Богдан І. Лончина

Глибоко зворушені відходом у вічність святої пам’яті Патріярха Йосифа, під безпосереднім враженням похоронних обрядів на перебрання верховної влади в Українській Католицькій Церкві наступником спочилого Патріярха, дотеперішнім Коадютором Блаженнішим Отцем Мирославом Іваном Любачівським, зібрані в Римі 14 вересня 1984 р. представники організацій складають оцю врочисту заяву:

Насамперед клонимо голови перед Великим Покійником, найбільшим українцем нашого часу, Ісповідником Святої Віри і Відновителем нашого церковного життя. Дякуємо Всевишньому за дарування Його довгого, трудолюбивого, страдницького і геройського життя, а нашій Церкві Провідника і видатного Будівничого. Його найбільший життьовий твір — єдність. помісність і патріярхат Української Католицької Церкви — бажаємо зберегти і зміцнити, як запоруку її тривалого існування в Україні і на поселеннях. Приймаємо Завіщання спочилого Патріярха Йосифа, як зобов’язання для себе і наступних поколінь, як наше «кредо» і закон.

Вітаємо наступника на патріяршому престолі Блаженнішого Патріярха Мирослава і прохаємо його разом із Священним Синодом нашої Церкви поробити заходи за визнання Апостольською Столицею українського патріярхату. Прирікаємо новому Патріярхові нашу відданість, готовість праці і допомоги. Хоч з відходом Блаженнішого Отця Йосифа скінчилася одна доба, а з Його наступником розпочнеться черговий етап у розвитку нашої Церкви, ми висловлюємо віру, що буде задержана тяглість і переємність ідей та праці у проводі нашої Церкви, у патріярших установах та настанові Ієрархії і Духовенства.

Зокрема підкреслюємо потребу існування і розбудови духовного осередку нашої Церкви в Римі з усіма існуючими тут установами — Крилосом Львівської Архієпархії, Українським Католицьким Університетом, централею і філіями Товариства «Свята Софія» та іншими інституціями, заснованими Патріярхом Йосифом. Розбудовані Ним людські і матеріяльні ресурси стоять до диспозиції Блаженнішого Мирослава і Владик. Зокрема залишається нам усім концепція і візія українського церковно-національного життя, що її передав нам Патріярх Йосиф.

Миряни, з свого боку, залишаючися вірними нашому двадцятирічному змаганню за повноцінне завершення нашої Церкви в Києво-Галицькому Патріярхаті, зобов’язуються продовжувати і поширювати організовану мирянську працю у своїх товариствах, публікаціях та інших ділянках. В цьому дусі патріярхальний рух і мирянські організації дадуть повну підтримку Проводові нашої Церкви на чолі з Блаженнішим Патріярхом Мирославом у його зусиллях довести до відродження нашої Церкви в Україні та діяспорі і скріпити синодально-патріярхальний устрій Української Католицької Церкви в рамках Вселенської Церкви під проводом Христового Намісника.

Згідно з розпорядженням нашої Ієрархії, закликаємо членів наших організацій та увесь мирянський загал зберігати сорокоденну всенародну жалобу по Спочилому Патріярхові Йосифові і звертаємося до всього мирянства відзначити сороковий день від смерти церковними та світськими торжествами.

Рим, 14 вересня 1984 р.
Президія УПСО — Богдан І. Лончина
і далі слідують підписи

Високопреосвященні Владики,
Високоповажані Пані й Панове!

Одним із завдань Українського Патріярхального Світового Об’єднання, як каже наш статут (Арт. 7ґ), є: «Плекати екуменічну думку серед українців різних віровизнань, а передусім у відношенні до наших братів-православних». Спираючись на цій вимозі, Президія УПСО вирішила організувати симпозіюм на загальну тему: «Український екуменізм», себто діялог між різними українськими віроісповідальними спільнотами, насамперед між українцями православними і католиками.

Плекання екуменічної думки дуже поширене в сьогоднішньому світі, зокрема від часу II Ватиканського Собору. П’ятсотліття від дня народження Мартіна Лютера, яке відзначують лютерани цього року, «припаде на час, коли протестанти й католики працюють завзятіше, ніж колинебудь, щоб знайти основу для порозуміння. Недавні переговори полагодили стільки богословських розбіжностей, що деякі провідники передбачають плян, який колись злучить лютеранів та англіканів як напівавтономні одиниці Римської Католицької Церкви» (ЮС Ньюс енд Ворлд Ріпорт, 14 листопада 1983 p.).

А «Детройт Ньюс» писав нещодавно: «Історичні почини Папи Івана Павла II у відношенні до протестантів, його похвальні слова на адресу Мартіна Лютера та його намір взяти участь у богослужбі в лютеранській церкві (в Римі) віддзеркалюють одне пристрасне бажання його папства, а саме шукання за єдністю християн». І далі цей самий щоденник додає: «Називаючи роз’єднання християн “скандалом”, він почав екуменічну дію в цілому світі, яка повела його від серця східнього православ’я до твердині англіканізму в Кентерберійській Катедрі в Англії і до “духовних нащадків” Мартіна Лютера в Західній Німеччині».

Отже серед західніх християн іде від багатьох років наполеглива праця на екуменічній ниві. У нас тієї праці не дуже видно, хоч були голоси про потребу екуменічного руху серед українців. У жовтні 1963 року, наприклад, Олег Штуль-Жданович мав цікаву доповідь під час Студійних Днів Українського Християнського Руху в Рокка ді Папа, біля Риму. Він говорив на тему: «Потреба, можливости та форми “діялогу” між католиками і православними» і дійшов до висновку, що першою потребою такого діялогу є «потреба очистити нашу історію від ворогом впровадженого фальшу, очистити наші уявлення, вложені нам чужою школою, чужою літературою, якої поняття в декого стали “своїми”, стали основою національного мислення» (Український мирянин в житті Церкви, спільноти та людства, Матеріяли Студійних Днів УХР, Париж-Рим 1966, стор. 198).

Об’єднання всіх християн в одній Христовій Церкві повинно бути метою всіх віруючих християн, згідно з заповітом Христа: «Щоб усі були одно» (Ів. 17,21). Це повинно бути теж ціллю українських християн. Дорога до цієї мети дуже важка, бо є багато перешкод. Сказав колись Митрополит Мстислав: «Люди у своїх суперечностях та ненависті один,, до одного поділили Церкву, яку створив Христос для всіх єдину… І люди знову можуть її з’єднати під знаком Божих заповідей».

А Патріярх Йосиф видав навіть «Послання про поєднання в Христі», в якому говорить про українську православну і католицьку Церкви: «Нема між нами суттєвої догматичної різниці, як це виказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні від тих, які знають, що тим ослаблюють український народ і Церкву (о. д-р І. Гриньох, Послання Патріярха Йосифа про поєднання в Христі, Рим 1977, стор. 4). Немає сумніву в тому, що з’єднання українських Церков в одну причиниться і до єдности та сили українського народу.

Сьогоднішній симпозіюм має на меті дати ще один поштовх до того, щоб українські християни говорили між собою на релігійні теми й краще себе пізнавали. Ніхто не припускає, щоб ми розв’язали тут відразу всі наболілі питання релігійного характеру, зрештою ця конференція не є офіційною зустріччю представників обидвох українських Церков. Однак нам треба говорити про наші віроісповідні різниці та проблеми, говорити про них щиро й одверто. Тоді й наслідки наших розмов, нашого діялогу будуть позитивні, і між нами почне витворюватися відповідна атмосфера. Висловлюю теж сподівання, що ця наша зустріч не буде останньою, а що за нею підуть інші.

Говорячи на екуменічні теми, мусимо, однак, пам’ятати, що екуменічна праця вимагає від християн «важного психологічного діла, яке можна зібрати в одному виразі: вимога любови. Лише з наставленням глибокої християнської любови можна знайти правильне розуміння екуменізму і потім поступати по тяжкім шляху до його здійснення. (Погляд Павла VІ на проблему з’єдинення християн, «Вісті з Риму», 15 лютого 1966).

Богдан І. Лончина