90-ті. Але Ноуен вирушає, як він сам признається, не в подорож, а в паломництво. Він надзвичайно серйозно сприймає запрошення Бориса і Зені, напрочуд ретельно готується до цієї поїздки, бо «якщо їхати, не знаючи історію [України] на достатньо глибокому рівні, сучасна ситуація в цій країні буде лише бентежити, плутати і шокувати».
Під час читання і презентації цих щоденників мимовільно зринає гіпотетичне «а що, якби…»: якби Ноуен не приїхав в Україну, якби Зеня Кушпета і Борис Гудзяк не запросили його, якби, врешті, вони всі не познайомилися… Чи були б в Україні зараз такі важливі для суспільства спільноти для осіб з неповносправністю і як вони функціонували б? Яким був би УКУ як важлива локація для таких осіб та їхніх батьків?
І тут я не можу не згадати власний досвід. Коли я вступила в УКУ, мене найбільше здивувала присутність в університеті осіб із неповносправністю. А це був 2002 рік. Здавалося, їм приділяють якусь особливу і, може, навіть надмірну (насправді ж – просто нормальну) увагу. Вони були присутні на літургії, обідали поруч, навіть відвідували лекції. Тобто студент, викладач і працівник УКУ перебували в інклюзивному середовищі. Інклюзивним його міг би назвати і зовнішній спостерігач – усередині ж це було звичайне нормальне життя різних індивідуумів. І от, закінчивши цей університет, побачивши на вулиці особу із неповносправністю, ти вже не витріщаєшся, не тікаєш, а дивишся, чим можеш допомогти. Спрацьовує рефлекс. Свідчення під час презентації керівниці центру «Емаус» Юлії Бойко яскраво ілюструє тогочасне суспільство, увесь трагізм сімей, які виховували дітей із неповносправністю.
Тому так, такий університет, як УКУ, на початку 2000-их був білою вороною. Це була справжня освітня революція! «Амбітний виш, до якого прагнуть потрапити студенти з найвищими балами, який підкреслює необхідність знання, навчання та інтелектуального пошуку, водночас визначає осердям своєї ідентичності та своєї педагогічної методології осіб, які не можуть досягнути інтелектуальних вершин», – пише владика Борис, у якого інтуїція до такого радикального методу в освітньому середовищі з’явилася саме під час візитів отця Генрі в Україну.
Тому під час читання цих щоденникових записів Генрі Ноуена і листів-спогадів його друзів, як кажуть, складаються пазли, зокрема й пазл УКУ. Ти бачиш наче згори всю картину, бачиш, як це «полотно» тільки починали малювати, як шукали для нього фарби та ракурси, і головне – бачиш, чиїми руками ця картина довершилася. Тобто бачиш титанічну працю. Але також бачиш усе те натхнення і внутрішню силу, які керували і провадили.
Адже саме отець Генрі дав поштовх до багатьох таких процесів в Україні. І це ще один привід зачудовуватися, якими сильними і натхненними можуть бути окремі люди (очевидно, через дію Духа в них), люди місії, щоби звершувати великі справи і надихати тисячі інших на ще більші звершення. Це нагода вражатися, якими дивними шляхами поєднуються люди, щоби підтримати одне одного в своїх діяннях. Це люди, які запалюють серця й уми та мотивують робити багато справ. Вони не від світу цього. А ще дивує, якою силою і натхненням можуть володіти такі особистості. Особи, які говорять про великі речі, про глобальні зміни, але водночас діють дуже конкретно.
У випадку Генрі Ноуена за оті конкретні дії взявся його молодший брат Лаурент. Це ще один потужний доказ Божої сили. Лаурент признається, що після смерті Генрі втратив баланс, не зміг повернутися до нормального життя, звичної рутини, до звичного себе. І вже у 1998 році він також їде в Україну, бо «стільки всього ще треба зробити». Це той брат, який «виростав з антисхідними настроями», який «трохи шкодував» Генрі перед його першою поїздкою до Львова у 1993-ому. Лаурент заснував «Фонд Генрі Ноуена» і роками допомагав українцям: 120 фур гуманітарної допомоги, 12 бусів та інших автомобілів, обіцяна Генрі друкарська машинка та електровізок для Андрія (молодого поета з неповносправністю, з яким колись познайомився Генрі і якому обіцяв роздобути друкарську машинку)!
Саме завдяки братові Лауренту світ побачили й ці «Українські щоденники». Уперше вони вийшли саме українською мовою, а Мар’яна Карапінка, багаторічна медіаасистентка владики Бориса Ґудзяка, не лише чудово переклала це видання, а й була відповідальна за весь проєкт роботи з текстами, додрукарську підготовку і, нарешті, презентацію-зустріч. Не випадково книжка вийшла саме у видавництві «Свічадо», директор якого Богдан Трояновський також засвідчив під час презентації величезний вплив Генрі, конкретну допомогу від нього. Зокрема, завдяки отцю Генрі пан Богдан познайомився з найбільшими видавництвами у США.
А скільки ще було такого, про що можна лише здогадуватися: той безмір натхнення і реалізованих задумів, які стали реальністю для світу завдяки Ноуену. Очевидно, звеличення однієї особи таким чином буде несправедливим, якщо забувати про Бога, який діє у світі через таких людей, як Генрі Ноуен.
Генрі про Україну
Завдяки щоденникам, які отець Ноуен вів під час коротких візитів до Львова у 1993 і 1994 роках і в яких ретельно записував свої враження, роздуми, аналізував увесь досвід знайомства з українцями, можна не просто глянути на Україну очима іноземця, можливо, зробити для себе кілька критичних висновків, а й отримати глибинний зріз нашої ментальності, побачити причини духовної кризи, усвідомити проблемні точки нашого суспільства.
Серед перших записів про Україну – міркування про свободу, якої ми були позбавлені: чи то свободу вибору, чи віросповідання, чи свободу слова. І якщо накласти це на духовний вимір, то стає очевидним таке «чіпляння» українця за терпіння в християнстві. «Щастя, процвітання, добре самопочуття, успіх та повага просто не існують в досвіді багатьох українців, особливо селян. Для них усі ці «дари свободи» завжди належали до «будучого віку», який вони лише крадькома можуть побачити під час їхніх пишних богослужінь. Український народ завжди був людом, що чекає: не лише на те, що загарбник покине їхню країну, але й на сповнення Господньої обіцянки вічної радості і миру». І як майже 30 років тому, так і зараз ці речі надзвичайно актуальні.
І хоча Генрі Ноуен не мав навіть близько українських коренів, на відміну від Зені Кушпети чи Бориса Гудзяка, він відчував особливий потяг до України, загалом до східної духовності. Ісусова молитва, літургійне життя східних християн, іконографія – саме ці речі були підставовими в його духовному розвитку. Можливо, саме тому він і відчував особливу любов до традиції, яку побачив в українських церквах.
«Мені варто підготуватися до того, що у Львові на мене дивитимуться як на багатія із Заходу, який має більше, ніж заслуговує насправді… Однак таким чином я можу побачити впритул величезну несправедливість нашого світу… З погляду убогого я просто несправедливо багатий». Такими є щоденникові записи Ноуена напередодні вильоту до Львова. Самокритичність і об’єктивне бачення реальності завжди супроводжували цю людину і завжди дивували. Але Ноуен бачить не лише матеріальну несправедливість, а й глибину духовності. Особливо зворушують такі слова: «Їхнє «Господи, помилуй» ішло від сердець, що десятиліттями проходили через випробування».
І саме люди, а не будівлі та (не)комфорт були пріоритетом для Ноуена. Чого лише вартий епізод у Грушківському психоневрологічному інтернаті (с. Якторів біля Львова) – дивування не так з умов, як зі ставлення до осіб з неповносправністю: «Чи хоч коли-небудь на них дивляться як на людей, як на унікальних особистостей?.. Було відчуття, що ми у в’язниці для тих, що не варті жодної уваги». Директор інтернату показував лише приміщення, описував перспективи щодо умов, а про знайомство із людьми не було й мови. Це видавалося дивним, диким для Ноуена, геть незрозумілим.
Ще один подив Ноуена викликала відсутність радості в українців: «Я побачив країну сумних облич, похмурого настрою та обмежених міжособистісних контактів». Авжеж, він бував і в бідніших країнах, де справді люди жили, як кажуть, на межі, але його засмучував побачений «величезний безпросвітний морок суму». Бо ж насправді мовилося не про виживання більшості.
Можливо, для когось ця книжка може так і залишитися тільки гарним набором літер і слів. Але, знаючи особисто більшість «персонажів», отримуєш багато малих і великих пазлів до загальної картини, як Бог діє в людях і через людей.
Глибина духовності, глибина милосердя, глибина любові до ближнього – лише з «тиші й усамітнення» можна черпати ці речі, саме там можна знайти їх у чистому вигляді, без ядра корисливості чи про людське око, задля слави і визнання. Генрі Ноуен користувався цим джерелом щодня і сам ставав джерелом любові для інших.
Христина Содомора
ПРОРОЦТВО, ЯКЕ ЗБУЛОСЯ
Фрагмент з «Українських щоденників» Генрі Ноуена
2 серпня 1993 року
Львів відкрився нам у всій своїй тендітній красі. Місто-перлина: сповнене кольорів, історії і нового життя. Повсюди тривають якісь ремонтні роботи. Чистять і підмальовують пам’ятники і фонтани, ремонтують тріщини у стінах, фарбують вицвілі фасади і загалом видно, скільки зусиль докладають, щоб надати місту свіжого вигляду. Минуло лише два роки відтоді, як Україна здобула незалежність, але з допомогою різних країн та фундацій місто вже потрохи повертає собі минулу славу. «Уявіть собі, – говорив Борис, коли ми об ходили навколо ратуші. – Уявіть, що навколо багато симпатичних кафе, і люди сидять просто на вулиці, як на площі Сан-Марко у Венеції! Коли ви приїдете сюди через кілька років, тут буде повно туристів з цілого світу, і ви побачите пишну велич, яку місто мало сто років тому».
Митрополит Борис Ґудзяк, aрхиєпископ Філадельфійський УГКЦ:
– Дякую, Генрі, за дарунок щирої дружби, хоча більша частина її минає по різні боки вічності, й духовну підтримку. Саме через Тебе – через Твої слова і щирі жести – Господь показав мені справжнє життя і справжню надію. Ти показав мені, що порожнечу мого серця може заповнити лише Він. Твоя спадщина відчитується у моєму житті і служінні, а зерна, які Ти посіяв в Україні, дали рясний плід. Це плоди глибокого і невтомного пошуку, служіння, а не панування. Вони у серцях убогих та слабких. У серцях тих, хто просто віддає себе.
(Подано мовою оригіналу)
Зеня Кушпета, співзасновниця спільнот «Віра і Світло» та «Лярш» в Україні, Центру «Емаус» в УКУ та Центру «Джерело»:
– Дорогий отче Генрі, ми дякуємо Богові за прецінний дар Твого життя, за дружбу, молитву, за духовний супровід, реколекції і книжки, через які Ти так щедро ділився з нами Доброю Новиною. Ти допоміг мені і багатьом людям по всьому світі відкрити своє серце до Божої любові – любові, яка зцілює. Перечитуючи Твої «Щоденники», усвідомлюю, що Ти нам дав усе, чого ми потребували, і що нам не треба було ще чогось, а лиш глибше в серці берегти правду про те, що ми улюблені діти Божі, вже тут і тепер.
Лаурент Ноуен, молодший брат, засновник «Фундації Генрі Ноуена»:
– Генрі, коли влітку 1993 року, гостюючи в мене, Ти нервово готувався до поїздки в Україну в місцевій бібліотеці, я Тебе трохи шкодував. Та що ж, чорт забирай, Ти робитимеш там, так далеко на Сході? Дякую Тобі, що 27 років тому Ти поїхав до України. Дякую Тобі за Андрія і багатьох інших друзів. Дякую за Твої «Щоденники». Дякую, що зробив моє життя справді вартісним. Дякую Тобі за незламну віру в те, що усі ми вільні й улюблені діти Божі!