Дарія Кузик

Наближаються вже останні роки другого тисячоліття. Рік 2000-ий не тільки буде проголошений роком святим, але буде він рівночасно пов’язаний з величавими торжествами, бо є він також ювілейним роком найбільшої події в історії людства, а саме приходу на світ Господа нашого Ісуса Христа. Саме від Його народження розпочато нове літочислення, яке тепер уживається в християнському і нехристиянському світі.

Для Української Католицької Церкви це також 55-річчя жорстокого переслідування Владик, священиків, членів монаших чинів та многих тисяч вірних. Чомусь непомітно пройшло 50-річчя цього релігійного геноциду, що його започаткувала московська влада нічним арештом тодішнього Митрополита Йосифа Сліпого, 11-го квітня 1945 року.

Згадуючи вже ті перші дні знущань і безнастанних допитів Блаженніший Митрополит Йосиф сказав: «То велика ласка Божа, що я витримав ті всі муки» (Єп. Іван Хома: «Шляхами каторги Блаженнішого», ст. 2). А перед нашим майбутнім Патріярхом Йосифом стелився ще мученицький шлях 18-ти років страждань, тортур і невиносимої каторги.

Опісля арешти поширювались на інших владик, на священиків та на оборонців прабатьківської Церкви. У цій геноцидній акції брала активну участь також Російська Православна Церква, яка тісно співпрацювала з московською комуністичною владою, і при тому загарбала багато Церков і прицерковних інституцій та будівель.

Цю трагічну добу історії нашої Церкви, сповнену безмежними стражданнями арештованих за віру Христову та їхніх родин ніяк не можна забувати. Ця доба церковної скорботи повинна бути доведена до відома культурного світу.

Нам не вільно забувати про жахливі переслідування, при помочі яких московські окупанти плянували знищити раз на завжди Українську Католицьку Церкву. Нам не вільно збувати мовчанкою безмежні страждання наших Мучеників Святих. Не вільно також забувати, що спільником у тому злочині була Російська Православна Церква.

При тому слід пам’ятати, що тепер в українській незалежній державі, ця політичного спрямування московська Церква ворожо наставлена до українського народу, під проводом митр. Володимира Сабодана, є чомусь найбільше упривілейована. Вона постійно поширює свої впливи та ловить душі мало свідомих українських людей. На жаль, її діяльність на шкоду України є дуже успішна, бо умовини у нашій вільній державі сприяють тій шкідливій діяльності.

Чомусь політичний провід України не бере під увагу, що під час синоду Російської Православної Церкви у Москві в 1666 році учасники ухвалили: «да разширяєтся православієм в род і род богохранимоє россійскоє царство» (о. д-р Юрій Федорів, «Історія Церкви в Україні», ст. 221). Ця ухвала визначила напрямні діяльности Російської Православної Церкви протягом століть аж до наших днів. Ці слова є й дотепер дороговказом політичної діяльности шовіністичної московської православної Церкви. Наші урядові особи не звертають увагу на загрозливу діяльність тої агентури московського політичного центру, який загрожує також Українській Православній Церкві. Чомусь не пишеться багато про те, що в руках тої ворожої Україні московської церкви знаходяться церкви України, які є святощами українського народу.

Ще поки є поміж нами деякі мученики, які чудом пережили тортури й безмежні страждання, потрібно докладніше познайомитись із московськими злочинами того трагічного часу. Важно є, як слід, приготовитись до гідного вшанування того мучеництва за вірність Церкві й пов’язаних з тим подій, що їх 55-ліття сповниться в 2000-му році.

До того часу повинні відбутись наукові конференції, не тільки в різних країнах нашого поселення, але, передовсім, в Україні. Виголошені під час них доповіді потрібно буде опісля видати друком, в українській мові, а також, бодай, в англійському перекладі, щоб так населення України, як і політичні чинники різних держав могли познайомитись із трагічними подіями жорстоких релігійних переслідувань, започаткованих 11-го квітня 1945 року. Ті книжки Української мартирологи повинні бути готові вже на початку 2000-го року.

А головні вшанування наших мучеників потрібно заплянувати на 11-го квітня 2000 р. Відправи Божественних Літургій потрібно буде синхронізувати, щоб приблизно в тому самому часі могли спільно помолитись за святих мучеників наших не тільки ті, що є в Україні, але також ті, які проживають по всіх континентах нашої плянети. Нехай же дзвонять тоді жалібні дзвони в їх пошану. А день 11 квітня нехай перейде в майбуття як ДЕНЬ ЦЕРКОВНОЇ СКОРБОТИ.

Дарія Кузик

Пройшло вже п’ять місяців біжучого 1994 року, під час яких увага багатьох із нас була зайнята подіями, пов’язаними зі Синодом владик Української Греко-католицької Церкви та незадовільним вислідом виборів в Україні, які можуть мати негативний вплив на дальшу долю України, на її «бути чи не бути».

Сторінки нашої преси рясно заповнені різними проблемами, які також чекають на якусь розв’язку. Отже, турбуватися було чим, а час непомітно проходив.

Але при всіх інших справах потрібно пам’ятати, що 7 вересня сповниться 10 років від дня відходу у Господню Вічність першого Патріярха Української Греко-католицької Церкви Йосифа. Разом із тою річницею потрібно відзначити 25-ліття торжественного посвячення Собору Св. Софії у Римі (27-28 вересня 1969 p.). Посвячення відбулось при участі наших Владик, високих достойників різних держав, представників Ватикану на чолі із тогочасним Папою Павлом VІ, а також многотисячних мирян УКЦ, які прибули на це свято з різних континентів.

Очевидно не було нікого із поневоленої московськими загарбниками і жорстоко ними переслідуваної України, де всевладно панувало КГБі комуністична партія, яка виконувала послушно всі накази московських окупантів. Включно із жахливими релігійними переслідуваннями та іншими злочинами вони мають на своїй совісті мільйони трагічних жертв найкращих синів і дочок України.

Патріярх Йосиф журився не тільки терпіннями нашого гнобленого народу, але також здичавінням душ тих, які забули за любов до рідної У країни і були учасниками переслідувань своїх земляків.

Безпосередньо після посвячення собору Св. Софії відбувся ІV Синод Владик УКЦеркви, що його названо каменноугольним. Відкриваючи його, Блаженніший сказав: «В часі ІІ Вселенського Ватиканського Собору ми станули виразно, згідно з Декретом для Східніх Католицьких Церков, на патріярхальному становищі і на ньому будемо стояти і дальше продовжувати нашу працю». Це було задокументоване у постановах Синоду на першому місці. Опісля конституцію Патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві передано папі Палові VІ із проханням піднести Києво-Галицьку Митрополію до гідности Патріярхату.

У своєму слові на закінчення цього Синоду, який відбувся у приміщенні Українського Католицького Університету (29.IX — 4.Х 1969 p.), Блаженніший ще раз підкреслив: «Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви…».

Слід додати, що на цьому Синоді рішено також створити при Українському Католицькому Університеті окремий Осередок беатифікаційних студій. «Сьогодні, може, жодний інший народ не має стільки геройських мучеників і ісповідників віри, як наш український народ. Але, на жаль, світ про них мовчить і майже нічого не знає».

Мимо того, що Блаженніший робив постійні старання відносно патріярхату Української Католицької Церкви, ватиканські власті висували все нові перешкоди для цієї важливої справи. А властиво причина була одна: політичний екуменізм із московською Церквою (і державою), що його світова преса назвала «Ватикан остполітік», ще й далі продовжується.

Зовсім іншою була екуменічна діяльність Митрополита Шептицького, яка була оперта на християнських засадах, на християнській справедливості й любові ближнього. Вже в 1907 році започаткував він Велеградські з’їзди, яких метою було зближення католицького і православного віровизнань. В кількох останніх Велеградських з’їздах брав участь також Блаженніший. Отже Митр. Шептицький випередив Ватикан своєю благородною екуменічною діяльністю понад 50 років.

Можна здогадуватись, яке прикре враження робив на Блаженнішого Патріярха Йосифа політичний екуменізм, де правдою і людськими душами торгують. Потрібно ще додати, що той звихнений екуменізм є загрозою для нормального існування та розвитку нашої Церкви.

Вшановуючи Патріярха Йосифа з 10-річчям його смерти, а також ті важливі річниці, тісно пов’язані з його діяльністю, призадумаймось над їх значенням для Української Греко-католицької Церкви. Стараймось пізнати, хто нехтуючи навіть соборовими декретами, ставить перешкоди у її прямуванні до внутрішньої єдности, та стараймось включитись у фронт оборони її прав.

Пам’ятаймо слова Патріярха Йосифа, який сказав: «Тільки в патріярхаті наша сила. Ми ніколи не втримаємось при Апостольськім Престолі, як один буде так, а другий інакше».

Дарія Кузик

 

Великим чинником нашої єдности є наша свята Церкви,
яка не може бути поділена ні кордонами,
ні історичними бурхливими подіями, ні злобними людьми.

Патріярх Йосиф

Згідно із рішенням Другого Ватиканського Собору «Східні Католицькі Церкви мають повне право іі обов’язок рядити собою» (Арі. ч. 5 Декрету про Східні Католицькі Церкви).

Повінню б гак бути, щоб рішення того Ватиканского Собору були зобов’язуючими в першу чергу для проводу Апостольської Столиці. Але діла є доказом, що так воно не є. Прикрі події на церковному полі, включно із останніми номінаціями, боляче вразили нашу спільноту.

Перемишльську єпархію, яка належала до Львівської Митрополії та яка є на українській території під пануванням Польщі, підпорядковано спочатку голові польської римо-католицької Церкви, а опісля безпосередньо Апостольській Столиці, зглядно Східній Конгрегації. Катедру св. Івана Хрестителя, якою користувалась Українська Католицька Церква понад 200 років, присвоїли Кармеліти Босі при помочі шовіністичної польської вулиці. Іконостас, який був мистецькою цінністю, знищено давніше, а тепер ще й старались знищити копулу (баню), скинувши заздалегідь хрест це щоб затерти сліди попередніх законних власників. Виглядало спочатку, що папа, беручи під увагу варварську «Акцію Вісла», надолужить справедливим вирішенням справи заподіяні українцям кривди. Але гак не сталось. Українцям дано чужий нам польський костьол у Перемишлі, який «соломонівським рішенням» названо «катедрою св. Івана Хрестителя». Це ще поглибило відчуття нової несправедливости, тим більше, що єпископська палата і духовна семінарія ще й далі є в польських руках.

А тимчасом в Україну наслано аж 5 польських єпископів і вишколених спеціяльно священиків з метою ловлі українських душ. Для приблизно 300,000 поляків і спольщених українців в Україні не потрібно було аж 5 польських єпископів. Для порівняння, на українських землях під польською займанщиною ми маємо тільки одного єпископа для понад 300,000 вірних Української Греко-католицької Церкви (ще в недавньому минулому було їх понад 500,000). Без огляду на масове знищення наших церков на Лемківщині та прикрої справи забрання катедри св. Івана Хрестителя в Перемишлі, польські єпископи вимагають повернення їм все нових костьолів на Україні.

На Закарпатті ситуація також дуже прикра. Єпископи Семедій і Головач всіма засобами стараються не допустити до єдности Мукачівської єпархії із Львівською Митрополією, хоч та єпархія є на території України. Оборонні акції єн. Маргітича й священиків Закарпаття, а також свідомих мирян не увінчались успіхом. Це доказ, що єпископи Семедій і Головач у своїй підривній діяльності мають піддержку провідних кіл Апостольської Столиці. Варто було б довідатись, хто їх номінував, а також, де і хто їх висвятив. Немає сумніву, що хіротонія цих обидвох владик, які ревно ненавидять Українську Греко-католицьку Церкву і завзято її мадяризують, не була випадкова. Мета також є ясна: спочатку усамостійнити Мукачівську єпархію, а в майбутньому прилучити її до римо-католицької мадярської Церкви.

Ще свіжими в пам’яті є події 1938-1939 років, коли Закарпатська Україна проголосила незалежність 15 березня 1939 р. і роля Польщі та Мадярщини у її знищенні. Не зважаючи на геройську оборону, мадяри, яких брутальність не мала меж, окупували Закарпаття вдесятеро переважаючими силами. Мадярська окупація була дуже жорстока, пов’язана з тортурами, терором і репресіями. Особливо знущались вони над січовиками га іншими оборонцями Закарпаття, а також над цивільним населенням, яке прагнуло тої незалежности.

Апостольській Столиці про всі ті нехристиянські діла мадярів відомо, але підривну діяльність єн. Семедія і Головача проти Української Католицької Церкви і держави ватіканські найвищі достойники толерують.

Пропадає також і наша Пряшівська єпархія. Від 1969 року словакізував її о. Іван Гірка, якого ще за життя єн. Ваcиля Гонка призначив ординарієм Папа Павло VІ.

Це був дуже прикрий удар для нашої Церкви. Від єпископської влади відсунено єп. Гопка, який був помічником замученого в 1960 році єн. Павла Гойдича і який також страждав протягом 16 років у в’язницях комуністичної Чехо-Словаччини. Обидва вони, як також їх попередники, були у тісному зв’язку з Львівською Митрополією і уважали Пряшівську єпархію невід’ємною частиною Української Греко-католицької Церкви.

Тепер ту Пряшівську єпархію очолює словакізатор єн. Іван Гірка, якого Папа Іван-Павло ІІ призначив 21 грудня 1989 року. Ось гак вирішено долю Пряшівської єпархії Української Греко-католицької Церкви. Дивним є, що на хіротонію єн. Гірки 2 лютого 1990 р. були також деякі владики нашої Церкви, немов схвалюючи його дотеперішню словакізацію Пряшівської єпархії.

Ніде правди діти, що теперішня прикра й загрозлива ситуація мимоволі породжує зневіру у християнську справедливість найвищих достойників Апостольської Столиці. Але в ніякому випадку ми не повинні ототожнювати Церкви, установленої Ісусом Христом, із несправедливими ділами деяких її провідників. Вони ж тільки люди із людськими слабостями і тому роблять багато помилкових і кривдячих вчинків, заслоняючись при тому авторитетом Христової Церкви.

Очевидно це не звільняє нас від обов’язку обороняти Українську Католицьку Церкву. Про цей важливий обов’язок написав Патріярх Йосиф у своєму Завіщанні: «Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу, Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про її добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, що спричинив би їй шкоду».

Цей важливий обов’язок відважно обороняти права Української Греко-католицької Церкви відноситься до всіх наших владик в Україні та діяспорі, до священиків і мирян. Слід пам’ятати, що кожний вилім із оборонного фронту є дуже шкідливий і створює прецеденс на дальше вкорочування прав нашої Церкви.

Брак визнання пагріярхату Української Греко-католицької Церкви має шкідливі наслідки на розвиток га зміцнення її ієрархічної структури. Це, очевидно, також доказ християнської несправедливости. Визнання патріярхату причиниться у великій мірі до зміцнення єдности нашої Церкви та до вирішування її важливих справ без шкідливого вмішування чужих чинників. Ніякі звернення в цій справі до сумління не помагають. Жорстока дійсність є гака, що нашу Церкву поділено на кусні з метою приспішити її асиміляцію поза Україною. На жаль, замість молитовної злуки, маємо адміністраційне панування.

Потрібно, отже, спільно молитись за визнання патріярхату нашої Церкви. На важливість спільної молитви вказував Господь наш Ісус Христос: «Знов істинно кажу вам: Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним; бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Матей 18: 19, 20).

Найдостойнішою формою спільної молитви є Божественна Літургія. І тому важливим є, щоб відправлялись Божественні Літургії в наміренні визнання патріярхату нашої Церкви в той самий час як в Україні, так і в діяспорі, хоч би в першу неділю кожного місяця. Така могутня спільна молитва всіх владик, священиків, монахинь, монахів та мирян, зібраних в ім’я Ісуса Христа, який був посеред нас, допоможе осягнути визнання Патріярхату, яке нашій Церкві є дуже потрібне в цьому тяжкому для неї часі.

Дарія Кузик

30 років тому, в лютому 1963 р. звершилась подія, яка мала величезний впливи на дальшу долю Української Католицької Церкви. За волею Божою, наполегливими стараннями Папи Івана XXIII та іншими особами, главу УКЦеркви, довголітнього страдника радянських концентраційних таборів, звільнено із заслання.

З цим виїздом пов’язане також 30-ліття таємного уділення архиєрейських свячень єп. В. Величковському, чим Блаженніший забезпечив апостольське наслідство для УКЦеркви в Україні.

Після довшого лікування ран і обморожень, Блаженніший написав листа на 9 сторінок 2 квітня 1963 р. до Конгрегації Св. Офіціюм, довідавшись, що припинено беатифікаційний процес Слуги Божого Митрополита Андрея. У наслідку секретар конгрегації кард. Оттавіяні зняв заборону та дозволив відновити беатифікаційний процес. «Потім Блаженніший Йосиф зложив, як свідок, свої зізнання перед римським церковним трибуналом про Сл. Божого митр. Андрея на 13 сторінок, а в 1975 році, коли в руки потрапив йому том із зізнанням польських свідків, написав спростування закидів польських свідків проти митрополита Андрея» (Владика Іван Хома, «Патріярхат», вересень 1989 p., ст. 5).

У 1963 році відбувся перший Синод УКЦеркви (до приїзду Блаженнішого відбувалися тільки конференції, постанови яких не були обов’язковими). У цьому Синоді брало участь 17 владик; відбуто під проводом Блаженнішого 9 щотижневих сесій, почавши від 28 вересня 1963 р. Цьому першому Синодові напевно будуть ще присвячені різні статті із ширшим його насвітленням не тільки у зв’язку з його 30-літтям, але також тому, що це був один з угольних каменів започаткування стремлінь УКЦеркви до єдности в Патріярхаті.

Дня 11 жовтня 1963 року Блаженніший виголосив історичного значення промову підчас Ватиканського Собору. Тоді він висунув справу важливости піднесення нашої Церкви-мучениці до гідности патріярхату, що присутні соборові отці схвалили спонтанними довготривалими оплесками. Це було віддзеркалено у світовій пресі, яка вже тоді писала про Блаженнішого як про Патріярха. Писала також про страждання українського народу під московською окупацією, про мученицьку смерть владик, священиків та сотень тисяч вірних.

При кінці 1963 року Патріярх Йосиф видав грамоту оснування Українського Католицького Університету, із датою 8 грудня. Патріярх Йосиф не раз говорив і писав про важливість української науки у вихованні не тільки священиків, але й мирян. І дійсно, питомці, які студіювали також в УКУ в Римі є під сучасну пору опорою нашої церкви, є священиками-патріотами. УКУ опісля розвинуло велику видавничу діяльність. Протягом років Патріярх Йосиф радив відкладати для України деяку кількість кожної друкованої книжки. Після проголошення незалежности України богословські й наукові книги перевезено до Львова.

Вже, видаючи грамоту оснування УКУ, Патріярх Йосиф плянував збудувати собор Святої Софії у Римі, який був би прибіжищем паломників і осередком українського центру. Отже до тих важних дат, що їх 30-ліття відзначати будемо цього року, буде належати дата оснування УКУ в Римі.

Цього року сповниться 25 років від першої ґльобальної подорожі Патріярха Йосифа до країн північної і південної Америки, яка почалась приїздом до Торонто 14 червня 1968 р. на запрошення єп. Ізидора Борецького. Всюди вітали Патріярха Йосифа багатотисячні маси. Ця важлива подорож, яка у великій мірі причинилася до сповільнення асиміляційного процесу та до відчуття єдности із переслідуваною Церквою в Україні, тривала понад три місяці. Тоді Патріярх вже мав 77 років і напевно нелегко було йому переносити труднощі цієї довгої утяжливої подорожі, але робив це він для добра Церкви, яку Господь доручив його опіці.

При тому не слід забувати, що під час тих довготривалих подорожей Патріярх Йосиф мав можливість зустрічатись із високими церковними і світськими достойниками різних народів і завжди використовував ті зустрічі, щоб поінформувати їх про великі страждання українського народу. Як в часі Ватиканського Собору, так і в різних країнах нашого поселення до Патріярха Йосифа із великою пошаною ставились визначні чужинці.

Цей рік дає нам нагоду пом’янути Патріярха Йосифа, якого Господь зберіг для нас в ті тяжкі часи та допомагав йому обороняти єдність і права УКЦеркви.

Дарія Кузик

У вівторок, 28 липня 1992 p., після довгої і важкої недуги покинув туземну мандрівку на 88-му році життя і перенісся у Божі засвіти бл. п. ред. Василь Качмар. Покійний народився 20 серпня 1904 р. у селі Війську Добромильського повіту. Покійний належав до унікальних особистостей у нашому українському релігійно-церковному, громадсько-політичному і культурному житті. Він належав до тієї генерації, на очах якої розвивалися події українських визвольних змагань у 1918 р. Він як юнак був їх свідком і на тлі тих змагань формувався його світогляд, іншими словами, його життєвий шлях, це означало продовжувати дальші змагання за незалежність і свободу українського народу. І на цьому шляху дальших змагань ми бачимо молодого ідеаліста Василя Качмара, одного з членів, основників і організаторів Української Військової Оргнанізації (УВО).

Василь Качмар був талановитим, знав добре історію українського народу, володів добре словом і пером. Він умів добре пов’язати свої таланти і віддати їх служінню українській визвольній боротьбі. При цьому виявилась його особлива харизма — приєднувати до визвольних ідей ширше коло людей. Це виразно було видно в організуванні мережі УВО, а пізніше ОУН, а в останні понад два десятки років до українського Патріярхального руху. Як провідного члена УВО й ОУН його життєвий шлях не був легкий. Окупаційна польська влада мала його все на окремому обліку і слідкувала за ним. Покійний Василь Качмар, будучи редактором єдиної легальної націоналістичної газети «Український голос», що з’являлась у Перемишлі у 30-ті роки, відограв важливу ролю у розвитку націоналістичного руху. Водночас його особа була виставлена на різні труднощі, які кінчились ув’язненням і Картузькою Березою, це відома найтяжча польська тюрма.

Після звільнення з польської тюрми ред. Василь Качмар працював у видавничому концерні Івана Тиктора у Львові у газеті «Наш прапор» і продовжував працювати у націоналістичній мережі. За німецької окупації був редактором «Краківських вістей».

Поруч своєї активної праці Василь Качмар 19 вересня 1936 р. заклав своє родинне гніздо, одружившись з Наталією з дому Липською, які разом виховали три дочки і одного сина, давши їм глибоке родинне і релігійне виховання та належну освіту. Це ж не приходилось легко, коли взяти до уваги, що треба було з малими в той час дітьми долучитись до великого ісходу з рідних земель і йти у невідоме на захід. Покійний пройшов цей нелегкий шлях і остаточно перенісся на постійно жити до Північної Америки. На жаль, тут покійний працював не за своєю професією, але працював, щоб вдержати родину та дати дітям високу освіту.

Слід підкреслити, що покійний Василь ввесь час не переставав працювати як громадсько-політичний діяч. Поруч з тим слід відмітити, що ред. Василь Качмар був глибоко релігійною людиною, практикуючим католиком. Покійний Василь все мав широко розгорнений ум, він міг передбачувати і оцінювати проблеми. Поступово все більше і більше присвячував свою увагу церковній проблематиці. Спочатку він був одним із провідних членів Християнського Руху. З хвилиною, коли на волі, у Вічному Місті, з’явився Блаженніший Києво-Галицький Митрополит Йосиф Сліпий після 18-літньої каторги, наша УКЦерква відкрила нову сторінку. Блаженніший Йосиф звернувся з проханням до Апостольської Столиці, щоб вона перевірила, чи Києво-Галицькій Митрополії прислуговує і чи вона мала титул «Верховного Архиєпископства». Відповідь була, що так. Таким чином, нашій Церкві привернено її титул, який вона мала, себто «Верховного Архиєпископства». Підкреслюємо це тому, бо дуже часто зустрічається у різних писаннях, що Апостольська Столиця нагородила Блаженнішого Йосифа, надавши йому титул «Верховного Архиєпископа», що не є згідне з правдою, бо тільки завдяки старанням Блаженнішого Йосифа Сліпого нашій Помісній Церкві привернено їй давній титул. Блаженніший Йосиф на Форумі другої сесії Вселенського Собору Ватиканського II висунув справу патріярхату, яка прислуговує Східнім Церквам, яку соборові отці прийняли оплесками і прийняли постанову, щоб утворити такі патріярхати, де для цього буде потреба. В цьому напрямі Блаженніший Йосиф висунув прохання, щоб Помісну У К Церкву було піднесено до гідности Патріярхату. Навколо цієї ідеї в 1964 р. народився Патріярхальний рух, якого ініціятором був Василь Качмар і проф. Микола Чубатий. Вони покликали до життя ширшу ініціятивну групу осіб — Комітет за Патріярхат УКЦеркви. Їх праця почалась від збирання підписів під петиціями до папи у справі піддержки ідей Блаженнішого Митрополита Києво-Галицького Йосифа у справі піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. З малого кола Комітету за Патріярхат розвинувся широкий мирянський Патріярхальний рух і поширився на цілу українську діяспору. Треба підкреслити, що ред. Василь Качмар був промотором цього руху. Для цього покійний вклав багато зусиль і праці, будучи довгі роки провідним членом і головою крайової управи. На цю тему писав статті до української преси — в першу чергу до українського щоденника «Свобода». Він же був сталим співробітником, членом редколегії журнала «Патріярхат». Василь Качмар, як добрий промовець і публіцист, дуже вміло і вдало формував мирянську думку. Вдало вказував на небезпеки, перед якими стоїть наша УКЦерква.

Покійний Василь на цьому полі провів справді велику піонерську працю. Йому наша Церква і зорганізований мирянський рух повинні багато завдячувати. Успіх Качмара був у тому, що він до кожної праці, яку виконував, в першу чергу вірив, що вона е правильна, конечна, потрібна, і виконував її з посвятою і відданістю. Це видно було не тільки в останні його роки життя, але на протязі його цілого життя. Власне своєю вірою, посвятою і талановитістю він був унікальним. Поруч з тим він був глибоко релігійною людиною, практикуючим християнином — членом Церкви, працьовитим, чесним і великим українським патріотом. В. Качмар був справді прикладною і унікальною особистістю. Все життя боровся за найвищі релігійно-церковні і національні ідеали. Його життєвий шлях — це тема для доброго фільмового сценарія чи написання монументальної праці.

Слід ще тут згадати видання цінної праці о. Богдана Липського «Духовість нашого обряду», яка з’явилась в 1974 р. заходами покійного Василя і його дружини пані Наталії і яку перевидано ц.р. коштами панства Качмарів з виключним призначенням для потреб України. Це цінне видання, з якого багато скористає на Україні і будуть вдячні видавцям.

Після похоронних обрядів — Парастасу, у п’ятницю, 31 липня, у похоронному заведенні Литвин-Литвин у Юнійон покійного прощали Микола Галів від редакції журналу «Патріярхат», Рома Гайда від крайової Управи Українського Патріярхального Товариства в США, д-р Мирослав Прокоп від друзів революційної боротьби і інж. Любомир Калинич від земляцького Товариства «Перемишль», якого довголітнім головою був покійний, а останньо був його почесним головою, і від Українського Патріярхального Товариства північного Нью-Джерзі. У суботу була відправлена заупокійна Служба Божа у церкві св. Івана Хрестителя, а після цього тіло покійного похоронено на цвинтарі у Савт Бавнд-Бруку. Похоронні обрядну п’ятницю і суботу довершив о. Франко Шадяк, ЧНІ.

Після цього відбулись поминки, під час яких покійного ще прощали д-р Володимир Пушкар від Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) і від себе особисто, д-р Теодозій Крупа від теренового проводу ОУН в США і Дарія Кузик від відділу УПТ — в Трентоні. Зворушливе слово подяки виголосив син покійного Богдан Качмар.

Микола Галів

Здається, немає слів, ні фарб, якими можна передати ці унікальні події, переживання і почування, які відбувались на вулицях Києва і Львова у ці виняткові дні першої річниці незалежности України. Все це сталось, як сон. Тому рік пролунали перші слова проголошення незалежности, самостійности і соборности української держави, як несподівана блискавка над українським небосхилом, а сьогодні відзначуємо один рік її життя. Незалежність української держави з’явилась, як мітичний Фенікс, до нового, творчого життя. Тому рік, коли до нас у діяспорі долітали слова деклярації — проголошення незалежности України навіть не могли подумати, що через рік будемо брати безпосередню участь у святочному відзначенні однорічного життя молодої незалежної української держави, що доведеться свобідно, без страху гуляти вулицями Києва і Львова, ходити стежками великих українських князів і гетьманів, подивляти красу Києва та чудового Дніпра. Справді, краса Києва і Дніпра прямо очаровує людину, але, на жаль, трагедія Чорнобиля відстрашує людей насолоджуватись хвилями Дніпра. Забруднення вод Дніпра є пострахом для населення.

Під кінець серпня майже всі київські готелі були переповнені гостями із східньої і західньої діяспор. Тим разом для гостей Київ був іншим, бо учасники, що прибули на Всесвітній Форум Українців, почувались, як у себе дома, на своїй вільній і незалежній батьківщині. Це особливе почуття, якого ми дотепер ніколи не мали, бо навіть як приїжджали перед тим, як туристи, то ми все були чужинцями для офіційних чинників. Вже сама Українська Авіялінія, що була на трасі Нью-Йорк — Київ, викликала в українських пасажирів певну гордість, що ми не останні, що ми не є безбатченки. Правда, літаки закуплені від поляків з польськими написами, але через гучномовці вже звучить українська мова, хоч обслуга на літаку між собою вживає російської мови. На українському летунському майдані Бориспіль довга процедура. Делегатів і гостей на Всесвітній Форум Українців з рамени оргкомітету зустрів В. Якимець, який подав поточні інформації і призначення до готелю. Подав, який є офіційний курс доляра і на чорному ринку, остерігаючи, щоб бути обережним з чорним ринком, бо є фальшиві купони.

Всесвітній Форум Українців

розпочався 21 серпня 1992 року молитвою «Боже великий, Творче всесильний» у палаці культури «Україна». Це гарна і репрезентативна споруда з просторою залею і сценою. Перед тим від 18 до 20 серпня тривала реєстрація учасників-делеґатів і гостей, яка відбувалась у Міжнародньому центрі культури і мистецтва.

За президіяльним столом засіли члени Оргкомітету, президент Леонід Макарович Кравчук, деякі члени уряду та запрошені гості. Офіційне відкриття Всесвітнього Форуму Українців зробив голова Оргкомітету Микола Жулинський, який в коротких словах привітав учасників форуму.

Слід звернути увагу, що чомусь організатори Всесвітнього Форуму Українців не передбачили, щоб таку особливу подію, крім відспівання пісні, започаткувати наради молитвою, щойно на залі запрошено двох присутніх на залі владик Митрополита Української Католицької Церкви Максима Германюка і Митрополита Української Православної Церкви київського патріярхату Філарета Денисенка, які разом проказали молитву «Отче наш».

Після цього довшу промову виголосив президент Л. М. Кравчук. На жаль, промова президента до справді святочної атмосфери причинилась до зайвого несмаку. Йдеться про те, що на такого роду форумах не варто вносити полемічні нотки, не варто розправлятись зі своїми політичними противниками, а що найгірше, не варто їх називати по імені.

Отже, тут ішлось про «Рух», який розколовся, а розкол приписано Чорноволові. Можливо, що це і незаперечна правда, але це не було місце про це говорити. Цей факт викликав серед присутніх несмак, а серед деякої частини пряме обурення, і на залі почулися вигуки: «бу-у, бу-у…». При цьому можна сказати, що президент Л. Кравчук має поганих дорадників, а що гірше, поганого промовописця. На жаль, це завважується і в інших промовах президента.

Після цього слідували дальші доповіді, серед яких слід назвати доповідь президента Республіканської асоціяції українознавців Івана Дзюби, яка була найбільш концептуальна, глибоко осмислена. Вона була на потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Можна тільки висловити жаль до президента СКВУ Юрія Шимка, який мав говорити на тему «Західня діяспора: завдання і перспективи діяльности», чомусь трішки розминувся з темою. Замість говорити про перспективи, дав лекцію президентові Л. Кравчукові, що і як треба діяти, а на закінчення прочитав меморандум, який пляновано особисто вручити президентові Кравчукові. (Для інформації слід подати, що Ю. Шимко був організатором і очолював делегацію, яка складалась з біля 25 осіб, для зустрічі з президентом Л. М. Кравчуком, щоб вручити згаданий меморандум, яка, на жаль, вийшла не надто щасливо).

Там знову була викладена лекція Л. Кравчукові. Також була мова про підписання договору Л. Кравчука з Б. Єльциним, як факт доконаний, що не відповідало правді, бо це була тільки одностороння пропозиція з російської сторони. З цього можна зробити заключення, що дехто їхав на ці святкування не для того, щоб підкреслити і віддати належне за пройдений однорічний період незалежности України та визначити її перспективи на майбутнє, але, щоб поширювати свої вузько групові чи особисті інтереси.

На особливу увагу заслуговував виступ члена Координаційної ради Товариства «Славутич» Олександра Руденка-Десняка, який у своєму слові розказав багато цікавих моментів з життя українців у Москві та на терені Російської Федерації. Вказав на багато різних труднощів, які має українська меншина в Росії. Українська діяспора на Сході потребує окремої уваги й допомоги. Чи сьогодні молода українська держава буде здібна і спроможна цю допомогу подати, трудно сказати, а тим більше під сучасну пору, коли є багато різних першочергових завдань до виконання. Такі виступи і їм подібні вказували для учасників форуму про складність проблем української меншини у розсіянні. Ці проблеми зовсім інші від української діяспори на Заході. Найбільше відчутними є економічні проблеми, які не можна легко розв’язати.

О дванадцятій годині дня, того ж 21 серпня, на останньому поверсі палацу культури «Україна» відбулось пресове звідомлення з проведених нарад Форуму для закордонних журналістів, яким провадив начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ України Володимир Л. Чорний, а також відповідав на питання Іван Драч.

Після обіду дальше проводились наради. Виступали з короткими промовами поодинокі особи. Серед них виступав генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, який розказав про дію українського резистансу під час Другої світової війни. Далі виступали Іван Драч, Павло Попович (Москва), Дмитро Павличко, Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, Павло Мовчан, Олександр Гарканець (Казахстан), Мирослав Маринович,Юрій Колєсніков, Лариса Скорик, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Костянтин Морозов, Юліян Тамаш й інші. Післяобідня сесія тривала до шостої години вечора. Треба відмітити, що це було велике перенасичення виступами. Слухач не мав фізичної спроможности всього схопити. Серед виступаючих було чимало таких, які не мали що сказати. Під тим оглядом організатори були замало селективні. На жаль, мало з виступаючих додержувались передбаченого регляменту.

На закінчення першого дня нарад Всесвітнього Форуму Українців відбувся концерт творчої молоді «Рок-Академія» популярної музики «Молода Україна», що відбувся у залі Міжнароднього центру культури і мистецтва. Можливо, концерт сучасної музики не дуже відповідав для цього слухача, але з цього можна було зробити дуже виразний висновок, що під тим оглядом мистецько-музичної творчости Україна не відстає від того напрямку музики на Заході. Слід підкреслити, що програму концерту розпочато молитвою і молитвою закінчено, що також має свою вимову.

Другий день нарад, себто 22 серпня, до обіду відбувався по секціях, яких було всіх вісім. Кожна секція мала своє окреме приміщення, розкинені по Києву. Якщоб наради секцій були б відбувались в одному будинку, то можна було б брати участь на кількох, а так можна було бути виключно на одній. На секціях обговорювалось багато різних актуальних проблем. Крім цього були «круглі столи», яких було шість, також розкинених по різних місцях. Мені довелось бути на міжконфесійній секції, що відбулась у домі Спілки Українських Письменників. До речі, заля виявилась замалою. Тут в основному зібрались переважно владики, священики, пастирі і миряни різних конфесій, які активно виступили та висловлювали цікаві думки.

Ось деякі думки, що були висловлені на форумі цієї секції. Довше вдумливе слово, треба підкреслити, спонтанне слово, бо до нього не приготовлявся, виголосив о. д-р Іван Музичка. Зайняв слово митрополит Володимир (Сабодан) з Української Православної Церкви, який тепер сидить у Київській Лаврі. Він сказав — наша розмова буде дружня і приязна. У Церкві не було іншого шляху, як іти з своїм народом. Чи хтось змінив наш світогляд? Останньо у церкві чомусь замість Тарасового слова «обніміте» часто чуємо розпни, розпни… Ми розуміємо дію політиків. Ось у Луцьку замкнено церкву, там автокефальники намагались забрати катедру для себе. Де ж тут миротворчість? Церква повинна спиратись на християнських ціннощах.

Митрополит Філарет (Денисенко) у своєму слові наголосив, що у незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Знаємо, що у ранніх роках нашого християнства греки старались настановляти своїх митрополитів, але наші князі старались мати своїх, українських владик. Отже йшла боротьба за незалежність. У 1654 р. Росія доклала всіх зусиль, щоб Київську Русь приєднати до Росії. Держава не може бути незалежною, як Церква є залежною. Нагадав, що Українська Автокефальна Православна Церква, що постала у 1918 році, не вдержалась. Нагадав, як по православних церквах виклиналось ім’я Івана Мазепи. Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріярхат бажає відновити, історичний патріярхат…

Патріярх Мстислав сказав, що тут були висловлені цінні думки. Як бачимо, церковні справи є дуже важкі. Український народ є розкинений по цілому світі, а що ми думаємо про державу, про богослов’я… Церква може тільки сослужити з державою, але держава не може вмішуватись у церковні справи. Держава накидає своїх кандидатів, так було в минулому і так є сьогодні. Державі не обійтися без Церкви…

Сергій Білокінь розказав, на основі простудійованих документів, як НКВД нищило християнську Церкву.

Митрополит Максим Германюк ствердив, що ми повинні змагати до цього Господнього «щоб усі були одно». Ми не повинні нікого оскаржувати, нікого не осуджувати, кожний це скаже сам перед Богом. Ми повинні себе шанувати, ми мусимо разом сходитись, себе поважати, молитись і себе взаємно пізнавати. Скажім собі, що ми бажаємо жити спільно.

Мирослав Маринович, відомий дисидент, висловив жаль, що митрополія УАПЦ під час святкування 1000-ліття християнства Руси-України не знайшла спільної мови зі сторони католицької ієрархії… Одна жінка закликала, щоб в першу чергу помирились священики. Знову ж інша жінка з Дніпропетровського звернула увагу, що на 70 відсотків українців немає на своїй землі ні одної української церкви, а всюди панує дух російської церкви. Виступало багато представників євангельсько-баптистських з’єднань, які закликали до молитви.

Безперечно, така міжконфесійна зустріч була б куди більше корисна, якщо б для цього було призначено більше часу, але і це було корисне, що одні на одних подивились і взаємно себе послухали і побачили, як багато треба працювати для того, щоб відродити віру в Христа і змагати до того Господнього — «щоб усі були одно». Час наглив і не давав можливости все якслід передумати й глибинно осмислити, бо треба було кінчати.

У пообідніх годинах у палаці культури «Україна» відбулось урочисте засідання Верховної Ради та уряду України на пошану Дня Незалежности України. На цьому форумі президент Леонід М.Кравчук, у відміну до попереднього дня, виголосив чудову, глибоко осмислену святочну промову, яка викликала бурю оплесків. Після цього запрошено до слова президента УНР у екзилі Миколу Плав’юка, який виголосив річеве коротке слово, стосовне до хвилини часу, відмічуючи факти, чим екзильний уряд займався на чужині, яку проводив працю, щоб належно інформувати чужинецький світ про Україну. Передаючи мандати екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові, сказав, що з цією хвилиною перестає існувати екзильний уряд УНР. Це справді була зворушлива хвилина, яку учасники піддержали довготривалими оплесками. Після цієї церемонії у вечірніх годинах відбувся величавий концерт, у якому взяли участь багато різних співочо-музичних і танцювальних ансамблів. Це був вияв високого рівня музичного, хорового і танцювального мистецтва. Можливо, було б куди краще, якщо б були обмежились до клясичного хорового і музичного мистецтва, а балет і гопак відклали на інший раз.

На жаль, організатори на неділю, 23 серпня, не передбачили відповідного часу на молитву — Службу Божу, себто на подяку Всевишньому Господеві за всі блага. Незалежно від того, що праці Форуму продовжувались, частина мирян, священиків і владик УКЦеркви зібрались біля церкви на Аскольдовій могилі, і там була відправлена торжественна Служба Божа. В той же самий час також була відправлена Служба Божа під дзвіницею при Покровській вулиці 6, де є офіційна парафія Української Католицької Церкви, парохом якої є студит о. Валерій Шкарупський, яка підлягає юрисдикції Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. Перша згадана парафія, якої парохом є о. Ігор Онишкевич, ЧСВВ III ступеня, що означає одружений священик, яка невідомо чому підлягає єп. Дмитеркові у Івано-Франківську. Це виглядає трохи парадоксально, але така є дійсність. Можемо поставити питання, що шукає в Києві Владика Дмитерко? Чому о. Ігор Онишкевич поза відомом Глави УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана творить ще одну парафію, коли така вже була і є? Без сумніву, є місце для всіх, але не слід починати історії від себе. Ось у Казахстані шукають і просять священика і не знаходяться ті, що посвятились працювати у Божому Винограднику.

Наради Всесвітнього Форуму у неділю закінчились спільною вечерею. Треба відмітити, що багато виступів на форумі були безпотрібними й зайвими, бо вони своїм змістом нічого не вносили до тієї скарбниці, яка тому рік відродилась — української державности. Це саме можна сказати про виступи у понеділок, 24 серпня, на Софійській площі. Ті, що на Софійській площі, намагались вирішувати дальшу долю України, міняти уряд, закривати прозорі кордони, організувати українську армію і проводити свої особисті чи клікові порахунки, звичайно, помилялись, бо цих питань, які, звичайно, треба вирішувати, але в жодному випадку не на такому форумі. Цей форум на Софійській площі мав заманіфестувати факт, що Україна появилась на мапах світу як самостійна, незалежна українська держава.

На закінчення можна поставити питання, чи Світовий Форум Українців осягнув те, що перед собою ставили організатори? На мою скромну думку, він розминувся з ціллю, але зате був блискавичною лекцією, як улаштовувати подібні імпрези на майбутнє. Учасники форуму роз’їхались з різними почуттями, але залишився незаперечний факт, що молода українська незалежна держава існує, росте і розвивається, може не так скоро, як дехто цього собі бажає, але незаперечно росте, а це є найбільш істотне.

Всесвітній форум українців у Києві закінчився створенням Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), до якої делегують по чотирнадцять представників від західньої, східньої діяспор і України. Ця Рада буде діяти між всесвітніми конгресами.

Львів по-своєму відзначив річницю незалежности України

Сотні тисяч львів’ян і околиць відкриттям пам’ятника Тарасові Г. Шевченкові, за спорудження якого боролись довгі, довгі роки, відзначили першу річницю незалежности України. Здавалось, що хмарна з дощем погода переб’є і відстрашить львів’ян, але над сподівання на той час і небо трішки прояснилось, і львів’яни масово заповнили Проспект Свободи і всі сумежні вулиці. Хмари людей прибули, щоб бути безпосередніми учасниками тієї небуденної події, на яку древній Львів чекав сотні років, а водночас з тим, щоб підкреслити і відзначити, що український народ після довгої неволі став господарем на своїй прадідній землі. Це справді ціла симфонія людських почувань, які поруч всієї складности різних проблем молодої — однорічної незалежної української держави були тими промінчиками, які вказували шлях до українського сонця, до кращого завтра.

На Проспекті Свободи майоріли українські синьо-жовті прапори, у етер неслись святочні слова — відкриття посадника міста Львова Василя Шпіцера, святочні промови, молитовні, народні і на слова Т. Шевченка пісні, чудово виконані різними мистецькими ансамблями міста Львова. Це була справді унікальна і незабутня хвилина радости, радостей у житті, довгому і страждальному житті українського народу. Сповнилось ось це Шевченкове: «Будеш, батьку, панувати…».

Можна б тут було говорити про сам пам’ятник, який не всім сподобався, а зокрема українській діяспорі на Заході, але це вже не має значення. Покищо стоїть сам пам’ятник Т. Шевченкові, а фасада, яка буде ще добудована, може додасть певної мистецької завершености і може при тому згубляться соцреалістичні вплив и на мистецьку творчість пам’ятника. На жаль, і тут, у Львові, деякі промовці, а маємо тут на увазі Валентина Мороза, який не відчув духу часу, що це був час не на політику і критику президента Л.Кравчука, але на слово, присвячене великому генію української нації Т. Шевченкові. Поминаючи всі недоліки, Львів гідно відзначив першу річницю незалежности України величавим відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові.

У Львові відбувся Світовий Конгрес Мирян

Світовий Конгрес Мирян, що відбувся у Львові у будинку Профспілок, при вул. Володимира Великого 50, слід також розглядати в аспекті подій відзначення першої річниці незалежности України та перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. До речі, слід підкреслити, що Світовий Конгрес Мирян, що відбувся 25 і 26 серпня 1992 року, є незаперечним плодом зерна, яке засіяв св.п. Патріярх Йосиф. Організаторами Конгресу Мирян були Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) і Мирянські Організації у Львові, а господарями були львів’яни.

У Конгресі взяло участь сто сімдесятвісім осіб, у тому сто двадцять з України і п’ятдесятвісім осіб з діяспори.

Наради Конгресу, які відкрив депутат до Верховної Ради України і один з членів Оргкомітету по відбутті конгресу Михайло Косів, розпочато молитвою. Продовжуючи, М.Косів привітав Владику Филимона Курчабу, о. Івана Дацька і голову Львівської Ради Миколу Гориня, які зайняли місця у президії, присутніх отців та всіх учасників. «Вчора, — сказав М. Косів, — ми святочно відкрили пам’ятник Т.Шевченкові, закінчивши одну фазу наших змагань, сьогодні ми ставимо черговий крок у релігійно-церковному житті і стоїмо перед похороненням св. пам’яти Патріярха Йосифа».

Після відкриття Конгресу Владика Курчаба прочитав привітання від Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Микола Горинь привітав конгрес від Львівської обласної Ради, підкресливши, що на шляху нашої національної і релігійної незалежности впало багато жертв, яких трудно почислити. Сьогодні покладаємо великі надії на зародок мирянського руху в Україні, перед яким стоять важливі завдання. Голова УПСО Василь Колодчин, який також зайняв місце в президії, склав щире привітання для учасників конгресу, підкресливши, що ми, тут присутні, а ще більше неприсутні, є духовими дітьми світлої пам’яти Патріярха Йосифа і зійшлись тут, щоб спільними силами продовжувати візію й ідеї Патріярха Йосифа. Після привітів предсідник М. Косів попросив цілу низку осіб до почесної президії. Дальше слідували запляновані доповіді.

Першу доповідь на тему «Релігійне відродження в Україні як один із основних факторів розбудови української незалежної держави» виголосив Михайло Косів. Доповідач проаналізував ситуацію релігійного питання в Україні, яка вона була в далеко і близько-минулому і яка під сучасну пору. Підкреслив, що українське політичне життя багато покладало на духовно-релігійне відродження. Підкреслив, що до релігії повертаються вчорашні атеїсти-комуністи. Відмітив, що на Україні є біля 170 костьолів. Доповідач цікаво схопив і представив релігійно-церковні питання в Україні.

Отець д-р Іван Дацько у своїй доповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми й перспективи» підкреслив, що легалізація стала більше академічною, але дійсність є іншою. За все те, що сьогодні маємо на релігійно-церковному полі, ми можемо тільки завдячувати Божому Провидінню. Сьогодні УГКЦерква начисляє п’ять мільйонів вірних. Слід зупинитись над питанням про відношення держави до Церкви, про дипломатичні відносини Ватикану з нашою Церквою та в загальному з Україною. Поставив питання, як нам прямувати до релігійної єдности в Україні. Марґінесово згадав про велике число абортів й проблеми корупції та хабарництва, що сильно негативно впливає на розвиток соціяльного життя. Без сумніву, треба б також визначити ролю української діяспори. Церква сама без уряду не може переводити більших проектів. Доповідач підкреслив, що коли Церква буде тісно співпрацювати з мирянами, то наш екуменізм буде успішним.

У міжчасі Конгрес обрав комісії: до номінаційної обрано Романа Чмелика, Олександра Пришляка, Івана Гречка; до статутової обрано Олександра Пришляка, Михайла Косіва, Василя Колодчина, Ярослава Гавриха й Ігоря Матушевського; до резолюційної обрано Миколу Галіва, Рому Гайду, Сидора Тимяка, Лесю Храпливу-Щур, Леоніда Рудницького, Василя Маркуся, Костюка і Юзьківа.

Д-р Дмитро Степовик, відомий з своїх писань та виступів на релігійно-церковні теми, говорив про «Проблеми християнського екуменічного руху в Україні». Доповідач чітко визначив проблеми Церкви, вдаючись до богословських критеріїв. Висунув думку, що атеїзм є також своєрідною релігією, бо посідає деякі релігійні елементи. Також відмітив, що в останньому часі миряни перебирають принципи душпастирювання, а особливо і наполегливо шукають спільної мови і активно проводять екуменізм у нашій Церкві, підкреслюючи, що всі ми є православні по вірі і католики по любові. Католики повинні перестати критикувати православних. Ми повинні дальше змагатись за визнання патріярхату УКЦеркви у Римі, продовжувати екуменічний рух, не вносити місцевих конфліктів до Церкви. Висловлені думки Д. Степовиком заслуговують на окрему увагу, бо це дорога для того «щоб усі були одно».

Отець Мирон Бендик у своїй співдоповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми і перспективи» підкреслив, що треба дальше змагати до повної регабілітації Української Католицької Церкви, як також порушив пекуче питання церковної власности, яка була перед 1946 роком. Тоді всі церкви в Західній Україні належали і були власністю УКЦеркви. Розв’язка цього питання є дуже трудною, але треба шукати різних можливостей, щоб її знайти. Також підкреслив, що деяким наших священикам в Україні перешкоджає комплекс підпільности. Це справді дуже складне питання.

Іван Гречко, що є головою Клюбу Католицької Інтелігенції, говорив про «Християнізацію культури і духовних вартостей в Україні». Доповідач цікаво осмислив свою тему. Відмітив, що наша Церква, а точніше ієрархія, не дуже цікавиться мирянським рухом і не сприяє його розвиткові. Шкода, що немає мирянської преси, яка б могла підносити релігійно-церковні проблеми мирян, підкреслив доповідач.

Першою сесією керував Михайло Косів, а другою Леонід Рудницький. Надзвичайно цікаву і глибоко продуману доповідь архимандрита Любомира Гузара (який не був присутній через смерть мами) на тему «За відродження духовости, за християнську Україну» прочитав Олександер Пришляк. Доповідач підкреслив, що допомога для Церкви — це допомога для нас самих. УКЦерква мусить сьогодні дивитись не на Галицьку частину, але на цілу Україну. Така повинна бути візія нашої Церкви. Ми можемо ставити перед собою питання, чому Господь дозволив на такі великі наші жертви? Відповідь на ці й інші питання дає нам ясну картину, як далеко ми є позаду у богословському відношенні. Треба пам’ятати, що вороги Церкви не знищать її, бо це Божа Установа.

Отець д-р Іван Музичка говорив про «Ідею українського патріярхату в житті та діяльності Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого». Слід підкреслити, що доповідач о. Іван Музичка належить до тих небагатьох священиків, який вміє словами кольоритно накреслити ситуації, проблеми і силюетки людей. Доповідач розгорнув широке полотно, на якому барвисто представив широку творчість Патріярха Йосифа та його унікальну візію про УКЦеркву.

Д-р Михайло Димид, як знавець канонічного права, говорив на тему «Канонічно-юридичне завершення процесу формування нашої Церкви, усталення її місця у Церкві Вселенській». Доповідач до цих питань підійшов з правної точки зору. Він відповідними прикладами і посиланнями на документи доказував, що УКЦерква повинна була вже давно мати своє патріярше завершення.

Проф. Василь Маркусь доповідав на тему «Принципи побудови стосунків поміж Церквою і державною владою». Тема важлива, і доповідач її цікаво представив. Доповідач оправдано обстоював, що держава не повинна втручатись у церковні справи.

На другий день конгресу доповідали: Василь Колодчин про завдання мирянського руху, а Микола Галів — «Для чого створюється мирянські організації у світі. Їхня мета і принципи діяльности». Рома Гайда з’ясовувала питання поновного входження українських релігійних організацій у світові структури мирянських організацій. Тут в першу чергу йшлось про відому міжнародню організацію «Пакс Романа». Цікаво представив ролю мирян в Українській Католицькій Церкві о. мітрат Роман Ганкевич. Про досягнення і проблеми добродійної організації, відомої під назвою «Марійський рух», в Україні доповідала Стеф. Шабатура. Д-р Борис Ґудзяк говорив на цікаву тему — участь молоді у церковно-релігійному житті. Треба радіти, що участь молоді в релігійно-церковному житті в Україні без порівняння є більшою, як у діяспорі. Леся Xраплива-Щур говорила про християнську родину і ролю в ній жінки. Про суспільну етику та християнську соціяльно-економічну програму в пристосуванні до української дійсности доповідав проф. Володимир Мокрий. Кінцевою доповіддю була «Українська Церква і громада у світі», яку виголосив Роман Кравець.

З повищого видно, що Світовий Когрес Мирян заторкнув широкий вахляр релігійно-церковних проблем. Слід завважити, що програма, поза всяким сумнівом, була перенасичена. Дослівно не було часу на обговорення хоч деяких питань, а це велика шкода, бо напевно дискусія і форма запитань були б увипуклили і доповнили не одну з виголошених доповідей.

Під час другого дня нарад був учасником конгресу патріярший архимандрит о. д-р Іван Гриньох, довголітній співробітник Патріярха Йосифа, якого привітав предсідник нарад Михайло Косів. Отець Іван Гриньох щиро привітав учасників конгресу, підкресливши, що нам треба постійно переображуватись, як про це говориться у празник Переображення Господнього. Наша Церква не є Церквою Галичини, але Церквою вселенського християнства. Христова Церква вічно переображується, оновлюється і є живою творчою Церквою.

Олесь Пришляк зреферував статут створеної нової організації: «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви».

Після прийняття статуту обрано управу, якою керуватиме двоє співголов, якими є Михайло Косів — Україна і Василь Колодчин — діяспора, США, заступниками голови обрано Ігоря Матушевського — Україна й Олега Гнатюка — Польща, секретар — Роман Чмелик —Україна, скарбник — Ганна Іваниць — Україна і двоє членів: Борис Ґудзяк — США і Богдан Трояновський — Україна.

Передбачена також Головна Рада, до якої мають делегувати своїх представників мирянські організації в Україні і діяспорі. Число делегатів визначає статут. До Контрольної Комісії вибрано: Анізія Кравчук, Мельник, Р. Кравець, М. Гуменюк, М. Косів і Анна Мороз. У Конгресі взяло участь 180 осіб, у тому 120 з України і 58 з діяспори.

Микола Галів прочитав випрацьований резолюційною комісією текст резолюцій, які за незначними завваженнями прийнято. Текст резолюцій друкуємо на іншому місці. В імені Конгресу Василь Колодчин висловив щиру подяку Оргкомітетові, а зокрема Лесі Крип’якевич, за її особливу дбайливість та організаційну підготовку. Конгрес закінчено молитвою.

У патріяршій палаті катедри св. Юра, о годині 6 вечора відбулася авдієнція учасників Конгресу у Патріярха Мирослава-Івана. Обидва співголови, Михайло Косів і Василь Колодчин, поінформували патріярха про відбутий Світовий Конгрес Мирян, який закінчився створенням Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви. Після цього Патріярх Мирослав-Іван подякував за інформацію, розказав про проблеми Церкви та спроби за визнання Апостольською Столицею патріярхату нашої Церкви. На закінчення Патріярх побажав обраній управі Світового Християнського Конгресу успіхів у праці та уділив усім патріярше благословення.

Відбувся у Львові сьомий з черги З’їзд делегатів УПСО

27 серпня 1992 р. у Львові у залі Профспілок, при вулиці Володимира Великого 50, відбувся сьомий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, у якому взяло участь двадцять один делегат та гості. З’їзд відкрив голова УПСО Василь Колодчин, привітавши учасників з’їзду, та попросив о. мітрата Романа Ганкевича провести молитву. З’їздом керувала президія у складі: Олександер Пришляк — голова, Роман Кравець — заступник, Василь Никифорук і Оксана Тарнавська — секретарі. Після прийняття порядку нарад обрано комісії: до номінаційної увійшли Ярослав Гаврих, Микола Когут, Леся Храплива-Щур, Олександер Пришляк, Іван Бобин; до верифікаційної увійшли Рома Гайда, Антін Ґралюк і Сидір Тим’як; до статутової увійшли Роман Кравець, Василь Маркусь, Сидір Тим’як; до резолюційної увійшли Микола Галів, Рома Гайда і Василь Колодчин.

З огляду на обмежений час уступаючі члени управи склали дуже короткі усні звіти, а письмові були передані до секретаріяту. Першим звітував голова Василь Колодчин, який підкреслив, що його праця була складною, бо приходилось робити різні поїздки до Англії, Австралії, Канади і двічі на Україну, відмітив відбуті засідання та участь у різних спільних громадських акціях. Микола Галів склав звіт з редакційної праці, вказуючи на труднощі у праці, а також сказав кількома реченнями про працю адміністратора д-ра Володимира Пушкара, який хоч був у Львові, але занедужання недозволило йому особисто скласти звіту. Леся Храплива-Щур склала звіт з пресової референтури. Був прочитаний звіт Контрольної Комісії Ігоря Гайди з переведеної контролі, у якому була подана пропозиція на уділення абсолюторії. Дальше слідували короткі інформаційні звіти з поодиноких країн. За Австралію звітував Антін Ґралюк, за Англію — Роман Кравець, за Бельгію Микола Когут, за Німеччину Іван Бобин, за США Рома Гайда, за Канаду о. мітрат Роман Ганкевич, за Союз Братств і Сестрицтв Василь Маркусь. Дальше слідувала коротка виміна думок над заслуханими звітами.

На внесок Контрольної Комісії, піддержаний у залі, уділено абсолюторію уступаючій управі УПСО. Тому що обрані комісії, такі як статутова і резолюційна, не мали можливости працювати, прийнято пропозицію резолюційної комісії, щоб з’їзд УПСО прилучився до прийнятих резолюцій, які були прийняті Світовим Християнським Конгресом УГКЦеркви. Пропозицію прийнято, а статутова комісія буде працювати між каденціями. Номінаційна Комісія подала наступний склад управи УПСО: Василь Колодчин — голова, Мирослав Лабунька (США), о. Роман Ганкевич (Канада), Роман Кравець (Англія), Юрій Конюшко (Австралія) — заступники голови; Володимир Баран (США) — секретар, Анатоль Ромах (США) — скарбник, Леся Храплива-Щур (Канада) — пресова референтка; члени ради: Антін Ґралюк (Австралія), Антін Хлопецький (Аргентіна), Ярослав Гаврих і Маркіян Шептицький (Англія), Іван Бобин (Німеччина), Оксана Бережницька, Рома Гайда, Дарія Кузик, Василь Маркусь, Василь Никифорук, Олександер Пришляк, Леонід Рудницький, Сидір Тим’як (США); Мирон Барабаш, Мирослав Гладишовський, Методій Кінах, Павло Копачівський, Степан Петелицький, Роман Рожак, Ярослав Сиваник (Канада), Кирило Митрович (Франція), Союз Братств і Сестрицтв Омелян Басюк (США). Контрольна Комісія: Ігор Гайда (США) — голова, Юрій Буцяк (Англія), Рома Дигдала і Любомир Калинич (США), Іван Равлюк (Англія) і Оксана Тарнавська (Австралія). Товариський Суд: Микола Кушпета (Канада) — голова, Михайло Василик (Аргентіна), Михайло Марунчак (Канада), Богдан Шарко (Німеччина), Микола Щупляк (Англія).

Редактор «Патріярхату» — Микола Галів, адміністратор — Володимир Пушкар (США). Номінаційна Комісія: Іван Бобин, Ярослав Гаврих, Микола Когут, Олександер Пришляк і Леся Храплива-Щур. Запропонований склад був прийнятий. Голова Василь Колодчин подякував за вибір і з’їзд закінчено молитвою, яку провів о. мітрат Роман Ганкевич.

Учасники собору, який відбувся в Москві в 1666 році, визначили завдання московської православної Церкви словами: «Да розширяється православієм в род і род богохранімоє россійскоє царство» («Історія Церкви в Україні», о. д-р Юрій Федорів, ст. 221). Від того часу аж до наших днів московська Церква брала активну участь у здійснюванні загарбницьких плянів московської імперії.

Де ступала московська нога, там зараз же починались старання насильно підпорядкувати наших людей московській православній Церкві.

Тільки поглянути б на минулі століття — скільки то наших людей пропало в надрах московської Церкви; скільки відреклись рідного свого народу через приналежність до неї; скільки із них діяли і діють на шкоду українського народу, прийнявши добровільно ролю яничарів під впливом московської Церкви…

Ще й тепер, після всіх московських геноцидних злочинів, мільйони українців належать до парафій митрополії московської православної Церкви в Україні, хитро перейменованої на «Українську Православну Церкву» для замилення очей наших мало свідомих людей. Серед них є навіть багато таких, які добре знають українську мову. Але вони ще й далі належать до парафій цієї «Української Православної Церкви», яка підлягає московському патріярхові. Видно, мало із них здає собі справу з того, що важно є приглянутись цілій структурі тої Церкви, а не тільки орієнтуватись на священика, який є знаряддям московської Церкви. Через приналежність до тої чужої духовним змістом Церкви наші люди у великій більшості залишились обоятними, а то й ворожими до самостійности України, що й показалось під час недавно переведеного референдуму, що його вислідом була теж немало здивована преса вільних європейських держав.

Можна було сподіватись, що у зв’язку з новою ситуацією українці масово повернуть назад до своїх рідних Українських Церков. Під сучасну пору є можливість молитись і прославляти Бога в Українських Церквах, але многі наші люди, що їх москалі згірдливо називають хахлами, ще й далі є членами Церкви, яка підлягає московському патріярхові.

Йдучи по лінії церковно-політичних напрямних із 1666 року, московська Церква завжди була дуже помічною у поневолюванні інших народів, а в тому й українського. З бігом часу московській імперії майже вдалось проковтнути український нарід.

Але мимо брутальних московських злочинів, у висліді яких згинули мільйони українців, мимо постійного понижування й нищення нашої мови й культури, Україна відроджується і має можливість здобути незалежність, якщо більшість цю важливу справу буде піддержувати і в тому напрямі працюватиме.

В історії такі нагоди трапляються дуже рідко. При тому потрібно пам’ятати, що вирватись із московських кігтів нелегко. Тому так дуже важною є єдність всіх у цій незвичайно важній справі здобуття незалежности.

Згадаймо часи Гетьмана Мазепи. Була тоді можливість визволити Україну при помочі шведського короля Карла XII, але так більшість козаків, як і населення України, стала по стороні «православного царя» Петра І, знаного зі своїх жорстокостей супроти українського народу. Це один із доказів впливу московської Церкви в Україні та її видатної помочі у розбудові московської імперії.

А українці дуже дорого заплатили за програну битву під Полтавою. Платили протягом століть також їхні нащадки. Платили тортурами, вивозами, голодомором, розстрілами, концентраками також у нашому XX столітті. Чи ще мало тих страждань, щоб розкрились очі всім?!

Відіграла московська православна Церква теж дуже шкідливу ролю в часах відродження України під час Першої світової війни.

При тому потрібно завжди пам’ятати, що московській владі не можна вірити. Згадаймо про останні брутальні напади на самостійність Литви, згадаймо про розчавлені танками жертви.

Пора застановитись, яка майбутність, яка доля очікує наших дітей і внуків та їхніх нащадків. В союзі із Московщиною Україна пропаде. Тільки повна незалежність урятує її загрожене існування.

У великій журбі за дальшу долю українського народу хочеться отих, за термінологією д-ра М. Шлемкевича, загублених людей благати словами Т.Шевченка: «Схаменіться, будьте люди!..».

Дарія Кузик

Поміж подіями і досягненнями у прямуванні до незалежности українського народу найважнішою є радісна подія проголошення суверенности України, яка збігається із 15-літтям патріярхату Української Католицької Церкви.

В цьому ювілейному році відбулась історична зустріч владик з України та із різних континентів нашого поселення. Оце вперше владики України, які перенесли так багато терпінь і знущань на рідній землі, мали можливість приїхати до Риму, де також відбулась їхня перша зустріч з Папою Іваном-Павлом II. Дуже важливою була їх участь у надзвичайному Синоді, під час якого всі Владики мали можливість спільно обговорити найбільш пекучі справи нашої церковної дійсности.

Оце приходить на думку інший Синод, який був каменноугольним у прямуванні Української Католицької Церкви до єдности в патріярхаті всіх її віток із матірною, жорстоко переслідуваною, Церквою України. Це був четвертий Архиєпископський Синод, який відбувся в днях 29 вересня до 4 жовтня 1969 ‘ року в приміщенні Українського Католицького Університету після торжественного посвячення собору Святої Софії у Римі.

У висліді усильних прохань відданих нашій Церкві владик, священиків і мирян, без огляду на величезні перешкоди, головно політичного характеру, в 1975 святому році Ісповідник Віри Блаженніший Йосиф прийняв титул патріярха. Величаві святкування в Римі були виявом загальної радости, сповненої надією на скоре визнання цієї так дуже важливої для нашої Церкви патріяршої гідности. Тоді знаменна промова відданого Владики Івана Прашка віддзеркалювала всю дійсність.

А втім, вже після історичного звернення Блаженнішого 11 жовтня 1963 р. до учасників Другого Ватиканського Собору й прохання піднести Українську Католицьку Церкву до гідности патріярхату італійська преса писала про нього як про Патріярха. Перед його мучеництвом клонили голови різні церковні і світські достойники, хоч про свої страждання Патріярх Йосиф не говорив. Не про себе думав, але про нашу переслідувану Церкву і про многостраждальний нарід, що його не хотів Блаженніший залишати, але врешті мусів скоритись бажанню Папи Івана ХХІІІ і 9 лютого 1963 року прибув до Риму з висланим до нього кардиналом Віллебрандсом.

Пройшли довгі роки, і тепер з відродженням Української Греко-католицької Церкви наспіла з України велика поміч у відношенні до старань за визнання патріярхату нашої Церкви. Для них в Україні — це справа великої ваги, це справа ясна, справа свята. Цим патріяршим титулом в Україні дорожать, знаючи його важливість для дальшого розвитку рідної прабатьківської Церкви та її престижу. Щоб бува той титул не призабувся і не пропав, уживає його Блаженніший Архиєпископ Містоблюститель Галицької Митрополії Володимир Стернюк не тільки у відношенні до Патріярха Йосифа, але також до його наслідника. Згідно із Патріяршим Завіщанням йдуть його слідами інші владики, священики та миряни, які так дуже бажають дочекатись у недалекому майбутньому визнання тої патріяршої гідности нашої Церкви.

Приїхавши до Риму, владики з України звертались у цій важливій справі із проханням до папи в надії на скоре й позитивне її полагодження.

У Римі владики застали все те, що на протязі 21-річного перебування там і постійної праці придбав для нашої Церкви Патріярх Йосиф: собор Святої Софії, Український Католицький Університет з бібліотекою та архівом, храм Жировицької Богоматері із приналежними забудуваннями, в яких є музей та приміщення для владик, священиків і паломників, а також манастир для отців-Студитів у Кастель-Ґандольфо. Ця діяльність Патріярха Йосифа проходила рівнобіжно із його постійними стараннями помагати нашій Церкві в Україні та розбудовувати й зміцнювати єдність усіх розкинених гілок нашої Церкви у вільних країнах світу. У зв’язку з тим відбув Патріярх Йосиф кілька довгих гльобальних архипастирських подорожей, і на кожному континенті вітали його як Патріярха. При цій нагоді відбув теж Блаженніший ряд зустрічей із головами різних держав. Старався він також інформувати світову пресу про жорстокі переслідування в Україні та апелював до сумління церковних достойників і сильних світу цього про поміч.

Понад усе домінували постійні старання відносно конечности визнання патріярхату нашої Церкви, яка за вірність Апостольській Столиці принесла в жертву «гори трупів і ріки крови». Цей вислів Патріярха Йосифа відбився широким відлунням у світовій пресі. Про важливість патріярхату для нашої Церкви і старання про його визнання написав також Патріярх Йосиф у своєму Завіщанні, яке, за словами о. Веренфріда ван-Страатена, повинно бути часто прочитуване й передумуване не тільки владиками, але також священиками й мирянами.

Тепер, під час свого побуту в Римі, владики з України напевно з вдячністю згадували Патріярха Йосифа за всі його старання й невсипущу працю і за все те, що він для нашої Церкви придбав, створивши там важний український центр, що його ми називаємо Українським Римом.

Відвідуючи музей у патріяршому дворі, де також зберігається сибірський одяг Патріярха Йосифа та інші пам’ятки із часів страждання його, владики напевно були вдячні Блаженнішому за те, що могли перебувати у врятованому і відновленому ним патріяршому дворі та молитись у храмі Жировицької Богоматері.

Архиєпископ Володимир Стернюк вже 24 червня 1990 p., під час проповіді у соборі Святої Софії у Римі, підніс знову справу важливости визнання патріярхату нашої Церкви для збереження єдности між вірними, священиками й владиками. У промові до папи 25 червня він звернувся із проханням визнати патріярхат УКЦеркви, а за його прикладом пішов єп. Василик та інші. Дійсно потрібно відмітити з радістю, що в Україні діяльність оборонців нашої Церкви проходить по лінії Завіщання Патріярха Йосифа. Визнання патріярхату щиро бажають духовні особи із своїм проводом, а також миряни, для яких ця справа є дуже важною. Зрілість народу, за якою так дуже тужив Патріярх Йосиф, об’явилась саме у многостраждальній Україні.

Вже шість років проминуло від часу відходу Патріярха Йосифа у Господню Вічність, але залишились діла, які свідчать про велич його, включно із Патріяршим Завіщанням, яке є дороговказом для нас і для майбутніх поколінь.

Дарія Кузик

Дякуємо Тобі, Господи, за відважних владик, священиків та мирян в Україні, які, сповняючи волю Твою Святу, урятували нашу Церкву в часі жорстоких московських переслідувань. Оберігай їх, Господи, для вірного Тобі українського народу і допоможи їм оборонити права рідної Церкви.

Благаємо Тебе, Господи, вложи почуття справедливости і християнської любови в закам’янілі серця ворогів наших та лукавих людей, які правдою торгують. Допоможи, Господи звільнити Церкви України від московських державних і церковних окупантів.

Дякуємо Тобі, Господи, за поміч Митрополитові Шептицькому, який віддано опікувався Церквою нашою у невідрадних умовинах поневолення польського, німецького та московського. Допоможи, щоб нарешті він був визнаний блаженним, а опісля святим.

Дякуємо Тобі, Господи, за те, що післав Ти нам Патріярха Йосифа і допоміг йому започаткувати встановлення нової ієрархії в Україні та, мимо велетенських перешкод, об’єднати українських владик країн вільного світу. Ми вдячні Тобі, Господи, за опіку в часі мучеництва його та за все те, що Ти допоміг Патріярхові Йосифові довершити на хвалу Твою протягом останіх понад 21 літ його нелегкого життя на волі, після 18-ти років страждань у московських концентраках.

У своїй безмежній доброті згадай, Господи, наших Владик-Мучеників, яких за вірність Тобі закатували московські окупанти України. Віримо, що завдяки мучеництву їхньому Ти, Господи, зачислив їх до лику Святих, без огляду на те, що тут, на землі, їх ще дотепер святими не проголосили.

Допоможи, Господи, українському народові здобути незалежність, щоб у вільній українській державі могло процвітати релігійне життя, щоб наш нарід міг служити Тобі без втручання ворожих сил та щоб славити Ім’я Твоє на віки вічні. Амінь.

Дарія Кузик

Нещодавно відбувся строго засекречений Синод Владик УКЦ, що його чомусь названо «шостим Синодом». Напрошується питання: а що, властиво, сталось із тими Синодами, які відбувались старанням Патріярха Йосифа від часу його приїзду до Риму із московської неволі?.. Чомусь їх замовчується, хоч вони є частиною історії УКЦеркви. Це правда, що із Ватикану йшли заборони відбувати Синоди, і це мало негативний вплив на деяких владик. А втім, заборони ті були вислідом т.зв. «Східньої політики Ватикану». Вони залишаються важними документами несправедливости зі сторони Апостольської Столиці.

Синоди — це дуже важливий об’єднуючий чинник, необхідний у житті та нормальному розвитку кожної помісної Церкви. Нашу Церкву призначили були на асиміляцію і злиття з римо-католицькими Церквами — отже на певну загибіль. І все це із політичних причин, як із політичних причин до цього часу не дійшло до визнання Патріярхату УКЦ.

Тепер, щоправда, Синоди відбуваються, але за попереднім дозволом папи та апробатою порядку нарад. Отже, під час Синодів не вільно говорити про різні важливі справи, якщо не було на них дозволу. Це виглядає на обмеження, яке не повинно мати місця при кінці 20-го століття.

Перший Синод владик УКЦеркви відбувся в 1963 році (28 вересня до 28 листопада). Саме ним започатковано нову добу в історії УКЦеркви на поселеннях. До того часу владики УКЦеркви могли відбувати тільки спільні конференції на взір римо-католицьких. Ухвали того роду конференцій не мали зобов’язуючих постанов. Коли із сибірської каторги прибув до Риму Глава УКЦеркви, він надав цим нарадам зміст і оформлення Синоду, згідно із традиціями Східніх Католицьких Церков. Вже на цьому першому Синоді ухвалено, що рішення, прийняті двома третинами голосів, є правосильні.

Під час Синоду 1963 року нарадами проводив Блаженніший, і тоді відбулось дев’ять сесій Синоду при участі 17 владик, які 10 жовтня схвалили зміст промови Блаженнішого, виголошеної 11 жовтня 1963 року. Згідно із протоколом Синоду «всі присутні владики згодилися, щоб цей текст Первоієрарха із внеском піднести Києво-Галицьке Архиєпископство до гідности патріярхату був прочитаний у імені всього українського єпископату». Після цієї історичної промови, виголошеної 11 жовтня 1963 року під час 2 Ватиканського Собору та схваленої спонтанними оплесками біля 2,500 римо-католицьких владик із цілого світу, міжнародня преса писала про Блаженнішого як про Патріярха УКЦеркви. Ніхто в тому часі не міг сподіватись, що політичні мотиви візьмуть верх над християнською справедливістю.

Слідуючі два синоди відбулись у 1964 році (16 владик; 11 сесій) та в 1965 році (18 владик; 13 сесій).

Заплянований на жовтень 1967 року четвертий архиєпископський Синод не міг відбутись з огляду на натиск згори, що мало негативний вплив на наших владик. Щойно у 1969 році (28.ІХ до 4.Х) відбувся той важливий Синод із участю 18 владик при нагоді посвячення собору Св. Софії у Римі. У широко наміченій програмі присвячено зокрема багато уваги справі патріярхату УКЦеркви. У висліді вирішено вислати до Папи Павла VI письмо, підписане всіми владиками із проханням піднести Києво-Галицьке Архиєпископство до гідности патріярхату. У своєму слові на закінчення Синоду Блаженніший сказав; «Очевидно нам ніхто нічого даром не дасть, але ми мусимо самі мозольною працею здобувати. Увесь нарід і всі вірні стоять за нами одною лавою. Справи, які ми вирішили, є для спасіння нашої Церкви. Після ухвал приходить черга на працю і на переводження їх в життя. Дай, Боже, щоб ця єдність зростала дальше, і Боже благословення спочивало на ній. Слава во вишніх Богу!» (Архиєпископські Синоди Українського Єпископату і їх правні основи).

Вже 4 жовтня 1969 року було видане спільне Послання, підписане всіми владиками, яке було рівночасно звідомленням із праці Синоду та поданням його постанов.

Слідуючий, себто п’ятий Синод, відбувся в 1971 році (31. X до 5. XI) при участі 16 владик з нагоди посвячення храму Жировицької Богоматері, що його Блаженніший для УКЦеркви урятував. Між іншими справами продискутовано тоді текст Конституції (Патріярхальний Устрій помісної УКЦ), що її опісля предложено Папі Павлові УІ. Також тоді вибрано членів Постійного Синоду, який є традиційним для Східніх Католицьких Церков. Опісля ще відбулись Синоди: шостий (листопад 1973 р.) і сьомий (липень 1975 p.).

З огляду на труднощі зі сторони Апостольської Столиці, а вслід за тим також зі сторони деяких наших владик, Патріярх Йосиф був змушений три слідуючі Синоди назвати Синодальними нарадами. Вони відбулись у грудні 1976 p., у листопаді 1978 р. та у вересні 1979 р.

Під час Синодальних нарад 1978 р. було обговорювано також справу підготови до торжественного святкування ювілею 1000-річчя Христової Церкви в Україні. Тоді створено 17 листопада Центральний комітет святкувань. Приготований учасниками меморіял Патріярх Йосиф вручив нововибраному Папі Іванові-Павлові II під час авдієнції 20 листопада 1978 року. Саме на той меморіял папа відповів листом з 19 березня 1979 р. Останні Синодальні наради, які властиво були десятим Синодом, відбулися у вересні 1979 року і були цілком присвячені справам 1000-річчя Церкви України. Тоді також вибрано владичу екуменічну комісію.

Протоколи і постанови Синодів, які відбулися від приїзду Блаженнішого із московської каторги до 1979 року, були поміщувані у різних річниках Благовісника. Отже, знаємо про порядок їх нарад, обговорювані справи та постанови, а також про кожночасну кількість та імена учасників.

Слід відмітити, що у своїх стараннях оформити єпископат УКЦеркви в одну цілість і тим забезпечити її нормальний розвиток, Патріярх Йосиф діяв згідно із постановами 2 Ватиканського Собору. На жаль, ті важливі постанови 2 Ватиканського Собору свідомо не здійснювано на самих верхах Апостольської Столиці.

Дня 24 березня 1980 року відбувся надзвичайний Синод, бо його скликав і був його предсідником Папа Іван-Павло II. На порядку нарад був тільки вибір коадьютора з правом наслідства.

У 1980 році відбувся ще один Синод, якого наради тривали від 25 листопада до 2 грудня. Програму його приготовила новостворена Підготовча комісія, бо на зібрання Постійного Синоду Апостольський Престіл дозволу не дав.

Поміж 14 точками порядку нарад була справа заперечення канонічности т.зв. львівського псевдосиноду із 1946 p., яким московська патріярхія у тісній співпраці із НКВД намагалась знищити Українську Католицьку Церкву в Україні. Проти осудження цього насильного синоду негайно запротестував московський патріярх, а вслід за тим прийшла «вимога Римського Престолу не проголошувати нічого з синодальних документів ані не виконувати нічого з синодальних рішень чи постанов без виразної згоди Римського архиєрея». Ця заборона відносилась також до Синодального Соборного Послання для страждущих Братів в Україні і на засланні.

Від того часу відбулись ще Синоди у 1983 р. (30.1 — 12.11), в 1985 р. (22.IX — 5.Х), у 1987 р. (21-30.ІХ) та останній, названий чомусь шостим (24.IX — 8.Х). Всі вони були засекречені.

Нехай ці рядки будуть пригадкою, що неможливо й шкідливо є промовчувати тих десять перших Синодів УКЦеркви, які відбулись перед скликаним папою надзвичайним Синодом 1980 року, бо цим викреслюється важливу частину історії нашої Церкви і діяльности Патріярха Йосифа, який з подивугідною послідовністю, без огляду на великі труднощі, постійно старався знайти вихід із нераз безнадійної ситуації, створеної прихильниками діялогу з Москвою.

П.С. Вже перед тим була мова, що не варто ставити чисел синодів, щоб обминути зайвих непорозумінь і самі синодальні отці прийняли були постанову чи рішення, що не буде ставитись число, але з підкресленням: синод такого то року. Мабуть, це забулось і знову починаємо від себе. Варто на ці питання звернути більше уваги, щоб не вносити замішання.

Редакція