Історія греко-католицьких парафій та їхніх душпастирів на західних історичних українських землях залишається незнаною. А поміж тим у ній можна знайти численні приклади жертовного служіння рідній Церкві та народу.
Майже у середмісті Ряшева, що в Польщі, при старому цвинтарі стоїть колишній костел Святої Трійці. Сьогодні тут діє греко-католицька парафія Успіння Богородиці, приналежна до Перемисько-Варшавської архиєпархії УГКЦ. Хоч нашу громаду в Ряшеві відновили ще в 2001 році декретом митрополита-емерита архиєпархії Івана Мартиняка, храм передали у власність місцевим греко-католикам у 2013-ому декретом місцевого римо-католицького єпископа Казімежа Ґурного. Ця подія, хоч і спричинила нападки на УГКЦ окремих медій у Польщі, все ж стала певним актом справедливості щодо нашої Церкви у Ряшеві, яка в XX столітті як на цих теренах, так і далі, по цілій Польщі, пережила чимало болісних людських і майнових втрат. Піком трагедії українців у Польщі була насильницька депортація 1947 – 1951 років під назвою «Операція «Вісла». Постать отця Івана Негребецького, довголітнього пароха в Ряшеві, не стосується тих трагічних подій, та все ж він заклав фундамент для розвитку храму і місцевої громади у міжвоєнний період і, що найважливіше, для самоусвідомлення місцевих греко-католиків як українців.
Джерелами вивчення життя та служіння отця Негребецького є передусім дві статті, опубліковані в часописі «Нива»1, інформацію про які уточнив богослов і дослідник диякон Петро Сивицький у збірнику нарисів «Кросненська Русь» за 2013 рік. Завдяки старанням цього автора, зокрема, стало відомо, що Іван Негребецький народився 22 серпня 1853 року в Перемишлі у міщанській родині, закінчив місцеву гімназію в 1873-ому, вивчав філософію і богослов’я при Віденському університеті, закінчив студії в 1877 році, а через рік був висвячений на священника в Перемишлі. Потім був призначений на становище адміністратора греко-католицької парафії в селі Залісся під Ряшевом (6 кілометрів від міста)2.
Уже в 1920-их роках серед заслуг отця Негребецького була його роль як будівничого та організатора парафії на польсько-українському прикордонні. Часто навіть попри нерозуміння в середовищі своїх, цей душпастир задля праці для Церкви і народу не зламався у важких обставинах, не опустив рук.
У той час, як деякі інші сусідні греко-католицькі парафії на початку 1920-их років не встояли під натиском польського «націоналізму», завдяки отцеві Івану парафія у Заліссі змогла утвердитися і стати «оазою» в чужинецькому середовищі. І якщо його попередник, парох Ю. Ганасевич (1847 – 1881 рр.), втримав заліську парафію перед натиском «чужого», то отець Негребецький «наново оживив її й утримав». Коли він прибув на служіння адміністратора, то застав стару, похилену дерев’яну церкву Успіння Богородиці, почорнілий від плину часу парафіяльний будинок, господарські прибудови та парафіян, які «в чужинецькому середовищі забули народну мову».
Першим завданням отця Івана стало активне прилучення вірних до життя їхньої Церкви, а також спорудження мурованого храму. За спеціальним дозволом єпископа Івана Ступницького Негребецький видав на латинський манер молитовник із цілою Службою Божою, Вечірнею та іншими службами. На кожній сторінці видання навпроти кириличного оригіналу був переклад польською із необхідними на той час поясненнями. Поступово парафіяни прилучилися до свого храму, бо зрозуміли молитви і глибше пізнавали свій обряд. Також до заслуг невтомного заліського пароха автори згаданих публікацій у «Ниві» відносять організацію професійного церковного хору. Останній неодноразово прославився виконанням українських патріотичних пісень на концертах у Ряшеві та громадив у неділі й свята тих етнічних українців, яких називали «заточенці» і які через власну недолю опинилися на «мазурах». Зі спогадів очевидців дізнаємося, що сучасникам, які відвідували парафію у Заліссі, було мило слухати, як у церковній відправі брали участь всі вірні, а коли йшла процесія, то всі співали побожну пісню «Пречиста Діво, Мати руського краю!». Духовною реліквією заліського храму була чудотворна ікона Богородиці. Після Другої світової війни і нищення ГКЦ вона стала власністю римо-католиків…
Як зазначає Юл. Стеф. , при будівництві нового храму в Заліссі отцеві Негребецькому довелося докласти великих зусиль до пошуку грошей. Місцева парафія була малою та небагатою, хоча, окрім Залісся, до неї входило ще село Біла. Утім адміністратор упорався з усіма проблемами, і щирим помічником у їхньому подоланні став радник суду в Ряшеві Ганасевич – син попереднього пароха. Мурована церква в стилі неоромантизму постала у 1889 році. Будівля святині мала три секції і була збудована як двоярусна3. У 1893-ому звели просторий парафіяльний будинок. Як подає документ ряшівського старости від 1948 року про передачу церковного майна в Заліссі на баланс римо-католиків, до греко-католицької парафії належав ще й будинок «Просвіти»4.
Між адміністратором парафії Залісся і парафіянами склалися приязні стосунки. І хоча вірні розмовляли польською, відносили себе до українців, цікавилися нашими національними питаннями і охоче жертвували на народні цілі. Також отцеві Негребецькому вдалося налагодити добрі стосунки з урядовцями Ряшева та довколишніх містечок. До перших належали, окрім згаданого радника суду, радник із податків М. Дольницький, професор місцевої гімназії Ф. Свистун, професор Онуфрій Гецув, професор учительської семінарії К. Білецький. Пізніше до них долучився військовий ветеринар Володимир Устиянович, який разом зі своєю дружиною був щиро відданий нашій Церкві та народу, підтримував кожну національну справу на парафії.
Греко-католицька церква в Заліссі і парафіяльний будинок були центром, де спраглі свого рідного «заточенці» відживлялися духом українства. Збиралися впродовж усього церковного року на великі християнські свята під проводом отця Негребецького, який був завжди готовий прийти до вірних. До прикладу, в суботу перед Великоднем, навіть у негоду, їхав возом до Ряшева, щоби посвятити там у домах паски.
Знаємо з історії парафії й те, що коли українські вояки, які воювали в складі військ Австро-Угорщини під час Першої світової війни, перебували в гарнізоні у Ряшеві, то адміністратор із Залісся отримав від військової влади спеціальний дозвіл на відправу для них Святої літургії раз на місяць у костелі отців-піярів.
Із часом з огляду на наявність вірних територія парафії у Заліссі розрослася і сягала аж околиць Кракова. Отець Іван із краківським греко-католицьким парохом Борсуком називали себе сусідами.
Іван Негребецький як автор і видавець
Окремою сторінкою життя отця Негребецького стала його публіцистична і видавнича діяльність. Він був автором численних і різнопланових публікацій у авторитетному часописі «Діло». Своїми статтями священник пробуджував українство до нового життя. Приміром, у роботі «Руска політика опортунізму перед лицем христіяньскої морали» від 16 травня 1894 року журився долею тих українців, що опинилися на «мазурах» і в часі так званої політики опортунізму не могли повноцінно почуватися «русинами» та практикувати свій обряд, терплячи кпини поляків. Автор статті декларує, що стає на захист національних і релігійних потреб знедолених. У тому ж «Ділі» була опублікована його критична стаття з приводу вбивства сином одного місцевого аристократа священника Ардана. Цим матеріалом отець Негребецький викликав неприязнь польського духовенства… В іншому матеріалі, «Товариство взаїмних убезпечень «Днїстер» від 25 червня 1892 року, він пропагував необхідність страхування майна «русинів» від частих пожеж.
Не менш важливою темою та одною зі справ життя стало для отця Негребецького заснування часопису для духовенства та інтелігенції. В «Ділі», у статті «Про потребу независимої часописи для интересів рускої церкви і єї клира» від 26 лютого 1890 року, адміністратор парафії у Заліссі наголошував, що попри наявність переважно інформаційних часописів про Церкву наші суспільні кола спраглі періодичного видання, яке відображало б потреби грекокатолицького духовенства. Основне завдання такого друкованого органу отець Іван вбачав у захисті прав духовенства на територіях, де служив як священник. Душпастир закликав у майбутньому не шкодувати фондів на таке видання і сам приступив до втілення гасел у життя. В 1897 році він заснував у Перемишлі місячник «Прапор», адресований українському греко-католицькому духовенству. Редактором видання став громадський діяч, адвокат Теофіл Кормош. У Прапорі» було приділено чимало уваги завданням та обов’язкам священства в церковній та суспільно-політичній сферах. Цей часопис активізував працю українського духовенства, але деякі церковні кола не сприйняли відповідні ідеї. Наслідком стало те, що в 1900 році отець Негребецький перестав його видавати.
Юл. Стеф. згадує часопис «Господар» на економічну тематику, який також видавав Іван Негребецький. На переконання цього автора, отець «сміливо і відважно виступав в обороні прав своєї Церкви і народу й тому здобув авторитет як серед своїх, так і чужинців». Одночасно він видавав брошурки на економічну і суспільну тематику у видавництвах «Просвіта», «Батьківщина» та інших.
Вибори, активна суспільна позиція, переведення
У 1896 році отця Івана висунули кандидатом на посла до парламенту у Відні, і це дуже розгнівало багатьох польських політиків. Вони, не гребуючи будь-якими засобами, підривали популярність адміністратора Залісся. Та це не знеохотило Негребецького, бо, як пише Юл. Стеф. , «його велика душа пломеніла любов’ю і була спрямована на те, щоб нести йому [народу – Авт.] світло кращої долі».
Доволі знаною свого часу стала позиція отця Негребецького, яку він зайняв на Синоді греко-католицької Церкви 1891 року у Львові щодо проєкту запровадження целібату. Тоді все духовенство, присутнє на Синоді, протестувало проти цього задуму, а отець Іван увійшов до складу делегації духовенства, яку вислали у цій справі до папського нунція. Після Синоду отець Іван залишив нотатки і брав активну участь у виданні в 1924 році брошури «Висвітлення історії львівських синодів 1891 – 1892 рр.».
У 1908-ому отця Негребецького перевели на іншу парафію – до села Ясениця-Сільна біля Дрогобича (тепер Львівська обл. ), де він згодом активно зайнявся розвитком повітового осередку товариства «Сільський господар». Парафіяни з Ряшева та околиць, а також інтелігенти-«заточенці» прощалися зі своїм душпастирем із жалем у серці, бо цінували його працю.
В 1918 році отець Іван присягнув на вірність ЗУНР. По тій бурхливій добі він залишався ревним душпастирем до самої смерті – 25 травня 1927 року. Отець відійшов у вічність на 74 році життя і 49 році священничого служіння.
Символічно, що в першому некролозі у «Ниві» було зазначено: в особі отця Івана Негребецького Церква втратила великого мужа з гарячим серцем, який «намагався інших запалити до праці заради загального добра». Понад те, у цій же публікації було зазначено, що отець опублікував під псевдонімом Знаючий свою статтю «Спомин про приготування до 300-ліття Берестейської унії» (Нива, №11, 1926 р. ).
Наступником отця Івана в Заліссі став почесний крилошанин Перемиської капітули Іван Камінський (1872 – 1943 рр. ). Через неправдивий донос чужинців він і деякі парафіяни опинилися у австрійському таборі Таллерґоф. Але й тоді інші вірні Залісся не відступили від рідної Церкви. Їхню стійкість пов’язують із плодами парафіяльної діяльності Івана Негребецького. За даними отця Блажейовського, кількість вірних парафії у Заліссі до 1938 року сягала 1500 осіб. У самому Заліссі, зі слів відомого україніста Володимира Кубійовича, до 1945 року проживало майже 910 осіб.
Останній парох заліського храму Олександр Голінка в 1945 році був переселений із 55 іншими родинами до села Білки біля Львова. Саму церкву в часи комуністичної Польщі перетворили на костел. Деякі парафіяни, які не хотіли бути виселеними з рідної землі, прийняли латинський обряд. Та це вже інша болісна сторінка історії українських греко-католиків у Польщі.
д-р Ігор Скленар, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка