Думки з приводу спільної Декларації Папи Франциска і Патріарха Кирила1
Як і багато інших українських греко-католиків, я радий, що Папа Франциск і Патріарх Кирил нарешті зустрілися в Гавані. Навіть незважаючи на те, що переговори, які передували цій зустрічі, включали деякі неналежні поступки. Зрештою, протягом останніх трьох десятиліть про таку зустріч завжди говорили як про неможливу через сам факт існування Української Греко-Католицької Церкви. Хочу зазначити, що Франциск похвалив смирення Патріарха Кирила, проте останній утримався від такої ж оцінки дій Папи. Однак було цілком зрозуміло, що Папа смиренно погодився саме на цей час і місце зустрічі задля того, щоби нарешті після десятиліть ухилянь з боку Москви вона таки відбулася. Коли вони зустрілися, Франциск виразно сказав: «Нарешті». Я поділяю це почуття. Такі зустрічі повинні бути давно звичною річчю. Московський підхід, суттю якого є прагнення набути сили через відчуженість, не працює в світі постійної комунікації. Вони нарешті прозріли. Франциск виступає за відвертий діалог на противагу конфронтації й позерству. Але для діалогу необхідний партнер. І нарешті це сталося. Можна тільки сподіватися, що Патріарх Московський буде відкритий і для зустрічі з главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком, який не раз закликав до такої зустрічі.
Московський Патріархат любить атакувати Українську Греко-Католицьку Церкву з приводу багатьох аспектів – як реальних, так і уявних. В крайньому разі тепер Папа і Патріарх Московський пробили лід і матимуть можливість спілкуватися безпосередньо з приводу тих чи інших питань. Тепер ще варто спостерігати, як Москва та її прихильники будуть інтерпретувати цю зустріч і прийняту Декларацію в засобах масової інформації та в блогосфері.
Важливо простежити ці інтерпретації, оскільки значна частина світової преси безнадійно заплуталась у своїх оглядах історичної зустрічі Папи Римського і Патріарха Московського. Нескінченні посилання на тисячолітню відчуженість Риму і Москви свідчать про незнання того факту, що тисячу років тому Московського Патріархату не існувало. Він був створений лише у 1589 році. Навіть митрополичий Московський престол з’явився тільки у 1448-ому. Створення Московської митрополії було прямою реакцією на те, що Церква Києва відновила повне сопричастя з Римом на Соборі у Фло- ренції через митрополита Ісидора. А ще раніше Київський митрополит Петро Акерович брав участь у Першому Ліонському Соборі в 1245 році. Тому Москва не може претендувати на історію Київської Церкви як свою власну і одночасно ігнорувати такі доленосні моменти в цій історії. Крім того, Київська Церква відновила повне сопричастя з Римом у 1596 році через Берестейську унію, яка стала виразним відродженням моделей Флорентійського Собору, що були відкинені частиною противників цієї Унії. Незважаючи на це, православний митрополит Київський Петро Могила в 1640-их роках налагодив контакти з Римом і був автором ще однієї пропозиції щодо відновлення сопричастя з Римом, запропонувавши трохи вигідніші умови для Церкви Києва. Тому слід запитати, чи історія Київської Церкви є окремою реальністю від Москви, чи вона є невід’ємною частиною російської православної ідентичності, оскільки Москва не може претендувати на дві опції. Але, на жаль, Москва справді робить усе можливе, щоби заплутати цю справу. Московський Патріархат (як зазначалось вище, заснований у 1589 р.) стверджує, що вона є Церквою-матір’ю для Церкви Києва (заснована у 988 р.). Джордж Оруелл насміхався б з такої дводумності. Ось чому Москва не виправляє коментаторів, які говорять про тисячолітню «відчуженість між престолами Риму і Москви». Все це дозволяє виглядати Москві поважніше, а відносини із нею як приз, що його необхідно прагнути за всяку ціну.
Консультанти Папи Франциска з екуменічних питань заплатили непомірну ціну, аби отримати згоду Патріарха Московського на цю зустріч. Знову ж таки, коментатори, видається, не звернули увагу на те, що Москва і Рим мали контакти на високому рівні вже протягом багатьох десятиліть. Як швидко ми забуваємо, що глава відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату Никодим Ротов помер на руках Папи Івана Павла I у 1978 році. Московський Патріархат мав офіційних спостерігачів на Другому Ватиканському Соборі в 1960-их роках. Але через те, що сучасні зусилля щодо християнської єдності часто переобтяжені символікою, а не заторкують самої суті справи (чого досягнути значно важче), то зустріч між Патріархом Московським і Папою Римським стала вистражданим призом для католицьких екуменістів і водночас добрим інструментом задля поступок у потрібний момент. І цей момент настав, коли Росія зіткнулася з міжнародною ізоляцією та санкціями через вторгнення в Україну й нерозсудливі бомбардування в Сирії, які тільки помножили страждання тамтешніх християн. Володимир Путін відчайдушно потребував щось зробити, аби покращити імідж Росії. Тож послав головного ідеолога «Русского мира» на цю зустріч. Патріарх мав і власні вагомі підстави прагнути підсилення свого положення, оскільки потребує більше впливу напередодні майбутнього Великого Собору Православних Церков у червні цього року. Для Франциска, який бачить важливість діалогу в усіх сферах свого папства, мета цієї зустрічі була зрозуміла: його бажанням було відчинити двері для прямого контакту та відвертої розмови. І як наголосив папський нунцій в Україні архиєпископ Клаудіо Гуджеротті, більшість людей швидко забудуть документ, який підписали два церковні очільники. Що будуть пам’ятати, каже він, то це обійми.
Але досить про зустріч та її символіку. Подивімося на спільну Декларацію, тому що вона, без сумніву, буде точкою відліку в церковних відносинах, навіть якщо більшість людей або не читали її, або швидко забули її зміст. Це гарний документ, який містить багато моментів, над якими можна поміркувати в молитві, і він накреслює чітку програму християнського співробітництва в галузі захисту традиційної моралі, релігійної свободи перед лицем агресивного секуляризму і питань захисту життя. Спільний фронт стосовно цих питань є неймовірно важливим. Документ містить надихаючий заклик до молоді. У Декларації красномовно й категорично йдеться про захист християн, яких переслідують за віру. Всі християни повинні об’єднатися навколо цього останнього питання і здійснювати весь свій можливий вплив у тих країнах, в яких ми живемо, задля того, аби уряди цього світу мобілізували свої сили проти такого геноциду. Як український греко-католик я можу з упевненістю стверджувати свою повну згоду з усіма цими точками. Проте я зобов’язаний власною совістю, щоб говорити про три пункти у спільній Декларації, які, підозрюю, будуть використовуватися Московським Патріархатом, щоби втручатися будь-яким можливим способом у життя і діяльність Української Греко- Католицької Церкви. Ці три пункти в питанні розташовані ближче до кінця документа, але не в самому кінці. У той час більшість читачів дочитують Декларацію до параграфа 25, вони вже досить позитивно налаштовані, і це правильно, тому що документ містить багато хорошого. Ось чому (людині з-поза меж України. – Ред.) так легко не помітити підступність параграфів з 25 по 27. Розгляньмо їх докладніше.
Відносини між греко-католиками і православними
У параграфі 25 читаємо:
«Сподіваємося, що наша зустріч зможе зробити вклад у примирення між греко-католиками і православними там, де існує напруження. Сьогодні очевидно, що метод «уніятизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність. Однак церковні спільноти, що з’явилися в таких історичних обставинах, мають право існувати та здійснювати все те, що є необхідним для задоволення духовних потреб своїх вірних, одночасно прагнучи жити в мирі зі своїми сусідами. Православні та греко-католики потребують примиритися та віднайти взаємоприйнятні форми співжиття».
У цьому параграфі Московський Патріархат нарешті визнає, що східні католики насправді мають право на існування і право служити своїй пастві. Тут ідеться про те, про що чітко сказано в спільній православно-католицькій Баламандській декларації 1993 року. Двадцять три роки після цього всі Східні Католицькі Церкви можуть зітхнути з полегшенням, що Церква, яка співпрацювала у знищенні Східних Католицьких Церков при царях і при Сталіні, нарешті солідаризувалась зі світовим православ’ям і більше не заперечує саме їх право на існування. Цікаво, що в цьому пункті не мовиться вже про Східні Католицькі Церкви, а лише про «церковні спільноти». Той, хто знайомий із католицькою еклезіологією й екуменічною термінологією, буде стривожений цим, оскільки йдеться про щось менше, аніж повноцінну Церкву. Немає сумнівів у тому, що Рим розглядає найбільшу зі Східних Католицьких Церков саме як Церкву. Насправді Рим застосовує до 22 Східних Католицьких Церков термін sui iuris, який означає «свого пра- ва» (ауто-номос) або «самоврядні» (self-governing) Церкви. Тож як тоді ця аномальна термінологія з’явилася в документі? Існує тільки одна відповідь, я вважаю. Цей термін введений Москвою і пропущений ватиканськими екуменістами несвідомо або ж поступка ця була зроблена свідомо на догоду Москві.
Це, звісно, не вперше, коли римські екуменісти щедро жертвували східними католиками заради своєї застарілої Ostpolitik. Це звісно погано, але докорінно це нічого не змінить. Можливо, дещо зміниться в риториці Москви, особливо глави відділу зовнішніх зв’язків Московського Патріархату.
Цей документ має дипломатичний характер, тому, мабуть, занадто оптимістичним було бажання обох сторін відкрито й об’єктивно вивчити так званий Львівський собор 1946 року, сімдесяті роковини якого були в березні цього року. В цьому так званому соборі не взяв участь жоден український греко-католицький єпископ – всі вони були заарештовані. Московський Патріархат співпрацював безпосередньо з радянськими каральними органами, щоб організувати цю подію, яка нібито поклала край існуванню Української Греко-Католицької Церкви, «возз’єднавши» її з російським православ’ям. Українські греко-католики терпляче просили Москву приєднатися до об’єктивного й прозорого наукового та пастирського розгляду цієї події, її причин і наслідків. Інститут Андрея Шептицького в Оттаві робив це публічно. Ці прохання так і не були почуті, як і декілька пропозицій про взаємне прощення, які озвучували глави Української Греко-Католицької Церкви, починаючи від Мирослава-Івана Любачівського у 1988 році, коли ця Церква ще була заборонена та існувала в підпіллі у Радянському Союзі.
Визначення уніятства, як про це зазначено в параграфі 25, є досить неоднозначним (говорю про це з посмішкою) і не може застосовуватись до Української Греко-Католицької Церкви. Ось текст: «Сьогодні очевидно, що метод «уніятизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність».
Без сумніву, українські греко-католики можуть зітхнути з великим полегшенням, бо ця Церква постала за рішенням єпископів православної митрополії Києва, а не через «приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви». Це була акція всієї Київської Церкви. Кумедно, але два останні єпископства, які приєдналися до Унії лише через сто років, були в Західній Україні, а сьогодні це той регіон, де українські греко-католики становлять більшість віруючих. Берестейська унія 1596 року була саме корпоративним союзом однієї Церкви з іншою, а не якимсь відриванням громад від іншої Церкви. Звичайно, вірні цієї Церкви заплатили дуже високу ціну за свій вибір єдності з Римом, відкрито переслідувались російськими імперськими урядами – і царським, і більшовицьким – усякий раз, коли росіяни забирали собі ще один шматочок білоруської або української території.
Наратив, якого дотримуються більшість православних авторів, є таким, що все це була змова польських єзуїтів проти Православної Церкви. Цей наратив заперечує суб’єктність православних єпископів митрополії Києва. Насправді вони хитро діяли усупереч планам, які плекали багато поляків, перетворити православних на римо-католиків і поляків. Це не означає, що Берестейська унія є моделлю православно-католицької єдності в майбутньому. Вона мала безліч недоліків як з боку її православних «архітекторів», так і з боку Риму. Велика кількість, але не всі з них, були виправлені. Тому Українська Греко-Католицька Церква від самого початку підтримує Баламандський документ 1993 року.
Вторгнення Росії в Україну
Спільна Декларація є екуменічним документом. Тож вона не сходить до суто світських політичних питань. І все ж у параграфі 26 містяться застанови над війною в Україні. Звичайно, в Декларації це не названо війною – просто «конфлікт». Це нагадує нам В’єтнам, Корею та інші незліченні «конфлікти», які не були «офіційно» названі війнами. Ось текст:
«Вболіваємо з приводу протистояння в Україні, що вже спричинило багато жертв, завдало незліченні багато жертв, завдало незліченні страждання мирним мешканцям та привело суспільство до важкої економічної та гуманітарної кризи. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитись над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальший розвиток».
Неможливо не бути ошелешеним відсутністю згадки іноземної агресії. Україна пережила російське вторгнення, і не один раз, а двічі через гібридну війну. Хіба ми забули окупацію та анексію Криму? Чи можемо ми ігнорувати той факт, що важка військова техніка різного типу, в тому числі найбільш смертоносне наступальне озброєння, була ввезена в Україну з Росії, часто під виглядом «гуманітарної допомоги»? Може, хто- небудь ще має сумніви, що як спец-загони, так і регулярні військові підрозділи Росії воюють нині в Україні? Давайте говорити зрозуміло: Україна ніколи не нападала на Росію. Все навпаки. Ми всі бажаємо миру, звісно, але мир без справедливості – це несправедливість; умиротворення без істини – це самообман.
Московський Патріархат ніколи не засуджував вторгнення в Україну Росії. Насправді ця Церква атакувала Українську Греко-Католицьку Церкву за її підтримку зусиль України щодо самооборони (ця підтримка є виключно в межах, які випливають із католицького соціального вчення). Те, що відбувається в Україні, це іноземна агресія, це в жодному разі не громадянська війна, в чому намагається переконати світ російська пропаганда. Майже дві третини українських військових – російськомовні громадяни України, які захищають свою Батьківщину від вторгнення. Переважна більшість із них православні християни. Українські греко-католицькі капелани і благодійні організації служать всім незалежно від етнічної приналежності, мови, релігійної приналежності або політичних поглядів.
Московський Патріархат стверджує, що єдиним істинно християнським варіантом для Церкви є залишатися повністю нейтральною, люблячи обидві сторони однаково. Це близько до істини, але недостатньо близько. Дозвольте мені провести просту аналогію: якщо я випадково стану свідком ситуації, в якій одна особа люто б’є іншу, замало буде сказати: «Я люблю вас обох! Ісус любить вас обох! Невже ми не можемо жити один з одним у мирі?». Це була б неймовірно цинічна реакція з мого боку, якби я не зробив нічого, щоб зупинити злочин. Це мало б лише видимість християнської любові, але без її справжньої суті. Уявіть собі цю ситуацію далі: якщо хтось намагається допомогти потерпілому, а я маю нахабство дорікати йому, що він не залишився нейтральним у цій ситуації… Війни більш складні, аніж конфлікти між двома особами, але в деяких війнах є явні агресори, і ця саме така. Якщо параграф 26 закликає Українську Греко-Католицьку Церкву припинити підтримку народу України перед лицем російської агресії (здається, тут ідеться саме про це), не звертаючи уваги на католицьке вчення про справедливу війну, то цей пункт неможливо розуміти інакше, аніж чисту перемогу Володимира Путіна. Якщо, проте, цей пункт означає, що російські православні єпископи і священики повинні нарешті перестати благословляти танки, ракети та іншу зброю в ім’я якоїсь «війни православ’я або Святої Русі» проти прозахідних устремлінь України (чим регулярно займаються), то такий розвиток подій можна буде вітати. Чи повинні обидві сторони зробити все можливе, аби відновити мир? Без сумніву. Чи повинні вони робити це шляхом відмови від правди, ігноруючи справедливість? Навряд чи.
Українське православ’я
Параграф 27 цього в інших місцях натхненного документа використовує «кодову» мову, яку стороннім спостерігачам майже неможливо зрозуміти. Цікаво, що не йдеться про православно-католицькі відносини. Навпаки, він має всі ознаки поступки російському церковному імперіалізму. Гляньмо на текст: «Висловлюємо побажання, щоб було подолано схизму між православними вірними в Україні на основі існуючих канонічних норм, щоб усі православні християни України жили в мирі та гармонії і щоб католицькі спільноти країни сприяли цьому, щоб наше християнське братерство ставало дедалі видимішим».
Майже неможливо зрозуміти цей пункт без посилання на пресконференцію митрополита Іларіона Алфеева голови відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Па- тріархату, яка відбулася 5 лютого 2016 року. На цій пресконференції митрополит Іларіон здійснював словесні напади на українських греко-католиків за кілька «гріхів», серед яких було те, що «вони підтримали розкольників». Мовилося про Українську Православну Церкву Київського Патріархату, а також меншу Українську Автокефальну Православну Церкву. Посилання на «підтримку» має означати «відмова ганьбити їх як ренегатів, позбавлених божественної благодаті». Єпископ Євстратій Зоря, прессекретар Української Православної Церкви Київського Патріархату, ствердив, що «існуючі канонічні норми» це саме те, до чого його Церква апелює. Оскільки, відповідно до існуючих канонічних норм, саме Вселенська Патріархія (Церква-матір, від якої Україна отримала християнство в 988 р.), а не Московський Патріархат повинна бути арбітром у вирішенні ситуації, що склалася в українському православ’ї. Зі свого боку Вселенська Патріархія не визнає претензії Москви на юрисдикцію над Україною.
Висновок
Зрештою, українські греко-католики знають, що український народ і його Церква вже давно розглядаються як пішаки у міжнародних відносинах. Ми пережили як царські, так і радянські криваві переслідування. Багато православних називали нас «зрадники православ’я», тому що ми католики, і значна частина західних католиків звинувачували нас, що ми не цілком католики, тому що зберігаємо нашу православну літургію, богослов’я, духовність, структуру управління. Але кілька неоднозначних або навіть невдалих пунктів у спільній Декларації Папи Франциска і Патріарха Кирила матимуть незначний вплив на внутрішню життєздатність нашої Церкви, яка виростає від глибокого внутрішнього покликання привести православний і католицький світи назад у сопричастя один із одним. Саме тому я був особливо натхнений 5 пунктом цієї Декларації.
«5. Незважаючи на цю спільну традицію перших століть, католики і православні вже майже тисячу років позбавлені євхаристійного сопричастя. Ми розділені ранами, спричиненими конфліктами далекого чи недалекого минулого, розбіжностями, успадкованими від наших предків, у розумінні та вираженні нашої віри в Триєдиного Бога – Отця, Сина і Свя- того Духа. Осуджуємо втрату єднос- ті, що є наслідком людської слабкості та гріха, яка сталася, незважаючи на архиєрейську молитву Христа Спа- сителя: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Ів. 17,21)».
Українська Греко-Католицька Церква відчула біль втрати сопричастя більше, ніж інші. Моя найщиріша надія полягає у тому, що з відродженням Студійної групи Київської Церкви, яка функціонувала так добре в 1990-ті роки, ми могли б продовжувати шукати можливість для Української Греко-Католицької Церкви відновити повне і видиме спілкування з її Церквою-матір’ю в Константинополі і православ’я в цілому світі, не втрачаючи при цьому повне і видиме сопричастя, яке тепер вона має з Римом і всесвітньою Католицькою Церквою. З 33 артикулів Берестейської унії ми знаходимо це в 13 пункті:
«А якби Господь з часом зволив дати, щоб і решта братів наших народу та релігії грецького до тієї святої єдності пристали, аби нам те у вину поставлене не було, що ми їх у тій єдності випередили, бо ми це з певних і слушних причин для згоди у Церкві Христовій мусили вчинити, щоб запобігти подальшому замішанню та незгоді».
Насправді цей пункт майже завжди був закидом проти нас. Але це не зупинило нас у минулому і ніколи не зупинить в майбутньому. Ми відчуваємо себе покликаними до цієї єдності самим Господом.
отець-доктор Андрій Чировський