Демократія, як казав Вінстон Черчілль, є найгіршою формою врядування, якщо не враховувати всіх інших. Його слова є важливими для розуміння того, що демократія сама собою не є цінністю. Однак досвід показує, що завдяки їй значно простіше гарантувати збереження матеріальних і нематеріальних цінностей. Демократія – лише спосіб досягнення блага, спосіб урядування, метою якого є щонайкраща організація суспільного життя, в якому щонайкраще розвивається особа.
Кожне суспільство, як і кожна людина, прагне успіху. Його можна міряти по-різному, але зазвичай успішними вважають ті суспільства, в яких дотриманий здоровий баланс між індивідуальною свободою та безпекою, між рівністю та справедливістю. Також успішні суспільства вирізняються достатньо високим рівнем економічного добробуту. Визначити й відділити успішні суспільства від неуспішних доволі складно, але значно простіше, аніж з’ясувати причини самого успіху. Про це є дуже багато наукових досліджень, та часто їхні автори доходять до різних висновків. Ніл Фергюсон у своїй праці «Цивілізація. Як Захід став успішним» говорить про шість застосунків, які зробили можливим панування західної цивілізації у світі: конкуренція, наука, власність, медицина, споживання, праця. Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон розповідають про вирішальну роль екстрактивних (закритих) та інклюзивних (відкритих) політичних, а також економічних інституцій, які, на їхній погляд, виникають і розвиваються унаслідок впливу досить випадкових чинників. Ці популярні нині в Україні дослідження правдоподібно описують механіку побудови успішних суспільств, але так і не відповідають на питання про причини успіху.
Релігія в основах культури
Сьогодні найбільш успішними є суспільства західної цивілізації, а також ті, що активно копіювали й адаптували західні моделі розвитку: Японія, Південна Корея, Сінгапур. То чому Захід став успішним? Чому рівень демократії, індивідуальних свобод, розвитку правової держави і суспільного добробуту західних суспільств є на порядок вищим, аніж у решті світу? Звісно, на це вплинуло багато чинників. Важливими є географія, клімат чи інші часто дійсно випадкові чинники. Але дуже нерозумно і хибно відкидати ключовий ініціювальний вплив культури, в глибинних основах якої, як правило, завжди є релігія. Через значний ідеологічний вплив мультикультуралізму та неомарксизму на сучасний науковий і суспільно-політичний дискурс вважається правилом поганого тону чи навіть помилкою акцентувати на впливі культури, а тим більше релігії на суспільний розвиток країн чи спільнот. Але це радше невігластво, яке на догоду певним ідеологічним переконанням закриває очі на очевидні речі.
Християнство є основою західної цивілізації. І хоча сьогодні ми є свідками процесу секуляризації та дехристиянізації Заходу, коли щораз більша кількість населення переймає нерелігійні, а інколи навіть антирелігійні постмодерністські та постсекулярні цінності, очевидним є те, що основні західні цінності були сформовані у час, коли вплив християнського світогляду на порядок денний західного світу був визначальним. І не важливо, чи ми говоримо про толерантність, підзвітне врядування, індивідуальну свободу, верховенство права, чи про недоторканність приватної власності. Всі ці цінності народилися і визріли в християнському середовищі. Дійсно, християнська Європа чи християнські Сполучені Штати не були досконалі. Так, там були війни і кровопролиття, там були переслідування за віру, була інквізиція та інші негативні явища. Але це не змінює очевидного факту, що саме християнський Захід зумів збудувати ефективні демократичні інститути, і саме християнські держави Заходу створили передумови для економічного процвітання своїх громадян. Всі інші суспільства рано чи пізно і більшою чи меншою мірою почали переймати досвід Заходу. Західні цінності є основою світового порядку і сучасних міжнародних відносин.
У більшості випадків має місце позитивна кореляція між демократичним політичним режимом і економічним добробутом. Що демократичнішими є державні інститути та процеси, то більший добробут населення. Говорячи про розвиток демократії в Європі та США, зазвичай згадують античні Грецію та Рим, але часто забувають про потужний вплив християнства. І хоча християнське віровчення прямо не говорить про перевагу демократичного урядування, можна назвати низку його положень, які в підсумку роблять вибір християн на користь демократичного правління очевидним.
Біблійні передумови демократії
Інституційне відділення Церкви від держави. Цей принцип, квінтесенцією якого є слова Ісуса Христа «віддайте кесареві, що кесареве, а Богові – що Боже», є унікальною позицією релігії щодо відносин зі світською владою. Такого ми не знайдемо в жодній іншій світовій релігії. І хоча Біблія закликає до активного залучення християн у суспільні справи, вона проводить чітку межу незалежності Церкви та державних інституцій. Простір особистої віри, стосунків людини з Богом і функціонування Церкви не можуть бути предметом державного регулювання. Натомість Церква не може використовувати державні інституції задля поширення віри й утвердження свого авторитету. І хоча цей принцип через різні причини та обставини не раз порушувала сама Церква, його часта артикуляція відіграла неабияку роль у становленні ліберальної демократії. Мовиться про те, що існує певний приватний і особистий простір людини, на який держава не має права посягати. Вперше цей принцип конституйовано першою поправкою до Конституції США, згідно з якою «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду». Як бачимо, тут право релігійної свободи пов’язане з правом на свободу слова, совісті, мирних зібрань і поширення інформації та поглядів. Згодом подібні положення з’явилися в конституціях інших держав Заходу. Те, що не могло природно визріти в мусульманських країнах чи, скажімо, в Китаї, дало плоди в західному християнському світі.
Також на принципі відділення утвердилася концепція громадянського суспільства – суспільства, яке функціонує на засадах самоорганізації та взаємодопомоги. Локальні релігійні спільноти були фактично першими дієвими інститутами такої самоорганізації. На тлі цього визріває ідея обмеженої держави, метою якої є не тотальний контроль над людиною і суспільством, а лише делеговане управління в тих сферах, де самоорганізація неможлива чи недостатньо ефективна. В протестантській англосаксонській культурі це було виражене через постулат лібералізму про «державу як нічного сторожа», а в континентальній католицькій – через принцип субсидіарності. В обох випадках мовиться про первинну функцію суспільства до самоорганізації та допоміжну роль держави.
Свобода особистості. Християнство є однією з небагатьох релігій, яка передбачає і толерує свободу вибору людини. Знову ж таки впродовж історії ми могли неодноразово бачити порушення цього принципу, але часткове погане застосування принципу не скасовує його. Біблійна істина про «спасіння через віру», а не формальну приналежність до Церкви дала міцний поштовх віротерпимості та повазі до поглядів незгодних. З точки зору Біблії християнином неможливо стати насильно і всупереч власній волі. Це дало поштовх розвитку полеміки, мистецтву аргументації, проповідям і, зрештою, сучасній науці. Християнство на відміну від інших релігій відкрите до дискусії. Вважаючи істину непохитною та незмінною, воно досить гнучке в способах її донесення. Завдяки науці Церква намагалася донести істину про Бога в цілком раціональний спосіб, спонукаючи цим розвиток природничих і гуманітарних наук. Маючи чітку позицію щодо істини, християнство володіє великим ступенем поваги до тих, що мають інші погляди. Звідси походить інший християнський принцип – фундаментальної цінності людини незалежно від її соціального статусу, статі, кольору шкіри чи поглядів. Людина цінна сама собою як творіння Боже, створене на Його образ і подобу. Незахідні суспільства віддають перевагу спільноті над людиною, натомість західні християнські суспільства утвердили принцип прав людини, який має очевидне християнське походження.
У світлі сказаного слід згадати і про релігійні конфлікти, бо розвиток християнства супроводжувався значними протистояннями. Поділ на східне і західне християнство, а згодом Реформація і Контрреформація, стали важливими віхами в історії. Відсуваючи вбік богословські аспекти цих поділів і конфліктів, варто відзначити їхній вплив на суспільні трансформації, зокрема на розвиток демократії. Поділ на східне і західне християнство призвів до двох різних моделей взаємовідносин Церкви і держави. Якщо в Західній Європі Церква мала значно більший авторитет, а разом із тим незалежність від світської влади, то в Східній Європі через насамперед постійну загрозу з боку нехристиянських народів Церква була змушена шукати захисту й підтримки, що робило її залежною від світської влади. Західна модель конкурентних відносин Церкви і держави виявилася сприятливішою для розвитку демократії, аніж східна. Також події Реформації та Контрреформації хоч і породили кровопролитні релігійні війни, в підсумку сприяли пошуку консенсусної моделі демократії з повагою до поглядів різних віросповідань. Толерантність як необхідний атрибут сучасної демократії бере початок саме в релігійному консенсусі того часу, коли кожен отримував право вільно сповідувати і проповідувати свою релігію. Християнство також сприяло розвитку принципу верховенства права як первинної рівності всіх людей перед Богом та підпорядкування Його заповідям.
Сучасна західна цивілізація та західні цінності мають пряме походження в християнській вірі, традиції і міжконфесійній комунікації. Тому сучасне намагання певних політичних та інтелектуальних кіл заперечити цей вплив, деконструювати людину і суспільство може мати низку загроз, у тому числі руйнування принципів ліберальної демократії, чільне місце серед яких займає право особи на свободу думки, слова і совісті.
Вплив християнства на розвиток демократії в Україні
Історично Україна завжди була частиною західноєвропейського простору. Наші землі також відчули вплив римського права, грецької раціональності та основних богословських і міжконфесійних дискусій в межах християнства. Але сила цього впливу була значно менша, аніж в інших частинах Європи. З другого боку на нас вплинуло й дещо інше – східний деспотизм і гидотний комунізм.
На Заході демократія визріла в природний спосіб, еволюційним шляхом. Натомість в Україні вона запозичена. Пасткою, в яку ми часто потрапляємо, є плагіат демократії. Ми схожі на студента, який приносить викладачеві доволі добротний есей, але в розмові не може його пояснити, адже він його не писав. Ми чули і бачили, що демократія добре працює в наших західних сусідів, але на рівні суспільної свідомості не можемо добре її зрозуміти, пояснити, а тим більше застосувати. Так, за майже 30 років ми досягли доволі значних результатів у побудові демократії. Ми навчилися електоральної демократії, а саме проводити вибори. Формально чесні, але якщо глянути в корінь, то часто несправедливі, бо конкуренція досить часто є формальною, а не реальною. Також ми навчилися творити бутафорні демократичні інституції, які виглядають пристойно, але зазвичай не працюють.
Причина цього криється значною мірою в нашій історії, де найпершим завданням було національне виживання, збереження ідентичності, мови і культури. В умовах постійної зовнішньої загрози тема розбудови ефективних і підзвітних державних інституцій та активного громадянського суспільства відходила на другий план. Однак сьогодні ми живемо в глобалізованому світі, де переваги комфортного життя і справедливості починають переважати національну ідентифікацію. Добре це чи погано – предмет окремої розмови, але навряд чи нам вдасться уникнути впливу світових тенденцій. У майбутньому розвиватимуться тільки ті держави, які зможуть створити для своїх громадян достатні умови для економічної, громадянської та політичної самореалізації. Тому, окрім геополітичних загроз, породжених російською агресією, нині для України надзвичайно важливо розвивати підзвітне і демократичне урядування. І тут потрібно не просто копіювати західні моделі, а насамперед розуміти, що свого часу стало драйвером демократизації Заходу.
Як християнство сприяло розвитку демократичних інституцій в Європі та США, так воно може зробити це і в Україні. Для цього є кілька передумов.
По-перше, поступовий вихід українського православ’я з-під російського впливу змусить його рано чи пізно розвинути свою власну візію соціальної доктрини з акцентом на громадянську активність, а не лояльність до правлячої верхівки. Політична система України більшою мірою децентралізована, аніж у Росії, отже, спокуса зрощення церковної єрархії з політичними елітами, що загалом є характерним для православ’я, може бути суттєво зменшена.
По-друге, в Україні великий регіональний, а останнім часом і національний вплив має УГКЦ, яка значною мірою стала ретранслятором західного релігійного і суспільного дискурсу на українських теренах. Відігравши важливу роль у захисті та збереженні національної ідентичності українців, УГКЦ сьогодні може виступити локомотивом розбудови громадянського суспільства з акцентом на його політичну і соціальну відповідальність. Подібною є роль не такої чисельної, але доволі активної Римо-Католицької Церкви в Україні, яка має численні контакти із західним католицьким світом.
По-третє, в Україні існує значна кількість протестантських спільнот, переважно євангельського напрямку, що загалом не є характерним для Центрально-Східної Європи. Українські протестанти хоч і нечисленна, та доволі активна частина суспільства з високим ступенем соціального впливу і самоорганізації.
Важливою ознакою сучасного українського ландшафту є міжрелігійний діалог і міжрелігійна конкуренція, яка чимось нагадує американську модель. З одного боку, ми є свідками доволі значної конкуренції релігійних спільнот у формі євангелізаційних кампаній, які, однак, не призводять до суттєвих релігійних конфліктів. Це має позитивний ефект, адже конкуренція таки сприяє кращим практикам, які дозволяють церквам залишатися живими і привабливими інституціями. З другого боку – поліконфесійність сприяє формальній і неформальній співпраці церков у відстоюванні загальнохристиянського інтересу, коли мовиться про свободу слова і віросповідання чи захист традиційних сімейних цінностей. Іншими словами, поліконфесійність українського суспільства сприяє різноманітності й толерантності поглядів та здатності ефективно співпрацювати, що дуже важливо для процесу демократизації.
Сучасний Захід переживає кризу демократії. Можна припустити, що це відбувається через секуляризацію. Таке досягнення західної цивілізації і засаднича основа демократії, як свобода слова, часто приносять у жертву сучасному принципу недискримінації, а закони про мову ненависті є нічим іншим, як замаскованим проявом цензури.
Україна ж переживає процес переходу від тоталітаризму до демократії. Ми добре пам’ятаємо, як на догоду ідеям про світле майбутнє, де всі будуть рівні, здійснювали криваві репресії проти неугодних. Для побудови вільного суспільства і ефективних державних інституцій Україні потрібна не так допомога Заходу, як міцний фундамент у формі культурного, в тому числі й християнського наративу. Як свого часу західне християнство сприяло розвитку демократії у Європі та США, так само сьогодні християнство в Україні може відіграти подібну роль. Церква не може бути осторонь суспільних і політичних дискусій. Намагання вивести Церкву за межі політичного дискурсу і радикально відділити її від держави є хибним підходом. Так, Церква і держава мають бути розділені інституційно. Але на рівні політичного процесу (politics) і впровадження політики (policy) відділення Церкви (християнської позиції) від держави є нічим іншим, як намаганням виключити певні погляди з порядку денного. Пріоритетом для суспільної активності різних церков в Україні має бути освіта (від дошкільної до вищої), соціальна відповідальність за долю громади і виховання моральних аспектів провадження бізнесу. Саме ці речі, зрештою, формують відповідальних громадян і зріле громадянське суспільство.
д-р Петро Байковський, доцент кафедри політичних наук УКУ