Дарія Кузик

Український Патріярхат — то напрям Другого Ватиканського Собору;
наш Патріярхат це справа Божа, це об’єднуючий чинник всієї УКЦеркви
і належне наше місце в родині Східніх Церков.

Патріярх Йосиф
(журнал «Патріярхат» квітень 1983 р.)

Цього року треба відзначити 20-річчя постання Патріярхату УКЦеркви. Завдяки усильним старанням Патріярха Йосифа та активній піддержці цієї святої справи зі сторони Владик, правда, не всіх, священиків і мирян Українська Католицька Церква стала патріяршою Церквою. Не легко це було досягнути з огляду на постійні перешкоди у зв’язку з ватиканською східньою політикою, яка триває до наших днів і яка є також перешкодою визнання існуючого патріярхату.

Вже від 1973 року почала поширюватись Молитва за Патріярха. Бажаючи віддати Блаженнішому особливу пошану, за старанням о. мітр. М. Бутринського під слова тої молитви поклав музику І. Недільський. Вперше цю молитву співав Блаженнішому хор «Прометей» парафії свв. Володимира і Ольги з Чікаґо 20 листопада 1973 р. А на слідуючий день вона була співана на закінчення Божественної Літургії в соборі Св. Софії та під час авдієнції у папи Павла VІ.

У Патріяршому «Завіщанні» Патріярх Йосиф написав: «… У своєму слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963 року заговорив я… про свідчення нашої Української Церкви… свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности».

Старання Блаженнішого відносно тої важливої справи продовжувались протягом довгих літ, але справа не рухалась з місця з огляду на екуменічні переговори Ватикану з московською православною Церквою, які відбувались ціною Української Православної Церкви.

Миряни тоді також включились у ряди оборонців єдности нашої Церкви у Патріярхаті. Висилано до Ватикану петиції, під якими було зібрано тисячі підписів, вислано звернення до папи Павла VІ, але все це нічогісінько не помагало. Рівночасно йшли прохання до Блаженнішого, прохання, щоб прийняв він титул Патріярха, який є так дуже потрібний для Української Католицької Церкви.

І оце вперше під Великоднім Посланням 1975 року появився довго очікуваний підпис: Патріярх Йосиф. З великою радістю прийняли цю незвичайно важливу подію Владики, священики і миряни. На жаль, поміж Владиками єдности не було і про це написав Патріярх Йосиф у своєму «Завіщанні».

Рік 1975 був Роком Святим у Вселенській Католицькій Церкві. В липні того року приїхало до Риму понад п’ять тисяч українських паломників, щоб помолитись у соборі Св. Софії та зложити поклін і подяку Патріярхові Йосифові. В дні 12 липня під час архиєрейської Божественної Літургії у базилиці св. Петра священики поминали в своїх возгласах Блаженнішого Патріярха Йосифа, а під час «Великого Входу» на всю базиліку пролунали слова поминання, які виголосив грецькою мовою о. д-р Іван Гриньох: «СВЯТІШОГО ОТЦЯ НАШОГО ЙОСИФА, ПАТРІЯРХА КИЄВА І ГАЛИЧА І ВСІЄЇ РУСИ, НЕХАЙ ПОМ’ЯНЕ ГОСПОДЬ БОГ У ЦАРСТВІ СВОЇМ ЗАВЖДИ, НИНІ І ПОВСЯКЧАС, І НА ВІКИ ВІКІВ!» (Журнал «Мирянин», ч. 78, 1975, ст. 103).

На закінчення Божественної Літургії о. мітрат Маріян Бутринський співав Молитву за Патріярха разом із присутніми в базиліці св. Петра.

На слідуючий день, в неділю, 13 липня відбувся величавий концерт в пошану Патріярха Йосифа, на якому були присутні амбасадори західніх держав, представники Східніх Церков, 14 кардиналів та різні інші достойники Ватикану. У своїй важливій промові Єпископ Іван Прашко тоді сказав: «… в часі Святого Ювілейного Року 1975 ми побачили перший раз у нашій історії коло Вашого підпису: Патріярх Києво-Галицький. Того вже ніхто не зітре, ніхто не відкличе! Це є то найважніше, чого потрібно нашій Церкві для її збереження, упорядкування і розвитку. За це ми всі Вам дуже вдячні… Всемогучий милосердний Господь Бог прислав нам якраз Вас, як вибранця свого незглибимого Провидіння. Прийміть від нас нашу подяку, признання, пошану, запевнення вірности, правдиву синівську любов та запевнення про молитви» («За Патріярхат», липень-серпень, 1975, ст. 5).

На реакцію Ватикану не потрібно було довго чекати. Після Божественних Літургій і концерту голова Конгрегації для Східніх Церков покликав до себе єп. Івана Прашка (Австралія), єп. Ісидора Борецького (Торонто), єп. Ніля Саварина та єп. Дмитра Грещука (Едмонтон). Він намагався переконати владик, щоб вони не поминали Патріярха Йосифа під час Богослужень і не визнавали його Патріяршої влади. Але Владики заявили йому, що їм совість наказує бути вірними Патріярхові Йосифові.

Потрібно відмітити, що із Пряшівщини Єпископ-Ісповідник Василій Гопко написав до Патріярха Йосифа листа із висловами радости та вдячности за прийняття патріяршого титулу. Він брав участь у Синоді 1969 року, даючи цим доказ, що Пряшівщина є нерозлучною частиною Української Греко-католицької Церкви. На слідуючий Синод комуністична влада вже його не пустила. Але до кінця його життя підпис єп. Гопка був завжди під посланнями ієрархії нашої Церкви.

Про свої старання відносно визнання патріярхату Української Католицької Церкви Патріярх Йосиф у «Завіщанні» написав: «Доводив я бл. п. Папі Павлові VІ, що в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановляли Патріярхатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріяршим вінцем завжди було овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді, у всіх його складових частинах, в свідомості духівництва і пастирів… Церква Києво-Галицької Митрополії — доводив я завжди — дала подостатньо доказів цієї свідомости впродовж цілої своєї історії. Чому ж не признати патріяршої гідности Києву, колисці християнства на цілому європейському сході? З синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VІ: Не схвалите Ви, схвалить Ваш наступник… Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатись від Патріярхату!..»

А далі, звертаючись до оборонців патріярхату, Блаженніший написав: «І Вас, мої улюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі існуючі її діти!».

Під час тризни 13 вересня 1984 року Єпископ Іван Хома відчитав Заяву Патріяршого Крилосу, в якій після короткої згадки про заслуги Патріярха Йосифа для УКЦеркви підкреслив: «Зокрема йдеться про високий історичний титул патріярха, який він прийняв… Українського Патріярхату вже викреслити не можна… Шануймо цей історичний титул… У цьому титулі містяться усі Його надбання, здобутки і терпіння. Нехай ім’я великого Патріярха Йосифа остане серед нас у вічній пам’яті!».

Дарія Кузик

На цю тему, заходами Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку, 19 грудня 1982 р. відбувся панель, в якому взяли участь Рома Гайда, д-р Зенон Гіль, ред. Василь Качмар, Дарія Кузик і д-р Роман Осінчук з понад 150 учасниками.

На початку ведучий панелем Микола Галів підкреслив, що завданням панелістів є розглянути поодинокі питання у ставленні Папи Івана Павла II до нашої Помісної Церкви.

В жовтні 1982 року проминуло чотири роки, коли кардинал Кароль Войтила був несподівано вибраний на папу. Італійці прийняли цей вибір з резервою, щоб не сказати з розчаруванням. Українці прийняли його вибір з радістю, а поруч з тим із деякими надіями. Це нормально і природньо, тим більше, що папа має досить близькі родинні пов’язання з українцями. Треба ствердити, що Папа Іван Павло II виявився винятковою, унікальною і багатокольоритною особистістю на Престолі св. ап. Петра у Римі. Він же поет — любитель слова, науковець, керується не тільки серцем, але й розумом, актор, мораліст, дипломат, провідник і голова Вселенської Католицької Церкви, а поруч з цим неперевершений польський патріот. Людина з надзвичайно великою харизмою. Один з найбільше активних і популярних папів. Якщо перерахувати самі візитації до різних країн і його щотижневі масові авдієнції на площі св. Петра у Римі, то це була проведена подивугідна велика праця. Але тут і там можна почути деякі завваження до праці та плянів папи. Папа висловився проти участи священиків у політиці, проти того, щоб жінки роздавали св. Причастя. На жаль, Папа Іван Павло II прийняв імена двох останніх пап, щоб підкреслити продовження їх напряму церковної політики. Але якщо Папа Іван XXIII відкрив вікна Ватикану і впустив трохи свіжого повітря, то Папа Іван Павло II їх закрив.

«Нью-Йорк Таймс» написав, що один високопоставлений, літній священик в Римі, який є в колах, близьких до папи, сказав, що Папа Іван Павло II має великий вплив на Церкву і опінію світу: «Він здобув собі їх серця, але не їх розум». І справді, папа захопив ввесь світ своєю безпосередньою поставою, працею і відданістю. Без сумніву, і ми є в цьому полоні захоплення, що є оправданим, але часто говориться і повторюється, що папа багато добра зробив для нашої Церкви, не називаючи, що саме.

Ред. Василь Качмар проаналізував лист Папи Івана Павла II у справі тисячоліття хрещення Руси-України. Панеліст підкреслив, лист папи у справі хрещення Руси-України був на початку його понтифікату і мав велике історичне значення. В цьому листі було виявлене глибоке розуміння проблеми та накреслено напрям, яким піде папа. Лист давав для українців великі надії. На становище папи в справі тисячоліття хрещення Руси-України незабаром відгукнулись російські кола по цей і по той бік залізної завіси. В цій справі появились статті у французькій пресі. В імені московського патріярха в Загорську зареаґував своїм листом Крутіцький і Коломенський митрополит Ювеналій до Секретаріяту християнської єдности в особі кард. Віллебрандса. І на цей лист відповів в імені папи кард. Віллебрандс. В загальному відповідь була достойна, але в одному місці Віллебрандс пише: «… Папа бажав звернутися до однієї з Церков і її вірних, які в негодах історії аж до наших днів терпіли за свою вірність Римському Престолові. Вони готуються святкувати тисячоліття особливої важности в їх історії і в історії вашій. В дійсності, Папа, навіть коли він цього не сказав у своєму листі, признає без вагання у вашій православній російській Церкві спадкоємця славної традиції св. Володимира і давньої київської Церкви, яка стала основою віри і тривалости вашого християнського народу». (Цитата взята з статті Святослава Гординського, що появилась у «Свободі», за 17 січня 1980 р.) Відповідь Віллебрандса слід розглядати як відступ від виразної позиції папи, зробленої в його листі до Патріярха Йосифа.

Дарія Кузик провела дбайливу аналізу листа московського патріярха Пімена до Папи Івана Павла ІІ у справі «Торжественного засудження т.зв. львівського «собору» в 1946 р.», що було зроблено нашими владиками на останньому Синоді наприкінці 1980 р. і відповідь на листа Папи Івана Павла II Піменові. При розгляді цих двох листів виявився дещо інший, відмінний напрям Ватикану, як він був виявлений на початку понтифікату папи його листом до Патріярха Йосифа у справі святкування тисячоліття хрещення Руси-України. На жаль, відповідь папи московському патріярхові була для нас болюча й багатомовна. Папа ні більше ні менше написав, що «засудження» нашими єпископами на Синоді, на якому цілий час був присутній папський представник у особі кард. В. Рубіна, не є важне і не має «офіційного характеру». Лист папи в жодному випадку не можна розглядати, як вияв доброти. В листі є одне, одиноке вставне речення, яке ніби є в користь нашої Церкви, але воно не має логічного пов’язання з цілістю речення і листа. Дехто на нього покликається і там, де кома, ставить крапку. Ось воно: «Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків, (в цьому місці багато ставить крапку замість коми, а дальше слідує) шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами». Отже вийшло наверх, як ця «непохитна позиція» Апостольського Престолу виглядає в дійсності. До речі, т. зв. львівський «собор» з 1946 року Папа Пій XII вже давно засудив, а наші владики на синоді тільки це поновно ствердили. Отже, що саме сказав Папа Іван Павло II?

Д-р Зиновій Ґіль проаналізував дві папські буллі, себто для коадьютора Мирослава Любачівського і митрополита Стефана Сулика. Відомо, що Владика Мирослав був вибраний на філядельфійського митрополита Східньою Конгрегацією, але на коадьютора для Блаженнішого Патріярха Йосифа нашими владиками на Надзвичайному Синоді, у березні 1980 р. Обидві буллі були образливі, а зокрема перша для коадьютора Мирослава. Звичайно, адресат такої буллі мав повне право її відіслати. Булля для коадьютора зводила Владику Мирослава до ролі інформатора, щоб не сказати сильніше — «донощика», а не для виконування душпастирських завдань. В буллі було пряме доручення пильнувати, щоб не було жодного надужиття у надбаннях Патріярха Йосифа, що викликало у той час широку дискусію у пресі.

В другій буллі не було найменшого натяку про те, що о. Стефан Сулик був вибраний кандидатом у терні трьох на філядельфійського митрополита на Синоді українських єпископів, але є підкреслено, що він є назначений якимсь прелатом від публічних справ. Це тільки підтверджує факти про трактування наших Синодів і нашої Церкви. Доповідач при цьому висунув низку інших цікавих історичного значення питань.

Д-р Роман Осінчук проаналізував права наших синодів у порівнянні з правами Національних Єпископських Конференцій Латинської Церкви. Правда, він спочатку зупинився над питанням, звідки прийшло, як поставало і розвивалось християнство. Які воно мало форми у той час і сьогодні. Під кінець вказав, чим являються наші теперішні синоди, що відбуваються за дозволом папи. Якщо взяти останній Синод, що відбувся при кінці 1980 p., з принятих ухвал на ньому одиноке «Торжественне засудження т.зв. львівського «собору» з 1946 р.» побачило денне світло, а всі інші залишились під ключем папи. Дивно! Отже, наші синоди не мають навіть таких прав, як Національні Єпископські Конференції, які на свої зібрання і затвердження програми не потребують дозволу папи. Фактичне відбуття наших синодів за дозволом папи не є ні жодною ласкою, ні жодним досягненням для нашої Церкви.

Рома Гайда говорила про голосний лист префекта Священної Конґреґації для Східніх Церков кард. Владислава Рубіна. Вона побіжно згадала, що такий лист був написаний Рубіном і що на нього відповів Патріярх Йосиф, але більше присвятила уваги фактові, що лист Рубіна не був призначений для публікації, що всі владики цього додержались за винятком єп. А. Горняка, який опублікував у своєму офіціозі «Церковні Вісті» — Велика Брітанія. При цьому Рома Гайда навела всі поступування екзарха Горняка та його конфлікт з мирянами. В її аналізі лист В. Рубіна був марґінесовим, але найбільшим злом було те, що цього листа А. Горняк опублікував.

Ведучий панелем давав додаткові питання, крім цього ставили питання учасники, на які панелісти Давали відповіді. У підсумках М. Галів вказав, що порушені питання і їх аналізи дали незаперечні висновки, які, на жаль, ніяк не співпадали з твердженнями, що Папа Іван Павло II так багато зробив для нашої Церкви. Ми повинні і це мати на увазі і не захоплюватись тим, що хтось до нас промовив і сказав кілька гарних слів та ще до цього по-українськи. Ми не просимо й не вимагаємо жодної ласки, але хочемо рівного і належного трактування нашої Церкви. Під час панелю в Нью-Йорку був прочитаний лист до Папи Івана Павла II у справі листа кард. В. Рубіна, який учасники підписали.

М. Г.

(Власна кореспонденція)

Заходами Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), у Філії Українського Католицького Університету (УКУ), у Філядельфії, 30 жовтня 1982 р. відбувся симпозіюм на тему: «Богословіє мирянства». Під час симпозіюму було виголошено п’ять доповідей. Кожна доповідь мала свого окремого ведучого і називалась сесією, за винятком одної, що була виголошена під час обідньої перерви. Учасниками симпозіюму були члени Патріярхального руху з різних місцевостей, запрошені гості, яких всіх разом було понад 70 осіб.

Симпозіюм розпочато молитвою. Прочитано привітального листа від Патріярха Йосифа. Голова УПСО д-р Богдан Лончина привітав учасників симпозіюму і доповідачів. Він відмітив завдання заплянованих доповідей та їх особливе значення для мирян. Поруч з цим повідомив, що перший доповідач о. д-р Іван Музичка був перешкоджений і не міг прибути, але передав свою доповідь, щоб її прочитав о. архимандрит Любомир Гузар.

Доповідь о. Івана Музички на тему: «Богословіє мирянства — суть, значення, потреба» була дбайливо опрацьована й актуально глибоко осмислена. Доповідач подав короткопроглядну історичну перспективу для визначення богословії мирянства. Підкреслив, що богословіє не вчить, бо богословіє є наукою, а вчить Церква, що є містичним тілом Христовим. Доповідач підкреслив, що правильне визначення питання Церкви має особливе значення. Поруч з цим доповідач нагадав, що був час, коли вважалось, що Церква — є тільки ієрархія. Найкраще визначення Церкви дав Вселенський Собор Ватиканський II у своїй концепції «Божого люду», до якого входять ієрархія, священики, монахи і монахині та миряни. Іншими словами, всі є дітьми Христової Церкви, не зважаючи на їх функціональність. Виходячи з цього заложення, миряни, як складовий чинник Божого люду, себто Церкви, мають також не тільки обов’язки, але права й відповідальність за долю Церкви. Чи це кому подобається, чи ні, але відповідальність за долю Церкви лежить на всіх складових секторах Божого люду.

В загальному доповідь о. Івана Музички була виразно спрецизована, всеохопна й актуальна. До вислуханої доповіді брали слово Т. Кульчицький, Винницький, Стефанія Бережницька, Роман Осінчук, Микола Галів, Микола Ценко. У завваженнях підкреслено, що для деяких наших владик і священиків Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся, вони дальше пробують триматись старої, пережитої практики.

Д-р Мирослав Лабунька представив о. д-ра Петра Б. І. Біланюка з Торонто, як колишнього активного мирянського діяча, а сьогодні священика, автора низки праць на богословсько-релігійні теми, який говорив на тему: «Миряни та три Христові уряди в Церкві — священичий, царський і пророчий». Доповідь о. Петра Біланюка мала стисло догматичний характер і була сперта на багатьох цитатах з різних богословських праць і тим самим була тяжчою для сприйняття слухачем, що помічалось по запитаннях. Треба підкреслити, що тема згаданої доповіді не підходила для цього форуму. До речі, питання часто не стосувались теми доповіді. Слово брали: Євген Іванків, Роман Крупка, Вергун, Стефанія Бережницька, пані Катамай, Ева Піддубчишин, Т. Кульчицький, Ковалишин, Дарія Кузик, В. Пушкар, Рома Гайда, Луцький й інші.

Під час обідньої перерви цікаву, добре опрацьовану доповідь виголосив відомий в українських колах, зокрема в українському патріярхальному середовищі, проф. Тома Бирд. Доповідача представив д-р Леонід Рудницький, вказуючи на особливе пов’язання проф. Томи Бирда з проблемами нашої Церкви. Доповідач говорив на тему: «Досвід американських католиків у питанні участи мирян у житті й праці Церкви». Доповідач подав в історичній перспективі розвиток римо-католицької Церкви на терені США, вказуючи на різні її фази. Вказав, що Католицька Церква в США мала чималі труднощі, бо вона не хотіла повністю застосовувати і примінювати в себе римський зразок. Католицька Церква в США з одної сторони робила спроби бути більше незалежною, самобутньою, а з другої — рішення її ієрархії були колеґіяльні. Доповідач подав проглядну картину і свої твердження спирав на незаперечних фактах. Наприкінці своєї доповіді він пов’язав змагання УКЦеркви за самобутність — Патріярхат. Вказав, що Католицька Церква в США мала свої конференції ще перед Вселенським Собором Ватиканським II, що було виявом автономного діяння.

Пообідньою сесією керував д-р Роман Осінчук, під час якої з доповіддю виступив д-р Богдан Лончина на тему: «Миряни у світлі II Ватиканського Собору». Доповідач підійшов до своєї теми з порівняльно-історичної перспективи, вказуючи на ролю і завдання мирян у минулому. Підкреслив, що у минулому миряни мали свої права, але після церковних реформ ці права вони втратили. Згодом папа Пій XII робив деякі спроби, а навіть конкретні заходи, щоб мирянам надати більші права і зробити їх також співвідповідальними за долю Церкви. Під тим оглядом Вселенський Собор Ватиканський II зробив зворот у сторону мирян, це було тому двадцять років. Протилежно до Католицької Церкви миряни у протестантських церквах відіграли одне з важливих завдань. Роля мирян у протестантській Церкві, напевно, мала деякий вплив на Католицьку Церкву, бо на Вселенському Соборі Ватиканському II мирянам була присвячена особлива увага і прийнято відповідні ухвали й постанови, деякі з них наводив доповідач. До заслуханої доповіді займали слово: Микола Ценко, Тарас Кульчицький, Ярослав Клим, М.Галів, о. Петро Біланюк, Мирослав Лабунька, Стефанія Бережницька й інші.

Останню доповідь виголосив мґр Євген Іванків на тему: «Наші древні церковні братства та сучасний мирянський рух у Вселенській Церкві», що нею керував інж. Василь Колодчин. Доповідач підкреслив живу ролю братств у нашій Церкві. Прицерковні братства мали свої завдання і права, завдяки їм розвивалось церковне життя на Україні. Після унії нашої Церкви з Римом братства перестали існувати. Доповідач до цього подав широку аналізу. Він також представив, як під оглядом братств стояла Вселенська Церква. (Доповідь Є.Іванкова повністю друкуємо в цьому числі журнала. Три інші доповіді симпозіюму будуть надруковані у чергових числах журнала).

Підсумок симпозіюму зробив о. архимандрит Любомир Гузар. Він підкреслив, що в загальному доповіді були на високому рівні, але заразом дещо за догматично-технічні. Кожний мирянин — це неповторна одиниця, але Господь бажав спасати не одну людину, але спільноту. Отже, і в нашому випадку не ідеться про мирянина, але про мирянство. Сьогодні в католицькому університеті, на богословському факультеті вчаться багато мирян. Цей факт має важливе значення. Може, і нам не зашкодило б навчитись, щоб згодом іншим передати. Миряни можуть добре передавати богословське вчення. Все ще у нас відчувається полемічне наставлення. Наше зацікавлення у церковних питаннях випливає з полемічности. Ми повинні завжди пам’ятати, що ми є також співвідповідальні за долю нашої Церкви. Ми чули з доповіді, що в нашій Церкві велику ролю відігравали братства. На Заході тепер постають мирянські інституції, які намагаються відновити християнське життя. Варто було б і нам над цим глибше застановитись.