Мені завжди подобалося, що свято Благовіщення припадає на початок весни. Наприкінці березня уже розцвітають проліски, на деревах з’являються перші зелені листочки, і ми наочно бачимо, як зароджується нове життя. Стежимо за природним циклом і переконуємося, що обіцянка, дана Богом, не порожня, що насіння, яке навесні висаджуємо в ґрунт, починає проростати.
Але цього року я звернула увагу, що ми згадуємо про Благовіщення й у час Адвенту, коли тільки починаються морози і до весни ще далеко. Я гуляла зимовим лісом і бачила лише голі дерева та чорну мокру землю. Все сіре й похмуре, без жодних ознак життя. Але згадка про Благовіщення у цій темній зимовій тиші підштовхнула мене до медитації над темою надії.
Нам легко надіятися, коли ми вже бачимо паростки нового життя. Коли після довгого і важкого лікування аналізи покращуються і з’являється шанс на одужання. Коли ми вже купили путівки на море, знаємо, що ще трохи недоспаних ночей із робочими дедлайнами, і нарешті відпочинемо. Коли дитина успішно пройшла ЗНО і її охоче прийме будь-який університет… Нам легко надіятися навесні.
Інша річ – початок зими. Ми знаємо, що колись настане весна, але вона видається такою далекою, що від цього знання нам «не холодно і не жарко» чи, напевно, радше холодно! Пророчі слова Ісаї, що колись лев лежатиме поруч із ягням, викликають лише посмішку: «Ага, колись!». Так само ми посміхаємося, коли читаємо «Утопію» Томаса Мора – наївні вигадки, дитячі казки та й годі.
Структурувати наше життя навколо надії на щось далеке і недосяжне нам не дуже вдається, але й жити без надії ми не можемо, бо якщо, окрім цієї сірої і темної зими, нічого немає, то життя нестерпне. Саме нестерпність теперішнього підштовхує нас до надії. Томас Мор пише свою «Утопію» не просто, щоби пофантазувати собі на дозвіллі, а тому що не хоче миритись із соціально-політичним устроєм свого часу, хоче повідомити усіх читачів, що «інший світ можливий». Недарма Карл Маркс і Фрідріх Енгельс наполягли на зміні лозунгу Першого інтернаціоналу з абстрактного «Всі люди – брати» на вкорінений у теперішньому і спрямований у майбутнє лозунг «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Адже вам нічого втрачати, окрім кайданів, адже саме теперішнє не залишає вам вибору, окрім як об’єднатися заради майбутнього. Це була основна критика марксистами утопічних соціалістів: ми не уявляємо собі абстрактне майбутнє, але вкорінюємо нашу візію у теперішньому, ангажуючись із яким і на противагу якому діємо.
Надія закорінена в теперішньому. На холодній зимовій лісовій стежці легко зневіритись і засумувати, аж поки ми не спіткнемось об корінь і не побачимо, як міцно ті голі дерева вкорінені в землю. Вони голі, але не мертві, життя триває навіть у темряві й тиші, тут і зараз! Коли ангел відійшов від Марії, вона залишилася сама без жодних матеріальних доказів його візиту. Хай би він, відходячи, випадково змахнув якусь посудину зі столу своїм крилом, щоб хоч черепки на підлозі нагадували, що він тут справді був. Чи подарував їй ту лілею, з якою його малюють на іконах і фресках. Хай би вагітність не тривала дев’ять місяців і відразу став помітним живіт чи хоча б почався токсикоз…
Але якийсь час Марія має зберігати свою надію в тиші й темряві. Дивлячись із простору поневолення та несправедливості, вона знає, що її Бог скине могутніх з престолів і возвеличить покірних, наситить голодних, а багатих відішле ні з чим. Її роль – співпрацювати з Богом, щоб ця пророча візія стала реальністю. Навіть там, де це здається неможливим. Саме тому, що це здається неможливим.
д-р Анастасія Рябчук, соціологиня, викладачка НУ «Києво-Могилянська академія»