Сьогоднішня дипломатична політика аргентинського владики Андрія Сапеляка до справ помісности і патріярхату Української Католицької Церкви є у повній гармонії із невеселою дійсністю. Деяким оптимістам здавалося, що Кир Андрій, хоч із молодих літ вихований у Ватикані, далеко від рідної Батьківщини, буде вірно і по-христіянському служити Українській Католицькій Помісній Церкві й розкиненому по аргентинській землі Українському Народові. Але як виявилось цей, на думку декого, многонадійний екзарх так почав «владичити» на своєму престолі, що Канцелярія Блаженнішого Верховного Архиєпископа була змушена остерегти усіх,с/Вісті з Риму, ч. 22-24 за 20-го червня 1972/, що: «розповсюджені в останніх часах різні особисті толки і самсобі-панські пояснення V-го Архиєпископського Синоду, навіть за підписом Кир Андрія Сапеляка з Аргентини, не мають жадної правної основи і значення». Дальше кажеться у цій заяві, що: «Верховний Архиєпископ не уповноважнював для цього нікого /а тим самим і владику А. Сапеляка – примітка автора/, а його звіт в кінцевій промові на Синоді остає в силі» і «такі виступи /себто писання владики А. Сапеляка — заввага автора/ наносять велику шкоду нашій церкві.»
За останніх пару літ Впр. Кир Андрій пройшов досить дивний, а для нас незрозумілий процес особистого переображення або — як дехто називає: куріяльного пристосування. Це відзеркалюється у його заявах про теперішній стан УКЦ, Архиєпископських Синодів, Синодальних Постанов, конституцію УКЦ. та вкінці мирян УКЦ — але в лапках. Якщо уважно простудіювати «Протоколи V-го Архиєпископського Синоду УКЦ», /Благовісник К. 1-4 1972 р./, мається враження, що владика А. Сапеляк на П’ятому Архиєпископському Синоді грав радше ролю ребеліянта. Ось що говорить про нього протокол: «Найчастіше і найдовше говорили Кир Андрій Сапеляк і Кир Августин Горняк в негативному сенсі про Синод».
Коли всі владики погодилися на видання спільного послання на Різдво і Великдень, то тільки цей молодий екзарх із Аргентини не міг був знайти спільної мови із ними. В цьому самому протоколі ми читаємо: «Всі на те погодилися, за винятком єп. Кир Андрія Сапеляка, якии говорив, що цим йому забороняється звернутися до свохх вірних.»
1971 року, підчас посвячення церкви Св. Сергія і Вакха і V-го Архиєпископського Синоду, автор цих рядків, разом із двома членами Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, був на півторагодинній авдієнції у владики А. Сапеляка. Вже в той час ми завважили, що у багатьох заторкнених питаннях погляди аргентинського Екзарха дуже збігалися із поглядами кард. М. Фюрстенберґа у відношенні до УКЦ. Вже в той час владика А. Сапеляк дорікав українській пресі, що вона неточно насвітлювала його ставлення до справи патріярхату УКЦ, хоч те, що ми від нього особисто почули, перевищало усе написане про нього у пресі. Чому погляди аргентинського Екзарха і /в той час/ префекта Східньої Конґреґації у справах помісности, патріярхату і прав УКЦ так дуже покривалися – залишиться таємницею їх обох. Всетаки, не можна навіть і сьогодні легковажити неперевіреної вістки, що владика А. Сапеляк більше мріє про свою карієру і тому прихильне слівце ватиканської курії, чи ласкавий погляд деякого куріяльного /навіть і русофільського/ кардинала, може бути дуже допоміжним у сповненні його далекосяжних амбіцій. Треба заключати, що аргентинський Владика реаліст, тому до своєї ролі в УКЦ він підходить радше практично.
Яку ж ціль мають його заяви, навіщо він їх пише і публікує, коли жодний інший український владика цього не робить? Домінує сьогодні загальне переконання, між мирянами і деякими священиками, що владика Андрій Сапеляк «започаткував свою “працю” саме там, де закінчив філядельфійський митрополит.» На це вказує його поведінка на V-тому Архиєпископському Синоді, його заяви чи коментарі, що викликують радше несмак, замішання, дезорієнтацію а то навіть і згіршення. Пише їх владика на те, щоб підважити зусилля Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа Сьомого, викликати сумніви в доцільність боротьби за права УКЦ. Його писання про мирян в лапках – це іронія і цинізм над вірними УКЦ, що не підходить і не лицює українському католицькому владиці, вихованому у римських богословських школах.
Доцільним буде подати до відома усіх читачів, що автор цих рядків, ще як голова Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ в ЗСА, 5 травня. 1972 року вислав листа ректорові Малої Української Семінарії у Римі о. Василеві Сапелякові, рідному братові аргентинського Екзарха, в якому висловив здивування, що владика А. Сапеляк в такий нетактовний і зневажливий спосіб висловлювався про мирян УКЦ, кепкуючи собі найбільше із тих, що стоять за Блаженнішим Верховним Архиєпископом за права УКЦ. В цьому листі просилося отця Ректора вплинути на свого рідного брата-владику, щоб він зревідував свій спосіб вислову про мирян, задержав владичу повагу і такий стиль у своїх писаннях, який годиться українському владиці. З жалем треба ствердити, що цей лист ситуації не поправив. Це правда, що пошанування свого ближнього є не тільки христіянською чеснотою, але барометром особистої культури, яку рекомендується найперше у рідному домі. Саме цю ділянку український владика А. Сапеляк поважно занедбав. Приходиться ствердити, що відношення владики А. Сапеляка до Достойної Особи Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа УІІ має також багато до побажання. Це теж відзеркалене у протоколі із V-го Архиєп. Синоду словами: «Під теперішню пору ми є в ще труднішому положенні ніж давніше, бо брак згоди між владиками використовують наші вороги.» Критична людина застановляється над питанням: ким є властиво наші владики і наскільки вони є здібними обороняти права УКЦ у Ватикані і там, де цього вимагає потреба. Чисельно наших владик є багато, але навіть присутність між ними Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа VІІ та Його динамічне відчуття відповідальності за долю УКЦ не спонукали їх до більшої відповідальності. Брак єдности між українськими католицькими владиками був і є ахілевою п’ятою в УКЦ. До зберігання єдности у посланнях закликають вони нас, хоч самі тої єдности між собою не плекають. Це є парадокс нашої владичої верстви, а крутенька доріжка владики А. Сапеляка саме є його відзеркаленням. Український владика, член постійного Синоду, найперше підписує Синодальні Постанови, а повернувши домів комплетно їх іґнорує і діє проти них.
Молилися ми за наших владик дотепер, молімся і дальше. Можливо, що Наймилосердніший Бог вислухає наших молитов і пішле нам таких владик, яких потребує обездолена Українська Помісна Католицька Церква.