Д-р. Роман Осінчук

У понеділок, 11 лютого 1991 року, у ранніх годинах, несподівано помер на 89 році життя, широко відомий тут, у діяспорі, і на батьківщині, непересічний і видатний лікар, професор, громадський, культурний, політичний і Патріярхальний діяч, а понад усе людина щирого серця, приємна і мила людина, д-р Роман Осінчук. Покійний дожив патріяршого віку і до кінця свого життя був творчо активний у громадсько-культурному, політичному і журналістичному житті.

Ще в останні дні свого життя був повний плянів. Будучи на засіданні управи Наукового Товариства ім. Шевченка 9 лютого 1991 року, домовились з ним зустрінутись у понеділок, 11 лютого ц.р., у канцелярії НТШ, щоб договоритись про видрукування його спогадів. На жаль, ця домовлена зустріч вже не відбулась, бо Всевишній Господь покликав його до своїх безмежних осель, де немає жодних турбот і болів, а життя безконечне.

Сумна і болюча вістка про несподівану смерть д-ра Романа Осінчука блискавкою рознеслась серед української громади. Ця сумна вістка кожного у якійсь мірі діткнулась дуже болюче, бо відійшла від нас всіма люблена і шанована, і все мило бачена людина.

Покійний д-р Роман Осінчук належав до виняткових особистостей у нашому українському житті тут, у діяспорі, як також на рідних землях. Він записався світлими сторінками на землі своїх батьків і тут, далеко поза межами своєї батьківщини, яку плянував ще відвідати. Знаємо, що є чимало осіб, що доживають високого-патріяршого віку, але після смерти по них скоро зникає пам’ять, не залишивши по собі жодних слідів. Під тим оглядом наш дорогий і незабутній д-р Роман належав до іншої категорії людей, до тієї категорії людей, що про них пам’ять залишається жити в народі. Покійний Роман своє довге, довге і багатокольоритне життя, від юних років починаючи, до свого останнього віддиху нанизував, як барвисте намисто, постійно добрими ділами як глибоко віруюча людина-християнин, як непересічний і видатний лікар, як професор і приятель студентів-медиків, як громадсько-культурний і політичний діяч, як один з основників, організаторів Патріярхального руху і в загальному як багатогранна трудолюбива людина, великий український патріот. Так у згущених фарбах можна накреслити сильветку дорогого нам і милого д-ра Романа Осінчука.

Покійний Роман прийшов на світ 5 липня 1902 року у селянській родині Івана та Юлії з Довганів, Осінчуків, у селі Голошинці, що на Збаражчині. Роман був другою дитиною, бо перед ним народився його старший брат Михайло, відомий у образотворчому мистецтві, як маляр-іконописець. Після народньої школи Роман у 1912 році поступив до державної гімназії в Тернополі, яку успішно закінчив 1921 р. Його юнацькі роки припали на особливий час, час Першої світової війни і українських визвольних змагань, які сильно закарбувались у його пам’яті. Свої медичні студії Роман започаткував на Таємному Українському Університеті у Львові, які закінчив після військової служби і бойкоту на медичному факультеті у Львові, захистивши докторську працю 27 червня 1931 року. В 1942 році одружується з дочкою відомого українського письменника Федора Дутка Лідією. Господь подружжя Осінчуків нагородив дочкою Юліянною, що є тепер відомою і талановитою піяністкою та музикологом.

Унікальність д-ра Романа Осінчука полягала в тому, що він, побіч своєї професійної праці як лікар, яка абсорбувала йому багато часу й енергії, знаходив не тільки зрозуміння, але практично включався у суспільно-політичну і релігійно-церковну працю у діяспорі, як і на батьківщині. Він же член-основник лікарського товариства, один з основників Наукового Товариства ім. Шевченка тут, в Америці, його дійсний член і довголітній директор Хемічно-біологічної і Медичної секції НТШ, основник Т-ва «Самопоміч», член комітету купна Українського Народнього Дому. Це знову тут зроблено тільки натяки, за якими є покладена велика праця і зусилля.

Тут можна навести глибокі слова українського філософа Григорія Сковороди, який казав, що людина буде порожня, як виїджений хробаком горіх — «свищ», якщо вона не зуміє знайти себе в «сродному» їй ділі. Наш покійний Роман все знаходив ось це «сродне» діло не тільки у своїй професії, але і поза. Тут можна б згадати його багату і широку журналістичну працю, починаючи на батьківщині, і тут, у діяспорі. До останніх днів його життя читачі українського щоденника «Свобода» мали нагоду читати його статті, інформації на медичні й інші теми нашого суспільно-громадського і релігійно-церковного життя.

Слід відмітити, що покійний д-р Роман останніх майже двадцять вісім років свого життя віддав для праці у патріярхальному русі, для піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. Він же був член-основник Патріярхального руху, був головою Патріяршого Фонду при Релігійному Товаристві «Свята Софія». Варто тут нагадати, що його лікарська канцелярія після годин праці перемінювалась у централю нарад — патріярхальну робітню, у якій ми не раз пізніми ночами обговорювали, аналізували проблеми і ситуацію нашої Помісної УКЦеркви. Дружина покійного пані Лідія, а не раз дочка Юліянна під час наших гарячих дискусій приходили з наливкою та сендвічами. Покійний д-р Роман у патріярхальному зорганізованому русі все належав до ударної лінії, яка всюди була першою на демонстраціях, протестаційних зборах, багатолюдних святкуваннях в українському Римі. Крім цього Покійний на теми Патріярхального руху писав і виступав з доповідями у різних місцях української діяспори. Це не обходилось також і без поважного фінансового вкладу.

Великий вклад праці покійного Романа можна окреслити цитатою з Довженкового твору «Зачарована Десна», де він описує властивості дядька Самійла, що був неабияким косарем: «Орудував він косою, — пише Довженко, — як добрий маляр пензлем чи ложкою, легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». Мені здається, це дуже влучно схоплює працьовитість та відданість Покійного, який був також готовий обійти земну кулю, щоб добитись нашої правди для Української Церкви й українського народу.

Як бачимо з цих далеко не повних натяків, що біографічне обличчя покійного д-ра Романа Осінчука було все виразне, на це складались — його глибока віра у Божі Правди, незвичайна шляхетність, чесність і незрівнянно велика посвята у праці для свого українського народу і Помісної Української Католицької Церкви. Це ці незаперечні прикмети, які покійному докторові Романові забезпечують глибоку історичну пам’ять.

Похоронні обряди довершив о. Лев Ґолдейд, ЧСВВ, який при численній участі присутніх відправив Панахиду у похоронному заведенні Яреми. Після Панахиди покійного прощали д-р Клементій Рогозинський від колишніх студентів у Львові, д-р Степан Ворох від лікарів і Микола Галів від канцелярії НТШ, Українського Патріярхального Товариства, журнала «Патріярхат» і панства д-ра Ярослава і Ірини Падох. Заупокійна Служба Божа була відправлена у церкві св. Юра в Нью-Йорку, яку відправив о. Лев і попрощав покійного д-ра Романа Осінчука від парафії св. Юра та всіх отців. Покійного Романа похоронено на українському православному цвинтарі св. Андрія у Бавнд-Бруку. Над могилою покійного прощали д-р Рома Навроцька від Українського Релігійного Товариства «Свята Софія» і д-р Леонід Рудницький від Наукового Товариства ім. Шевченка. Після похоронних обрядів, які довершив о. Лев, ЧСВВ, у «Голідей Інн» відбулись при численній участі поминки. Підчас поминок покійного прощали і висловили цікаві думки д-р Роман Барановський, д-р Дзвінка Ворох від відділу Лікарського Товариства і довголітній приятель покійного мгр Володимир Баранецький. Дочка д-р Юліянна Осінчук у імені родини, матері і своєму щиро подякувала всім, що своєю безпосередньою участю вшанували світлу пам’ять батька. І так серед багатьох могил, далеко від рідного краю виросла ще одна могила визначного українця, суспільно-громадського, наукового і релігійного-церковного діяча д-ра Романа Осінчука.

Хай світла пам’ять про нього іде з роду в рід.

Микола Галів

Ділимося сумною вісткою, що у понеділок, 11 лютого 1991 року на 89 році життя несподівано помер провідний член і член-основник Патріярхального руху, голова Патріяршого Фонду при Товаристві «Свята Софія», видатний лікар, професор і науковець д-р Роман Осінчук. Похорон відбувся 12 лютого 1991 р. Покійного д-ра Романа Осінчука похоронено на українському православному цвинтарі св. Андрія у Банвд-Бруку. Докладніший некролог про покійного д-ра Романа Осінчука надрукуємо у наступному числі. Родина просить пожертви у пам’ять покійного д-ра Романа Осінчука складати на Патріярший Фонд «Свята Софія» у Філядельфії.

Saint Sophia
7911 Whitewood Road Philadelphia, Pa. 19117
Tel. (215) 635-1555

На цю тему, заходами Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку, 19 грудня 1982 р. відбувся панель, в якому взяли участь Рома Гайда, д-р Зенон Гіль, ред. Василь Качмар, Дарія Кузик і д-р Роман Осінчук з понад 150 учасниками.

На початку ведучий панелем Микола Галів підкреслив, що завданням панелістів є розглянути поодинокі питання у ставленні Папи Івана Павла II до нашої Помісної Церкви.

В жовтні 1982 року проминуло чотири роки, коли кардинал Кароль Войтила був несподівано вибраний на папу. Італійці прийняли цей вибір з резервою, щоб не сказати з розчаруванням. Українці прийняли його вибір з радістю, а поруч з тим із деякими надіями. Це нормально і природньо, тим більше, що папа має досить близькі родинні пов’язання з українцями. Треба ствердити, що Папа Іван Павло II виявився винятковою, унікальною і багатокольоритною особистістю на Престолі св. ап. Петра у Римі. Він же поет — любитель слова, науковець, керується не тільки серцем, але й розумом, актор, мораліст, дипломат, провідник і голова Вселенської Католицької Церкви, а поруч з цим неперевершений польський патріот. Людина з надзвичайно великою харизмою. Один з найбільше активних і популярних папів. Якщо перерахувати самі візитації до різних країн і його щотижневі масові авдієнції на площі св. Петра у Римі, то це була проведена подивугідна велика праця. Але тут і там можна почути деякі завваження до праці та плянів папи. Папа висловився проти участи священиків у політиці, проти того, щоб жінки роздавали св. Причастя. На жаль, Папа Іван Павло II прийняв імена двох останніх пап, щоб підкреслити продовження їх напряму церковної політики. Але якщо Папа Іван XXIII відкрив вікна Ватикану і впустив трохи свіжого повітря, то Папа Іван Павло II їх закрив.

«Нью-Йорк Таймс» написав, що один високопоставлений, літній священик в Римі, який є в колах, близьких до папи, сказав, що Папа Іван Павло II має великий вплив на Церкву і опінію світу: «Він здобув собі їх серця, але не їх розум». І справді, папа захопив ввесь світ своєю безпосередньою поставою, працею і відданістю. Без сумніву, і ми є в цьому полоні захоплення, що є оправданим, але часто говориться і повторюється, що папа багато добра зробив для нашої Церкви, не називаючи, що саме.

Ред. Василь Качмар проаналізував лист Папи Івана Павла II у справі тисячоліття хрещення Руси-України. Панеліст підкреслив, лист папи у справі хрещення Руси-України був на початку його понтифікату і мав велике історичне значення. В цьому листі було виявлене глибоке розуміння проблеми та накреслено напрям, яким піде папа. Лист давав для українців великі надії. На становище папи в справі тисячоліття хрещення Руси-України незабаром відгукнулись російські кола по цей і по той бік залізної завіси. В цій справі появились статті у французькій пресі. В імені московського патріярха в Загорську зареаґував своїм листом Крутіцький і Коломенський митрополит Ювеналій до Секретаріяту християнської єдности в особі кард. Віллебрандса. І на цей лист відповів в імені папи кард. Віллебрандс. В загальному відповідь була достойна, але в одному місці Віллебрандс пише: «… Папа бажав звернутися до однієї з Церков і її вірних, які в негодах історії аж до наших днів терпіли за свою вірність Римському Престолові. Вони готуються святкувати тисячоліття особливої важности в їх історії і в історії вашій. В дійсності, Папа, навіть коли він цього не сказав у своєму листі, признає без вагання у вашій православній російській Церкві спадкоємця славної традиції св. Володимира і давньої київської Церкви, яка стала основою віри і тривалости вашого християнського народу». (Цитата взята з статті Святослава Гординського, що появилась у «Свободі», за 17 січня 1980 р.) Відповідь Віллебрандса слід розглядати як відступ від виразної позиції папи, зробленої в його листі до Патріярха Йосифа.

Дарія Кузик провела дбайливу аналізу листа московського патріярха Пімена до Папи Івана Павла ІІ у справі «Торжественного засудження т.зв. львівського «собору» в 1946 р.», що було зроблено нашими владиками на останньому Синоді наприкінці 1980 р. і відповідь на листа Папи Івана Павла II Піменові. При розгляді цих двох листів виявився дещо інший, відмінний напрям Ватикану, як він був виявлений на початку понтифікату папи його листом до Патріярха Йосифа у справі святкування тисячоліття хрещення Руси-України. На жаль, відповідь папи московському патріярхові була для нас болюча й багатомовна. Папа ні більше ні менше написав, що «засудження» нашими єпископами на Синоді, на якому цілий час був присутній папський представник у особі кард. В. Рубіна, не є важне і не має «офіційного характеру». Лист папи в жодному випадку не можна розглядати, як вияв доброти. В листі є одне, одиноке вставне речення, яке ніби є в користь нашої Церкви, але воно не має логічного пов’язання з цілістю речення і листа. Дехто на нього покликається і там, де кома, ставить крапку. Ось воно: «Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків, (в цьому місці багато ставить крапку замість коми, а дальше слідує) шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами». Отже вийшло наверх, як ця «непохитна позиція» Апостольського Престолу виглядає в дійсності. До речі, т. зв. львівський «собор» з 1946 року Папа Пій XII вже давно засудив, а наші владики на синоді тільки це поновно ствердили. Отже, що саме сказав Папа Іван Павло II?

Д-р Зиновій Ґіль проаналізував дві папські буллі, себто для коадьютора Мирослава Любачівського і митрополита Стефана Сулика. Відомо, що Владика Мирослав був вибраний на філядельфійського митрополита Східньою Конгрегацією, але на коадьютора для Блаженнішого Патріярха Йосифа нашими владиками на Надзвичайному Синоді, у березні 1980 р. Обидві буллі були образливі, а зокрема перша для коадьютора Мирослава. Звичайно, адресат такої буллі мав повне право її відіслати. Булля для коадьютора зводила Владику Мирослава до ролі інформатора, щоб не сказати сильніше — «донощика», а не для виконування душпастирських завдань. В буллі було пряме доручення пильнувати, щоб не було жодного надужиття у надбаннях Патріярха Йосифа, що викликало у той час широку дискусію у пресі.

В другій буллі не було найменшого натяку про те, що о. Стефан Сулик був вибраний кандидатом у терні трьох на філядельфійського митрополита на Синоді українських єпископів, але є підкреслено, що він є назначений якимсь прелатом від публічних справ. Це тільки підтверджує факти про трактування наших Синодів і нашої Церкви. Доповідач при цьому висунув низку інших цікавих історичного значення питань.

Д-р Роман Осінчук проаналізував права наших синодів у порівнянні з правами Національних Єпископських Конференцій Латинської Церкви. Правда, він спочатку зупинився над питанням, звідки прийшло, як поставало і розвивалось християнство. Які воно мало форми у той час і сьогодні. Під кінець вказав, чим являються наші теперішні синоди, що відбуваються за дозволом папи. Якщо взяти останній Синод, що відбувся при кінці 1980 p., з принятих ухвал на ньому одиноке «Торжественне засудження т.зв. львівського «собору» з 1946 р.» побачило денне світло, а всі інші залишились під ключем папи. Дивно! Отже, наші синоди не мають навіть таких прав, як Національні Єпископські Конференції, які на свої зібрання і затвердження програми не потребують дозволу папи. Фактичне відбуття наших синодів за дозволом папи не є ні жодною ласкою, ні жодним досягненням для нашої Церкви.

Рома Гайда говорила про голосний лист префекта Священної Конґреґації для Східніх Церков кард. Владислава Рубіна. Вона побіжно згадала, що такий лист був написаний Рубіном і що на нього відповів Патріярх Йосиф, але більше присвятила уваги фактові, що лист Рубіна не був призначений для публікації, що всі владики цього додержались за винятком єп. А. Горняка, який опублікував у своєму офіціозі «Церковні Вісті» — Велика Брітанія. При цьому Рома Гайда навела всі поступування екзарха Горняка та його конфлікт з мирянами. В її аналізі лист В. Рубіна був марґінесовим, але найбільшим злом було те, що цього листа А. Горняк опублікував.

Ведучий панелем давав додаткові питання, крім цього ставили питання учасники, на які панелісти Давали відповіді. У підсумках М. Галів вказав, що порушені питання і їх аналізи дали незаперечні висновки, які, на жаль, ніяк не співпадали з твердженнями, що Папа Іван Павло II так багато зробив для нашої Церкви. Ми повинні і це мати на увазі і не захоплюватись тим, що хтось до нас промовив і сказав кілька гарних слів та ще до цього по-українськи. Ми не просимо й не вимагаємо жодної ласки, але хочемо рівного і належного трактування нашої Церкви. Під час панелю в Нью-Йорку був прочитаний лист до Папи Івана Павла II у справі листа кард. В. Рубіна, який учасники підписали.

М. Г.

В неділю, 12, жовтня 1980 p., у Філядельфії, у Філії Українського Католицького Університету (УКУ), у пополудневих годинах відбулось пленарне засідання крайової управи Українського Патріярхального Т-ва у якому взяли участь крім членів управи також голови і секретарі відділів. Голова д-р Богдан Лончина відкрив наради і привітав всіх учасників пленарного засідання. Окремо привітав голову Комісії Патріяршого Фонду д-ра Романа Осінчука і заступника голови Товариства Св. Софія д-р Роману Навроцьку.

У підсумках праці за останній період спершу звітував голова Б. Лончина, який розказав про авдієнцію у Папи Івана Павла II та висловив свої вражіння. Він підкреслив, що їх авдієнція відбулась в час, коли звичайно авдієнцій не уділяється. Авдієнція тривала чотирнадцять хвилин і була безпосередня і дружня. Після цього д-р Василь Маркусь розказав про свою поїздку до Риму і авдієнцію у кардинала Владислава Рубіна на якій також був голова УПСО проф. Петро Зелений. Крім авдієнції в префекта Східньої Конґреґації вони також мали розмову з митроп. Максимом Германюком, який в той час був у Римі. Зміст і подробиці цих розмов друкуємо на іншому місці.

В дальшому звітував за редакцію журнала Патріярхат Микола Галів, який відмітив, які існують труднощі. Про адміністраційний діл звітував д-р Володимир Пушкар. Відмічено, що відділи замало присвячують уваги кольпортажі журнала. Хоч приходиться платити більше за склад і друк журнала, але ми покищо не піднесли ціни. Журнал є дефіцитний, якщо б не скромний пресовий фонд, то незалежно від того що всі вкладають дармову працю, журнал не міг би появлятись. Тому, що фінансовий референт інж. Микола Кунинський був неприсутній, то він подав касове зіставлення на письмі. Після цього відбулась жвава дискусія.

Під час засідання вирішено кооптувати нового члена управи для ведення інформаційної праці. Вирішено, що цією справою займеться сам голова. Також вирішено, щоби на початку квітня 1981 року відбути черговий крайовий з’їзд у Бофалло. З огляду на час і деякі труднощі у підборі осіб до статутової і номінаційної комісії, вирішено, щоби ці справи вирішила управа на свойому президіяльному засіданні у Дітройті.

Також був зачитаний лист від проф. Петра Зеленого — голови УПСО у справі святкувань 90-річчя Патріярха Йосифа. Звичайно, 90 років сповниться нашому Патріярхові Йосифові 1982 р. в місяці лютім. Підкреслено, що місяць лютий не є вигідний на такі святкування тому впала пропозиція, щоби робити напередодні, себто у місяці вересні 1981 р. Святкування мали б відбутись у Римі з відповідною програмою. На засіданні цю пропозицію одобрено і вже від тепер управа закликає приготовлятись до святкувань у Римі. Треба робити старання, щоби миряни були заступлені і ще раз склали Патріярхові Йосифові безпосередній доземний поклін.

Д-р Роман Осінчук, як голова Комітету Патріяршого Фонду подякував, що його запрошено на засідання крайової управи і з рамені Патріяршого Фонду розказав, як проходить праця на цьому відтинку. Він підкреслив, що відбулись річні наради Комісії Патріяршого Фонду. На сьогодні вже зібрано на Патріярший Фонд пів мільнойна долярів, які є вльоковані у банку, на догідних процентах. У фінансових маніпуляціях комісія радиться фінансових експертів. Р. Осінчук підкреслив, що нам всім треба дальше наполегливо працювати, щоби наш Патріярший Фонд був більше успішний, бо на те, що створив Патріярх Йосиф, щоби це все вдержати, не тільки вдержати але й розвивати потрібно більше грошей. Ми повинні доложити всіх старань, щоби кинене здорове зерно Патріярхом Йосифом принесло обильні плоди. Після закінчення засідання господарі УКУ гостили учасників вечерею.

Заходами Літературно-мистецького Клюбу в Нью Йорку, 28 грудня 1979 р. відбувся вечір присвячений світлій пам’яті Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького у35-річчя з дня його смерти. У вечорі взяли участь: ред Василь Качмар, який, як заповів керуючий вечером Степан Крижанівський був ініціятором цього вечора, ред. Ольга Кузьмович, д-р Василь Ленцик і д-р Роман Осінчук, як також над-програмово мав слово маестро Михайло Мороз.

Проф. Василь Ленцик подав загальну сильветку великого Митрополита Андрея, підкреслюючи його біографічні дані, національне й релігійне формування і посвяту до священичого стану, а згодом до чернечого життя. Митрополит Андрей Шептицький виявився одним з непересічних особистостей не тільки на українському церковному горизонті, але в загальному і на українському національному ґрунті. Слуга Божий Андрей мав велике зрозуміння до багатьох проблем українсько-культурного і громадсько-політичного життя. Митрополит відчував і знав, що на потребу для українського народу в цілому. І фактично Свято-юрська гора в найчорніші дні нашого поневолення була вогнищем нашого церковного і національного розвитку. Доповідач підкреслив надзвичайно позитивні властивості нашого Митрополита Андрея.

Д-р Роман Осінчук у свойому виступі зупинився над епізодами особистої зустрічі з Митрополитом Андреєм, як лікар. Зокрема зупинився над періодом, коли Митрополит Андрей запросив д-ра Романа Осінчука бути його особистим лікарем. Роман Осінчук, підкреслив, що це була для нього велика честь, а заразом і турбота, чи йому вдасться вив’язатись з нелегкого завдання. Р. Осінчук підкреслив, що Митрополит Андрей хворів на тяжкий і трудний до лікування артрит, який був причиною його паралічу. При цьому Р. Осінчук підкреслив, що Митрополит Андрей, з одної сторони був справді маєстатичною індивідуальністю, так у фізичному, як і духовному значенні, іншими словами справжній велетень духа, а з другої все виявляв велику скромність і простоту. Описав, як виглядала кімната Митрополита. В ній не було жодних люксусів, на які він міг собі все позволити. В кімнаті було велике дерев’яне ліжко вистелене соломою і покрите простиралом, великий стіл, крісло на колісцятах і престіл при якому Митрополит відправляв Службу Божу. За ввесь час лікування ніколи не чув нарікання ні стогону підкреслив Р. Осінчук. Його терпеливість була подивугідна, це був справді святець.

Мґр. Ольга Кузьмович у сконденсованій формі представила відношення Митрополита Андрея до виховання молоді в загальному, а пластової зокрема. Вона свої підмічення робила на основі простудійованого і прочитаного. При цьому вона прочитала добірні уривки й фрагменти з спогадів про Митрополита Андрея в яких найбільш сутньо було наголошено й підкреслено відношення Митрополита Андрея до пластової молоді та її виховання. Митрополит не тільки схвалював виховну працю Пласту, але сам відвідував пластові таборування в Карпатах і підтримував Пласт матеріяльно й морально. Митрополит належав до тих рідкісних осіб у нашому церковному житті, що знав ієрархію вартостей суспільно-культурного і громадсько-політичного життя.

Маестро Михайло Мороз говорив про Митрополита Андрея не тільки, як неперевершеного мецената українського образотворчого мистецтва і в загальному мистецтва, але також, як доброго знатока малярства. Підкреслив велике зрозуміння Митрополита Андрея до росту й розвитку українського мистецтва. Митрополит уділяв здібним студентам стипендії на студії малярства й музики поза кордонами тодішньої Польщі. (Про цю ділянку зацікавлення Митрополита Андрея, ще живучі особи, які завдяки Слуги Божого студіювали повинні видати окрему монографію (зауваження дописувача) Мороз говорив з чуттям і серцем.

Ред. Василь Качмар в свойому сенсовному і змістовому виступі в основному зупинився над останніми днями життя Слуги Божого Андрея, його смерти й похоронів. Він підкреслив, що тут, на чужині від довшого часу були поширені різні вістки в деяких пресових органах не точні й неправдиві про смерть Митрополита Андрея, що мовляв він не помер природньою смертю, що його більшовики отруїли. Що Митрополит Андрей не помер у своїй митрополичій палаті, але в хаті польського архиєпископа. Ні одне ні друге не відповідає правді, бо Митрополит Андрей помер природньою смертю у своїй митрополичій палаті. На це є безпосередні свідки, які були в останні хвилини його життя. Одним з них був брат Митрополита. Так само були поширені вістки що мовляв у похороні брав участь сам Хрущов, що мовляв були також представники Російської Православної Церкви. Все це вигадки, які не мають жадного обоснування. В. Качмар цю ситуацію в аналітичний спосіб вияснив і вказав скільки невірности і неправди поширилось. В цілому вечір, хоч затягнувся досить довго був цікавий своїм змістом, а зокрема джерельними даними, які подавали доповідачі.