д-р Олеся СЕМЧИШИН-ГУЗНЕР

Україна під Покровом Богородиці

Новаторством Буцманюка і виразною особливістю його церковного малярства є дві символічні історичні композиції в бокових навах-каплицях. У правій, під Покровом Матері Божої, змальована численна група осіб із портретними рисами. У центрі «у благословній поставі з хрестом і жезлом Митрополит Галицької Землі Кир Андрій, обабіч інші владики, архимандрити й ігумени Ч.С.В.В.». Біля ніг владик– жінка на колінах, яка оплакує сина, померлого голодною смертю. Це уособлення України і нагадування про жахіття Голодоморів 1922 і 1933 років. По праву руку від владик – визначні історичні постаті, пов’язані з Центральною Україною на тлі храмів Києва, серед них: «Симон Петлюра, ген. Омелянович-Павленко, ген. Марко Безручко, Леся Українка, дід лірник». Із протилежного боку на тлі панорами Львова впізнаємо борців із Західної України: «Юліян Романчук, Євген Олесницький, Дмитро Вітовський, Богдан Лепкий, ген. Мирон Тарнавський, Олена Степанівна і Іван Боберський, а біля нього пластун».

У північній наві постає не менш масштабна «Берестейська унія», вгорі у центрі якої – велична постать першого унійного священномученика Йосафата Кунцевича, за ним – панорамний краєвид українських святинь. Серед осіб, яких зобразив художник, бачимо єрархів та світську верхівку, серед яких прихильники і противники Унії (Ісидор Київський (XV ст.), прибічник єдності християн, владики Михайло Рогоза, Іпатій Потій, Йосиф Велямин-Рутський, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, князь Василь-Констянтин Острозький, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа).

Проміжним підсумком і першою фаховою оцінкою храмового стінопису Буцманюка можна вважати статтю мистецтвознавця Михайла Островерхи (1936 р.), у якій сказано: «Тут у ясній синтезі схоплена вся наша найновіша визвольна історія. Ці образи матимуть сильне виховне значення для прийдешніх поколінь. Це вперше на всіх землях України мист. Ю. Буцманюк передає вікам нашу історію у такій ясній формі. Не переборщу, коли скажу, таку сміливу думку міг схопити і передати історії лише Ю. Буцманюк, як старшина УСС, як вояк нашої армії, який сам пережив ту історію, відчув її у всій своїй істоті реально і, як найціннійший, тривалий спогад, передає прийдешності». Недарма саме ці розписи викликали обурення представників польської громади, а в часи «визволителів» мало не були втрачені, і дивом урятовані василіянами.

На наступному етапі своєї жовківської праці художник розписував центральну частину храму. В «Календарці Пресвятого Серця Ісусового на 1939 р.», виданого у 1938-ому, зазначено що Буцманюк улітку викінчив на склепінні нави (із заходу) образ «патріарха і основника василіянського Чина: св. Василія Вел. та його родини, в якій було багато святих. На рогах цього великого образу є малюнки, що представляють монаші обіти: убожество, чистоту і послух» інадалі працює над шістьма меншими композиціями нижче на стінах. Зліва висвітлюється новіша історія ЧСВВ від віднови чернечого життя за святого Йосафата до місійної праці василіян по Добромильській реформі. Під цими сюжетами – Розп’яття (зліва) та Різдво Христове (справа), «а відтак будуть викінчувати задню частину церкви. Та це вже на другий рік, з весною». Здійснити задумане не судилося: художник встиг лише накреслити майбутнє зображення на стінах і склепінні хорів та нартексу… Втім слова Островерхи є далекоглядними: «Мальовила Ю. Буцманюка у церкві оо. Василіян у Жовкві, це досі один із найкращих наших історичних пам’ятників».

У Канаді. Запрошення до Едмонтона

Вересневі події 1939-го перекреслили здобутки, зламали долі багатьох українців, змусивши їх покинути домівки, рідних, могили батьків і вирушити в світи. Серед них була й родина Буцманюків, яка через Польщу потрапила до Австрії та Німеччини. Поневіряння тривали, аж поки за сприяння отців-василіян, зокрема єпископа Ніла Саварина, наприкінці 1950 року митець із сім’єю не переїхав до Канади і оселився в Едмонтоні. Нова монументальна праця вже чекала на нього там. Величава церква Святого Йосафата в Едмонтоні, зведена у 1939 – 1941 роках за проєктом отця Пилипа Ру, осередок початків місійної праці василіян ще з 1902 року, в 1948-ому стала катедральним храмом, який треба було оздобити.

У лютому 1951 року 65-річний Буцманюк був запрошений для праці у катедрі українським екзархом Західної Канади єпископом Нілом Саварином і тодішнім отцем-парохом Севастіяном Шевчуком. Після понад десятилітньої перерви митець узявся розписуватихрам. Недарма ті, що бачили стінопис Буцманюка в Жовкві, ченці, друзі та рідні митця відзначали схожість у програмі стінопису церков у Жовкві та Едмонтоні з різницею, що тут «ціла композиція – це історія української католицької громади Едмонтона». На мій погляд, різниця не лише в цьому.

Митець змінюється під впливом професійного та життєвого досвіду, вміє, оглянувшись на минуле, проаналізувавши теперішнє і спроєктувати його в майбутнє. Так і Буцманюк, попри подібність розписів, пішов шляхом глибшої стилізації біблійних образів. Адаптуючи їх у новому сакральному просторі, зберігав більше чистих площин, висвітлив колорит, але залишився вірним у внесенні в поліхромію і реалістичному трактуванню моментів та осіб, значення яких особливо велике в українському контексті.

Отже, в склепінні купола на середохресті едмонтонської катедри – величний і вічний образ Бога Отця, що своїми рисами, як у василіянській церкві в Жовкві, нагадує Андрея Шептицького. Нижче розміщені старозавітні пророки Ісая, Єзекиїл, Єремія і Даниїл, а також чотири символи: фенікс, голуб, семисвічник та корабель у морі. На пендантивах – традиційні зображення євангелистів з їхніми символами, подібні композиційно до жовківських. У вівтарній частині храму на склепінні змальований патрон катедри – священномученик Йосафат Кунцевич в оточенні ангельських сил. Його образ майже ідентичний розпису композиції «Берестейська унія» у храмі Христа Чоловіколюбця.

Особу святого Йосафата підтримав митець також символами у нижній частині арки святилища, над переходом до стін, розмістивши їх симетрично в орнаментальних обрамленнях. Їх є всього шість: центральний з обох боків – хрест із традиційними символами мучеництва святого Йосафата – сокирою і пальмовою гілкою, зліва поруч із ним – уже знайомі з жовківського храму, але орнаментально змінені барвінок і пальма, справа – струнка лілея і соняшник. У консі – голуб над центральним образом Христа на троні в супроводі ангелів, під яким Його повторено у вигляді Агнця на камені біля хреста, до якого з двох боків звертаються по шестеро апостолів, а орнаменти з виноградними гронами та колоссям пшениці на виступаючих архітектурних елементах підсилюють євхаристійний контекст зображення.

Північне рамено трансепта катедри присвячене Богородиці, а в південному окрема каплиця містить образ святого Василія Великого як центральне зображення у розписах до історії монашества в Україні (у Жовкві). У цьому ж рамені розгорнена тема Ісуса Христа, в якій виділяється сцена Богоявлення з промовистою силуетною панорамою василіянського осередку в Мондері. Акцент на місію ЧСВВ у Канаді підтриманий двома новими зображеннями, розробленими Буцманюком. Цікаве нове тлумачення емблеми василіян (із наголосом на місію в Канаді) – палаючий стовп, змальований на тлі кленового листка й огорнений вінком із гілок лілеї та барвінку. Симетрично до герба Чину розміщена знакова композиція, в якій поєднані митра, єпископський жезл і хрест, паломницький капелюх із 12 китицями, що також вказують на єпископський сан, на тлі лаврового вінка, ймовірно, з розшифруванням храму як катедрального.

Головна тема розпису катедри має продовження в наві (справа), де зображені засновники українського монашества – святі Антоній і Теодозій Печерські та мудрі правителі – святі Володимир та Ольга. На ролі їхніх постатей в історії України наголошує тло з ритмічним повторенням тризубів та схематичні зображення трьох храмів. Композицію завершує фігура святого Миколая, поруч із яким – собор Святого Петра у Римі та собор Святої Софії в Константинополі. Симетрично на північній стіні у характерній для Буцманюка манері – «Суд живих і мертвих» з чітким поділом на дві частини: світлу небесну, де бачимо простих людей різного віку, черниць, монахів, і полум’яну пекельну, в яку художник помістив нових мучителів України: Сталіна та Гітлера (у 1980‑их роках їх зробили менш пізнаваними відповідно до теологічних вимог).

Сучасники-ченці на розписах катедри

Вірний своїм принципам митця і патріота Буцманюк увічнює реалістичними постатями в розписах катедри Святого Йосафата в Едмонтоні, як і в храмі Христа Чоловіколюбця в Жовкві, тих ченців-василіян, які присвятили своє життя вірному служінню Богу, Богородиці та українському народу. Це піонери василіяни в Канаді, що заснували місії та звели перший храм у 1902 – 1904 роках – попередник теперішньої катедри. Мовиться про отців Платоніда Філяса та Созонта Дидика (він як парох адмінстрував зведення нової будівлі у 1939 –1941 роках), архимандрита ЧСВВ отця Павла Миськіва, з яким митець запізнався ще в Жовкві, про парохів Матвія Гуру і Севастіяна Шевчука, про місіонера отця Навкратія Крижановського. Наскрізно в орнаментальних символах прочитується думка, що непохитною вірою і відданістю василіяни здобули перемогу на далекій землі, чим заслужили безсмертя в Бога і в серцях українців.

У творчій спадщині Буцманюка поліхромія катедри Святого Йосафата в Едмонтоні стала завершальним акордом його монументальних церковних робіт. В Канаді митець не полишав і своєї громадянської справи, зокрема заснував та очолив «Братство УСС» в Едмонтоні, підтримував пластунський рух.

Десь перегукуються між собою оцінки постаті Юліана Буцманюка двома його близькими знайомими. Письменник Роман Купчинський, друг і бойовий побратим митця писав: «Над життя любив свою Батьківщину, леліяв її пісні, а в церковне малярство вкладав свою артистичну душу, щоб тим звеличати славу українського народу й історію нашої рідної Церкви»; «Пам’ять про нього як про людину і громадянина житиме довго, пам’ять про мистця-маляра Юліяна Буцманюка – довіку». А громадсько-політичний діяч Петро Саварин у прощальному слові над домовиною художника підсумував основи його життя: «Народ і мистецтво – вічні, а Ви чесно служили і одному, і другому і в однаковій мірі любили їх».

Олеся Семчишин-Гузнер, кандидатка мистецтвознавства, старша наукова працівниця Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького

У не такі віддалені часи жив художник Юліан Буцманюк (1885 – 1967), про якого мовитиметься у цій статті. У далекій, хоча завдяки технологіям не настільки, як у першій половині ХХ століття, Канаді ще можна поспілкуватися з людьми, які його пам’ятають, ба більше – були його учнями. В Едмонтоні, де митець знайшов свій другий дім, побачило світ непересічне видання, присвячене йому. Опубліковані там матеріали стали базовими для вивчення життя і творчості Юліана Буцманюка в Україні. Так, немов казку, починаю розповідь про митця, який залишив виразний слід в українському церковному малярстві на батьківщині і далеко за її межами – де було можна без страху поринути у творчість. Але реалії життя художника, як і багатьох українців першої половини ХХ століття, були не казкові, а радше драматичні.

Джерела, навчання, впливи

Юліан Буцманюк народився в родині учителя у селі Сморжів на Радехівщині. Рання смерть батька, а згодом і матері змусили його самостійно давати собі раду. Керований вродженим хистом і бажанням малювати, він потрапив на навчання до Львівської художньо-промислової школи, де здобув знання в галузі декоративно-малярських робіт (сучасною мовою – в ділянці монументального мистецтва). Це був початок шляху, з якого Буцманюк не зійшов. Він почав практикувати, користав з кожної нагоди: допомагав професорам у праці над більшими замовленнями: розписах читального залу бібліотеки Львівського університету, бічної нави латинської катедри та інших, аж поки, як згадує у власному життєписі, не отримав запрошення від пароха церкви Успіння Богородиці в селі Конюхи у теперішньому Козівському районі Тернопільщини самостійно розписати святилище храму. Саме тут відбулося доленосне знайомство художника-початківця з родиною Сосенків. Спершу з парохом Ксенофонтом Сосенком – непересічною особистістю, етнологом, лікарем-гомеопатом, перекладачем, членом НТШ, вченим, шанованим у наукових колах Європи. Згодом Буцманюк познайомився з митцем Модестом Сосенком – тим, що за підтримки і скерування Митрополита Шептицького наважився бути першим і впіймав втрачену у віках нитку культури та величі мистецького вирішення сакрального простору. Багато про бачення Буцманюком церковного мистецтва міг би розповісти стінопис у конюхівському храмі, та від нього не лишилося й сліду. Можливо, це не була зовсім самостійна праця, а й допомога Модестові Сосенку, про творчість раннього періоду якого маємо скупі дані. Як би там не було, відтоді долі Юліана і його старшого колеги та вчителя Сосенка на кілька років переплелися.

Отже, Буцманюк міг зростати фахово як художник-монументаліст, доривчо допомагаючи досвідченому Сосенкові у праці над стінописами храмів у Славську, Рикові та Конюшках, а той у посприяв йому в продовженні навчання у Краківській академії красних мистецтв. Буцманюк навчався там із перервами впродовж 1908 – 1914 років. З початком Першої світової війни двоє митців пішли своїми шляхами. Однак вплив Сосенка на храмову стилістику Буцманюка залишався і надалі відчутним.

Навчання і проживання вимагало коштів, тож Буцманюк, крім асистування Сосенкові, долучався до реставраційних робіт у Маріїнському костелі в Кракові, брався до роботи на фабриці вітражів Желенського, оформляв каплицю Покрову Пресвятої Богородиці в церкві Різдва Господнього у Жовкві (1910 – 1911рр.). Його зусилля були помічені Андреєм Шептицьким. Впродовж 1911-го художник отримував стипендію Митрополита, а наступними роками мав можливість розширити мистецькі горизонти, подорожуючи Італією, здобув підтримку академії. Здавалося, світ став прихильнішим, однак усе змінила Перша світова війна. Від природи неспокійний, стрункий 29-річний красень, який ще в червні 1914 року пристав до Січового руху, активно влився до лав УСС. У боротьбі за українську державність в УГА він із побратимами долав труднощі воєнного часу: воював, малював, розвивав дар портретиста і робив світлини, фіксуючи історичні події. Після поразки Української революції у 1920 році митець опинився у таборах для інтернованих в Чехословаччині, але не здався. Навпаки, з відповідальністю, цілеспрямовано, вже як чоловік і батько, прямував за мрією і в 1923 році став студентом Студії пластичного мистецтва у Празі. Та рідна земля вабила і 1927-го Буцманюк, вже з сім’єю, повернувся в Галичину. У травні 1928 року він склав додатковий іспит в Краківській академії, щоб мати можливість учителювати, розкрити чергову грань таланту. Як педагог він практикував і на еміграції, заснувавши приватну студію в Едмонтоні. Втім, варто докладніше зупинитися на згаданій довоєнній малярській праці Буцманюка 1910 – 1911 років у Жовкві.

Жовківський досвід творчості

Як спогад про ті роки зацитую коротенького листа з початку 1960-го до митця від одного з ченців-василіян:

«Високоповажаний Дорогий Пане Професор! […] Не забув і я тих гарних часів, коли ж то Ви в Жовкві при малюваню каплиці Матеньки Божой по риштованю спинались то в гору то на долину. Як то я коло Вас бавився в золотника. Тоді Ви Пане Професор як молоденький еще козак, завсігди веселий в гуморі, виспівували не зрозумілу тоді для мене пісоньку, а так громко що і до нині памятаю пару слів як: «Нераз Ви конали у тюрмах брудних… Свій суд і беззаконія над Вами… Катюги Ви і т.д.» Минуло то вже тілько літ.Опинилися ми далеко від рідного краю – Ви до Канади, а я до Італії».

Ці кілька рядків передають дружні, близькі й тривалі стосунки між Буцманюком та василіянами з Жовкви, що вилилось у його непересічний мистецький твір на Славу Божу. А все почалося з розписів каплички Покрову Богородиці, яка була збудована в процесі відновлення василіянського храму на початку ХХ століття. Місцева церква Різдва Господнього і монастир у Жовкві від століття до століття змінювали вигляд, однак у першій половині ХІХ століття всі зусилля змарнувала пожежа. Враховуючи невідрадний стан чернечого ордену, оновлення рухалося повільно. Щойно через деякий час після Добромильської реформи, коли оновлений Чин почав кріпнути, стала реальною реконструкція комплексу, наріжний камінь храму якого заклали на празник Пресвятого Серця Христового.

Завершення будівельних робіт актуалізувало питання оздоблення каплички з південного боку нави. За це взявся Буцманюк, ще навчаючись у Кракові. Це був творчий виклик, іспитове завдання, виконане на відмінно. Невеличкий простір каплички митець наповнив насиченим розписом стін та перекриттям зі срібленням і золоченням, імітацією мозаїчного тла, фігуративним вітражним заскленням єдиного вікна, розвинувши на цій площині тему опіки Богородиці. Попри те, що Буцманюк ще не виробив власного стилю (повсюдно простежуються впливи Сосенка, відгомін робіт Васнецова, перегук із київським малярством княжої доби, впливи професорів академії мистецтв), він проявив хист монументаліста, здатність мислити масштабно, підпорядкувати деталі цілості, узгоджувати роботу з особливістю архітектури.

Праця у Жовкві – перша індивідуальна спроба Буцманюка створити історичний суспільно-релігійний контекст церковних розписів. Виразом цього є діти в національному вбранні поруч із Богородицею з Ісусом у вишиванці на троні, пізнавані портретні зображення сучасників василіян: ігумена Віталія Градюка, редактора «Місіонаря» о. Епіфанія Теодоровича та інших. Цей напрямок думки художник більше розвине згодом.

Перерва на 20 років

Війна, українська революція, складний період відтермінували на 20 років оздоблення основного внутрішнього простору храму Пресвятого Серця Христового. За цей час зросла майстерність Буцманюка, зміцнилися й загартувалися в боях за рідну державу його громадянські переконання. Тож до свого нового завдання, отриманого від василіян, зрілий художник приступив свідомий покликання, з ясним баченням майбутнього стінопису.

На окремій сторінці жовківського «Місіонаря» початку 1930-их років з’явилося звернення під заголовком «Просимо прочитати»:

«Ще 1902 року наш монастир почав будувати нову церкву, й тоді засновано при нашім монастирі «Жовківський Літургічний Союз». Членом ставав кожний, що на будову василіянської церкви в Жовкві пожертвував бодай одну корону (Хто дав 50 – став благодітелем, хто 100 – ктитором церкви). Тисячі наших людей, як у краї, так і за морем, вписалися до «ЖЛС» і своїми лептами помогли нам здвигнути величаву Божу святиню, що своєю красою і величчю пишається на всю околицю. […] Та ся, зверху величава, церква, всередині ще вбога. […] Тому дуже Вас просимо помогти своїми, хоча й найменшими, жертвами докінчити нашого діла! Як колись Ви самі, чи Ваші батьки, своїми лептами здвигнули сю церкву, так тепер Ви допоможіть її належно прикрасити і прибрати».

Залучення громади до справ храму гуртувало широке коло людей, розпис став спільною справою василіян, митця і вірних. На сторінках «Календаря Місіонаря», «Діла», «Календарця Пресвятого Серця Ісусового» та інших періодичних видань з’являлися дописи «Наша церква в Жовкві», «В розмальованій церкві», «Малювання церкви у Жовкві» тощо, де пояснювали, що вже зроблене, а що ще в проєкті, як виглядатиме і що означає розпис у цілісності. Інформація тут подана просто і щиро. Наприкінці 1932 року ЗМІ писали:

«Паломники, коли прийшли у церков, були раді поглянути, як малюється наша святиня. Та руштовання не дало доглянути цінної і жмудної праці нашого маляра проф. Ю. Буцманюка, який талант свій незрівнаний кладе на стіни великої копули церковної. Нині можемо поділитись радісною новиною з дорогими нашими приятелями жовківської обителі, що руштовання вже зняті, головна велика копула вже помальована. Богу дякувати! Які образи намальовані в копулі? Бог Творець займає велику стелю копули. Це великий образ. Він займає 36 м² стелі. Під Творцем у віддалі 3 метрів 2 ряди ангелів, а в кожнім ряді по дев’ять. Внизу довкруги копули артист намалював вісім старозавітних образів.

Навесні 1933 року, дізнаємося про поступ у розписах в іншому дописі:

«Наш артист, проф. Буцманюк готовить тепер образи, що їх весною малюватиме в презвітерії. Вони вже нарисовані. У нашій церкві в Жовкві образи іконостасу будуть вміщені в абсиді презвітерії».

Глибока символіка орнаменту

Окремої уваги заслуговує орнамент в розписах Буцманюка. Нижній регістр апсиди, наприклад, розбито на вертикальні прямокутні панелі, в яких поєднуються абстрактні геометричні орнаменти зі стилізованими рослинними мотивами, що мають символічне навантаження. У центрі – Хрест із променями сонця і струмками води, що символізує Джерело Життя, з боків – колосся пшениці та виноградні грона як євхаристійні символи. Далі – квітка соняшника в підніжжі стебла якої – лілія і ріг, що символізують чернече життя: непохитна віра й відданість (як соняшник повертається за сонцем), чистота і цнотливість (біла лілія), покликання до духовного служіння (ріг). Біла лілія також виступає основним орнаментальним мотивом. Понизу її – ріг і соняшник: у цьому випадку символіку лілії доповнює її пряме стебло, що символізує побожність, а зігнуті донизу листки – покірність. Також парою від центру змальовує художник квітучий барвінок і пальму як символи безсмертя і перемоги. В різних частинах розпису зустрічаємо повтори цих мотивів, вони доповнюють фігуративні зображення. На склепіннях арок – розкішні стрічкові орнаменти з християнськими мотивами риб, голубів, лози та пшениці. Тема Серця Христового, вже означена у вівтарному образі Христа на троні, була підтримана й на пілонах біля святилища зображенням Марії-Маргарити Алякок перед Христом із розкритим Серцем та мотивами полум’яного серця, що символізує Божу Любов.

Олеся Семчишин-Гузнер, кандидатка мистецтвознавства, старша наукова працівниця Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького

Продовження в наступному номері