Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

Стати автором

Джульєльмо Роспільйозі

Кардинал Сліпий позбавлений прав

«Льо спекйо» ч. 47. неділя, 19 листопада 1972

/Ватикан/ — Цими днями виявилося особливо алярмуюче зближення Ватикану до Совєтської Росії. В римськім «Іль Темпо» надруковано вістку і двадцять чотири години пізніше потверджено Святою Столицею, що кардинал Сліпий, Верховний Архиєпископ українців, Мученик за віру, в’язень совєтів впродовж 18 років у каторжних таборах Сибіру і поза полярним колом, є позбавлений прав у своїй ранзі Голови Української Католицької Церкви, і що сам пост — бодай тимчасово – зліквідовано. Це гостре потягнення подане до відома українським єпископам, розкиненим по цілому світі, /говорить «Іль Темпо»/ листом, підписаним кардиналом Секретарем Стану. Роздумавши над тим 24 години, Ватикан почав дивовижну й нечувану акцію. Він рішучо заперечив існування «листа», кажучи, що тут мова про «писаний документ, підписаний кардиналом Війо, Секретарем Стану, і поданим до відома українським єпископам. Багато не відразу схопило це тонке розрізнення. Інші, хоч і розважали над цим, не вповні збагнули це, навіть по довгій призадумі. В кожному разі письмо кардинала Секретаря Стану, першого авторитету Церкви після Папи, говорить між іншим – зі сильним натиском: «Українська Церква не має жадної понад-єпископської форми юрисдикції за винятком Апостольської Столиці».

Іншими словами, Верховний Архиєпископ Кардинал Сліпий, якраз той, Якого поставлено над іншими єпископами, як Голову Української Церкви, вже більше не має цієї влади.

Українці в Америці, від яких прийшов до Риму англійський переклад листа – /«простіть нам, Еміненціє і Високодостойний Кардинале Війо! Ми хочемо віднестися до документу написаного машиною і підписаного пером і даного до відома українських єпископів, у деяких випадках теж і при помочі послуг поштаря»/ – злагіднили, не фальсифікуючи, гострий вислів Секретаря Стану. Замість виразно вказати на відсутність будь-якої юрисдикції верховного архиєпископа над українськими єпископами, вони висловили це речення менш гострими словами: «Українська Церква не є патріярхатом і не має нікого, хто міг би бути посередником між Нею і папською владою». Як видно, суть є та сама: Українська Церква тратить свою автономію і йде під пряму залежність Риму.

Як постала ця автономія, що її тепер придушено? Українська Церква візантійського обряду злучилася з Римською, визнаючи найвищу владу Папи, 18 жовтня 1596 р. так званим «Актом Унії», проголошеним тодішним Митрополитом Києва Михайлом Рогозою в Бересті. З ним зібралось п’ять єпископів і три архимандрити і Акт був проголошений у присутності представника Папи Климента Восьмого, фльорентійця Іполіта Альдобрандіні. Митрополит Рогоза одержав раніше, а саме 2-го лютого цього ж року, запевнення Климента Восьмого, що верховний архиєпископ Києва «при завершенні унії з Римом» збереже право номінувати єпископів для опорожнених дієцезій.

Папи протягом століть завжди признавали цей привілей, і коли в наслідок переслідувань православних Верховний Архиєпископат українців-католиків перенесено до Львова. Пій Сьомий у 1807 р. потвердив ще раз запевнення Климента VІІІ. Соборовий Декрет ІІ-го Ватиканського Собору про Східні католицькі Церкви зазначує, що «верховний архиєпископ рівняється патріархові». Моту Пропріо «Клері Санктітаті» признає верховному архиєпископові привілей номінувати єпископів у Верховній Архиєпископії, а інший канон дає йому право назначувати представників при Святій Столиці.

Ця структура є – бодай на вигляд – признана й потверджена теперішнім Папою 23-го грудня 1963 p., коли він номінував Митрополита Сліпого «Верховним Архиєпископом» українців. Мученикові Йосифові Сліпому отже була признана ранґа Голови Української: Католицької Церкви під зверхністю Папи. Хоч він і не є патріярхом, але має у великій мірі функції патріярха. Властивості патріярха були проголошені легальними письмами й фактами Павлом VІ-им, який проголошує їх леґальними навіть для некатолицьких патріярхів, так як патріархові Москви. /В день Воскресіння 1965 р. теперішній Папа вислав йому сердечні побажання, поширюючи їх також «на клир і на нарід, що поручені нашій пасторальній опіці» і «тій частині стада Христового, якого ви є Пастирем»/

Українцям католикам – противно, як тим нез’єдиненим — це старинне право нині заперечене. Павло Шостий, коли українці просили його піднести Сліпого до ранґи Патріярха, повідомив їх 7-го липня 1971 р., що «ми були схильні прийняти ваше прохання, але, з болем, ми прийшли до висновку, що неможливо – принаймні під цю пору – створити український патріархат».

Кардинал Сліпий просив своїх вірних приняти покірно також і цей досвід, що відбирає українській Церкві один з її найуспішніших середників пасторальної дії. Між іншим, Йосиф Сліпий – нині кардинал — був першою особою, яку Павло Шостий відвідав зараз по своїм вивищенні на папський трон. Цього ж таки дня, як його вибрано, після обрядових функцій з членами Святої Колеґії та іншими ватиканськими достойниками, новий Папа залишив своє помешкання в цім першім пополудні, щоб вдатись перш за все до помешкання тоді — Митрополита Сліпого. Був це перший жест признання героїчної вірности Української Католицької Церкви Папі; це був вияв вдячности одинадцятьом заарештованим єпископам, з яких десять згинуло у в’язниці або коротко опісля. Тільки особливіша сильна будова спасла Митрополита Сліпого, що пережив температуру 45 ступенів морозу, яка, як він каже: «мені запирало віддих і посилювало биття серця, яке наче б розривалося, але Ісус, Пречиста Діва і деколи собрат недолі завжди приходили мені на поміч».

Отже Папа знає мучеництво українського; народу – який налічує п’ятдесять п’ять мільйонів, але стратив десять через війни, голод і комуністичні переслідування.

Натомість дев’ять років пізніше прийшло найгіркіше розчарування. Їхньої жертви більше не признається. Як її поставлено на вагу супроти користей, які бажалось одержати зі зближення з Совєтським Союзом, більш бажаною стала Москва. В Росії московський патріярхат знищив Українську Католицьку Церкву, змушуючи її стати частиною Російської Православної Церкви. Вона осягнула цю мету актом насилля, вживаючи поліцію і військо. Теперішній патріярх усієї Росії Пімен, зараз по своїй інтронізації проголосив офіційно зникнення Української Церкви. Він це зробив у присутності ватиканського достойника, кардинала Віллібранса. І найбільше болить українців те, що цей визначний кардинал, який був присутній на офіційній ролі на деклярації, що санкціонувала в брутальний спосіб знищення Спільноти українців-католиків, не зложив жадного протесту. Хоч можна б зрозуміти небажання образити публично своїх господарів у великім зборі на совєтській території, все ж залишається таємницею, чому кардинал Віллібранс, повернувшись до Риму, не осудив у будь-який спосіб це плянове знищення однієї Східньої Церкви, яка злучена зі Святою Столицею вірністю «аж до крови». Якщо не належалось йому це зробити, то це дійсно скандальне, що Свята Столиця не почувалась до обов’язку висловити – якщо не протест та принаймні біль, за це що сталося.

Та лишилася Українська Церква поза межами України під зверхністю Верховного Архиєпископа Кардинала Сліпого. Історично доказано, що в такому разі верховний архиєпископ не тратить своїх прав, але має обов’язок задержати з’єдиненим своє стадо, щоб його не проковтнули країни, в яких воно знайшло притулок. В дійсності, вже в давнині, 1682-го p., коли жителі Кипру, вигнані з острова арабським переслідуванням, оселилися поблизу Константинополя, були поставлені під юрисдикцію свого верховного архиєпископа, а не екуменічного Патріярха Константинополя, на території якого вони знаходилися – а він був найбільшим з патріярхів по Папі. По дев’ятнадцяти століттях христіянства таке саме право заперечується українцям, яких засуджують на розсіяння і поступову асиміляцію в інші Церкви, щоб приподобатися Москві. Це природно, що комуністи, а між першими Лільо Спадіні у «Паезе Сера» /це італійська комуністична Газета — заввага перекладача/ цим зраділи.

Але дороги Провидіння – незбагнені. Парадоксально – в часі, коли прийшла вістка, що кардинал Сліпий позбавлений прав – в Римі відбувалися збори групи священиків і світських, які заявили: «Коли Єпископ Риму проголошує Слово Боже і закликає перевести його в діло, вірні є щасливі, що їх будується у вірі, але коли Він, прямо або через деякі органи Курії, проповідує підчинення сильним цього світу, Христіянська Спільнота робить йому братню прислугу, пригадуючи йому, що тільки Ісус є Господом».

На диво, як сам Icуc сказав, часом ці, яких вважають синами темряви є «мудрішими у своїм роді від синів світла». Але це не має вартости за бронзовими воротами Ватикану у хвилині, як монсіньор Касаролі заключає дипломатичні взаємини з комуністами Варшави, у сподіванні заключити їх із Москвою. Росія є потужна, і це вистачає.