Д-р Осип Кравченюк

(У 115-річчя його народин)

Восени цього року минає 80 літ від арештування і заслання Митрополита Андрея Шептицького росіянами. З цими подіями є тісно пов’язана особа о. д-ра Йосифа Боцяна, вірного послідовника Слуги Божого Андрея. Тому що в наших наукових, церковних і громадських колах про нього майже не згадується, завданням цієї статті є накреслити кількома штрихами сильветку цього незаслужено призабутого богослова й духовника-громадянина.

Йосиф Боцян народився 10 березня 1879 р. в Бузьку в родині незаможного міщанина, сина коваля. Оповідання діда про давні події на наших землях і про потребу праці й жертви, релігійна атмосфера в домі батьків, а зокрема побожна мати — все це мало немалий вплив на талановитого юнака, збуджувало в нього бажання набути знання і посвятитися служінню Українській Католицькій Церкві й через неї своєму народові. Після закінчення з відзначенням гімназії у Золочеві він почав 1897 р. студіювати богословію у Львові. Слабкого здоров’я і внаслідок недостач життєвих засобів, він уже на другому році захворів на легені, мав вибух крови і мусів на цілий рік перервати навчання. Видужавши, він повернувся в семінарію, був учасником сецесії українських студентів з Львівського університету, навчався короткий час у Відні, а по закінченні богословських студій у Львові виїхав на дальшу науку за кордон і отримав науковий ступінь доктора богословії.

В Галичині він працював спочатку сотрудником у Любині Великім, а після виїзду ректора, о. Йосифа Жука, на становище пароха церкви св. Варвари у Відні, його іменовано ректором Духовної Семінарії у Львові, і на цьому пості він залишився до вибуху Першої світової війни. Із вступленням російських військ у Львів 3 вересня 1914 р. та на вимогу окупаційних властей о. Боцян зголосився бути одним із чотирьох українських закладників (іншими були д-р Стефан Федак, Михайло Заячківський і д-р Юліян Гірняк). Кілька днів пізніше, коли Митрополита Шептицького повідомили, що він арештований та що його вивезуть зі Львова, йому дозволили взяти з собою його сповідника, о. Боцяна, брата Йосифа Ґродського й одного слугу. Вже тоді Митрополит задумував утворити тайну єпархію для поборювання шкідливих нашій Церкві розпорядків царського уряду, для висвячування нових священиків і для опіки над вірниками. Тому він узяв з собою два омофори, один для себе, другий для о. Боцяна. У Києві, в готелі «Континенталь» Митрополит сказав йому: «Готовіться, я Вас висвячу на єпископа, бо мене повезуть дальше». Це і сталося під час тихої Служби Божої 23 вересня 1914 року. Отець Боцян отримав замість жезла палицю Митрополита з вирізьбленими ним ножиком датою (на ручці) й нижче з ініціялами «А.Ш.» з одного боку й «Й.Б.» з другого. Як показалося пізніше, цей символічний жезл довелося єп. Боцянові двигати понад десять років.

Коли Митрополита вивезли з Києва до Нижнього Новгороду, а звідтіль до Курська, єп. Боцян вернувся з братом Гродським до Львова і відразу почав старання про дозвіл відвідати його. Про ці старання писав Георгій О. Бобринський, генерал-губернатор Галичини, головнокомандуючому Львова Н. І. Іванову, мовляв, Боцян хоче завезти Митрополитові гроші й залишитися з ним у ролі духовника. Іванов погодився на висилку грошей, але одночасно вимагав зібрання свідчень про особу апліканта. Коли це сталося, він доніс Бобринському, що Боцян був ректором Духовної Семінарії, вів її в українському дусі та є близькою і довіреною особою Митрополита. На цій підставі йому відмовили дозволу на поїздку до Курська. Щойно на його друге прохання йому дозволили їхати туди під умовою, що при його зустрічі з Митрополитом буде присутнім російський жандарм та що Митрополит не буде сповідатися. Таким чином єп. Боцян зустрівся з Митрополитом у Курську на Різдво 1915 p., привіз йому книжки і по розмові в присутності жандарма вернувся до Львова. І цим разом він робив старання відвідати царського в’язня, але в червні 1915 р. його арештували, мовляв, він докучає урядові своїми проханнями, і вивезли до Мінусінська у Красноярському краї, а брата Ґродського до міста Красноярська, де вони обидва перебували до 1917 року. Тоді вони приїхали до Петрограду, де перебував після свого звільнення Митрополит Шептицький. Приготовляючись до виїзду з російської столиці, Митрополит вимагав від урядових чинників, щоб йому дозволили їхати додому разом з людьми, з якими його вивезли зі Львова, значить з єп. Боцяном, братом Й. Гродським і Іринеєм Готрою, який прийшов на місце бувшого слуги. По деяких труднощах з отриманням паспортів вони виїхали 6 липня 1917 р. з Петрограду до Стокгольму й задержалися там до 18 липня. У містечку Сассніц на острові Рюген Митрополит попрощався з своїми супутниками, які поїхали через Берлін до Відня, а сам з Готрою вибрався в дорогу до Гамбургу і по десятиденній задержці до Швайцарії.

Приїхавши до Відня, єп. Боцян дав газеті «Райхпост» інтерв’ю про структуру Греко-католицької Церкви і увійшов до верифікаційної комісії, що її створив Митрополит Шептицький 30 серпня 1917 р. для ідентифікації мощів св. Йосафата.

І вересня він був з Митрополитом у таборі в Ґмінді, а шість днів пізніше взяв участь у вечері в готелі «Імперіял», на яку Митрополит запросив усіх наших священиків, які перебували тоді у Відні. Там Митрополит поінформував їх про висліди праці згаданої верифікаційної комісії, яка безсумнівно підтвердила автентичність мощів св . Йосафата, і подав до загального відома вістку про висвячення ним о. Боцяна на луцького єпископа, підкреслюючи, що його чекає тяжка праця на Холмщині й Волині. Вістку про висвячення прийняли священики і ціле українське громадянство з одушевленням, бо знали добре його просвітню діяльність з-перед 1914 року. Сам єп. Боцян промовляв під час вечері, заявляючи, що він не боїться тяжкої праці і є готовий помогти розбудити вогонь, який спалахнув у душі українського народу. «Йому, українському народові, — сказав він, — потрібно демократизму, ідейности, єдности і добре запрограмованої праці» — і як приклад дійсного демократа назвав Митрополита Шептицького. 9 вересня 1917 р. він узяв участь у Богослуженні в честь св. Йосафата.

Після повороту до Львова єп. Боцян був учасником численних вітань Митрополита українським громадянством, а в залі Музичного Інституту ім. М. Лисенка дав для гімназійної молоді виклад про перебування Митрополита на засланні. Коли пролунали звуки тріюмфального повороту Митрополита Шептицького до Львова, єп. Боцян почав призначену йому працю луцького єпископа. Було відомо, що українське населення Холмщини і Підляшшя не забуло свого греко-католицького обряду, скасованого царським урядом 1875 p., і кілька разів давніше старалося отримати своїх священиків з Галичини, бо не хотіло спілкуватися з православними попами з Румунії, що їх висилав туди австрійський уряд. Тому вже восени 1917 р. єп. Боцян побував у Люблині, щоб отримати там дозволення хоч кільком українським священикам відправляти Богослуження на Холмщині й Підляшші. Польська влада відмовила його проханню, а в 1918 р. зігнорувала його протести й прохання з приводу насильного забрання великої бібліотеки оо. Василіян у Холмі, одну частину якої завезено до Люблина, другу до Варшави. Це було частиною намагань польської цивільної і церковної влади не допустити єп. Боцяна до Луцька. Всі перипетії цієї боротьби дотепер не з’ясовані і залишаються цікавою темою для майбутніх істориків. В результаті безуспішних заходів єп. Боцяна сприяти відновленню Греко-католицької Церкви на Холмщині й Підляшші він працював у Львові чи в Підбірцях, без уваги на те, що 24 липня 1921 р. Папа потвердив його номінацію на луцького єпископа. У ватиканських колах перемогли сильні польські впливи; завдяки їм дійшло до конкордату, яким діяльність Греко-католицької Церкви обмежено до території Галичини. Єп. Боцяна ніколи не допустили до Луцька, й тоді Митрополит Шептицький іменував його в 1925 р. львівським єпископом-помічником, пізніше архипресвітером львівської капітули.

В міжчасі єп. Боцян, не зважаючи на підірване засланням здоров’я, не переставав працювати там, де цього вимагали інтереси нашої Церкви і народу. Влітку 1922 р. він виїхав за кордон, щоб відвідати українську військову й політичну еміграцію у Чехо-Словаччині й Австрії. З цієї поїздки збереглася пам’ятна його промова — проповідь до інтернованих у Йозефові Українських Січових Стрільців 15 серпня 1922 року. Наскільки висловлені в ній думки актуальні також сьогодні, її варто б передрукувати в цілості. Тут обмежимося короткими коментарями і цитатами. Єп. Боцян вказав на несприятливі відносини в Галичині й висловив своє переконання, що «ніщо не в силі погасити наше стихійне бажання до волі, з яким ми прийшли на цей світ, наше непохитне пересвідчення, що ми маємо також право до життя, як і інші народи, і що за нами сила і правда святая». «Саме тому, — продовжував він, — Воскресне Україна! Власним життям заживе у власній державі український нарід. Так мусить бути, бо інакше не буде кінця безладдю». Але нам самим треба працювати, бо «надії на чужу, хоч би і щиру поміч, нема». Єп. Боцян згадав також незавидний стан українського шкільництва в Галичині, яке опинилося в руках ворожих чужих інспекторів і вчителів, переслідування греко-католицького обряду, безчещення наших церков (у Судовій Вишні і Зимній Воді), можливість розв’язання львівської Духовної Семінарії, бо навіть «сам начальник держави посмів сказати у Кракові на вічу прилюдно неправду на те, щоб здискредитувати нас перед світом, а наших братів на Холмщині й Підляшші упередити, аби не верталися на греко-католицьку віру, на те, щоби здержати тамошніх священиків і ієрархів, які хотять пригортатися до нашої Церкви і народу». Єп. Боцян закликав слухачів полюбити працю і поглиблювати знання, бо про волю народу рішає не тільки матеріяльна сила, але ще більше сила ума. «Просвіта й культурне зрівняння з заграницею прискорить світлий день нашої волі». Поза межами Галичини він був останній раз, коли єпископ Пінська запросив його відслужити св. Літургію для тамтешніх українців, знаючи їхню тугу за своїм обрядом. Далека подорож зовсім підірвала його слабке здоров’я, і тиждень після неї він помер 21 листопада 1926 року.

Єп. Боцян був добрим організатором української богословської науки й визначним богословом-науковцем, спеціялістом по історії Української Церкви і східніх обрядів. Як ректор львівської Духовної Семінарії він заснував «Просвітній Кружок Українських Богословів», вимагав від питомців доброго ознайомлення з просвітньою і економічною роботою по читальнях і сам розвинув жваву діяльність серед населення Львівського й суміжних повітів. Він був співредактором журнала «Католицький Всхід», який виходив у 1904-1907 pp. заходами товариства «Власна Поміч Богословів» у Львові, та журналів «Нива» і «Богословія» і поміщував у них статті по історії Греко-католицької Церкви. Він був автором розвідки про знайдений ним портрет батька Тараса Шевченка, друкованої в каталозі шевченківської виставки у Львові 1920 p., життєпису о. Дольницького, розвідки про літературну творчість Йосафата Кунцевича та літературного огляду 60 пастирських листів Митрополита Шептицького (Богословія, кн. 1-2, 1926, стор. 94-149). Його перу належать переклад «Наслідування Христа» Томи Кемпійского й латинськомовна праця «De modificationibus in textu slavico Liturgiae Sancti loannis Chrysostomi apud Ruthenes subintroductis.»

Працював також над перекладом українською мовою св. Письма. Він брав активну участь у другому унійному з’їзді у Велеграді (31 липня — З серпня 1909 р.) і виголосив там доповідь «Яким чином вивчення літургіки може сприяти усуненню перешкод для зближення Церков». На подібну тему він промовляв у рамках Секції для історії і археології св. Евхаристії під час 23-го Евхаристійного Конгресу у Відні 11 вересня 1912 року. Ось кілька думок з цієї промови, як їх подала газета «Діло» від 13 вересня 1912 року.

Від Четвертого Світового Евхаристійного Конгресу 1893 р. в Єрусалимі безпереривно обговорювалось питання про повну злуку розділених Церков. Католицька Церква завжди була зацікавлена різними обрядами, але при цьому зверталося більше уваги на відмінні прикмети, чим на подібні й однакові. Перша св. Літургія була спільним Богослуженням і відзначалася найбільшою простотою. Старо-християнська Служба Божа складалася лише з благословення, молитви, освячення хліба й вина, ламання хліба, розділювання св. Причастя вірникам і подяки. Пізніше нові молитви, символи й церемонії увійшли у св. Літургію. В ІV столітті приходить вхід у формі псальма, співаного,під час приходу єпископа до престола. У грецькій Церкві знаходимо замість цього три антифони і т. зв. «малий вхід» з Євангелієм. Цей малий вхід знаходиться ще на початку Служби Божої і носить назву «Літанія». Це є одна із найстарших форм християнської молитви і перша форма великих молитов, якими починається грецька Служба Божа. В римській Службі Божій є згадка про ті молитви у «Киріє елейзон». Після Літанії священик збирав т. зв, «колекту». Після молитов, орацій слідували різні читання, обмежені тепер у латинників і греків до св. Євангелія. Євангеліє читав диякон з спеціяльними торжественними церемоніями. Опісля слідувало пояснення співаного тексту св. Євангелія, як це ще тепер робиться у проповідях. «Вірую» було у латинників уже в У столітті, а греки включили його у Службу Божу у VІ столітті. Першою чинністю евхаристійної властивої Служби Божої є дари. В давній церкві, коли кожний християнин при інших дарах складав хліб і вино, що їх розділювано опісля при св. Причастю, дари відбувалися мовчки і щойно від У століття під спів псальмів. У грецькій Церкві приготування дарів стало від VIII століття частиною Богослужіння. Дальше священик переходить до молитов, які вводять до переміни дарів у тіло і кров Спасителя. Він починає евхаристійну молитву вступом, анафорою канона, після чого проголошує висказані Христом у навечір’я його смерти слова про хліб і вино. Це і є закінчення дарів. У римській Службі Божій зосталося ще більше вступів із старовинних часів, у грецькій Церкві вона залишилася незмінною. Після канону слідує у римській і грецькій Службі Божій приготування св. Причастя з вст. молитвою, отченашем, елевзацією, ламанням хліба, мішання хліба з св. кров’ю, св. Причастя священиків і вірників та нарешті подяка й кінцева молитва. З внутрішньої суті обох обрядів виходить, що між ними є подібності, а різниці є лиш зверхні й незначні. Врешті-решт обидва обряди походять з того самого спільного кореня первісної Церкви, і саме вказуванням на подібність чи однаковість обрядів можна прискорити святе діло об’єднання Церков.

Єпископ Йосиф Боцян помер на 48-му році життя. Його передчасна смерть позбавила нашу Церкву й нашу богословську науку знаменитого трудівника-патріота й талановитого богослова-науковця. Він щиро любив свою Церкву, оком ученого богослова приглядався пильно життю св. Йосафата і, як він, прагнув усією душею нести святу правду в нарід, на Схід. Всією шириною свого серця він любив український нарід, радів його успіхами, болів його невдачами, при кожній нагоді закликав його до праці й до освіти, бо в них бачив ключ до визволення. В 1930-х роках українська громада Бузька приготовила в місцевій церкві св. Миколая крипту для тлінних останків єп. Боцяна, але воєнні події перешкодили здійсненню цього шляхетного задуму. Чи можливе це тепер?

(Закінчення з грудневого числа 1991 р.)

Лев-Людвик Шептицький (1717-1779), син Филипа, перемишльського хорунжого. Він навчався спершу в папській колегії Театинів, а теологічні студії відбув у Римі, де одержав науковий ступінь доктора права.

По повороті з Риму він вступив до Чина ОО. Василіян і прибрав ім’я Лев. Склавши обіти, він став проповідником митрополії і був ним до 1743 p., коли його іменували мілецьким архимандритом на добрах родини Сангушків. Три роки по смерті Атанасія Шептицького Лев був висвячений на єпископа Львова, Галича й Кам’янця і зразу приступив до реформи духовенства й піднесення Церкви, обороняючи її права і стараючись про потрібні для неї фонди. Його великою заслугою було продовження і завершення будови катедри св. Юра у Львові, митрополичої палати і мешкання для членів капітули, здійснене його власними коштами і зібраними ним фондами. В 1757 р. він погодився з неприхильною до того часу Ставропігією, 1762 р. його іменували коадьютором митрополита Пилипа Володковича з правом наступства по нім, що потвердив папа 20 грудня 1763 року. Треба згадати, що із вступленням на трон короля Станислава Понятовського настали погані часи для Володковича. Своєю обороною нашого обряду він стягнув на себе ненависть короля і його канцлера Млодзейовського. Король старався взагалі усунути митрополита, до Риму надходили доноси, мовляв, він шкодить своєму обрядові, і тільки завдяки обороні тодішнього нунція Дуріні Володкович вийшов переможцем з цієї несприятливої ситуації. А проте це не мало впливу на зміну ворожої настанови до нього короля та інших його ворогів. Він помер 13 лютого 1778 р. в Умані, і тоді Лев Шептицький став київським митрополитом. На жаль, він сповняв цей уряд тільки 15 місяців; він помер 13 травня 1779 року.

Лев Шептицький працював для нашої Церкви серед дуже трудних обставин, створюваних поляками, які ніколи не кидали думки викорінити українців, як це дораджував давніше поеті історик Ян Вартоломей Зіморович. Ще 1717 р. проект «зніщеня Русі» був предложений соймові, при чому його здійснення мало наступити шляхом погорди, висміювання, переслідування українців та вдержування їх в убожестві і темноті.[1] В противагу цьому Лев Шептицький звернув окрему увагу на підвищення рівня освіти нашого духовенства. Він висилав на власний кошт талановитих студентів за кордон, а від інших вимагав закінчення гімназійного навчання. Він причинився до заснування у Львові центральної духовної семінарії, а 1773 р. почав будову епархіяльної семінарії та збирав фонди на удержання питомців. На таку його діяльність дивилась дуже неприхильно польська шляхта; вона брала йому за зле, що він виступав проти душохватства, не давав загарбувати церковні маєтки, боронив духовенство й помагав двигнути його морально й матеріяльно. Барські конфедерати оголосили відкритий лист до нього «Ліст хлопуф украінскіх», де закинули йому, що він був інспіратором Коліївщини. Перед Марією-Тересою і Йосифом ІІ поляки оклевечували українців як непевний елемент, хитких католиків і прихильників Росії і намагались переконати їх, що для Австрії буде корисніше сприяти ростові латинського обряду коштом грецького. Лев Шептицький зазначив перед Й. Пергеном, першим губернатором Галичини, що українці є самостійним народом, окремим від поляків та що їм належаться рівні права, а Марії-Тересі він звернув увагу на велике політичне значення злуки усіх українських земель під владою Австрії та старався про заснування митрополії для галицької і угорської Руси. Все це було чималим зусиллям, бо польські клевети у Відні не були безуспішними. А проте, Йосиф II, хоч як нерадо підпомагав культурні цілі населення новонабутої провінції Галичини, погодився заснувати генеральну духовну семінарію, при чому центральний уряд мав би контролю над нею і міг впливати на напрям виховання майбутніх священиків.[2] Лев Шептицький живо цікавився станом поодиноких парафій і наказав крилошанам Шадурському і Громницькому перевести канонічну візитацію на них, зробити інвентар церковного майна та скласти звіт про недостачі й промахи духовенства, які треба б усунути, щоб священики могли корисно працювати для народу. Крім кількох пастирських листів і едикту-заборони арендарям корчем позичати духовенству на словний кредит, йому належить праця «Епархія львовская руская перед стома лети» (1860) та видання книги «Богословія нравоучительная» (1752, 412 стор.) та польськомовного перекладу з італійської мови праці «Наука для нових сповідників» (Бердичів, 1774, дві частини). Варто згадати, що 1770 р. домініканець Климентій Ходикевич написав історичну розвідку-похвалу на дім Шептицьких і присвятив її Льву Шептицькому.[3] Там цей автор намагається доказати, що Шептицькі не українці з роду, а потомки римського колоніста в Русі й тому повинні прийняти римський обряд. Ходикевич дошукується їхніх предків у Римі й називає якогось Тіція що жив в роки цісаря Траяна. Цей Тіцій, пише він, мав сімох синів і кожного з них назвав Тіцій, через що цілу родину назвали «Септиції». Один із тих Септиціїв переселився на Русь, де його назвали Гліб. Його син Олімпій був на княжім дворі в Перемишлі і в нагороду за вірну службу дістав села Вощавці, У герці, Кальнафости й Шептиці.[4]

Єпископом Перемишля, Самбора й Сяніка був Атанасій-Андрій Шептицький, син Стефана. Він помер 1779 р. Проте, уже перед упадком Польщі 1772 р. двох членів роду Шептицьких, Єронім і Мартин, були латинськими духовниками. Єронім (1701-1773) був полоцьким єпископом, а Мартин полоцьким каноніком. На початку 19-го століття уся родина Шептицьких прийняла латинський обряді, як багато інших членів української інтелігенції, спольщилась. А проте Шептицькі не змогли зовсім затерти сліди української традиції свого роду, а прикладом цього може послужити граф Іван Шептицький, батько митрополита Андрея.

Іван Шептицький народився 1 жовтня 1836 р. в Прилбичах. Виростав у час відродження нашого народу 1848 р. і, мабуть, це підсилило його зацікавлення українською історією, культурою і церковною архітектурою. Одружившись з дочкою Олександра Фредра Софією, яка була письменницею і цікавилася малярством, він осів на господарстві в селі, продовжував історичні студії і запопадливо збирав усякі пам’ятки та рукописні й друковані матеріяли до української історії, що їх у той час або вивозили за кордон, або знищували, щоб таким чином затерти сліди нашої минувшини.

Коли львівський ординаріят рішив забрати манастирський архів з Унева до Львова, Іван Шептицький відвідав одного дня крилошанина й пізнішого єпископа Холму Михайла Куземського, який саме тоді переглядав ті архівні матеріяли. Серед них були фундаційні, папські і королівські грамоти і їх Куземський складав; зате листи священиків і народу до єпископів, приватну кореспонденцію єпископів і митрополитів з папою, королями, кардиналами та іншими впливовими людьми, як також інші акти унівської архимандрії, викидав на коридор, звідки служба забирала їх у підвал на спалення. Побачивши це, Шептицький звернув Куземському увагу на недоречність знищування будь-яких архівних матеріялів, які можуть пригодитися майбутнім історикам, і таким чином урятував дещо, але багато цінної документації пішло з димом.

Крім Куземського, Іван Шептицький удержував контакт з Ізидором Шараневичем, Омеляном Огоновським, крилошанином Малиновським і високо цінив Євгена Олесницького, а талановитим адептам науки радо помагав у час їхніх студій. Він відвідував василіянські манастирі, вивчав їхні бібліотеки й архіви та робив відбитки важніших актів для свого родинного архіву.

Велику прислугу для української культури Іван Шептицький зробив у 1875 p., коли холмську єпархію підпорядковано Російській Православній Церкві, а православний єпископ Маркил Попель наказав викидати з церков усі уніятські богослужебні книги, а з церковних і парафіяльних архівів і бібліотек усі рукописи і друки, які могли пригадувати, що українці були колись католиками. Російські чиновники продавали ті матеріяли жидам-крамарям, а ті перепродували їх збірщикам книжок. Чимало проскрибованих книг, рукописів і друків закупив також Іван Шептицький. Одночасно він придбав багато відбиток матеріялів до нашої історії з ватиканського архіву та до історії нашої Церкви у 18-му столітті із замкненого до того часу й недоступного для загалу архіву Конгрегації для Пропаганди Віри. Крім писаного матеріялу, він залишив велику збірку старих українських і церковно-слов’янських друків, виданих в Уневі, Стрятині, Угерцях, Львові, Почаєві й Києві.

Іван Шептицький був глибоко релігійною людиною; вирозумілий до селян, він помагав їм, служив їм порадами і жертвував на кожний задум, що мав на меті релігійне і моральне піднесення народу. Він утішався великою популярністю в Яворівщині, де його обрали 1871 р. послом до парляменту, пізніше до сойму, був довго маршалком повіту, відтак членом Палати Панів. В останні роки свого життя він відійшов від громадської праці і займався впорядкуваням бібліотеки й архіву, зібраного довголітнім зусиллям і великими матеріяльними жертвами.16 Він помер в листопаді 1912 року.

Хоч Іван Шептицький прийняв латинський обряд і почувався поляком, він ніколи не заперечував свого «руського» походження, не погорджував ним і утривалив це збиранням наших давніх пам’яток, портретами своїх славних предків, які прикрашували стіни його палати, і розповідями про них у родинному крузі. Може, й не уявляв собі, що саме це послужить його синові, нашому великому Митрополитові, стимулом вдягти чернечу рясу й вернутися до свого первісного народу та служити йому. Будучи під обстрілом родовитих поляків і в не меншій мірі інших винародовлених нащадків українського роду, які вважали, що наш нарід складається «з попа і хлопа», та погорджували ним, Іван Шептицький противився рішенню свого сина вступити в манастир. Коли ж побачив, що його не змінить, заявив: «Ми жертвували Богові й народові, що мали найдорожчого».

[1] Stefan Kaczala. Polityka polakow wzgledem Rusi. Lwow, 1879 , pp. 197-198

[2] I. P. цит. пр., стор. 2-3

[3] Його Dissertationes… , ч. 1

[4] I.P., цит. пp.

Історія родів є дуже важливою ділянкою у житті кожного народу. Її початки сягають найдавніших часів, а зокрема в Біблії віддається їй багато місця. Кам’яні плити з родовідними таблицями відкрито серед численних пам’яток Єгипту, Персії, Індії та інших східніх країн. У середньовіччя родознавство відігравало видатну ролю, бо в роки февдалізму від нього залежали посілості й соціяльний статус. Ця традиція продовжувалася також у модерні часи, особливо серед провідних верств суспільства, аристократії, боярства, шляхти, духовенства тощо. В усіх народів існує багата родознавча література. Маємо її також і ми, хоч і як незадовільною вона є в порівнянні з ними. Це, зрештою, дуже болючий для нас факт, бо ж відомо, що на протязі сторіч численні українські роди залишали свій нарід і задля різних матеріяльних користей і дочасного престижу переходили до наших сусідів, поляків чи росіян. В цьому принайменше одна із причин, чому з утратою родів ми втратили провідну верству суспільства, а з цим нашу державність. Тепер, коли перед нами є можливість відновлення української держави, нам треба знов сягати до історії наших провідних родів, зокрема тих, які в цілості чи частинно залишились з нашим народом. Метою цієї статті є вказати на кількох членів роду Шептицьких, які в давнину відіграли більш чи менш видатну ролю у нашій історії.[1]

Шептицькі — давня українська боярська родина з перемишльської землі. Михайло Гарасевич помістив у своїх анналах нашої Церкви записну грамоту галицького князя Льва від 1284 p., якою він надав Ярославу Юліяновичу Шептиці, бояринові із Перемишля, село Кальнафости і манастир св. Онуфрія у самбірськім князівстві, села Шептиці, Угерці та Вощанці.[2] Цю грамоту правдоподібно потвердили польські королі Казимир Ягайло (1458) і Жигмонт Август (1572). Про боярина Шептицького згадує записка в архіві перемишльської капітули, мовляв, він з невеликою військовою дружиною переміг біля Перемишля татар. Нарешті єпископ Варлаам Шептицький писав 1711 р. коронному гетьманові Сінявському, що Шептицькі — старі руські бояри, які дістали землю і відзначення від руських князів за вірну службу Богові, князям і народові.[3]

Коли Галицька Русь попала під владу Польщі, особливо після Люблинської унії 1569 p., польський вплив майже зовсім припинив українське життя. В ділянці культури появлялися тільки церковні богослужебні книги, а економічний упадок спричинював польщення нашого боярства, багатішого міщанства та вищого духовенства.

Шляхта користувалася усякими привілеями, не мала ніяких обов’язків, а українське населення тратило всі права. Серед таких обставин ясним світлом залишились Шептицькі. Вони не пішли слідами наших бояр, трималися своєї Церкви, боронили прав нашого народу, дбали про піднесення його освіти та противилися впроваджуваним поляками новим порядкам. Саме це було причиною, чому вони були позбавлені різних урядових позицій і тільки багато пізніше могли увійти до сенату.

В релігійній і національній боротьбі в перемишльській землі в першій половині 16-го століття брав участь Олександер Федорович Шептицький, православний властитель Угерців. Він спровадив до свого села ієромонаха Павла Домживу-Лютковича, який до того часу мандрував зі своєю невеличкою друкарнею по Галичині, Волині й Поділлі, і удержував його друкарню. Коштом Шептицького Люткович, при співпраці єродиякона Сильвестра, видрукував 1618 р. книжку «Собранія вь кратце словесь от божественнаго писанія», «Короткий хронологічний літописець» (1619) і «Апостоли і Євангелія» на неділі і свята в цілому році (1620). В 1629 р. Люткович видав «Діялог про смерть», виготовлений якимсь М.А.С. польський переклад латинськомовної праці Станислава Решки.[4] По смерті свого доброчинця Люткович видав 1622 р. подячне письмо «Памяти чиненіє по славигодном Єго Милости Пані Александрі Федоровичу Шептицькім з Шептичь».

У другій половині 17-го століття згадується прізвище Евстахія Шептицького, чернігівського підстольника. Він був одним із трьох делегатів на з’їзд «духовного, шляхетського й посполитого стану» Перемишльщини 3 квітня 1691 р. в Самборі. Цей з’їзд скликав перемишльський єпископ Інокентій Винницький, щоб здійснити об’єднання своєї єпархії з Католицькою Церквою. Там виготовлено петицію до короля Яна ІІІ Собєського з вимогою встановити галицьку митрополію, підтвердити на соймі статут перемишльської капітули, зменшити податок на зимові військові постої, зрівняти права єпископів, духовенства, шляхти і міщанства грецького обряду з латинниками та устійнити права єпископів на соймиках. Саме Евстахій Шептицький вручив королеві цю петицію.[5] В тому таки році, 23 червня, перемишльська єпархія прийняла унію і король Ян ІІІ Собєський написав єпископові Винницькому і руській шляхті листа, висловлюючи свою радість з цього приводу, при чому дораджував усім прийняти латинський обряд.

Порада Яна III Собєського не залишилася без відгомону, тим паче, що він утішався тоді великою популярністю по перемозі над турками під Віднем 1683 року. Багато наших людей переходило на латинський обряд, а королівські декрети, які признавали уніятам рівні права, виявилися безвартісними. В Перемишльщині судовим декретом заборонено людям грецького обряду займати пости у міській управі і тільки на їхні протести 1699 р. король Август ІІ заявив, що на ті посади можна допускати не більше чотирьох уніятів, обраних більшістю голосів.[6]

Львівський владика Варлаам Шептицький (1647 – 1715) був сином Олександра Захарії, перемишльського мечника. Він вступив у манастир і 1668 р. став архимандритом в Уневі. Православний, але прихильний до унії, він брав участь з єпископом Шумлянським у з’їзді в Люблині 1680 p., на якому роблено заходи для погодження православних і уніятів. Разом з мукачівським єпископом Йосифом Волошиновським він асистував Шумлянському при висвяченні Інокентія Винницького на єпископа 1 грудня 1680 р. в катедрі в Крилосі, а 10 січня 1681 р. був присутнім на варшавськім соймі, де з православними єпископами Шумлянським і Винницьким та архимандритом Творовським подав умови, під якими вони могли б приступити до унії. Вони вимагали надалі адміністрації київської митрополії для Шумлянського, перемишльського єпископства для Винницького, овруцької архимандрії для Творовського та холмської коадьюторії для Шептицького.[7] Коли Йосиф Шумлянський, піддержуваний польським урядом, став уніятом, а пізніше, щоб одержати львівське єпископство, вернувся до православ’я і зайняв цей пост, він заохочував духовенство навертати православних на католицизм і в цьому йому сприяв Варлаам Шептицький, який хотів стати єпископом Холму.[8]

Побуваючи сорок років в Уневі, Варлаам Шептицький дбав про добробут манастиря, відбудував церкву, манастир і мешкання для архимандрита, заснував біля них вали для оборони проти татар, побудував водопроводи тощо. Давній прихильник Шумлянського, він прийняв разом з ним унію 1681 року. Однак, невдовзі потім між ними дійшло до непорозуміння, бо Шумлянський почувався зверхником над Шептицьким у релігійних справах. Дійшло до того, що останній вніс скаргу до королівського суду, і вже 27 січня 1682 р. король взивав Шумлянського ставитися перед асесорський суд у Яворові. Мабуть, тоді король погодив їх, бо 1687 р. Шептицький був присутнім на висвяченні на луцького єпископа Олександра-Атанасія Шумлянського, брата львівського владики.[9]

Варлаам Шептицький був людиною з доброю освітою; він заснував в Уневі слов’янську друкарню і видавав переважно релігійні твори, як от Кирила Ставровецького «Зерцало богословія» (1692) і «Євангеліє учительноє» (1695), до якого написав передмову. Ставши львівським єпископом 1709 p., він згромадив Василіянську капітулу, при чому викликав обурення латинського духовенства, бо, опираючись на ставропігії, відновив у Львові давній процес за рівність обрядів. Він помер 1715 року, а його наступником став Атаназій-Антін Шептицький. Син Олександра, белзького мечника, й Варвари Вишпольської, він був з 1713 р. унівським архимандритом і львівським коадьютором, а два роки пізніше одержав львівське єпископство. В 1720 р. він брав участь у Замойському синоді, на якому було зложено ісповідання віри для східнього обряду згідно з формулою, приписаною папою Урбаном VIII, та винесено рішення про закладання дієцезальних духовних семінарій і українських шкіл в поодиноких парафіях. На прохання Атаназія Шептицького, вже як митрополита Києва, Галичини й усієї Руси (з 1729 р.) Святіший Престіл відновив декрет Урбана VIII, яким цей папа заборонив перехід із східнього обряду на латинський та наказав польським єпископам заборонити підпорядкованому їм духовенству приймати українців до своїх костелів, що спричиняло негодування і замішання серед східніх католиків та шкодило ідеї з’єднання Церков. В результаті цього Зінкевич, латинський єпископ Вильна, склав 1744 р. умову з митрополитом Шептицьким, згідно з якою всі східні католики, прийняті до костелів виленської дієцезії після проголошення декрету папи Урбана VІІІ, мали вернутися до свого первісного обряду.[10]

Намагаючись скріпити унію, митрополит Атанасій Шептицький потрапив у конфлікт з львівською Ставропігією у справі ЇЇ привілеїв, права влади й церковного уряду. Цю справу він програв у Римі, при чому Ставропігія, задовжившись, підупала. У львівській капітулі він переорганізував Василіянський Чин, злучивши в одно манастирі литовської і польської провінцій. В 1743 р. він скликав монахів на капітулу до Дубна, і там було вирішено обирати лиш одного архимандрита, раз з литовської, раз з польської провінції. Завдяки цьому у Василіянських манастирях піднеслася наука й побожність, а їхні школи для світської молоді з’єднали собі загальне признання на Русі й у Польщі. А втім не бракувало також непорозумінь між митрополитом Шептицьким і Василіянами. Як одинокий у той час монаший чин, вони вимагали для себе виключного права на єпископство, що противилось практиці Сходу й Заходу. Справа закінчилась тим, що папа Венедикт XIУ видав декрет, згідно з яким світський священик, назначений на пост єпископа Святішим Престолом, не потребував спершу ставати монахом. Крім цього папа заснував у Львові папську колегію для виховання світських священиків, а ради усунення дальших непорозумінь звільнив Василіянський Чин від контролі митрополита й поставив його під юрисдикцію Святішого Престола в Римі.[11]

Заходами митрополита Атанасія Шептицького появились 1744 р. Устави замойського синоду, «коротко зібрані й діялектом руським для ліпшого зрозуміння написані», Служебник (в Почаєві 1733 або 1735), Часослов (1734) та інші богословські книги, якими користувались кілька поколінь українського духовенства. Він присвячував окрему увагу на добру підготовку священиків і на їхню дальшу освіту, вимагав від парохів, щоб доглядали, аби самі вели церковні школи, особливо в більших міських парафіях, а численних шляхтичів-коляторів приневолив забезпечити парафії дотаціями. Його великою заслугою був початок будови катедри св. Юра у Львові. Не встигши закінчити її, він передав у тестаменті 116 тисяч золотих на продовжування робіт. Замітною подією треба вважати також довершену ним коронацію Жировицької Богоматері 19 вересня 1730 року. Він помер 11 грудня 1746 р. В панегірику, що появився рік пізніше, його називається київським архиєпископом, митрополитом усієї Руси та львівським, галицьким і кам’янецьким єпископом. Там таки є поданий опис його похорону і згадується споріднені з Шептицькими роди Шумлянських, Куропатницьких, Вишпольських і Устрицьких.

(Далі буде)

 

[1] Про родовід Шептицьких написано дотепер небагато. Деякі інформації не завжди достовірні, поміщені в працях польських істориків Теодора Жихлінського (Zlota ksiega szlachty polskiej,V. 1883)і Климента Ходикевича (Dissertationes historico-criticae de utroque Archiepiscopatu Metropolitano Kijoviensi et Haliciensi…) (Lwow, 1770)

[2] Michal Harasiewicz Annales Ecclesiae Ruthenae. (Lwow, 1862).

[3] I. P. «Граф Іван Шептицький». Діло, 7 грудня 1912, стор. 2

[4] Василь Г. Щурат. Вибрані праці з історії літератури. (Київ: АН УРСР, 1963), стор. 83

[5] Борис І. Балик, ЧСВВ. «Промова послів Перемишльщини в 1691 р.» Іnterpido Pastori (Romae, 1984), pp. 304-305

[6] Літопис Бойківщини, ч. 2, стор. 18, лип.-груд. 1980

[7] Микола Андрусяк. «Львівський єпископ Йосиф Шумлянський та його змагання за права для духовенства й об’єднання Церков». Логос, т. 29, ч. 1, стор. 50, січ.-бер. 1978

[8] Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine. (New Haven, Ct.: Yale Univ. Press, 1970), p. 425

[9] Микола Андрусяк, цит. пр., Логос, т. 30, ч. 1, стор. 51, січ.-бер. 1979

[10] Izidore Nahayevsky. History of Ukraine. (Philadelphia: “America”, 1962), pp. 186-187

[11] Там же, стор. 188

1919

8 жовтня — Польський щоденник «Ілюстровани Кур’єр Цодзенни» назвав «безличною провокацією» обіжник Митрополита до духовенства, в якім він поручав українським священикам послуговуватися українською мовою у всіх урядових кореспонденціях з окупаційними властями.

У той час польські легіонери постійно непокоїли Митрополита ревізіями, а митропо­личу палату оточило військо, щоб не допустити Митрополита до зустрічі з Пілсудським, якому він хотів представити знущання польських військових властей над українським духовенством.

Поляки не дозволили Митрополитові виїхати до Станиславова, щоб відсвяткувати там двадцяту річницю свого єпископства.

Листопад — Отець д-р Ахіль Ратті, Апостольський Нунцій у Варшаві, вислав Митрополитові та іншим українським владикам запрошення на свою консекрацію.

Митрополит виготовив список арештованих поляками чи полонених 498 священиків і ченців і вислав його о. Йосафатові Жанові, ЧСВВ, для передачі Апостольському Нунцієві. По довгих перипетіях їх усіх звільнили. Окремим письмом Митрополит подякував Пілсудському за його інтервенцію.

1920

1 січня — Митрополита відвідав о. Йосафат Жан, ЧСВВ. Дещо пізніше Митрополит писав о. Жанові, а цей переказав Апостольському Нунцієві, що поляки переробили українську семінарську каплицю на кіно. Нунцій не хотів вірити, бо вірменський архиєпископ Теодорович говорив йому, що такого нема. Згодом нунцій Ратті інтервеніював у цій справі і поляки зліквідували кіно.

Листопад — Митрополит був у Відні, де одобрив плян домовини-релікварія на мощі св. Йосафата. На цьому релікварії є напис французькою мовою: «Дон де ля фамій Жан». (Жертва родини Жанів).

27 листопад — Митрополит виїхав із Відня до Риму. По кількох зупинках він прибув туди 16 грудня. Замешкав у манастирі ОО. Редемптористів при вул. Меруляна.

Грудень — У другій половині місяця Митрополит був у Монт-Сезар у Бельгії. Там його зустрів уперше відомий екуменіст Дом Лямберт Бодуне.

1921

17 лютого — Митрополит виголосив знаменну доповідь «Місія чернецтва у справі єдности Церков» в Орієнтальному Інституті.

20 березня — Митрополит був на похороні о. Францішка Снопка в Кромежіжі і при тій нагоді відвідав архиєпископа Антоніна Стояна.

Квітень-липень — Митрополит був у Бельгії і Голяндії.

5 липня — Митрополит виїхав до Америки. Перед виїздом він написав того дня листа. Ось він: «Виїжджаючи до Америки, хочу з Вами, Дорогі в Христі Отці і Браття, розпрощатися! Таке прощання наводить на голову годину смерти, бо не знати, чи дасть мені Бог повернути з цієї далекої подорожі. Жаль мені покидати, може на кілька місяців, єпархію, але я пересвідчений, що ліпше служу справі святої Церкви і більше можу зділати для духовного добра Вашого тією подорожжю, чим я міг би дома зділати. Лиш огляд на це добро повіреної мені частини Христового стада спонукує мене до цієї далекої і утяжливої подорожі.

Нехай Бог стереже Вас від всякого зла. В молитві, надії на Боже милосердя шукайте сили перебути тяжкі досвіди, які Бог післав нам. Вірністю Його святому законові, вірністю святим переданням наших батьків, вірністю до св. католицької Церкви заслужім на Божу благодать, на Його милосердя. Народи є сильні вірою, лиш на основах Богом даних, можемо побудувати нашу будуччину. Бог досвідчає тих, кого любить. Хрести є знаком Божої благодати. Бог упокорив нас, щоб приготовити [нас] до сповнення великої задачі, яку нам дав — тою задачею є апостольська праця для наших братів, що знаходяться в гіршому положенні, чим ми, бо не знають Христової правдивої Церкви, що є могутнім джерелом християнської родини.

Родина є будуччиною народу, школою святости і всіх християнських чеснот. Від родини почнім працю над поправою цілого життя. Та праця над поправою, покаяння потрібне нам, бо хто ж без гріха! Навернімося всі до Бога, перепрошаймо Його за всі гріхи, невірності наші, а всемогуча рука Його двигне нас. Навернімся до Нього, а Він навернеться до нас, приверне нам свою благодать!

Пишу це майже в хвилі виїзду, молитвою, серцем, гадкою я з Вами. Хотів би я душею ставати над кожною бідою, нещастям, терпінням. При хворих і умираючих, в тюрмах і в’язницях, при терплячих, над долею кожного, кожної із Вас я рад би ставати молитвою, серцем та сльозами випрошувати милосердя, пільги, сили вірности. А можу лишень здалека молитвою, гадкою летіти понад села й міста, понад хати і поля, зрошені кров’ю молодих, упавших у боях, поля, засіяні хрестами й гробами, і просити о життя, життя християнське, життя будучих поколінь. Хай Бог Вас благословить. З далекої чужини мій привіт сердечний.

Прощайте — зістаньте з Богом… Не дайте звестися з правої дороги, не слухайте ложних пророків. Тримайтеся, діти, Отців своїх духовних, не занедбуйте Церкви, молитви, тримайтеся святої своєї Матері Пречистої і Пресвятої Діви. Вона є матір’ю руської країни. Вона є нашою Матір’ю. Вона є нашою надією, радістю, силою, життям.

Писано в Антверпії, перед виїздом до Америки.

+ Андрей, Митрополит».

(із «Перед виїздом до Америки; письмо Митрополита Шептицького», «Український Вісник» (Львів), 24 липня 1921 p., стор. 1-2.

Серпень — Митрополит прибув на початку місяця до Канади. (Див «Монтреаль Ґазетте», 17-18 серпня 1921 р.)

28 серпня — Митрополит у Вінніпезі, Манітоба.

18 вересня — Митрополит брав участь у посвяченні Інституту Просвіти у Вінніпезі, Манітоба.

19 вересня — Митрополит був присутній на першій капітулі Сестер-Служебниць у Вінніпезі, Манітоба.

25 вересня — Митрополит перебував у обителі ОО.Редемптористів у Йорктон, Саскачеван.

26-27 вересня — Митрополит відвідав українську громаду в Айтуні, Саскачеван.

2 жовтня — У церкві св. Йосафата в Едмонтоні Митрополит висвятив диякона Івана-Йосафата Тимочка, ЧСВВ.

14 жовтня — Митрополит був у Сейнт Боніфас, Манітоба.

14 листопада — Митрополит був у Торонто, Онтаріо.

17 листопада — Митрополит прибув до Філядельфії, Па.

21 листопада — Митрополит був у Вашінгтоні, Д.С. Там був гостем ОО. Домініканів у католицькому університеті.

23 листопада — Митрополит був на авдієнції у президента Гардінга, відвідав також міністра торгівлі Герберта Гувера із Стейт Департмент.

28 листопада — Митрополит приїхав до Нью-Йорку.

З грудня — Митрополит проводив місією у Пассейку, Н.-Дж.

13 грудня — 3 нагоди ім’янин Митрополита відбувся бенкет у готелі «Пенсильванія» в Нью- Йорку.

21 грудня — Митрополит був у церкві св. Володимира у Скрентоні, Па.

22 грудня — Митрополит візитував парафії св. Кирила і Методія в Олифанті, Па, і св. Петра і Павла у Вілкес-Беррі, Па.

1922

22 березня — Митрополит приїхав до Ріо-де-Жанейро, Бразілія. Звідти він поїхав до Сан-Павльо, де замешкав у ОО. Бенедиктинів.

Квітень — На початку місяця Митрополит був у Курітибі, де його вітали місцевий єп. Петро Карманський, представник галицького уряду, і маси народу. З Курітиби він виїхав на колонії Марцеліна і Ґважувіра, відтак до Прудентополя, де був головний осідок ОО. Василіян.

17 квітня — Митрополит відвідав церкву в Есперансі, дальше колонії в Маркондес, Марешаль, Маллям і містечко Дорізон, де проводив нарадами українського духовенства. Опісля Митрополит побував на колоніях: Порто-Уніон, Антоніо-Кандідо, Жангада, Нова Галичина, Круз-Машадо, Антоніо-Олінто, Ірасема, Вера-Ґварані і Іраті.

31 травня — Митрополит повернувся до Курітиби, мав наради з єп. Брагою.

З червня — Митрополит виїхав із Бразілії до Аргентіни. У Апостолес він дав триденну місію, а потім відвідав колонії Азара, Тунес і Трес-Капонес.

20 липня — Митрополит виїхав із Буенос-Айрес до Америки.

7 серпня — Митрополит приїхав до і Гобокен:, Н.-Дж. кораблем Пан-Амерікен.

13 серпня — Митрополит мав Богослуження в церкві св. Юра в Нью-Йорку.

30 серпня — Митрополит проводив реколекціями для Сестер-Василіянок у Філядельфії.

1 жовтня — Митрополит приїхав до Чікаго. Виголосив проповідь у церкві св. о. Миколая. Тут він занедужав і був кілька днів у лікарні.

31 жовтня — Митрополит був на концерті хору Олександра Кошиця, а потім гостив хористів вечерею і виголосив промову.

10 листопада — Митрополит відбув розмову з державним секретарем Чарльсом Гюсом у Вашінгтоні, Д.С.

12 листопада — Митрополит попрощався у церкві св. Юра в Нью-Йорку з українською громадою. По полудні того самого дня шкільні діти влаштували у його честь прощальний концерт, після якого він від’їхав на залізничну станцію Гренд-Сентрал, звідки поїхав до Канади.

14 листопада — Митрополит, єп. Микита Будка і брат Василіянин відплили з Квебеку кораблем «Емпресс-оф-Скатленд» до Европи.

1923

18 лютого — Митрополит виголосив знаменну доповідь «Роля західніх людей у ділі з’єднання Церков» в Орієнтальному Інституті в Римі.

8 березня — Митрополит приїхав з Риму до Парижу, де разом з о. Йосафатом Жаном був на авдієнції у Жюля М. Камбона, президента Ради Амбасадорів. Камбон запевнив Митрополита, що справа Галичини буде порішена справедливо. Це було в часі, коли французький уряд був уже погодився віддати Галичину Польщі за нафту з Дрогобича. Камбон був головою компанії, яка мала перебрати видобування дрогобицької нафти.

14 березня — Митрополит одержав листа від Раймонда Пуанкаре, французького прем’єра й міністра закордонних справ.

15 березня — Митрополит був з о. Йосафатом Жаном в Авеззано Романо, італійського амбасадора в Парижі. Романо сказав їм: «Ви, українці, є жертвою теперішніх часів. Англія матиме вільну руку в нафтових справах у Мусул та в Ірані, а Франція дістане галицьку нафту».

Того таки дня Митрополит виїхав з Парижу до Риму, щоб підготовити грунт під свій поворот до Галичини.

20 липня — Митрополит приїхав до Відня. Мешкав при Францішканерплятц, 4.

22 липня — Митрополит взяв участь у інсталяції о. д-ра Мирона Горникевича на адміністратора церкви св. Варвари у Відні.

23 липня — Митрополит захворів і перебував у лікарні Братів Милосердя у Відні, де ним опікувався лікар-ігумен, його знайомий з-перед 20 років.

4 серпня — Щоб рятувати Боснію перед схизмою, Митрополит обличив о. Й. Жана як Студита і дав йому свій особистий парамент. Два дні пізніше він дав йому повновласть такого змісту: «Отець Йосафат Жан виступає в імені Студитів у всіх справах, що відносяться до манастиря в Камняниці. Андрей, Митр., 6 серпня 1923».

22 серпня — Митрополит виїхав із північної станції у Відні до Львова.

23 серпня — На кордоні поляки відчепили вагон, у якому їхав Митрополит, і спрямували його на Познань.

Справа інтернування Митрополита поляками дотепер докладно не з’ясована, а газетні відомості про неї сильно різняться від себе. Наведемо тут дві відомості. Філядельфійська газета «Де Стар Леджер» від 25 серпня 1923 р. писала про Митрополита як про в’язня Польщі, арештованого на спеціяльний наказ польського уряду. Його придержали в хвилині, коли він відважився вступити до забороненої йому Галичини, вертаючись до Львова.

Поляки закидали Митрополитові протипольську пропаганду під час його побуту в Америці, мовляв, його агенти пікетували польський консулят у Нью-Йорку й польську амбасаду у Вашінгтоні, щоб викликати настрій проти прилучення частини Галичини до Польщі. «Митрополит, — твердили поляки, — прийняв українське громадянство і є могутнім політичним провідником». Митрополитові дозволено поїхати до Варшави, але заборонено вступити до Галичини. Міністер внутрішніх справ Польщі дозволив Митрополитові поїхати до кардинала Дальбора в Познані, але не дозволено їхати до Галичини, доки він не видасть пастирського листа до вірних своїх із закликом бути льояльними до Польщі і сам не присягне на вірність польській державі.

У спогадах Івана-Лева Шептицького подано, що Митрополита несподівано інтерновано в Катовицях, тобто вагон, у якому він їхав, відчепили і пересунули на бічні рейки. Тут його держали під сторожею і не дозволяли виходити з вагону. По двох днях до нього прийшли лікар і медсестри. Так Митрополит перебував у тому вагоні два тижні. Володислав Скшиньскі, польський амбасадор у Ватикані, висловив польському урядові незадоволення Папи Пія XI і домагався звільнення Митрополита. По деяких зволіканнях поляки погодились на виїзд Митрополита до Перемишля поїздом, а звідти інкогніто автом до Львова під умовою, що він складе візиту президентові Польщі Войцеховському (див. «Церковний Календар-Альманах», 1973, Чікаґо і «Америка», 6 квітня 1976 р. стор. 3). У цих спогадах говориться також про те, що В. Скшиньскі, будучи в листопаді 1923 р. у Львові, сказав, що польський уряд плянував інтернувати Митрополита в Галичині, в одному з латинських манастирів, і взагалі не впустити його до Львова. Майстрами цього пляну були польські єпископи, які пізніше оправдували себе на різний лад або взагалі відмовлялися від своєї участи у згаданому ганебному пляні.

5 жовтня — Митрополит приїхав до Львова. Це сталося на особисту інтервенцію Папи (див. «Діло», 9 жовтня, 1923 p.).

Від Редакції: Нижче містимо незначні доповнення до «Хроніки» за 1899-1914 pp. (Див. «Патріярхат», лютий-червень 1990) і її другу частину на 1914-1923 pp.

1910
29 серпня — Митрополит приїхав до Піттсбурґу, Па. В церкві св. Івана Хрестителя він відслужив Молебень, промовляв до парафіян, а потім о. Микола Стефанович, парох, гостив його вечерею.
30 серпня — Митрополит відправив Богослуження в угорській церкві в Піттсбурзі, а єпископ Сотер Ортинський в українській. Після обидва відвідали латинського єпископа й австро-угорського консула барона Павля Форстера. По полудні вони поїхали до недалекого МкКіспорту і в місцевій церкві св. Івана Хрестителя відправили Молебень з проповіддю Митрополита. Звідти вони пішли до угорської церкви св. о. Миколая, де їх вітав парох о. Валентин Горзо. По Молебні промовляли єпископ Ортинський і Митрополит.
31 серпня — Митрополит слухав св. Сповіді, під час коли єпископ Ортинський відправляв Богослуження в церкві св. Івана Хрестителя в МкКіспорті. Того самого дня Митрополит відправив Богослуженя в місцевій угорській церкві св. о. Миколая. Поворот до Піттсбургу, де консул Форстер гостив обох наших достойників вечерею.
1 вересня — По Богослуженні в угорській церкві св. о. Миколая Митрополит оглядав Піттсбург, а по полудні від’їхав з єпископом Ортинським до Боффало, Н.-Й.
17 вересня — Митрополит приїхав до Чікаго. Тут відвідав кілька фабрик, у яких працювали українці, а увечері відправив у церкві св. о. Миколая Молебень і виголосив проповідь. Він замешкував у о. Миколи Струтинського.
18 вересня — Митрополит і єпископ Ортинський були в місті Вайтінг, Індіяна. У словацькій церкві, парохом якої був о. Балог, угорський священик, Митрополит відправив Богослуження в сослуженні чотирьох римо-католицьких єпископів. По полудні він узяв участь у торжественному посвяченні цвинтаря, під час якого єпископ Ортинський виголосив проповідь.
19 вересня — Митрополит повернувся із Вайтінгу до Чікаго і в церкві Різдва Пресвятої Діви Марії виголосив проповідь. Він був гостем о. Володимира Петрівського. Звідти він знову поїхав до Вайтінгу.
20 вересня — вночі з 20 на 21 вересня Митрополит виїхав до Клівленду, Огайо, де відбувалася одинадцята конвенція Українського Народнього Союзу. Події, які мали місце на тій конвенції, довели до відкликання візити Митрополита.
21 вересня — Митрополит виїхав з Клівленду до о. Івана Сендецького в Олифанті, Па.
28 вересня — Митрополит узяв участь у посвяченні угольного каменя під семінарію і Сирітський дім у Вірджінії.
2 жовтня — після посвячення української католицької катедри у Філядельфії Митрополит довершив чину інсталяції перших двох українських крилошан в Америці: оо. Валентина Горзо з МкКіспорт, Па. і Івана Констанкевича з Шамокін, Па., даючи їм нагрудні хрести, перстені й набедренники.
1 грудня — Прощальний вечір для Митрополита в Нью-Йорку. Йому вручили окрему грамоту, а промовцями були єпископ Ортинський і о. Микола Підгорецький, парох церкви св. Юра.
2 грудня — Прощання Митрополита в церкві Петра і Павла в Джерзі-Ситі, Н.-Дж. Митрополит відправив Молебень і виголосив проповідь. Під час його зустрічі з вірними у церковній залі промовляв в імені місцевої української громади Константин Кирчів, співали дитячий і мішаний хори, а 11-річна Юлія Підлипчак продеклямувала патріотичний вірш.
З грудня — Митрополит виїхав до Европи кораблем «Селтік». Крім українського духовенства і численних вірних його прощав секретар австро-угорського консулату Олександер Ґрау-Вандмаєр.
1914
12 вересня — Росіяни перевели ревізію в митрополичій палаті, забрали багато документів, опечатали консисторську канцелярію і реґістратуру й поставили караул.
13 вересня — Митрополит відправив Богослуження в наміренні Папи Венедикта ХV, який саме тоді вступив на папський престіл.
14 вересня — Дальші російські ревізії в митрополичій палаті.
15 вересня — Російське військо обставило всі входи до палати, а на поверсі біля усіх дверей стояли солдати з багнетами.
19 вересня — Губернатор Шереметьєв прийшов до Митрополита й повідомив, що його вивезуть із Галичини. Йому дали дві години на приготування до виїзду. День раніше Митрополит написав заяву, в якій читаємо (зберігаємо мову оригіналу): «О. офіціялові Білецькому зіставляю мої гроші 5757К і цертифікат на 28,437К і 115 франків. Не позволено мені з ніким видітися — вивозять мене вглуб Росії. Прошу о опіку над домом і садибою. Всіх отців і братію сердечно пращаю — перепрашаю всіх, котрих я може скривдив або згіршив. Моліться за мене. Най Вам всім Бог Благословить.
Пращайте!
С нами Бог!
Львів, 18.ІХ.1914
Андрей Митрополит
(Див. «Царський в’язень, 1914-1917», Львів, 1918, стор. 19).
20 вересня — В товаристві о. Йосифа Боцяна й брата Йосифа Ґродського Митрополит приїхав до Києва.
21 вересня — Митрополит і його супутники оглядали Київ.
23 вересня — Митрополит висвятив о. Й. Боцяна в єпископи.
26 вересня — Митрополита вивезли із Києва до Нижнього Новгороду.
30 вересня — Митрополита перевезли із Нижнього Новгороду до Курську. Замешкав у Полторацькій Гостиниці при головній вулиці. Православний єпископ Тихон відмовився прийняти Митрополита на розмову й домагався від губернатора, щоб заборонив йому вступ до храму при Знаменськім манастирі. Частина російської преси домагалась поставити Митрополита під військовий суд.
1915
7 січня — Єпископ Й. Боцян відвідав Митрополита в Курську.
1916
Великдень — Царський уряд дозволив Митрополитові вийти із своєї кімнати і відвідати латинського пароха та людей, які його запросять. Під час відвідин у латинського пароха Митрополит несподівано стрінув свого канцлера о. М. Яцковського.
11 вересня — Московська газета «Русские ведомости» виступила в обороні Митрополита.
17 вересня — Митрополита перевезли з Курську до Суздаля. Його примістили у Спасо-Євфимівському манастирі, який служив манастирською тюрмою і підлягав Святішому Синодові, і заборонили відправляти Богослуження, одержувати книжки, листуватися і виходити поза манастир.
13 грудня — Російські газети повідомили, що 12 грудня група послів-трудовиків (поступова робітнича й селянська партія) внесла інтерпеляцію у справі Митрополита Шептицького. Посли стверджували, що «на основі 46-го параграфу воєнного закону і обичаїв сухопутньої війни мають бути пошановані релігійні переконання і відправи обрядів віри населення територій, занятих воєнним правом, а параграф 4-ий говорить, що воєнні полонені «під ніяким услів’ям не мають бути обмежені в виповнюванні обрядів свого віроісповідання», значить воля віри гарантується не лише мирному населенню занятих правом війни територій, але й особам, які безпосередньо входять у склад ворожих сухопутніх і морських збройних сил». Згідно з 7-им параграфом про воєнних полонених, «замкненню під сторожу вони підлягають лише у випадку спеціяльної конечности і коли існують обставини, які викликають цю конечність». Таких обставин, пишуть посли, не доказано в справі Митрополита Шептицького, й тому замкнення його в манастирській тюрмі стає безтерміновим, а це не є передбачене ні горожанськими, ні воєнними законами російської імперії. Навіть якби Митрополит підлягав «замкненню під сторожу», то його не можна б помістити в манастир, бо в 14-му зводі законів, де є перечислені всі місця замкнення, манастирі не є включені. Автори заяви пропонують Державній Думі звернутись до міністрів закордонних справ, внутрішніх справ і обер-прокурора Святішого Синоду з таким питанням: «Чи звісно, що в Спасо-Євфимівському Суздальському манастирі тримають незаконно під сторожею австрійського підданого й греко-католицького Митрополита графа Шептицького, і коли звісно, то які пороблено кроки, щоб Митрополита безпроволочно звільнити з-під сторожі і з манастиря, та що зроблено, щоб притягнути до відповідальности відповідних осіб горожанської і духовної власти, які незаконно позбавили волі згаданого графа Шептицького» (див. «Народна воля», 13 січня 1917, стор. 4).
Така заява, статті Володимира Короленка й численні голоси в Державній Думі привели до того, що російський уряд рішив дати Митрополитові платню російських владик (4 тисячі рублів річно), забрати його з манастиря і примістити у вигіднішому місці. Таким чином, мабуть 6 грудня, Митрополита перевезли у Ярославль. По дорозі туди він зупинився у Владимирі, де його запросив до себе місцевий єпископ Антоній, той самий, під власть якого Святіший Синод передав раніше Митрополита з призначеням до Суздальського манастиря. В Ярославлі Митрополит вніс прохання до міністерства внутрішніх справ, щоб йому прислали єпископа Й. Боцяна й брата Й. Ґродського. Очевидно, це прохання не було виконане, бо перший із них перебував у той час у Мінусінську, а другий у Красноярську на Сибірі. Також обіцяної платні Митрополит ніколи не одержав. У Ярославлі він перебував до половини березня 1917 року.
1917
Березень — Красноярський єпископ Нікон вислав О. Керенському телеграму: «Прошу звільнити великого страждальця, Митрополита графа Андрея Шептицького, який у тяжку хвилю для свого народу не покинув його, але залишився при нім, за те його ув’язнено, чим опозорено цілу Росію перед світом. Звільніть також професора львівського університету Михайла Грушевського».
Тимчасовий уряд видав наказ такого змісту: «Зараз же звільнити з заслання Митрополита Галичини графа Шептицького й просити міністра справедливости зформувати, в порозумінні з міністрами війни і фльоти, спеціяльну комісію в цілях провірення, чи причини для вигнання галицьких громадян до Росії були здорові».
31 березня — Митрополит приїхав до Петербургу і по привітаннях замешкав у єпископа Цєпляка.
1 квітня — Митрополит був на Шевченківському концерті в Петербурзі, влаштованому місцевими українськими організаціями. Тоді таки Митрополит поважно захворів і мусів лежати у ліжку три тижні.
Кінець квітня — 5 липня — (Про цей час ми не маємо покищо докладних дат. Тому подаємо тільки загальні інформації про місця його побуту, наскільки нам пощастило їх устійнити). З Петербургу (чи Петрограду) Митрополит виїхав до містечка Бершадь на Поділлі, де мешкав його брат Олександер. Там Митрополит був гостем православних священиків, які саме відбували свій деканальний соборчик, а крім цього мав триденну місію, відправляв Богослуження і переводив катехизацію. По кількох днях у Бершаді він відвідав своїх племінників Бжозовських у Жабокричі, де сповідав перебуваючих там українських полонених і відправив Богослуження. Звідти Митрополит виїхав у напрямі Житомира. Доїхавши до Фастова й спізнившись на поїзд до Житомира, він поїхав до Києва. (Це було коло 20 травня). З Києва поїхав до Москви, побув там два дні й вернувся до Петрограду. Замешкав у свого знайомого д-ра Цибульського, пізніше у о. Дейбнера. Дав реколекції, а 29-31 травня провадив епархіяльним синодом.
6 липня — Митрополит виїхав із Петрограду.
7 липня — Митрополит приїхав до Торнес у Фінляндії.
9 липня — Митрополит приїхав до Стокгольму.
10 липня — Митрополита відвідав англійський посол Ісм Говард.
11 липня — Митрополит відвідав австрійського амбасадора в Стокгольмі й повідомив його, що задумує поїхати до Риму, а щойно звідти до Відня.
18 липня — Митрополит виїхав з Стокгольму.
19 липня — Митрополит прибув до Гамбургу, де через труднощі з одержанням пашпорту залишився десять днів.
30 липня — Митрополит приїхав через Констанцу до Швайцарії. Першою його зупинкою було містечко Ціцерс біля Хур, де він був гостем префекта ОО.Єзуїтів Лєдуховського.
2 (?) серпня — Митрополит прибув до Айнзідельн і замешкав у манастирі ОО. Бенедиктинів.
3 серпня — Митрополита відвідав інфант Альфонс, кузен еспанського короля Альфонса, внук французького короля Людвика-Филипа.
5 серпня — Митрополит приїхав до Фрайбургу (манастир ОО. Домініканів).
13 серпня — Митрополит мав інтерв’ю з кореспондентом «Журналь де Женев».
14 серпня — Митрополит прибув на кілька годин до Льозани. Разом з графом Тишкевичем він відвідав княгиню Леонілю Зайн-Віттгенштайн, а потім також інфанта Альфонса і його дружину Беатріче. Потім був гостем графа Тишкевича.
15 серпня — Митрополита відвідав представник австро-угорської амбасади.
24 серпня — Митрополит виїхав із Фрайбурґу.
26 серпня — Митрополит приїхав до Відня.
27 серпня — Митрополит був на послуханні у цісаря Карла і Зіти у Райхенав.
28 серпня -— Митрополит відвідав маму цісаря в палаті Антґартен у Відні. Бачився також з архикнязями Леопольдом Сальватором і Вільгельмом, князем Гогенльоге, прем’єр-міністром Зайдлером та міністрами: ґрафом Черніним (закордонні справи), Людвіком Цвіклінським (освіта), Юлієм Твардовським (мін. для Галичини), Бангавзом (залізниці), Чапом (крайова оборона), графом Тоггенбургом (внутрішні справи).
29 серпня — Митрополит прийняв на авдієнції відпоручників духовенства й учителів.
30 серпня — Полевий єпископ Бєлік вітав Митрополита обідом. Справдження автентичности мощей св. Йосафата, що їх перевезено з Білої на Поліссі до Відня в серпні 1916 р. Віденська українська громада вітала Митрополита вечерею в гостиниці Гопфнера.
1 вересня — Митрополит відвідав українських виселенців у Ґмінді.
2 вересня — Митрополит відправив Богослуження у Гмінді. Потім відбулася академія у його честь.
3 вересня — Митрополит відправив Богослуження для дітей у Ґмінді.
7 вересня — Митрополит мав зустріч при чаю з українськими священиками, які перебували у Відні.
9 вересня — Митрополит відправив Богослуження на честь св. Йосафата й виголосив проповідь. Він відвідав членів дівочого братства в захисті при Шенлятернгассе 7. Увечері від’їхав до Львова.
10 вересня — Митрополит приїхав до Львова.
15 вересня — Українські діти міських і приватних шкіл Львова вшанували Митрополита.
17 вересня — Українська молодь львівських гімназій вітала Митрополита.
24 вересня — Митрополит прийняв на авдієнції українських пластунів і представників товариства «Сокіл III».
27-28 жовтня — Митрополит мав зустріч з Українськими Січовими Стрільцями на місці їх постою.
18 листопада — Митрополит був у Відні, щоб взяти участь у бенкеті, влаштованому в його честь послом Васильком в ресторані Захер.
1918
28 лютого — 3 нагоди підписання перемир’я в Берестю-Литовському Митрополит виголо-сив промову на 28-му засіданні 22-й сесії Палати Панів у Відні. Він підкреслив, що це перемир’я було важливим кроком до загального миру, бо визначивши етнографічні кордони територій, воно унеможливлювало домінування одного народу другим.
20 липня — Митрополит був у Відні, де взяв участь у бенкеті в честь Вячеслава Липинського, влаштованім послом Миколою Васильком.
12 жовтня — Митрополит був одним із підписників повідомлення Української Парляментарної Репрезентації про скликання у Львові української конституанти (на 18.X) для проголошення самостійної української держави в Галичині й Буковині.
2 листопада — Митрополит був коротко присутнім на переговорах між Українською Національною Радою і польською делегацією.
Листопад — Рабін Левін був у Митрополита, щоб просити його про інтервенцію проти погрому жидів. У своїм спогаді він пише: «Пригадую собі холодну листопадову ніч 1918 р. Я також пішов до Митрополита Шептицького, щоб просити його о поміч. Тоді відбувався не український, а польський погром. Митрополит, висока кремезна фігура з довгою патріярхальною бородою, взяв мене до вікна й показав мені відділ польської кавалерії на великій судовій площі. Він сказав: «Я сам є в’язнем, але скажіть вашому народові, що моє серце кривавиться за нього». Він дав мені 500 корон на допомогу жидам і сказав: «Не можу гарантувати вам вашого життя, коли ви вийдете з цієї кімнати». А ті, що були ззовні, були поляки, а не українські гайдамаки».

(Далі буде)

(Продовження)

21 червня — Митрополит відправив Богослуження в латинській катедрі у Львові. Того таки дня в резиденції єпископа Бандурського відбувся святковий бенкет у честь Митрополита, єпископа Чеховича й членів греко-католицької капітули.

22 червня — Митрополит був гостем на обіді в архиєпископа Й. Більчевського.

17 липня — Митрополит виїхав на довший час на провінцію.

31 липня-3 серпня — Митрополит брав участь у Велеградському з’їзді, де був предсідником.

28 серпня — Митрополит брав участь у відпусті в день Успіння Пречистої Діви Марії в Уневі. У навечер’я відпусту під вікнами Митрополита в Студитській обителі з’явився хор синагоги з Перемишлян і співав жидівських пісень. Митрополит дав членам хору у подарунок вино.

1 жовтня — Отець Альберт Ґратіє відвідав Митрополита у Львові.

В листопаді — На початку місяця Митрополит мав вислати для переселенців у Боснії чотирьох священиків: двох світських і двох Студитів. Вони мали замешкати в існуючому вже три роки манастирі оо. Студитів біля Банялюки.

В місті Камениця Митрополит закупив кількаморгову посілість, на якій о. Андрій Шерегі заложив винницю, а брат Йосиф Ґродський побудував церкву й малий манастир. По війні цей манастир, частинно спалений, перестав існувати.

24 листопада — Митрополит приїхав до Риму.

27 листопада — Митрополит був на довшій авдієнції в Папи Пія X.

Пробуваючи у Римі, Митрополит почав розшуки в архівах Конгрегації для Пропаганди Віри. (Перші дні грудня).

7 грудня — Митрополит повернувся до Львова. Коротко потім він їздив до Язлівця на постриження своєї своячки, графині Софії Шембекової, що вступила до манастиря Непорочних.

1910

15 січня — До Митрополита приїхав Макс, князь Саксонії, щоб студіювати наш обряд. Він мешкав у митрополичій палаті.

19 січня — Митрополит відслужив архиєрейську Службу Божу в Преображенській церкві у Львові, а опісля, разом з Максом Саксонським, узяв участь у водосвятті на Ринку.

30 січня — Митрополит і Макс Саксонський були на парафії о. Євгена Шухевича в селі Підберізці біля Винник і взяли участь у Вечірні.

Митрополит подарував читальні «Просвіти» в Коршові біля Коломиї грунт на будову її власного дому.

10 лютого — Митрополит попрощав на станції у Львові Макса Саксонського, який від’їхав до Фрібурґу в Швайцарії.

31 березня — Митрополит, разом з єпископами Чеховичем і Хомишиним видав пастирський лист «Пересторога перед москвофільською православною агітацією». З приводу цього листа москвофільська газета «Прикарпатська Русь» (ч. 176, 1910) писала, що «новий пастирський лист звернений проти російського руху і є одвертим визовом цілої російської суспільности та вісником безоглядного поборювання руським єпископам не тільки підчиненого їх духовенства, але й цілого російського народу».

14 травня — Митрополит виїхав на 6-тижневу канонічну візитацію Бобрецького повіту. Перебуваючи у Стрільському деканаті, він перестудився й лежав хворий у Дев’ятниках.

11 червня (?) — Митрополит повернувся з Бобреччини до Львова. Стан його здоров’я дещо покращав.

28 червня — митрополит був у Відні й промовляв на 11-му засіданні 22-ої Сесії австрійської Палати Панів на тему культурних потреб українців, зокрема університету. Кілька днів раніше, відомий галицький москвофіл, Марков, промовляв у віденському парляменті. Покликаючись на академіка Соболевського, він твердив, що українська мова є наріччя російської, а проф. Ватрослав Яґіч казав, що російська мова має кілька діялектів. Марков нарікав на Митрополита Шептицького, який, мовляв, безоглядно переслідує «нашу молодіж». «Митрополит, — казав він, — займається прозелітизмом під час, коли галицькі селяни вичікують російського панування».

Згадану вище промову в справі університету й бюджету Митрополит виголосив, як писали місцеві газети, «знаменитим німецьким акцентом і переплітав її віденським діялектом». Всі присутні слухали його дуже уважно, а пізніше говорили: «Дас іст айн прехтіґер Манн», «Дас іст айн фешер Манн» тощо.

14 серпня — Митрополит виїхав кораблем «Кайзер Вільгельм» на Евхаристійний Конгрес у Монтреалі.

21 серпня — Митрополит приїхав до Нью-Йорку. Замешкав у готелі «Ст. Реґіст», а увечорі відправив Молебень у церкві св Юра.

22 серпня — Митрополит приїхав до Філядельфії, звідки до о. Лева Сембратовича до Боффало, відтак до Сиракюз й нарешті по ріці св. Лаврентія, пізніше поїздом до Монтреалю, де зупинився у парафії св. Катерини.

6 вересня — По святочнім вікритті Евхаристійного Конгресу Митрополит прийняв на авдієнції отців: Ганьова, Демаре, Жана й єпископа Аделяра Лянжевена.

По Евхаристійнім Конгресі Митрополит відвідав Чікаґо, Вайтінґ (Індіяна), знову Чікаґо, знову Вайтінг, дальше Клівленд, Піттсбурґ, МекКіспорт (Пенсильвенія) і Вірджінію.

30 вересня — Митрополит був гостем о. І. Сендецького в Олифанті, Пенсильвенія.

2 жовтня — Митрополит посвятив українську католицьку катедру у Філядельфії. З цього приводу о. Николай Ліхерій, румунський католицький священик із Семигороду, писав до редакції «Діла» ось що: «Не можу здержатись, щоб не оповісти вам про дуже важне діло, при якому я мав рідке щастя бути присутнім. Преосв. Ортинський, єпископ тутешніх греко-католицьких русинів, посвятив нині в торжественний спосіб катедру. При цім чині діяв львівський митрополит, граф Шептицький, румунський архиєпископ Ріян з Філядельфії, Апостольський нунцій з Вашінґтону Фальконіо і численний збір духовенства трьох обрядів: римського, руського й румунського. Цей акт становитиме в русько-католицькій Церкві в Сполучених Штатах незвичайно важний зворот. Російські схизматики, що пустили в рух свої рублі, понесли цілковиту моральну поразку. Єпископ Ортинський — незвичайний провідник. Його проповідь, виголошена звучним голосом, викликала в слухачів потоки сліз. Одним словом, єпископ Ортинський є правдивий єпископ-апостол, в котрім руський нарід і уніятська Церква знайшли незвичайного борця» («Діло», 15 жовтня 1919 p., стор. 4).

10 жовтня — Митрополит виїхав знову до Канади, спершу до Вінніпегу.

14 жовтня — Митрополит відвідав Сіфтон (Манітоба) і Мондер (Альберта), де посвятив церкву. В Едмонтоні він посвятив дім Сестер-Служебниць, а в церкві св. Йоакима виголосив знаменну франкомовну проповідь. Потім він відвідав Ванкувер, Йорктон, Ріджайну, Брендон, Вінніпег, Форт Вілліям, Норт Бей, Оттаву, Торонто, Монтреаль і приїхав до США.

21 жовтня — Він видав пастирський лист «Про освячуючу ласку».

30 листопада — Митрополит прийняв на авдієнції у Філадельфії 56 карпато-угорських священиків.

14 грудня — Митрополит вернувся до Львова.

1911

У січні — Митрополит перебував у першій половині місяця у Крехові.

19 січня — Митрополит відправив архиєрейську Службу Божу в Преображенській церкві у Львові, а потім узяв участь у Йорданськім поході й водосвятті на Ринку.

27 січня — Митрополит виїхав до Відня, де його вітали українські посли й ціла українська колонія. Польська преса назвала цю подорож Митрополита «політичною». Газети «Райхпост», «Цайт», «Ноє фрає Прессе», «Ноєс Вінер Таґеблятт», «Фатерлянд» і «Вінер Альґемайне Цайтунґ» писали, що Митрополит приїхав до Відня для «наладнання українсько-польських відносин». Газета «Цайт» писала: «Графа Шептицького вважають обережним, зручним і дуже енергійним політиком. З причини внутрішньої і зовнішньої політики корона прив’язує до його слова особливу увагу. В руській частині Галичини він веде з надзвичайною терпеливістю боротьбу проти русофільської агітації і втішається найбільшим довір’ям українців далеко поза границями Австрії».

Під час побуту у Відні Митрополит мав конференцію з президентом міністрів Бінертом. Про цю поїздку Митрополита подали «качки» польські газети: «Дзеннік польскі», «Слово польске» й «Газета народова».

Через поганий стан здоров’я Митрополит зложить на руки цісаря достоїнство й уряд віце-маршалка крайового сойму Галичини.

У березні — митрополит видав франко- й англомовний меморіял до канадських архиєпископів і єпископів у справі створення українського єпископства в Канаді.

(Далі буде)

19 квітня — Митрополит був у Золочеві.

22 травня — Митрополит був на відпусті у Крехові.

28 травня — Митрополит занедужав на інфлюенцу, спричинену запаленням жили в нозі. Ним опікувалися лікарі: Ем. Зільтерштайн, Володимир Кобринський і проф. Вічковський. З приводу цієї недуги Митрополит одержав з Риму депешу такого змісту:

“Beatissimus Pater Archiepiscopo Szeptycki specialem apostolicam benedictionem coelestium auxiliorum auspicem antique aegritudinis solutium peramenter in Domino impertitur. Card. Merry del Val, Romae, 8. VI. 1911. 3-30”.

(Святіший Отець пересилає архиєпископові Шептицькому з великою любов’ю в Господі спеціяльне благословення як передвісника небесної помочі та потіху в недузі).

9 липня — Делегація (50 людей), зложена з українських послів, відпоручників львівських товариств, представників селян і міщан із Станиславівської, Перемишльської єпархій та деяких робітників, відвідала Митрополита з приводу його частинного видужання.

В імені делегації промовив до Митрополита д-р Євген Олесницький. Ось що він сказав: «З дрижачим серцем, з запертим віддихом стояла українська суспільність, стояв наш нарід при ложу Вашої недуги. Небезпека, яка зависла над цим дорогим, многоцінним життям, глибоко потрясла цілим нашим народом, котрий ясно здав собі справу з того, кого ми маємо між собою і про яке життя тут розходиться! А було це життя народові тим більше дорогим, бо якраз у ту пору стояв він серед розгару тяжкої боротьби за свої найжиттєвіші інтереси, за своє найсвятіше право, — серед боротьби проти зовнішніх ворогів і внутрішньої крамоли, — і в тій хвилі тим більше дорожив світлим, могучим, а ясно здеклярованим становищем свого Князя-Владики, що зумів на тім стариннім владичім престолі з’єднати найкращі традиції минувшини з сучасними провідними ідеями українського народу, — з службою для його ідеалів народних, і своїм високим умом, великим серцем і своїми висококультурними починами підняв і скріпив цей нарід у його визвольній боротьбі, промощуючи шлях його цивілізаційного походу! І тому ніколи може не пішли з грудей народу такі однодушні бажання, не підносились такі гарячі молитви! А коли ті бажання сповнились, коли ті молитви були вислухані, наша суспільність відчула елементарним поривом сердець потребу стати перед дорогим своїм Владикою і піднести йому гарячий, всенародний привіт. В силу цього поклику стаємо тут нині іменем цієї суспільности, як представники української громади столиці краю, як репрезентанти головних українських організацій і інституцій, стаємо тут як речники всіх кляс і станів, іменем так усіх тут присутніх, як і неприсутніх широких мас народу, які серцем у цю хвилю лучаться з нами. А з усіх сердець так і з усіх уст пливе одно спільне й гаряче бажання: бачити Тебе, Достойний Князю-Владико, найдовші літа ще в повнім здоров’ї і в повній силі на владичім престолі, управляючого сильною рукою справами нашої Церкви й зв’язаного тривалими безпереривними ідейними зв’язками з загалом української нації — працюючого для здійснення її ідеалів і ідучого рука в руку з нею назустріч кращій долі, ліпшій будучності народу! Ті щирі й гарячі бажання зливаються нині в однодушний всенародний оклик: Його Ексцеленція, Високопреосвященний Митрополит Андрей нехай живе! Слава!».

Митрополит подякував делегації короткою промовою й вийшов з нею з палати, викликаючи серед мас народу нечуваний ентузіязм. До них він промовив, сказавши, що ціллю його життя і діяльности є виключно добро нашої Церкви й нашого народу.

Потім до Митрополита промовив посол, д-р Кость Левицький: «Під теперішню хвилю переживаємо велику й важну еволюцію в розвитку українсько-руського народу. Питання про самостійність українсько-руського народу та його окремішність від народу польського, російського перейшло фазу галицького домашнього питання — воно стало державним чинником у Австрії. Так! Хочемо тут, в Австрії, на підставі справедливого переведення засад конституційного устрою, знайти умовини до розвитку культурного й політичного!

Не хочемо й не будемо етнічною масою ані для поляків, ані для росіян, але, шануючи право кожного народу, хочемо здобути своє право рівнорядного народу в сім’ї народів світу! В цім визвольнім поході мусять стати всі суспільні верстви нашого народу до великої органічної праці — формації живого народу українського як народу! Та на цім шляху не може забракнути свідомої нашої патріотичної духовної інтелігенції. Вона ж має свою історію — коли наша руська Церква в найтяжчих хвилях ставала заборолом життя українського народу. А коли в останніх часах піднеслись звідні голоси, аби відірвати духовенство від свого народу, як окрему касту, — Ти, Князю нашої Церкви, вказав на народній шлях: на бік народу мусить іти пастир, з народом і за нарід наша мета! Твоя високо жертволюбна й добродійна діяльність в областях просвіти й культури та народнього господарства, Твій смілий виступ у австрійському парляменті за українсько-руським університетом у Львові і Твоє солідарне попирання змагань нашої парляментарної репрезентації в боротьбі за політичні права народу — оце Твій дороговказ до нашої спільної мети народньої та слова, ділом висказані. Тим став Ти, Князю, спільним добром нашої Церкви й нашого народу, так як ти не погордив поневоленим руським народом у твердій вірі, що наш нарід піднесеться із занепаду й воскресне до нового життя! Тому, коли тяжка недуга зложила Тебе на ложе болізни, очі нашого народу звертались на цю Святоюрську гору, а душа його бажала повернення Тобі здоров’я до сповнення великої Твоєї місії для добра українсько-руського народу. А нині, діждавшись тої хвилі, приходимо до Тебе з народнім поклоном, пошаною і належним бажання прожити многих літ на славу нашої Церкви й гаразд українсько-руського народу» («Діло», 10 липня 1911 p., стор. 3-4).

13 липня — Митрополит виїхав на Дев’ятник біля Бібрки на короткий побут у свого брата Казимира. Після цього він задумував виїхати на довший час на морські купелі до Англії.

22 липня (?) — Митрополит був у Кракові на похороні кардинала Пузини.

12 жовтня — Митрополит запросив до себе анкету, яка мала вибрати місце на приміщення пропам’ятної таблиці в честь Маркіяна Шашкевича в церкві св. Юра. Участь взяли: члени капітули, маляр Бойчук, о. Теодозій Лежогубський, артист Лушпинський, д-р Кирило Студинський, маляр І. Труш і проф. Шухевич. Рисунок таблиці мав виконати Лушпинський у порозумінні з І. Трушем. Вони мали виконати також рисунок таблиці для поміщення на церкві Духовної Семінарії.

22 жовтня — Митрополит виїхав на кілька днів на провінцію.

При кінці жовтня Митрополита відвідав о. Йосафат Жан, ЧСВВ.

5 листопада — Митрополит промовляв на святі Маркіяна Шашкевича. В присутності капітули й духовенства він довершив посвячення пропам’ятної таблиці, вмурованої у правій стіні біля входових дверей катедри св. Юра. На ній є напис: «Пам’яті Маркіяна Шашкевича, поета, подвижника, вісника відродження Австрійської Руси».

6 грудня — В митрополичій палаті відбулося вручення д-рові Тадеєві Соловієві номінаційної грамоти на синдика греко-католицького Митрополичого Ординаріяту й синдика Митрополичої Капітули.

30 грудня — Митрополит створив у Римі Історично-Церковну Руську Місію для дослідження, каталогування й копіювання документів із архівів Ватикану.

В 1911 році Митрополит написав пастирські листи: «Канадським русинам», «Пам’ятки для руських робітників в Англії, Аргентіні, Бразілії, Данії, Канаді, Німеччині, Сполучених Штатах, Франції, Швайцарії і Швеції».

1912

Понад 30 громадських делегатів відвідали Митрополита, щоб скласти йому новорічні побажання. Промовляв д-р Євген Олесницький. Митрополит вказав на великі здобутки українців у ділянці економіки, на потребу суспільної праці кожного члена громади й обіцяв свою дальшу співпрацю.

19 січня — Митрополит відправив архиєрейську Службу Божу в Преображенській Церкві у Львові і взяв участь у водосвятті на Ринку.

26 січня (?) — Митрополит виїхав до Відня у церковній справі, згідно із звичаєм бути в столиці й відвідати найвищих достойників на початку року.

30 січня — Митрополит вернувся із Відня в товаристві д-ра Костя Левицького й д-ра Євгена Петрушевича.

В лютому — Митрополит виїхав до місцевості Бейрун у Швайцарії до свого брата Казимира.

У Львові розв’язано Духовну Семінарію, мабуть, за підпільну діяльність москвофілів.

1 березня — Від цього дня митрополит лежав хворий. Були здогади, що до його недуги причинилися події в Духовній Семінарії, де все ще були значні впливи москвофілів.

(Закінчення у наступному числі)

14 червня — Митрополит висвятив своїх священиків.

1 липня — Митрополит виїхав на один тиждень до Відня. По дорозі туди він зупинився у Велеграді на святкування в честь свв. Кирила і Методія. З приводу відкриття пам’ятника Іванові Гусові Митрополит відправив Богослуження для численних паломників, які прибули до Велеграду, щоб запротестувати проти Гуса і його вчення.

В неділю Митрополит відправив українську Службу Божу й виголосив проповідь. Під час святкового прийняття його вітали присутні оваціями.

У Відні Митрополит переговорював у справі обсадження станиславівського єпископства.

5 липня — Митрополит був знову у Велеграді й брав участь у святкуваннях 40-річчя від 1863 року, в якому було відзначено 1000-ліття приходу свв. Кирила і Методія на Моравію.

29 липня — Митрополит виїхав до Унева, де мав залишитися до 18 серпня.

10 вересня — Митрополит посвятив угольний камінь під дім для дяківської бурси, будованої на його кошт при вул. Петра Скарги.

12 вересня — Митрополит вітав цісаря Франца-Йосифа І на половині сходів до катедри св. Юра. Потім він відслужив Єктенію й відбув розмову з цісарем.

14 вересня — Митрополит поїхав до цісаря у Хлопів і був там учасником святочного обіду в честь монарха.

22 вересня — Відкриття «Народньої Лічниці» у Львові. Митрополит посвятив її при співучасті цілої капітули. По посвяченні відбувся в митрополичій палаті святковий обід.

У жовтні — заходами Митрополита припинено виклади для богословів у будинку семінарії. На його доручення, почавши від 29 жовтня 1903 p., питомці семінарії почали ходити на виклади в університеті.

З листопада — Митрополит виїхав до Відня на конференцію австрійських єпископів. Звідти він мав виїхати на довший побут до Риму. В той час видавана на літографі віденська газета «Вест-естліхе Корреспонденц» помістила польський пашквіль проти Митрополита. Поляки твердили, що його поведінка в Соймі викликала «загальне обурення», бо він зрадив польський нарід. В Римі, писавли вони, ідуть заходи, щоб усунути його з митрополичого престолу. Згадану вище газету редагував жид Калішер. В коментарі на цей пашквіль редакція «Діла» писала: «На щастя, цієї газети ніхто не читає, і стаття в ній компромітує поляків». («Діло», 6 листопада 1903, стор. 2).

27 листопада — Митрополит приїхав до Риму.

З грудня — Митрополит, куратор Української Церкви при Апостольській Столиці, о. М. Яцковський, та удієн нашої колегії в Римі були на удієнції в Папи.

При кінці 1903 року Митрополит пожертвував тисячу корон на будову українського народнього театру.

1904

6 лютого — Митрополит виїхав до Станиславова в справі фундації, пов’язаної з подарованою ним тамошній капітулі бібліотеки вартости 20,000 корон. Він зложив у «Дністрі» 30,000 корон на прізвище єпископа й на капітулу у Станиславові з тим, що відсотки від цього капіталу мали йти на поповнення бібліотеки. Фундація носила назву Митрополита Шептицького.

11 лютого — Митрополит виїхав до Відня в справі обсадження станиславівського єпископства.

27 лютого — Митрополит був на авдієнції в цісаря.

29 лютого — Митрополит повернувся до Львова.

16 березня — Митрополит виїхав до батьків у Прилбичі.

21 березня — Митрополит відвідав свою хвору матір у Прилбичах. Вона померла 17 квітня 1904 р. на 67-му році життя.

7 травня — Митрополит почав канонічну візитацію селом Куровичі, повіт Перемишляни.

16 травня — Митрополит видав пастирсь­кий лист «Про Непорочне Зачаття ПДМ».

21 травня — Митрополит видав пастирсь­кий лист «Про соціяльну квестію».

Митрополит виїхав на візитацію Новосілок біля Унева й був там до 24 травня.

8 червня — Митрополит виїхав знов на канонічну візитацію.

19 червня — Митрополит довершив чину висвячення о. д-ра Григорія Хомишина на єпископа Станиславова. Йому співслужили: єп. Константан Чехович і Йосиф Більчевський, польський архиєпископ Львова.

24 червня — Митрополит виїхав до Кізлова, де парохом був о. Бачинський.

28 червня — Митрополит виїхав на канонічну візитацію Залозецького повіту, починаючи від села Чепелі. Він побував чотири дні в Підкамені, а 2 липня мав виїхати у Брідський повіт.

8 серпня — Митрополит видав пастирський лист «Про канонічну візитацію».

16 серпня — Митрополит був у Перемишлі. Там відвідав капітульну бібліотеку й вибрав собі книжки, які відносилися до історії ЧСВВ, над якою працював кілька років.

21 серпня — Митрополит виїхав на один тиждень до Унева. Звідти мав вернутися до Львова, де в той час побував д-р Кербер. Опісля задумував виїхати на лікування до заведення Лемана біля Дрездену.

25 серпня — Митрополит видав пастирський лист «До поляків греко-католиків». Цей лист писаний польською мовою, бо Митрополит уважав її рідною мовою адресатів. Там він торкнувся справи національного патріотизму, перестерігав перед національною ненавистю, як нехристиянським феноменом, а національні кривди п’ятнував, як велике зло.

26 вересня — Митрополит повернувся до Львова. Коротко опісля він мав виїхати на канонічну візитацію Долинського , Перегінського й сусідніх деканатів.

4 жовтня — Митрополит узяв участь у святі коронації Богоматері з Тухова в Польщі. Там він виголосив проповідь «Прапор Марії».

1 грудня — Митрополит виїхав з 14 особами до Риму на святкування 50-річчя проголошення догми про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії. В Римі він рукоположив на священика Амвросія Редкевича, богослова з університету в Інсбруці, пізніше священика в Америці.

1905

15 січня — Вечір у честь Митрополита, влаштований виховниками інституту Сестер-Василіянок у Львові.

25 січня — Митрополит узяв участь у засіданні Державної Ради. Через недугу він зрезиґнував з секретарства в Палаті й на його місце парляментарна комісія призначила Теофіля Меруновича.

3 лютого — Митрополит виїхав на один тиждень до Крехова.

19 лютого — Митрополит видав пастирський лист «Про церковне братство» (Для вірних).

26 лютого — Митрополит виїхав знов на один тиждень до Крехова.

4 березня — Митрополит видав пастирський лист «Про церковне братство» (Для духовенства).

13-15 березня — Митрополит проводив реколекціями в катедрі св. Юра у Львові.

9 травня — Митрополит виїхав на кілька днів зі Львова. По повороті він задумав їхати на канонічну візитацію Буського й Олеського деканатів. Його мав супроводжати о. крил. Олександер Бачинський.

1 липня — Митрополит виїздить закордон. (Куди, не можемо докладно встановити. Див. «Діло», 1 липня 1905 p., стор. 2).

У серпні — Митрополит відвідує з групою моравських паломників Святу землю.

5 вересня — Митрополит повернувся «з подорожі на Схід» (Див. «Діло» 8 вересня 1905 p., стор. 3).

15 вересня — Максимілян, князь Саксонський, гостював у Митрополита. Він приїхав до Львова, щоб познайомитися з нашим обрядом. Під час відправ у катедрі св. Юра він захоплювався співом хору української гімназії.

26 жовтня — Митрополит узяв участь у нараді галицьких єпископів, яка відбулася в резиденції вірменського архиєпископа Теодоровича. Під час нарад були обговорювані шкільні справи з церковного боку.

11 грудня — Митрополит виїхав на довший час до Кракова. Мав вернутися до Львова 19 грудня.

Митрополит виготовив «Типикон Студитської Лаври св. Антонія Печерського в Скнилові».

28-29 грудня — Митрополит скликав епархіяльний собор.

У 1905 році Митрополит засновує Український Національний Музей у Львові і робить першу спробу створення у Львові вищої богословської школи з правом надавання докторату. Цей задум знівечив спротив польських єпископів.

1906

22 січня — В товаристві перемишльського й станиславівського єпископів, посла Юліяна Романчука й д-ра Короля Митрополит був на авдієнції в цісаря Франца-Йосифа І. У своїй короткій промові він висловив бажання, щоб український нарід у Галичині був трактований справедливо в новому виборчому законі та щоб дістав належне йому число мандатів, з уваги на його територію й число його населення.

18 лютого — Митрополит виїхав з єпископом К. Чеховичем і архиєпископами Й. Більчевським і Теодоровичем до Відня на конференцію австрійських єпископів.

З квітня — Митрополит видав пастирські листи «Сестрам-Служебницям» і «Про почитання Серця Христового».

28 червня — Митрополит виїхав на канонічну візитацію Калуського деканату.

7 липня — Митрополит посвятив Руський Народній Дім у Калуші.

10 серпня — Митрополит вернувся з канонічної візитації Перегінського деканату, де відвідав тільки шість парафій, бо в повіті вибухла епідемія. Полагодивши деякі справи у Львові, він виїхав через Відень до Риму.

1 вересня — Митрополит повернувся до Львова.

5 вересня — Митрополит і 548 паломників виїхали зі Львова на прощу до Єрусалиму. На кораблі «Тіроль» Митрополит посвятив престоли, а під час заходу сонця виголосив полум’яну проповідь.

28 вересня — Паломники вернулися до Львова. Митрополит відлучився від них по дорозі й поїхав до Риму.

14 жовтня — Митрополит виїхав на місію до Лолина, відтак до Долини.

21 жовтня — Митрополит повернувся до Львова.

У 1906 році Митрополит заснував жіночу гімназію Сестер-Василіянок у Львові при вул. Потоцького 104.

1907

20 січня — Митрополит виїхав на один тиждень до Жовкви.

Видав пастирський лист «Сестрам-Служебницям».

У лютому — папа Пій X дав Митрополитові свою усну згоду опікуватися вірними східнього обряду по своїм найкращим силам і всіма засобами. Тоді Митрополит призначив о. Олексія Зерчанінова генеральним вікарієм Кам’янецької єпархії й доручив йому також працю для російських католиків у Петербурзі.

13 березня — Митрополит виїхав через Будапешт до Риму.

За позволенням Папи Пія X Митрополит виїхав у березні в Білорусь і в Україну.

11 квітня — Під покровительством Митрополита у Львові відбувся концерт хорів у користь «Народньої Лічниці».

13 травня — Митрополит висвятив на єпископа о. Стефана Сотера Ортинського.

Митрополит посвятив «Народню Лічницю», а потім гостив учасників обідом у своїй палаті.

23 червня — Митрополит посвятив церкву у Бібрці.

7 липня -— Учасники паломництва до Єрусалиму вручили Митрополитові окремий адрес з подякою. Оправа адреса була зроблена з оливного дерева, а текст був списаний на пергамені. До адресу був залучений альбом з палестинськими квітами й фотографіями.

24 липня — Митрополит зустрівся з українськими послами у Відні. Того дня, по заключному засіданні Державної Ради, всі вони мали вечерю в ресторації Штефанскеллер. Коли Митрополит відходив, один із послів побажав йому щасливої подорожі до Інституту Лемана біля Дрездену. Відповідаючи на це побажання, Митрополит заявив, що в усій його публічній роботі його провідною думкою є солідарність з репрезентацією українського народу. Він закликав усіх послів до солідарної праці й обіцяв їм свою дальшу співпрацю.

25 липня — 2 серпня — Митрополит був у Велеграді. По Велеградському з’їзді польські часописи писали про поганий стан здоров’я Митрополита. Ці поголоски польської преси виявились перебільшеними, хоч Митрополит мав проблему з ногою. Однак, побувши деякий час в Інституті Лемана біля Дрездену, він почувався краще й задумав поїхати до Підлютого. Його поворот із Дрездену був передбачений на 24 серпня 1907 р.

10 вересня — Монсіньйор Авреліо Пальмієрі прибув до Львова й був гостем Митрополита. Приятель українців, монс. Пальмієрі помагав нашій Церкві впливами в Римі й збирав матеріяли про нашу Церкву й нарід. Завдяки його заходам Папа Пій X дозволив на відкриття окремого українського відділу у Ватиканській бібліотеці. Зі Львова монс. Пальмієрі виїхав на православний Собор у Петербурзі.

6 жовтня — Митрополит виїхав на місію і реколекції до Калуського й Перегінського деканатів.

26 листопада — Митрополит видав пастирський лист «Зближаються часи…» (У 1500-ті роковини смерти св. Івана Золотоустого).

У 1907 році Митрополит виготовив «Начерк уставів Згромадження Сестер-Служебниць Пречистої Діви Марії Непорочно Зачатої, обряду русько-католицького».

1908

12 січня — Митрополит посвятив прапор товариства «Сила» у Львові. «Сила» була товариством українських заробітчан і слуг. Головою цього товариства був В.Нагірний.

У лютому — Митрополит і група українських паломників виїхали до Риму на ювілейне свято св. Івана Золотоустого. Під проводом кардинала Ванутеллі та в присутності антіохійського і сирійського патріярхів та багатьох східніх єпископів торжество почалось у грецькій колегії, а закінчилось грецьким Богослоуженням 12 лютого в присутності Папи Пія X. Від 1438 року це була перша греко-латинська церемонія, в якій взяли участь Папа, Священна Колегія, члени папського двору та різні церковні достойники.

13 лютого Папа прийняв усіх достойників, між ними також Митрополита Шептицького, на авдієнції й висловив своє бажання, щоб усі християни Сходу об’єдналися з Римом. Папа сказав, що різниці між Сходом і Заходом постали із східніх пересудів проти Риму й принесли Церкві велику шкоду та поставили її під панування безвірків (інфіделес).

Заходами Митрополита Шептицького запляновано побудувати у Вифлеємі церкву Різдва Христового з манастирем ОО. Студитів Скнилівської Лаври. Для завершення цього задуму, писав Митрополит у порученім листі, Провидіння післало о. Петра Курі, греко-католицького священика, пароха Вифлеєму. Отець Курі, грек-мелхіт, за згодою Митрополита плянував вступити до Студитського манастиря у Скнилові, стати священиком і збирати пожерти на церкву, у якій Богослуження могли б відправлятись у нашім обряді на грецькій і арабській мовах для вірних греко-католиків грецької чи арабської мови. Комітет побудови церкви у Вифлеємі творили: Олександер Барвінський, Тит Заячківський, о. д-р Йосиф Жук, Іван Левинський, о. Теодозій Лежогубський, д-р Євген Озаркевич, Т. Ревакович, д-р Кирило Студинський, о. Іван Чапельський, д-р Степан Федак, о. Йосиф Фолис і о. Петро Курі.

18 лютого (?) — Під час авдієнції Папа Пій X дав Митрополитові дальші власноручно підписані документи — повновласті до організації російської католицької Церкви в Росії.

16 березня — Митрополит виїхав до Відня, щоб під надзором лікарів-спеціялістів лікувати недужу ногу. Передбачували, що це лікування потриває коло трьох тижнів.

8 квітня — Митрополит задумав вертатися з Відня до Львова. Однак, цьому перешкодила недуга ноги, й тому він поїхав на дальше лікування до Вісбадену в Німеччині. Там він залишився до 11 квітня, після чого поїхав до одного манастиря на реколекції. По закінченні реколекції Митрополит вернувся на дальше лікування до Вісбадену.

21 квітня — Митрополит вернувся до Львова. Він усе ще не почувався добре й не міг приймати візит.

24 квітня — Митрополит виголосив проповідь, у якій торкнувся вбивства Потоцького Мирославом Січинським. Він засуджував це вбивство, підкреслюючи, що «злочинами не служиться народові». «Народові служиться, — казав він, — любов’ю, працею, пожертвуванням, святістю, чесністю тощо».

У червні — Митрополит відвідав деякі парафії в Янівськім, Щирецькім і Журавенськім деканатах. Шостого червня він поїхав у Стрийський деканат. Він був у Добрянах, 8 червня посвятив церкву в Конюхові, а 9 червня приїхав до Стрия.

25 липня (?) — Митрополит виїхав на лікування до санаторії Лемана «Цум вайссен Гірш» біля Дрездену.

У жовтні — Митрополит брав участь у засіданнях галицького сойму.

8 листопада — Митрополит висвятив 20 священиків.

13 листопада — Митрополит виїхав до Риму.

1909

21 січня — Митрополит почав писати пастирський лист «Преподобним у Христі Інокиням ЧСВВ; нарис конституції жіночих манастирів ЧСВВ Галицької провінції». Цю працю він закінчив 9 травня.

Митрополит написав у Відні пастирський лист «До української інтелігенції».

25 квітня — Митрополит виїхав на один тиждень до Лаврова.

19 червня — 3 приводу 500-ліття смерти Якова Стрепи, одного із перших галицько-польських митрополитів, Митрополит відправив Богослуження в костелі ОО. Францісканів.

20 червня — Митрополит посвятив бурсу Руського Товариства Педагогічного при вул. Крижовій (пізніше Потоцького) ч. 65.

Далі буде

Хоч українська й чужомовна література про Митрополита Шептицького досить велика, вона не усистематизована, повторяє часто загально знані відомості й не вичерпує теми про його многогранну діяльність. Дослідженя пастирської, наукової і філянтропічної праці Князя нашої Церкви було утруднене браком доступу до архівів чи донедавна відсутністю важніших галицьких періодичних видань, зокрема газет.

Тепер справи дещо покращали; політика «гласности» на рідних землях уможливила одержання цінної документації, особливо широкого листування Митрополита, дещо приступнішими стали також засекречені архівні матеріяли Ватиканської бібліотеки й нарешті маємо на мікрофільмі львівську газету «Діло», в якій є багато мало відомих інформацій.

Саме їх подаємо тут у формі хроніки, починаючи з 1899 року, коли Слуга Божий Андрей був іменований єпископом Станиславова. Наша хроніка, напевно, неповна; вона подає дані, взяті з «Діла» й доповнені тут і там відомостями з кращих джерельних праць, при чому відмічуємо, що кілька наведених у ній дат, подій є приблизними й можуть відхилятися від дійсних дат на один-два дні в ту чи іншу сторону.

Це, на нашу думку, не зменшує вартости включених тут інформацій, і ми надіємось, що наша хроніка буде корисним причинком до дальшого дослідження життя й ДІЯЛЬНОСТИ нашого великого Митрополита.

1899

2 лютого — о. Андрей іменований цісарем на єпископа Станиславова.

У травні — у місцевості Пархач, приналежній до Василіянської парафії в Кристинополі, о. Андрей виголосив проповідь під час торжества поновлення обітів членів братства тверезости.

19 червня — Папа Лев XIII іменував о. Андрея єпископом Станиславова.

30 червня —о. Андрей брав участь у іспитах питомців oo. Василіян у Кристинополі, після чого виїхав до Рави-Руської в супроводі о. С. Ліца, ректора, о. В. Чернецького, декана і о. М. Повха, настоятеля парафії в Кристинополі.

24 липня — о. Андрей приїхав до Станиславова й замешкав у архипресвітера, о. Фацієвича. Тут його привітали члени капітули й духовенство Станиславова. В наступний день він відвідував місцеві організації.

2 серпня — єпископ Андрей видав два пастирські листи до вірних Станиславівської єпархії: «Перше слово пастиря» і «Наша програма».

17 вересня — висвячення у Львові на єпископа Станиславова.

20 вересня — єпископ Андрей виїхав зі Львова до Станиславова, щоб обняти заряд єпархією. Один крилошанин виїхав йому назустріч до Єзуполя. На станції в Станиславові його привітали: члени капітули, делегація місцевих українців, маршалок повіту Брикчинський, заступник бурмістра Фідлер та представники властей і урядів.

24 вересня — інтронізація єпископа Андрея в катедральній церкві. По одягненні архиєрейських риз папські грамоти відчитали: о. Торонський латиною, о. Гробельський українською мовою. Під час архиєрейської Служби Божої співав хор Руської Бурси. Коротке слово виголосив єпископ Андрей, а йому відповів о. Фацієвич. По Службі Божій відбувся похід до палати, де в імені духовенства й народу вітали нового єпископа о. Струтинський і посол, о. Данило Танячкевич. У вечорі був обід для світської інтелігенції, під час якого промовляли: кс. П’яскевич, латинський парох Станиславова, о. Фацієвич, д-р Сарницький, а від буковинських українців-католиків д-р Степан Смаль-Стоцький.

1900

14-15 лютого — єпископ Андрей відвідав українську гімназію в Коломиї.

У червні — за чернівецькою газетою «Буковина» — «Діло» від 14 (27) червня 1900 р. подано, що під час авдієнції в Папи Лева XIII єпископ Андрей вніс зажалення на упослідження Греко-католицької Церкви, нашого духовенства й цілого українського народу в Галичині. Він висловив своє застереження відносно віддаван­ня нашої Церкви під нагляд Конгрегації для Пропаганди Віри, призначеної для поган, єретиків і недовірків. Одним із наслідків зажалення єпископа Андрея мало бути заснування українського католицького єпископства в Америці.

29 жовтня — з приводу ювілейної прощі до Риму єпископ Андрей був на авдієнції в Папи Лева XIII і одержав від нього повідомлення про призначення його архиєпископом Львова. У поворотній дорозі до Львова він зупинився коротко в Інсбруці, де відвідав відомого діяча Закарпаття, Адольфа Івановича Добрянського.

31 жовтня — цісарським розпорядком єпископа Андрея номіновано архиєпископом Львова, митрополитом Галича й єпископом Кам’янця-Подільського.

20 листопада — єпископ Андрей видав у Марківцях біля Станиславова пастирський лист «Правдива віра» до вірних Буковини й станиславівської єпархії.

21 листопада — єпископ Андрей видав у Братківцях біля Станиславова пастирський лист «До моїх улюблених гуцулів», до вірних Косівського повіту.

1 грудня — єпископ Андрей видав пастирський лист «На грані двох віків» до духовенства й вірних Станиславівської єпархії. Цей лист був написаний у Вільшанці.

17 грудня — Папа Лев XIII іменував єпископа Андрея архиєпископом Львова, митрополитом Галича й єпископом Кам’янця-Подільського.

1901

14 січня — з призначенням єпископа Андрея архиєпископом Львова, митрополитом Галича й єпископом Кам’янця-Подільського. Його відвідав і привітав у Станиславові представник усіх українських товариств, радник Каранович. У своїй відповіді Митрополит сказав, що він добре пізнав забуту й невідрадну долю українського народу. «Наш нарід, — сказав він, — ще не пережитий, не здеградований, як декотрі західні народи. Наш нарід повний живучих сил, свіжий і тому має велику будучність. Спільними силами, щирим бажанням двигнемо наш нарід із невідрадного положення й поставимо його на місце, яке йому належиться серед народів».

17 січня — о год. 7-ій ранку Митрополит відправив у катедрі в Станиславові Службу Божу, відтак молебень і виголосив проповідь. Потім він від’їхав на станцію. У Галичі його привітали: о. Монцібович, декан Гургула, латинський парох і рабін з кагалом. Зі Львова приїхали до Галича оо. Туркевич і Бачинський. З двома останніми Митрополит приїхав до Львова о год. 11:55. На пероні хор питомців відспівав «Слава во вишніх Богу», а по вході Митрополита у залю композицію Біликовського «Вітай нам, Владико». Довше привітання виголосив о. Андрій Білецький, заінтонував при кінці «Многая літа», що його відспівав хор. Подякувавши за привітання, Митрополит, капітула й духовенство виїхали до катедри св. Юра. Тут чекали на Митрополита єп. Чехович, крилошани, духовенство й багато світських людей. Після того, як Митрополит переодягнувся, почався похід до катедри під звуки пісні «Всяческая днесь радосте ісполнишася», відспіваної хором питомців. Відтак Митрополит вийшов перед царські ворота, а по молебні вступив на трон. Тоді почалось читання папських буль, латинською мовою д-р Крижановський, українською мовою д-р Тартошевский з проповідниці. По облаченню Митрополита в усі архиєрейські ризи й саккос, архиєпископ Ісакович вручив йому палліюм і промовив до нього польською мовою. Він висловив надію, що за цього Митрополита «русини не будуть шукати чужих богів, а будуть жити в згоді з братнім народом». По промові о. А. Білецького, відповіді Митрополита й многолітствії похід рушив до митрополичої палати, з балькону якої Митрополит благословив присутніх. Відповідаючи о. А. Білецькому, Митрополит сказав: «Тяжкий вложено на мене обов’язок; я буду старатися сповнити його. Жадаю лише послуху й любови, яку я з собою приношу».

Серед присутніх були архиєпископи Ісакович і Більчевський та єпископи: Чехович, Пузина, Пельчар, Вебер і Новак. По інтронізації в долішніх залях митрополичої палати було кількасот людей. В одній із заль до Митрополита промовив о. Данило Танячкевич. О год. 7-ій вечора відбувся святочний обід. Присутніми були: граф Іван Шептицький, батько Митрополита, його два брати: посол Казимир і другий, капітан генерального штабу (обидва розмовляли з людьми по-українському), дальше архиєпископи Ісакович і Більчевський, єпископи К. Чехович, Пузина, Пельчар і Новак, Львівська, Перемишльська й Станиславівська капітули, латинський священик Заблоцький, катехит о. Стефанович.

Із світських достойників були: намісник, граф Пінінський, маршалок, граф Бадені, президент Тхоржнінський, коман. генерал Фідлер, президент Коритовський, Бавх, директор Софорович, Вербицький, президент Малаховський, Хамець, Корн, Енгель, Лідль, Мавтнер та ін. Були також українські представники з різних міст.

Тости підносили: Митрополит Шептицький за Папу й цісаря; намісник гр. Пінінський у честь Митрополита; Митрополит у честь намісника й єп. Чеховича, відтак у честь польських духовних достойників (по-польському) й крайового маршалка й команд, генерала Фідлера (по-німецькому); д-р Сарницький у честь Митрополита; д-р Ізидор Шараневич у честь родини Шептицьких; п. Фідлер у честь Митрополита і д-р Дам’ян Савчак у честь Митрополита.

Митрополит Шептицький був одягнений скромно, по-монашому, опоясаний червоним поясом, архиєрейським хрестом на грудях. По обіді він розмовляв майже з кожним присутнім. Тоді таки посол Юліян Романчук виголосив промову. Відповідаючи йому, Митрополит сказав, що Церква завжди виконувала культурне завдання, а тепер мусить сповняти його ще у більшій мірі. Він заявив: «Я завжди був тої думки, що духовенство повинно сповняти всі горожанські обов’язки. І наше духовенство не ухиляється від них. Можу це сказати іменем усього клира, а навіть цілої провінції. А я, перший між священиками, можу запевнити, що так само буду трудитися й давати провід духовенству, де тільки буде ходити о добро й культурні та економічні справи нашого народу».

Датою 17 січня 1901 р. є позначені два писані в Крехові пастирські листи Митрополита Шептицького: «Найбільша заповідь» — до духовенства й вірних станиславівської єпархії і «Про достоїнство й обов’язки священиків» — до духовенства Галицької митрополії.

27 січня — Митрополит видав писаний у Крехові пастирський лист «Про церкву» — до вірних Львівської архиєпархії.

9 лютого — Митрополит видав послання «До інтелігенції».

З березня — Митрополит видав пастирський лист «Про покаяння».

21 червня — Митрополит видав писаний у Краснопущі пастирський лист «Про ювілей».

7 вересня — Митрополит видав пастирський лист «Русинам, осілим у Канаді».

У жовтні -— Митрополита призначили віце-маршалком Галицького Сойму.

20 листопада — Митрополит був у Римі; замешкав у домі Руської Колегії при Вія Мадонна деї Монті, ч. 3. Датою 20 листопада 1901 р. був позначений лист до буковинців.

21 листопада — Митрополит видав пастирський лист «До моїх улюблених гуцулів».

29 листопада — Митрополит відвідав українську державну гімназію в Тернополі.

З грудня — Митрополит був на авдієнції в Папи Лева XIII.

7 грудня — Митрополит виїхав із Риму; повернувся до Львова 10 грудня.

1902

17 січня — Митрополит був на авдієнції в цісаря Франца-Йосифа І, який обіцяв поцікавитися справою українського університету. У тій самій справі переговорювали з д-ром Гартлем посли Юліян Романчук і Олександер Барвінський.

18 січня — Митрополит переговорював у справі українського університету з міністром-президентом, д-ром Кербером і з міністром освіти, д-ром Гартлем.

5 березня — Митрополит прибув до Відня на конференцію австрійських єпископів. При цій нагоді він відвідав українських богословів у Барбареум і сказав їм, що кожний із них, хто відбуде іспити у Відні, зможе вернутися до Львова й там продовжувати свої студії. Він обіцяв студентам зустрітись з міністром освіти, до котрого сенат Львівського університету вислав своє рішення відповідати на українські прохання по-українскому. На прелекцію д-ра Фіялка слухачі могли б у біжучім семестрі не матрикулюватися, а в наступнім семестрі катедру обняв би інший професор. Митрополит сказав богословам: «Тільки робіть іспити й вертайтесь до Львова».

28 березня — Митрополит прийняв делегацію в складі: Глиджук — член Крайового відділу; проф. С. Дністрянський, д-р Кость Левицький і проф. Володимир Шухевич. Вони дякували Митрополитові за його заходи для українського університету й говорили про переведений тоді рескрипт, якому противилися українці.

26 квітня — Митрополит виїхав на канонічну візитацію нараївського, підгаєцького, рогатинського, ходорівського й теребовельсь- кого деканатів.

7 травня — Митрополит посвятив церкву у Вишнівчику.

8 травня — Митрополит відвідав село Ладанці, повіт Перемишляни, а звідти поїхав до сіл: Біле, Білка, Ферліїв, Дібринів і Нараїв, де відбув триденну місію і соборчик.

9 травня — Митрополит приїхав до Настасова. Звідти він поїхав до Зарваниці, пізніше до Луб’янок-Вижніх біля Збаражу.

22 травня — Митрополит посвятив церкву у Завалові, повіт Підгайці. Звідти він поїхав до Рогатина, де 23 травня почав триденну місію для народу й реколекції для священиків. По рогатинськім деканаті він1 відвідав Тростянець, Кальне й Новосілку-Кут.

28 травня — Митрополит був у Липиці-Горішній біля Рогатина.

2-5 червня — Митрополит проводив місією й реколекціями у Підгайцях.

6 червня — Митрополит був у Соснові.

20 червня — Митрополит був у Янові біля Теребовлі.

23 червня — Митрополит був у Прошовій біля Микулинець.

25 червня — Митрополит був у Луб’янках-Вижніх біля Збаражу. Тоді таки він перервав свою канонічну візитацію й вернувся до Львова, щоб узяти участь у нарадах Сойму й там боронити права нашого народу й порушити справу української гімназії в Станиславові.

10 липня — Митрополит виїхав до Славська, повіт Сколе, щоб посвятити там церкву.

21 липня — Митрополит виїхав до Відня в справі номінації о. Філяса, ЧСВВ, станиславівським єпископом.

28 липня — Митрополит видав пастирський лист «Про місії і духовні вправи».

12 серпня — Митрополит виїхав у Познанщину на весілля свого молодшого брата.

У вересні — Митрополит видав відозву у справі поїздки «ін-греміо» нашого єпископату до Риму в жовтні 1902 р. з приводу 25-ліття Папи Лева XIII. Він сам очолював це паломництво.

8 жовтня — з доручення Митрополита до Канади виїхала місія в складі: оо. Плятонід Філяс, Дидик і Строцький.

8-9 жовтня — Митрополит був у Відні. Звідти він повернувся до Львова 19 жовтня. Коло 18 жовтня Митрополит мав їхати в Познанщину на весілля свого брата Казимира, посла Крайового Сойму й Державної Ради. Казимир женився з графинею Шембековою. Мабуть із Познанщини Митрополит поїхав до Риму, а в поворотній дорозі до Львова вступив до Боснії.

12 листопада — Митрополит був у сараєвського римо-католицького архиєпископа Штадлера й відслужив св. Літургію в катедральнім костьолі.

22 листопада — Митрополит був у Прняворі й побував там, мабуть, шість днів. Прийнятий ентузіястично місцевими русинами, він обіцяв їм прислати книжки. Прощаючись з ними, він сказав, що їде на два тижні до Відня й буде там вставлятися за ними.

14 грудня — Митрополит повернувся до Львова.

22 грудня — Митрополит виїхав до своїх батьків у Прилбичі. Вони святкували Різдво за латинським обрядом.

26 грудня — вертаючись із Прилбич, Митрополит занедужав на інфлюенцу. Ним заопікувався д р Євген Озаркевич.

1903

Згідно з його рекомендацією митрополит мусів мати абсолютний спокій і не міг приймати відвідувачів. В п’ятницю, 16 січня, до нього приїхав з Відня проф. Нейссер, хірург європейської слави, і ствердив, що в наслідок інфлюенци митрополит дістав запаленя нирок і легенів. Крім проф. Нейссера біля Митрополита були лікарі: Озаркевич, Зємбуцький і Вічковський.

«Діло» від 28 січня 1903 р. повідомляло, що боляк на нозі Митрополита грозить запаленям крови. До Львова приїхав із Вроцлава проф. Мікуліч і висловився проти евентуальної операції. З приводу грізної недуги Митрополита кардинал Рамполля вислав на руки о. А. Білецького телеграму, в якій було сказано, що він дуже засмучений відомістю про недугу «найдостойнішого руського архиєпископа». Святіший Отець, писав кардинал Рамполля, уділяє Митрополитові Апостольське благословення й молить Господа, щоб зволив повернути до здоров’я незвичайно заслуженого для Церкви архиєпископа. Ось латинський текст цієї телеграми:

Maximo affectus moerore ob nuntium infirmae valetudinis Illustrissimi Archpiscopi Ruthenorum Beatissimus Pater amantissime ille impetritur apostolicam benedictionem, deum rogans enixe ut archepiscopum de Ecclesia optime meritum quantacitius restituere ad sanitatem dignetur. M. Card. Rampolla.

У березні — Митрополит виїхав до Нерві біля Генуї, Італія, й задумував пробути там до 1 травня 1903 р. З ним поїхали його батьки і брат Боніфатер, який доглядав Митрополита під час його недуги.

2 червня — «Діло» від вівтірка, 2 червня 1903 p., повідомляло, що в біжучому тижні Митрополит плянує виїхати з Італії до Відня на кілька днів, а звідти на відпочинок до Кракова. Він мав вернутися до Львова після Зелених Свят.

3 червня — Митрополит прибув до Відня, а день пізніше був на авдієнції в цісаря, щоб подякувати йому за призначення його тайним радником двора. (Ця номінація мала місце в січні 1903 р.)

З Відня Митрополит мав вернутися до Львова коло 12 червня. Дуже втомлений подорожжю, він задумував задержатися по дорозі у домі своїх батьків.

12 червня — Митрополит вернувся до Львова й разом з о. А. Білецьким полагоджував залегле діловодство.

(Далі буде)