діаспора

УГКЦ в Королівстві Бельгія

«Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство»

Лк 12,32

Королівство Бельгія поділене на три регіони: північний – Фландрія, південний – Валлонія та центральний Брюссельський регіон. Греко-католицькі громади присутні у всіх трьох регіонах. У Фландрії є чотири громади: Ґенк, Лювен, Антверпен і Ґент. Шість громад діють у Валлонії: Вам, Тамін, Корбе, Ла-Лув’єр, Льєж, Турне і Шарлеруа. Одна громада є в столиці Королівства – Брюсселі. У цих дванадцяти громадах провадять служіння одинадцять священників.

Коротка історія

Майже століття тому в столичному Брюсселі появилася перша громада УГКЦ. Її ініціатором став нунцій у Бельгії архиєпископ Клемент Мікара. На Великдень 1932 року від відвідав спільноту бельгійських редемптористів і запропонував їм заснувати при їхньому храмі Святого Йосифа громаду східного обряду для українців і росіян. Для цієї мети нунцій спеціально обрав редемптористів, адже на той час вони вже мали східні спільноти в Канаді та Галичині, які разом творили одну віцепровінцію під керівництвом отця Йосифа Схрейверса. Влітку 1933 року його призначили протоігуменом Бельгійської провінції з осідком у Брюсселі. Це стало ще однією спонукою до заснування греко-католицької громади для емігрантів із Галичини. Тож уже наступного року при храмі Святого Йосифа почала функціонувати каплиця Святого Володимира з гарним іконостасом, у якій 17 червня 1934 року відслужили першу літургію. Священниками, які опікувалися греко-католицькою спільнотою, стали отці-редемптористи Луїс Ван ден Босхе та Річард Костенобель,які раніше служили у східному обряді в Галичині та Канаді. До кінця 1930-их років з’явилися українські спільноти й у Льєжі – Серен та Ейзден.

Після Другої світової війни внаслідок великого напливу емігрантів почало появлятися ще більше українських громад. У березні 1946-го отець Максим Германюк, український редемпторист, написав рапорт для бельгійського єпископату, в якому представив непросту ситуацію з душпастирством серед українців і для певної його централізації запропонував створити Українську католицьку місію в Бельгії. Окрім того, разом із бельгійськими співбратами влітку 1946 року почав видавати релігійний журнал українською мовою «Голос Христа Чоловіколюбця». 15 жовтня 1946 року владика Іван Бучко був призначений апостольським візитатором для українців-католиків у Західній Європі. На кожну більшу країну владика створив окремі вікаріати. Бельгійський вікаріат, який очолив отець Маврикій Ван де Малє, включав також сусідні Нідерланди і Данію. Причому в Бельгії служило дев’ять священників (сім редемптористів і два світські), за дві інші країни відповідальним душпастирем був сам отець Ван де Малє.

У Бельгії українці селилися в місцевостях, де на той час могли забезпечити себе роботою. Це переважно райони, пов’язані з вугільною промисловістю: округа міста Намюр на Валлонії та провінція Лімбурґ у Фландрії. Отож у тих місцевостях були створені нові церковні громади. Також багато українських дівчат, які вступали до різних монастирів латинського обряду, щороку з’їжджалися в одне місце з нагоди приїзду до Бельгії владики Івана Бучка. Особливим місцем зібрання всіх українських громад стало містечко Бани, у якому в 30-их роках сталося об’явлення Пресвятої Богородиці. Щороку там відбувалася всеукраїнська проща, і ця добра традиція триває донині.

Українська діаспора в Бельгії ніколи не була великою. Дуже багато українців, які після війни опинилися в цій країні, згодом виїхали – переважно до США і Канади. До початку 1990-их років нової хвилі еміграції не могло бути. Тому громади в Бельгії меншали або й цілком ліквідовувалися. Ставало й менше душпастирів.

Греко-католицькі громади в Бельгії як окремий вікаріат були під персональною юрисдикцією апостольського візитатора. Спочатку (1946 –1974 рр.) ним був владика Іван Бучко, опісля (1974 – 1982 рр.) – владика Мирослав Марусин. У 1982-ому греко-католицькі громади в Бельгії як апостольська делегатура ввійшли до складу екзархату Святого Володимира для українців візантійського обряду у Франції, який тоді очолив владика Михайло Гринчишин. У 2012 році для українців у Франції призначили нового екзарха – владику Бориса Ґудзяка, а вже наступного року екзархат був піднесений до статусу єпархії. Отже, владика Ґудзяк став ординарієм для українців у Франції, але для країн Бенілюксу та Швейцарії залишився апостольським делегатом. Тепер єпархію Святого Володимира у Франції очолює владика Гліб Лончина у статусі апостольського адміністратора.

Специфіка громад УГКЦ в Бельгії

У Бельгії всі громади УГКЦ дуже відрізняються, і різниць між ними декілька. Найперше – історія заснування та розвитку громади. До прикладу, найстарша громада в Брюсселі з’явилася в далекому 1934 році, а наймолодша, в місті Ґент, цього літа святкувала третю річницю свого існування. На перший погляд така відмінність відіграє незначну роль, але не у випадку діаспорних спільнот. Адже від віку залежить, яка хвиля міграції є складовою частиною громади. Спільноти, засновані до 1939 року (Брюссель та Льєж) чи після війни (Лювен, Вам, Тамін, Ла-Лув’єр, Ґенк і Шарлеруа) – це спільноти із так званою старою діаспорою. І якщо у спільнотах в Брюсселі та Льєжі (два великі міста) поряд зі старою діаспорою вже є багато вірних так званої нової діаспори (прибули до Бельгії після 1991 року), то в інших представників нової діаспори нема, а якщо і є, то дуже мало. Приїзд нових мігрантів породив також нові спільноти: Антверпен (2006 р.), Корбе (2014 р.) і Ґент (2018 р.).

Спільнота в Лювені практично від початку свого заснування у 1945 році завжди мала характер студентського душпастирства. В місті діє один із найстаріших католицьких університетів Європи, заснований 1425 року, який завжди притягував студентів з різних країн. Українські студенти навчалися тут ще до Другої світової війни. Воєнна міграція збільшила число студентів, для яких уже в 1946 році був придбаний дім. У 1960-их роках коштом Конгрегації Східних Церков владика Іван Бучко купив новий будинок, який був для українських студентів гуртожитком і водночас українським центром у цьому місті.

І якщо всі названі громади є суто українськими, то громада в місті Турне у цьому плані унікальна, адже є франкомовною громадою візантійського обряду для жителів Турне та округи. В самому місті українців нема, на богослужіння приходять люди різних національностей і навіть обрядів. Ця спільнота, заснована наприкінці 2018 року, спочатку була задумана як лабораторія виходу з національного ґетто. Вона має за мету плекати універсальний характер УГКЦ.

Поряд із цими відмінностями можна згадати ще одну: наявність чи відсутність власного храму. Це пов’язане з часом та місцем заснування спільноти. Із 12 громад лише чотири мають власний храм: перебудована у 1960-их роках невелика церква Покрову Пресвятої Богородиці у Вамі, каплиця Покрову Пресвятої Богородиці в Українському домі у Лювені, збудована в 1980-их роках церква Святого Івана Хрестителя в Ґенку та каплиця Богородиці Ля Салет, яку віддали у користування франкомовної громади візантійського обряду в Турне. Всі інші громади на різних правах оренди використовують храми місцевих римо-католицьких громад.

Специфікою громад УГКЦ в Бельгії є кількість вірних, яка залежить від наявності українців у тій чи тій місцевості, що, своєю чергою, особливо в останні роки, залежить від наявності роботи, адже 90% українців у Бельгії – це економічна міграція. Тому громади в Бельгії є і великі, і середні, і малі. Найбільша у Антверпені, де за нормальних умов щонеділі приходить до 200 осіб на літургію. Середніми за чисельністю є громади у Брюсселі та Ґенті: 30-60 осіб; менш ніж 30 осіб – у містах Ґенк, Вам, Тамін, Корбе, Ла-Лув’єр, Льєж, Турне і Шарлеруа.

Ще одна специфіка громад УГКЦ в Бельгії – відмінність церковного календаря. Кілька років тому всі громади в Бельгії використовували звичний для більшості українців юліанський календар. Першою громадою, яка з дозволу єпископа змінила календар, була мала спільнота в Лювені. Вона обрала новоюліанський календар, у якому нерухомі свята відзначає за григоріанським календарем, а рухомі – за юліанським. Згодом на цілковито григоріанський календар перейшли громади в Ґенті, Льєжі та Вамі. До такого ж переходу готується і громада у Антверпені. Зміна календаря у всіх інших громадах – питання часу. Бо позаяк Бельгія – християнська країна, важливіші церковні свята мають державний статус і, відповідно, дні, на які вони припадають, є вихідними. Навіть у великі свята за юліанським календарем через роботу далеко не всі вірні можуть взяти участь в богослужінні, не кажучи вже про те, щоб мати вихідний.

Також відмінною у цих громадах є регулярність богослужінь. У більшості спільнот, з огляду на відсутність власного храму, а також на кількість чи розміщення вірних, немає можливості відправляти богослужіння щоденно. Тому душпастирство обмежується звершенням літургії у неділю та, в кращому випадку, у свята серед тижня. Є також малі громади, до яких священник приїжджає раз на два тижні. Не всі душпастирі мешкають на території громади, в якій служать. Четверо священників, окрім громад у Бельгії, також відповідальні за громади в сусідніх Нідерландах і Франції. Кілька священників мають біритуалізм і служать для римо-католиків.

Кожна громада може похвалитися різноманітністю походження своїх вірних. Зокрема, громади, у яких переважає нова міграція. Хоча в більшості це галичани, є вірні з Буковини, Волині, Закарпаття, а ще, хоч і в малій кількості, з центральних та східних теренів України. І оскільки віряни в Бельгії – це, мабуть, на 90% трудові мігранти, які приїжджають сюди на роботу, в багатьох громадах відсоток сталих парафіян, які вже остаточно осіли в країні, дуже малий. Ця трудова еміграція впливає й на віковий ценз вірних, бо прибувають до Бельгії переважно молоді та середнього віку люди, серед яких не бракує й цілих родин: батьки перебувають тут зі своїми дітьми. Така різноманітність і часткова нестабільність вірних теж творить певну атмосферу церковної спільноти.

Свято першої Сповіді і Причастя в греко-католицькій громаді Антверпена, 27 червня 2021 року

Греко-католицьке духовенство в Бельгії також різне. Із 11священників семеро одружені, троє целібсів і двоє єромонахів зі Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, які мають свій малий монастир у Брюсселі. Усі священники є українцями, крім одного, який родом із Боснії, всі походять із України. За всю історію української діаспори в Бельгії є лиш один священник, який тут народився, але тепер служить в Україні. Окрім священників, у Бельгії є й Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, які несуть своє служіння в нунціатурі у Брюсселі. Також є один семінарист, який приїхав з України і вже другий рік навчається у бельгійській семінарії в Лювені.

«Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство» (Лк 12,32) – ці слова Господні для діаспорних громад УГКЦ в Бельгії є дуже важливими, адже в них криється правда про сучасний стан громад, а разом із тим вказана дорожня карта. Ми в Бельгії справді – маленьке стадо. Нас небагато, але перед нами багато викликів, які часом можуть лякати. Бельгія хоч і традиційно християнська держава, але дуже секуляризована, з великим напливом вихідців із мусульманських країн. Римо-католицькі громади в Бельгії переживають далеко не найкращі часи. Це здебільшого громади людей старшого віку, яким служать такого ж віку священники. Бельгія, яка свого часу висилала місіонерів у всі куточки світу, вже багато років переживає кризу священничого і монашого покликань. У такій атмосфері живуть і українці в Бельгії.

Одначе Бельгія залишається доволі успішною країною. Українці, зокрема нової міграції, прибули сюди в пошуках особистого успіху, найперше доброго заробітку. Для багатьох із них віра та Церква є не найважливішими у їхньому житті. «Я приїхав сюди гроші заробляти, а не до церкви ходити», – такі слова не раз доводилося чути від наших людей… Та, безперечно, є й такі, Богу дякувати, і їх немало, які разом із пошуком доброго заробітку щиро шукають Бога та вдячні, що хоч раз на тиждень мають можливість взяти участь у спільному богослужінні своєю рідною мовою, в своєму обряді.

Тож УГКЦ у Бельгії хоч і є «маленьким стадом», проте довіряє голосу свого Спасителя. Тому й несе світло Євангелії найперше своїм землякам, хоч і не творить національного гетто, бо відкрита для всіх. Стратегія нашого розвитку і успіху не в кількості, а в якості. Це дозволяє нам сміливо дивитися у вічі всім викликам і труднощам, бути свобідними від страху перед ними. Наша мета, а отже, й успіх – помогти кожній людині відкрити для себе образ милосердного Бога, перебувати з Ним у тісному контакті та разом, як діти одного Бога, прямувати до царства Божого.

о. Руслан Піх

Святий Іван Павло ІІ та українці: погляд з Філадельфії

У червні 2021 року виповнюється 20 років з часу історичного візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. З нагоди цієї події в суботу, 17 квітня, у Філадельфії відбувся симпозіум «Святий Іван Павло ІІ та українці», зорганізований Релігійним товариством українців-католиків «Свята Софія» (США) у співпраці з Василіянським духовним центром, сестрами Святого Василія Великого та за підтримки Української федеральної кредитової кооперативи «Самопоміч». В симпозіумі віртуально взяли участь учні «Нашої української рідної школи» у Філадельфії.

Вступну молитву провів Високопреосвященний Борис Ґудзяк, митрополит-архиєпископ Філадельфійський. Він також прокоментував події 20-літньої давності, зазначивши: «Цей візит змінив хід української історії. Він причинився до зародження духу Помаранчевої революції в 2004 році та Революції Гідності в 2013 – 2014 роках. Це була пророча подія, плоди якої відчуватимемо ще тривалий час».

Симпозіум модерував доктор Джонатан Пері, президент Менор-коледжу.

У своїй доповіді «Вселенські архиєреї та УГКЦ в Америці 1884 – 2001 рр.» отець-доктор Іван Кащак наголосив, що Папи завжди були голосом для позбавлених права голосу. Зокрема, допомогли Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) утвердитися в Сполучених Штатах Америки. Від Папи Лева XIII до Папи Римського Івана Павла ІІ було чимало прикладів, коли понтифіки використовували свій вплив, щоб виступати за Католицькі Церкви східного обряду в США. І хоча цей вплив не завжди був своєчасним чи достатнім, він існував. Єрархія Української Греко-Католицької Церкви в Україні звернула увагу на впливи Апостольської Столиці і запропонувала певні структурні зміни для Церкви в Сполучених Штатах. Ці пропозиції надійшли ще в 1903 році й були адресовані Папі Леву XIII. Ватикан захищав права католиків візантійського обряду в США, коли у них було мало інших прихильників. Цей факт визнала УГКЦ як в Україні, так і в США.

Оцінюючи глобальний вплив думок Папи Римського Івана Павла ІІ на Україну, доктор Андрій Сороковський говорив про те, як у своїх енцикліках та інших працях понтифік розглядає три бінарності (тобто подвійності чи дихотомії) в царинах філософії, соціально-економічного вчення та екуменізму. Ці праці широковідомі в Україні. По-перше, Іван Павло ІІ показує, що так зване філософське протиріччя між вірою та розумом є хибним. Це має важливі наслідки для будь-якого постмарксистського суспільства, такого як Україна, а також для сучасного світу загалом. По-друге, він показує, що соціально-економічну опозицію між комунізмом і сучасним капіталізмом найкраще розглядати з позицій католицького соціального вчення, яке визначає альтернативний курс. Такий курс створює ґрунт для розвитку олігархічно-капіталістичної економіки України в більш гуманному та справедливому напрямку. І, врешті, у своїх працях Іван Павло ІІ розглядає культурний аспект дихотомії Церкви Сходу та Заходу, підтверджуючи цінність як східних, так і західних церковних традицій, вирішуючи еклезіологічний аспект своїм екуменічним баченням. Це бачення особливо стосується сучасної України з її екуменічно налаштованими православними та католицькими лідерами. В усіх трьох сферах мислення Папи Римського святого Івана Павла ІІ спонукає нас до християнського гуманізму та цивілізації любові.

Докторка Ірина Іванкович провела паралелі між Іваном Павлом ІІ та Патріархом Йосифом Сліпим, серед яких: глибока віра в Бога; харизма; поліглотизм; місіонерський дух; екуменізм; боротьба за національну незалежність та релігійну свободу; мужність. Як Іван Павло II, так і Йосиф Сліпий були об’єктами зацікавлення КДБ та інших подібних органів. Кардинал Сліпий провів 18 років у таборах ГУЛАГу (1945 – 1963); Кароль Войтила перебував під наглядом польської служби безпеки з 1953 року. Їх пов’язав бестселер австралійського письменника Моріса Веста «Черевики рибалки», опублікований у 1963 році, хоча сучасні журналісти помилково шукають в книзі пророцтво обрання Кароля Войтили на понтифіка. Листування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було яскравим та багатогранним. Архипастирі писали польською, українською, італійською чи латиною. Спільне слов’янське коріння стало приводом для гордості обох єрархів. На жаль, Іван Павло ІІ не визнав патріярхат Української Греко-Католицької Церкви, хоча доклав чимало зусиль у цьому напрямку. А ще призначив наступником Йосифа Сліпого Мирослава-Івана Любачівського, а не Любомира Гузара, пропонованого кардиналом Сліпим. Можна лише підозрювати, що без втручання ватиканської номенклатури та її «Остполітік» тут не обійшлося. Проте, без сумніву, обох єрархів об’єднувала приязнь та взаємна прихильність. Папа Римський Іван Павло ІІ відійшов у вічність 2 квітня 2005 року. Він був беатифікований 1 травня 2011-го і канонізований 27 квітня 2014-го. Героїчні чесноти в’язня радянських таборів – Слуги Божого, Патріарха підпільної Церкви Йосифа Сліпого, а також чесноти його попередника – Праведного Митрополита Андрея Шептицького досі не були належним чином визнані Ватиканом.

Академік НАН України Леонід Рудницький поділився з присутніми спогадами про зустрічі із Папою Іваном Павлом ІІ на трьох континентах: в Австралії, Північній Америці та Європі. «Ці зустрічі зі Святішим Отцем викликали у мене велике почуття задоволення. Тоді я, звичайно, не підозрював, що розмовляв із майбутнім святим, але, пригадую, я насолоджувався приємним, корисним досвідом розмови з ерудованою людиною, думки якої одночасно були інтелектуально стимулювальними та духовно піднесеними. У мене не було сумнівів, що я був у присутності людини Божої, яка успішно поєднала віру з розумом, досвід з прагненням і яка стояла на твердій філософській основі, водночас усвідомлюючи свої людські обмеження», – зазначав Леонід Рудницький.

Подію завершила молитва, яку провів Андрій Рабій, єпископ-помічник Філадельфійський.

Пресслужба Товариства «Свята Софія», США

«Ми маємо вибір – або зосередитися на смутку, або радіти»

Невдовзі буде 50 і один рік, як пані Ірина ҐАЛАДЗА сповняє служіння дружини священника. Її чоловік – отець Роман – є парохом славнозвісної канадської парафії УГКЦ в місті Брамптон. Багатьох дивує силует дерев’яної церкви у бойківському стилі, яка раптом виринає на горизонті серед північноамериканських ферм. Та ще більше люди зачудовуються родинною атмосферою, що панує в тамтешній парафії Святого Іллі. Там широта і глибина візантійської літургійної традиції, якої старається дотримуватися спільнота, переплітається зі щедрою гостинністю та жвавістю пароха. У докарантинний час після недільного богослужіння важко було уявити собі отця Романа без гітари та гурту людей навколо. Але запліччям цього невгамовного священника і менеджеркою всіх парафіяльних справ є якраз його дружина Ірина.

Як це – бути дружиною священника, давати раду парафії та шістьом своїм дітям, як віднаходити ресурси, коли справа всього життя гине у пожежі за декілька годин, і як повернутися до радості, коли сили вичерпуються… Про це та інше читачам «Патріярхату» розповідає пані Ірина Ґаладза.

Мій дідо був священником на Львівщині. Мама багато розповідала про їхнє життя. А коли ми жили в Америці, хата моїх батьків стояла поруч із церквою. То була місійна парафія Святого Василія, яка допомогла нам емігрувати з Німеччини, де після війни ми перебували в таборі тимчасово переміщених осіб.

Отже, я виростала біля церкви. Бачила життя священника перед собою. Це був дуже добрий приклад для мене. Мій батько опікувався храмом, мама дотримувалася усіх церковних традицій, яких навчилася у своїй сім’ї. Мій дідо був парохом у селі Нагачів, але помер, як наступав більшовицький фронт.

А ще до нас приїжджав священник із жінкою. Вони мали дві дорослі доньки і були нам як родина. До того ж я належала до «Пласту», і це також вплинуло на моє виховання.

Як ми з Романом побралися і невдовзі переїхали до Канади, то, пам’ятаю, ті перші роки були для нас досить важкі. Ми мусили навчитися бути чоловіком і дружиною, батьком і матір’ю, священником і жінкою священника. В нашому житті за короткий період відбулося багато серйозних змін. Своє весілля ми справили у червні, а в жовтні уже переїхали до Канади, нової для нас країни. Через рік у квітні народилася наша перша дитина – Анастазія. Романа висвятив владика Ізидор (хоча тоді було ще заборонено висвячувати одружених), і його призначили сотрудником на парафію Святого Миколая в Торонто. Ми переїхали у помешкання біля церкви. Отець побув там лише кілька місяців, а потім йому дали парафію. Гадаю, у той час краще було б трохи довше побути сотрудником, щоб ми здобули більший досвід життя в церкві та при церкві.

Але ми вчитися всього у процесі. Може, й робили помилки, але старалися. Я часто працювала з людьми, особливо з дітьми, бо провадила садочок. Думаю, я була відкрита до них. І на тій першій парафії вони нас дуже гарно прийняли. Звісно, там були різні люди, як і скрізь, але було й багато добрих, які нас підтримали. То був наш training room. Там ми вчилися.

У той період мені найбільше бракувало спілкування і дружби з іншими жінками священників. Я хотіла б мати ближчі стосунки з тими, що вже живуть таким життям. Та у той час не висвячували одружених мужчин. Я була дуже молоденька їмость. Всі інші були набагато старші. Це були ті, що мігрували з України, або ж дружини тих священників, котрі закінчили семінарію в Україні і котрих дозволено було висвятити вже у Канаді, бо війна перервала висвячення.

Коли ми переїхали до Брамптона, то там уже було кілька жінок, чиї чоловіки були священниками або дияконами. Тоді ми з ними зорганізували зустріч. Я дуже добре це пам’ятаю. То мали бути реколекції. Хоч ми й справді багато говорили про Ісусову молитву, але всі мали такі болючі справи, які треба було викинути з себе. Тож ми послухали і підтримали одна одну. З того часу почалася наша дружба. І щороку ми стали збиратися на реколекції. Нас більшало, і це було дуже добре. Що далі, то більше ми відступали від своїх жалів, які мали на початку зібрань, більше ділилися радощами та досвідом. Між нами є добра підтримка, ми багато вчимося одна від одної. З року в рік маємо гарні реколекції, де можемо поглиблювати своє духовне життя. Тепер я найстарша серед них. Ось так усе змінюється.

У той час, як ми приїхали до Канади, якраз розпочалися певні зміни в Церкві. Блаженніший Йосиф Сліпий повернувся з концтабору. Почалася обнова літургійного життя. То дуже поволеньки йшло і було болючим. Тих, що були «восточниками», кликали москвофілами. Критиці піддавали навіть такі речі, як носіння священником хреста на грудях у повсякденному житті. Тоді в Канаді це спричинило вибухову реакцію з боку інших священників. Хоч за кілька років це стало буденною справою: майже всі наші священники почали носити хрести.

Для Романа служіння в церкві завжди було серйозною річчю. Він старався робити все правильно. Та це не влаштовувало деяких парафіян: то відправа задовга, то поклони занизькі, то кадила забагато… Непросто було пережити цю критику. Але мій чоловік був не сам у цьому: невдовзі вже була групка однодумців, які трималися разом. А незабаром почали висвячувати молодших священників.

Коли ми приїхали до Брамптона, то отримали надзвичайну нагоду – створити свій «Ла-Ла ленд» (американський евфемізм, який означає щось нереальне – Ред.). Бо тут було «чисте поле». Тут можна було розпочинати парафію з нуля, зберігаючи традиції нашої Церкви. Хоча спочатку теж були певні труднощі, бо 12 родин, які були у нашій парафії, мали різні візії. Одні хотіли мати парафію, яка була б такою ж, з якої вони прийшли. І вони не чекали такого священника, як отець Роман, сподіваючись, що Служба буде коротша, і так далі. Від них і прийшла перша критика. Але була частина громади, яка дуже цінувала саме таке літургійне життя парафії, яке провадив отець Роман.

Спочатку ми мали лише капличку в хаті, але відразу почали служити Вечірні, вчили людей співати. За рік шість сімей відійшло, але шість залишилося. І з цього почалася розбудова парафії.

Та найголовніше, що я хотіла сказати, це те, що ми мали нагоду творити близькі стосунки з людьми. Знали особисто всіх членів тих родин. Вони часто до нас приходили. Наші та їхні діти разом виростали.

А коли ви маєте такі близькі стосунки, то в парафії досить спокійно, бо існує порозуміння. Я відчула, що тут дійсно є парафіяльна родина, і це дозволяє нам разом плідно працювати.

Взаєморозуміння та спільна візія є засадничими для розвитку життя парафії. Тоді не марнуються час і сили на з’ясування стосунків, на «перетравлення» критики на кшталт такої, що дружина священника чи «забагато пхається в справи парафії», чи «взагалі не приходить допомагати». Виходить, що і так зле, і так недобре. На деяких старіших парафіях, де люди звикли до чогось одного, жінкам священників важко.

Загалом коли до людей ставитися з любов’ю та відкритістю, то переважно вони тим же відповідають. Хоч іноді треба мати «тверду шкіру», бо є різні люди. Та я навчилася однієї речі, яка дуже важлива для священника і його дружини: прислухатися до людей, щоб розрізнити, чи це конструктивна критика, а чи людина просто в такий спосіб виливає на інших свій біль, з яким не дає собі ради. Дійсно, люди часто критикують інших не тому, що вони їм не подобаються, а тому, що з ними самими коїться щось неприємне.

Священничому подружжю треба дуже вважати, аби їхні діти щонайменше чули критики. Дітям не варто бути при розмовах батька з іншими людьми, особливо тоді, коли люди прийшли нарікати чи критикувати. Бо це для них сильний стрес. Діти священників живуть у «робочій обстановці» свого батька і таким чином часто стають свідками подій парафіяльного життя разом із його перемогами та поразками, що неодмінно його супроводжують.

Хоч наші діти дуже багато навчилися в нашій родині. Лариса (нинішня амбасадорка Канади в Україні – Ред.) каже, що навчилася бути дипломаткою в сім’ї, бо треба було вміти з усіма домовлятися. Навіть у таких простих речах, коли хтось користується ванною. Бо ж нас у хаті жило восьмеро, часто хтось гостював. Найскладніше було вранці, коли всі поспішали до школи і на роботу.

Та ми були щасливі, коли жили в своєму домі, як приїхали до Брамптона, а не біля церкви. Бо коли біля церкви, то ви увесь час на роботі, тут нема жодного вихідного, майже щодня хтось стукає у двері. В таких умовах трохи важче виховувати дітей. Тоді треба особливо дбати, щоб родина із дітьми мала змогу час до часу виїжджати з парафії, аби побути разом подалі він інших людей.

Звісно, наші діти брали активну участь в житті парафії, мали велику роль у її розбудові, тому що співали і дякували. Вони в тому виросли. Деякі трохи більше це прийняли, деякі були сором’язливіші. Парафія була молода, тому були й інші діти, і вони з ними дружили. Варто також зазначити, що наші діти завжди бачили батька, який опікується іншими людьми. І це дуже позитивний чинник для їхнього формування.

Є багато речей і досвідів, які важко прийняти, а зрозуміти можна лише з часом. Так було з пожежею, котра за декілька годин знищила церкву, яку ми з такою любов’ю збудували. Це сталося 5 квітня 2014 року. В той момент важко було зрозуміти, чи то сон, а чи ява. Цікаво, що відбувся збіг непередбачуваних обставин. По-перше, диякон, який у нас гостював, помилково висипав у смітник вугілля з кадила, яке ще не до кінця згасло (саме це й стало причиною загорання). Він ніколи перед тим так не робив, за цим дуже пильнували. По-друге, пожежа почалася, але сигналізація чомусь не спрацювала. Дим помітив один чоловік, і саме він ви- кликав пожежників. Коли приїхала пожежна служба, виявилася така проблема: в трубі замерзла вода, бо тоді була дуже холодна зима.

Ми стояли перед церквою, наче паралізовані. Я збагнула, що мушу телефонувати дітям, щоби розповісти, що тут відбувається. Бо щойно церква почала горіти, як інформація миттєво з’явилася в новинах, про неї дізналися люди з цілого світу. Я також зателефонувала парафіяльній раді. Усі почали з’їжджатися. То було так, ніби помер батько великої родини. Наша хата була вщерть заповнена людьми.

Церкву вже неможливо було врятувати, але отець хотів урятувати хоча б щось із престолу. Один пожежник, хоч їм дозволено заходити всередину палаючого приміщення тільки заради порятунку людини, надягнув спеціальний одяг і пішов туди. Згорнув антимінс, на якому було Святе Письмо, і взяв чашу, у якій ще була Частиця. Це був вражаючий момент, бо пожежник ніс це все на руках, як дитину. І це були якраз ті речі, які потрібні для того, аби служити літургію!

Тоді ми не мали часу, щоби плакати, нам потрібно було швидко зібратися і вирішити, що робити далі, де завтра будемо служити Службу Божу. Відразу знайшлося місце в одній католицькій школі. Наш син Ілія, який є дяком, зібрав на сусідніх парафіях усе, що було потрібне для богослужіння: ризи, книги тощо. Тому відправи не були перервані. Того дня Вечірню відслужили у нашій вітальні, а в неділю у шкільній залі – Утреню і Святу літургію. Навіть із простеньким іконостасом, бо Ілія не оминув жодних деталей.

Дуже швидко з’їхалися наші діти. Лариса відразу написала інформаційне повідомлення, яке поставили на сайт. Багато людей нам телефонували, хотіли знати, що точно відбулося, пропонували допомогу. Звідусіль почали надходити пожертви. Навіть із Японії хтось вислав нам 500 доларів. Уявляєте?! Я до сьогоднішнього дня поняття не маю, хто це міг бути. Не знали, кому дякувати.

Нас підтримали люди з усього світу: молитвою, грішми чи просто добрим словом. Ми отримали неймовірно велику кількість емейлів і навіть не думали, що ця церква для стількох людей така важлива. Наступного дня поїхали до зали, яку запропонували нам для звершення літургії. І знаєте, що цікаво? Коли почали сходитися наші парафіяни, то ставали на ті ж місця, де зазвичай стояли в нашій церкві. Це було щось неймовірне, бо церква, якою є люди, не згоріла, а просто перейшла з одного будинку в другий.

Одна наша парафіянка, глибоко віруюча і чутлива жінка, каже, що теперішню пандемію важче пережити, аніж той час, коли згоріла наша церква. Чому? Бо люди були разом… І я погоджуюся з нею. Деяких людей і дітей ми тут не бачили вже більш ніж рік. І то найгірше, що ми не можемо зібратися разом на молитву. Втрата храму через пожежу – це, звісно, трагедія, але ми все одно могли щосуботи і щонеділі збиратися разом. В нашій хаті, у великій кімнаті, облаштували капличку, де по суботах служили Вечірню. А під час посту щодня звершували там богослужіння, навіть Літургію Передшеосвячених Дарів. І це було щось особливе: жити в домі, де зберігаються Пресвяті Дари. Отець, коли іноді переходив через кімнату зі свого кабінету до кухні, вітався «Hello (чи Good Morning) Jesus!» (Сміється).

Коли б мене хто запитав, який час для мене був дуже важливим у духовному вимірі, я б сказала: це тоді, коли ми тут, у хаті, відправляли Вечірню й Літургію. І хоч та пожежа психологічно травмувала і змінила нас усіх, треба було вчитися жити з цими змінами. Так, ми були свідомі того, що переживаємо травму, але змогли переступити через це і жити далі, приймати радість і добро, які дає нам Бог. Бо ми маємо вибір – або зосередитися на смутку через втрачене, або радіти з дарів, які так щедро отримуємо.

Чому Бог допустив, щоб наша церква згоріла? Думаю, Він дав нам те, що нам було потрібне. Бо з того справді вийшло дуже багато добра. Ми отримали колосальний досвід людської підтримки. До нас зі словами втішання і пропозицією допомоги приходило дуже багато людей із різних конфесій. Серед них були навіть євреї, мусульмани, мормони. Пам’ятаю, як навідалися мусульмани і запитали, чим конкретно можна нам допомогти. Отець сказав, що до церкви потрібен килим. За кілька тижнів вони прийшли на літургію і після неї особисто подарували нам його. Протестанти і православна громада в Торонто організовували благодійні концерти та бенкети задля збору коштів для нас. То була величезна підтримка і заохочення для нас.

Отже, те, що ми отримали від людей (їхню теплоту і різноманітну підтримку), було щось надзвичайне, досвід безкорисливої людської доброти. Тож я сказала б: те, що церква згоріла, принесло нам у сто разів більше добра, аніж смутку.

Звісно, це не означає, що ми не плакали. Ми і плакали, і страшенно шкодували, що так сталося, що треба з нуля починати будову. Знаю, що для Богдана Турецького (нині вже покійний львівський іконописець, який розписував храм Святого Іллі – Ред.) то був сильний удар, бо храм можна відбудувати, а роботи відтворити неможливо… Щоправда, його син Данило скоро приїжджає, щоб розписувати нашу церкву.

Не завжди можна віднайти у собі радість. Я зауважила, що важко з чогось радіти, коли ти дуже змучений. Ми всі потребуємо, окрім служіння і праці, часу на відновлення сил. Колись давно, у час перебування ще на тій парафії, де отець Роман був уперше парохом, після всіх різдвяних свят ми планували поїхати до моїх батьків у Америку (США – Ред.), щоби трохи відпочити. Але нам це не вдалося через сильні сніговії. На той момент у нас було вже троє дітей. Найменшому – 18 місяців. І якось випадково ми побачили по телебаченню рекламу Madonna House. Це римо-католицький апостолят – спільнота мирян, які духовно і матеріально опікуються бідними. Вони разом провадять аскетичне життя, займаються фермерством, що дає їм змогу утримувати себе та допомагати іншим. Це місце розташоване біля Оттави. Наш сусід, римо-католицький священник, їх знав і допоміг нам дізнатися, чи приймуть нас там на кілька днів. Вони дали згоду.

Тоді не було ні GPS, ні мобільного зв’язку. Тому люди з Madonna House знали дуже приблизний час нашого приїзду. Але щойно ми в’їхали на їхню територію, як одразу ж вийшла назустріч жінка, котра на нас чекала, і привітала нас із великою радістю. Хоча, думаю, їм там бракувало нас, як дірки в голові… Але нас зустріли зі щирою гостинністю. Провели в будиночок, призначений для відпочинку священників. А там уже був хліб, сир, які вони самі роблять, і ще багато всього. Наступного дня вони запросили нас на сніданок, а потім влаштували екскурсію по всьому Madonna House, їхньою фермою. Показали дітям, як пекти хліб, і діти спробували місити тісто.

Тих три чи чотири дні, які ми там провели, здалися нам місяцями. То було таке відпруження! Ті люди нас узагалі не знали і нічого від нас не хотіли. Ми просили, і вони нас прийняли. В мене залишилося лише відчуття доброти від того, що вони могли прийняти когось, хто потребує відпочинку. Ми там дуже сильно відчули взаємну любов людей і справжню сердечну гостинність.

Часто й до нас хочуть приїхати якісь люди. Та не завжди є можливість когось прийняти через те, що хата буває вже повна. Але я вважаю, що то велике покликання – приймати людей із радістю та любов’ю, особливо з дітьми.

Люди, які до нас приїжджають, кажуть, що відчувають тут радість і мир. Іноді хтось заїжджає на територію і нічого не робить, а просто сидить у автівці й молиться. Я сміюся, кажучи: «Добре, що ви відчуваєте тут спокій, бо в мене стільки роботи, що я не маю часу».

Але я вдячна Богові, що ми якимось чином можемо спричинитися до творення добра для інших людей, що вони можуть відчути спокій і глибоку духовну радість. Я щиро вдячна Богові, що інші люди можуть скористатися з нашого скарбу, бо то й для нас велика радість!

ВЕЛИКОДНЯ ВІДПРАВА В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ – ЦЕ ЦІЛКОМ НОВИЙ ДОСВІД

Наша парафія є своєрідним «Ла-Ла Лендом» ще й тому, що ми маємо величезну площу – 11 гектарів. І цьогорічне святкування Великодня було б неможливим, якби не ця територія. Щоби відсвяткувати Пасху, потрібно було докласти надзвичайно багато зусиль. Анастазія, наша найстарша донька, розписала все до дрібниць, врахувавши карантинні обмеження від уряду та єпархії. Бо якраз за тиждень до Великодня правила посуворішали. Нам дозволили, щоб у храмі було лише 10 осіб! Але люди можуть приїжджати автівками слухати богослужіння через гучномовець.

Отже якщо звершується відправа, то в церкві може бути 10 людей за один раз. Але, наприклад, до Плащаниці люди могли приходити між відправами. Головне, щоб не було більш ніж десяток за раз. Не вільно було цілувати Плащаницю, тож люди тільки вклонялися.

Анастазія все чітко прописала у нашому віснику і на сайті, щоб було видно, що ми дотримуємося всіх застережень. Звісно, ми воліли, аби щонайбільше людей могли прийти і взяти участь. Рік тому, коли думали, що вірус може передаватися через воду, навіть не можна було посвятити паски. А цього року сказали, що люди можуть під’їжджати машинами, кошики мають залишити в багажнику, їх треба лише відкрити або піднести до вікна. Тоді отець може покропити.

Ми попросили зголоситися волонтерів, які допомагали нам стежити за порядком на території. І парафіяни та парафіяльна рада охоче зголосилися до цього.

То був для всіх нас неабиякий стрес. Але я тішуся, що ми на це відважилися. Якби ви тільки бачили, які щасливі були люди через те, що могли вклонитися Плащаниці! Майже половина з них не були нашими парафіянами, але були такі вдячні… Видно, що то глибоко віруючі люди. Вони не знали, як святкувати Великдень без Великої п’ятниці. Люди приходили, молилися. Іноді хотіли затриматися на довше. Але ми мусили просити їх вийти, аби не порушувати карантинних умов. І це для мене було найважче – просити людей вийти з церкви або не дозволити зайти, бо вже є допустима кількість присутніх.

Недільну відправу розпочали о 6-ій ранку, не знаючи, скільки приїде людей. Але зорганізували все так, що до 8.15 можна було заїжджати на паркувальну площу і слухати літургію. О 8.15 ми вже закрили браму, бо мало починатися Святе Причастя. То була перша група, яка приїхала на богослужіння. І коли вона виїжджала, було освячення великодніх кошиків. У автівках, як і передбачено правилами.

Щойно виїхала перша група, як приїхала друга. А далі машини вже безперервно приїжджали майже до 12-ої. Отже, люди дуже добре зрозуміли обмеження і розклад.

Я постійно стояла надворі і була приємно вражена, коли люди на час читання Євангелія виходили з машин і стояли, потім сідали назад у салон, а на Євхаристійний канон, «Отче наш» і «Вірую» знову виходили на знак пошанування. До Святого Причастя було три станції біля паркувальної площі.

Люди з великим розумінням і за порядком могли прийняти Причастя. Все було дуже гарно. Бачити радість тих людей, що поприїжджали, було для нас великим святом. Всі були святково вбрані, радісні, вітали одне одного. Я така вдячна, що нам це вдалося. І якщо це принесло стільки радості нам і всім тим, що прибули, то це варте того труду!

записала Світлана Бабинська

Чи наша діяспора в США виконує свої обов’язки

Маємо під сучасну пору аж дві громадські Централі: Український Конгресовий Комітет Америки і Українсько-Американську Координаційну Раду, маємо Українську Католицьку й Українську Православну Церкви, маємо євангелицькі об’єднання і цілу низку політичних і патріотичних організацій. При такому широкому багатстві централь, Церков і організацій повинна б наша справа у чужому світі добре стояти. Але це все уява, бо багато з названих і неназваних організацій тільки займаються самі собою, і на тому кінчається їхня діяльність. Звичайно до неназваних треба згадати НТШ, У ВАН і Український Гарвард. Отже, як бачимо, ми не є вбогі, але чомусь показується жниво мале, бо замало приходить до праці робітників. Властиво, читач може поставити питання: а пощо про це писати? Це зроблено натяк, щоб побачити, чим ми є і який наш вплив на довкілля, що оточує нас.

Здавалось би, що сьогодні весь західній світ знає, що у Радянському Союзі немає жодної свободи, а тим більше свободи релігії, бо там діє пануючий і повністю урядом підтримуваний державний комуністичний атеїзм. Можливо, є десь якісь країни, які тієї істини з різних причин не знають, але дивно й незрозуміло, що цієї незаперечної істини не знають відомі представники євангельських Церков у США. Чи справді вони не знають? Тяжко в це повірити! На жаль, те, що ми не-раз читаємо у пресі й бачимо на телевізії, доводиться з жалем ствердити, що вони не знають або удають, що не знають.

Пригадаймо собі поїздку до Радянського Союзу відомого євангельського проповідника Білі Ґрагама, який, будучи там, у Москві, заявляв, що у Радянському Союзі немає переслідування релігії. З приводу цього сама американська преса гостро зареаґувала на його, незгідне з правдою, становище. Після цього їздив до Радянського Союзу пресвітеріянський пастир Брус Ріґдон, який відвідував різні міста в Росії й Україні та зробив телевізійний репортаж під назвою «Церква у Росії», який в липні минулого року був переданий на руслі «ЕН Бі Сі» двома одногодинними передачами. Цей самий репортаж був повторений, у майже той же самий час року, в липні, репортаж Бруса Ріґдона «Церква в Росії» на іншому руслі «Сі Бі Ес». В цьому ж репортажі не було згадки про існування інших Церков поза режимовою московською Церквою. До неї зачислено всі церкви України, а вся історія християнства Київської Руси-України приписана Росії. На жаль, з нашої сторони не було майже жодної реакції, за винятком статті мгра Ярослава Савки в американській пресі та листа до «Ен Бі Сі» Уляни Старосольської.

Очевидно, кращої пропаганди для кремлівських вождів за пастора Бруса Ріґдона ніхто не міг зробити.

За так гарно проведену, безкоштовну працю кремлівські вожді підказали московським чинникам від режимової православної Церкви запросити на візиту представників «Національної Ради Церков Христа». Як відомо, така група у числі, як подавала американська преса, 226, а радянська подавала 270 осіб, відбула паломництво до СССР. Очевидно, Брус Ріґдон був і тут важливою особою. Група діячів «Національної Ради Церков Христа» відвідала такі міста: Київ, Москву, Ленінград, Мінськ, Ташкент, Тбілісі, двічі Таллін, Єревань, Волгоград, Володимир, Харків й Одесу. Весь цей «шов» був солідно приготований аранжерами Кремля. «Паломники» бачили тільки те, що їм показали, і почули тільки те, що їм сказали. Мало цього, їм давали можливість промовляти до їхніх одновірців. Ось Брус Ріґдон промовляв, як пише радянська преса, до своїх одновірців у центральному молитовному домі київських баптистів.

В загальному американська преса, зокрема «Нью-Йорк Таймс» і «Волл Стріт Джорнал», подавали критичні статті про поїздку євангельських діячів. Американська преса відзначала деякі суперечні інформації окремих учасників цієї поїздки, як також вказувала на факт, що всім відомо, що у Радянському Союзі немає свободи релігії, а навпаки, за релігійні переконання людей ув’язнюють.

22 червня ц.р. ця група мала в Нью-Йорку пресову конференцію, яка випала дуже блідо.

Аранжери вважали на питання і відповіді, але незалежно від цього випливали деякі неузгіднення. Один з цих паломників говорив, що там також будують нові церкви, але він особисто цих будов чи збудованих нових церков не бачив, йому так говорили або показували на фотографіях, і він не мав причини їм не вірити. «Паломники» з США довідались, якими благородними є кремлівські вожді, а що США прямує до атомової війни. Вони забули, як ці «благородні» люди зістрілили пасажирського корейського літака, і понад 260 осіб загинуло. Дивно, що американські «паломники» так мало знають про Радянський Союз і про свою власну країну. Очевидно, кремлівські аранжери осягнули того, що бажали і що передбачували. Дотепер ніхто не знайшовся, щоб ці твердження заперечити.

Знову 15 липня ц.р., на четвертому руслі «Ен Бі Сі» відбувся панель на тему «РЕЛІГІЯ В СССР». У панелі брали участь експерти цих справ. Дивно було слухати, що деякі з «експертів» могли твердити, що не можна говорити, що в Радянському Союзі немає релігійного життя. Добре, що були опоненти, які заперечували такі твердження і наводили конкретні приклади, що підтверджували протилежне. Але в цьому всьому був один цікавий момент, що серед панелістів, ні ті, що були «паломниками» у Києві, ні ті, що не були, не згадали про знищення Української Православної і Української Католицької Церков. До речі, серед панелістів був відомий українцям Пітер Реддавей, що є автором праці про СССР, який правильно з’ясував цілу ситуацію і національні проблеми. Він у своїй праці присвятив належне місце для України, згадуючи про знищені Українські Церкви, голод і боротьбу Української Повстанської Армії. На жаль, під час панелю він ні одним словом не згадав про Україну і її релігійні проблеми.

Про ці питання можна більше писати. Ми тільки фрагментарно назвали поодинокі факти. Тепер ставимо відкритим питання: хто цими справами з вищеназваних і неназваних централь, церков, організацій і установ займається? Дотепер нам нічого не відомо, чи в цій справі будьщо зроблено. Тут в першу чергу повинні б були виступити наші Церкви, а зокрема баптисти і євангелики. Це є конкретні питання, на які треба активно раеаґувати.

М. Г.

Як здержати асиміляцію вірних Української Католицької Церкви?

/Доповідь, виголошена на зборах священиків Т-ва Св. Андрея. Скорочено./

Українська еміграція в діяспорі повинна працювати для найважливішої релігійно-національної ідеї, яка мусить бути змістом її політики. Наші суспільні організації, церкви, школи та родини мають святий обов’язок цю найважливішу ідею защіплювати в народі. Праця над релігійно-національним освідомленням нашого народу серед оточення різних націй і їх ментальних властивостей – це наш обов’язок і конечність часу.

На сучасності не можна будувати будучини, лиш на гармонійній злуці минувшини з сучасністю. Коли будемо будувати наше релігійне життя на сучасності, а відкинемо здобутки минувшини, як прадідівську культуру, традицію, мову, обряд та інші здобутки творчого духа наших предків, то самі будемо котитися до пропасти асиміляції і денаціоналізації. Коли виточиш кров із живого організму, то організм перестане жити. Забереш людині, народові, його національну свідомість він дістане ментальність народу-асимілятора.

Сотні й тисячі наших вірних пропали і шлях їх повороту навіки замкнений. Дух асиміляції опанував уже церкви, парафіяльні школи, організації і навіть родини. Звичайно, цього діла доконують такі наші духовні і світські провідники, які мають чужу ментальність. Свідомість походження, місце уродження, обряду і поняття ідентичности ще не творять релігійно-національної свідомости. Свідомість національна посідає, любить, і плекає свою питому культуру релігійну, національну, політичну, мистецьку. Вона є суттєвим змістом і основою творчого ума кожного народу. Нарід може стратити мову свою, але свідомості національної не мусить.

Українська нація має в своїй душі глибоку віру та любов до свого і не легко піддається деструктивним впливам місцевого оточення, яке має гнилі ідеї, доляровий маєстат, і безцільне розгнуздане життя. Той неоепікуреїзм, який будується на сучасності – це моральна руїна і загибель для тих, що його приймають, як норму свого життя. Його прихильники тратять остаточну, вічну ціль життя та стають в суспільному національному житті нації каліками.

Щоб зберегти себе перед тією моральною і релігійною деструкцією та від тих ідей, нам треба розбудовувати, закріплювати і плекати наше релігійне, культурне, політичне й економічне життя в діяспорі. Це є святий обов’язок і категоричний імператив у нашому народньому житті.

Нам треба за всяку ціну задержати український дух та українську ментальність у нашій церкві, парафіяльних школах, в релігійних і національних організаціях. Наша церква, як католицька, не відмовляє участи усім католикам інших обрядів у наших св. літургіях, але ми рішуче противимося їх членству, і на цю концепцію ми ніколи і під ніякими умовинами ми не погодимося. Приспішена майоризація призводить до повної асиміляції нашої прадідівської церкви, а це є духовим і національним самогубством українців в Америці.

Наша Церква має свій питомий український національний обряд, опертий на нормах обряду східніх церков, та має свій специфічний національний дух і ментальність. Наш обряд рідний і притаманний для парохіян-членів українців, тут народжених, і нероджених тут, але пов’язаних з нашою церквою тисячолітньою традицією, зв’язками крови, мови, традиції, звичаїв та обичаїв та іншими національно-культурними надбаннями. Берестейська та Ужгородська Унії, якими Українська Церква злучилася з Вселенською Церквою виразно та категорично окреслюють наш східній обряд, вже століттями зукраїнізований, календар, свята, пости, мову та дисципліну, одним словом, її внутрішню структуру. Їх постанови зобов’язують донині. Самоозначення в ряді східніх церков і самоуправа обов’язують і досі.

Апостольська Столиця не вмішувалася у внутрішню дисципліну і самоуправу церкви; вона мала обов’язок берегти їх та боронити перед державними властями. Численні папські декрети забороняли змінювати обряд і переходити на інший та противилися майоризації і асиміляції вірних нашої української церкви.

Архиєпископські IV і V Синоди, відбуті в Римі, виразно постановили, що літургічними мовами Української Католицької Церкви є мова церковно-слов’янська, з прийнятим в Києво-Галицькій Митрополії виголошуванням, та українська.

Уживання чужих мов не допускається, хіба виникне потреба і то крайня і то за згодою і благословенням патріярха помісної Церкви. Тільки дияконські частини можуть бути в чужій мові і то в дуже наглих і коротко триваючих випадках, але ніколи постійно. Українська Католицька Церква має свою літургічну мову, чи то старослов’янську, а чи українську, і більшість вірних рішуче і безкомпромісово не погодиться на впровадження чужих мов в наші богослуження або латинські практики, що їх насильно впроваджують таки наші священики.

Зміна мови у св. Літургії не відповідає нашому обрядові і зміна слов’янського тексту на інший: англійський, німецький, французький, причиняється до усунення тисячолітньої традиції і призводить до безсумнівної асиміляції і денаціоналізації вірних. На такі експерименти українські вірні не погодяться, бо таке поступовання доведе до анархії і до ще більшої кризи в лоні української громади. Наша церква є тісно зв’язана з народом і творить з ним нерозривний духово-національний моноліт.

Карпато-руська Католицька Церква в ЗСА не грає жодної ролі в дипльоматичних переговорах Ватикану з Москвою, бо вона вже давно втратила свого національного духа та стала лиш етнічною групою серед інших національних груп в діяспорі. Правда, вірні тієї групи задержали глибоку віру і обряд, але втратили свого національного духа через брак свідомих світських і духовних провідників. Там є культурно-національна загибіль і нема продовження народнього духа.

Політичні потягнення Москви і діялог з Ватиканом під плащиком екуменізму мають ціль не так релігійну, як політичну – знищити українську духовість, як національну підставу нашої Церкви. Є тенденція викинути слово український, а наш прадідний чудовий український обряд заступити словом візантійський. Український народ не знає такого обряду, але таки добре знає свій український обряд, який є спільний як для українців католиків, так і для українців православних. Якраз лиш український обряд може зблизити православних і нас, а зміна назви обряду віддалить нас і то назавжди.

Ми будуємо величні храми Божі, парохіяльні школи, мешкання для священиків, церковні залі, а не будуємо релігійного і національного духа в наших вірних. Ми, священики, як духовні провідники своїх вірних не можемо допустити до асиміляції їх в якусь етнічну групу з чужою назвою і обрядом. Не закладаймо цвинтаря історії нашого українського народу, а його тисячолітню релігійно-національну культуру не кидаймо в глибокий темний гріб забуття. Не гасімо духа в своїх церковних громадах, але підтримуймо його своїм рідним українським словом, українською молитвою, розмовами із своїми вірними, бо так Бог від нас цього жадає. Це справа Божа, якій ми не можемо протиставитися. Щоб ми могли свою місію в діяспорі виконувати краще, наш Блаженніший Митрополит Кардинал Кир Йосиф VII бореться за помісність Церкви, за її релігійно-національного духа і одверто жадає від священиків і вірних задержати прадідівську релігійно-національну традицію, мову, обряд, свята, пости, а головне, релігійно-національну свідомість священиків і вірних. Він став для нас українців пробудителем українського в наших церквах та організаціях, заборолом перед асиміляцією і денаціоналізацією, оборонцем наших релігійно-національних справ на світовій арені народів і вказує нам шлях до реалізації його глибоких плянів.

Наші незмінні постуляти мусять бути такі:

Задержати тисячолітню традицію нашої Церкви, а то є обряд, календар, мову старослов’янську, свята, звичаї і обичаї релігійно-національної натури.
В церквах виголошувати проповіді, розпорядження в рідній мові, хіба зайде конечна потреба – то в чужій мові.
Урядовою мовою в ректораті, тобто в канцеляріях, має бути жива рідна мова, а не чужа, бо вірні належать до української Церкви і є членами українського народу, а священик є сином його.
Українських дітей учити релігії в їх рідній мові і обряді і послуговуватися підручниками релігії і молитовниками, виданими нашими духовними властями, а не латинськими.
Не учити наших дітей релігії разом з дітьми латинського обряду.
Священик повинен говорити до дітей їхньою мовою, а не чужою, спеціяльно коли дитина свідомих родичів говорить по-українському. Буває так, що учителька-монашка говорить з батьком дитини по-українському, а звертаючись до дитини, зразу переходить на англійську мову. Дитина підносить до батька здивовані очі і відповідає їй по-українському, бо вона є національно свідома. Наші вірні будували парохіяльні школи на те, щоб своїх дітей зберегти від асиміляції, прищепити їм свій народній дух, навчити своєї мови, релігії, щоб стали вони добрими вірними своєї Церкви й народу. Гроші, жертва і праця родичів піде на марне через злий добір учителів, монахинь чи священиків, що самі провадять нове українське покоління до денаціоналізації.
Закладати школи українознавства і добирати національно-свідомого учителя, щоб своїм знанням з історії і літератури запалив у дітей вогонь любови до своєї церкви та до свого безталанного народу.
Щоб зберегти нашу молодь від винародовлення треба її втягнути до школи українознавства, і самому священикові учити релігії та навіть історії і літератури. Підтримувати молодечі та студентські організації, виголошувати промови й доповіді, бо добром налите серце дитини ніколи не захолоне.
Висилати кандидатів на священиків до українського католицького університету в Римі, де є богословський факультет. На це він там існує, щоб покликані до священства юнаки готувалися на високовартісних священиків не з саксонсько-латинською ментальністю, а таки українською. Тоді не треба буде їздити по школах і намовляти дітвору до духовного священичого чи монашого служіння, бо діти цих проблем не розуміють. Використовувати добру релігійно-національну пресу. Українські молитовники, казки, байки, думи козацькі, оповідання добрий пастир повинен мати у себе вдома або в парохіяльній бібліотеці.
На означення нашого обряду не уживати назви візантийський український католицький обряд. Візантийського обряду взагалі не було, а був грецький. Були обряди церков, Ecclesia Slovenica і Ruthena а ніколи не було «Бізантіна». Наші прадіди називали свій обряд руським, тобто українським, греко-католицьким, але ніколи візантійським. Було Imperi Byzаntii але ніколи Ecclesia byzantina, i навіть нині православний патріярх носить титул «Царгородський патріарх», грецький, православний, а не візантійський. В ім’я чого робиться?

Товариство священиків імени св. Андрія повинно бути чуйним і всі ті некорисні практики для нашої Церкви й народу. Треба включатися в змагання за помісність своєї Церкви, щоб ми, священики, не заложили цвинтаря історії нашого народу.

Пропаща сила. Абсольвенти теології

Останніми роками преса була багата статтями про брак священиків і брак покликань. В одній із них п. н. «Чому бракує священиків» /«Шлях Перемоги», 5. жовтня, 1969/ автор кинув таку поверховну фразу: «Для нікого не є таємницею, що в Америці є деяка кількість богословів, що з різних причин не хочуть висвячуватися. Всі вони жонаті, мають дітей, працюють поза своїм фахом, але не можуть рішитися стати священиками.»

Мусимо зразу справити помилку: Не «вони не хочуть», лише «їх не хочуть висвячувати». Кількість тих богословів постараємось устійнити.

На скитальщині в Німеччині знайшлось понад сто абсольвентів Львівської Богословської Академії. Вони ніколи не стратили надії на свячення «та душпастирську працю». Вони зорганізувались були в станове «Товариство Абсольвентів Богословії ім. Митрополита Андрея Шептицького» в Мюнхені. Ціллю того Т-ва як подавав Бюлетень ТУСК «Обнова» за лютий 1948 р. було «піддержувати в житті своїх членів зв’язок з Укр. Кат. Церквою, плекати серед них внутрішньо релігійне життя, відбувати спільні реколекції і т.п. Коли взяти під увагу, що абсольвентів Богословської Академії є у всіх країнах Европи більше сотні, то це Товариство треба зі щирого серця привітати. Це ж велика резерва для духовного стану, якщо б обставини змінилися.»

На долученій фотографії є лише ті з богословів, що жили близько Мюнхену і взяли участь в спільних триденних реколекціях в грудні, 1946 р. в Пасінґу біля Мюнхену, в осідку Апостольської Візитатури. Відсутні ті, що були розкинені по цілій Німеччині й Австрії.

З Німеччини вони роз’їхались до країн нового поселення. Найбільше приїхало їх до ЗСА й Канади. Треба ще додати й тих,що докінчували теологічні студії в семинаріях на замку Гіршберґ в Німеччині і в Голяндії.

В ЗСА тяжка і затяжна недуга одного з друзів, Івана Задорожного, стала спонукою до завязання Комітету для грошової помочі потребуючому. Комітетові /Др. В. Ленцик, М. Бойко, Вол. Сусла/ вдалося зібрати адреси абсольвентів. Список 1970 р. виявив, що на територіях Америки й Канади живе 70 абсольвентів Богосл. Академії, які ще не є священиками. В міжчасі пощастило лиш кільком в Канаді одержати свячення.

Від коли вони приїхали до ЗСА минуло кругло чверть століття. Нині з перспективи часу здаємо собі справу, який це був великий людський капітал, тих молодих, готових кандидатів духовного стану з високою теологічного 5-літною освітою, вихованих на рідних традиціях в національно-патріотичному дусі 70 абсольвентів.

А тепер — яка це велика суспільна церковна страта ! З огляду на свій вік вони вже є пропащою силою ! Коли б хоч половина з них була допущена до свячень, то не треба було б нині писати про брак священиків.

А треба знати, що майже кожний із них коли приїхав до Америки, звертався до своєго ординарія особисто або письмово в справі свячень. Від 1947 аж до 1970 року всі вони одержували відмовну відповідь від наших Владик. Одних збували фразoю, що брак місця, інших відсилано до фабрики працювати і вчитись англійської мови, деяким давали відмовну відповідь без подання причин взагалі.

Не можна з певністю твердити, що лиш целібат був причиною відмов. Бо один кандидат хотів святитись в безженному стані.

Після того, як в 1947 році тодішний єпископ не приняв його навіть на авдієнції, він вніс подання до Впреосвященного К. Богачевського у Філядельфії і отримав відповідь: «З огляду на Ваш вік і з огляду на тутешні відносини – відмовляється…» Цей кандидат B. C. мав тоді 37 років і ще не був жонатий.

Зі священиками, що приїхали зі скитальщини висвяченими, не було спочатку краще. Ще недавно деякі з них працювали по фабриках, бо таке було наставлення до священиків і до богословів зі «старого краю». А чому це трактування було неприхильним чи навіть ворожим? Хіба тому, що вони привезли зі собою живу любов до Рідного Краю і до своїх традицій, та не були податливі на латинізацію і винародовлення.

Відношення наших Владик пригадує нам латинських єпископів у ЗСА, які на початку XX стол. отримали були ось які доручення з Риму: «Коли б до тебе зайшов якийсь священик з Австрійської Галичини, що буде зватись греко-католиком, викинь його !»

Підписаний префект Конґреґації, Кардинал Сімеоні. Цей лист наводить один наш священик в «Ниві» з 1908 р. ч.4. ст.103., та описує обставини серед яких латинський єпископ у ЗСА дав йому той інструктивний лист прочитати. Свої не були багато кращі.

Зворушлива авдієнція.

Підчас обїздки Верховного Архиєпископа по осередках українського поселення у ЗСА 23. липня, 1968 р. у вечірних годинах, в Катедрі Неп. Зач. Преч. Д.М. в Філядельфії відбулась ориґінальна авдієнція. Це була зустріч бувшого Отця Ректора Богословської Академії у Львові зі своїми колишніми студентами, Виховника зі своїми вихованками, учителя зі своїми учениками, котрим воєнна хуртовина не дозволила стати священиками на рідних землях.

Це була дуже сердечна зустріч,яку пресовий репортер в щоденнику «Америка» назвав «зворушливою аудієнцією». Тридцять абсольвентів і один студент замешкалі в Філядельфії і близькій околиці стрінули свого «Татунця» — як звикли були називати питомці свойого Отця Ректора.

Після трьох десятків літ Верховний Архиєпископ пізнав кожного і знайшов тему інтимної розмови з кожним з них.

Невеселі перспективи на майбутнє.

Якщо б наші Владики у ЗСА впровадили в практику постанови Архиєпископського Синоду і висвятили хоч два десятки кандидатів, то були б хоч тимчасово заповнили пекучу прогалину, поки центральна семінарія нашої Церкви не підховала б молодих кандидатів. Місцеві семінарії не користуються відповідною опінією і не виховують належних священослужителів Українській Католицькій Церкві.

«Дайте нашій Церкві кандидатів на священиків !» — взивають наші Владики мирян. А миряни відповідають: «Приверніть Нашій Церкві її історичні права і привілеї /між иншим право на жонате духовенство/ що її належались від початку, заґарантовані римськими папами, а які римська курія постепенно обкрадала та іґнорувала !»

Архиєпископський Синод 1969 р. у Конституції Патріярхального Устрою У.К.Ц. прийняв постанову /пар. IV, точка 25/ домагатись, щоб Конґреґація для Східніх Церков відкликала свою заборону для Нашої Церкви в Америці й Канаді святити жонатих кандидатів.

Дуже відрадно підтвердити, що в останніх роках Канадські Владики висвятили кількох: жонатих кандидатів і тим вони виявили спробу впровадити в життя постанови Архиєпископського Синоду Нашої Помісної Церкви. Але 2. лютого, 1971 року до них наспіло від Східньої Конґреґації письмо з пригадкою та упімненням, щоб не святити жонатих кандидатів. Сам Митрополит Германюк заявив у пресі, що така заборона повинна бути відкликана згідно з постановами ІІ-го Вселенського Собору. /«Поступ» 21. червня, 1971/.

«Exempla trahunt»

Іменування директорів для справ покликань, чи творення Комісій для реорганізації семінарій в ЗСА – це формальності, що не поправлять ситуації покликань.

Молодій людині треба поставити перед очі приміри жертвенних священиків – героїв, патріотів, які приміром свойого життя можуть доростаючим молодцям дати внутрішний поштовх та потяг до наслідування, та вщепити стремління до ідеалів і до служіння Богові і Божому людові.

Таким ідеалом на наших очах є живий примір геройської постаті Верховного Архиєпископа Кир Йосифа. Він в силі потягнути до священичого стану неодного ідейного молодця, якщо Постійний Синод передасть йому в руки організацію центральної семинарії для цілої Укр. Катол. Автономної Церкви.

Рубрики

Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

діаспора

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку