Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Андрей Шептицький

Незабутній листопад

Коли жовкне листя і спадає з дерев, кожний раз нам нагадує незабутні історичні події, що сповнились у пам’ятні листопадові дні в княжому городі Львові. З того пам’ятного часу минуло 63 роки, як княжий город Львів незабутній в листопаді 1918 року будивсь, оживав і знову, як мітичний Фенікс, народжувався і ставив перші кроки до нового, незалежного, свого власного життя, таким, яким він був за княжих часів. Пам’ятний Листопад на порозі свого народження карбував на історичних скрижалях спалахи подій дня, які, немов незгаслими смолоскипами пішли у безповоротне минуле.

Пожовкле листя падало тоді, як і сьогодні. Тоді воно вкривало пролляту кров молодих українських героїв, а сьогодні — відкриває нам минуле, щоб всеціло збагнути й зрозуміти сучасне і побачити у всій ширині й глибині наше українське майбутнє. Тоді, у ці листопадові дні, визначувалось забуте й затерте прарідне українське «я» — будився і ставав древній город Льва, щоб згодом дружньо — по-братньому відгукнутись у спільній великій українській родині, у серці матері — золотоверхому Києві.

Падало листя, і падали вони — воїни-оборонці города Льва, української державности, утверджуючи незатерті сліди — перед нами були, і ми є, і після нас прийдуть, що, воскресивши славу города Льва, до дрімучого Києва донесуть.

Заходяче сонце немов оглядалось на пожарище руїни, кидаючи свої золоті проміння. Майже все спочивало у багряниці, підкошене з пня. Тільки Святоюрська гора з своїм бароковим собором стояла непорушно сама. З її грудей неслись благальні слова — до Всевишнього Триєдиного Бога і Пречистої Діви Марії — Покровительки України «нам Україну храни». А Митрополит Андрей мов біблійний Мойсей у задумі стояв, обдумуючи дальші шляхи буття Української Церкви і народу. Він же Глава Української Церкви і провідник українського народу стояв міцно і непохитно на сторожі українських прав і своєї Церкви. Він стояв в обороні покривджених, підкорених і знедолених, додавав їм Дух, силу і збуджував у них надії, вказуючи, що після бурі знову світить сонце, бо це незмінний закон природи.

Тоді, коли український народ ще загоював свої рани після визвольних змагань, Митрополит вибрався за кордон, відвідуючи своїх вірних, встановляв дипломатичні шляхи для України. Там, Де була нагода, говорив про дійсну ситуацію України, а до своєї пастви, розсіяної по цілому світі, а зокрема в Північній і Південній Америках, звертався и закликав — пізнай себе, пізнай своє минуле, це Дасть силу й наснагу дальше боротись і змагатись за свою рідну землю, за батьківщину, і свята дорога Листопаду завжди буде для нас живою і діючою. І за те, що Митрополит був відданий своїй українській Церкві та своєму народові, були настирливі намагання польської влади, щоб за всяку ціну Митрополита Андрея ізолювати від Святоюрської гори. Митрополит витримав усі спроби різних підступів і повернувся княжити на Святоюрську гору. У Митрополита не було іншого шляху, крім Христового — прямолінійної відданости сповненої любови, яка вела, все веде і буде вести до світлого воскресіння. В житті Митрополита ось одна з найбільших заповідей Божих — люби ближнього — була домінуючою. І з цього випливало багато його практичних потягнень. Власне тоді, коли у чорні дні історії саме найбільші гуманісти гнули спину, тоді Митрополит Андрей мав відвагу, ризикуючи своїм власним життям, видати послання «Не вбивай». Воно було глибоке й потрясаюче. Тоді, коли гітлерівська армія безупину посувалась на Схід, це було велике ризико, це означало ризикувати своїм власним життям, треба було мати сильну відвагу і віру. Митрополит діяв не тільки на словах, але також і ділами, переховуючи євреїв у своїй палаті від знищення. Поруч з тим він звернувся до священиків, щоб вони дали допомогу євреям у їх складній ситуації.

Для Митрополита завжди була цінна й дорога кожна людина, не дивлячись на її релігійні переконання. Скільки таких, як Митрополит Андрей, було тоді, але скільки таких є під сучасну пору? Треба сказати, не багато.

Ми горді тим, що наш народ видав такого Велетня, яким був і таким для нас залишився Митрополит Андрей, Слуга Божий. Хоч його народ сам був у неволі, але Митрополит все додавав нам силу й духа безперебійно утверджувати нашу віру у Христа Господа у краще наше завтра.

І тоді, коли наш Митрополит Андрей був на кінцевій межі своєї поцейбічної життєвої мандрівки, у відході у Божу безконечну Вічність, він нам пригадав — народе мій знедолений, пам’ятай і не забувай про незабутній Листопад. І так на порозі листопада заснув вічним сном наш дорогий Митрополит великого серця, Слуга Божий Андрей. Він своїм відходом залишив для нас потвердженим Листопад, залишив його завжди живим, творчим, діючим і незабутнім.

35 річчя з дня смерти Слуги Божого Андрея

Молитва за прославу великого митрополита Андрея

Господи Ісусе Христе, Ти завжди нагороджуєш Твоїх вірних слуг
не тільки особливішими дарами Своєї Любови, але й вічною нагородою Святих у небі,
а в многих випадках і прославою на Твоїх святих Престолах тут на землі.
Покірно благаємо тебе: зволь так прославити Твого вірного слугу Андрея Шептицького.
Він упродовж свого праведного життя (повного терпінь і досвідів)
був добрим Пастирем свого стада і великим подвижником Церковної Єдности.
А через його прославу і заступництво пошли і цілому нашому народові
великий дар єдности і свободи.

 

Першого листопада 1979 р. сповнилось 35 років з дня смерти Князя Української Католицької Церкви Слуги Божого Андрея. Митрополит Андрей був не тільки князем і справжнім пастирем нашого церковного життя, але поруч з тим з неменшою відданістю та своїм неперевершеним меценатством дбав про розвиток української культури у різних її галузях. Завдяки його великому зрозумінню загально українських проблем Святоюрська Гора у Львові була дійсним центром звідки випливало, росло й розвивалось наше церковне й українське національне життя. Це випливало з його справжньої любови до свого народу і в загальному до ближнього. В Слуги Божого Андрея любов була втіленням його життя. З любови все простягав потребуючим свою допоміжну руку. Митрополит робив це навіть тоді, коли за це можна було дорого платити, як це було під час другої світової війни, де Митрополит Андрей не тільки ставав в обороні євреїв, написав Послання під назвою «Невбивай», але й сам переховував євреїв. Такі люди вічно будуть жити в народі, бо пам’ять про Слугу Божого Андрея піде з роду в рід.

Митрополит Андрей Шептицький. О квестії соціяльній

Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства

Дух Христа – духом демократичним

 

Митрополит Андрей Шептицький

Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, – противно, єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним.

Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – се лиш право справедливости і любови ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон.

Сей закон велить духовенству стояти на сторожі прав убогих і більше дбати о тих, що більше помочи потребують.

Так поступав Христос, так мусять поступати Єго слуги і ученики.

Коли Божий Син прийшов з неба на землю чоловіком, щоби рід людський спасти; став убогим і слабим, народився серед убогих і слабих і в першому ряді о них подбав.

До них говорить в першій науці, їх наділяє блаженством духовним; щасливими називає убогих духом, тих, що плачуть, покірних, тих, що жаждуть справедливости, переслідуваних. Дбає о їх добро не лишень вічне, але і дочасне, вже тут, на сім світі, помагає їм і хоче осолодити їх долю. Своєю наукою підносить їх і дає потіху обильнішу і успішнішу, чим та, яку давали люди, що о долі убогих перед Ним думали і мали думати по Нім. Представляє кожде терпіннє і кождий біль яко хрест, озолочений проміннями спасенія, освячений Божою ласкою. Учить терпеливости і через те додає сили до двигненяся. Своїм приміром і Своєю наукою учить зносити те, чого не можна змінити, а не тратити надії і відваги в праці і борбі життя.

Він бажає пхнути і цілий устрій суспільности і наклонити всіх людей до праці над добром убогих. Підносить достоїнство чоловіка, двигає з упадку родину, могучих віка сего обов’язує до справедливости і наклонює до милосердія.

Зміняє поганське поняттє власти, ограничає уживаннє дібр дочасних, дає нові права покривдженим і убогим, накладає на богатих нові обов’язки.

Доктрини Христа впроваджує в життє Єго Церков. Через довгі століття працює над знесеннєм неволі, пропагує поняттє справедливости, рівности людей перед Божим і людським правом, поняттє правдивого поступу. І де лиш пресвята наука Христа впроваджена в життє, там в слід за нею іде мир і щастє, а кілько разів люди від сеї науки відступають, тілько разів мотаються відносини; настає война, ненависть.

Соціяльні трудності

Взаїмні відносини убогих і богатих були по всі часи нагодою до завзятих не раз конфліктів і борб – бо і в теорії трудно не раз о розграниченнє взаїмних прав і обов’язків людей, і доси не було єще приміру уставодавства, котре би устерегло суспільність перед можливим все надужиттєм власти або економічної сили. В взаїмних відносинах людей лишалося все велике поле добрій або недобрій їх волі, а зла воля при власті і силі може все так оминати і найсправедлившу уставу, що, поступаючи навіть легально, допуститься не раз правдивої кривди. О скілько ж більше зла може зробити на полі, в котрім уставодавство не точне, не ясне, не справедливе або безсильне. А вже на ненависть і злу волю, котра хоче шкоди другого, хоть би з власною шкодою, устава людська ради не має, хіба кару, котра єсть часто так безуспішною поправою. І в найнормальнішім устрою суспільнім бувають соціяльні трудності і антагонізми.

Квестія соціяльна

В наших, однак, часах трудності так взросли, а антагонізми так розширилися і стали так загальними, що з суми тих трудностей і антагонізмів витворився стан зовсім анормальний, котрий називаємо соціальною квестією.

Много обставин склалося на витвореннє того замотаного питання. Наглий неприготований переворот в способі продукції, машини парові, котрі змінили значіннє і вартість ручної праці і надали капіталови іншу вартість, средства комунікацій, що, розвиваючися ненормально, скоро отворили двері всесвітовій конкуренції.

То все при загальнім відступленню людей від Бога і віри, при заниженню поняття справедливости і затраченню почуття любови ближнього і при капіталістичній теорії ліберальній з її уставодавством – все то разом витворило устрій суспільний, запевняючий капіталови таку перевагу над працею, що всі здаємо собі днесь справу з несправедливости того стану, але не так ясно видимо, що і як зробити, щоби зло направити і уздоровити суспільність. Се річ певна, о котрій ніхто не сумніваєся, що в нашім теперішнім устрою легко може убогим діятися кривда, що та кривда не раз справді і дієся.

А світові капітали, скуплені в руках не многих потентатів світа фінансового, ростуть так, що зачинають неможливим способом тиранизувати людськість. В їх руки переходять поволі всі міжнародні навіть відносини, від них зачинає залежати супокій або війна, від них — існованнє або упадок держав або правительств.

Пожираючи всі менші капітали, доходять до такої сили, що нічо перед ними не може остоятися, тим більше, що взаїмна борба кипить між всіми меншими капіталами, а їх всіх знов – з працею. З того іде взаїмна ненависть верств суспільних, свідома і несвідома несправедливість, з одної, оправдана і не оправдана заздрість і ненависть – з другої сторони.

У нас положеннє стає єще трудніше через загальне невиносиме положеннє економічне цілого краю, через неустаючі борби політичні, надмірні податки і більший, як деінде, брак просвіти убогих.

Заострена борба наших часів змушує всіх до основного застановленяся над положеннєм, до шукання заради на зло, котре з кожним днем росте і розширяєся.

Многі видять, що треба рук приложити до щирої і усильної праці для поліпшення долі тих верств найубожших, до вирівнання суспільних нерівностей і до улагодження борби.

Розв’язаннє тих замотань суспільних єсть о стілько труднішим в практиці, що около них скупляються всі пристрасті людські, а кожний блуд в праці на тім полі може легко борбу заогнювати і пхнути людськість в гірші замотання, а убогих – в гіршу нужду.

До розв’язання соціяльної квестії Церков приступає з принципами віри і етики Христової, незмінними від двох тисяч літ, однак все повними життя і актуальности, спосібними в борбі наших часів принести світови мир.

Ті принципи досі повні актуальности, они досі нові, бо єще ніколи і нігде не були щиро прийняті і в повні виконані через людей. Людськість навіть тогди, коли більше або менше принимала Христову віру в приватнім життю одиниці, ухилялася все від впровадження в життє єго принципів суспільних – і ми досі не виділи суспільностей держави, в основах своїх щиро християнської.

Розв’язаннє соціяльної квестії в тім, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертим на справедливості і на Христовім законі. Над тим працює духовенство.

Наші обов’язки

Стоячий на сторожі суспільної моральности мусить рішучо ставати в обороні тих, що не уміють себе самих успішно боронити, мусить заставлятися за всі їх кривди, хотяй би з нараженнєм власного добра.

Не можемо солідаризуватися з інтересами якої-небудь кляси суспільної, не входимо в союз з жадною партією; при суперечних, однак, інтересах верств богатших і убожших стаємо по стороні убожших, щоби християнською і легальною акцією поліпшити їх долю.

Кождій верстві суспільній – богатшим і убожшим – належиться від нас поміч і підпора до осягнення справедливих жадань; убожшим, однак, зі взгляду на трудніше їх положеннє і на більшу їх потребу, належиться від нас особливша опіка і поміч.

Мусимо працювати над поліпшеннєм їх долі, над поправою їх матеріального добробиту, і то всіми можливими способами. Мусимо старатися підносити вартість їх праці, шукати для них нових способів заробковання, організувати правну поміч супротив можливих надужить оподатковання, усильно працювати над піднесеннєм їх господарки домашної і рільної. Мусимо учити їх на цілій лінії праці і ощадности, надавати єї напрям, якнайкорисніший для правдивого поступу економічного. Мусимо боронити їх перед визиском торговлі і по можності шукати збиту для продуктів їх праці.

Наші принципи

А тої цілої праці мусимо піднятися для спасення душ. Мусимо опиратися на тих принципах моральности і релігійности, котрі суть більшим добром людей убогих, чим найбільше примноженнє богатства. Не можемо ані на хвилю забути або залишити хоть одну йоту Божого Закона або одно слово Божого об’явлення. Для того, в міру взросту потреби і бажань верств убогих, мусимо чимраз усильніше перестерігати їх перед завистію і пожаданнєм чужого добра і перед ненавистію, котра в якій-небудь формі проявляєся, єсть завсігди підкопаннєм всякої релігійности і всякої моральности.

Чи то ненависть класова, чи народа, чи прикрита позорами ревности і патріотизму, чи умотивована правдивими чи мнимими кривдами, все і кожда ненависть єсть нехристиянською, все відводить від Бога і від правди, єсть все правдивим злом і нещастєм, все більше шкодить тому, що ненавидить, хоч несвідомо, як тому, кого ненавидить. Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не поставила і не поставить.

В праці нашій, проте, мусимо стеречися всього того, що до тої ненависти могло би провадити, і боронити людей, як перед правдивими ворогами, перед людьми, що ненавистію воюють і ненависть розширяють.

Прапор наш – се прапор любови. Ніколи не входить в союз з прапором якої-небудь ненависти. Християнська любов навіть тогди, коли боронить перед реальною кривдою ворога, не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти.

Любов загальнолюдська, що обнімає всіх без винятку людей, буде все так сущною ціхою християнства, що кожда праця правдивого християнина мусить бути нею націхована. Праця, в котрій та сторона наших доктрин буде залишена або лиш замовчана, не буде працею християнською – буде бурити, а не ставляти, принесе шкоду, не хосен.

В ім’я Христової любови пригадуємо богатшим їх обов’язки, в ім’я тої любови боронимо прав убогих. З тої любови не закриваємо перед убогими їх обов’язків і шануємо права богатших. Самі же власним поступованнєм мусимо богатшим давати примір справедливости і любови, убожшим – примір терпеливости, самоотверження і того убожества духом, що добрами світа гордить, а передовсім шукає Божої правди і Божого царства.

Мусимо цілим життєм і цілою працею – «будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті» (1 Тим. 4, 12) — бути приміром для вірних не лиш життєм, але повним здійсненнєм в собі самих Христового духа. Мусимо в першім ряді стояти на сторожі тих етичних принципів Божого об’явлення, без котрих ціла праця суспільноекономічна буде провадити наш нарід на погибель.

Засада соціялістів

І в тім-то ріжнимося від людей, що раді би розв’язати соціальну квестію без взгляду на які-небудь принципи етичні і релігійні.

Се ріжниця засаднича, бо навіть при цілковитій щирості і добрій волі з їх сторони не можемо їх праці уважати за хосенну. Мусимо всі рішучо і голосно піднести протест против легковаження того, що, безусловно, єсть підставою і мірою вартости кождої праці.

Вже на тій точці питаннє, як замотання суспільні розв’язати, знаходить дві впрост противні відповіді: відповідь християнства і відповідь соціалізму. Прапор борби о лучшу долю убогих, котрий Церков несе і держить високо, підносять і соціалісти.

Їх доктрина а їх праця так ціла сама собою ріжниться від християнських доктрин і суспільної католицької акції, що, в найменших відтінях розграничені, взаїмно против’яться.

Там, однак, де поміж християнською суспільностію соціальні поняття віри не досить вияснені або де о них забувають християни, агітація соціялістів може так лучитися з акцією християн, що ледви можна розріжнити, що одним, а що другим приписати. Тогди буває, що християни прикладають руки до праці антихристиянської, котру не досить за таку пізнають. Соціалісти же, не виступаючи ясно зі своїми властивими намірами, вміють так зручно агітувати і єднати собі людей, що против волі, а часом і без свідомости многих стають їх провідниками.

Суд о соціалістах у нас

Таке положеннє нашої суспільности. Хотяй руський народ є народом щиро християнським і хотяй ревне духовенство стоїть на сторожі правд віри і народного добра, акція соціялістів, шкідлива для віри, шкідлива для народу, мало у нас знаходить реакції. Не досить розріжняємо між християнською акцією демократичною а працею соціялістів.

Наші соціалісти, хотяй признаються до солідарности з партіями соціял-демократичними Європи, не сміють, однак, перед вірним нашим народом поставити справи так ясно, як її ставляють соціалістичні партії в інших краях. Ми же, не маючи нагоди з близька видіти борбу о віру і моральність, котра там ведеся, зачасто уважаємо соціалізм за річ нешкідливу, а часть нашої молодіжи уважає її за річ ідеальну. Тому в акції суспільній зачасто з ними солідаризуються такі, що не згодили би ся на їх засади.

Зачасто многі у нас забувають, чим єсть соціалізм в Европі. Не дивота, бо і много і з наших соціялістів має о тім не ясні поняття. Між ними в їх рядах з жалем видимо найблагородніших молодців; суть поміж ними декотрі з наших, преподобні отці, синів.

Суд Церкви о соціалістах

Не входячи днесь в близше представленнє тої соціял-демократичної акції в Європі, пригадаю лиш суд, висказаний Христовим намісником єще в році 1878, сей автентичний вираз християнства. «Ті, що визнають доктрини соціялізму, – писав тогди Святіший отець в Енцикліці “Quod Apostolici muneris ” 20 грудня 1878 [року], – погорджують всім, що називаєся повагою і властію, і хулять всьому, що лишень святе. Всьо то, що Божі і людські права установили для безпеченства і поступу людськости, має, після них, бути знесене. Відмовляють послуху властям, котрі від Бога одержали право розказувати і котрим, після слів святого Апостола, кожда душа винна підчинятися. Всюда проповідають беззглядну рівність людей во всіх правах і обов’язках. Неморальною називають зв’язь супружеську чоловіка з женою, котру і дикі народи уважали все за щось святого. Ослабляючи зв’язі, на котрих опираєся суспільність родинна, лишають їх пристрасті або примхам. Поривані через захланність дочасних дібр, котра єсть жерелом «численним болячкам» і через котру люди відступають від віри (1 Тим. 6. 10), нападають на право власносте, оперте на природі, і смілість їх іде так далеко, що в цілі заспокоєння потреб і бажань всіх хотіли би відібрати і замінити на спільну власність всьо, що було набуте чи то легальним спадком, чи працею рук, чи працею інтелектуальною, чи, вкінци, ощадностію. Ті дивоглядні теорії проклямують на своїх зібраннях, доказують в своїх письмах і пропагують поміж народом в безчисленних письмах і брошурах».

У нас поміж тими, що більше або менше до соціалізму признаються, много таких християн, що, не досить свідомі принципів Церкви і принципів соціалізму, лиш для того до них пристають, бо видать в них здійсненне своїх бажань о суспільних реформах. Потягає їх теорія рівности людей, потягає рухливість і якась благородність декотрих з того табору, котрі для своєї ідеї щиро працюють. Теорії же соціялістів беруть не досить критично, не застановляються над їх консеквенціями. Церкви же або не знають, або знають її не добре. Не маючи досить свідомої віри, думають, що могуть бути соціалістами, а лишитися християнами.

Обов’язок єпископа

В такім положенню єсть рішучо правом і обов’язком єпископа забрати голос в справах суспільних, роз’яснити суспільні принципи віри Христової і скупити правдивих християн під прапором католицької акції суспільної, щоби успішно працювати для добра верств убожших і устеречи людей перед небезпеченством яких-небудь блудних теорій.

Для того-то і я уважаю за своє право і свій обов’язок забрати голос в тій справі. Се моє право, бо Церкві належиться голос в справах суспільних, а тим більше в тих, де йде о моральність людей. А такою єсть соціальна квестія. Се мій обов’язок, бо вірним належиться поученнє о всіх правдах віри Христової, передовсім же о тих, що мають найактуальніше значеннє. Духовенству же належиться від єпископа ясне виложеннє програми, котрої треба нам держатися, щоби поступати солідарно і провадити повірений нам нарід певною дорогою християнського життя; і щоби уникнути хибної тактики, котра могла би в консеквенціях допровадити до злого.

Папська енцикліка

Бажаю проте в тім моїм письмі представити сторону соціальну Христової доктрини і науки Церкви, котру Святий отець Лев XIII так ядерно і ясно зібрав в своїй енцикліці Rerum novarum.

Се – річі знані. Однак в кождій акції суспільній потреба нам все мати в пам’яті сей неначе суспільний кодекс християнської акції, сю автентичну декларацію церковної науки. Так, як в науці європейській енцикліка Rerum novarum стала підставою обширної літератури і пхнула многих в напрямі стулювання квестії соціальної, так і у нас докладніше пізнаннє наук сеї енцикліки причиниться, може, з ласкою Божою, до загальнішого роз’яснення понятій суспільних, заохотить не одного до студіювань теоретичних над сею справою і додасть нашій праці много світла і сильну підставу.

Для того-то в тім моїм письмі буду триматися науки Святішого отця, додаючи до неї лиш то, що насунуть мені на гадку обставини нашої суспільности і потреби нашого духовенства.

Соціялісти хотять знести право власности

Щоби квестію соціальну розв’язати, то соціялісти і всі ті, що їх доктрин або тактики менше-більше тримаються, підбурюють убогих против богатших і ставляють принцип, що треба знести всяке приватне посіданнє, установити вспільну власність, а заряд її віддати представителям громад або начальникам держави. Думають, що в такім перенесенню власности на загал зможуть знайти зараду на суспільні хиби, надіються, що доходи і користі дадуться рівно розкладати поміж всіх людей.

Критика сеї програми

Програма та, хотяй може теоретикам видаватися ідеальною, так мало числиться з людською природою, так опираєся на утопіях, що або зовсім не єсть до переведення, або навіть в супозиції переведення не подає средств, відповідних до усунення трудностей, не усуває, але множить трудності. Поминаючи вже взгляд чисто етичний, з котрим не числиться, і об’явлений Закон Божий, котрого не увзглядняє, та програма, впроваджена в життє, принесла би самим верствам працюючим шкоду. Она противиться природному порядкови і загальнолюдському почуттю справедливости.

Єсть не до переведення

Соціялісти наміряють дійти до абсолютної рівности економічної і суспільної всіх людей через знесеннє приватної власности. Та рівність мала би полягати на одній і тій самій мірі, котрою би люди ділили між собою уживаннє дібр дочасних.

Отож, така рівність єсть не до осягнення. Можлива була би лиш тогди, наколи би чоловік, вдоволений якимсь мінімумом, відрікся цілковито можности отримання чогось понад той мінімум. Досвід учить, що чоловік не легко чим-будь вдоволений, завсігди більше бажає. Досвід учить, що то бажаннє, надія зиску, надія відріжненяся від інших єсть головним товчком всіх людських взмагань. Відібрати людям надію і бажаннє поліпшення собі долі – то зникне торговля, і промисл, і ремесла, по руху наших часів настане з конечности застій і мертвота.

Тому рівність економічна поміж людьми не остояла би ся ані хвилі і була би сейчас перевернена тим елементарним рухом, котрий пхає природу людську до зиску, або, ограничаючи чоловіка на мінімум утримання, відібрала би му всяку охоту до праці, руху і поступу.

На що ж працювати і трудитися, коли та праця не приносить жадного індивідуального хісна, коли і без неї чоловікови належиться утриманнє, цілком рівне з тим, що усильно трудиться і працює?

Соціялісти так утопічно понимають природу людську, що уважають таке відреченєся власного інтересу і власного добра за можливе.

Хотяй по більшій часті суть матеріалістами і без узгляднення сторони етичної представляють людськости добробит лишень тілесний, хотяй в тактиці своїй грають на пристрастях людських і розбуджують захланність і заздрість, то, однако, суть щиро або нещиро того пересвідчення, що чоловік дасться наклонити до такого саможертвовання, такого відреченяся себе самого, що завсігди буде працювати для інших, а ніколи – для себе.

Якби людськість була такою, якою представляють собі соціялісти, справді ми би не були дійшли до системи капіталістичної. І тепер не потреба би нам борби провадити; она сама з себе була би неможливою.

До того соціялісти абсолютно забувають о способі, яким би можна людей до так ідеального пожертвовання допроваджувати. Не питають о способи утримання свого фікційного ладу. Хвилево питають лишень о усуненнє суспільного ладу, який тепер існує, а фікцією абсолютної рівности розбуджують бажання і пристрасті убожших обітницями не до здійснення; єднають їх собі, щоби вести їх свідомо або несвідомо в гіршу єще нужду.

Програма соціалістів здійснена принесла би убогим правдиву шкоду, бо відібрала би їм можність свобідного розпорядження своєю кервавицею.

Кривдить робітника

Річ очевидна, що чоловік працюючий має природне право до заплати і, не в меншій мірі, право свобідно розпоряджувати заплатою. Ограничаючи то єго право, відбираючи єму можність капіталізовання свій заробок докупленнєм якихось средств продукції, відбираєся убогим і працюючим можність примноження собі достатку і поправлення своєї долі.

Кусник землі, куплений за зароблений гріш, єсть рішучо зарібком робітника в іншій формі. Він має до того ґрунту таке саме право, як до свого заробітку, т. є. право свобідного розпоряджування ним, право власности над ним. Бо право власности не єсть нічим іншим, як лиш правом розпоряджувати якоюсь річею.

І так програма соціялістів, впроваджена в життє, приносить робітникови з обох сторін шкоду. З одної сторони, відбирає єму всяку енергію до праці; з другої же – всяку нагороду з працею. Робить єго невільником суспільности, котрий не має права з своєї праці який-небудь хосен відносити, єсть змушений працювати за саме лиш утриманнє.

Можна би бажати, щоб люди такими мотивами альтруїзму і любови все поводувалися, але змушати їх до такої праці – се прецінь накидати на них страшну неволю, се казати їм робити тяжку панщину на хосен «Загального добра». А то «Загальне добро» – то лиш в теорії добро цілої суспільности, в практиці – то добро кількох агітаторів і кількох проводирів.

Порівнаннє програми соціялістів з ліберальною

Ми вже таких теорій досвідчили. І теорія ліберальна, що видавалася многим вольнодумцям ідеальною, а допровадила до устрою капіталістичного. І там говорилося о свободі, а допровадилося до неволі. Голосилося право одиниць, щоб одиниці слабші віддати в неволю сильніших. Говорилося о свободі заробковання, о свободі торгівлі, о свободі праці, а скінчилося на гнеті, гіршім від давньої неволі.

Доктрина ліберальна голосила в теорії, що кождій одиниці без винятку належаться всі права, а не питала о то, чи виконаннє тих прав єсть для кождого можливе. Проклямувалося автономію одиниці, усуваючи з-перед неї всякі перепони до осягнення якнайбільшої міри дочасних дібр, а забувалося, що при такій конкуренції не остояться всі слабші одиниці, не передвиджувалося або не хотілося видіти, що убожілі остануть добичею богатших, що праця буде здоптана через капітал.

В реакції супротив давньої ліберальної школи менчестерської голоситься тепер пересадну супремацію суспільности над одиницею. В теорії голоситься знов абсолютну рівність всіх людей, рівні суспільні права для всіх, а знов забуваєся на питаннє, чи можливе єсть виконаннє тих рівних прав? Знов не предвиджуєся, що слабші одиниці стануть конечно здобичею сильніших, що нова неволя грозить убогим і слабим тим страшніша, що не будуть мати і надії поліпшення долі, так як стратять через невіру потіхи і надії, які дає релігія.

Програма соціялістів противиться природному праву

Програма соціялістів єсть, крім того, несправедлива для того, бо противиться природному праву чоловіка, яким єсть право власности.

Нерозумній звірині вистарчить само уживаннє річей, доступних з хвилі в хвилю. Таке уживаннє вистарчає їй до заховання життя і до множення свого рода, а в тім ціла мета її існовання, до якої несвідомо веде її інстинкт.

Людська природа перевисшає звірину розумом, для того-то в своїй сущності єсть ріжна від природи нерозумної.

Чоловік розумом своїм обнімає і такі предмети, котрі в даній хвилі не лежать під спостереженнями єго змислів, передвиджує річи будучі і в’яже їх з теперішніми і минувшими. Свобідною волею єсть паном свого поступовання, сам о собі становить під рядами Божого провидіння і під панованнєм відвічного права. Сам для себе єсть неначе правом і провидіннєм.

З права природи, проте, мусить лежати в єго силі вибір тих річей, котрі уважає за найвідповідніші для свого добра в теперішності і в будучності.

Єму не вистарчає просте уживаннє дочасних дібр. Єму потреба тривалішого права, права не лиш до річей, що служать зужиткови, але і до таких, що лишаються по ужиттю.

Природне право чоловіка до власности

Чоловік передвижує в своїм життю хвилі, в котрих потреба му буде вже наперед узбираного добра, яким би міг заспокоювати свої потреби. З самої природи шукає він забезпечення своєї долі на будучність, а той природний напрям єсть доказом природного права, без котрого сей напрям був би зблудний. В разі, якби чоловікови не вільно було нічого капіталізувати, був би в абсолютній неможності запевнити собі утриманнє на случай хороби або старости. А се прецінь єго природне право, бо так, як має право до життя, так має і право до того, без чого єго жигтє єсть непевне. А то забезпеченнє знаходить лишень в приватній власності средств продукції, а передовсім землі. Лиш тогди може бути забезпечений о свою будучність і спокійний о своє життє, коли має в руках можність заспокоєння своїх потреб. Тої можности же не має, наколи му не вільно нічого посідати. Зі всіх можливих способів запевнення утримання посіданнє землі єсть найпевніше, а навіть єдине, бо земля одна утримує своїми плодами життє, і хто не має певности мати овочі землі, той не має певности утримання життя, а певність мати овочі землі має лишень той, хто має кусник землі на власність. Бо лиш земля видає то, чого до життя потреба. Для того чоловік мусить мати право не лиш до набування плодів землі, але і до посідання самої землі.

То природне право чоловіка належиться єму перед всяким існованнєм держави бо чоловік єсть старшим від держави і посідав право до заховання свого тілесного життя, заким існувала держава.

Право власности освячене звичаєм

Тому-то від віків у всіх краях і народах загальний був поміж людьми звичай ділити землю на власність приватну. А той звичай вже єсть доказом природного права, бо що люди всіх часів і всіх народів уважали се за справедливе і нормальне, то, певно, єсть таким. Людськість не милиться в тім суді, в котрім одноголосно всі люди всіх часів освідчаються за існованнєм якогось права.

Могли бути родини чи громади, що мали спільну власність, але то не єсть доказом, щоби уважали комунізм за єдину форму легальну уживання землі.

Комунізм в Церкві

Тож і в наших часах в Церкві єсть узнана спільна власність, лиш не примусова, а факультативна. Зречися приватної власности і можности її набування єсть радою євангельського убожества, виконаною в життю монашім, до котрої ані Церков, ані Христос нікого не силує. Ми в життю монашім маємо досвід, чим єсть комунізм і чого потреба на те, аби такий комунізм остоявся. Знаємо і щодня досвідчаємо, що до такої спільної власности потреба знаменитої організації, великої карности і щирої, сердечної, взаїмної любови. Де лиш в монастирі, в сій малій комуністичній громаді, троха лиш зіпсуєся дух карности і любови, сейчас псуєся і устає комунізм, розділяють спільну власність. Для тої простої причини, що чоловік природно склонний до жадоби посідання, котра не вдоволяєся спільною власностію, а вимагає власности приватної.

Утопією єсть думати, що можливий єсть комунізм при звільненім єще і ослабленім духу карности і послуху, котрого і так вже мало в суспільності, і при розбудженій єще захланності і заздрості. Нашим молодцям, котрим теорія комунізму подобаєся, я би радив досвідчити системи комуністичної хоть через місяць, вибираючи до тої проби лиш самих товаришів і пересвідчених комуністів. Така проба дала би їм певно пізнати, як правдоподібною єсть можність прийняття загальної тези комуністичної без духа євангельського убожества.

Право власности, освячене Божим правом

Відвічнії звичаї приватної власности потверджують всі устави державні, а Боже право освячує єго, ставляючи заповідь «Не кради» і «Не пожадай дому твого ближнього, ані вола, ані осла, ані жадної річи, котра єсть єго власностію».

Право власности родини

То право видаєся тим природнішим і тим конечнішим для чоловіка, коли увзглядниться єго віднесеннє до родини.

Суспільність родини – се найпервісніший і найприродніший елемент, з котрого складався всяка суспільність людська. Се суспільність природніша, первісніша від всякої держави. Она мусить мати бодай ті самі права, які признаєся державі або всякій іншій суспільності.

Ті, що признають право власности державі, громаді, суспільності, як же ж не видять, що логічно мусять признати те саме право і родині, бо ж родина не лиш логічно, але і фактично існує перед всякою іншою людською суспільностію, для того мусить мати першенство перед тамтими; її права суть більше узасадненими правом природи. Родина не менше від держави єсть в собі совершенна, повна, цілковита суспільність, котрою управляє самостійна власть, се єсть власть вітцівська. Її належаться з природи всі права, потрібні до устереження її биту і до заховання справедливої независимости в границях, означених її метою.

До тих прав і обов’язків родини, які з права природного випливають і котрих держава ані загал суспільности не може знести або усунути, бо суть независимими від всяких устав державних і установ суспільности, належить з конечности право приватної власности у отця родини. Як же ж зможе дати своїм дітям то, чого їм потреба до життя і до утримання, як же ж запевнить їх будучність, як же ж устереже перед змінною долею, як не буде му вільно набувати землю на власність приватну? Як не буде му вільно переписати ту власність на діти? А вже обов’язок вітця утримання і виховання дітей єсть природнішим від якої-небудь устави або установи.

Вдасть держави над родиною

Держава чи суспільність, котра би нарушувала ті права одиниці чи родини, приносила би їм не хосен, а шкоду, була би не справедливою, а шкідливою.

Власть держави може і повинна лиш опікуватися правами одиниць, може і повинна вглядати там, де серед родини комусь дієся кривда, але не сміє переступити сеї границі, не має права втискатися самовільно у внутрішній устрій суспільности родинної. Власть вітцівська не може бути усунена через власть державну.

Соціалісти, ставляючи загальну опіку суспільности державної замість опіки вітцівської, миляться, виступають против природної справедливости і нарушують основні в суспільності в’язі родинні.

Інші злі наслідки теорії соціялістів

Крім тої несправедливости, соціялістична система усуспільнення всякої власности приносить много інших фатальних наслідків.

З конечности іде за тою блудною теорією замішаннє у всіх верствах суспільности, тяжка неволя і незносима зависимість від держави. Та теорія отворяє широко двері заздростям, невдоволенням, незгоді. Талант і працьовитість, ті жерела суспільних богатств, тратять найсущнішу заохоту; в кінці замість рівности, о котрій мріють соціялісти, наступає у всіх рівна нужда і недостаток.

Для того-то ми, християни, рішучо відкидаємо яко блудний і шкідливий принцип соціялізму, після котрого держава повинна загорнути всяку власність приватну і замінити її на публічне добро.

Та теорія, після науки християнства, шкодить убогим, котрих треба рятувати, противиться природним правам чоловіка, приписує державі вдасть, котрої не має, замішує публічний спокій і безпеченство. Першим принципом суспільної християнської акції єсть нетикальність особистої власности.

Програма Церкви

В відкриті рани суспільности, на котрі соціялісти шукають ліку в розбудженню пристрастей і в борбі, до котрої накликують надіями не до здійснення, католицька Церков, випосажена в Христову науку Євангелія, вливає єлей мира і, ведучи людей дорогами, вказаними через Ісуса Христа, усмиряє і усуває братню борбу верств суспільних. Она голосить доктрини, котрі в силі крайності рівнати. Впливом своїм і Законом Божим, котрого єсть сторожем, людей єднає, застерігаючи кождому то, що єму належиться. В кінци стан і верстви убогих – робітників і зарібників – не одною хосенною інституцією підносить.

Церков учить терпеливости

Передовсім учить людей терпеливости, учить нас зносити то, що невідмінна доля приносить.

Суть поміж людьми вже з самої природи і конечности великі і многі ріжниці, котрим ніяк зарадити не можна. Вже з роду чоловік чоловікови не рівний. Природа одному дає довше життє, більшу силу, сильніше здоровлє, більше спосібности – дари, котрих іншим відмовляє або котрими інших наділяє не в рівній мірі.

До того і біг річей, обставини – то, що судьбою називаємо і що не залежить від волі людей або залежить лиш в невеликій часті, – то всьо дає кождому чоловікови так ріжне життє, що мріяти о безвзглядній рівності людей – се єсть противитися самій природі річей. До того чоловік, будучи паном свого поступовання, кождий для себе більшою або меншою охотою і усильностію в праці, поступованнєм консеквентним, і витривалим в більшій або меншій мірі напрямом своєї праці, і ідеями життя, моральностію або браком принципів судьбу свою собі зміняє, доправляючи або псуючи то, що природа і доля дала.

Той фактичний стан нашого життя, з котрим не числяться утопісти соціяльної демокрації, накладає на чоловіка конечність много зносити і много терпіти. Взбуджати в людях невдоволеннє і розпуку перед тим, що в їх долі не дасться усунути, – се єсть відбирати їм відвагу і силу до праці над тим, що власним поступованнєм могли би змінити.

Ісус Христос пребогатим відкупленнєм рода людського не зніс тих трудів і терпінь, з котрими так зв’язане людське життє. Приніс, однак, людям нову силу до борби життя, показуючи, що дочасні терпіння суть досвідченнями, котрі нам зсилає Боже провидіннє, суть нагодою до чесноти і заслуги. Крест – се для християнина конечне услов’є, без котрого не може стати учеником Христовим: «Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за мною – не може бути моїм учнем»[1]. Велику поміч і велику осолоду знаходять християни в самім примірі Христового життя. Принимаючи на Себе добровільно муку і смерть, дивним способом злагодив Христос наші печалі, а оказуючи вічну славу, довів людей до того, що з радостію терпіли муки, з радостію ішли на смерть. Ми знаємо, що «Коли страждаємо, то з ним будемо й царювати» (2 Тим. 2, 12); знаємо, що «наше легке горе – готує нам понад усяку міру вічну ваготу слави» (2Кор. 4,17). Євангеліє учить людей терпеливости в зношенню невідмінної долі і наклоняє людей до успособлення і до праці, котра могла би їх долю змінити.

Факт нерівности економічної

Терпеливість в зношенню тягарів життя, осолоджена приміром Ісуса Христа, надією вічного спасенія і беззглядної рівности перед Божим судом, робить лекшим прийняттє тих ріжниць природних поміж людьми, котрі причиняються до розложення поміж них ріжних праць, потрібних в суспільнім життю.

Життє суспільне з конечности має ріжні функції: висші і низші. Ріжнородність положення, і ріжнородність спосібностей і прикмет, і нерівність маєтків склоняє людей до поняття тих ріжнорідних праць.

Можна би о суспільності людській то само сказати, що св[ятий] Ап[остол] Павло сказав о Церкві, що єсть одним тілом, а має много членів і Бог положив члени кождого з них в тіло, як схотів. А якби всі члени були одним членом, де ж було би тіло? А так єсть много членів, одно же тіло; і не може око сказати руці: не потреба мені тебе, ані голова ногам не може так сказати. Радше ті члени, що суть немічніші, суть потрібніші, а члени, котрі уважаємо за безчесніші, тим віддаємо більшу честь і «ті ж, що у нас пристойні, її не потребують. Та Бог так уклав тіло, що дав більше чести нижчому членові, щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (І Кор. 12, 24-26).

Люди мають звичай украшати або хоть прикривати ті часті тіла, котрі суть не так благородні і не так достойні. В Церкві, тім Христовім тілі, верстви убожші і слабші суть оточені опікою і поважаннєм таким, якого не мають богатші. Свідчать о тім інституції, в котрих тисячі людей добровільно служать убогим, опущеним, старцям, калікам і хорим, сиротам і опущеним дітям. Всім тим інституціям Христова Церков дала початок. Свідчить о тім і практичне застосованнє Христового слова: «усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). То слово цілий світ християнський по всі часи так розумів, що в тих «браттях менших» видів самого Христа, вінчаючи пресвітлою авреолею голову тих, котрим світ відмовляв всякої слави, украшаючи золотим перстенем ту руку суспільного тіла, уживану до всяких найнизших суспільних функцій.

По сім короткім життю наступає життє вічне – се доперва правдиве життє. Чи хто посідає богатства, чи ні – то річ, в сущності своїй обоятна; для щасливости вічної лиш одне має значеннє: який хто робить ужиток з отриманих дарів.

Ті доктрини так християнські суть підставою цілої моральности. Без них не подібно мати правдивого і християнського суду о справах і відносинах дочасних, так, як поняттє якоїсь безглядної і стислої справедливости поза гробом якогось суду, якоїсь нагороди або кари, мусить бути підставою кождої етики, котра має бути чимсь тривалішим і певнішим від страху перед судами людськими.

Без тих понять цілий світ і життє мусить бути непонятою тайною. Ті доктрини, хоч самому розумови доступні, суть, однак, підставою цілого Божого Об’явлення Христової науки.

Терпіння – наслідки гріха первородного

Євангеліє учить дальше, що труд і терпіннє суть наслідком гріха перших родичів, що праця тілесна, зразу в стані невинности солодка, стала по упадку прикрою. Наслідків первородного гріха не можна усунути ніякою силою і ніякою штукою. Хто обіцює убогим усунути ті терпіння людськости, хто прирікає життє без терпіння і труду, уживаннє роскошей безнастанних – сей справді люд ошукує і веде до розчаровання і гірших терпінь від тих, які сама природа приносить. Нема ради – треба видіти річи такими, якими суть; терпіти – се річ людська, треба на терпіннє заради шукати і пільги – не обіцювати собі цілковитого їх усунення.

Вартість дочасних дібр

Вказуючи висілу мету життя людського над дочасні добра, Церков з Ісусом Христом вічно повторяє: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість»[2]. Добра дочасні в очах християн не мають беззглядної вартости, суть средством до осягнення висшого вічного щастя. Чоловік на сім світі єсть в дорозі. В небі єго вітчина.

Братерство людей

Люди всі суть собі братьми, природно мають жити не в борбі, але в згоді і любові. Два стани – убожіший і богатший – не суть собі з природи ворожими. Блудним єсть суд, що сама природа пхає їх до завзятої вічної борби. Радше єсть противно: з природи мають ті дві верстви доповнятися взаїмно. Як в тілі людськім всі члени так з собою згаджаються, що симетрично, після правила і міри, лучаться всі в один організм, подібно сама природа велить, щоби всі верстви суспільні взаїмною згодою лучилися і стояли в рівновазі. Капітал і праця не стоять в сущній і природній суперечності, борба між ними припадкова – не конечна. Капітал не обійдеся без праці, а праці потреба капіталу. Зі згоди і лучности, так, як в кождій річі, так і тут, слідує порядок і краса; незгода і борба приносить все замішаннє, нелад і упадок.

Ті всі доктрини дійсно в силі злагодити борбу, що ведеся о дочасні добра, і причинитися до рівномірнішого їх розложення.

Але в висшім єще степені ведуть до того приписи Божого Закона, котрі Церков учить в життє впроваджувати.

Закон справедливости

Того же Закона підставою справедливість. Віддати кождому то, що ему належиться, кожде єго право пошанувати – се підстава всякого ладу, до котрого веде наука Церкви.

Она не уміє, не може бути сторонничою, не уміє і не може ніколи нікому служити для осягнення єго цілей; она кождого права боронить, кождому повторяє єго обов’язки.

 Обов’язки працьодавців

Богатшим і працьодавцям пригадує стислий обов’язок ушанувати достоїнство людське і призначеннє до синівства Божого. Заказує обходитися з робітником, як з невільником: «Пани, віддавайте слугам те, що справедливе й належне, знаючи, що й ви маєте пана у небі» (Кол. 4, 1). Праця в світлі християнської доктрини приносить чоловікови честь, бо єсть средством до чесного утримання життя, не єсть пониженнєм чоловіка. Праця чоловіка – то часть єго життя, не товар, котрого ціна росте або маліє після попиту. Нелюдськостію єсть і мерзенним злочином – надуживати людської праці, а гріхом, що кличе о пімсту до неба, – встримувати робітникови заслужену платню. «Ось затримана вами платня робітникам, що жали ваші ниви, кричить, і голосіння женців дійшло до Господа сил» (Як. 5. 4). Не годиться рівнати чоловіка з предметами зиску і оціняти єго після вартости, котру преставляє єго сила. Заплата за працю винна бути справедливою. Означеннє її міри залежить від многих обставин. Однак річ певна, що ані Боже, ані людське право не позволяє угнітати убогих ані користати з їх трудного положення і недостатку.

Теорія о праці, котрої боронила школа ліберальних економістів, єсть, певно, фальшива, коли може яко справедливої боронити так низької платні, що рівнаєся з найкрайнішою нуждою. Теорія та уважає працю за товар, котрої вартість означає пропорція попиту і продажи. Після тої теорії, справедливою єсть кожда платня, в котрій робітник може осягнути, а котру працьодавець єсть змушений давати, без взгляду на те, чи єсть справедлива пропорція між роботою а заплатою. Заплата при великій конкуренції робітників може сходити ліцитацією in minus[3] до неможливо низької границі.

Та теорія служила системі капіталістичній і віддавала робітників фабричних в цілковиту неволю конкуренції, пожираючої всі малі підприємства і відбиваючоїся з конечности на робітниках. Днесь загальне узнана між економістами за ложну і несправедливу.

Християнська теорія

Заступила її християнська теорія о праці і платні.

Контракт о працю

Контракт о працю такий: робітник обов’язуєся віддати працьодавцеви свої услуги за умовлену заплату. Робітник бере на себе обов’язок своєю працею, своїми відомостями, і силою, і своїм часом принести працьодавцеви той хосен, якого му потреба в єго продукції. Працьодавець же обов’язуєся за роботу дати справедливе умовлене винадгородженнє. Робітник, віддаючи працю, віддає неначе частку свого віку, віддає одну днину, котра безпроволочно минає, а єго до смерти зближає, віддає свої сили і своє здоровлє, як би частку свого існовання, на услуги, котрі ті сили і то здоровлє зуживають в части так, що через корм і спаннє вертають, але і так, що з часом і з віком они справді зуживаються. Природне право справедливости висше і святіше від всякої умови жадає про те, щоби була захована рівність між працею а заплатою, то є між тим, що робітник працьодавцеви а тим, що той робітникови дає.

Справедлива платня

До заховання тої рівности потреба передовсім, щоби робітник, даючий роботу солідну і хосенну, мав то, що потреба на утриманнє єго життя через ту днину. До утримання же належить харч, помешканнє і убраннє.

Зарібникови, однак, так утриманнєм життя означена платня не вистарчає, бо потреба єму утримувати родину або доповнити до високости утримання гріш, зароблений яким-небудь способом через жінку і діти.

Потреба єму, крім того, заощадити собі з заплати дня тілько, що буде мати утриманнє на час, в котрім не має зарібку, на час хороби і старости.

Надто робітник працьовитий (бо ніхто не може мати обов’язку утримувати дармуючого) мусить собі заробити працею 6 днів і на утриманнє в день відпочинку, взглядно і в день святочний: право природне жадає відпочинку по праці, а право Боже, доповняючи право природи, наказує святити день недільний. Справедливість, проте, домагаєся, щоби платня чимсь перевисшала суму, конечну на удержаннє життя. Платня низша буде, певно, несправедлива, і навіть в разі добровільної умови о платню низшу під натиском нужди працьодавець був би обов’язаний до реституції аж до так означеної високости.

Так означена платня єсть лишень границею, низше котрої платня, безумовно, стає несправедливою і о стілько має ціху встриманої робітникови належної заплати, сего гріха, вопіющого о пімсту до неба.

Узгляднити потреби душ

Церков пригадує дальше працьодавцям обов’язок дбання і о безсмертні душі робітників і слуг. Повинні узглядняти єго релігійні потреби, ушанувати відпочинок недільний і всі їх релігійні обов’язки.

Злочином працьодавців єсть виставляти працюючих на покусу до злого: на піянство, марнованнє зароблених грошей.

Ніяким способом не годиться відводити від обов’язків родинних і від ощадности; не вільно на слуг накладати надмірної праці або не відповідної їх вікови і силі.

Правдивого злочину, вкінци, допускаються ті працьодавці, що насилієм, підступом або лихвою забирають убогим то, що собі заощадили.

Чим убогі суть менше забезпечені перед кривдою і безправством, тим більшим гріхом єсть їх кривдити. Чим майно убогих менше, тим більше повинно бути свято ушанованим.

Священик яко працьодавець

Розумієся само собою, що, маючи грунта ерекціональні, а входячи до людей в відносинах працьодавців до робітників, ми винні більше, ніж хтонебудь, держатися якнайстрогшої справедливости, щоби в данім случаю стати посередниками між працьодавцями, а робітниками.

Бувають околиці, де люди самі добровільно обробляють священика, не жадаючи від него жадної заплати. Такого звичаю не належить зносити, бо добра воля і зичливість людей єсть єго причиною; належить, однак, пам’ятати, що такий звичай, хотьби як давній, ніколи не може статися сталим обов’язком вірних. З природи річи залежить від їх доброї волі, котрої жадати не маємо права.

Не можна би проте хвалити поступованнє священика, котрий би домагався такої роботи з нагоди передслюбних катехизацій.

Навіть там, де звичай таких катехизацій, занадто пригадуючий панщину, може, єще існує, повинен бути знесений, хотяй би лиш для сеї причини, що єсть обов’язком священика так учити вірних, щоби они знали катехизм.

Не менше небезпечний був би впроваджуваний або лиш утримуваний через священика звичай належности за функції священичі заміняти на роботу. Сей звичай єсть не відповідний для того, бо не означає досить ясно високости платні за роботу і легко міг би бути сполучений з кривдою робітника, бо навіть тогди, коли робітник заключає добровільну умову, але під натиском конечности або з обави перед більшою трудністю приймає услів’я тверді, то така умова, хоть добровільна, може бути сполучена з кривдою робітника. Бідні люди бувають в положенню так прикрім, а так мало суть прозорливі, що, н. пр., з весною воліють обіцяти три дні роботи в жнива, як готівкою дати корону. Така умова, проте, хоть видавала би ся добровільною зі сторони робітника, містила би, певно, ціху встримання робітникови належної заплати.

Християнська справедливість

Той засадничий закон справедливости бодай в теорії не був чужим і старинним народам, тим навіть, що за легальний факт признавали неволю. Поняттю тому справедливости надав, однак, Христос нове світле значеннє, промульґуючи права чоловіка яко такого, ставляючи всіх людей яко рівних, независимих від всякої установи суспільної і державної. Уважаючи всіх людей за ближніх, християнин тому поняттю християнської справедливости надає форму так просту, як той принцип: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лк. 6, 31).

Справедливість трудна

Сама справедливість вистарчає до унормовання многих відносин людського життя. Не малий ідеал був би осягнений, якби нікому кривда не діялася і якби кождому єго право було запевнене, якби всі люди сповняли обов’язки стислої справедливости не нарушувати того права. Але, припускаючи навіть достаточну добру волю кождого віддавати другому, що єму належиться, лишили би ся єще поміж людьми трудності в означенню того, що кому належиться в стислім розграниченню всіх можливих взаїмних прав і взаїмних обов’язків.

Кілько таких трудностей поміж людьми знаходиться, найліпше показує множество справ, котрих розсудженнє до судів належить.

Наоколо себе видимо безнастанно людей, що в спорах жадають кождий і не раз цілком щиро лишень справедливости, і по всіх висилених людях, котрих задачею життя єсть вимірити справедливість, видимо безнастанно, що люди уважають вимір справедливости за свою кривду. Може, не раз і направду людська справедливість може бути несправедливостію, кривдою.

Переглядаючи наші кодекси і устави, признаємо не раз в не одній справі, що не єсть справедливою міра того, що ми легально справедливостію називаємо. Люди від віків з висиленнєм всіх сил довгих поколінь виробляли собі поволі ту міру, котру уставами називаємо. І треба признати, що в загалі, від століття до століття, людськість вперед поступає під тим взглядом.

Могуть бути хвилі, в котрих ідемо взад; порівнуючи, однак, правний устрій суспільности наших часів з тим, що було тому сто, двіста, триста літ назад, мусимо признати, що поступаємо і що поводи впроваджуємо в життє принципи Євангелія.

Абсолютної справедливости нема на світі

Не можемо, однак, заперечити, що довга дорога єще нам лишаєся. А думати, що коли-небудь дійдемо до абсолютної, беззглядної справедливости устав і способу їх застосовання – се чей же надія хитка і непевна. Але то річ цілковито певна, що при найідеальніших уставах і при виміренню справедливости, зближенім найбільше до ідеалу, єще лишиться можливість великих конфліктів, єще лишиться велика трудність в відміренню, осудженню того, що кому по справедливості належиться.

Совість потрібна

Перед тими же трудностями власть світська буде безсильною, бо она кінчиться там, де зачинаєся внутренна совість людей. Впливати на ту совість – то річ вже Божого Закона, то річ Церкви, котра того Закона стереже і веде людей до єго виконання.

То, чого жадне право світське не може ніколи осягнути, то осягає Церков. Правдиві християни, що Бога бояться і Божий Закон заховують, самі з власного пересвідчення, зі совісти не нарушують чужого права, собі самим прав не приписують навіть тогди, коли позори внішні вистарчали би на виграннє спору в суді.

Легальна несправедливість

І так в случаю, в котрім би права хоть як ідеальні признавали комусь право, котрого би не мав, а іншому накладали обов’язок фікційний, відповідний тому праву, чим би правдиву кривду зробили, Церков, впливаючи на совість, осягне то, що з власного почуття справедливости чоловік відступить від того, що єму не належиться, що міг би легально осягнути.

Справедливість без совісти

Здаєся, що не потреба виказувати, як в замотаннях суспільних важним сей елемент. Хіба не потреба доказувати, як наївним єсть мніннє тих соціольоґів, котрі справедливостію називають лиш то, що перед судом людським дасть доказатися, що не видять або не хотять видіти, як важним елементом в зносинах людей єсть внутрення, судови людському неприступна совість.

Видаєся річ очевидна, що само поняттє справедливости яко річи, до котрої чоловік в совісті єсть обов’язаний, хотяй би перед людьми ним не був, єсть, безусловно, конечним принципом до всякої проби розв’язання питання суспільного. А «обов’язок совісти» має якийсь змисл лишень там, де єсть якась загальна етика, не залежна від волі людей, незмінна, оперта на природі і на праві Бога, Законодателя і Судді людської совісти; там, де єсть етика узнана тезою суспільною.

Гріхи в мислі

Етику і релігію, котра з етикою єсть з конечности зв’язана, уважати за справу приватну чоловіка; злочином називати лишень то, що перед людьми таким, а не признавати науки Христа і Церкви, що могуть бути гріхи, поповнені в мислі і серці лишень, а при тім всім приступати до розв’язування квестії суспільної – се прецінь наївність. Бо ж прецінь, єсли єсть внутрення свідомість обов’язку, совість якась, тож в ній передовсім лежить суть злочину гріха, а єсли так єсть, тож може бути злочин не проявлений на вні, мисль і бажаннє може бути гріхом, хоть, очевидно, все лишиться в силі принцип: “de internis non judicat pretor”[4].

Любовпоміч в виконанню справ

То поняттє справедливости скріпляє, підносить і освячує Христос Своїм «новим законом», законом любови: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! 35 З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо 13, 34-35).

Новий закон любови

Того закону потреба людям вже яко помочи для виконання справедливости. Коли Христос каже чоловікови любити ближніх, як себе самого, то вже тим самим вказує їм потребу оціняти і важити єго право так, як би своє власне.

Справедливість без любови

Справедливість дозволяє чоловікови уживати своїх прав і накладає обов’язки шанувати чужі, однак так, що кождому чоловікови вільно єще по своїй неначе стороні стояти, упоминатися о сповненнє обов’язків інших взглядом него, а свої обов’язки сповняти о стілько, о скілько суть певними і відповідають реальним правам інших.

Самолюбіє

Самолюбіє, до котрого рід людський так наклонний, ту границю майже мимоволі, несвідомо пересуває так, що побільшає свої права, а зменшає обов’язки. Чоловік робить се для тої природної причини, що о свої права більше дбає, як о свої обов’язки; свої права ліпше знає, чим чужі права. Права же інших, о котрі ті не упоминаються, стають в очах обов’язаного поволи непевними, меншими. На підставі засади “vigilantibus jura”[5] теорією задавненнє троха приспішного чоловіка, не переступаючи в своїх поняттях границь справедливости, переступає її, однак, в дійсності і тратить почуттє декотрих обов’язків.

Любов

Проти такої тенденції самолюбія і такого рода засліплення могучо реагує Христова доктрина законом, приказуючим любити ближнього так, як себе самого. Хто хоть в части сей закон розуміє, хто стараєся в життє єго впровадити, той з конечности буде мусів передовсім права інших хоть троха судити, як би свої власні. Любов випровадить го з того перед уставок» справедливого, хоть троха сторонничого становиська, на якім стояв. А ставляючися в положеннє ближнього, уважаючи єго право хоть трохи так, як би своє, не так легко переступить границь справедливости, свої права і обов’язки буде мірити одною мірою і одним серцем.

Суть соціольоґи, котрі так урґують обов’язок справедливости, що ослабляють суспільне значеннє любови. Они забувають, що ми люди так наклонні до нагинання нашого розуму після нашого серця, що іншою єсть справедливість, котру виміряємо тим, що їх любимо, а інша буває справедливість, котру віддаємо тим, від котрих маємо відвернене серце.

Дві справедливості

То так, як би дві справедливості, але одна до другої так подібні, як тих сім товстих коров, котрих в сні видів Фараон, подібні були до тамтих сімох сухих. І то і то – справедливість, але як же ріжні: одна – щедра, богата, зичлива, упереджаюча, бо скріплена любовію; друга – суха і стиснена, скупа і уперта.

Примір

Чоловік, що в оціненню свого довгу взглядом другого ані на волос не хоче піти дальше, як стисло належиться, сплачує го єще, хоть вірителеви пропав скрипт довжний, єдиний судовий доказ, – хоть не сплатив би го чоловік, що стоїть на становиську легальної лиш справедливости. Ось ріжниця між чоловіком совісним, то єсть маючим внутреннє почуттє справедливости, а чоловіком справедливим перед самим лиш судом людським.

Але сей чоловік совісний не буде уважати за свій обов’язок помагати вірителеви в вишуканню доказів на існованнє довгу, о котрім він, довжник, зовсім нічого не знає, а може, того не зробить і тогди, коли по єго стороні буде певний довг, правдоподібно, сплачений. Рішучо зробить се чоловік, що буде на рівні ставляти право вірителя зі своїм, по приказу: люби ближнього, як себе самого.

Ось ріжниця між чоловіком лиш справедливим а чоловіком жичливим для ближнього, люблячим го.

Та услуга, котру любов справедливости несе, – се лиш одна її функція. А має їх много. Ціла наука Ісуса Христа і наука Церкви єсть так повна любови взглядом убогих, що можна би сказати, що всіми правдами своєї науки до них звертає мислі і серця вірних.

Любов убогих підносить

Стан убогих єсть через те найприкрішим, що світ убогими гордить, уважає їх положеннє за встид і пониженнє. Убогий природно чуєся опущеним, самотнім, чуєся упокореним і слабим. Вслід за недостатком майна ідуть тяжкі труди і борби для заховання життя. Христос «всі втомлених й обтяжених» (пор. Мт. II, 28) кличе до Себе, обіцює їм потіху, і віруючі знаходять її в почуттю чистої совісти, в надії вічної щасливости, в достоїнстві Божих дітей.

Примір Христового життя

Церков ставляє за примір яко ідеал життє Того, котрий «задля вас став бідним, бувши багатим» (пор. 2 Кор. 8, 9). Сам той примір Бога-чоловіка, Пана неба і землі, Котрий на світі хотів уходити за Сина теслі і був погорджений і ненавиджений від людей, пригадує безнастанно християнам, всім зарівно, богатшим, як і убогим, що убожество не єсть пониженнєм, що о вартості чоловіка не рішає ані єго маєток, ані суд людей о нім.

Вартість чоловіка

Ту вартість становить лишень чеснота і заслуга. Таке поняттє о убожестві і вартості підносить упокореного, всказує єму спосіб, котрим легко може і богача перевисшити, богатством не земським, а небесним, тими єдиними правдивими вічними добрами.

Церков перестерігає богачів

Ті, котрих доля наділила богатствами, мають з природи річи покусу так прив’язатися до них, що їх над все цінять. О тім небезпеченстві рішучо перестерігає Церков, повтаряючи за св. Ап. Павлом, що «Бо корінь усього лиха – грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями» (1 Тим. 6, 10). Приказує багатшим не «не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише – на Бога… щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо і тим робом збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» (1 Тим. 6. 17-19).

Багатство небезпечне

Христос приказує давати милостиню: «Тож дайте милостиню» (Лк. 11, 41). Впрочім, перестерігає, що багатства суть перешкодою до спасення: «“Істинно кажу вам: Трудно багатому ввійти в Небесне Царство. Іще кажу вам: Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство.”» (Мт. 19, 23-24). Тим, що в багатствах шукали цілого щастя, Христос грозить незвичайно строгими словами.

Погроза і блаженство

Висказавши те слово, повне потіхи для тих, що не цінять дочасних дібр надмірно: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне»[6]. Протиставить тому блаженству таку страшну погрозу: «Горе ж вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу. Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати» (Лк. 6, 24-25). Не лиш приказує милосердя: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36), але уважає його за умову доступлення до милосердія: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7); «Дайте, то й вам дасться… Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 37-38). Не дозволяє давати милостиню про людське око так, щоб нею упокорити убогих: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми… коли даєш милостиню, не труби перед собою… нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права» (Мт. 6, 1-4).

Як уживати маєтку

Ту науку Ісуса Христа Церков так повторяє і об’ясняє, що, з одної сторони, ставляє певний принцип, опертий на Божім Об’явленню і Законі, що чоловікови вільно посідати власність, з другої же – розріжняє між справедливим посіданнєм а справедливим уживаннєм маєтку. Що до уживання, Церков, без сумніву, відповідає словами святого Томи (2-2 д. 66. а. 2): «Під тим взглядом людина не повинна мати зовнішні речі за власні, але за спільні так, щоби в чужій потребі легко їх уділяти, тому що святий Апостол каже: «Багатим цього світу приказуй легко давати». Нікому не приказується з певністю обертати на спомаганнє убогих того, чого треба йому або родині, а навіть того не жадається, щоби для помочи іншим відмовляти собі тих видатків, котрі відповідають зайнятому становищу. «Ніхто не є зобов ’язаний жити невідповідне до стану» (2-2, д. 32. а. 6). «Однак, коли учинилося досить потребі і пристойності, тоді являється обов’язок обдаровувати убогих з того, що лишилося: «Тож дайте милостиню з того, що усередині» (Лк. 11,41). З винятком случаю крайньої потреби сей обов’язок милостині не єсть обов’язком справедливости, але любови, до котрого не можна нікого змушати дорогою права.

Обов’язок давання милостині

Але над людськими правами і судами єсть право і суд Христа, нашого Бога, Котрий в ріжний спосіб поручає нам милостиню… Представлену тут науку можна в тих словах зібрати: «Хто, з Божої ласки, дістав більшу обильність дібр, чи відносяться до тіла, чи до душі, отримав їх на се, щоби з них хіснував на власне совершенство, а заразом яко строїтель Божого провидіння на хосен інших» (Енцикліка Rerum novarum).

Обов’язки убогих

Обов’язок християнської любови накладає Церков і на убогих.

Далеко від схліблювання кому-небудь, нікому з людей не говорить лиш о єго правах, але і о єго обов’язках. Навіть тогди, коли акцією демократичною Церков звертаєся до мас пролєтаріяту і коли її слуги священики ідуть в нарід, до убогих зближаються, заступаючи і стаючи в обороні їх прав, єще і тогди, і тогди тим більше, Церков пригадує їм, що їх убожество і кривди, котрі терплять, не дають їм ніякого права до ненависти, до заздрости і до пожадання чужого добра. Пригадує, що нема положення на світі, котре би когонебудь звільняло від обов’язку справедливости і любови ближнього. Учить їх вірно і совісно сповняти услов’я добровільної і справедливої умови, заказує їм кривдити працьодавців на маєтку, або славі, або здоровлю і життю, і не позволяє їм ніколи, навіть в обороні своїх слушних прав, уживати насилія, бунту против справедливої власти, і перестерігає їх перед переворотними агітаторами, котрі пересадними надіями, приреченнями не до здійснення ведуть до гіршої єще нужди, гіршої неволі, розпусти і розчаровання.

Церков угодою підносить матеріяльно

Наука Христова єднає убогим матеріяльну поміч богатших і морально підносить їх, а таке моральне двигненнє не єсть без значення на сторону матеріяльну єго життя, бо часто причиною правдивої нужди буває пристрасть, приміром, піянство, гра. Научити чоловіка поконувати пристрасть – то єсть не раз дати му сильний товчок до поправлення биту. В подібний спосіб впливає наука, котра каже передвиджувати наслідки кождого діла, і та, котра каже дбати о будучність родини.

Підносить морально

Річ ясна, що все то не усуне всякого убожества, в великій часті для того, бо загал людей не легко сповнить всі ті приписи Христової науки, але і тому, котрого матеріяльно не піднесе, дасть наука Церкви велику потіху і поміч моральну.

Суспільна донеслість

Гадаю, що трудно не видіти суспільної донеслости науки, котра, з одної сторони, підносить убогого і матеріяльно, і морально, а з другої – каже кожде єго право свято шанувати, накладає на всіх тяжкий обов’язок ратувати го в крайній біді, навіть з власною великою жертвою.

Такій науці відмовляти значення суспільного, як се роблять соціялісти, тілько для того, бо стоїть на сторожі правно набутої власности, – се, однак, суд сторонничий і несправедливий.

Христос і Церков не зносить приватної власности богатших, але робить більше, бо наклоняє їх до добровільних жертв християнського милосердія, а що робить се успішно, свідчать всі інституції милосердія, котрих годі зчислити.

Всі ті науки Церкви ведуть людей, що її голосу слухають, до здійснення Христового ідеалу, щоби всі були одним: «Щоб усі були одно» (Йо. 17, 21).

Ідеал любви

Лучить нас всіх, християн, любов до Бога нашого небесного Отця, і спільна мета нашого життя – спасенне вічне, котре в Бозі маємо осягнути, – і чаша Христової Крови, проллята за нас всіх, і спільно нам достоїнство прибраних Божих дітей, і скарбниці ласк отверті для нас всіх. І ми всі з роду братьми, дітьми одної Божої родини, і для нас всіх найвисшим щастєм, найвисшим ідеалом – ідеал Христа: «Щоб усі були одно».

В акції суспільній

Хіба ті, що не знають або не хотять знати суспільної акції Церкви, могуть не здавати собі справи з соціальної далекосяглости її принципів. До нас, священиків, належить брати ініціативу тої церковної акції, до нас – держати її в руках, до нас – дати її пізнати і через те пізнаннє допровадити до віри тих, що від неї відступили, бо, не знаючи спасення, котре Церков дає, поза нею надіялися знайти лік на суспільні рани, котрі виділи. Підносячи днесь прапор сеї церковної акції суспільної, мушу з Вами, преподобні отці, порозумітися, щодо сеї спільної нашої праці. До провадження акції соціальної потреба нам солідарности, ревности, науки і великої розваги.

Потреба солідарности

Передовсім рішучо потреба нам солідарности, потреба «щоб не було роздору в тілі»[7] нашої духовної, клерикальної суспільности. На принципи всі, без сумніву, годимося, бо вже ж поміж нами не знайдеся ані один, котрий би поза Церквою і поза її засадами шукав заради на трудності соціальні, – солідарність принципів, однак, сама не вистарчить. Потреба солідарности поступовання і тактики. Священик, котрий би підкопував у народа повагу іншого, рішучо шкодив би справі і помагав би противникам.

Ріжнячися в річах важніших щодо поступовання, могли би ми часто входити в взаємні колізії і не без великого згіршення для вірних провадити взаємну борбу.

Рух соціялістичний, звернений против Церкви і віри, хотяй у нас досі несміло, в короткім часі і у нас звернеся на цілій лінії против духовенства.

Думаю, однак, що противники нашої віри не відкриються до того степеня, щоб ударити на духовенство яко таке, на представителів Церкви і християнської віри. Вишукають собі, певно, претекст, щоб, ударяючи на священиків, самих священиків собі єднати, звернути одних против другим. Скористають з духа політичної партійности, котрий, на жаль, закрався в наші ряди і підкопав загального клерикального Духа нашого духовенства.

При таких обставинах нам рішучо не вільно прикладати рук до праці, котра могла би бути першим кроком до підкопання віри.

Дух клерикальний

В наших часах більше, як коли-небудь інде, мусимо всі безусловно триматися духа і тактики клерикальної. Як де поміж нами суть єще які упередження, котрі в клерикалізмі видять релігійний фанатизм, то вже час, щоби ті упередження зникнули.

Священик, що не має духа клерикального, не має духа священичого, єсть підлим шарлатаном, що удає священика, щоби тим ремеслом ошуканства заробляти на хліб. Клерикальний дух – се дух Христового священства, се дух Христової Церкви, се дух католицького священика.

Ми не бажаємо з цілої нашої суспільности зробити суспільність клерикальну, а лишаємо світським людям їх самостійну працю і їх ініціативу. Бажаємо лиш, щоби суспільність руська була християнською, держалася Христових принципів. (Порівнай моє письмо до інтелігенції О проводі Христової Церкви.) Клерикалізм – се дух нашої священичої суспільности, котрого несвященикам не накидаємо; се наша внутрення організація, се наші принципи – ті, котрі нам в праці служать, але котрі не належать до предмету наших проповідей.

Дух сей клерикальний вимагає солідарности і єсть першим конечним условієм нашої солідарности.

Наша солідарність в акції буде на тім полягати, що передовсім будемо високо держати прапор віри і Христової праці над спасеннєм душ.

Ревність о спасенне душ – се підстава нашої єдности і солідарности.

Справи суспільні і економічні будемо провадити, але лиш з любви для наших вірних, а та любов велить передовсім о їх душі дбати.

Поступ і катехизм

В міру як з просвітою і з поступом і рух соціяльний буде рости, зі збільшеною ревностію і усильностію будемо працювати над християнським поученнєм – над катехизацією вірних, – будемо чувати, щоби сей рух суспільний ані на волос не відступив від жадного з принципів християнських.

Просвіта без моральности

Будемо усильно працювати над просвіченнєм людей, але всяку просвіту будемо опирати на принципах віри і християнської моральности. Просвіта, котра від Христа відводить, єсть для нас не поступом, а дорогою до звироднення.

Будемо учити людей сповняти всі обов’язки, пристрасті поборювати, Бога і ближнього любити, мужньо а терпеливо зносити крести християнського життя.

Будемо учити людей працювати над поліпшеннєм їх долі, але при тім будемо їх перестерігати перед злудними надіями і обітницями.

Треба нам науки соціяльної

До осягнення солідарности і до надання того напряму нашій ревності треба нам знати суспільну акцію Церкви, а хісновати з досвідчення вже зробленого на тім полі; потреба нам соціальної науки.

Як схочемо справді сповнити свою задачу і під прапор християнськосуспільної акції зібрати передовсім всіх вірних християн, охочих а спосібних до такої праці, а в другім ряді – людей таких, що радо писали би ся на соціальну акцію Церкви, хотяй може не були би утверджені в вірі, треба нам передовсім самим познакомитися з тою справою і з літературою, що до неї відноситься.

В загалі богослови

Священикови все потреба науки богословія. Не сміє її залишити або забути без нараженяся на небезпеченство шкодження душам, котрі провадить. Коли лікар, занедбуючи науку медицини і студіюм в своїм фаху, все повторяє ті самі передвічні рецепти, переробивши свій науковий фах в якесь безмисльне ремесло, справді не заслугує на довір’є хорих і ліпше зробив би, усуваючися від практики, котрою людям шкодить.

Священик а лікар

Священикови єще більше, як лікареви, потреба фахових відомостей, безнастанної праці і поступу в своїм фаху, то є в богословію застосовуваним до практики.

В єго руках справа важніша від здоровля і життя дочасного. Від єго праці залежить життє вічне, здоровлє моральне людей.

Коли лікар здибуєся з явищами новими, котрих не знав, уважає за конечне в світлі своєї науки ті явища осудити і здати собі з них справу.

Нові явища

Квестія суспільна зі своїми антагонізмами ріжних верств суспільних, з мотаннями і трудними в розграниченню взаємними правами і обов’язками – се таке нове для нас явище, котре домагаєся від нас усильної праці наукової і скупленої уваги богословської. Най ніхто з преп[одобних] отців не думає, що в розв’язанню тих трудностей може бути так, як в розв’язанню случаїв совісти простих і легких, які бувають у наших людей, де вистарчає здоровий розум. Питання соціяльні – се питання трудні до розв’язання, на котрі потреба правдивої науки.

Трактат “de justitia et jure“[8]

Наука, на котрій ціла та справа опираєся, – то та часть богословія морального, котру називаємо трактатом de justitia et jure.

Усильно раджу преп. отцям пригадати собі науки, котрі там містяться.

Знаю, що між богословами і молодими священиками много єсть таких, котрі з похвальною ревностію віддаються студіям квестії суспільної, їм більше, як кому-небудь іншому, єще поручаю сей трактат. Най здадуть собі справу, що до знання і правдивого розсудження соціяльної квестії потреба передовсім добрих богословів, маючих певне і делікатне почуттє того, що єсть справедливостію і правом – justitia et jus[9].

Потреба досвіду

До чинної праці в тім напрямі потреба немалого досвіду о людях і справах, але досвід мусить на науці опиратися. Небезпеченство з обох сторін єсть будувати теорії без уваги на факта і факта студіювати без пам’яти на принципи.

Відкриті рани

То річ певна, котрої ніколи досить не можемо повторяти і собі, і іншим: стоїмо перед відкритими ранами, братися до лічення ран без осторожної діагнози і без основного знання і передвидження наслідків нашого поступовання – се була би крайня легкодушність. Люди молоді і нерозважні, котрі не здають собі справи з того, де веде їх акція, могуть без застановлення прикладати руки до акції суспільної. Ми же можемо їх лишень розважувати, а самі приступати до ділання з повною свідомостію важности справи.

Проповіді

Студії власні могли би ми, а в часті – і повинні, уділяти іншим. Не в проповідях, однак. Проповідь мусить все лишитися Божим словом. До неї, проте, входять з квестії соціальної лиш самі принципи і правди віри. Тих правд, очевидно, не можемо на проповідях залишати; радше треба до них частіше вертати, чим суть актуальнішими. Тими правдами суть:

Проповідь соціальна

1) Що релігія і моральність – то не справи приватні чоловіка, лишені єго волі, але то справи загального значення суспільного;

2) Що чоловік, з Божого права і права природи, може набувати і посідати приватну власність;

3) Що люди всі суть собі рівні природою і метою їх життя, вірою і братньою любовію; не суть, однак, рівні ані положеннєм, ані поодинокими правами, ані властію. І для того стреміти до абсолютної рівности у всім – се утопія;

4) Зв’язи родинні суть, з природи і права Божого, святими, а звідси, хто підкопує зв’язи родинні, бурить основи людського щастя;

5) Соціялізм, що ті правди перечить, – то секта, ворожа Богови, Церкві, вірі, ворожа народному добру.

Представляючи ті правди і на проповідях, мусимо стеречися, однак, односторонности і не забувати о інших правдах віри, певно, не меншої ваги. Єсть обов’язком проповідника-душпастиря – представляти в своїх науках цілу віру, конечною для того річею – таку уложити собі програму проповідей, щоби представляти в проповідях цілий комплекс віри в однім, а найдальше в двох літах.

Справи економічні – предметом праці на проповіді

То, що не єсть правдою віри і етики, не єсть і предметом проповідей. Справи економічні і суспільні, о скілько до віри безпосередньо не відносяться, суть предметом нашої праці і предметом нашого впливу на людей, могуть і повинні бути тереном нашого апостоловання поза проповідями, але не могуть бути предметом проповіди.

Священик-політик

В посланню, виданім тому 2 роки, «О місіях і духовних вправах» (ст. 19) я написав, що священик лиш в приватнім життю може бути політиком, але не сміє ним бути «ані в церкві, ані в сповідальниці, ані в жаднім відношенню пароха до вірних». Декотрі з преп[одобних] отців мене тогди не зрозуміли. Були мніння, що взагалі уважаю всяку політику за незгідну з станом священика. Так не єсть. Я противставив священика в єго приватнім життю не єго життю публічному, горожанському, але єго життю священичому. І до тої самої тези днесь вертаю. Священик не може бути політиком в церкві, не сміє політики мішати до проповіди ані до жадних відносин єго яко душпастиря з вірними.

Може, часом впрост повинен, брати уділ в життю горожанськім, але не сміє надуживати проповідальниці ані сповідальниці до ціли політичної. Таке надужиттє єсть злочином, спрофанованнєм річей святих. А до того – крайнім нетактом, знаком певного браку священичого духа, пастирського благоразумінія, єсть знаком крайньої глупоти, незорінтованяся в положенню, незнання своїх обов’язків. Взглядом вірних єсть тим самим, що сторонничість у суді, в єго урядованню; що несправедливість, котрої допустив би ся професор, даючи, приміром, злу клясу русинови, для того бо русином.

Наука, котру голосимо, – то наука Божа: і кое согласїе. Божої науки з людськими частковими сторонничими принципами? Наші проповіді мусять заховати вселенський характер Христової науки. А доказом – всі без винятку науки всіх отців та учителів вселенської Церкви від початку аж до наших часів. І праця наша в церкві, духовний провід, справованнє Тайн – то та сама праця, котру робили апостоли, отці, – то праця Церкви від XIX віків! І хто ж схоче, хто посміє духа сеї праці змінити? щось ліпшого поставити? щось зі свого додати? щось додати до науки Христа?

Політика в урядованню священика, в єго душстаровництві – це ухибленнє зовсім не мале, яке в жаден спосіб ніколи церковна власть не може толерувати.

Поза церквою вільно священикови брати уділ в горожанськім життю, вільно му бути яких хоче пересвідчень політичних під двома условіями: 1. що ті пересвідчення єго горожанського життя в нічім не будуть в суперечності з наукою Христа, котру в церкві голосить, а котрій зложив торжественну присягу, що так вірить і так визнає. 2. що не буде занедбувати своїх церковних обов’язків, котрі в першім ряді мусить сповнити, як не хоче бути дармоїдом і пасожитом. Священик, котрий би більше занимався політикою, хотяй би доброю, чим катехизованнєм дітей в школі, був би злим священиком і народови не приносив би хісна, а шкоду. То само відноситься до праці економічної, котра єсть средством до спасення душ, помагає до душпастирської праці, але її не заступить; а лиш тогди хосен приносить, коли до Христа веде, до Єго благодати.

Треба нам осторожности

В порушенню і провадженню суспільної акції потреба нам передовсім великої осторожности і прозорливости.

Та акція, проваджена солідарно і мудро, може принести безмірний хосен, але кожда ошибка, кожда пересада може принести і велику шкоду.

Хто для з’єднання собі людей підхлібляв би їх пристрастям, хто говорив би їм лишень о їх правах, а замовчав би їх обов’язки; хто пускав би узду людським пристрастям; хто під позором розбудження Духа утримував би в народі вічний фермент невдоволення і хоть несвідомо провадив людей до заздрости, гордости, ненависти; хто толерував би зло, щоби лиш не наразитися; хто на своїй повазі опирав би ся, а не на доктринальній повазі Церкви; хто агітував би з якимсь невідповідним повазі священства фервором і в справах суспільних мав ревність, котрої би не мав в катехизованню дітей і справованню Тайн, тому, певно, треба би повторити слова Апостола Якова: «Коли ж. у вашім серці гірка заздрість та свари, то не хваліться і не говоріть неправди проти правди. Це не та мудрість, що сходить згори, а земна, тваринна, диявольська; бо де заздрість та чвари, там безлад і все, що тільки є лихого. А мудрість, що походить згори, найперше чиста, потім мирна, поблажлива, примирлива, милосердя та добрих плодів повна, безстороння, нелицемірна. Плід праведности сіється в мирі тим, хто мир чинить.» (Як.3, 14-18).

Як між Вами єсть терпка зависть і сварні партійні, не хваліться і не беріть ложно такої ревности за ревність Божу, бо не такою єсть мудрість з неба. Така мудрість – то мудрість земська, пристрасна, диявольська, бо де зависть і сварня, там непорядок і всяке зле діло. Премудрість свише єсть передовсім чиста і миролюбива, скромна, не уперта, уступчива, повна милосердія і добрих плодів, щира, нелицемірна. А овочі справедливости сіються в мирі тим, що заховують мир.

Ріжниці політичних пересвідчень

Нагоду до такого неблагоразумного поступовання могла би нам передовсім дати ріжниця пересвідчень політичних чи народних, котрі, на жаль, між нами находяться. Міг би хтось уважати собі, приміром, за заслугу мішатися до справ сусіда і під позором доброго діла, якоїсь, приміром, акції суспільної, заложення читальні або подібної установи, підкопувати у вірних повагу пароха, щоби себе тим способом вивисшити або навіть щоби засади пропагувати. Не було би се, певно, благоразумним поступованнєм, се приносило би правдиву шкоду справі.

Рівна міра

Така «премудрість земна» могла би проявлятися в якімсь часом і загальнім успособленню, котрим священик нерівномірно важив би свої обов’язки і прив’язував більшу вагу до того, що єсть менше важним, приміром, більше дбав би о тіло, чим о душу, частіше ходив би до торговлі, чим до школи, висше ставляв би патріотизм, чим моральність і релігійність.

Лікаря, котрий, занедбуючи медицину, бавився богословієм, назвав хтось дотепно найбільшим богословом між медиками, а найбільшим медиком між богословами. Бувають такі найбільші богослови між політиками, а найбільші політики між богословами.

Не можемо, річ очевидна, усуватися від політики, бо се один з наших горожанських обов’язків, але єще менше можемо усуватися від обов’язку нашого стану, хотяй би найменшого, і в кождій, хотяй би найбільше економічній і матеріальній, справі мусимо бути передовсім священиками.

Важність праці економічної

Рішучо фальшивим і шкідливим єсть напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церков тих річей дочасних і матеріальних не занедбує, бо через них веде до віри і моральности. Священик, що навіть на жаданнє парохіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра громадського і прочих і всім подібним установам єсть противний, не відповідає свому становиську. Се майже річ неможлива, щоб мав в селі правдивий вплив і щоби не мав противниками найліпших з-поміж своїх парохіян; бо люди по селах, що упоминаються о того рода загально хосенні установи, – се звичайно найліпші елементи в селі.

Єсть, однак, скрайностію, може, небезпечнішою і гіршою, так зайнятися справами матеріальними, щоби духовну часть праці церковної залишати або занедбувати. Се рішучо карикатура душпастировання, як само то слово всказує.

Єще небезпечнішою була би скрайність, котра би, занедбуючи працю духовну і дбаннє о добро матеріальне народа, шукала в розбудженню духа політичного цілий предмет своєї акції і мету свого ділання.

Схліблюваннє богатшим або убожшим

Так, як скрайностію і пересадою єсть схліблюваннє богатшим і триманєся панської клямки, а недопусканнє селянина поза поріг кухні, так само пересадою того самого типу, хоч впрост противною, – ціловатися на оба лиця з кождим селянином, а показувати погорду кождому, хто лиш має троха маєтку. Перша пересада зіпсує цілу працю душпастирську, бо як же ж мають люди мати за отця і душпастиря чоловіка, що ними гордить, показує їм легковаженнє, а ніколи ані крихітки жичливости і любови. Друга пересада відбере священикови всяку повагу і можність перестереження людей перед злом і можність зроблення з яким авторитетом хоть би малої уваги.

Злишна фамільярність не підносить вірних до священика, але єго знижає до них. Погорда, показана убожішому, – знаком дурної гордости; погорда, показана богатшому, – знаком заздрости і пустої амбіції. Обі скрайності -знаками браку любови ближнього, обі небезпечні, бо зражають людей від церкви і суть несправедливі. Одна повна взгляду людського, друга веде до соціальної ненависти.

Відносини до правительства

Дальшу нагоду до браку благоразумія могли би давати відносини до правительства і до органів власти. Очевидно, треба нам і себе, і нарід боронити перед можливими надужиттями; мусимо о свої права упоминатися, бо: “vigilantibus jura”, але з багатьох взглядів не можемо зачинати боротьби з владою. Не позволяє нам того і принцип віри, бо «нема бо влади, що не була б від Бога»[10].

Мусимо все пам’ятати поученнє Апостола Павла, дане Титови:

«Нагадай їм, щоб корилися верховній владі, щоб слухалися»[11]. Послух для справедливих розказів власти – се так сущний Закон Божий, що в жаден спосіб не можемо го не повторяти, а таке християнське почуттє і поняттє власти – се річ так безусловно потрібна до суспільного ладу, що єсть нашим обов’язком – плекати го в серцях вірних.

Дух непослуху для власти, котрий ся в наших часах загально в цілій Европі розширяєся і котрий росте через розширенєся теорії пересадної свободи і абсолютної рівности, а для котрого кожде надужиттє власти через її органи і кожда нелегальність і несправедливість єсть оливою, доливаною до огня, єсть одною зі сторін революційного духа, котрий і у нас має своїх прикленників, а котрий евентуально міг би пхнути наш нарід в безодню нещастя.

Але не лиш з того принципу нашого мусимо благоразумно поступати з органами правительственними, але і для того, бо не потрібними сцисіями можна би більше пошкодити справі, чим їй помочи.

При наших маєвих уставах, котрими признана правительству власть, противна праву Божому, мішаняся у всі обставини церковного життя, відносини могли би статися невиносимими і могло би прийти до правдивого переслідування Церкви. Правительству, приміром, признане право протестовання против інституції пароха, право замкнення належної конґруї і проче.

Тому з конечности нашого положення не можемо борби зачинати і мусимо конечно затримувати якийсь modus vivendi, бо інакше могли б ми своєю непрозорливостію наразити на шкоду Церков і нарід.

На полі суспільної католицької акції много у нас вже робиться. Рідким стаєся село, в котрім нема єще громадської крамниці, шпихліра, каси систему райфайзенського або подібної якої економічної установи, котра народови хосен приносить і прив’язує єго до церкви. Много в тім самім напрямі лишаєся до зроблення, бо в наших часах, більше як в інших, той спосіб економічної праці над народом єсть всказаним средством провадження людей до Бога.

Тим мусить бути економічна праця духовенства, бо і взагалі всі добра дочасні суть лише средством до осягнення дібр вічних. Безвзглядної вартости в собі не мають, могуть рівно добре бути добром або злом, добром же стають лишень через те, що суть средствами до осягнення вічного спасення. І нарід мусить се ясно пізнавати. Принимаючи з рук душпастиря економічну поміч, мусить ясно здати собі справу з ціли, для котрої душпастир сю поміч дає. В кождій праці священика, і на кождім місці, і в кождій хвилі мусять вірні пізнавати, що душпастиреви перед всім і над все о їх душі іде. Поміч економічна, матеріальний добробит – се лишень частка того, що душпастир хоче вірним передати. Ту матеріальну частку люди часом більше собі цінять, але она сама в собі не є ціннішою. Без порівнання ціннішим є все те, що до душ відноситься. Та праця економічна є першим кроком душпастиря, бо людей, віддалених від Бога, треба до Бога потягнути якраз тими добрами, котрі они більше цінять. То праця перша тактично, перша часом – не значеннєм.

Зі взгляду на актуальність сеї праці і сеї справи не раз єще до неї верну. Днесь іде мені передовсім о те, щоби всечесним отцям сказати, до якої міри уважаю сю працю за річ важну, щоби тих з Вас, мої отці, що в тім напрямі вже усильно і щиро працюють, в їх праці утвердити а устеречи від всяких ошибок, котрі би в наслідках могли стати небезпечними, а тих, що з донеслости сеї акції не здають собі справи або для яких-небудь причин від сеї праці єще усуваються, в сей напрям рішучо пхнути.

Нехай же Всевишній Бог поблагословить нам в сій праці і дасть її провадити в дусі Євангелія.

«Нехай з нами буде благодать, милосердя і мир від Бога Отця та від Ісуса Христа, Отцевого Сина, у правді та в любові»[12].

Писано в році 1902, закінчено в Крехові в п’ятницю по Вознесенію дня 7(21) мая року Божого 1904.

† Андрей Митрополит

Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр., т.1. – Львів: Видавництво «АРТОС» 2007, с.513—550

Для кращого розуміння текстів з Біблії, цитати, які в оригіналі подані церковнослов’янською мовою, замінено українським перекладом Святого Письма о. Івана Хоменка (Рим, 1963)



[1] Лк. 14,27
[2] Мт 6, 33
[3] До зменшення
[4] Суддя не судить намірів
[5] На сторожі дотримання законів
[6] Мт. 5,3
[7] 1 Кор. 12,25
[8] Про справедливість і право
[9] Справедливість і право
[10] Рим. 13,1
[11] Тит. 3,1
[12] 2 Йо. 1,3
 
 

Митрополит Андрей Шептицький. Цінна прикмета нашого народу

Всі українці високо цінять науку й освіту. Як діти, що з такою ревністю горнуться до школи й бажають учитися, так і їх родичі та старші в народі уважають науку, освіту, знання — за першу й найважнішу потребу народу. Може стан пониження чи поневолення, в якому через довгі століття находився наш клир і наш нарід, може відчута інстинктом потреба, може свідомість, що ніщо більше, ніщо ліпше не припиниться до двигнення, як знання, — в причиною, що наука й освіта в у нас усіх ідеалом, до неї горнеться наша молодь ще в літах, в яких ледви чи може мати поняття про те, що в правдиве знання. За нею тужили й тужать ці покоління, що то так дуже терпіли на тому, що їм бракувало знання, що часто й не знали письма; досить, що бажання знання в поміж українцями загальне. Відповідно до того всенароднього бажання ми оцінюємо по її правдивій вартості освіту й науку, і ми не далекі від того, щоби чоловіка судити по його інтелектуальній вартості. Очевидна річ, що вартістю чоловіка є його вартість перед Богом, чоловік не є тим, що видається людям, а тим, чим є перед Богом. Але ця вартість дійсна, рі- чева, є укрита перед нашими очима й не можна суспільну, сказати би, оцінку чоловіка оперти на цій укритій Божій силі в душі. З соціальних вартостей ми вважаємо майже першою інтелектуальну силу знання й науки. І той суд був би, здається, найсправедливішим судом про вартість людей, очевидно, людей етично вдорових, бо етичних калік чи дивоглядів, людей без етичної вартости, навіть і дуже інтеліґентних, усі люди ставлять поза межі людської суспільности; бандитів, хоча й інтеліґентних, зрадників або злодіїв, ніхто не вважає за людей, про яких вартість взагалі можна би говорити. Але й у них розум, знання, мудрість це перша найважніша суспільна сила, більша, ніж фізична сила, більша, ніж багатства.

Так як викладана в наших середніх школах історія літератури оцінює чоловіка по односторонній трохи спосібності — писати вірші або твори так званої красної літератури. Треба признати, що історія літератури або красного письменства не може інакше поступати, вона зі свого заложення оцінює красу продуктів людського інтелекту; убічно може вона й доторкнутися філософії, стислих наук і інших проявів людської мислі, але з природи вона засуджена на те, щоби на світ дивитися з пункту видження краси у висказі людської мислі. А що нема предмету, в якім творчість людського інтелекту взагалі була би в середніх школах представлювана, 8 того виходить у вихованню молоді ця прямо нездорова, бо односторонна гадка, що красне письменство в першим і найважнішим продуктом людської мислі. А що наш нарід іще в епосі першого неначе національного розвою, з того виходить, що поетів радо уважавться за провідників національної думки. Легко прийде нам простити цю односторонність, коли собі пригадаємо, що на європейських університетах філософію так викладають, що нераз ані одним словом не згадають про філософію Індії, хоч Індія представляє щонайменше 90% інтелектуального розвою людства поза християнством. Усі катедри філософії й історії філософії досі ще іґнорують найвищі й найсовершенніші твори людської мислі.

Рефлексією односторонність нашої школи легко простує життя; дуже недовго заховує молодий чоловік ту гадку, що наймудріший той, хто уміє віршик написати. Перша стріча з життям розбиває цю будь-що-будь трохи наївну думку. Але те життя бодай не веде наших людей, Богу дякувати, у матеріялістичну оцінку чоловіка; для нас чоловік з воло- тим перстенем не йде перед умним чоловіком. Поверховна, хоч так конечна політура, яку школа дає, клясична освіта, хоч як вона дуже важна, знання Гомера й Горація, хоч як захоплює людей не лиш молодих, але й старих, не накидає нам такого поняття про інтелектуальне життя, щоби ми не мали цінити мудрости понад освіту, або знання понад фахове знання, річеве знання понад життєве знання. Яку ми й не прив’язували би вартість до самої освіти чи знання, всетаки найвищим титулом хвали в очах наших буде мудрість. Так як чоловік, про якого можна сказати або хочби лише подумати, « що є дурним », буде для нас зав- сіди предметом легковаження, хоч може укритого, навіть тоді, коли буде, не знати яким багатим і коли буде мати, не внати яке значне становище. Ані багатства, ані влада, ані могутність і сила не окупить глу- поти й не виступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкого явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовим людським явищем. Здається, що то все буде й загально-людська оцінка, що много з неї лишається й у тих людей, що привикли в житті оцінювати чоловіка по скількості долярів, які посідає. У нас і для нас українців те доцінювання мудрости буде відай так загальним і так рішаючим, що я не вагався би назвати того способу брання речі за нашу національну прикмету, — та тою прикметою гордитися. Бо хоч ми й слабі й убогі й досі не видали всесвітових ґеніїв, значить ґеніїв чи провідних умів признаних за таких через цілий світ, або що цілому людству показували нові дороги, або для людства вдовували нові світи права чи творчости — та одна прикмета оцінювати як слід мудрість такою, якою вона в, й тим, чим в, повинна цілому нашому національному життю надати безумовно якоїсь могутньої сили, що її не будуть мати інші народи, слабші чи нижчі в тому огляді. Може й я помиляюся, може бути, що любов власна, чи любов своїх ставляв мені перед очі фатаморгани. Одначе думаю, що так як я не сумнівався би ані секунди у мому внутрішньому пересвідченню, у глибині моєї совісти і моєї душі дати перше місце « мудрому жебракові » над глупим царем, у якому небудь напрямі він царем, так само я не сумнівався б ані секунди у виборі між тими двома становищами й то не з аскетизму чи монашого ідеалу, але по людськи та по тілу — як каже св. Апостол — я все вибрав би бути мудрим жебраком, як дурним царем, і думаю, що такий суд в правильний і що так само як я, правильно судила би й вибирала б більшість поміж українцями.

З твору “Божа мудрість”. За виданням: Митрополит Андрей Шептицький “Твори (Аскетично-моральні)”, Рим 1978″

Паломництво на Святу Землю 1906 року

Незабутнє щодо вражень і перше в історії масове паломництво українців на Святу Землю – в Палестину відбули 556 віруючих у вересні 1906 року завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому. Клич до поїздки місцями земного життя Спасителя і зародження християнства люди сприйняли з таким великим ентузіазмом, що зголосилося на понад півсотні більше охочих, аніж планувалося.

«Недовіра до власних сил, підпільна агітація неприхильних церкві елементів, котрі подібно до Юди Іскаріота викликували: «почто гибель сия бисть», звісне убозтво руського народу не ворожили удачі цілому паломництву, одначе виявилося, що «Бог так хоче». Паломництво не лише відбулося, але ще й вдалося на славу і чейже немає між паломниками жодної людини, який би незадоволеним повернувся додому…» – читаємо в «Пропам’ятній книзі першого руско-народного паломництва въ Святу Землю «Як то Русь ходила слідами Данила». Це видання 1906 року вже давно стало раритетом, що навіть більше посилює потребу пам’яті українців про справжній подвиг їхніх прапрадідів з найбіднішої тоді провінції Австро-Угорської імперії.

А починалася ця історія 100 років тому, в 1904-ому. Тоді Митрополит Андрей лікувався в місті Бріксен, що у австрійському Тіролі. І от саме в цьому місті батько і наставник Греко-Католицької Церкви познайомився з полковником Генріком Гіммль фон Агісбургом – організатором і учасником багатьох мандрівок до Палестини. Як то кажуть, зустрілися, розговорилися…

«Оповідання ті лише розсіяли сумніви щодо технічних труднощів такого паломництва, бо паломництво саме в основі вже було здавна метою і бажанням Його Екселенції», – йдеться в «Пропам’ятній книзі…».

Митрополит Андрей спершу перевірив на собі всі вигоди і труднощі поїздки способом полковника, приєднавшись у 1905 році до групи пілігримів з Моравії. Все вдалося, шлях був розвіданий. Тож у лютому 1906 року українськими землями імперії Габсбургів залунала відозва до потенційних прочан збиратися в дорогу. Покровительство над організацією взяли на себе спільно Митрополит Андрей, владики Перемиський Костянтин Чехович і Станіславівський Григорій Хомишин. Головою спеціально утвореного оргкомітету став офіціал отець-митрат Андрій Бі‑ лецький.

Спершу планувалося, що в паломництві візьмуть участь півтисячі віруючих. З огляду на матеріальний стан пастви подорож влаштовували так, аби витрати були щонайменшими. Це добре видно з розподілу квитків: першим класом (вартість квитка – 450 корон) мали їхати всього 43 паломники; другим класом (вартість квитка – 400 корон) 107 паломників; третім класом (вартість квитка – 300 корон) 350 паломників. Ціни, як на той час, значні… Скажімо, на тернопільському ринку, згідно з інформацією із фондів місцевого обласного архіву, до Першої світової війни за 100 корон можна було придбати 625 кілограмів пшеничної муки або ж 2308 кілограмів картоплі! Тож прості трудівники мали добре подумати перед тим, як зважитися на таку далеку мандрівку.

Проте активність віруючих перевершила сподівання духівників: на Святу Землю відважилися вирушити 505 українців і 51 поляк, з них 389 чоловіків і 116 жінок, у тому числі 298 селян. Найстаршому паломникові – Григорію Дубині з Нем’яча, що на Бродівщині, було на той час 76 років, а наймолодшому – Еммануїлові Дорожинському зі Львова – одинадцять. Опріч галичан, вибралися в дорогу й шестеро вірних з Крижевацької єпархії. Але годі статистики – в дорогу!

Уже 5 вересня 1906 року гурт паломників зібрався на богослужіння біля собору святого Юра.

«У нас празник нині», можна було за Федьковичем сказати, хто бачив подвір’я перед Архикатедральною церквою… Празник не річний, не буденний, але празник, на який треба було довгі віки чекати, празник церковно-народний… Тут стояв задуманий Подоляк, там замашистий Надбужанець, тут барчистий Підгорянин, там усміхнений, веселий Лемко. Поміж ними стояли в живописних своїх одежах численні жінки, старші селянки і молоді дівчата. Священики, нераз найсердешніші приятелі шкільної лавки або з семінарії, ледве з трудом себе впізнавали, так повний заріст позмінював їхній вираз обличчя», – йдеться в «Пропам’ятній книзі…».

З нагоди урочистої події кожному з учасників виготовили паломницький хрест, а весь гурт отримав прапор із єрусалимським хрестом з одного боку та золотим левом, який спинається на скелю, з другого. Звершили літургію, вислухали промови і рушили. На пероні уже чекав потяг з дванадцяти вагонів та окремого вагона для речей. Він мав довезти до Трієста. Кожен мандрівник знав своє місце, вказане відповідним номером. На всіх станціях окрилених людей зустрічали процесії, на багатьох підсідали і приєднувалися ще пілігрими. Люди з широко відкритими очима дивилися на рідну землю, теж святу для них.

«Через нашу милу Верховину, стрімкі Карпати переїхали ми сюди і назад уночі, тож годі було їх красу докладно оглянути; все ж таки і при світлі блідого місяця вимальовувалися гарно високі шпилі, криві горби, широкі полонини на Божій землиці. Численні подорожні, особливо Подоляки, стояли у вікнах і розглядалися при бляклому світлі повнолицього місяченька по тих незнаних, для них відмінних, околицях», – зазначав літописець паломництва отець Юліан Дзерович з Бродів.

Митрополит Андрей проходився вагонами поміж своєю паствою, розмовляв з людьми. Проводили разом приємні та змістовні вечори. Ще більше дозвілля з’явилося у прочан на кораблі «Трієст»: долали морем 1377 миль. Цей час виповнювали богослужіннями, катехизацією, духовними розважаннями, оглядинами краєвидів. Як-не-як, а пропливали й поблизу славної Ітаки – острова легендарного Одіссея. Люди масово приступали до сповіді та причастя.

«Останній день плавання синім морем. Прегарний день… Сон не клеїться, – занадто ми всі зворушені, як щасливим плаванням, так і завтрашнім щастям бути вже в Єрусалимі…» – нотував отець Дзерович.

Передчуття восьмиденного перебування на Святій Землі в день прибуття збудило паломників о пів на четверту ранку… Люди тішилися видами Яффи – міста, де за оповідями Ной будував ковчег; звідки неслухняний пророк Йона вирушав у море всупереч волі Бога; міста, де діяли апостоли і де святому Петру було видіння у сні, що й поган треба долучити до Церкви. Далі були Лідда, Рамлет і нарешті Єрусалим. Паломники стояли на Голгофі біля Гробу Господнього, а Митрополит Андрей говорив до них: «Де ж знайдемо ласку, як не біля цього гробу? Складаймо тут наші прохання, наші молитви, нехай життя наше розквітнеться тут, з того гробу; наша Церква, наш край, наші міста і села нехай зачерпнуть тут сил до нового життя».

Люди, а можливо, й священики, тоді ще сповна не розуміли всього змісту програми Митрополита Андрея, спрямованої на відродження духовності та моралі українського суспільства, ґрунтованої на ідентичності й спадку християнського Сходу, з’єдиненого зі Вселенською Церквою. Це розуміння приходило поступово, через роки щоденної важкої праці над душами. Але факт, що сам Владика Андрей вже тоді бачив майбутнє саме таким чином. Його слова свідчать про це, як свідчать особливі наголоси на наступництві «руського» пілігримства паломнику княжих часів Данилу і середньовічним хрестоносцям.

У Єрусалимі наші прочани відвідали церкву над Гробом Господнім, патріархальну церкву, церкви святого Сальватора, святого Стефана, святої Анни, Гробу Марії, Гетсиманський сад, гору Оливну. Були, звісно, у Вифлеємі, на Йордані, Мертвому морі та в інших численних біблійних місцях. Оглядинам сприяв розумний поділ гурту на п’ять груп і сплановане дозвілля, коли кожен міг побачити те, що не встиг роздивитися.

До Яффи, на корабель, віруючі поверталися з піднятим духом, сповнені вражень. 21 вересня 1906 року вирушили морем, де й відсвяткували празник Воздвиження Чесного Хреста (це Митрополит Андрей розпорядився зробити так, бо пізніше, в потязі, це було б неможливо). А ще паломники організували гарний концерт на честь глави Церкви. Все йшло добре, настрій не зіпсувала навіть хитавиця і напади морської хвороби.

Трієст пілігрими зустріли вже як добре знайоме місто і півдня прогулювалися ним, чекаючи потяга.

«Селянам подобалися дуже рослі воли, запряжені у шлию з каблуком на шиї, що підгонені ззаду візником, поважно ступали брукованими вулицями з різними вантажами. Не один погадав собі: гей-гей, милий Боже, коли б таку пару воликів загнати до обори!»

Та час минув швидко. Сіли у потяг, і вже до Стрия вагони спорожніли майже наполовину. Хтось подався напряму до Станіславова, хтось до Дрогобича. У Львові теж паломників зустрічали родини.

«Невигода, холод, втома зараз же відійшли, як тільки ми опинилися між своїми, разом отже дякували ми Богу за щасливе повернення. Відтепер почалося розповідання про єрусалимські чуда-дива, про які досі розказується і далі радо з натхненням розказуватися буде», – підсумовував ще один учасник паломництва отець Василь Мацюрак з Рибника на Дрогобиччині.

Звісно, роки трагічного ХХ століття притемнили нашу пам’ять про перших пілігримів на Святу Землю, але пам’ятати їх ми таки зобов’язані. В 2016-ому виповниться вже 100 років з часу тієї події. Чим не нагода вшанувати?!

Володимир Мороз, журналіст, історик

Митрополит Андрей Шептицький та Близький Схід

З 8 по 16 вересня 2014 року при Інституті екуменічних наукових досліджень святого Єфрема, університету індійського міста Коттаям проходила VIII Міжнародна сирійська конференція. Сорок богословів-патрологів, літургістів, археологів з цілого світу працювали над темою «Отці Східної Церкви і її інкультурація на Азійському континенті, зокрема в Індії».

Призадумуючись над почутим і побаченим, дякую Богові за те, що зміг на міжнародному рівні внести й свою скромну лепту в доповіді «Митрополит Андрей Шептицький і його екуменічні контакти зі східними церквами Близького Сходу», яку підготував і прочитав французькою. Дозволю собі в цьому контексті стисло описати зусилля та діяльність широкоглядного Слуги Божого Андрея на екуменічному полі. Хоча й була вона спрямована передусім на територію Росії, однак він вважав головним завданням свого єпископського служіння об’єднання всіх християн різних конфесій слов’янського Сходу з наступником святого апостола Петра у Римі. Це було пріоритетним завданням його екуменічної діяльності. Він говорив: «Ціль моєї праці є вас всіх з’єднати під прапором Христа» (1909 р.). Але з причин політично-соціальних це нелегко було йому реалізувати, тому цей великий проект під час Другої світової війни обмежився тільки наближенням до з’єднання українських православних зі Святою Столицею.

Митрополит Шептицький був постаттю найбільш репрезентативною в український Церкві й найбільш переконливим діячем, самовідданим промотором та захисником церковної єдності. Тут необхідно сказати, що він не претендував на монополію в цій царині, тому постійно шукав контактів для виконання екуменічної місії як на Заході, так і на Сході, чому й присвятив свій ум, енергію та ціле життя. Дозволю собі сказати, що якоюсь мірою Митрополит Андрей випереджав те, над чим буде призадумуватись і визначати напрямні для Вселенської Церкви Другий Ватиканський Собор. Глибоко перейнятий справою єдності Церкви, Слуга Божий Андрей розробляв проект екуменічного місійного апостолату, в якому важливу роль мали відігравати монаші чини.

Зв’язки Ламбера Бодуена з Андреєм Шептицьким, започатковані 1921 року, стали ще тіснішими в 1923-ому, коли обидва були учасниками тижня молитов про єдність, що зібрав таких діячів, як, наприклад, кардинал Мерсьє з Бельгії. Поширюючи журнал Кирила Королевського «Студіон», бельгійський монах знайде у ньому заклики Андрея Шептицького до східного чернецтва служити справі єдності помісних Церков.

У квітні 1925 року Митрополит не приховує свого ентузіазму щодо визначеної цілі та детального плану її досягнення – плану, опрацьованого разом із отцем Ламбером під час перебування того у Львові: «Насамперед мушу вам сказати, що ми досягли цілком задовільних результатів». Йдеться про документ під назвою «Статут конфедерації», що містить 23 статті. Статут передбачає «конфедерацію східних і західних монастирів первісного монашого чину за всіма «правилами отців». Монастир «Студіон» у Римі, новіціят при ньому належатиме всім приналежним до конфедерації. Справу фундації покладено на отця Ламбера, який мав би зайнятися літургійною організацією цього задуму. Митрополит дивиться ще далі: «Студіон» як осередок візантій‑ ських і візантійсько-слов’янських наукових студій матиме свої філії в Константинополі та Єрусалимі, а згодом і в Києві, Москві, Петербурзі. У нас нема прелатів і, звичайно, ми не робимо різниці між духовними та мирянами, як було, зрештою, в усьому монашестві до відокремлення Церков.

Митрополит Андрей розумів і бачив помісні Церкви східних обрядів поряд із Римо-Католицькою як складові й приналежні до Вселенської. Православна і Католицька Церква мають спільну основу: віра, єрархічність та Святі Таїнства. Різниця між ними не є непоборною перешкодою до з’єднання, як, наприклад, інтерпретація ролі та функцій уряду наслідника святого Петра, постать якого Митрополит Андрей розумів як єдину видиму, як сторожа церковної єдності. Відновлення повної церковної єдності Шептицький розумів як повернення Церкви до своєї первісної краси через процес самоочищення, позбавляючись від синодального московського засмічення і через відродження та звільнення – від тиску світської влади. Лише тоді вона буде справді автентичною, вірогідною у виконанні своєї місії.

Митрополит Андрей уже з 1901 по 1914 роки встановив і зміцнив контакти з церквами Близького Сходу, особливо з Патріархом Мелхітським, Єрусалимським, Антіохійським та Александрійським Кирилом VІІІ, з яким запізнався у Римі під час ювілейних святкувань з нагоди 1500-ліття Івана Золотоустого, та латинським Єрусалимським Філіппом Де Каматті, про що свідчить їх листування. Мав контакти з деякими монастирями, як, наприклад, Святого Спасителя в Сирії, а також із Університетом святого Йосифа в Бейруті та Колегією єзуїтів святого Франциска Ксав’є з Александрії, єпископом Томазом із Персії, який, до речі, послав делегацію до Галицького митрополита Шептицького на чолі зі своїм священиком Карлом Нвіа Тівасом. До речі, єпископ цікавився і справами матеріальної допомоги християнам Близького Сходу.

В 1902 році отець-ректор Колегії святого Франциска Ксав’є з Александрії надсилає Митрополитові «малий посібник Церкви й обрядовості», над яким працювали східні богослови з Єгипту, Сирії та Вірменії, вказуючи, що той посібник має деякі хиби (у ньому, зокрема, нічого не говориться про звичаї, обрядовість української, болгарської і румунської Церков), та просить Митрополита внести правки і доповнення, аби при наступному виданні можна було доцінити й українську Церкву.

Митрополит Шептицький був далекоглядним стратегом. Один із його планів у цьому напрямку – викупити залишений православний грецький монастир і розмістити там отців-василіян. Однак через незгоду з грецьким Патріархом Дам’яном (який його, до речі, не допустив правити на Божому Гробі в 1906 році під час паломництва галицьких прочан до Єрусалима) не зміг цього здійснити. Але все-таки, не відступаючи від свого плану, Митрополит Андрей вирішує побудувати у Вифлеємі власним коштом церкву, при ній монастир для монахів-студитів та дім паломників. Церква мала б бути для прочан з України та всього слов’янського Сходу, а також для вірних греко-католиків-мелхітів. Згідно з умовами контракту між Митрополитом Андреєм і Патріархом Кирилом VІІІ, храм мав би перебувати під двома юрисдикціями – українською та мелхітською. Матеріальне забезпечення будівництва й утримання взяв на себе Шептицький, а адміністративні турботи були покладені на мелхітів, щоб на майбутнє уникнути будь-яких непорозумінь між громадами. Контракт завдяки старанням Митрополита був підтриманий Римом.

Монахи-студити виконували б суто духовну роль у місці, звідки бере початок монаше життя, одночасно навчаючись і навчаючи здорових східних традицій, звичаїв, монашого аскетизму, чистоти обряду, біблійного богослов’я, археології та екуменічно-місійної діяльності. Їхня молитовна ревність, глибоко аскетичний приклад життя мав спонукати паломників до покаяння, до пошуку духовного порозуміння, християнської співпраці, до діалогу для церковного з’єднання. Справді, Митрополит Андрей мав специфічну й блискучу ідею звести міст між світами монашества, арабсько-християнського та слов’янсько-візантійського, на Близькому Сході. На думку Митрополита, присутність українських монахів-студитів на Святій Землі, де вже активно діяла Російська Православна Церква, мала б також велике стратегічне й духовне значення для праці місійно-екуменічного апостолату нашої Церкви. Але, на жаль, плани Митрополита Андрея не були реалізовані через його ув’язнення й депортацію у глибину Росії та через Першу світову війну…

Ще до початку війни Митрополит відгукнувся згодою на прохання Патріарха Кирила VIII дозволити провести збір коштів у Галицькій єпархії для будівництва нових церков на арабському Сході для новонавернених із мусульман та православ’я. Збиранням грошей зайнявся призначений Патріархом Кирилом VIII священик Петро Курі. Однак з 1905 року внаслідок відокремлення церкви від держави у Франції, яка мала протекторат над Ліваном, монастирі, навчальні інститути і церкви щораз менше отримували матеріальної допомоги від Французької держави. Тож, як довідуємося з прохальних листів патріарха Кирила VIII, він просить Митрополита Андрея дати кошти на побудову церкви в Дамаску.

Як бачимо, обмін ідеями, намірами та роздумами про шляхи їх здійснення між Сходом і Заходом не був суто формальним. У листуваннях між Митрополитом і патріархами Близького Сходу чітко простежується взаємна довіра, повага, християнська солідарність та спільне бачення суті невідкладного діалогу про з’єднання християн.

Слід наголосити, що щедрість Митрополита Андрея Шептицького не була односторонньою. Він був надзвичайно чутливим до будь-якої кривди, і це підкреслює його гуманізм та пастирську опіку над знедоленими, незважаючи на їх національну чи релігійну приналежність. Так, він давав значні кошти для утримання сиротинця у Вифлеємі, заснованого отцями-селезіянами латинського обряду, про що свідчать сердечні й гарячі подяки від його директора отця Марiо Росіна і від Патріарха Філіппа Де Каматті, який повідомляє у одному з листів про початок богослужінь в українському візантійському обряді у їхній молитовні у Вифлеємі. Про надзвичайну чутливість до знедолених свідчить і той факт (який я описав у своїй останній книзі про Митрополита, що вийшла італійською та українською мовами), що ніхто інший, як саме польські спецслужби зазначили у своїх таємних звітах, що Митрополит Андрей у церкві святого Миколая в Чикаго закликав давати пожертви не лише для українських галицьких сиріт, а й для польських та білоруських, які постраждали під час польсько-українського конфлікту 1918 – 1919 років.

Шкода, що ті, хто готував і був відповідальним за написання й випуск Positio про Слугу Божого Андрея, не згадали таких важливих фактів доброчинства великого серця Митрополита – батька і пастиря нашої Церкви, щоби знешкодити закиди тих, котрі однобічно й необґрунтовано вбачали у особі Слуги Божого Андрея тільки політичного антипольського діяча.

Отець Августин Баб’як, Італія

Ключові моменти життя Митрополита Андрея Шептицького

Цього року виповнюється 70 років з часу смерті слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, процес беатифікації якого з 1955 року досі не завершений. За цей період було проведено чимало наукових конференцій як в Україні, так і за кордоном, присвячених його пастирсько-екуменічній діяльності. Наприклад, у Оттаві (Канада) при університеті святого Павла створили Інститут студій східного християнства ім. А. Шептицького. Діють школи, різні соціально-харитативні фундації, оскільки постать Митрополита є цікавою не лише для українських дослідників. На сьогодні маємо вільний доступ до різних джерел: архівних матеріалів, уже опублікованої постуляційним центром у Львові кореспонденції, послань, доповідей (3 томи), маємо велике поле для досліджень, щоб за новими науковими категоріями розвіяти старі стереотипи, якими недруги клеймували його ім’я. Однак, незважаючи на це, необхідно створити наукову групу для ретельної фахової підготовки і опублікування об’єктивної популярно-наукової біографії великого Митрополита. Для нас, українців, постать Андрея Шептицького є як ніколи актуальною, тому що український народ сьогодні знову стоїть перед великим історичним викликом самоутвердження, державотворення, приналежності, ідентичності, самовизначення, чому як добрий пастир Шептицький присвятив усе своє життя. Митрополит у своїх посланнях наголошував, що наш народ ще не пережитий, не здеградований, як деякі західні народи. Наш народ жертовний, терпеливий, відданий і повний живучих сил, свіжий, тому має велику будучність. Спільними силами, щирим бажанням двигнемо наш народ із невідрадного положення і поставимо його на місце, яке йому належиться серед народів.

У численних пастирських листах Андрей Шептицький давав вказівки, які й нині можуть служити дороговказом для наших провідників не лише на поселеннях, а й у відродженій Україні. В цій перспективі цінними є його слова: «Найліпша воля і найбільша постава в праці суспільній принесе мало овочів, може бути зовсім безхосенна, як в цій праці забракне порозуміння, як одні будуть протидіяти другим».

Для сьогоднішнього і майбутніх поколінь українців, незважаючи на їх релігійну, соціальну, мовну чи політичну приналежність або переконання, харизматична постать Митрополита Андрея повинна стати натхненням та прикладом державотворця, невтомного борця, промотора діалогу для порозуміння, єдності та релігійно-морального національного відродження. Якщо еліта суспільства формуватиметься на здорових принципах Божого Закону, то й воно саме матиме добрі перспективи розвитку, в ньому утвердиться самоповага, почуття високої національної гідності, надійного партнера для переговорів і добросусідства з іншими народами.

У пасторальній діяльності Митрополита Андрея чітко простежуються його мудрість, переживання і турбота про церковну та національну єдність українців, яку може забезпечити тільки морально сильна, духовно багата християнська родина. Куди б не вели його пастирські шляхи в Україні чи за кордоном, це було основою його навчання.

Митрополит на весь голос заявив про своє повернення до Церкви прабатьків, про те, що є українцем. На таке могла відважитися тільки високошляхетна, глибоко духовна, патріотична та надзвичайно смілива особистість. Польський граф, який заявив про своє повернення до українських коренів, що в середовищі тогочасної польської аристократії та багатої буржуазії сприймалося як опускання «до хлопства», ставив себе поза законами суспільства. Він відмовився від графського титулу, маєтності, адвокатської перспективи, на здобутті котрої наполягав батько, і ступив на всипану камінням і зарослу терням дорогу відродження свого народу і Церкви – народу приниженого, народу обкраденого, народу, позбавленого державності сильними ворожими сусідами, які, скориставшись нездатністю і незрілістю його верховників, залишили за ним лише право на злиденне існування, виснажливий труд і напівголодну смерть. Йому відібрали навіть право молитися рідною мовою, за рідним звичаєм виховувати і навчати дітей.

Українець в тому часі не мав права на високооплачувану працю, на навчання у вищій чи навіть професійній школі, якщо не задекларував себе католиком у латинському обряді, що в Польській Республіці означало визнати себе поляком.

Під час цього важкого для українців історичного періоду польський граф Роман Марія Шептицький називає себе одним із небагатьох патріотів того страдницького народу і стає на його захист.

Зі спогадів матері Софії (з Фредрів) довідуємося, що уже в дев’ятирічному віці він заявив про своє бажання стати греко-католицьким священиком, належати до чину отців-василіян, чим дуже здивував рідних, які належали до латинського обряду. Таке незвичайне для малої дитини рішення вразило батьків, і вони його сприйняли як провидіння Господнє. Першою підтримала сина мати.

Підростаючи, юнак міцнів у вірі та мудрості своїх переконань і у двадцятирічному віці вступив новиком у Добромильський монастир отціввасиліян, де після постригу прийняв монаше ім’я Андрей.

Кожен день, кожен рік його подвижницького життя вартий того, щоби про нього писати, щоби його вивчати. Він присвятив своє життя відродженню приниженої Церкви – Церкви свого знедоленого народу. Силою своєї віри утверджував її значення далеко за межами провінційної Галичини, пробуджував дух свободолюбства і християнської надії в найтяжчі часи духовного занепаду, спровокованого війною, а саме у період 1920 – 1923 рр., коли після закінчення Першої світової війни в Старій Європі народжувалися нові держави, і Україна теж мала шанс увійти до їх числа, та через політичну короткозорість своїх лідерів втратила цю можливість. Опинившись під владою більшовиків, Україна втратила будь-який шанс на державність: західні держави не бачили ні сенсу, ні можливості давати їй політичну і економічну підтримку, а Ватикан, що першим у Європі оголосив про визнання її незалежності, втратив інтерес до неї як такої, що опинилася у владі безбожної диктатури. Він звернув свій погляд і надії до єдиної у Східній Європі католицької держави Польщі, яка довела, що є державою, яка росте, розвивається. Тому вона без особливих труднощів добилася приєднання до своїх територій такого ласого українського шматка, як Галичина.

Ще до Першої світової війни Митрополит Андрей Шептицький, маючи таємні повноваження від Папи Пія Х, згодом підтверджені Папою Бенедиктом ХV, працював над заснуванням Російської Греко-Католицької Церкви і організацією її діяльності, таким чином сприяючи з’єднанню Православної Церкви з Католицькою. Він докладав титанічних зусиль для того, аби переконати Ватикан у важливості збереження чистоти візантійського обряду навернених католиків і зумів схилити до цієї ідеї нового Папу Пія ХІ (Ахілле Ратті), який до свого обрання Вселенським Архиєреєм був нунцієм у Польщі та Росії і упереджено ставився до будь-яких проявів націоналістичних ідей чи рухів. Папа, в цілому підтримуючи розроблену Шептицьким концепцію, але піддаючись впливу польського духовенства, вимагав від Митрополита, який не приховував своїх патріотичних переконань і стремлінь бачити Україну єдиною, вільною, консолідо‑ ваною міцною державою, не займатися політикою і відійти від українського національно-визвольного руху. Навіть саме вживання слова «український» було заборонене у ватиканських декастеріях, що спричинило невдоволення у середовищі греко-католицького клиру.

Дбаючи про поширення і розвиток католицизму серед православних українців, Шептицький відстоював перед Папою тезу про те, що цю місію повинно виконувати саме українське духовенство, споріднене з православними мовою, обрядом, звичаями. Активно трудився над втіленням у життя ідеї автономії Російської Церкви в єдності з Римом, чим викликав невдоволення голови папської комісії Pro Russia єпископа Мішеля Д’Ербіньї, що завершилося виключенням Шептицького з католицької місії поза Галичиною.

І тільки після того, як Конгрегацію Східних Церков очолив кардинал Ежен Тіссеран, у Ватикані почало змінюватися ставлення до українських католиків візантійського обряду. Він на початку 30-их років посприяв в отриманні папської акредитації для Львівської греко-католицької духовної академії, про що Митрополит Шептицький просив ще з 1909 року.

В 30-их роках при мовчазному спогляданні ватиканських декастеріїв на те, як польський режим руйнував православні храми на Холмщині й Підляшші, Митрополит виступив з гарячими протестами проти таких дій, захищаючи права українців цих земель на вільне віросповідання. Одним із цих протестів стало пастирське послання, в якому Шептицький заявив, що такі дії польського уряду компрометують Святий Престол як співучасника нищення українців.

Внаслідок спричиненої війною розрухи Галичина була зруйнована як матеріально, так і духовно. Прагнення українців Галичини до національного і духовного відродження було надзвичайно сильним. Проте тодішній польський уряд бачив у цьому загрозу для своїх націоналістичних амбіцій відбудувати велику Польщу включно з Галичиною, що й стало головною причиною українсько-польської війни 1918 – 1920 рр. А провідною силою у здійсненні цих намірів була Польська Римо-Католицька Церква, очолювана львівським Архиєпископом Юзефом Більчевським (1900 – 1923 рр.). У той же час Українська Греко-Католицька Церква, яка ідентифікувалася з українським народом, очолювана Митрополитом Андреєм Шептицьким (1900 – 1944 рр.), не могла стояти осторонь природного прагнення українців Галичини до державної самостійності. Це породило неприязнь польського уряду, а згодом і громадськості до Митрополита, якого виставляли зрадником держави, а значить і польського народу.

Польський уряд намагався всіма наявними засобами через дипломатичні канали показати перед світом галицьку проблему як внутрішню проблему суто галицького етносу, але Шептицький виніс її як міжнародний конфлікт. Знана і глибоко шанована особа у християнському світі, він не тільки підняв престиж свого високого урядування завдяки ерудиції, дипломатичному хисту, а постав високо понад місцевих українських політиків Східної Галичини. Митрополит Шептицький мав велику повагу у Ватикані (наприклад, здобув прихильність та підтримку монсеньйора Е. Бенедетті), що створювало чималі проблеми польським політикам, які намагалися всіма доступними методами усунути його з галицького митрополичого престолу, а значить і з арени національно-визвольної боротьби українців. І вихід було знайдено. Завдяки політичним інтригам польської дипломатії у ватиканських дeкастеріях було знайдено можливість переконати Святішого Отця в необхідності делегувати Митрополита до українських емігрантів за океан. Але й там як Апостольський візитатор до українських поселень на Американському континенті (США, Канада, Бразилія, Аргентина) він працював для України, контактуючи з очільниками штатів, держав, зокрема, мав змогу спілкуватися з Президентом Сполучених Штатів Ворреном Гардінґом. Відвідуючи країни Європи, зустрічався з монархами Бельгії, державним секретарем Великобританії Джоном Д. Ґреґорі та прем’єрміністром Франції Пуан Куаре.

Очевидно, що великих фінансових результатів його поїздки не дали, але, використовуючи свій духовний авторитет та шляхетське походження, Митрополит звертався до сильних світу цього за підтримкою ідеї української незалежності, відкриваючи перед ними справжні картини становища українців Галичини.

Під час цих пастирських подорожей він перебував під постійним наглядом польських спецслужб та чиновників польських дипломатичних представництв, які готували ґрунт для представлення його перед місцевими урядами, а часто й українською громадськістю, як антипольського активіста, як політичного, а не духовного лідера; намагалися таким же чином скомпрометувати його місію і в очах Ватикану.

За час перебування в Римі Митрополит також розвивав інтенсивну діяльність на захист України в очах ватиканських дeкастерій та при уряді Італії. Під час трьох зустрічей з понтифіками Бенедиктом ХV та Пієм ХІ мав нагоду звітувати про результати місії та показувати реальну невтішну ситуацію свого народу і Церкви в Галичині та на нових землях. Але відповідно до того, як змінювалася для Галичини історична ситуація, змінювалися й реагування Ватикану на звернення Митрополита, особливо на його звіти як Апостольського візитатора про духовні потреби українських греко-католицьких поселенців на Американському континенті. Ці духовні потреби були враховані після тривалих років дискусій: тільки через десять років було призначено єпископа до Америки і аж через сорок до Аргентини і Бразилії.

Мені потрапили до рук дуже цікаві з історичної точки зору протоколи зустрічі Митрополита з польським послом при Ватикані Владиславом Скшинським (своїм родичем) про обговорення питання щодо його власного ставлення та ставлення українців Галичини до польської держави після 15 березня 1923 року, коли Галичина, за рішенням Ради амбасадорів у Версалі (Франція), була закріплена за Польщею. На запитання пана посла про те, як українці тепер ставитимуться до Польської держави, Шептицький відповів, що так само, як поляки ставилися до Австрійської імперії.

В протокольних листах польського посольства при Ватикані до свого уряду і Апостольської нунціатури у Варшаві й до Ватикану багато місця приділено труднощам, які Шептицький був змушений долати при поверненні до своєї єпископської столиці Львова. Польський уряд висував щораз нові умови повернення Митрополита, найголовнішою з яких була вимога написати пастирського листа до своїх вірних, що засвідчив би вірне підданство його і народу Польській державі. У той же час ватиканська дипломатія через Апостольського нунція у Варшаві монсеньйора Л. Лаурі та його секретаря монсеньйора К. К’ярло вела постійні переговори з урядом Польщі щодо надання йому паспорта з візою для вільного і безпечного повернення до Львова.

Діставши через певні джерела достовірну інформацію про те, що польські спецслужби навіть готували замах на його життя, вважаючи державним зрадником, Шептицький, передбачаючи це, пише 4 липня 1923 року зворушливого прощального листа до Папи Пія ХІ, в якому робить ісповідь своєї віри, наголошуючи, що він, як єпископ і пастир, ніколи в своєму житті не керувався ненавистю до нікого, однак не міг стояти осторонь страждань свого народу і що єдиною метою його життя було проповідувати Євангеліє і любов до ближнього.

Митрополит Андрей Шептицький був живим втіленням долі Української Церкви і нашого народу в ХХ столітті. Його віра була непохитною, а енергія невичерпною. Українська Церква, вихована великим Митрополитом, зуміла стати твердо на ноги як жива ікона і дала світові героїчні свідчення, євангельським змістом яких ми живемо й донині. За стійкість, незламність, муки і оборону Української Греко-Католицької Церкви та українського народу ім’я Андрея Шептицького викарбуване золотими літерами на скрижалях Христової Церкви й українського народу.

Говорячи про заслуги Митрополита, не можливо не згадати його бачення помісної Христової Церкви в Україні, як і його розуміння боротьби за незалежність своєї держави, про що, зокрема, він пише у своїх посланнях («Меморандум 1914 р.», «Як будувати рідну хату 1942 р.» та «Декрет про церковну єдність 1942 р.»). Що стосується розвитку й утвердження Церкви Христової на території України, то Андрей Шептицький чітко бачить це в розбудові тієї структури, що притаманна Східним Церквам, тобто досягнення статусу патріархату. Однак патріархальна Церква мала б відповідати тій моделі християнства, яку прийняли наші предки понад тисячу років тому у Володимировому хрещенні, коли рана поділу між християнами ще не була завдана Христовому Тілу – Церкві. Така Церква має перебувати в сопричасті як з Константинополем, звідки на наші землі прийшло християнство, так і з Римом – осідком послідовників апостола Петра.

Лише за останні десять років дослідники, серед яких і автор цієї статті, отримали дозвіл на користування документами з архівів польської розвідки та дипломатичних діячів у Варшаві, особливо секретного архіву Ватикану, що й стало поштовхом для мене ширше вивчати цю проблематику.

Колесо історії не зупиняється, і в його нестримному русі не зупиняється боротьба українців за повну державну політичну і духовну єдність, що засвідчила «Революція Гідності» (як назвали події Євромайдану 2014 року). І є щось особливе саме у тому, що поляки перші подали нам руку братньої допомоги та підтримки. Польська молодь і фізично, і завдяки новітнім електронним засобам стала поруч з українською на захист її безповоротно європейського вибору. Ще в 1991 році після проголошення держави Україна саме Польща першою заявила про її визнання.

Зі зміною генерацій змінився й світогляд наших народів, розуміння та оцінка нашої спільної історії. Обійнялися брати, уряди подали руки, церковні єрархи двох обрядів привселюдно закликали до примирення двох братніх народів: «вибачаємо і просимо вибачення» (Варшава, 2013 р.), щоби виправляти спільно зроблені помилки, аби й далі іти разом, жити в надійному добросусідстві, будуючи спільно безпечне європейське майбутнє. Одним із вагомих кроків до цього беззаперечно стане успішне завершення процесу беатифікації Митрополита Андрея Шептицького – одного з духовних архітекторів європейської інтеграції українського народу на основі спільних європейських християнських цінностей.

Отець д-р Августин Баб’як, греко-католицький священик, який з 1992 по 2002 рік душпастирював у Франції, де навчався у Ліонському Католицькому Університеті, в якому 1999 р. захистив докторську дисертацію. З 2002 року душпастирює для українських іммігрантів на півночі Італії. У 2005 році закінчив постуляційний курс у Римі. З 2007 р. співпрацює з Науковим Інститутом Релігії м. Больцано, де читає курс про Духовність Східної Церкви. Автор книг «Леґітимність українського Патріархату», «Нові українські мученики XX ст. Сповідники віри», «Подвиг митрополита Андрея Шептицького як апостольського візитатора для українців (1920-1923) і його взаємини з урядом Польщі» та багатьох статей на релігійну тематику в українських і французьких журналах

Як будувати (сучасну) рідну хату?

Українське державобудування у світлі пастирського послання Митрополита Шептицького «Наша державність. Як будувати рідну хату»: історичний контекст та сьогодення.

Пастирське послання «Наша державність. Як будувати рідну хату» було написане Митрополитом Шептицьким в грудні 1941 року. Основна його тема – перспективи української державності та проблеми українського державного і національного будівництва. В першій частині цієї праці автор визначає засади політичного устрою та функціонування державної влади. Дуже важливими є роздуми Митрополита про переваги демократичного устрою та про те, яким має бути ідеальний демократичний устрій. На його думку, демократія як утілення природного права народу повинна будуватися на християнських засадах любові до ближнього та на розумінні здійснення владних функцій як служіння на благо всього суспільства. Андрей Шептицький зазначає, що демократія і широка участь народу у виконавчій владі не може служити реалізації фальшивих цілей та ідеалів, під якими він розумів соціалізм і не тільки…

Важливо наголосити, що всі роздуми Митрополита про політичний устрій, джерело влади та про засадничу важливість християнського підґрунтя суспільно-політичного життя є наслідком його власного глибокого вивчення багатьох суспільних, історичних, політичних та економічних проблем і явищ, наслідком здобутого ним досвіду проживання в різних за типом політичної організації державних утвореннях. За багатьма реченнями, уступами тексту цього пастирського послання стоять дуже складні інтелектуальні пошуки, власні пережиття Митрополита і досвід попередніх років. Деякі думки в непрямий спосіб стосуються саме питання функціонування національної/ багатонаціональної держави та національної/релігійної толеранції. Загалом знання такого ширшого історичного контексту постання конкретних уступів пастирського послання може допомогти краще зрозуміти як глибину думок Андрея Шептицького, так і зазначення актуальності його спадщини сьогодні.

Деякі слова Митрополита мають відношення до характеристики негативних сторін функціонування держави – чи то національної, чи то багатонаціональної. У першому розділі послання Шептицький двічі порушує тезу про негативні сторони етатизму (посилене втручання держави в економічне і політичне життя країни ред.) або, як він каже, «державного тоталізму», характеризуючи цей тип політичної організації влади як такий, що виник на противагу крайньому лібералізму. Митрополит почав уживати цей термін стосовно Польської держави в 1930 році через сумнозвісну пацифікацію. Хоча й раніше давав вичерпні характеристики негативним сторонам польського політикуму, особливо в контексті дуже агресивної політики стосовно національних меншин та активного втручання уряду в питання життєдіяльності Католицької Церкви, особливо Греко-Католицької. Щодо останнього, то польський католицький єпископат під певним тиском узгоджував більшість своїх кроків у справі місійної праці серед православних українців, білорусів Польщі з основними напрямними національної політики правлячої польської еліти, детально інформував уряд про дискусії та рішення стосовно вибору методів і шляхів місійної праці, зокрема, допускав присутність міністра віровизнань та народної освіти С. Грабського на єпископських конференціях. Митрополит активно протестував проти такого втручання держави у справи Церкви. Він добре розумів, що Апостольський Престол усунув його особисто та його Церкву від діяльності серед православних українців Волині, Холмщини, Підляшшя в основному з огляду на тиск польського уряду. Слова Шептицького про неприпустимість надмірного втручання держави у життя суспільства не втратили актуальності й нині, адже багато українських громадян мали негативний досвід проживання в країні крайнього етатизму – СРСР. Тому переборення своєрідного «пієтету» до держави, її офіційних представників, вироблення в суспільстві засобів регулювання державних прерогатив є дуже важливим.

Андрей Шептицький мав послідовні переконання щодо ролі й права держави стосовно Церкви, при цьому політичний устрій не мав тут значення. В згаданому пастирському посланні Митрополит чітко формулює засади відносин Церкви та держави: “У цій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада зобов’язана запевнювати повну свободу виконання її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об’явлення”. Для Андрея Шептицького це було важливе переконання, якому він слідував ще з перших років свого перебування на архиєпископській катедрі. Він завжди намагався зберігати незалежність своїх дій та рішень від світських чинників, через що мав незначні, але часті конфлікти з австроугорським імператорським урядом. Його послідовність в критичному ставленні до російського царату призвела до тривалого ув’язнення. В міжвоєнній Польщі Шептицький різними способами відстоюватиме незалежність діяльності своєї Церкви, інколи спираючись на підтримку Апостольської Столиці. Зіткнення з тоталітарним атеїстичним режимом ще більше укріпило його в думці, що Церква повинна мати право цілком незалежно від світської влади вирішувати питання внутрішнього життя та душпастирства. Теза про право Церкви на незалежність від світських органів влади та про гарантії державних чинників цієї незалежності є актуальною і в наш час, тільки набуває іншого значення. Сьогодні йдеться радше не про пряме втручання світської влади, а про намагання втягнути церковні інституції в політичні чи моральні дискусії виключно із секулярної точки зору або ж використати Церкву в політичній боротьбі конкретних партій чи партійних груп.

Андрей Шептицький мав досвід проживання в державах різного політичного устрою – в конституційній монархії Габсбургів, в демократичній, але з ознаками авторитаризму Польщі, в тоталітарних Радянському Союзі та фашистській Німеччині. Кожна з цих держав мала ще ту особливість, що була багатонаціональною. В пастирському посланні є дуже важлива фраза, що стосується саме багатонаціональної держави як такої. Митрополит звертає нашу увагу на те, що “коли олігархія спирається на одну партію або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення іншої партії чи національностей є більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власті, мусять бути тим більші, чим більше партійність та національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників”.

Що ж спонукало Шептицького саме до такої думки, до такого формулювання? Ця фраза, дуже ймовірно, має відношення до міжвоєнної Польщі, до її політичної еліти, котра розправлялася в рішучий спосіб з політичними опонентами – приміром, ув’язнила в Березі Картузькій політичних опонентів Пілсудського з центролівиці. Але ще більшою мірою на слова Митрополита вплинула національна політика міжвоєнної Польщі супроти української, білоруської та німецької меншин, яку характеризували плани, проекти агресивної асиміляції української і білоруської меншин та в основному витіснення німецької. Митрополит дуже скоро зрозумів усю небезпечність такої політичної лінії. Ще 1924 року в листі до Апостольського нунція у Варшаві Л. Лаурі він предметно критикує політику ендецького уряду, зокрема дії міністра С. Грабського стосовно української меншини в Польщі, вважаючи, що в даному випадку одна партія накидає своє шовіністичне бачення цілій державі, цілому польському суспільству. З політикою польської народної демократії Митрополит Андрей спершу пов’язував урядові заходи знищення культурного, політичного та суспільного життя своєї української пастви. Певний час мав надії на те, що в середовищі Юзефа Пілсудського є інші думки, ідеї стосовно української меншини. Однак невдовзі ганебна пацифікація української цивільного населення польськими військовими поклала край намірам Митрополита відігравати роль посередника українсько-польського порозуміння, залишивши глибоке переконання в шкідливості надмірного зосередження влади в руках однієї людини. На думку Галицького митрополита, і ендецькі уряди, і провід Пісудського діяли в інтересах польської нації та часто в інтересах власної партійної групи. Тому така заангажованість, короткозорість правлячої еліти не сприяли ні нормальному функціонуванню українців у Польській державі, ні досягненню українсько-польського порозуміння в Польщі. Цитовані вище слова Шептицького співвідносяться з нашим сьогоденням в тому сенсі, що державне будівництво в державі, де живуть різні національності та співіснують різні за ідеологічними і соціальними ознаками партії, ставлять особливі вимоги до політичних та суспільних лідерів. Власне відсутність глибокого розуміння значення нематеріальних цінностей, ваги переконань, моральних якостей особистості та моральних принципів і критеріїв призвели до того, що українське суспільство переживає дуже серйозну кризу – деморалізація владних еліт привела його до глибокого розчарування, зневіри. Всі проблеми становлення держави Україна з її багатонаціональністю, полікультурністю, із серйозним тягарем радянської спадщини можна пояснити відсутністю моральних цінностей або чеснот, як каже Митрополит, як у тих, кого обирають, так і в тих, хто обирає. А для задовільного співжиття і взаємного розвитку різних національностей в Україні відсутність високоморального, високоосвіченого керівництва стає серйозною проблемою.

Чи можемо знайти якусь підказку, здатну допомогти консолідації народу України, перебороти нашу роз’єднаність? Думаю, тут варто повернуся до роздумів Шептицького про національну єдність, про те, що нас робить, попри все, одним народом. Так, на думку Митрополита, мова має дуже велике значення в процесі постання національної єдності. Шептицький увесь час був великим поборником україномовної освіти та розширення поля функціонування української мови. Не всі знають і те, що саме Митрополит Андрей розпочав у 1924 році активну протидію законодавству міністра С. Грабського, котре обмежувало функціонування української мови в Польщі та завдало серйозного удару українському шкільництву. Шептицький дав розпорядження всім греко-католицьким священикам роз’яснювати парафіянам, як, використовуючи чинне законодавство, домагатися відкриття україномовних класів для своїх дітей. А Львівська архиєпархія до 1939 року вела судові процеси за право робити в Польщі метричні записи українською. Говорячи про значення мови, Митрополит стверджує, що національна єдність базується ще й на “стихійній, мало свідомій волі всіх одиниць злучитися в одну організацію. Така воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним”. Шептицький має на увазі те, що не тільки видимі ознаки об’єднують людей в одну націю, як-от територія, мова, спільне етнічне походження, а існують інші поняття з духовної царини, ідейної. Тут можна побачити, що думка Шептицького перегукується з працею Е. Ренана “Що таке нація? ” (1882 р.), у якій автор каже просто: “нація – це душа” або ж “воля, бажання людей жити разом і творити значні якісь великі важливі речі разом”. Ренанові ідеї вплинули на багатьох сучасних дослідників, у тому числі й на Б. Андерсона, який у 1983 році висунув тезу про “націю як уявлювану спільноту”. Митрополитові погляди на національну консолідацію досить сучасні, можуть допомогти зрозуміти наші перспективи сьогодні. Тобто нині слова Шептицького означають перш за все те, що для національного об’єднання українців великої ваги набувають саме нематеріальні вартості – спільні моральні цінності, спільна воля до побудови майбутнього, спільні ідеали, що переступають колишні поділи й непорозуміння.

Ліліана Гентош – історик, науковий працівник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, фахівець з історії Католицької Церкви в Україні, авторка монографії «Ватикан і виклики модерности. Східноевропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр. )» (Львів, 2006).

Олег Павлишин. З історії впровадження григоріанського календаря в церковне життя українців

Календарна реформа єпископа Григорія Хомишина

Одни кажутъ: ого, уже и московскій царь присталъ на польске и надъ русскимъ народомъ поставилъ польскихъ бискуповъ, такъ вы уже не удержите свого календаря. А наши люди слухаютъ та думаютъ собh: На що имъ такъ пильно нашъ календарь касовати? Была Польща, не скасовали, была Марія Тересія и цhсарь Іосифъ, не скасовали, былъ цhсарь Францъ и Фердинандъ, не скасовали, такъ не може быти, щобы за теперhшного Монарха наши свята касовати. А уже брехня надъ брехнею, щобы московскій царь на польске присталъ.

Наука. Львовъ, дня 4 и 18 рус. Марта 1883.

 

Нераз посходять ся наші великі полїтики і письменники та і давай зараз сперечати ся про азбуку, про віру і про калєндар.

– Коли то припадає сего року Великдень? – куме!

– Та того, а того.

– Але я хотїв-би знати, якого „руського”.

– „Руського” знова того а того…

– А то чому вже 14 день ріжницї. Чи руський Іван все має бути пізний?

Свобода. Ню Йорк, 29-го Цьвітня 1909.

 

У минулому життя українців у часовому вимірі регламентували календарні релігійні свята. Вони узгоджувалися з річним літургійним циклом Церкви східного обряду, головними віхами якого були т. зв. дванадесяті свята і пости[1]. Згідно з церковним календарем велися сільськогосподарські роботи[2], укладалися річні та піврічні службові угоди[3], торговельні домовленості[4], визначалися терміни сплати податків, данин та повернення боргів[5]. У певні дні релігійних свят українці за станом природи прогнозували погоду та майбутній врожай[6]. Так здійснювалося культурне конструювання часу – селяни не розглядали рік у межах конкретних дат, а ділили його, в основному, за порами року та релігійними святами[7]. Літургійний календар мав ще одне важливе значення в житті русина-українця – на його підставі переважно надавали імена новонародженим[8]. Хоча церковне та народне трактування тих самих святкових дат нерідко відрізнялося[9], літургійний календар як ритуально-звичаєва система став одним із способів самоорганізації традиційного українського суспільства[10].

У сільській місцевості річний робочий цикл українця й досі регламентується літургійним календарем, визначаючи дні, у які не можна або, навпаки, потрібно виконувати окремі види робіт[11]. З огляду на це, а також на те, що християнські свята були своєрідною проекцією язичницьких святкувань[12], церковний календар є тим містком, котрий єднає сучасну буденність з дохристиянською епохою.

Юліанський літургійний календар, що його українські конфесії східного обряду зберегли дотепер, був незамінним компонентом традиційної національної культури[13]. З іншого боку, консерватизм у календарному питанні свідчить про належність до східної християнської культурної традиції.

Юліанського календаря у церковному житті дотримуються донині не лише українці, а й росіяни та білоруси. Український феномен полягає у тому, що значна частина України тривалий час перебувала під владою держав, де домінували західні традиції та культурні впливи і де раніше розпочалися модернізаційні процеси. Промовистим є і той факт, що юліанський календар зберегла Українська греко-католицька церква, яка підпорядковується Апостольському престолові.

У статті висвітлюються маловідомі обставини здійсненої в 1916 р. календарної реформи в Станиславівській дієцезії. Це питання розглянемо у контексті генези ідей та спроб впровадження григоріанського календаря у церковне життя українців Галичини.

 

„Не приймаємо нового календаря”

Від Нікейського собору 325 р. християнська Церква пов’язала свій річний цикл свят з юліанським календарем*, а Великдень (Пасху) й узгоджені з цим празником пости та рухомі свята – з місячно-сонячним календарем[14]. Нікейський собор зафіксував час весняного рівнодення – 21 березня, що й стало ключовим для визначення дати святкування Великодня**.

З плином століть, унаслідок похибки юліанського стилю, календарне весняне рівнодення перестало збігатися з дійсним, й у другій половині XVI ст. ця різниця складала вже 10 днів. Задля виправлення астрономічної неточності юліанського календаря папа Григорій ХІІІ 24 лютого 1582 р. спеціальною буллою „Inter gravissimas…” оголосив про запровадження нового календаря[15]. Відтоді його називають григоріанським або новим стилем (далі – н. ст.), натомість юліанський календар – старим (далі – ст. ст.). Григоріанський календар увійшов у життя європейських країн неодночасно. У 1582 р. н. ст. запроваджено в Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Нідерландах, Данії та католицькій частині Швейцарії. У Німеччині католики почали вживати його у 1584 р., а протестанти, вважаючи григоріанський календар проявом папської сваволі, – аж у 1699 р. В Угорщині н. ст. прийняли у 1587 р. Англія здійснила календарну реформу щойно 1752 р., Швейцарія та Швеція – 1753 р.[16]

Польський король Стефан Баторій своїм універсалом 5 (15) жовтня 1582 р. зобов’язав усіх підданих, у т. ч. православних русинів й вірмен використовувати у датуванні григоріанський календар[17]. У державних установах українських земель Речі Посполитої н. ст. був упроваджений досить оперативно – перші відомі документи гродських, земських і підкоморських судів та магістратів, датовані за григоріанським календарем, відносяться до 1582-1583 рр.[18] Виняток у цьому плані становило козацтво. У гетьманській канцелярії, Запорізькій Січі (пізніше – Коші) у внутрішньому діловодстві зберігався юліанський календар[19]. Відомо, що канцелярія Війська Запорізького застосовувала ст. ст. принаймні ще у третій чверті XVII ст.[20] Проте листи козацької старшини, адресовані польським королям, князям, шляхті та в Угорщину, датувалися здебільшого за н. ст.[21]

Церковний собор у Константинополі (листопад 1583 р.) визнав неправильність у старому календарі, водночас наголосивши на недоліках н. ст., який суперечив канонічному постулатові Нікейського собору стосовно часу відзна-чення Великодня*. Відтак константинопольський патріарх Єремія в посланні від 20 листопада 1583 р. наказав православному духовенству та віруючим не визнавати григоріанського календаря й не користуватися ним на практиці[22]. З того часу календарне питання стало одним з вузлових моментів у протистоянні східного та західного християнства.

Православні русини-українці поставилися до календарного нововведення негативно[23]. Тож перші спроби запровадити для них н. ст. мали примусовий характер. У Львові католицький єпископ Ян Дмитрій Соліковський розпорядився замкнути у період православних свят на три тижні усі руські церкви міста. Наслідком цього були народні заворушення та судова тяжба львівського православного єпископа Гедеона Балабана з Я. Соліковським[24]. Подібною виявилася реакція мас у Луцьку, Вільні, в інших містах Речі Посполитої. За словами М. Грушевського, „таке, марне саме по собі, калєндарне питання таким чином стало справжнїм прольоґом тої культурно-релїґійної й національної боротьби, яка степенуєть ся потім тільки з справою унїї”[25]. Аби залагодити триваючий конфлікт, С. Баторій своїми указами від 21 січня 1584 р. та 8 жовтня 1586 р. заборонив примусове насадження н. ст. православним віруючим[26]. 18 травня 1585 р. сойм Речі Посполитої ухвалив рішення про покарання грошовим штрафом у розмірі 10 000 злотих кожного, хто спричинився б до відміни календаря для православних[27].

Календарне питання увійшло в коло основних проблем процесу укладення Берестейської унії. Після того як єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький звернулися до папи Климента VIII з проханням про об’єднання Церков, перед ними було поставлено умову, щоб уніати прийняли н. ст. до церковного вжитку. Руські ієрархи спершу погодились з цією вимогою. 1596 року вони надрукували у Ватиканській друкарні працю рідною мовою, де існуючу Пасхалію* і відповідний порядок свят Православної церкви було пристосовано до григоріанського календаря[28]. Однак масовий опір упровадженню н. ст. унеможливив реалізацію цього проекту: в інструкціях, привезених представниками православної шляхти та міщанських громад на помісний синод, що відбувся у Бересті 6-9 жовтня 1596 р., знаходимо однозначне: „Не приймаємо нового календаря”[29].

Погодившись узяти уніатів у своє підпорядкування, Апостольська столиця врешті визнала головним саме дотримання догматичних постулатів, тому не наполягала категорично на відміні східного обряду чи церковних постанов. Непорушність обрядової та церемоніальної специфіки уніатів офіційно підтвердили папа Климент VІІІ (24 лютого 1596 р.) та папа Павло V (20 грудня 1615 р.)[30]. Таким чином Греко-католицькій церкві вдалося зберегти ст. ст. і відповідне чергування свят[31]. Утім, календарний конфлікт мав для русинів-українців і негативні результати. Яків Головацький стверджував, що неодностайне ставлення до календарної проблеми під час прийняття унії спричинило полонізацію частини руської шляхти[32].

Календарне питання викликало надзвичайно гостру полеміку представників Православної та Католицької церков. На захист ст. ст. виступили ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (Острог, 1587 р.), священик Василій Суразький (Острозький) (Острог, 1588 і 1598 рр.), вчитель братської школи у Вільні Стефан Зизаній (Вільно, 1596 р.), протестантський полеміст Мартин Броневський (Острог, 1597, 1599 рр.), учений-богослов Захарія Копистенський (Київ, 1623 р.), турівсько-пинський єпископ Пахомій Война Оранський (1646 р.). Переваги і доцільність н. ст. у церковному житті пропагували єзуїти Станіслав Ґроздіцький (Вільно, 1587 р.), Фелікс Жебровський (Краків, 1598 і 1603 рр.), учитель єзуїтської колегії в Ярославі Бенедикт Гербест (Краків, 1586 р.), полоцький єзуїт Альберт Росцішевський (Вільно, 1604 р.), архимандрит Дубенського монастиря (перейшов на латинську віру) Касіян Сакович (Вільно, 1640 р.; Краків, 1644 р.), учений-математик Ян Брожек (Бросціус) (Краків, 1641 р.); колишній ректор Київської академії Федір Скуминович (Ґданськ, 1642 р.), архимандрит Дерманського монастиря Іван Дубович (Вільно, Львів, 1644 р.), ксьондз Яків Гават (Львів, 1645 р.)[33]. У ХVІІ ст. православні вже рідше захищали старий календар, використовуючи здебільшого як аргумент грамоти короля С. Баторія[34].

 

Регламентація святкових днів

На західноукраїнських землях співіснування у церковній практиці двох календарних систем становило проблему не лише релігійного, але й економічного життя. Адже саме церковний календар визначав порядок й кількість робочих і вихідних днів. До впровадження н. ст. більшість свят східного та латинського обряду збігалися. Але православні селяни зазвичай не працювали й у дні римо-католицьких свят, що не відзначалися у східному обряді[35]. Коли ж латинники прийняли григоріанський календар, який хронологічно розмежував головні свята обидвох обрядів, загальна кількість неробочих днів  суттєво збільшилася. Упереджені до уніатів пани-землевласники все частіше примушували своїх підданих русинів виконувати важкі роботи у свята за ст. ст.[36]

Руські ремісники галицьких міст у дні своїх празників не працювали з обрядового обов’язку, а в латинські – згідно з урядовим розпорядженням, під загрозою штрафу чи ув’язнення. Через це вони економічно програвали у конкурентній боротьбі своїм колегам римо-католицького віросповідання. Відтак майстри мали претензії до руського духовенства, що ті веліли їм  відпочивати так багато днів у тижні[37]. Аби унормувати кількість вихідних днів, львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський* видав святці, де перелічив ті празники, коли взагалі не можна працювати, і ті, менш значні, в які до полудня „могут простии працьовитии люде, убогии ремесники без скрупулу робити, меновите овыи, которій не заробивши на хлеб, не мел будет що исти, альбо мел бы хто, не робячи того дня, в поли альбо в дому шкоду понести”[38]. Проте запобігти тому, щоб руських ремісників не примушували святкувати по „руському” та по „латинському” календарю, владика, звичайно, не міг[39].

Замойський синод уніатської Церкви 1720 р. не змінив календаря, натомість чітко визначивши, які свята віруючі мали відзначати урочисто,  утримуючись від важких панщизняних робіт. До регламентованого переліку увійшло загалом 36 свят: нерухомі („праздники недвижимі”) – ті, що відбувались у конкретні календарні дні, рухомі („праздники движимі”) та менші свята („особні”), які мали місце тільки на Волині та в Литві[40]. Синод суворо заборонив парохам („пôдъ найтяжшою карою по воли Епископа”) святкувати й оголошувати, за винятком неділь, інші свята, окрім щойно вказаних[41]. Рішення синоду підтвердили декретами Свята конгрегація Тридентського собору (5 грудня 1722 р.) та римські папи Венедикт ХІІІ (19 липня 1724 р.) і Венедикт ХIV (26 травня та 27 листопада 1742 р.)[42].

Економічні причини спонукали австрійську владу незабаром після приєднання Галичини домагатися від греко-католицьких ієрархів здійснення кален-дарної реформи. Греко-католицька церква, зауважимо, не була тоді єдиним об’єктом втручання властей – йосифінські реформи поширювалися і на загальне духовне життя всієї монархії. Австрійські чиновники скасували багато святкувань, кількість яких від часів антиреформації надміру зросла, а також намагались регламентувати Літургію та церковну музику[43]. Такі реформи відповідали планам австрійського двору, що ставив перед собою завдання модернізації імперії[44].

30 грудня 1773 р. львівський єпископ Лев Шептицький* у листі до галицького губернатора графа Перґена пояснив, що Апостольський престол та польська влада дозволили русинам не змінювати церковного календаря й обряду і що така зміна можлива лише за згодою всіх уніатських ієрархів. До того ж, на думку владики, календарна реформа завадила б об’єднанню східних християн з Римською церквою[45]. Василіанин Модест Гриневецький** у меморіалі від 13 квітня 1783 р. теж заявив, що на будь-яку календарну зміну потрібна згода всіх греко-католицьких єпископів[46].

Австрійська влада усвідомила вагу цих аргументів. Йосиф ІІ постановою від 19 червня 1787 р., а пізніше Леопольд ІІ своїм дипломом з 1790 р. дозволили русинам уживати юліанський календар[47]. Однак своєї мети австрійська адміністрація пробувала досягнути іншим шляхом: у 1781, 1784, 1786, 1788, 1792 рр. галицькі губернські власті вимагали від Греко-католицької церкви зменшити число свят за рахунок перенесення їх на недільні дні[48].

У куренді* Львівської греко-католицької консисторії від 11 січня 1788 р. віруючим було оголошено новий перелік святкових днів на підставі урядового декрету від 19 червня 1787 р. Зокрема зазначалося, що не згадані в декреті свята Зачаття Пресв. Діви Марії (Св. Анни) та Божого Тіла святкуються в греко-католицькому обряді так, як у латинському, але їх відзначення переноситься на неділі[49]. Декрет імперських властей від 28 вересня 1792 р. й відповідне йому рішення Галицької губернії (19 жовтня 1792 р., ч. 30887) вимагали від греко-католицької ієрархії перенести свята великомученика Георгія, Св. пророка Іллі та Усікновеніє голови св. Іоана Хрестителя на неділі. Врешті-решт львівський єпископ Петро Білянський** погодився на це[50].

30 серпня 1798 р. крайова влада, не зважаючи на цісарські декрети, знову зажадала від греко-католицьких консисторій з’ясування їхньої позиції щодо переходу на григоріанський календар. Консисторії висловились проти цього переходу. Перемишльський єпископ Антін Ангелович*** в апології греко-католицькому обрядові (24 грудня 1801 р.) став на захист юліанського стилю. Він заперечив економічну невигоду подвійного календаря, підкресливши, по-перше, що свят, властивих тільки русинам, не так уже й багато і декотрі з них відзначаються одночасно з латинськими; по-друге, вірні грецького обряду працюють у латинські свята, а латинники – у свята за грецьким обрядом. Уряд взяв слова А. Ангеловича до відома й деякий час не порушував календарного питання[51].

У 1812 р. чутки про те, що влада знову планує календарну реформу, розповсюдили поляки, котрі виступали проти австрійського панування у Галичині. Відтак українське населення краю почало виявляти своє невдоволення. Губернські власті розпорядженням від 24 березня 1812 р. (ч. 965) підтвердили право греко-католиків дотримуватись старого календаря та відзначати свої релігійні свята. Наступного дня своєю курендою (ч. 497) віруючих східного обряду заспокоїла митрополича консисторія[52]. 8 вересня 1818 р. адміністрація галицької губернії знову зобов’язала циркулярні уряди слідкувати за гідним вшануванням греко-католицьких свят[53].

Усі ці заходи австрійської влади, спрямовані на скорочення святкових днів, здійснювались у руслі загальноєвропейської тенденції. Так, скажімо, якщо у середньовічній Європі у рік разом з неділями налічувалося до 140 неробочих днів, то у ХІХ ст. їх число значно зменшилось: англійці вже святкували у середньому 87 днів річно, іспанці – 75, італійці – 67, бельгійці – 65, французи – 63, датчани та швейцарці – 62, німці – 60, голландці – 57, угорці – 53[54].

Загалом кількість урочистих свят у Греко-католицькій церкві в ХІХ ст. фактично не змінилась. У цьому легко переконатись, ознайомившись із переліком головних празників, які затвердив Львівський синод 1891 р. Крім уже описаних змін у літургійному циклі, протоколи синоду зафіксували такі відмінності від переліку Замойського синоду 1720 р.: відсутні празники Перенесення мощів св. о. Миколая (9 травня) та Успення св. Анни (25 липня). Були перенесені на неділю свята Св. апостола і євангеліста Іоана (8 травня),  Представлення св. Іоана євангеліста (26 вересня), Покров Пречистої Діви Марії (1 жовтня); натомість дозволялося служити Літургію у такі, не вказані у протоколах Замойського синоду, свята, як: нерухомі – праздник Св. великомученика Дмитрія (26 жовтня), рухомі – Неділя Цвітоносна (Ваій), Велика П’ятниця, Неділя Томина[55]; Пасху Господню належало святкувати три дні[56].

Аналогічною у цьому плані залишалася ситуація й у міжвоєнний період ХХ ст. Значне число вихідних днів у церковні празники становило серйозну економічну проблему для українських кооперативних інституцій Польщі. Зокрема, за підрахунками фахового часопису, українські кооперативи святкували в році (окрім національних і державних польських свят) 87 днів (з них 13 – латинських свят). Їхні конкуренти – польські інституції не працювали (без державних свят) 65 днів[57]. Тут треба додати ще храмові празники, які в деяких греко-католицьких парафіях відзначалися по декілька днів.

 

Відлік часу й традиції святкувань в українських селян Галичини

Використання юліанського календаря у церковному житті українців корелювало з традиційним укладом життя селянина, для котрого церковний календар був передовсім усталеною системою відліку, поділу часу чи його виміру. Окремі свята слугували для русинів-українців синонімами відповідних місяців або пір року[58]. Часовим проміжком „від Юрія до Дмитра” вони позначали піврічний термін[59], відповідно до релігійних дат виконували ті чи інші роботи, а навіть міняли одяг[60]. Галицький селянин, занотував Я. Головацький, „розповhдаючи що нибудь, звычайно говоритъ: передъ – по – на того а того святого була менh така чи сяка пригода”[61]. Взагалі, селяни особливо не переймалися календарною різницею у святкуваннях латинників та греко-католиків, пояснюючи для себе цей факт іронічними приповідками про „пізнього Івана” чи вигаданими легендами[62].

Для фіксування астрономічного часу слов’яни з прадавніх часів брали до уваги чотири часові точки у році: весняне й осіннє рівнодення, літнє та зимове сонцестояння[63]. Семиденний тиждень прийшов у слов’янський світ разом з християнством, а у малозалюднених місцевостях він довго співіснував зі старовинним способом поділу часу – за фазами місяця[64]. У ХІХ ст., як і у давнину, галицькі селяни чітко відрізняли місяць „небесний” від „книжного”[65].

Неузгодженість юліанського календаря з астрономічними орієнтирами, а отже, зміни співвідношення ст. ст. до фаз сонця протягом століть, селяни помічали не завжди, через що практикована прив’язка астрономічних пір року до релігійних свят за ст. ст. мала спрощений і не зовсім точний характер. Певне уявлення про це дає публікація у перемишльському річнику 1851 р., автор якої, зокрема, зазначив: „О лhтномъ постоянію солнца (solstitium) тую лишь люди маютъ вhдомöстъ, же öтъ Св. Jоанна (24. Червця) дењ малhти, а нöчь рости, а о зимовöмъ, же öтъ С. Ганны (21 Грудня) дењ рости а нöчь малhти починає. О срöвнањю дня съ ночевь (Њquinoctium) що до трвалости, знаютъ, що на яри на Св. сорокъ Мученикöвъ (21. Марця), а въ осени на Воздвиженіе Ч Креста (26 Септемврія, хоть само срöвнањє 23 выпадає) дењ що до довгости ночи ся рöвняє”[66]. Ставлення українських селян Галичини до календарів відображене у таких приповідках.: „Календаръ есть лгаръ, Богъ найлучшій господаръ”[67]; „Місяць на небі, а рік у календари”[68].

На початку ХХ ст. емігрантський часопис звернув увагу ще на один специфічний спосіб відліку часу в українських селян: „Правда, є і „руський калєндар”, тільки він не вийшов єще поза нашу сїльську стріху і вчені про нього нїчо не знають. Се є той калєндар, після якого рахує наш мужик: як оженив ся, як корова втелила ся, як невістка пішла на свій хлїб, як вмерли няньо або мама, як хлїб не дописав або якась зараза худобу забрала і т. п. Важні події в житю нашого простолюдина, кругом яких ґрупує ся рахуба часу, се є „руський калєндар” – але про нього поза одно село, ба навіть поза одну родину ширший світ нїчого не знає”[69].

З григоріанським календарем галицькі селяни мали справу переважно у взаєминах з державними інституціями – цивільною та судовою владою, військом. За н. ст. священики фіксували акти хрещення (народження), вінчання та смерті у парафіяльних метриках[70].

У поляків, котрі мешкали на одній території з українцями, внаслідок календарної різниці виникло спотворене уявлення про відлік часу в останніх. Тут набув поширення вислів „ruski miesiąc” (руський місяць), що означав досить тривалий або ж невизначений термін[71].

Австрійська влада й греко-католицька консисторія відміняла чи переносила на неділі найменш значні, як їм видавалося, з церковного огляду свята. Проте при цьому не враховувалися регіональні особливості звичаєвої практики. Зокрема, празник Св. Георгія (Юрія) у місцевих українців-бойків уважався одним із головних свят, про що, на думку Юлія Ліпперта, свідчить існування у них напередодні цього празника „святкового переддня”, що зазвичай супроводжував головні річні свята[72]. Історичний досвід показує, що народ не стільки противився новим святам, як уперто дотримувався давніх[73]. Так, скажімо, на Юрія галицькі селяни віддавна просили священиків обійти з процесією загони з худобою та благословити засіви; коли ж цей обряд Церква перенесла на свято Божого Тіла*, то українське населення продовжувало здійснювати стародавній ритуал і на Юрія[74].

Ще один святковий день, якого не визнавала австрійська влада і неохоче підтримувала церковна ієрархія, – т. зв. Преполовеніє П’ятдесятниці (Рах-манський Великдень). Цей празник, відсутній у сусідніх слов’янських народів, українці відзначали у середу четвертого тижня після Великодня, тобто в середині (25 днів) періоду від Воскресіння Христового до Трійці. На Буковині, Гуцульщині та Покутті святкування Рахманського Великодня супроводжувалося особливим ритуалом[75]. Хоча у цей день у церкві не відправляли Служби, селяни утримувалися від усякої роботи[76]. І ніякі урядові чи консисторські розпорядження не могли змусити місцевих жителів не відзначати це свято. Подібно галицькі українці не сприйняли скасування чи перенесення на неділі й декотрих інших празників, ревно ставлячись до будь-яких змін літургійного циклу**.

 

Календарний дуалізм в ярмарковій торгівлі

Церковний календар відігравав важливу роль в економічному житті українців й з іншого огляду – він регламентував проведення ярмарків, які так чи інакше були приурочені до рухомих чи нерухомих свят. Перехід на н. ст. змінив час проведення ярмарків, що викликало негативну реакцію на місцях[77]. Проте економічний інтерес узяв гору. Позаяк українські селяни належали до основних дійових осіб ярмарків, то в багатьох місцевостях влада не тільки не змінила усталеного порядку торгів відповідно до свят за ст. ст., а й навіть офіційно закріплювала існуючу практику.

У 1742 р. польський король Август ІІІ надав містечку Лютовиська в Сяніцькій землі привілей на право проведення щороку 10 ярмарків, причому всі вони мали відбуватися за „руським календарем”. Тут ярмарковий цикл починався на день Нового Року, а закінчувався на Св. Миколая[78]. Наприкінці XVII – у першій половині XVIII ст. для українських земель Речі Посполитої характерним було поєднання ярмаркових днів у релігійні свята за юліанським та григоріанським календарем, а то й повна перевага торгів за „руським” церковним календарем (особливо на Волині). У Гетьманщині дні великих ярмарків визначались виключно святами за ст. ст.[79]

У Галичині під австрійським пануванням практика проведення ярмарків за н. ст. та ст. ст. збереглася, й навіть набула економічної доцільності. Чергування торговельних днів, згідно з різними календарями, у близьковіддалених місцевостях забезпечувало їхню тяглість на відповідній території. Таке узгодження змістовно проілюстрував історик Олександр Коренець. За його словами, у Мостиськах ярмарок тривав два тижні після Різдва св. Йоана Хрестителя за н. ст., а від того самого свята за ст. ст. двотижневий ярмарок розпочинався у Перемишлі[80]. Інший приклад: „Великий середопістний ярмарок в Тернополї, до нинї не инакше відбуває ся, як лиш після старого калєндара – і маґістрат, хоть польский, означує та оголошує щорічно сей ярмарок після старо-калєндарного середопостя, а не на латиньске середопостє, без згляду, чи оно є близько руського, чи кілька недїль пізнійше; бо з другої сторони певне є, що нарід на той час прибуде і не помилить ся, так як він здавен давна сам вміє собі своє середопостє вирахувати на підставі своїх традицийних постів, празників і їх оборотів, звязаних з переміною сонця, зглядно місяця, маючи питьому свою дуже добру народню астрономію, чи астрономічну орієнтацию, і т. ин.”[81].

Дні проведення ярмарків у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. встановлювалися відносно „руських” свят, тобто за юліанським календарем, крім названих, у таких місцевостях Галичини: Бережани, Бібрка, Білий Камінь (пов. Золочів), Богородчани, Борщів, Букачівці (пов. Рогатин), Буськ (пов. Кам’янка), Вишнівчик (пов. Теребовеля), Воля Мигова (пов. Лісько), Глиняни (пов. Перемишляни), Голоско під Львовом, Городенка, Делятин, Добромиль, Дрогобич, Дунаїв (пов. Перемишляни), Жидачів, Жовква, Журавно (пов. Жи-дачів), Заболотів (пов. Снятин), Заліщики, Збараж, Золотники (пов. Теребовля), Кнігиничі (пов. Рогатин), Кізлів (пов. Бережани), Коломия, Королівка (пов. Заліщики), Королівка (пов. Борщів), Косів, Краковець (пов. Яворів), Кристинопіль (пов. Сокаль), Кукольники (пов. Рогатин), Куликів (пов. Жовква), Кути (пов. Косів), Микулинці (пов. Тернопіль), Мриголод (пов. Сянік), Надвірна, Нижанковичі (пов. Перемишль), Миколаїв (пов. Жидачів), Обертин (пов. Городенка), Озірна (пов. Золочів), Озеряни (пов. Борщів), Отинія (пов. Тлумач), Перегинсько (пов. Долина), Печеніжин (пов. Коломия), Підгайці, Пістинь (пов. Косів), Поморяни (пов. Золочів), Потік Золотий (пов. Бучач), Рожнятів (пов. Долина), Руда (пов. Жидачів), Скалат, Сморжа (пов. Стрий), Снятин, Солотвина (пов. Богородчани), Станиславів, Стрий, Судова Вишня, Тисмениця (пов. Товмач), Товмач, Турка, Улашківці (пов. Чортків), Унів (пов. Перемишляни), Ягольниця (пов. Чортків), Янів (пов. Городок). У жодній з вказаних місцевостей не практикувалося (крім чітко визначених календарних днів) поєднання дат ярмарків, згідно зі святами і за ст., і за н. ст.[82] 

Австрійські власті не хотіли порушувати встановлену у Речі Посполитій традицію ярмаркових днів. Проте урядовий патент від 10 листопада 1773 р.  заборонив проводити тижневі та річні торги у дні латинських свят. Допов-нення цього патента від 10 березня 1793 р. поширювало цю заборону на свята греко-католицького обряду[83]. Однак місцеві служби, як правило, не дотримувалися останнього наказу. Та й самі селяни зазвичай не слухали пересторог душпастирів не брати участь у торгах у святкові дні[84]. Зокрема, парох села Росільна Богородчанського повіту отець Дуткевич з цього приводу в 1848 р. з жалем занотував у своєму щоденнику: „6 липця. Ярмарокъ въ Богородченахъ. Нашъ народъ рускій самохотъ Самъ себе ганьбитъ, сквернитъ свой Свята и не даетъ ся до доброго наклонети”[85]. На території Перемишльської єпархії не досягли мети неодноразові звертання греко-католицької консисторії до маґістратів та губернських властей Галичини з вимогою припиняти ярмаркову торгівлю у „руські” свята[86]. Не допомагали також численні урядові розпорядження[87].

Галицькі українці сприймали таку ситуацію як усталену традицію. Про це дізнаємося з публікації у часописі „Слово”: „однакже такъ глубоко закоренhлый есть звычай od niepamiętnych czasów, або сказавши по руски: отъ памятныхъ часôвъ Польщи походящій, въ свята рускіи торговати, що и празднованье Недhлh мусhло ему уступити”[88]. Місцеві римо-католики інакше ставились до своїх свят. Зокрема, жоден із тогочасних галицьких ярмарків не відбувався у Новий Рік за н. ст. чи на свято Божого Тіла, чого не можна сказати, наприклад, про „руський” Новий Рік чи свято Богоявлення[89].

 

Юліанський календар як ознака національної ідентичності

З другої чверті ХІХ ст. календарне питання в Галичині було тісно пов’язане з національним відродженням та українсько-польськими стосунками. Важливою ознакою тутешнього українського ренесансу стало змагання між малоросійською (українською), польською, австрійською й російською орієнтаціями навколо проблеми національної ідентичності[90]. Кристалізація національної ідеї супроводжувалася пошуком певних культурних орієнтирів. Відомим виявом цього процесу була полеміка 1834-1836 рр. у Галичині з приводу ідеї впровадження в галицько-„руську” граматику латинського алфавіту[91].

Одним зі стрижневих елементів у конструюванні національної ідентичності галицьких українців став юліанський календар у церковному житті. У 1835-1836 рр. календарна проблема дискутувалася у стінах Львівської греко-католицької семінарії, де діяв гурток т. зв. демократичної партії, що відверто підтримувала польський революційний рух[92]. Приводом до суперечок була звістка про те, що царський уряд розпорядився, щоб католики Росії святкували латинські свята одночасно зі святами православного обряду[93]. Під час обговорення цього розпорядження на семінарі демократичної партії чимало прихильників здобула пропозиція, що аналогічне рішення – одночасне відзначення латинських та „руських” свят, але, відповідно, за григоріанським календарем – мав би прийняти австрійський уряд. Тим паче, що австрійські власті вже не раз зверталися до консисторії з такою пропозицією, тож за умови поширення цієї ідеї серед греко-католицького духовенства уряд міг би поновити свої звертання. Семінаристи усвідомлювали велику політичну вагу календарного питання – на їхню думку, реалізація такого проекту зблизила б греко-католиків з поляками. Ці міркування стали відомі угрупованню національної орієнтації – т. зв. руській партії, що спричинило гострі дебати між семіна-ристами[94]. Викладач семінарії о. Григорій Яхимович* намагався опонувати ідеям учасників демократичного гуртка та паралізувати можливі заходи австрійських властей у цьому напрямку. Він надрукував книжечку, де обґрунтував легкість визначення рухомих свят за юліанським календарем[95]. Цікаво, що віце-ректор семінарії Климентій Дембіцький безкоштовно розповсюдив видання Г. Яхимовича серед усіх семінаристів[96].

У період „весни народів” 1848-1849 рр. галицькі українці на хвилі досягнень у справі політичної самоорганізації відважились піти в наступ й у календарному питанні. У травні 1848 р. посланець до Головної Руської Ради від Бібрки запропонував запровадити у Галичині між латинниками „руський” календар, а коломийська Окружна рада у своїй петиції до Віденського парламенту вимагала, щоб у Східній Галичині „грецький” календар функціонував не лише у Церкві, але й в адміністрації[97]. Лідери галицьких українців виступали за обов’язкове відзначення релігійних свят за східним обрядом, а також відміну практики перенесення їх на неділю[98].

Шансів, що ці вимоги будуть виконані, звичайно, не існувало. Та австрійська влада, вдячна українцям за їхню лояльність під час революції, бодай незначними поступками сприяла збереженню їхньої національно-релігійної окремішності. 1848 р. уряд запровадив заходами митрополита Михайла Левицького* святкування греко-католицьких празників у всіх без винятку школах Східної Галичини, в судах і адміністраційних установах та східногалицьких полках австрійської армії, призначивши до цих полків українських священиків-капеланів. Так тривало аж до кінця падіння імперії[99]. 5 листопада 1850 р. рішенням Міністерства справедливості було заборонено викликати греко-католиків до суду під час їхніх празників[100]. Через деякий час уряд дозволив навіть відновити святкування одного зі свят Церкви східного обряду: на підставі рішення Міністерства віросповідань від 8 листопада 1857 р. (ч. 19479) консисторською курендою від 1 грудня 1857 р. (ч. 6172) греко-католикам було надане право відзначати празник Зачаття Пресв. Діви Марії (Св. Анни) знову в свій день, тобто 9 грудня[101].

Після невдалих спроб домогтися поділу Галичини за етнічним принципом, місцеві українські діячі вимушено повернули свої погляди на Схід – невдовзі у національному русі запанували русофільські орієнтації. Реакцією на це австрійської влади стало намагання знайти дієві способи культурного відмежування галицьких українців від впливів Росії. Таке завдання поставили перед собою наприкінці 50-х років ХІХ ст. намісник краю Аґенор Ґолуховський* зі шкільним урядовцем Євсебієм Черкавським**. Перейнявшись місійною ідеєю перетворення „варварського” Сходу Європи на західноєвропейський лад[102], ці державні мужі почали вживати заходів для впровадження в „руське” письмо латинської абетки та григоріанського календаря в життя Греко-католицької церкви[103]. 12 березня 1858 р. А. Ґолуховський у листі до міністра освіти Австрії Лева Туна*** пропонував: „Треба всіма способами ставляти сильні запори пропаганді панславізму в Галичині. В тій цілі уряд повинен змагати до зрівняння календарів, пожаданого також і з практичних оглядів. Хибний і зовсім не так нерозривно злучений із обрядом юліанський календар спричинює роздвоєння між поляками й русинами, а рівночасно має силу притягання між галицько-руськими панславістами та Росією”[104]. Л. Тун у відповіді, датованій 18 липня 1858 р., радив галицькому губернаторові бути у цьому відношенні обережнішим, підкресливши, що австрійський уряд не хотів би допуститись помилкових рішень стосовно греко-католиків. Міністр акцентував на тому, що мовне, а ще більше календарне питання безпосередньо стосується Церкви, тож, попри практичну користь пропонованої реформи, воно потенційно може стати джерелом недовіри населення до влади. Для прикладу міністр навів свіжий факт: після того як уніатський патріарх мельхітів запровадив у Палестині григоріанський календар, від нього відступили його духовенство та віруючі[105]. На думку І. Франка, на ставлення графа Л. Туна до календарної реформи вплинув о. Григорій Шашкевич*, тодішній радник у Міністерстві освіти, причетний до урядових рішень в обрядових справах Галичини[106]. За іншою версією, на той час діяв Конкордат 1855 р., який унормував взаємини Австрійської монархії з Церквою, котра отримала право регламентувати свої відносини з цивільною владою за церковним правом[107]. Що ж до спроб впровадити латинську абетку, то після декількох скарг, внесених митрополитом Г. Яхимовичом на ім’я цісаря, 24 березня 1861 р. вийшов урядовий декрет, який дозволяв „русинам” розвивати свою літературну мову так, як вони вважали за потрібне[108].

Формування національної ідентичності галицьких українців відбувалось на тлі їхніх намагань зберегти власну конфесійну самобутність. Ці мотиви спонукали частину греко-католицького духовенства ініціювати т. зв. обрядовий рух, метою котрого було очищення східного обряду від латинських нашарувань[109]. У свідомості українців дотримання юліанського літочислення в релігійному житті було невід’ємною складовою східного обряду, тому церковний календар виразно ідентифікувався як з конфесією, так і з нацією.

На публікацію в газеті ”Dziennik Polski” (Lwôw. 1862. Nr. 58), в якій анонімний греко-католицький священик обґрунтував переваги латинського обряду й календаря, гостро відреагував один з авторів українського часопису: ”Совhтуе ще тобh, розумhеся, для твого блага, перемhнити старый календарь Юліанскій на справедлившій Грегоріанскій, то бачь тогды мовь чародhтельнымъ жезломъ, щезнутъ твои штытры велики посты, Середа преобразуеся въ Суботу, цикль пасхальный Никейскій перейде въ цикль латинскій, та вже въ мhшаныхъ супружествахъ будутъ тh сами посты, тh сами празники, и ты, Русине, осhмъ штырдесятници скрôзь весь годъ будешь мати мясници. Но и се ще не годh, мнимого ксондза мерзитъ причащеніе пôдь двома видами, бо то одною ложочкою подаются всhмъ пресвати тайны; отъ, каже, возьмhтъ способъ латинскій, то все таки приличнhйше подавати пальцями. Тогды вже не буде, по мудрому примhчанію мнимого ксондза, ніякой розлуки межу обома обрядами; тогды кличь твôй обрядъ якъ схочь: греческимъ, старославянскимъ, чи якъ будь, въ дhлh буде онъ вже все латинскій, а що важнhйше, ты вже не будешь Русиномъ, но Полякомъ, и тогды буде вже повне согласіе, святый миръ. In fundo veritas*”[110].

Про те, що календарне питання у середині ХІХ ст. вийшло поза межі га-лицького дискурсу, свідчить один неординарний сюжет, пов’язаний з Росією. У 1861 р. до Львова прибув з Рима єзуїт Іван Мартинов**. На аудієнції у митрополита Г. Яхимовича він, від імені князя І. Гагаріна, просив дозволити російським єзуїтам переїхати до Львова й створити тут уніатську Церкву під юрисдикцією Апостольського престолу. І. Мартинов також наполягав, щоб галицькі уніати прийняли новий календар, котрий, як він стверджував, Олександр ІІ та церковний синод мали намір запровадити в Росії[111]. Галицький митрополит погодився на створення нової церковної структури при тій умові, що росіяни-католики увійдуть до чину оо. василіан і підпорядкуються Греко-католицькій церкві. Стосовно впровадження н. ст. Г. Яхимович, за словами Богдана Дідицького, висловився так: „русскій царь и московскій синодъ не присягали на унію, такъ могуть собh уставъ церковный ведля уподобы смhняти; но мы присягли на унію и на то, що свôй уставъ церковный николи не смhнимъ”[112].

Обрядова боротьба закінчилася угодою Греко-католицької церкви з Апостольським престолом. Конкордат 1863 р., який формально урівняв права візантійського і латинського обрядів у Галичині, між іншим, принципово узгодив одну з суттєвих незручностей календарного дуалізму – проблему вибору часу святкувань у сім’ї, коли подружжя належало до різних конфесій[113].

Для українського ж поспільства Галичини календарне питання не лише не втратило актуальності, а, навпаки, набуло настільки дражливого характеру, що навіть наукове пояснення астрономічної неточності юліанського стилю сприймалося як пропаганда н. ст. чи намагання полонізації українців. Саме так інформативні публікації Ізидора Шараневича* у річниках Ставропігійського інституту[114] оцінив дописувач „Слова”[115]. Професор був змушений опублікувати спростування, де, зокрема, заявив, що, на його погляд, здійснення календарної реформи можливе тільки за виконання таких умов: „1) отъ того, щобы астрономія постарала ся о удаленіе всhхъ ошибокъ и неточностей, которыи въ григоріаньскомъ календари помимо предпринятой коректуры позостали; 2) отъ того, щобы обh восточныи церкви, отже православна и униатска, приняли тот новый точно исправленный календаръ. Питаю ся теперь благосклонного читателя, чи то есть подъ нынhшными обстоятельствами, которыи еще може и за 1000 лhтъ не змhнять ся такъ совершенно возможне, чижъ есть яка повага на кули земской, котра бы тое для всhх народовъ восточного обряда была в состояніи зарядити?”[116].

„Стояти крhпко, неотклонно и непоколебимо”

Своєрідним апогеєм генези календарного питання стали дискусії 80-х років ХІХ ст. Цей період був важким випробовуванням українського руху Галичини. Русофіли, що тривалий час домінували в національному проводі, виявили свою неспроможність виступати конструктивною політичною силою. Скандально відомі перехід о. Івана Наумовича і парафії с. Гнилички на православ’я та процес Ольги Грабар спровокували серйозне погіршення взаємин галицьких українців з Віднем та Римом[117]. У той же час полякам для реалізації власних національних інтересів необхідно було шукати шляхи порозуміння з українцями, спробувавши переорієнтувати їх з ворогів у союзники. Найбільш відповідним для перетворення в пропольську силу їм видавалося середовище Греко-католицької церкви[118].

У 1882 р. Ян Червінський* видав у Кракові брошуру „Політика нервів”, в якій запропонував спосіб порозуміння поляків та українців[119]. На його думку, обопільні політично-правові стосунки мав визначати такий основний принцип: „поділитися порівну, чим маємо і що дати можемо”[120]. Поляки повинні були погодитися на вивчення у школах, крім польської мови, також „руської”, поділити сойм на дві курії з правом окремого голосування в національних справах, перейменувати край у „Польсько-Русинський”, змінивши також його герб. При білому орлі мав бути зображений святий архангел Михаїл в очікуванні погоні. Українці, зі свого боку, мали зректися кириличного алфавіту і прийняти ла-тинський, а також відмовитися від „старого календаря, на користь нового, згідного з науковою істиною, яка не є виключно польською, а є істиною цілого світу”[121]. Запропоновані Я. Червінським засоби примирення поляків та „русинів”, зокрема щодо календаря й абетки, досить різко розкритикували відомі українські діячі Володимир Барвінський та Стефан Качала[122].

Тоді ж ідею календарної реформи активно пропагував дідич Станіслав Поляновський*, який ревно дбав про репутацію захисника селян. Ще у 70-х роках ХІХ ст. він виступав у Галицькому соймі противником східного обряду та юліанського календаря. Це саме на початку наступного десятиліття він обговорював під час аудієнції у цісаря. С. Поляновський підбурював греко-католицьких священиків, щоб ті просили австрійський уряд замінити старий календар новим, періодично надсилав з цього приводу листи до Рима та Відня й агітував місцеве населення. Мовляв, „вся Русь” прагне єдиного календаря, а збереження ст. ст. шкідливе тим, що багато часу відводиться на святкування й тому бракує робочих днів[123].

С. Поляновського у календарній справі підтримав священик Станіслав Стояловський**, котрий оголосив, що такої реформи бажає й папський нунцій у Відні. С. Стояловський надрукував у своїй газеті зразок петиції на ім’я цісаря про урівняння церковних календарів та розповсюджував її по Галичині для збору підписів[124]. Ідею календарної реформи схвалили й інші польські видання. Одне з них – „Gazeta Narodowa” – наголосило, що календарне питання має суто світський характер і н. ст. у Греко-католицькій церкві повинен своїм розпорядженням запровадити уряд[125].

Відкрита календарна агітація викликала бурхливу реакцію галицьких українців. Національні часописи застерігали селян не підписувати жодних петицій[126], одностайно публікували контраргументи проти календарної реформи. Іван Наумович відзначив, що „руський народ”, не вміючи читати, знає порядок релігійних свят напамять і застосовує його для визначення погоди та черговості сільськогосподарських робіт: „Онъ угадываетъ из зимовой погоды лhтнюю, иногда съ удивительною прецизіею; онъ судитъ из погоды въ день Богоявленія о будущем лhтh, о погодh въ жатву; онъ знаеть, что крhпкій морозъ на Срhтеніе приноситъ раннюю весну, дождь поздную; онъ сhетъ розсаду на 40 Мучениковъ*, кукурузу о Благовhщеніи, раннюю гречку на Гликеріи**, середнюю на Царя Константина***, поздную на Онуфрія****”[127]7.

Газета ”Новое Вhче” звернула увагу на погодні умови святкування Великодня обома конфесіями: „А мы не чувствуемъ, щобы нашъ былъ намъ недобрый; мы нимъ целкомъ довольни, и ведля него, що дуже важне, уложени всh книги наши церковни. Если намъ часомъ случается о недhлю или о 5 недhль пôзднhйше обходить пасху, то намъ на тôмь ничого не хибуе. Противно намъ пріятнhйше обходити радостный день свhтлого Воскресенія в теплhйшій уже часъ, якъ въ студень, коли поляки не разъ саньми везутъ пасху святити, и снhгъ ею обкурить, мы тогди пасху, празднуемъ, коли уже и деревина розви-вается и истинное воскресеніе до житья есть уже въ цhлôй природе, отже кривды намъ нема ніякои ôтъ нашого, нhбы гôршого календаря”[128]. Інший русофільський часопис іронічно зауважив, що навіть окремі спроби відміни чи перенесення свят на Покутті досі не мали успіху: ”Не такіи были мудрецы, и паны били нагайками, а таки въ Коломыйщинh, що хочешь роби, не скасуешь святкованье Перенесенія мощей св. Николая, ни св. Іоанна Богослова, ни преполовинія Пятдесятницы (рахманскій великдень). Сами наши священники касовали и не правили службы, а народъ прійшолъ пôдъ церковь, помолился, и таки въ поли не робилъ, и робота таки про то вся зробилася. А вы хочете касовати св. Николая, або Ч. Креста!? та рôвнати Русь съ косцёломъ и съ по-стами и со всhмъ? Богато вамъ еще треба каши переhсти, закhмъ придбаете такихъ русскихъ подписôвъ, а Русь якъ была, такъ буде Русью, хотьбы вы всякû ваши вньоски поухвалювали и намъ понакидали”[129].

Аргуменовану відcіч польським інспіраціям опублікував о. С. Качала. Він підкреслив консерватизм українських селян, вказавши, що вони вперто святкують навіть невизнані австрійськими властями свята (другий день після Хрещення, третій день Зелених свят тощо). Якщо спонукати селян до прийняття нового календаря, то вони відзначатимуть празники за н. ст. і за ст. ст., що принесе краю тільки матеріальні збитки. С. Качала наголосив, що намагання впровадити григоріанський календар ведуть до полонізації „русинів”[130].

Календарна проблема спричинила низку непорозумінь. У лютому 1883 р. селянин Гриць Шийка з Мостів Великих на засіданні польського передвиборчого комітету в Жовкві пристрастно закликав до зрівняння календарів. Якщо польська преса ставила його у приклад[131], то українська – запевняла читачів, що селянин мав на увазі перехід католиків на ст. ст.[132] Інший українець, Жмурка, збирав підписи на підтримку календарної реформи у Калуському повіті, де з 64 087 жителів було лише 1805 віруючих католиків. Він пояснював місцевим робітникам з приводу календарної петиції, що „се письмо друковане прійшло ôть самого митрополита руского, щоби паны вразъ с нами обходили свята, бо ихъ (панôв) и такъ небогато, толишь дурно черезъ нихъ роботы перерываєся у польскû свята”[133]. Селянин із Цішанівського повіту звинуватив греко-католицьке духовенство у бездіяльності в справі просвітництва серед народу: „Сли бы мы, селяне, були просвhченû, то бы-сьмо були всh якъ оденъ мужь выступили противъ Єзуитôвъ, а о накиненю намъ календаря, о змhнh нашихъ святъ п. Поляновському и кс. Стоялковскому (так у тексті. – О. П.) анh бы ся снило було. А такъ що? Мы дотеперь темнû, нhчого не знаємо, тай Поляки зъ нами роблять, щó хотять. А вашь голосъ, отцh духовнû, безъ нашого, вашихъ парохіянъ, безъ голосу народа, нhчого не значить”[134].

Проти будь-яких спроб обрядових реформ єдиним фронтом виступили політичні лідери галицьких українців. 7 березня 1883 р. депутат Державної ради Діонісій Кулачковський подав офіційний запит міністрові віросповідань, чи має намір уряд доступними йому засобами припинити агітацію проти календаря, щоб не обурювати народу?[135] Міністр барон Кондрад у відповідь заявив, що він не отримав належної офіційної інформації й взагалі не має жодного впливу на цю, за його твердженням, суто церковну справу[136]. За ініціативою Ставропігійського інституту 20 березня 1883 р. представницька делегація львівських українців на чолі з радником Василем Ковальським* на аудієнції в єпископа Сильвестра Сембратовича** домагалася таких контрза-ходів щодо календарної пропаганди: 1) звернутися до римо-католицької ординаторії з вимогою заборонити агітацію; 2) просити уряд, щоб не дозволяв цій агітації продовжуватися; 3) видати куренду з роз’ясненням позиції митрополії у цьому питанні[137]. Незабаром, 2 квітня того ж року, С. Сембратович оголосив віруючим, що поширювані відомості про прагнення Апостольського престолу та митрополії скасувати ст. ст. у Греко-католицькій церкві є вигадані та безпідставні. Єпископ закликав духовенство не підписувати друкованих і рукописних петицій на ім’я монарха з проханням запровадити григоріанський календар[138]. Однак звернення С. Сембратовича до латинського єпископа-суфрагана Северина Моравського з вимогою заборонити С. Стояловському агітувати за календарну реформу виявилося безрезультатним. Римо-католицький владика відповів, що ця полеміка має „газетярський” характер, тому ординаріат тут вдіяти нічого не може[139]. Календарне питання ще якийсь час залишалося в епіцентрі галицького життя[140], а імена С. Стояловського та С. Поляновського стали об’єктом дошкульної критики та глузувань в українському середовищі[141].

Невдовзі галицьких українців занепокоїла звістка про те, що перемишльський римо-католицький єпископ Лукаш Солецький подав до Крайового виділу пропозицію усунути з греко-католицького місяцеслова свята, яких немає у латинників. На запитання співробітника „Нового Пролому”, чи відомо про цей факт у Римі, прокуратор греко-католицьких єпархій Галичини при Апостольському престолові отець Мартин Пакіж офіційно запевнив українців, що жодні сторонні інсинуації не можуть зумовити ні скасування „руських” свят, ні зміну календаря, якщо цього не забажають „русини” разом зі своїм духовенством та всіма архієреями[142].

Русофільсько орієнтована інтелігенція і надалі всіляко пропагувала переваги юліанського календаря. Зокрема пропонувався спрощений спосіб підрахунку часу святкування Великодня[143]. Редактор річника Ставропігійського інституту Михайло Клемертович уважав, що причиною появи проектів календарної реформи є недотримання „русинами” ст. ст. у приватному та громадському житті[144]. Відтак наголошував: „Должностію отже нашою есть: стояти крhпко, неотклонно и непоколебимо не только в чисто-церковной, но и въ приватной и публичной жизни нашей, во всякой случайности и при всякихъ надобностяхъ, при нашем іюліянскомъ календарh, упротребляя его въ приватныхъ и публичныхъ письмахъ нашихъ, въ нашихъ обществахъ, институціяхъ, счетахъ, документахъ, прошеніяхъ, свидhтельствахъ и пр. и пр. Точности ради слhдуетъ добавляти, при датh нашего календаря, въ скобкахъ также дату календаря григоріянского. Того должны мы, русскіи Галичане, держатись твердо всегда и всюда; тогда стануть и противники нашего календаря его респектовати, ибо увидять, що премногіи тысячи пишущихъ русскихъ людей его всегда употребляютъ и нимъ дорожатъ. Еслижъ мы принуждены дати на якомъ письмh первое мhсто новому календарю, то при относительной датh додати нужно въ скобкахъ: „нового стиля””[145]. Зазначимо, що в українській періодиці Галичини датування за ст. ст. поряд з н. ст. зберігалося включно до 1918 р.

За календарною полемікою у Галичині уважно слідкували в підросійській Україні. 1888 року Микола Сумцов* стверджував, що австрійський уряд опосередковано підтримує агітацію католиків-поляків, спрямовану проти юліанського стилю[146]. Діаметрально протилежним було ставлення до календарного питання політичного емігранта Михайла Драгоманова, який, між іншим, пропагував ідею запровадження в Україні протестантизму[147]. М. Драгоманов гостро критикував аргументи С. Качали та М. Сумцова щодо консерватизму українських селян: „Не треба, значить, чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед усякого рода деспотами, до котрих наш народ теж привик!… […] Ми думаємо, що чим скоріше б змінено було старий на новий тим ліпше, бо на що-ж держатись того, що явно противно природі? Тілько ж коли тепер ся зміна могла б образити народ (хоч се ще не так певне), то до неї треба йти постепенно. Але головне діло в умисловім боці справи – в консерватизмі, що звязаний зі справою календаря. Консерватизм се така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про календар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, що б люде т. зв. „інтелігентні” при всякій нагоді поясняли простим людям ріжницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали простих людей дивитись на сю справу без усякого фетішизму. Думка людська – річ органічна: одним фетішом стане менше в одній справі, то стане йіх менше й у других і поступ народа стане лекший”[148].

 

Календарне питання у контексті модернізаційних процесів

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. проблема церковного календаря у Галичині розглядалася в контексті економічних, соціальних та культурних трансформацій, яких зазнавала тогочасна українська спільнота у процесі модернізації. У другій половині ХІХ ст. відбулися певні зміни в соціальній структурі населення краю. Українці все більше опановували міста та містечка, творячи там ширші верстви робітників, урядників та слуг. У міському середовищі, де домінували римо-католики, святкування за ст. ст. завдавало українцям незручностей матеріального та морального плану.

Календарний дуалізм у Галичині знову ж таки називали одним з чинників економічного занепаду краю. Керівництво галицького Агрономічного товариства, відпрацьовуючи можливі заходи для покращення ситуації у сільському господарстві, поставило на порядок денний загальних зборів у березні 1888 р. питання про доцільність перенесення більшості святкових днів обох обрядів на неділю. Така позиція громадської інституції була негативно сприйнята кліром Римо-католицької та Греко-католицької церкви[149].

Однак, як не парадоксально, першими у тогочасному українському середовищі більш серйозно про це заговорили саме представники греко-католицького духовенства. В 1900 р. отець Михайло Малиняк* розпочав анкетування з календарного питання серед душпастирів Перемишльської єпархії[150]. У 1907 р. він друком опротестував ухвалу „Народного Дому” щодо непотрібності календарної реформи. Вимоги, щоб поляки в Галичині святкували разом з українцями за юліанським календарем, та, щоб цей календар був у вжитку властей, М. Малиняк охарактеризував як утопічні: „Ни паны, ни правительство, ни войсковыи части; ни о 16% численнhйшое болшиньство нашихъ соотечественни-ковъ, держащихъ ся крhпко сверхъ 300 лhтъ нового стіля, ни заводы індустрі-альныи, ни поза галицкій міръ съ всею сложною современною дhятельностію – никогда не примhнятся къ намъ; напиши пропало; історія неповторяется; исправленный почти всемірный григоріанскій календарь есть vis major**, съ которою и пускай ”сплошному 3 міліонному твердому непоступному русскому населенію” въ яснымъ інтересh самосохраненія числитися необходимо потреба. Не ”придумующіи” указанную естествомъ, церквою, цівілізацію реформу календаря, а противящіеся отъявленной истиннh лютые враги наши”[151]. М. Малиняк також зауважив: „Перемhна календаря юліаньского на григоріанский не то опасна для нашей народной и церковной жизни, а напротивъ вельми привременна очень полезна, пекущо потребна”[152].

На актуальність календарної реформи вказувалося й у монографії о. Йосифа Мільницького (1903), у котрій, крім ґрунтовних математичних обчислень для визначення часу святкування Великодня за юліанським календарем, був окремий розділ „Спосôбъ реформы календаря нашого”[153]. Розглянувши проект календаря, який запропонував Йоган-Гайнріх Медлєр*, автор зазначив, що „реформа Медлера не стоить за трудъ съ нею полученый, а реформа григоріяньская поручаеся не тôлько пôдъ взглядомъ згôдного датованя святъ, але и длятого, що есть то дорога ôтъ многихъ лhт утерта, угладжена и освhтлена и не выключае на будуче время поправокъ и полhпшень”[154]. На підставі підрахунків чергувань сонячних і місячних циклів у юліанському календарі Й. Мільницький дійшов висновку: „Такъ доказалисмо, що календарь греко-рускій безъ нарушеня обряду и головныхъ засадъ своихъ може бути поправленъ, щобысмо по звычаю ôтъ отцhвъ, переказаному въ тû саміи дни съ западною церквію, головніи таинства вhры едынымъ серцемъ и едыными устами прославляли”[155].

Про потребу календарної реформи, з огляду на зростання кількості українців серед жителів міст, йшлося у листах священиків, що їх опублікував церковний часопис[156]. Дотримання греко-католиками юліанського календаря, на думку авторів, було серед причин переходу українців на латинський обряд[157].

Про ставлення широких верств українського населення Галичини до ідеї календарної реформи наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. важко судити однозначно. У 1900 р. русофільський часопис зафіксував, що проти її проведення енергійно протестували професори, вчителі, студенти та учні обох віросповідань „всhхъ безъ розличія учебныхъ заведеній въ восточной Галичинh, гдh учащіи и учащіися свободны отъ наукъ во всh праздники обохъ обрядовъ. Къ тhмъ христіянскимъ старымъ и молодымъ, великимъ и малымъ протестантамъ присоединяются всh учащіися евреи и еврейки, посhщающіи розличныи учебныи заведенія разомъ съ христіанами или христіанками. Такого единодушного протеста, якъ обговариваемый календарскій, не встрhтите на цhломъ земномъ шарh между цивилизованными народами. „Нехай будетъ якъ бывало”*, – говорятъ всh интересованныи, мы того не хочемъ, мы съ тhмъ не соглашаемся, мы того не пріймаемъ и противъ такого новаторства рhшительно протестуемъ!”[158]. Про настрої іншого характеру дізнаємося з листа, якого 16 березня 1900 р. надіслав о. М. Малинякові душпастир с. Яблониця на Лемківщині: „У насъ здаемися, что народъ уже подготовленый на столько, что безъ ниякого роптанія принялбы новый календаръ съ охотою съ изятіемъ хиба не многихъ, которыхъ въ счетъ брати не можъ, и то навhрно случилобися тамъ, гдhбы знаходилися крикуны на языцh, але дhломъ маленькіи. О сколько я розгово-ривавъ съ своими прихожанами, то мои stante pede** не были бы отъ отъ то-го. – Alea jacta est***, – каже лат. пословиця, нуждно теперъ всhми силами стремити къ тому, дабы сіе такъ многозначущое дhло соедінения календарей не застоялося, але съ кождымъ днемъ возрастало, и в конци прійшло до счас-ливого изхода”[159].

Доцільність календарної реформи для Греко-католицької церкви обговорювалася і на Першому українському просвітно-економічному конгресі, що відбувся у Львові 1-2 лютого 1909 р. Стефан Томашівський, який представляв Головний виділ товариства „Просвіта”, запропонував включити до порядку денного просвітньо-організаційної секції питання про календарну реформу у церковному житті[160]. Наприкінці нарад секція затвердила резолюцію такого змісту: ”Поручаєть ся Головному Видїлови Тов. ”Просьвіта”, щоби в порозуміню з нашими духовними властями, просьвітно-науковими й економічними інституциями, скликав анкету для обговореня справи переміни юлїянського калєндаря на григориянський”[161]. Як згадував пізніше С. Томашівський, митрополит Андрей Шептицький (учасник конгресу) з приводу ухваленої резолюції заявив, що він „не завагає ся анї хвилї запровадити григоріянський калєндар, коли се світські сфери уважатимуть бажаним”[162].

С. Томашівський й далі наполегливо пропагував ідею календарної реформи у своїх друкованих працях та публічних виступах. Зокрема, на початку 1914 р. на Краєвому шкільному з’їзді, котрий розглядав проблеми національного при-ватного шкільництва, він оприлюднив побажання, щоб Новий 1915 рік українці Галичини святкували 1 січня н. ст., а не 14-го[163].

Голос на підтримку зміни церковного календаря в церковному житті українців пролунав перед Першою світовою війною й з-за океану. У Канаді, Бразилії та Аргентині українські емігранти працювали переважно в сільському господарстві, де не було серйозних перешкод у виборі часу святкувань. Натомість переселенці до Сполучених Штатів трудилися здебільшого у промисловості й були змушені підпорядковуватись робочому графіку підприємств. „Хто знає тутешні відносини, – читаємо в емігрантському часописі за 1909 р., – той знає, скільки то наші робітники мусїли, а єще і тепер мусять переносити насьмішок, наруг і погорди по причинї сьвяткованя сьвят після старого калєндаря, якого тут нїхто не знає і не розуміє. Більшість наших робітників в найбільші наші празники і сьвята мусить іти до роботи місто в сей день піти там, де всї їх братя йдуть – до церкви. А скільки то нужди і горя між нашими людьми зменчило-б ся з заведенєм в церкві нового калєндаря? Коли-б хто тільки задав собі труду і почислив, кілько то наших еміґрантів потратило свою роботу лишень через се, що в свої сьвята пішли за своїми духовими потребами до церкви, місто до роботи, сей побачив-би, якою він є для нас недогодою і шкодою”[164].

Питання календаря і системи відліку часу набули особливої вагомості у період Першої світової війни. Необхідність надзвичайної мобілізації продуктивних сил спонукала країни-учасниці війни до модернізації економіки та соціальних відносин. У цьому контексті окремих змін зазнала система вимірю-вання часу. У квітні 1916 р. з економічних міркувань, для ефективнішого використання світлового дня, Франція запровадила літній час. Те саме здійснили й інші країни[165]. Австрійський уряд розпорядився ввести літній час на території монархії, а також на окупованих територіях Росії та Балкан 21 квітня 1916 р. Зі свого боку, єпархіальні власті Греко-католицької церкви наказали кліру оголосити про це нововведення віруючим та запровадити його в повсякденний ужиток[166].

У роки війни ряд європейських країн, що досі послуговувались у державному житті юліанським календарем, перейшли на н. ст. Зокрема, 1916 р. було введено григоріанський календар у Болгарії – після 31 березня настало вже 14 квітня[167]. Так само вчинили у Сербії. Туреччина запровадила григоріанський („сонячний”) календар замість колишнього „місячного”[168].

Для Австро-Угорської імперії календарне питання у роки війни було актуальне з різних причин. По-перше, у багатонаціональній армії календарний дуалізм ускладнював задоволення релігійних потреб вояків різних конфесій. По-друге, дотримання греко-католиками ст. ст., який тоді використовував у державному і церковному житті основний ворог Австрійської монархії – Росія, сприймалося в контексті політичної орієнтації галицьких та закарпатських українців. Перехід греко-католиків на григоріанський календар міг би стати виразною демонстрацією їхньої відданості монархії у скрутний для неї час.

1915 року австрійський уряд звернувся до Загальної Української Ради (ЗУР) аби з’ясувати її ставлення до можливості впровадження н. ст. у Галицькій митрополії. Головна політична інституція галицьких українців відповіла, що вважає цю проблему передусім церковною, тому її слід вирішувати лише після повернення митрополита з російського заслання*, а також за відповідною постановою синоду, яка може бути винесена після розтлумачення населенню похибки ст. ст.[169] 

За наполяганням угорської влади, 1916 р. григоріанський календар прийня-ли до церковного вжитку українці Закарпаття (греко-католицькі дієцезії Мукачева, Пряшева і Гайду Дороґ). Упроваджуючи н. ст., уряд наказав священикам стежити, щоб у свята за новим календарем ніхто не працював. Одночасно у навчальний процес народних шкіл двох перших єпархій було введено латинську абетку замість кирилиці (рішення угорського Міністерства освіти від 1 вересня 1916 р.)[170]. Цісар оцінив здійснені реформи як вияв лояльності та патріотизму. Згідно з повідомленням газети ”Діло”, він надіслав угорському кардиналу-примасу листа „з признанєм”, а єпископам Антонові Паппу** (Мукачів), Стефанові Новаку*** (Пряшів) та Стефанові Мікльошому**** (Гайду Дороґ) „висловив найвисше признанє ізза успішної дїяльности в назва-них дієцезіях”[171].

 

Григоріанський календар у

Станиславівській єпархії 1916-1918 рр.

1916 року н. ст. був упроваджений у Станиславівській дієцезії. Ця календарна реформа здійснювалася на тлі серйозних соціальних та суспільно-політичних потрясінь, яких зазнала українська спільнота Східної Галичини у часи Першої світової війни.

Від самого початку війни український політичний провід Галичини та Буковини відкрито підтримав Австро-Угорщину. Та очевидний вияв лояльності не був гідно оцінений імперською владою. Відступаючи перед російськими військами, що ввійшли до Галичини, австро-угорське командування звинуватило у своїх військових невдачах українців – ті, мовляв, москвофіли й зрадили монархію. Австрійська влада розпочала переслідування українців, запідозрених у русофільстві. Краєва адміністрація, більшість якої становили поляки, скористалася нагодою для розправи зі своїми політичними противниками. Місцеві урядовці подавали австрійській військовій владі списки українських діячів як русофілів. Почалися масові репресії українців, без огляду на їхню партійну належність[172].

Український рух постраждав і під час російської окупації. Російська влада закрила українські культурно-просвітницькі установи, інтернувала багатьох національних лідерів. Проте царські війська, на відміну від австро-угорського командування, намагались налагодити добрі стосунки з сільським населенням. Солдати й офіцери російської армії, частина з яких мали українське походження, заприязнилися з галицькими селянами[173]. Як наслідок, в окремих місцевостях краю відроджувалися русофільські симпатії[174]. Політичні лідери галицьких українців перебули російську окупацію у Відні. Вони зосередили свої зусилля на домаганнях від австрійського уряду поділу краю за етнографічним принципом. Вищі урядовці та двірцеві кола включно до весни 1916 р. запевняли українців у своїй підтримці[175].

У воєнні роки зазнала втрат і Греко-католицька церква. Окупаційна влада вивезла до Росії, як заручників, поряд з А. Шептицьким, ще 58 осіб духовного стану[176]. 28 квітня 1915 р. помер перемишльський єпископ Костянтин Чехович[177]. До осені 1917 р. станиславівський єпископ Григорій Хомишин[178] був єдиним присутнім у митрополії владикою[179]. Попри свою репутацію прихильника суворого дотримання канону в обрядових справах[180], саме він здійснив календарну реформу у Станиславівській єпархії. Генезу цієї акції частково прояснюють публіковані далі документи – звернення повітового комітету ЗУР до централі цієї організації у Відні, а також фрагмент протоколу зборів діячів українських політичних партій (додатки № 1 і 2).

Про намір впровадити н. ст. у підпорядкованій йому дієцезії єпископ оголосив у вузькому колі станиславівської консисторії наприкінці 1915 р. Це було доведено до відома львівської та перемишльської консисторій[181]. Митрополича консисторія у відповідь підкреслила, що це питання не можна розглядати до повернення А. Шептицького та скликання синоду[182]. Г. Хомишин представляв духовенству й віруючим ідею календарної реформи як власну ініціативу. Хоча О. Барвінський пізніше у своїх спогадах стверджував, що єпископ здійснив її „з понуки генерала-намісника Колярда”[183].

З 24 грудня 1915 р. календарна проблема регулярно обговорювалася на засіданнях станиславівської консисторії. Через обов’язок членів капітули не роз-голошувати рішення нарад, про це своєчасно не дізнався ширший загал українських діячів Станиславівщини. Ідею реформи підтримали ряд втаємничених осіб з-поміж місцевого духовенства й світської інтелігенції. Місцеві політичні кола ознайомилися з намірами владики на засіданні повітового комітету ЗУР 26 лютого 1916 р. Комітет одностайно вирішив повідомити владику про негативні наслідки, котрі загрожували українцям у разі здійснення календарної реформи. Наступного дня делегація осередку ЗУР (адвокат Лев Бачинський, нотар Лев Гузар, залізничний урядник Іван Мирон та директор гімназії Микола Сабат) вручила єпископові офіційного листа з вимогою відкласти реформу. Головні мотиви їхнього протесту були викладені у листі до централі ЗУР: здійснення календарної реформи є невчасне з тих міркувань, що відмінність у церковному календарі – один із аргументів на користь поділу Галичини; ця справа входить до компетенції провінційного синоду, а не єпископа; проведення реформи тільки в одній з трьох єпархій могло б викликати хаос, тим паче, що територіальний поділ митрополії не збігався з адміністративною судовою структурою; календарна реформа може стати на заваді поширенню уніатства на Схід[184].

Г. Хомишин заявив делегатам, що питання докладно обміркував і не бачить у ньому жодної небезпеки для українства. За словами єпископа, він інформував про свої наміри урядові, з представником якого, намісником Галичини, мав окрему розмову. Однак пообіцяв ще подумати й дати остаточну відповідь.

Урешті-решт Г. Хомишин все ж не змінив свого рішення, й послання вийшло друком[185]. У першій частині цього документа єпископ вказав, що у важкі роки війни віруючим греко-католикам потрібно прагнути до тіснішого зв’язку з Католицькою церквою[186]. Далі, відзначивши особливу відданість галицьких українців австрійському цісарю, підкреслив необхідність гідного вшанування вищої духовної влади – папи римського[187], й гостро полемізував з догматами православної віри[188]. Звинувативши східну Церкву у „шизмі” (схизмі), єпископ зауважив, що термін „православний” тепер утратив своє первісне значення і вживається тільки як ознака віруючого східної християнської Церкви. На думку Г. Хомишина, у такому формулюванні його було недоцільно використовувати у богослуженнях[189].

Основна ж частина послання присвячена потребі зміни церковного календаря. З приводу цього єпископ наголосив, що для греко-католиків неприпусти-мо святкувати празник Св. Духа одночасно з тією Церквою, яка не визнає догми про Святу Трійцю або свято Непорочного Зачаття Діви Марії, разом з тими, хто не визнає цього факту[190]. Владика звернув увагу й на соціальний аспект календарного питання[191]. Окремо йшлося про легітимність календарної реформи. За його словами, 14 лютого 1916 р. станиславівська капітула одностайно підтримала ідею реформи[192]. Щодо необхідності затвердження цього питання на синоді, то, на переконання Г. Хомишина, скликання такого форуму вимагало б великої підготовчої роботи, а його очікування означало би занедбання справи реформи[193].

Конкретні заходи для впровадження у церковну практику основних положень послання були викладені у спеціальному розпорядженні станиславівського єпископа від 15 лютого 1916 р. (ч. 25 / орд)[194]. У ньому, зокрема, говорилося:

1) У всіх молитвах за пануючого монарха та світську владу, а також у відповідних місцях текстів богослужень потрібно замінити слово „цар” словом „імператор”. В „Ектенії* мирній”, у вступі святої Літургії, а також у всіх богослуженнях, де ця „Ектенія” присутня, а також у всіх молитвах, тропарах та кондаках богослужень належало згадувати папу римського.

2) Необхідно також усунути з церковної відправи святкування пам’яті Сьомого Вселенського собору (в неділю після 11 жовтня) та перших шести Вселенських соборів (у неділю після 16 липня).

3) Слова „православний” (ортодокс) та „православіє” (ортодоксія) всюди, де вони присутні в богослужебних текстах, треба замінити словами: „правовірний” та „правовіріє”[195].

Про здійснення календарної реформи мова велася у пунктах 4-7 розпорядження. Тут було вказано, що григоріанський календар упроваджується 25 березня 1916 р. У цей день єпископ наказував відзначати празник Благовіщення Пречистої Діви Марії, який за юліанським календарем випадало святкувати 7 квітня. Таким чином, у календарному літургійному циклі Греко-католицької церкви 1916 р. ліквідовувалась різниця у 13 днів між н. ст. та ст. ст. Повсякденні свята, які припадали у пропущені дні, того року єпископ своїм рішенням відмінив. Після свята Благовіщення (25 березня) мали б слідувати такі повсякденні свята: Собор св. архистратига Гавриїла (26 березня), Св. Матрони (27 березня) і т. д. Церковний порядок великопістних тижнів, субот та неділь, проте, залишався без змін, тому що Великодні свята у 1916 р. у східному обряді збігалися зі святами Римо-католицької церкви[196].

Г. Хомишин увів також окремі зміни в літургійному циклі, що виходили поза рамки арифметичного зрівняння календарних стилів. Зокрема, празник Св. Михаїла, для узгодження з католицькою традицією, належало святкувати 29 вересня. На 1 листопада був перенесений празник Cв. великомученика Дмитрія[197]. 12 листопада єпископ велів урочисто відзначати день Св. великомученика Йосафата**, а також відмінив практику перенесення на неділю святкування Найсвятійшої Євхаристії[198]. Не на 13 днів (згідно з різницею календарних стилів), а на 14 було перенесено празник Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, – його, починаючи з 1916 р., віруючі Станиславівської дієцезії повинні були відзначати 8 грудня[199]. Щодо рухомих свят Греко-католицької церкви (Великдень, Вознесіння, Зішестя Св. Духа (Зелені свята) і т. д.), то їхнє збігання 1916 р. з римо-католицькими святами за н. ст. мало зберегтися й у наступні роки[200].

Наприкінці розпорядження Г. Хомишин підкреслив, що після впровадження у річний церковний цикл григоріанського календаря обряд та богослуження не змінюються[201]. Одночасно з єпископським посланням серед вірних Станиславівської дієцезії було розповсюджено церковний календар плакатного формату, в якому всі свята греко-католиків були впорядковані відповідно до н. ст.[202]

Оцінка нововведень Г. Хомишина національним проводом. Здійснена в Станиславівській єпархії календарна реформа була надзвичайно резонансною у політичних та культурних осередках галицьких українців. Правда, майже мі-сяць після публікації послання Г. Хомишина національні інституції та преса утримувались від публічної оцінки його новацій. Як побачимо далі, українські лідери намагались передовсім дізнатися про ставлення до цього питання офіційних кіл Австро-Угорської монархії. В умовах неясних політичних перспектив щодо поділу Галичини національний провід побоювався відкрито конфліктувати з Віднем. Якби виявилося, що ініціатором реформи був австрійський уряд, такий конфлікт став би неминучий. Та вже на початку квітня 1916 р. широкого розголосу набули відомості про негативне ставлення до заходів Г. Хомишина провідних українських інституцій краю. За повідомленням часопису „Нива”, проти реформи – „під сю пору і таким способом” – виступили всі українські політичні репрезентації, преса й Ставропігія[203].

6 квітня 1916 р. календарну проблему обговорили на спільній нараді Народний комітет Української національно-демократичної партії (далі – УНДП), провідні діячі української громади Львова, перебуваючі у місті парламентарні посли, а також представники від соціал-демократичної та радикальної партій. Лідер УНДП Кость Левицький заявив, що на підставі його консультацій з головою уряду Карлом Штірком, міністром освіти Максом Гусареком, з головнокомандуючим австро-угорської армії ерцгерцогом Фрідріхом та з рядом військових чинів, він дійшов висновку, що ні уряд, ні військове керівництво не були наперед повідомлені про заплановану календарну реформу й уважали її впровадження у Станиславівській єпархії „не на часі”[204]. Такої ж думки, на ствердження К. Левицького, дотримувалися віденський кардинал д-р Піфль і угорський примас кардинал д-р Іван Чернох[205]. Порівняльний аналіз публікованих документів (див. додатки 1, 2) свідчить, що на засіданні К. Левицький повторив аргументи, викладені в листі станиславівського осередку ЗУР.

Рада Ставропігійського інституту у Львові на своєму засіданні одностайно прийняла рішення виступити проти зміни церковного календаря та скликати у цій справі загальні збори[206]. Незважаючи на перешкоди місцевої влади у проведенні такого зібрання[207], загальні збори Ставропігії також негативно оцінили календарну реформу[208]. Інша авторитетна українська інституція Галичини, Товариство св. Апостола Павла після довгих нарад ухвалило вислати, за посередництвом митрополичої консисторії, меморіал до нунціатури у Відні й до австрійського уряду. Цей документ перелічив цілу низку папських булл, які під загрозою анафеми забороняли зміни в греко-католицькому обряді, визнаючи це право тільки за провінційним синодом, акцентував на невідповідному часі для такої зміни, засвідчив невдоволення календарною реформою загалу українців, поставив питання про пошанування прав відсутнього митрополита А. Шептицького, котрому обидва перемишльський та станиславівський владики підлягали як єпископи-суфрагани[209].

Календарні нововведення у Станиславівській єпархії викликали чимало дотичних публікацій. Так, наприклад, Олександр Коренець у своїй брошурі, розглянувши конституції, енцикліки та синодальні тексти Римо-католицької церкви, доводив, що Апостольська столиця не мала наміру змінювати чи скасовувати давні українські обряди й церковні постанови, їй ішлося тільки про існування догматичної унії[210]. Не підтримав реформу й авторитетний церковний діяч, член УНДП Олександр Стефанович[211].

Прикметним було те, що ніхто не дискутував з приводу відповідності григоріанського календаря астрономічному часові чи правомірності його функціонування в релігійному житті Греко-католицької церкви. Більшість опонентів говорили про невдалий час для реформи, нелегітимний спосіб її здійснення та про необхідність серйозної підготовчої роботи. Зокрема, Ф. Федорців на шпальтах молодіжного часопису зауважив: „Щоб релїгійні упередження в масї українського народа ослабити, до того належало би ужити авторітету церкви, яким єдино може бути тільки провінціональний синод у звязи з Римом. До ослаблення національних упереджень може причинити ся тільки українська преса”[212].

З чільних українських діячів на захист календарної реформи відкрито виступив лише С. Томашівський[213]. На сторінках „Діла” він, з-поміж іншого, стверджував: „В дїйсности широкі маси вже давно інстинктовно відчували тягар свойого історичного калєндаря, як упослїдженє церковне, національне, соціяльне й економічне; тому нема найменшого страху, щоб сї маси, особливо в околицях не чисто греко католицьких, самі зривали ся до опозиції. Вони се можуть зробити, одначе лише тодї, коли інтелїґентні демаґоґи, для яких святочний день здебільшого справа зовсїм байдужна, візьмуть ся енерґічно за дїло … Одначе і в сїм разї одна дві популярні, добре написані брошури, в короткім часї допоможуть здоровому розумови до перемоги над слїпою пристрастю. Консерватизм на пунктї калєндаря істнує у нас, одначе не в масах працюючого люду, а серед „поступової” і „вільнодумної” інтелїґенції”[214]. На думку С. Томашівського, юліанський календар був однією з основних причин того, що прибулі на українські етнічні землі Галичини чужинці не асимілювалися в українську спільноту[215].

Позицію С. Томашівського, як діяча УНДП, різко критикувало керівництво цієї партії. Народний комітет на зборах 20 травня 1916 р. оголосив, що ставлення С. Томашівського до календарної реформи, як і мотиви, наведені в його публікаціях, „противорічать становищу, які в калєндарськім питаню заняли всї наші властиві громадянські чинники і є випливом тільки його особистих поглядів”[216]. На цьому ж засіданні редактор „Діла” Василь Панейко прилюдно визнав, що зробив тактичну помилку, надрукувавши статтю С. Томашівського. Журналіст запевнив присутніх у тому, що більше не подаватиме на сторінках газети матеріалів з позитивною оцінкою календарної реформи[217].

У відповідь на закиди опонентів станиславівський єпископ опублікував нове послання, адресоване вже не до загалу вірних, а до духовенства й інтелігенції[218]. У посланні Г. Хомишин заперечив тезу про консерватизм українських селян і їхню прив’язаність до існуючого порядку свят: „Шкода, що єще не піднесено в тім замітї, що треба числити ся також з всякими забобонами, які злучені суть з обходженєм сьвят в декотрих околицях, а головно на Гуцульщинї. Калєндар, отже, господарский наших селян, сьвята ярмаркові, а навіть всякі звичаї забобонні мають мати більшу вагу, чим справа віри і релїґії?!”[219]. Єпископ також поставив запитання – чи мав би місце подібний опір впровадженню календаря, якби його прийняла Росія?[220] У новому посланні виявляємо й певні сумніви автора реформи в успішному її здійсненні: „Навіть єслиби не було на тепер успіхів (у справі впровадження н. ст. – О. П.), або єслиби деякі відпали і то не тілько поодинокі особи, але і парохії, чого, однак, не припускаю, то і тогди не лякаймо ся. Не на великім числї і масї спочиває царство Боже, але на інтензивній силї духа. Се лиш покаже нам, кілько у нас є правдивих вірних”[221].

Центральна австрійська влада ухилялася від формулювання своєї позиції щодо нововведень станиславівського владики. Відомо лише, що галицький намісник Герман Колард у приватному листі до Г. Хомишина поінформував, що зініційовану єпископом реформу прихильно сприйняли у Відні. Австрійські міністерські кола висловлювали побажання, щоб подібних заходів ужили також Львівська архієпархія та Перемишльська єпархія[222].

Краєва влада у цьому питанні діяла більш рішуче. Галицьке намісництво своїм рескриптом від 6 березня 1916 р. наказало громадам, які належать до Станиславівської дієцезії, святкувати „руські” свята за григоріанським кален-дарем, згідно з пастирським листом Г. Хомишина[223]. Косівська Окружна шкільна рада розіслала по школах повіту підписаний повітовим старостою обіжник, котрий зобов’язував вчительство впливати на населення, аби воно відмовилося від „перестарілих і непотрібних упереджень”[224], а керівництво шкіл – дотримуватися свят за н. ст. Незабаром відповідне послання розіслала й Краєва шкільна рада[225]. Дирекція поліції у Львові 14 березня 1916 р. прий-няла рішення заборонити проведення загальних зборів Ставропігійського інституту, заплановані на 16 березня[226]. На позитивне ставлення краєвої влади до нововедень єпископа Г. Хомишина вказує й те, що цензура викидала з української преси будь-яку гостру критику календарної реформи[227].

Схвально оцінила дії Г. Хомишина польська спільнота. За версією газети „Wiek Nowy”, головною метою календарної реформи було поборювання „москвофільства й схильності до схизми”, котре поширилось серед українців Східної Галичини у період російської інвазії[228]. Професор Станіслав Смолька позитивно відгукнувся про діяльність станиславівського єпископа в монографії, присвяченій українському питанню в Галичині[229].

Як сприйняли календарну реформу віруючі Станиславівської єпархії? Г. Хомишин писав, що населення прихильно поставилося до нововведень: „В цїлій дієцезиї зістав впроваджений новий калєндар зовсїм спокійно. З многих місцевостий доходять до мене справозданя, що вірні охотно примінились до нового порядку сьвят, а навіть присилають менї подяку, а головно з Буковини, де як самі вірні кажуть, давно вже треба було сю реформу перепровадити”[230]. Ярослав Олесницький згодом пригадував, що в одному з найбільших й найсвідоміших українських сіл Бучаччини – Переволоці, де парохом у той час був його батько, селяни радо прийняли зміну календаря і навіть одне Різдво святкували за н. ст.[231] Загалом, у тогочасній пресі не знаходимо відомостей про масовий опір календарній реформі зі сторони селян. Зрозуміло, якби такі випадки були, їх не оминули б увагою відверто налаштовані проти реформи українські часописи. Кореспондент російської газети, описуючи тогочасну ситуацію в Станиславові, був змушений визнати: „Уведений у 1916 р. австрійським єпископом календар нового стилю продовжує існувати. Свято св. Йосафата, проклятого в Росії, яке ввів австро-український єпископ у тому ж році, пройшло дуже урочисто. Видно, Австрія не пошкодувала ні грошей, ні часу для того, щоб підготувати народні маси гідно зустріти росіян. Іншим й мені самому неоднора-зово доводилось чути, як селянки стверджували, що новий календар встановив св. папа римський, для того, щоб ми були заодно з поляками”[232].

24 травня 1916 р. Станиславівський ординаріат, підтвердивши, що віруючі деяких парафій вимагали відправи Служби Божої на свята за ст. ст., усе ж заборонив духовенству відправляти у ці дні урочисті богослуження. Священикам дозволялося відчитати (але не співати) св. Літургію між 6-ю та 7-ю годинами ранку, після чого церква мала бути замкнена протягом цілого дня[233].

Ставлення місцевого духовенства до нового церковного календаря. 11 квітня 1916 р. Г. Хомишин заявив у спеціальному розпорядженні, що він на-віть не допускає думки про непослух підпорядкованого йому духовенства у здійсненні календарної реформи. На переконання владики, негативне ставлення парафіян до нового порядку свят могло свідчити лише про недбалість їхнього душпастиря. Єпископ застеріг, що такий священнослужитель неодмінно буде притягнений до суворої відповідальності – аж до позбавлення душпастирської посади. Це ж стосувалося й катехитів[234].

Очевидно, що відкрито виступити проти єдиного на той час діючого єпископа в Галичині мало хто наважувався. На існування пасивної опозиції календарній реформі вказує публікація наступного послання Г. Хомишина від 21 квітня 1916 р. У цьому документі, де йшлося про канонічне підпорядкування та вірність священиків своєму єпископові, зокрема, сказано: „В деяких парохіях вірні відмовляють в послуху своїм парохам виконуючим розпоряженя свого Епископа лишень з тої простої причини, що сусїдні парохи зовсїм не оголошують сих розпоряжень Епископа, або до них не примінюють ся”[235]. У травні 1916 р. єпископ доручив керівництву деканатів розповсюдити послання „О послусі канонічнім” серед усіх підпорядкованих їм священиків і катехитів. Від духовенства вимагалося беззастережне канонічне послушання, а також виконання усіх розпоряджень, виданих разом зі зверненням „О післанництві україньского народа в католицкій Церкві”, як було підкреслено: „без огляду на „психічний” настрій деяких „вірних””[236].

Несприйняття календарної реформи дещо послаблювалося тим, що у 1915-1916 рр. святкування Великодня у католиків та Церквах східного обряду збігалися. Певною ж перепоною для функціонування н. ст. у греко-католицьких парафіях Станиславівщини були повторні російські окупації цього терену: 4 липня 1916 р. російські війська під командуванням генерала Олексія Брусилова розпочали наступ, який тривав до 13 серпня; 1 липня 1917 р. російській армії знову ненадовго вдалося підійти аж до району Калуша[237].

Календарна справа 1916 р. зумовила появу низки чуток. Одна з них стосу-валася можливого очолення Г. Хомишиним Перемишльського єпископства[238]. Інша мала такий зміст: „Обі другі дієцезії чекають на поворот митрополита, котрий, правдоподібно, скличе в тій справі собор”[239].

Подальша доля функціонування н. ст. у Станиславівській дієцезії чи у цілій Галицькій митрополії залежала від ставлення до календарної реформи А. Шептицького, який 10 вересня 1917 р. повернувся до Львова зі заслання. Митрополит, за спогадами його сестри, обговорював це питання ще до Першої світової війни, коли поширювались чутки про можливу заміну юліанського календаря григоріанським Російською православною церквою. А. Шептицький тоді наголосив, що для зміни календаря Греко-католицькою церквою конче необхідною є згода Апостольської столиці[240]. Беручи до уваги вже наведені слова митрополита на Просвітньо-економічному конгресі 1909 р., можна стверджувати, що він не був принциповим противником календарної реформи. Однак, у період Першої світової війни така реформа ставала на перешкоді втіленню його уніатської концепції поширення католицизму на Схід, котра передбачала збереження східного обряду[241]. Реалізацію цієї концепції А. Шептицький розпочав уже 1917 р.[242] Прикметними у цьому відношенні виявилися постанови єпархіального собору Греко-католицької церкви Росії, що відбувся за участю А. Шептицького 29-31 травня 1917 р. у Петербурзі. Цей документ, між іншим, заборонив вносити будь-які зміни в обрядову практику греко-католиків[243].

Нам не вдалося віднайти документальних матеріалів, які прояснили б ставлення митрополита до календарної реформи 1916 р. у Станиславівській дієцезії. Вірогідно, що воно було негативним. У церковному річнику читаємо, що н. ст. не прийнявся в Галичині внаслідок опору інших дієцезій, особливо Львівської (Галицької) митрополії[244]. Про тиск згори пізніше писав Г. Хомишин: „Під прапором формального насильства той калєндар мусів бути завішений”[245].

Фактично григоріанський календар діяв у Станиславівській єпархії два роки. Чинність н. ст. у церковній практиці підпорядкованої йому дієцезії Г. Хомишин відмінив розпорядженням від 22 березня 1918 р. У ньому, зокрема, йшла мова про розсилання „Вістників” і „Посланій”, виданих під час Першої світової війни, тим парафіям, котрі перебували під російською окупацією й не змогли своєчасно отримати друків єпископату. Послання треба було повністю прочитати вірним з амвону замість проповіді під час богослужень. Заповідалося також дотримуватись усіх відповідних розпоряджень, опублікованих у „Вістниках”. Стосовно „Посланія […] о післанництві україньского народа в католицкій Церкві” у розпорядженні підкреслювалося, що його „належить перечитати на разї від початку аж до стор. 16, до слова „правовірні” включно (тобто до тієї частини єпископського послання, де йшлося про календарну реформу. – О. П.). Все проче аж до кінця не відчитувати прилюдно. Що до розпоряджень, уміщених при кінци сего Посланія з д. 15. Лютого 1916 Ч. 25/орд., обовязують лишень уміщені під 1) 2) і 3) і сї належить оголосити вірним. Всї прочі розпорядженя, видані в тогдашних Вістниках, на разї не обовязують”[246].

Невдача у здійсненні календарної реформи не змінила поглядів Г. Хомишина на календарну справу. За словами Р. Лободича, владика відмінив відповідні розпорядження, та особисто дотримувався н. ст. до кінця своїх днів[247].

 

 

* * *

Спроби впровадження григоріанського календаря у церковне життя українців мають чотирьохсотлітню історію. На галицьких землях під пануванням Польщі й Австро-Угорщини дискусії з цього приводу активізувалися у ключові моменти історії українців, коли загострювалась проблема їхньої релігійної чи національної ідентичності.

Зміст календарного питання в Галичині диференціювався зі станово-соціальних позицій. Українська духовна та світська інтелігенція розглядала його з погляду міжконфесійних відносин, культурної та політичної орієнтації. Для селян церковний календар був універсальним часовим орієнтиром у повсякденному житті. Намагання впровадити н. ст. вони спрощено розуміли як замах на свята східного обряду.

У кінці XVI – ХIХ ст. промоторами ідеї введення григоріанського календаря в життя Греко-католицької церкви виступали головним чином цивільна влада, римо-католицька ієрархія та місцеві польські діячі (причому австрійський уряд та Апостольський престол займали у цьому питанні досить обережну позицію). На початку ХХ ст. у ставленні українців до календарної реформи відбулися зміни, пов’язані з модернізаційними чинниками. Святкування за ст. ст. утруднювало адаптацію українців у містах, де домінували римо-католики. Показовим є той факт, що з цього часу ідея заміни церковного календаря знаходить поступове розуміння серед національної духовної та світської інтелігенції.

Здійснена в 1916 р. єпископом Г. Хомишином календарна реформа в конкретних історичних обставинах мала суто ситуативний характер. Незважаючи на прагнення владики представити впровадження н. ст. як виключно церковну справу, в умовах Першої світової війни ця акція набула виразного політичного забарвлення, оскільки передбачала демонстрацію лояльності віруючих українців до австрійської влади та їхнього зовнішньополітичного вибору у міжімперському конфлікті. Нововведення у Станиславівській єпархії поряд з подоланням часової різниці календарних стилів наближали літургійний цикл Греко-католицької церкви до римо-католицької традиції. З огляду на опір календарній реформі Г. Хомишина з боку церковних кіл та українського політичного проводу Галичини, вона була приречена на невдачу.

 

ДОДАТКИ

 

№ 1
Лист до централі Загальної Української Ради від повітового комітету в Станиславові*

 

До Загальноі Украінськоі Ради у Відни

Зовсім нечайно виринула справа, яка містить поважну небезпеку для нашого політичного життя і то небезпеку не лишень переходову. Єї погубні наслідкі можуть відбити ся на нашім життю на довгі роки, як що не гірше, бодай такою безкорисною витратою енерґії, распрією та внутрішною боротьбою, як колись анальоґічні справи обрядової та правописноі боротьби. Ото Владика Станиславівський задумує завести в своїй дієцезиі грегорияньский калєндар „посланієм”, якого друк вже готовий і яке має появити ся в найблизших днях.

Справа була приготовлювана в тут[тешній] Консисторіі від кількох (2 до 3 місяців). Дякуючи заприсяженому обовязкови задержуваня тайни нарад, який вяже членів Капітули, ніхто з нас про плян Еп[ископа] Хомишина не знав. Що й но 26 лютого с[его] р[оку], як раз коли Комїтет наш зібрав ся на засіданє в иньших справах, довідали ся ми про намір Владики. По основній дискусиі Комітет рішив одноголосно звернути ся до Владики з представленєм небезпеки, якою грозить видвигненє справи зміни калєндаря в теперішній хвилині. Слідуючого дня удала ся на основі сего рішеня депутация, зложена з пп. г[о]лови Комі-тету Дра. Льва Бачиньского**, нот[аря] Гузаря***, надр[адника] Мирона**** і дир[ектора] Дра Сабата*****, з устним представленєм і вручила Владиці письмо, якого відпис в прилозі залучаємо1.

По довшій конференіі заявив Еп. Хомишин нашим відпоручникам, що справу основно розважив, що не бачить у ній ніякоі небезпеки, що є вже вязаний заявою супроти правительства, з якого заступником ц[ісарсько-] к[оролівським]  Намісником Галичини в сій справі конферував. В кінци обіцяв справу ще раз розважити і дати нам по розвазі мериторичну* відповідь. Дня 28 в полудне відбуло ся справді засіданє в Консисторіі, присьвячене сій справі. Владика відчитав наше письмо і відносні уступи посланія, по чім відбула ся дискусия. Остаточне рішенє Владики має нам бути подане на письмі дня 29/2. Після усіх познак буде се відмовна відповідь на наше домаганє відложеня справи. Що найбільше зискаємо може деяку проволоку у виконаню рішеня зміни калєндаря. В сім напрямі доповнимо се письмо, коли відповідь Владики наспіє2.

Справа зміни калєндаря є ділом превеликоі загально национальноі ваги. Уважаємо єї справою, над якою можна дискутувати, і узнаємо користи, звязані з реформою, але уважаємо однодушно, що час для єї порушеня є крайно невідповідний та що само порушенє, не то що переведенє реформи тепер є грізною небезпекою. Справа є нагла. Представляємо Сьвітлій Раді: А/ погляди наші на наслідки порушеня справи тепер, Б/ ґенезу справи, о скільки єї знаємо і можемо догадувати ся, В/ вн[е]сеня що до кроків, які треба би коньче і не проволікаючи поробити.

А.

Окрім арґументів, поміщени[х] в прилозі, на яку покликуємо ся, отсим підносимо ще далі слідуючі:

1/ на порядку дня стоїть справа поділу краю. Важний для нас кождий арґумент, який промовляє за поділом Галичини. Побіч иньши[х], безперечно, сильнийши[х] зглядів промовляє за домаганєм поділу і се, що с[х]ідна Галичи-на має иньші церковний калєндар. Ся обставиня сягає глибоко в цілий комплєкс економічни[х], правови[х], суспільни[х] відносин. До неі мусить приміню-вати ся зако[но]давство та адміністрация.

2/ Сей арґумент не є найважнійший, се правда, але має за собою се, що єго [х]арактер не є політичний а чисто те[х]нічно річевий. Тож позбувати ся сего арґументу як раз тепер булоби вчинком крайно нерозважним.

Безперечно, переведенє такоі реформи не лежить в компетенциі Епископа, а належить до провінционального синоду. Порішенє єї „Посланієм” виклика-лоби, побіч мериторичного, спір щодо правосильности і компетенцийний.

3/ Усі можливі добрі сторони нівечить тепер обставина, що в[о]на має обіймати лишень одну Епар[х]ію – ба що більше навіть не цілу, бо єї третина (пів четверта деканату) на[х]одить ся поки що в руках ворога.

Трудно уявити собі хаос, який викликалаби така місцева реформа. Вже в Галичи сьвяткувалиб сі сьвята після старого порядку. В области ти[х] сами[х] судови[х] і адміністрацийни[х] Властий обовязувавби в ріжни[х] місцевостя[х] ріжний калєндар.

4/ Зі становища церкви (гль. стор. 19 і сль. Посланія)* справа як раз тепер не є актуальна. Відносини від часу інвазиі основно змінили ся.

Тепер, коли надіємо ся по[х]оду на Україну закордонну**, православє стратило небезпеку, якою грозило ранійше. Радше оно мусілоб найти ся в дефензиві супроти Унії. Православні, тепер колишні Уніяти***, тямлять Унію. Ся частина ї[х] не перейшла по толеранцийнім патенті на римо-католицтво, безперечно, також через ріжницю обряду та калєндаря****. [Х]то знає, чи не булаб вона готова повернути тепер до Унії. Уніятська церква мо[ж]е ст[а]ти небезпечною суперницею православноі, без офіціяльного попертя з боку Унії і Уряду може наше сьвященьство стати небезпечним для православія своєю висшою культурою, своєю традициєю і практику народного***** праці. По що ставити тепер перегороду, яка є тепер для Унії злишня, абулаб вигідна як раз лишень противникови.

Натомість заведенє реформи на[г]альне, бе[з] приготовленя може дати вла-сне православній аґітациі арґумент. Як не тепер під час війни, то по єї покін-ченю така нагла реформа може грозити розколом, викликанєм зовсім небажа-ни[х] наслідків.

5/ Згляд на опінію нашу в Державі (стор 18/19 „Посланія”) зовсім гидкий. Чиж богато приніс грегориянський калєндар Че[х]ам або полякам як о[б]орона перед Русофільством.

Натомість пониманє реформи як заборола проти православя та русофільства є дуже небезпечне – воно моглоби зродити думку, що жерелом православя і русофільства у нас був наш теперішний калєндар. Ми начеб признавали, що небезпека такоі аґітациі у нас була та, що жерелом єї були наші власні відносини, а не штучне попиранє єї фінансове з боку Росиї3, а політичне з боку крайови[х] чинників, які були при Власти, сеж булоби і не правдиве і в найвисшій мірі незручне та не політичне.

6/ Покликуванє ся на Болгар та Турків нестійне.

Там розходить ся о численє часу в громадяньскім життю, а не в церкві*.

 

 

Б.

Що до ґенези справи знаємо і підносимо слідуюче:

1/ Плян повстав в тут[ешній] Консисторіі зовсім самостійно в грудни або в сїчни. За побуту Ексц. Намісника у Владики обговорювано сю справу і Епископ заявив, що справа є готова та буде в найскоршім часі переведена. Та-ким чином Владика уважає себе звязаним супроти правительства.

Є верзія що Ексц. Коллярд** приїздив сюда власне в сій справі з місиєю заінавґуровати єї4. Ся верзия тому неімовірна, що Ексц. Намісник не говорив нічо про справу п. рад[никові] Двору Прокопчицови, абувби певно говорив, якби приїздив з місиєю в сій справі.

2/ Хомишин відносив ся з пропозициєю рівночасного переведеня реформи до Консисторій Львівськоі і Перемиськоі. Вони відповіли, що думка є добра, що однаковож вони не уважають себе компетентними переводити таку реформу, поки не верне Ексц. Митрополит, а Перемиський Престол не буде обсаджений.

3/ Владика відносив ся в сій справі письменно до Мін[істрів] Штірка* і Буряна**. Натомість не відносив ся ще в сій справі (як се робив в иньших) – до Риму***.

4/ Ексц. Коллярд мав заявити Владиці, що Ціс[ар] Вільгельм мав домагати ся перед Мін[істром] Буряном, коли він був в Берліні пере[ве]деня сеі реформи.

Цісар Німеччини мав навіть зробити своє становище в справі украінській зависимим від переведеня реформи калєндаря (мовляв, як доказу зірвання з Росиєю і зближення до Западу). Мін[істр] Бурян мав звернути ся з сим до Ексц. Коллярда, а Намісник – сказати Владиці.

5/ Поміж мотивами за безпроволочним перведенєм реформи бодай в одній епархії є згляд на неприсутність Ексц. Митрополита. В тут[ешніх] консисторських кругах висловлено ся, що треба тепер перевести справу, бо Ексц. Митрополит коли поверне, то, правдоподібно, протививсяби єї так наглому переведеню.

6/ Не маємо позитивних даних судити, чи та[к], о скільки товчок вийшов від правительства. Припускаємо, що Правительство, яке не може оцінювати цілої далекосяглости і значіння наглого переведення реформи, відносить ся до неї прихильно. Воно може виявило в якій небудь спосіб таке своє становище, а владика, бажаючи зазначити свою ревність, пішов по лінії бажань правительства так дуже необачно.

 

 

В.

Що до кроків, які уважаємо конечними, підносимо слідуюче:

1/ просимо інтервеніювати безпроволочно в Міністерствах, щоби само Правительсво вплинуло на Владику, щоби Він відступив на тепер від переводження (а коли можливо і порушуваня) справи реформи календаря, щоби відступив від публікациі Посланія в теперішній формі і пропустив в Посланію уступи, які відносять ся до справи калєндаря.

2/ просимо інтервеніювати в сій справі рівнож у Його Еміненциі Нунция, а то так безпосередньо, як і через Ставропіґію.

3/ Уважаємо конечним представленє справи Правительства у Відни і Берлі-ні. Імовірно, оба Правительства булиби за реформою калєндаря. Розходиться о се, щоби вони зрозуміли і узнали теперішню неактуальність справи та небезпеки, якими грозить нагальне порушення справи тепер. Розходить ся і о се, щоби Правительства зрозуміли згляди, якими ми руководимо ся, щоби усунути можливість фалшивих, некорисних для нас толків і непорозуміння.

4/ В решті підносимо ще слідуюче:

Наколиб справді Правительство виступало з якими небудь проєктами без порозумінння і зпоминенєм Сьвітлої Ради, то сего не можнаби поминути мовчки. Передовсім се кидалоби взагалі сьвітло на відношенє Правительства до Сьвітлоі Ради. Се булоби нарушенєм компетенциі Загальноі Украінськоі Ради як одинокоі зверхньоі, начальноі Репрезентациі Украінського Народа. Се булоб на будуче небезпечним прецеденсом.

Зволить Сьвітла рада і сей бік справи розгланути та розслідити. Як що виявилоби ся би, що справді Сьвітлу Раду поминено, просимо поробити усе можливе щоби се було в сій справі направлене, а на будуче щоби не могло повторити ся. Сего вимагає так згляд на вислід веденоі Сьвітлою Радою політичноі Акциі, як згляд на народню орґанізацию*.

 

Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 360 (Володимир Старосольський), оп. 1, спр. 13, арк. 53-56. Машинописна копія**.

 

 

№ 2

Фрагмент звіту про спільне засідання Народного комітету УНДП і діячів соціал-демократичної та радикальної партій, що відбулося у Відні
6 квітня 1916 р.

 

Am 6. April 1916. fand eine Zusammenkunft der national demokratischen Organisation, zu welcher auch die ReprКsentanten der sozialdemokratischen und der radikalen Partei eingeladen wurden statt. Names der soz. dem. Partei waren Nikolaus HANKIEWICZ und Dr. Julian BACZYЅSKI und namens der radikalen Partei Dr. NAZARUK erschienen. Gegenstand der Zusammenkunft war vor Allem die offizielle Benachrichtigung der Repräsentanten der soz. demokr. und rad. Partei von der erfolgten Beschlussfassung der nat. demokrat. Parteiorganisation in der Angelegenheit der Errichtung einer Expositur des ukrainischen Zentralrates in Lemberg. Der Beschluss wurde von den Delegierten der sozial demokratischen, sowie der radikalen Partei ohne jedweder Bemerkung zur Kenntnis genommen, nachdem die nat. demokr. Partei die stärkste und bedeutendste ist, war durch ihre Beschlussfassung die Angelegenheit erledigt. Sodann erfolgte die Berichterstattung des Dr. K. LEWICKI,

1/. über seine in Wien unternommen Schritte in der Kalenderangelegenheit,

2/. über den Empfang beim k.u.k. Armeeoberkommando der ukrainischen Abgeordneten Dr. Lewicki und WASILKO. Hiebei berichtete er über die Аusserung des Armeeoberkommandanten Seiner Kais. Hoheit Erzherzog Friedrich,

a/. über das Schulwesen in okkupierten ukrainischen Gebiete[n],

b/. über die Teilung Galiziens,

c/. über die Gründung einer ukrainischen Universität in Lemberg

d/. über die Kalenderangelegenheit.

Ad 1/. Und 2/. erЪrtete Dr. K. LEWICKI den Standpunkt, welchen der Zentralrat in der Frage der Kalenderreform eingenommen hat. Nach dem kanonischen Rechte und speziell nach den Satzungen der gr. kath. Union mit der römischen Kirche ist zur Beschlussfassung in der Angelegenheit einer Kalenderreform ausschliesslich nur ein Synod kompetent; ausserdem müsse der diesbezügliche Beschluss vom Papste bestätig werden. Die Verordnung des Bischofs CHOMYSZYN ist deshalb ungesetzlich. Ausserdem sind aber gewichtige Gründe vorhanden, welche eine Kalenderreform gegenwärtig unzweckmässig erscheinen lassen vorhanden. In den von den Ukrainern bewohnten okkupierten Gebieten Russlands ist ein breites Feld für die Propaganda der Unie vorhanden. Die wesendlichsten dogmatischen Unterschiede zwischen den ortodoxen und den katholischen Glauben bestehen: l/. in der Frage der Abstammung des hl. Geistes, welcher nach der ortodoxen Bekenntnis nur vom hl. Vater und nach der Katholischen vom hl. Vater und vom hl. Sohn /filioque/ abstammen soll. 2/. In dem Dogma der unbefleckten Empfängnis der Gottesmutter welches von den Ortodoxen nicht anerkannt wird. Diese dogmatischen Unterschiede sind für die Volksmassen unverständlich, für dieselben sind die Кusseren Merkmale wie die Formen und die Sprache des Gottesdienstes, Kalender e[tc]. das wesentliche, und an diesen Ausserlichkeiten hängt das ungebildete Volk am meisten. Diesem Umstand haben die russophilen Agitatoren der Ortodoxe ausgenützt, indem sie jede Abänderung dieser Кusseren Formen als Latinisierungs-Bestrebungen darstellen. Dem gegenüber hätten die unierten Geistlichen während der russischen Invasion konstantiert, dass die russischen Soldaten und speziel die Kleinrussischen sehr gerne die unirten Kirchen besuchten, /den Gottesdiensten teilnahmen und sogar Messen bestellen/. Es ist also eine Lüge, die uns von unseren Geistlichen erzählt wurde, dass die Unierten latainischen Gottesdienst abhalten und latainische Feiertage begeben“. Mit der kirchlichen Oberherrschaft des Papstes statt des Zaren waren sie sehr leicht einverstanden. Als man sie aber über den wesentlichen Unterschied belehrte, nämlich speziell über Dogma der unbefleckten Empfängnis, wollten sie es gar nicht glauben, dass die Ortodoxen das Dogma der unbefleckten Empfängnis nicht anerkennen, wenn es wahr wäre, dann wäre ja die Gottes[m]ut-ter nach dem ortodoxen Glauben eine gewöhnliche “pokrytka“ /eine geschwängerte Jungfrau/. Aus diesen Tatsachen gehe hervor, dass die Einführung des latainischen Kalenders, dass ist der latainischen Feiertage gegenwärtig der Sache der Union schaden würde, indem sie den Gegnern und den ortodoxen Agitatoren eine Waffe in die Hand liefern, weil sie das ungebildete Volk mit der Latinisierung der Kirche abschrecken werden. Dr. LEWICKI berief sich schliesslich auf die Autorität des Erzbischofs SZEPTYCKI, welche[r] als Vorkämpfer der Verbreitung der Union in Russland anerkannt wird und welcher die Einführung der Kalenderreform gegenwärtig für importun gehalten habe. Was Bulgarien anbelangt, so hatte das bulgarische Sobranie nur die weltliche Kalenderreform eingeführt,ohne die kirchliche Seite der Angelegenheit zu berühren. Was den Schritt des Bischofs CHOMYSZYN noch bedenklicher mache ist der Umstand, dass ein Teil seiner Diözese sich noch i[n] der Gewalt der Russen befinde. Schliesslich habe er sich auf den Wortlaut der päpstlichen Bullen berufen, welche die Beschlussfassung in solchen Angelegenheiten den Bischöfen und sogar den Patriarchen verbieten.

Alle diese Gründe habe Dr. LEWICKI den kirchlichen und weltlichen Autoritäten in Wien dargestellt und sie wurde vom Kardinal PIFEL richtig befunden, auch Fürst LICHTENSTEIN und GERSMANN haben die Stich[h]Кltig-keit derselben eingesehen und die Verordnung des Bischofs CHOMYSZYN als der Sache der Union geradezu schädlich anerkannt und darauf hin die Vorstellungen des Dr. LEWICKI, welche die Systierung dieser Anordnung bezweckten unterstützt.

Minister HUSAREK habe der Deputation erklärt, dass Bischof CHOMYSZYN seine Weisungen mis[s]verstanden habe. Die Kalenderreform wäre von Armeeober-kommando gewünscht, und er habe CHOMYSZYN gebeten diesbezüglich die Situation am Ort und Stelle zu sondieren. Um dem Wunsche des Armeeober-kommandos nachzukommen, haben der Bischof CHOMYSZYN voreilig gehandelt. Während des Empfanges bei dem Armeekommando habe Dr. LEWICKI sich auf die obige Аusserung des Ministers HUSAREK berufen und die Sache seiner Kaiserlichen Hoheit dem Erzherzog FRIEDRICH dargestellt. Daraufhin habe der Erzherzog FRIEDRICH erklärt, dass er den Standpunkt des Dr. LEWICKI billige und dass es unrichtig ist, als ob das Armeekommando einen Wunsch in der Kalenderreform geäussert hätte. Dr. LEWICKI wurde sogar bevollmächtigt, diese Angabe des Ministers HUSAREK ausdrücklich zu dementieren.

Am Ende seiner Berichterstattung gab Dr. LEWICKI seiner Meinung Ausdruck, dass der Bischof CHOMYSZYN von dem Statthalter COLARD beinflusst wurde, welcher seinerseits ein Werkzeug der Polen war; dieselben wollten auf diese Weise die vorgesehene Opposition gegen die Anordnung des bei den Ukrainern unbeliebten Bischofs, gegen die Ukrainer Auszunützen.

 

ЦДІА України у Львові, ф. 201 (Греко-католицька митрополича консисторія, м. Львів), оп. 4, спр. 447, арк. 3-7. Машинопис.

 

Переклад

6 квітня 1916 р. відбулися збори національно-демократичної організації, на які були також запрошені представники соціал-демократичної та радикальної партій. Соціал-демократичну партію представляли Микола Ганкевич та д-р Юліан Бачинський, радикальну партію – д-р Назарук. Темою зборів було передусім офіційне повідомлення представників соціал-демократичної та радикальної партій про редакційне формулювання рішення націонал-демократичної організації в справі створення представництва Загальної ради у Львові*. Ухвала була взята до уваги представниками соціал-демократичної, а також радикальної партії без жодних зауважень, а оскільки націонал-демократична партія є найсильнішою та найвпливовішою**, її рішення завершили справу. Наступною була доповідь д-ра К. Левицького:

1) про розпочаті ним у Відні заходи у справі календаря;

2) про прийом у військового головнокомандування українських депутатів д-ра Левицького і Василька*.

При цьому він повідомив висловлювання головнокомандуючого його величності ерцгерцога Фрідріха:

а) про існування шкіл в окупованих українських областях;

б) про поділ Галичини;

в) про заснування українського університету у Львові;

г) у справі календаря.

Стосовно пунктів 1 і 2 д-р К. Левицький висловив позицію, якої дотримується Загальна рада у питанні календарної реформи. За канонічним правом і спеціальним погодженням греко-католицької унії і Римської церкви рішення у справі реформи календаря є виключно в компетенції синоду; крім того відповідне рішення мусить бути затверджене папою. Тому розпорядження єпископа Хомишина є неправомірним. До того ж, існують важливі причини, які теперішню реформу календаря роблять недоцільною. В заселених українцями окупованих областях Росії існує широке поле для пропаганди унії.

Суттєві догматичні відмінності між православною та католицькою вірою полягають: 1) у питанні походження Святого Духа, який за православним віросповіданням походить лиш від Святого Отця, а за католицьким – від Святого Отця і Святого Сина; 2) у догмі Непорочного Зачаття Божої Матері, яке не визнається православними. Ці догматичні відмінності для народних мас є незрозумілими, для них важливі зовнішні ознаки – форма і мова Служби Божої, календар та ін. На ці зовнішні ознаки простий народ найбільше звертає увагу.

Цю ситуацію використали агітатори православ’я русофіли, які кожну зміну цих зовнішніх форм зображають як прагнення латинізації. На противагу цьому уніатське духовенство в час російської інвазії констатувало, що російські солдати й, особливо малоросійські, охоче відвідували уніатські церкви, брали участь у богослуженнях і навіть замовляли Службу Божу. [Вони переконалися:] „Отже, це неправда, що нам розповідало наше духовенство, що уніати відправляють Службу Божу за латинським обрядом і святкують латинські свята”. З церковним верховенством папи замість царя вони легко погодилися. Коли їм пояснили суттєві відмінності, а особливо догму непорочного зачаття, вони взагалі не хотіли вірити, що православні не визнають догму непорочного зачаття5. Якби це не було правдою, була б Матір Божа – за вірою православних – звичайною „покриткою”**. Звідси випливає, що впровадження латинського календаря, тобто латинських свят тепер шкодитиме справі унії, оскільки дасть опонентам і православним агітаторам зброю в руки – вони лякатимуть неосвічений народ латинізацією Церкви. На кінець д-р Левицький покликався на авторитет митрополита Шептицького, відомого борця за поширення унії в Росії і який уважав реформування календаря імпортуванням. Що стосується Болгарії, то болгарські Збори (Собраніє) провело лише реформу світського календаря, не зачіпаючи церковної сторони справи. Що ж до кроку єпископа Хомишина, то він виглядає сумнівним через те, що частина його дієцезії перебуває ще під владою росіян. На завершення він посилався на дослівні тексти папських булл, котрі забороняють у подібних справах прийняття рішення єпископам і навіть патріархам.

Про всі ці чинники д-р Левицький повідомив церковним і світським авторитетам у Відні, їх визнав правильними кардинал Піфль. Усвідомили це також князь Ліхтенштайн* і Гессманн**, визнавши розпорядження єпископа Хомишина шкідливим для справи унії, а після цього і подання д-ра Левицько-го, спрямовані на скасування цього розпорядження.

Міністр Гусарек*** пояснив депутатам, що єпископ Хомишин неправильно зрозумів їхні вказівки****. Реформи календаря дуже прагнуло командування армії, і він попросив Хомишина з’ясувати ситуацію у цьому питанні на місцях. Щоб задовільнити бажання вищого військового командування, єпископ Хомишин діяв дещо поспішно. Під час прийому у головнокомандуючого д-р Левицький посилався на згадане висловлювання міністра Гусарека і представив справу його цісарській величності ерцгерцогу Фрідріху6. У відповідь на це ерцгерцог Фрідріх заявив, що він схвалює позицію д-ра Левицького і що неправильно стверджувати, нібито армійське командування висловило бажання стосовно реформи календаря. Д-р Левицький був навіть уповноважений ці дані міністра Гусарека переконливо спростувати.

Наприкінці своєї доповіді д-р Левицький відзначив, що єпископ Хомишин, мабуть, перебував під впливом намісника Коларда, який зі своєї сторони був інструментом Польщі. Поляки хотіли таким чином використати опозицію, що передбачалася проти розпорядження єпископа, котрий не був популярний в Україні, також проти українців.

 

Переклад з німецької Лесі Мисловської та Ірини Романюк.

 

 

Oleh Pavlyshyn

 

Towards a History of the Introduction of the Gregorian Calendar

into the Church Life of Ukrainians: The Calendar Reform

of Bishop Hryhorii Khomyshyn

 

At the end of the 18th and in the 19th century the agents behind the introduction of the Gregorian calendar into the life of the Greek Catholic Church were mainly Austrian authorities, Roman-Catholic hierarchy and Polish politicians in Galicia. The Ukrainian secular intelligentsia as the well as clergy saw the question of the calendar from the point of view of preservation of religious and national identity. For the peasants, Church ritual year according to the Julian calendar was a traditional reference point structuring the temporal dimension of their everyday life. At the beginning of the 20th century some changes connected with modernization occurred in the attitude of Ukrainians towards calendar reform. The idea of replacing the Julian calendar finds supporters among national clerical and secular intelligentsia.

Calendar reform, conducted in 1916-1918 by Bishop Hryhorii Khomyshyn in the Stanyslaviv diocese, was situational; and in the conditions of the First World War it acquired clearly a political meaning. It symbolized the separation of Greek Catholics from the ritual tradition of the Orthodox world, personified by imperial Russia, and thus clearly manifested the choice made by Ukrainians in this conflict between the Great Powers. Innovation in the Stanyslaviv diocese, besides abolishing the difference between the calendars, approximated the liturgical cycle of the Greek Catholic Church to the Roman-Catholic tradition. Ukrainian political leaders of Galicia considered existing calendars’ dualism as one of the foundations for the division of the province according to the ethnographic principle and therefore spoke out against the reform. Local Greek Catholic clergy emphasized the illegitimacy of the unauthorized actions by Hryhorii Khomyshyn.

 



[1] Курочкін О. В. Громадський побут і звичаєвість // Культура і побут населення України: Навч. посібник / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ: Либідь, 1993. С. 160-161.

[2] Його ж. Обрядовість (Календарні свята й обряди) // Поділля. Історико-етнографічне дослідження. Київ: В-во НКЦ „Доля”, 1994. С. 360; Кутельмах К. М. Календарна обрядовість // Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1987. С. 286-287

[3] Кайндль Р. Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. Чернівці, 2000. С. 41.

[4] Див.: Торгівля на Україні. XІV – середина XVI століття. Волинь і Наддніпрянщина / Відп. ред. М. Ф. Котляр; Упоряд. В. М. Кравченко, Н. М. Яковенко. Київ: Наукова думка, 1990. С. 217, 327.

[5] Кайндль Р. Ф. ГуцулиС69; Новицький І. Начерк істориї селянської верстви в правобічній Українї XV-XVIII вв. // Розвідки про селянство на Українї-Руси в XV-XVIII в. Ч. І. У Львові, 1901. С. 78. (= Руська історична біблїотека, видає Наукове товариство імени Шевченка, т. ХХІ); Торгівля на Україні… С. 217.

[6] Влад М. Стрітеннє. Книжка гуцульських звичаїв і вірувань. Київ: Український письменник, 1992. С. 119, 121-122; Прислів’я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини / АН УРСР. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського; Упоряд. М. М. Пазяк; Відп. ред. С. В. Мишанич. Київ: Наукова думка, 1989. С. 386-400; Zazdroэyƒska A. еwiaty, zaжwiaty. O tradycji жwiЂtowaƒ w Polsce. Warszawa, 2000. S. 119.

[7] Марія Гримич та Іван-Павло Химка виокремили творену традиційним суспільст-вом циклічну модель часу, поряд з поширеною в модерний період лінеарною (Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія). Київ, 2000. С. 310; Химка І.-П. Історія, християнський світ і традиційна українська культура: спроба ментальної археології // Україна модерна / Відп. ред. Я. Грицак, М. Крикун. Львів, 2001. Ч. 6. С. 11.

[8] Грицак Я. „Яких-то князів були столиці в Києві?..”: до конструювання історичної пам’яті галицьких українців у 1830 – 1930-ті роки // Україна модерна. 2001. Ч. 6. С. 87.

[9] Курочкін О. В. Громадський побут і звичаєвість. С. 161.

[10] Гримич М. Традиційний світогляд… С. 310.

[11] Турянська М. Бойківські звичаї з Різдвяних Свят, Нового Року й Йордану // Літопис Бойківщини. Самбір, 1934. Ч. 3. С. 23-27; Чеховський І. Демонологічні вірування і народний календар українців карпатського регіону. Чернівці: Зелена Буковина, 2001. С. 238-249. Інформація про те, що треба було робити у ті чи інші дні року, мала рекомендаційний характер, тоді як заборона (табу) була категоричною (Гримич М. Традиційний світогляд… С. 315).

[12] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Вінніпег; Мюнхен; Детройт, 1962. Вид. 2-ге, удоскон. С. 22-23; Язичницькі свята мали свої астрономічні орієнтири. Зокрема свято Коляди (давня назва „Карачун”) було пов’язане із зимовим сонцеворотом (Кайндль Р. Ф. Гуцули… С. 98-99; Пачовський В. Свято „Коляди” на Гу-цульщині // Життя і Знання. [Львів] 1936. Січень. Ч. 1. С. 4; Петрушевич А. С. О городh Галичh за Луквою // Вhстникъ „Народного Дома”. Львовъ, 1885. 1 (13) Апреля. Ч. 29. С. 268).

[13] Химка І.-П. Історія, християнський світ… С. 9, 11, 22.

* Юліанський календар назвали в честь римського імператора Юлія Цезаря, який 46 р. до н. е. запровадив систему обліку часу згідно з підрахунками александрійського астронома Созіґена. В основу цих обчислень ліг річний оберт Землі навколо Сонця. Середня тривалість року була встановлена в 365 днів та 6 годин. Ці години (за 4 роки – цілий день) почали додавати до місяця лютого кожен четвертий рік (т. зв. високосний або переступний). Різниця між роком за юліанським календарем і дійсним тропічним роком становить 11 хвилин 13,9 секунд щорічно, що протягом 128 років складає добу.

[14] Климишин І. А. Календар природи і людини. Львів: В-во при Львів. держ. ун-ті видавничого об’єднання „Вища школа”, 1983. С. 68-71; Його ж. Календар і пасхалія з елементами хронології. Львів: Місіонер, 1996. С. 25-26.

** За визначенням Нікейського собору, християни повинні святкувати Великдень у неділю після першої місячної повні, що наступає за весняним рівноденням, однак, завжди пізніше від того дня, коли Пасху відзначають євреї.

[15] Папа Григорій ХІІІ запровадив нову календарну систему на підставі обчислень ученого калабрісійця Луїджі Ліліо (1520-1576). Календарне відставання весняного рівнодення від дійсного було вирівняно у такий спосіб: відразу за 5 жовтня настало 15 жовтня, після чого наступне рівнодення знову випадало на 21 березня. Новий календар зберіг тривалість високосних років, за винятком столітніх років, число яких не ділиться на 400. Про обставини та зміст календарної реформи, проведеної папою Григорієм ХIII, див.: Климишин І. А. Календар природи і людини. С. 71-80; Його ж. Календар і пасхалія… С. 26-29; Селешников С. И. История календаря и хронология / Под ред. П. Г. Куликовского. Изд. 3-е. Москва: Наука, 1977. С. 67-72. Михайло Грушевський з цього приводу писав: „Отже ся реформа в основі мала вповні консервативний характер, привертаючи калєндар до норми, прийнятої нїкейським собором, і опирала ся на вповнї обєктивних, астрономічних підставах” (Грушевський М. Історія України-Руси. Київ: Наукова думка, 1995. Т. VI: Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків. С. 463).

[16] Селешников С. И. История календаря и хронология. С. 214 (Приложение V).

[17] Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Пер. з англ. М. Габлевич; Під. ред. О. Турія. Львів, 2000. С. 173; Купчинський О. Перші датування документів за григоріанським календарем у державних установах України ХVI ст. // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка (далі – Записки НТШ). Львів, 1991. Т. ССХХІІ (= Праці історико-філо-софської секції). С. 257; Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. Київ: Генеза, 1997. С. 128.

[18] Купчинський О. Перші датування документів… С. 268; Крикун М., Піддубняк О. Матеріали про діяльність гродського і земського судів Брацлавського воєводства остан-ньої чверті XVI – першої половини XVII ст. в архіві роду Пісочинських // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької. Львів, 1998. С. 87.

[19] Купчинський О. Перші датування документів… С. 268.

[20] Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1664 року // Україна модерна / Відп. ред. Я. Грицак; М. Крикун. Львів, 2000. Ч. 4-5 (за 1999-2000 рр.). С. 376.

[21] Купчинський О. Перші датування документів… С. 268.

* Користуючись астрономічно точнішим календарем, західні християни не завжди дотримуються тієї частини постанов Нікейського собору, де йдеться про заборону святкувати Пасху раніше від євреїв чи одночасно з ними.

[22] Детальніше про обставини й мотиви рішення Царгородського патріархату щодо ставлення до григоріанського календаря у: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х-XVII ст.: Зб. док. і м-лів / АН УРСР. І-т суспільних наук та ін.; Упоряд. Є. А. Гринів та ін.; Редкол.: Є. А. Гринів та ін. Київ: Наукова думка, 1988. С. 86-88; Ґудзяк Б. Криза і реформа… С. 173-179; Плохий Н. С. Папство и Украина. (Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв.). Київ: Вища школа, 1989. С. 33-39.

[23] Ґудзяк Б. Криза і реформа… С. 174.

[24] Боротьба Південно-Західної Русі і України… С. 95-99; Селешников С. И. История календаря и хронология. С. 73.

[25] Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VI. С. 467.

[26] Ґудзяк Б. Криза і реформа… С. 174.

[27] [Федорців Ф.] Калєндар // Шляхи. Львів, 1916. Март. Сшиток 1-2. С. 274. Тут Федь Федорців покликається на відомості, зібрані Василем Щуратом.

* Пасхалія – система правил для визначення дати святкування Великодня, рухомих свят та постів пасхального циклу.

[28] Яків Головацький віднайшов унікальний примірник цього видання  у бібліотеці Вільна (Див.: Головацкий Я. Ф. Книга о новомъ календарh, напечатанная въ Римh въ 1596 году // Сборникъ Отдhленія Русскаго Языка и Словесности Императорской Академіи Наукъ. СанктПетербургъ, 1877. Т. 17. С. XXXI-XXXIII; Т. К. [Коструба Т.] Ідея калєндарної реформи в уніятів XVII ст. // Нова Зоря. Львів, 1936. 28 травня. Ч. 39. С. 6).

[29] Боротьба Південно-Західної Русі і України… С. 140-141.

[30] Рим а наші церковні постанови з окрема калєндар / Написав Сьвщ. Олександер Коренець. Відень, 1916. С. 3-4; Федоров Ю. Замойський синод 1720 р. Рим, 1972. С. 16. (= Видання „Богословії”, ч. 43).

[31] Докладніше про дискусію з приводу календарного питання у процесі укладення Берестейської унії в: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VI. С. 544.

[32] 1598 р. у Луцьку декілька руських князів та шляхтичів, серед них Станіслав Радзивілл та Юрій Чорторийський, підписали заяву про прийняття унії та григоріанського календаря. Заява про перехід на н. ст. посполитих і шляхти Волинського воєводства, які прийняли унію, була передана 1603 р. у Любліні королю Сиґізмунду ІІІ та сенатові. Після того як уніатам було офіційно дозволено вживати юліанський календар, ті, що підписали заяву про прийняття н. ст. і святкували за григоріанським календарем, уважалися вже католиками й у другому поколінні цілковито сполонізувалися (Г[оловац]кій Я. Попытки и старанія римской куріи ввести грегоріанскій календарь у славянъ православныхъ и уніатовъ // Журналъ министерства народнаго просвhщенія. 1877. Сентябрь. Ч. CXCIII. № 9. С. 8, 11).

[33] Про зміст і характер цієї полеміки див.: Боротьба Південно-Західної Русі і України… С. 100-102; о. Вігоринський І. Калєндарне питання в добі берестейської унії (Quaestio de calendario tempore Unionis Ecclesiae Ruthenae cum S. Sede Apostolica in Brest Littuaniae a. 1596 initae) // Добрий Пастир. Станиславів, 1937. Ч. 2-3. С. 143-150; Г[оловац]кій Я. Попытки и старанія римской куріи… С. 9-10; Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1995. Т. VI. С. 491-493; Сумцовъ Н. Ф. Историческій очеркъ попыток католиковъ… С. 239-258; Т. К. [Коструба Т.] Ідея калєндарної реформи в уніятів XVII ст. С. 6; Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVII століття. Львів, 2001. С. 160; Центральний державний істо-ричний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 362 (Студинський Кирило), оп. 1, спр. 131 (Виписки з літератури на тему: проблема введення григорі-анського календаря і відображення її в українській літературі XVI-XVII ст.), арк. 1-109.

[34] Календарь // Энциклопедический словарь / Издатели: Ф. А. Брокгаузъ (Лейпцигъ); И. А. Ефронъ (С.-Петербургъ). С.-Петербургъ, 1895. Т. XIV: Калака-Керо. С. 17.

[35] Традиція не працювати у свята обидвох обрядів частково збереглася у селянському середовищі й у модерний період української історії. У 1914 р. церковний часопис зазначив: „Знаємо села чисто українські й грецько-католицькі, де нема анї одної латинської душі, але де в усї латинські сьвята, як давнїйше, так і тепер, весь нарід сьвяткує, не виходить в поле на роботу, аби тим не давати згіршеня хочби проїзжим латинникам” (Згіршаюче непошанованє гр. кат. сьвят // Нива. Львів, 1914. 15 лютого. Ч. 1-3. С. 79).

[36] Г[оловац]кій Я. Попытки и старанія римской куріи… С. 12.

[37] Франко І. Иосиф Шумлянский – последний православный епископ львовский и его „Метрика” // Його ж. Твори: У 20-ти т. Київ, 1956. Т. ХІХ: Філософські, економічні та історичні статті. С. 532-533.

* Йосиф (Іван) Шумлянський (1644-1708) – руський шляхтич, церковний діяч. 1666 р. змінив конфесійну належність – перейшов з унії в православ’я. У 1667-1708 рр. – львівський єпископ.

[38] Цит. за: Франко І. Иосиф Шумлянский… С. 533.

[39] Там само.

[40] Юрій Федоров подав перелік головних свят, затверджених Замойським синодом, у такій редакції: Нерухомі свята: 1) 1 січня – Обрізання Господнє і св. Василія Великого; 2) 6 січня – Богоявлення Господнє; 3) 30 січня – Трьох Святителів: Івана Золотоустого, Василія Великого і Григорія Богослова; 4) 2 лютого – Стрітення Господнє; 5) 25 березня – Благовіщення Пресвятої Богородиці; 6) 23 квітня – Св. великомученика і Побідоносця Юрія; 7) 8 травня – Св. апостола і євангеліста Івана Богослова; 8) 9 травня – Перенесення мощів св. о. Миколая; 9) 24 червня – Різдво св. Івана Хрестителя; 10) 29 червня – Св. апостолів Петра і Павла; 11) 20 липня – Св. пророка Іллі; 12) 25 липня – Успення св. Анни; 13) 6 серпня – Преображення Господнє; 14) 15 серпня – Успення Пресвятої Богородиці; 15) 29 серпня – Усікновеніє чесної глави св. Івана Хрестителя; 16) 8 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці; 17) 14 вересня – Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього; 18) 16 вересня – Св. священомученика Йосафата; 19) 26 вересня – Св. євангеліста Йоана Богослова; 20) 1 жовтня – Покров Пресвятої Богородиці; 21) 8 листопада – Св. архангела Михаїла; 22) 21 листопада – Вхід у храм Пресвятої Богородиці; 23) 6 грудня – Св. о. Миколая; 24) 9 грудня – Зачаття св. Анни; 25) 25 грудня – Різдво Господа Нашого Ісуса Христа; 26) 26 грудня – Св. Йосифа; 27) 27 грудня – Св. Стефана. Рухомі свята: 1) Воскресення Господа Нашого Ісуса Христа; 2) Вознесення Господнє; 3) Зіслання Святого Духа; 4) Пресвятої Тройці; 5) Божого Тіла; 6) Сострадання Пресвятої Богородиці. Менші свята: 27 липня – Св. цілителя і великомученика Пантелеймона; 2 травня – Св. Романа і Давида (Бориса і Гліба) (Федоров Ю. Замойський синод 1720 р. С. 16. В іншій редакції перелік свят викладено у: Додатокъ до Чинностей и Рhшень Руского Провинціяльного Собора въ Галичинh ôтбувшого ся во Львовh въ р. 1891. Львôвъ, 1897. С. 259-262; Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще, христїанскомъ и рускомъ въ частности // Зоря Галицкая яко Альбумъ на годъ 1860. Въ Львовh, [1860]. С. 278-279).

[41] Додатокъ до Чинностей и Рhшень… С. 259.

[42] Рим а наші церковні постанови… С. 4; Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 279.

[43] Цьольнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. Р. Дубасевич, Х. Назаркевич, А. Онишко, Н. Іваничук. Львів: Літопис, 2001. С. 317.

[44] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. Київ: Генеза, 1996. С. 47.

* Лев Шептицький (1717-1779) – діяч Греко-католицької церкви, доктор канонічного та цивільного права. Львівський, галицький і кам’янецький єпископ (1748-1779), київський митрополит (1778-1779).

[45] Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 279-280; [Федорців Ф.] Калєндар. С. 274.

** Модест Гриневецький (1758-1823) – церковний діяч, монах чину оо. василіан. Ректор Львівського університету (1821-1822).

[46] Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 280; [Федорців Ф.] Калєндар. С. 274.

[47] Прикарпатска Русь въ ХІХ-мъ вhцh въ біографіяхъ и портретахъ єи дhятелей съ увзглядненьемъ замhчательныхъ людей, котрыхъ 1772 р. заставъ при жизни / Написавъ на пôдставh автобіографичныхъ записокъ и архивально-библіотечныхъ матеріялôвъ Иванъ Ем. Левицкій. Львôвъ, 1898. Т. І. Вып. 1. С. 11.

[48] У листах до греко-католицьких ієрархів (від 21 грудня 1781 р., 13 вересня 1784 р. та 11 травня 1786 р.) губернські власті радили діяти в цьому питанні дуже обережно, щоб не обурювати місцеве населення (о. Дзерович Ю. Справа зміни калєндара. Історичний огляд // Нива. 1916. Цвітень. Ч. 4. С. 209; Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 282; [Федорців Ф.] Калєндар. С. 274).

* Куренда (лат.) – обіжник.

[49] Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 281.

** Петро Білянський (1736-1798) – діяч Греко-католицької церкви. Адміністратор (1778-1779) та єпископ (1779-1798) Львівської єпархії. Перший владика у Львові зі світського, нечернечого духовенства. Дбав про поширення початкової освіти в Галичині та вимагав від священиків виголошувати проповіді у церквах рідною мовою.

[50] о. Дзерович Ю. Справа зміни калєндара… С. 209; Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 282; [Федорців Ф.] Калєндар. С. 274.

*** Антін Ангелович (1756-1814) – діяч Греко-католицької церкви, доктор богослов’я. Ректор Львівської духовної семінарії (1787-1795). Львівський єпископ (1795-1796), перемишльський єпископ (1796-1808), галицький митрополит (1808-1814). Ректор Львівського університету (1796-1797).

[51] Прикарпатска Русь въ ХІХ-мъ вhцh… С. 11; Рим а наші церковні постанови… С. 18; Назарко Ір., ЧСВВ. Київські і Галицькі Митрополити. Біографічні нариси (1590-1960). Торонто, 1962. С. 162.

[52] Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 283; [Федорців Ф.] Калєндар. С. 274-275.

[53] о. Дзерович Ю. Справа зміни калєндара… С. 209.

[54] Праздники // Энциклопедическій словарь. С.-Петербургъ, 1898. Т. XXIV: Повелительное наклоненіе – Прая. С. 942.

[55] Глава VI. О святкованю дней праздничныхъ // Чинности и Рhшеня руского провинціяльного Собора въ Галичинh ôтбувшого ся во Львовh въ роцh 1891. Львôвъ, 1896. С. 136-138.

[56] Там само. С. 138.

[57] Пора ступити крок вперед // Кооперативна Республика. Львів, 1932. Лютий. № 2. С. 44-45 (Передрук: Службовик. Львів, 1932. Лютий. Ч. 2. С. 7).

[58] Чеховський І. Демонологічні вірування… С. 34.

[59] Див.: Головацкій Я. Подhлъ часу у Русинôвъ // Вhнокъ Русинам на обжинки / Уплhлъ Иванъ Б. Q. Головацкій. У Вhдни, 1847. Ч. ІІ. С. 249.

[60] Там само. С. 253.

[61] Там само.

[62] Одну з таких легенд опублікував І. Франко:

„Прийшов раз жид, Поляк і Русин до пана бога, а кожен просив, щоби пан бог йім сказав, хто має борше своє свято святкувати. Господь бог надумав ся трохи тай каже: Хто з вас борше роззує ся, той буде борше свято святкувати.

Жид, як то звичайно, в патинках, тріпнув тай злетіли, Поляк в чоботах, зачепив до ноги тай стягнув другий, а Русин, бідачисько, в личаках, нім порозв’язував шнурки, ремінці, то тамті вже й удруге повзували ся.

От так каже господь до них: Ти, жиде, перший роззув ся, будеш перший святку-вати, ти, Поляку, будеш другий, а ти, Русине, щож робити, вже послідний.

І таким то робом Русини святкують на останку своі свята”.

(Із уст народа. (Б. Легенди). 25. Чому руські свята найпізнійші? // Житє і Слово. Львів, 1895. Январ – Февраль. Кн. І. С. 51).

Іншу легенду записав у с. Мшанець Староміського (Старосамбірського) повіту Михайло Зубрицький:

„Через що Руснаки пізнїйше обходят сьвата, як Поляки.

Іхали Поляки з Руснаками по сьвата до Риму на деревянїй кобилї, що била довга на півтора милї. Руснаки сидїли на шиї, а Поляки на хвостї. Кобила зробила, перепра-шаючи вас яко чесних, свою потребу, і обернула ся пахати. Руснаки опинили ся з заду, а Поляки, як то они все штудерні, поскакали з кобили, побігли до Риму, тай борше дістали сьвата”

(Зубрицький М. Народнїй календар, народнї звичаї і повірки, привязані до днїв в тиждни і до рокових сьвят. (Записані у Мшанцї, Староміського повіту і по сусїднїх селах) // Материяли до українсько-руської етнольоґії / Виданнє Етнографічної комісиї за редакциєю Хв. Вовка. Т. ІІІ. Львів, 1900. С. 37).

[63] Попович М. В. Мировоззрение древних славян. Київ: Наукова думка, 1985. С. 116.

[64] Там само. С. 112; Святскій Д. Астрономическія явленія въ русскихъ лhтописяхъ съ научно-критической точки зрhнія. Петроградъ, 1915. С. 206.

[65] Головацкій Я. Подhлъ часу у Русинôвъ. С. 241.

[66] Цит. за: Звhздарскіи вhдомости у нашихъ сельскихъ людій // Перемышлянинъ. Мhсяцословецъ достопамятностей народныхъ на рôкъ 1851. Въ Перемышли, [1851]. С. 4.

[67] Мhсяцословецъ въ приповhдкахъ // Перемышлянинъ. Мhсяцослов на год 1857, в подлиннику сочиненый Яковомъ Величкомъ приходникомъ въ Угриновh. Въ Перемышли, 1857. С. 127. Інший варіант цього прислів’я такий: „Календаръ часом лгаръ, Богъ найлучшій господарь…” (Календарско-народныи приповhдки // Временникъ Института Ставропигійского съ мhсяцесловомъ на годъ обыкновенный 1890 числящій 365 дней. Львовъ, [б. д.]. С. XVIII).

[68] Галицько-Руські народнї приповідки / Зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. У Львові, 1908. Т. 2 (Дїти – Пять). С. 402. (= Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Наукового Товариства імени Шевченка. Т. XXIV). 

[69] Цит. за: Реформа календаря // Свобода. Ню Йорк, 1909. 29 Цвітня. Ч. 16. С. 1.

[70] В інструкції стосовно ведення парафіяльних метрик, що була складена на підставі урядових та церковних постанов, зокрема, говорилося: „Дhйствія крещенныхъ, вhнчанныхъ и погребанныхъ належитъ вписовати ведля нового, григоріанского календаря письмомъ четкимъ, выразительнымъ и добрымъ чорнымъ черниломъ” (Цит. за: Поученіе для г. к. приходскихъ урядовъ о належитомъ веденію и писанію Метрикъ крещенія, вhнчанія и погребанія составилъ Гавріилъ Крыжановскій, Докторъ св. Богословія, Префектъ студій въ Львовскомъ гр. к. генеральномъ сhменищи… Во Львовh, 1873. С. 15).

[71] Słownik języka polskiego. Wilno, 1861. Część. II: P-Z. S. 1462; Skorupka S. Słownik frazeologiczny języka polskiego. R/Z. Warszawa, 1985. S. 72-73. Ідіома „руський місяць” побутувала й серед українців. І. Франко так пояснив її зміст: „Завважують, що він (руський місяць. – О. П.) довший від польського і пізнїйше від нього кінчить ся” (Галицько-Руські народнї приповідки… Т. ІІ. С. 402); „Руський місяць уважає ся чимось довшим від звичайного” (Там само. Т. ІІІ. Вип. І (Рабунок – Час). 1909. С. 54. (= Етнографічний збірник… Т. ХХVІІ).

[72] Цього дня бойки міняли домашні образи та обереги (Липперт Ю. Экономические основы християнских праздников / Пер. с нем. с предисловием В. Рожицына. Москва; Ленинград: Гос. изд-во, 1925. С. 47). Щодо персони св. Юрія, то тут мало місце паронімічне накладання імені християнського святого на „старе” язичницьке божество. З огляду на магічний зміст та роль імені для архаїчної свідомості, подібність імен означала подібність функції. За одними даними, прообразом святого Юра (Юрія, Георгія-Побідоносця) був купальський Ярило ([Новикова М. О.] Коментар // Українські замовляння / Упоряд. М. Н. Москаленко. Авт. передм. та комент. М. О. Новикова. Київ, 1993. С. 295), за іншими – Перун (Попович М. В. Мировоззрение древних славян.  С. 88).

[73] Липперт Ю. Экономические основы… С. 68.

* Свято Божого Тіла – одне з головних у латинському обряді. Замойський синод 1720 р. офіційно включив його в місяцеслов Греко-католицької церкви, де воно фігурувало під назвою Найсвятійшої Євхаристії і відзначалося у дев’ятий четвер після Великодня. Впровадження цього празника в релігійну практику галицьких українців відбувалося з певними складнощами. У XVII-XIX ст. селяни не завжди відвідували церкву в четвер. Перенесене на неділю святкування Найсвятійшої Євхаристії тоді ще не набуло того урочистого характеру, як заповідалося церковною ієрархією.

[74] Лепкій Дан. Веснянü звычаh, обряды та вhрованя на Руси // Зоря. Львôвъ, 1883. 1 (13) Липця. Ч. 13. С. 216.

[75] У цей день українці постили зранку до вечора та молилися, щоб Господь зберіг домашню худобу від укусів змій чи іншого лиха. Коли заходило сонце, з появою вечірньої зорі вся сім’я сходилася до оселі. Господиня подавала на стіл збережену з Великодня паску та одне зварене яйце, що його господар шанобливо ділив порівну між усіма членами сім’ї. Після цього голова сім’ї разом з дітьми йшли до річки, де урочисто кидали на воду шкарлупу зі свяченого яйця. Цей ритуал, корені якого сягали прадавніх часів, символізував повідомлення далеким народам звістки про Христове Воскресіння (Влад М. Стрітеннє. С. 126-128; Іларіон, митр. Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія / Інститут дослідів Волині. Вінніпег, 1965. С. 290; Партицкий О. Рахманський Великдень // Правда. Львів, 1867. 21 Червця. Ч. 9. С. 69-71; 1 Липця. Ч. 10. С. 79; 11 Липця. Ч. 11. С. 87-88).

[76] Чеховський І. Демонологічні вірування… С. 239.

** Про ставлення селян Покуття до перенесення ряду святкових днів йтиметься також далі.

[77] Ґудзяк Б. Криза і реформа… С. 174.

[78] Пришляк В. В. Міжрегіональна торгівля в Україні (кінець XVII – 60-ті рр. XVIII ст.): Дис. … канд. іст. наук. Львів, 1996. С. 95.

[79] Там само. С. 104-105.

[80] Рим а наші церковні постанови… С. 22.

[81] Там само. С. 23 (прим.). Ще один приклад стосувався поєднання в українських селян релігійних потреб з господарськими: „Пр. з далеких сторін йдуть бойки до Гошова під недїлю першу по св. Петрі (с. ст.), бо зараз на другий день, с. є. в понедїлок по тій недїлї, є великий ярмарок на худобу в сусїднім Болехові; отже в той спосіб лучать собі люди приємне з пожиточним; бо за одним заходом буде на відпустї – висповідає ся і запричащає, а на другий день купить собі худібку, якої під той час якраз потребує” (Там само).

[82] Важнїйші ярмарки і торги в рускій части Галичини // Ілюстрований народний Калєндар Товариства „Просьвіта” на рік звичайний 1906. У Львові, [б. д.]. С. 63-68; Списъ привил. ярмарковъ въ Галиціи и на Буковине // Временникъ Института Ставропигійского съ месяцесловомъ на годъ простый 1874 (имhющий 365 дней). Львовъ, [б. д.]. С. 64-77; Wykaz uprzywilejowanych jarmarków w Galicyji, w Wielkiem Księstwie Krakowskiem i na Bukowinie // Kalendarz „Ogniska Domowego” na rok pański 1885, który jest rokiem zwyczajnym liczącym dni 365. Lwów, [1885]. S. 79-83.

[83] Три Синоди Перемиські й Єпархіяльні постанови Валявські в 17. – 19. ст. / Виготовив Єп. Григорій Лакота. Перемишль, 1939. С. 87-88.

[84] Там само. С. 88.

[85] Крушельницький А. З дневника гр.-к. пароха 1848-1850 рр. // Записки НТШ. 1903. Кн. ІІ. Т. LII. С. 12.

[86] Три Синоди Перемиські… С. 88-89.

[87] Малиновскїй М. О лhточисленіи вообще… С. 284-285.

[88] Праздникъ въ Перемышли въ день Рождества св. Іоанна Предтечи // Слово. Львовъ, 1862. 25 Юлія (6 Августа). Ч. 58. С. 1.

[89] Щирый. Недели, свята и ярмарки // Новый Проломъ. Львовъ, 1883. 16 (28) Марта. Ч. 21. С. 2.

[90] Грицак Я. Нарис історії України… С. 47.

[91] Шашкевич М. Азбука і Abecadło // Лірвак з-над Сяну. Перемиські друки середини ХІХ століття / Упоряд. В. Пилипович. Перемишль, 2001. С. 186-191; Щурат В. Азбучна статя Миколи Кмицикевича з 1834 р. // Записки НТШ / Під ред. М. Грушевського. Львів, 1908. Кн. І. Т. LXXXІ. С. 134-144. У ХІХ ст. було декілька спроб переведення „руського” письма на латинську абетку на українських етнічних землях Австро-Угорщини (Мойсеєнко В. Про одну спробу латинізації українського письма // Ї. Львів, 1997. Ч. 9 (Середня Европа: Австрія після Австрії). С. 140-147).

[92] Пропольські орієнтації серед студентів Львівської греко-католицької семінарії у першій половині ХІХ ст. висвітлено в працях: Кміт Ю. 1948 рік і Львівська руська духовна семінария // Записки НТШ. 1901. Кн. ІІ. Т. ХL. С. 1-10; Студинський К. Польські конспірації серед руських питомцїв і духовеньства в Галичинї в роках 1831-46 // Записки НТШ. 1907. Кн. VI. Т. LXXX. С. 53-108; Його ж. До історії зміни обряду серед питомцїв в ХІХ віцї // Українське слово. Львів, 1917. Ч. 324. С. 3; Щурат В. Чорна книга // Його ж. На досвідку нової доби. Статті й замітки до історії відродження галицької України. Львів, 1919. С. 114-118.

[93] Копистянскій А. Изь прошлаго Галицкой Руси // На новомъ пути. Петроградъ, 1916. Ноябрь. № 2. С. 38.

[94] Судові зізнання Дмитра Мохнацького й тов. в справі русофільства в Галичинї // Матеріяли й замітки до історії національного відродження Галицької Руси в 1830 та 1840 рр. / Зібрав і пояснив М. Тершаковець. Львів, 1907. С. 164-165. (= Українсько-Руський Архів, видає історично-філософічна секція Наукового Товариства імени Шев-ченка, т. ІІІ).

* Григорій Яхимович (1792-1863) – діяч Греко-католицької церкви, вчений-теолог, політичний діяч. Перемишльський єпископ (1848-1860), галицький митрополит (1860-1863). Ректор Львівської духовної семінарії (1837-1841), ректор Львівського університету (1860-1861). Перший голова Головної Руської Ради.

[95] Abhandlung über die Regeln, nach welchen die Slaven des griechischen Ritus den Ostertag berechnen. Von G. Jachimowicz Dr. der Theol. Ehrendomherrn der Lemberger gr. kath. Metropolitankirche, Prof: der Religionswissenschaft an der k. k. Universität zu Lemberg. Lemberg, 1836. На підставі цієї публікації Г. Яхимовичу було присвоєно нау-ковий ступінь доктора філософії. Пізніше текст брошури опублікували в перекладі Олексія Торонського: Григорія Яхимовича росправа о правилахъ, ведля которихъ Славяне Греческого обряда день Пасхи вычисляютъ (Изь нhмецкого перевелъ А. Торонскій) // Рускій Сіонь. Львовъ, 1875. 15 (27) Сhчня. Ч. 1. С. 16-18; 15 (27) Мая. Ч. 9. С. 261-266; 31 Мая (12 Червня) Ч. 10. С. 293-297; 1 (13) Липня. Ч. 12. С. 360-364; 15 (27) Липня. Ч. 13. С. 392-395; 1 (13) Серпня. Ч. 14. С. 426-431; 15 (27) Серпня. Ч. 15. С. 458-463. Ця праця Г. Яхимовича не була єдиною в своєму роді. Григорій Лакота засвідчив, що у 1829 р. досить докладне пояснення Пасхалії написав перемишльський крилошанин о. Іван Могильницький. Пізніше датований рукопис під заголовком: „Часословъ или краткоє изьясненіє круговъ калєндарских с долученієм о Пасцh Господней. Написаноє В. Гавришкевичемъ парохомъ въ Новоселh. Року Христова 1844 отъ созданія міра 7352”. Наприкінці цієї роботи наведено таблицю Пасхи для Східної та Західної церкви від 1840 до 1910 р. і зазначено: „Кто далh пережіє, нехай собh по Єпактахъ самъ рахує. А може Господь Богъ дозволитъ намъ єще дочекати того часу, где и восточная церковъ новый калєндаръ прійме, злучимся съ Римлянами що ся тичитъ празнованя святъ, подобнh, якъ была злученая передъ запровадженіємъ нового калєндаря черезъ Григорія, а такъ будутъ всh католики на цhлімъ свhтh не тілко єдинhми усти и єдинимъ сердцемъ, но и въ єдино время єдиного Бога въ Тройци Святій славити” (Цит за: Лакота Г. Народня мова в проповіді й катехизі в перемиській єпархії на переломі 18. на 19. ст. // Перемиські Епархіяльні Відомости. 1939. Лютий. Ч. ІІ. С. 19-20 (прим.)).

[96] Судові зізнання Дмитра Мохнацького й тов. … С. 165.

[97] Турій О. Ю. Греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини, 1848-1867: Дис. … канд. іст. наук. Львів, 1994. С. 27.

[98] Там само. 

* Михайло Левицький (1774-1858) – діяч Греко-католицької церкви. Перемишльський єпископ (1813-1816), галицький митрополит (1816-1858), кардинал (1856-1858).

[99] Сохоцький І. Що дали греко-католицька Церква й духовенство українському народові. Филадельфія, 1951. С. 49.

[100] о. Дзерович Ю. Справа зміни калєндара… С. 209.

[101] Малиновскїй М. О лhточислєнїи вообще… С. 285.

* Граф Аґенор Ґолуховський (1812-1875) – австрійський політичний діяч. Виходець з руського боярського роду. Губернатор Галичини (1849-1859), міністр внутрішніх справ Австрії (1859), цісарський намісник Галичини (1866-1867, 1871-1875). Уважав себе поляком, що, однак, не завадило йому бути серед засновників Галицько-руської Матиці.

** Євсебій Черкавський (1822-1896) – громадсько-політичний та освітній діяч Галичини, філолог за фахом. Син греко-католицького священика. Професор (1871-1892), ректор Львівського університету (1875-1877, 1887-1888). У період „азбучної війни” 1859-1860 рр. був краєвим інспектором середніх шкіл.

[102] Своежитьевыи записки Богдана А. Дhдицкого (Оттискъ изъ „Вhстника Народного Дома”). Львовъ, 1906. Ч. І: Где-що до исторіи саморазвитія языка и азбуки Галицкой Руси. С. 73.

[103] Кондратюк К. К. Нариси історії національно-визвольного руху ХІХ століття. Тернопіль, 1993. С. 74; Шах С. Між Сяном і Дунайцем. Спомини. Мюнхен, 1960. С. 243-244.

*** Граф Лео Леопольд Тун-Гогенштайн (1811-1888) – державний діяч у австрійській монархії, чех за походженням. Намісник Чехії (1848), міністр освіти Австрії (1849-1860). Ініціатор укладення конкордату Австрії з Апостольським престолом (1855).

[104] Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. Київ: Наукова думка, 1986. Т. 47: Історичні праці (1898-1913). С. 624.

[105] Ф. И. С. [Свистун Ф.] Гр. Агеноръ Голуховскій и Галицкая Русь въ 1848-1859 гг. Львовъ, 1901. С. 101; Щурат В. Кирилиця і гражданка, їх походженє і національний характер // Дїло. Львів, 1916. 27 вересня (14 ст. ст.). Ч. 236. С. 2. Іван Франко стверджував, що патріарх мельхітів занадто радикально реформував церковний календар – він урівняв за н. ст. не тільки нерухомі, але й рухомі свята, і цим самим накликав на себе закиди щодо відступництва від обрядової окремішності (Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. С. 626).

* Григорій Шашкевич (1809-1883) – греко-католицький священик, громадсько-політичний діяч. Радник австрійського міністерства освіти і віросповідань (1848-1865), посол до Державної ради (1848-1849), Галицького сойму (1870-1876). Ректор Віденської духовної семінарії (1858-1865).

[106] Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. С. 626.

[107] Сеньобо Ш. Австрия в ХІХ ст. / Пер. з франц. С. Томашівського. Львів, [б. д.]. С. 34-35.

[108] Франко І. Переднє слово // Азбучна війна в Галичині 1859 р. Нові матеріяли / Подав і вступом попередив Др. Іван Франко. У Львові, 1912. C. XXXI. (= Українсько-Руський Архив, видає Історично-Фільософічна Секція НТШ. Т. VIII).

[109] Про обрядовий рух докладніше див: Турій О. Конфесійно-обрядовий чинник у національній самоідентифікації українців Галичини в середині ХІХ століття // Записки НТШ. Львів, 1997. Т. ССХХХІІІ. С. 69-99; Химка І.-П. Греко-Католицька Церква і національне відродження у Галичині у 1772-1918 // Ковчег. Збірник статей з церковної історії / Під. ред. Я. Грицака та Б. Ґудзяка. Львів, 1993. Ч. 1. С. 84-85.

* У глибині істина (лат.).

[110] Листъ на листъ // Слово. 1862. 5 (17) Януарія. Ч. 2. С. 7.

** Іван Мартинов (1821-1864) – діяч Католицької церкви, росіянин за походженням (нар. у Казані). У 1844 р. виїхав до Франції, вступив до єзуїтського чину. Разом з іншими російськими єзуїтами Іваном Гагаріним, Євгенієм Балабіним й Павлом Пірмінґом уживав заходів для укладення унії Російської православної церкви з Апостольським престолом.

[111] Митрополитъ Яхимовичъ и іезуитъ Мартыновъ. (Из записокъ Б. А. Дhдицкого) // Слово. 1883. 24 февраля (8 марта). Ч. 21. С. 1; Своежитьевыи записки Бог-дана А. Дhедицкого. Ч. І. С. 55 (прим.).

[112] Цит за: Митрополитъ Яхимовичъ… С. 2. На зауваження І. Мартинова, що від такої клятви греко-католиків міг би звільнити римський папа, митрополит відповів: „Прежде васъ отъ клятвы на іезуитовъ, а насъ отъ клятвы на унію розрhшитъ едино синодъ” (Там само). Про цей випадок див. також: Я. Г. [Гординський Я.] З діяльности Івана Мартинова в 1859-1864 рр. Жовква, 1932 С. 21-22. (= Бібліотека „Записок чину св. Василія В.”, ч. 9).

[113] Відповідний абзац у декреті гласив: „На будучнôсть мають ся всюды дhти, рожденû въ супружествах мешаного обряда, виховувати въ обрядh родителей ведля пола. Но для усуненя тяжкихъ невыгôд въ родинахъ мешаного обряда, може дати ся розрhшенємъ Епископôвъ позволенє, о котре просити треба, дни святû и посты заховати ведля одного и того же обряда, єсли однако на тоє родителh межи собою згодять ся, но зъ того не може жаднимъ способомъ выводити ся змhна самого обряда” (Додатокъ до Чинностей и Рhшень… С. 335). Відомо, що у Станиславівщині свята у змішаних сім’ях святкували відповідно до конфесійної належності батька (Петришин В. Ще про село Гостів // Альманах Станиславівської Землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Ред.-упоряд. М. Климишин. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. Т. ІІ. С. 555. (= Український архів, т. ХХІХ)).

* Ізидор Шараневич (1829-1901) – історик, педагог і громадський діяч. Доцент (1871-1783), професор (1873-1899) Львівського університету. Голова Ставропігійського інституту (1884).

[114] [Шараневич І.] Причина рожницъ межи календарами юліанскимъ и григоріанскимъ // Временникъ Института Ставропигійского съ Месяцословомъ на годъ простый 1875 (имеющій 365 дней). Львовъ, [б. д.]. С. 126-133; Його ж. О календарh и знакахъ календарскихъ, и еще о рôжницы календаря юліанского отъ григоріанского // Временникъ Института Ставропигійского съ Месяцословомъ на годъ высокосный (переступный) 1876 (имhющій 366 дней). Львовъ, [б. д.]. С. 123-144.

[115] А. Б. [Билинкевич А.] Примhчанія надъ новым такъ званнымъ „григоріаньскімъ” календаремъ, его ошибки, и совершенство нашего лhточисленія. („Временникъ” Ставр. Института на 1876 годъ.) // Слово. 1876. 12 Февраля (4 Марта). Ч. 22. С. 1-2; 24 Февраля (7 Марта). Ч. 23. С. 2-3; 26 Февраля (9 Марта). Ч. 24. С. 1-2.

[116] Отвhтъ Д-ра Исидора Шараневича на статію умhщену въ Ч. 22., 23. и 24. (въ фелетонh) Слова зъ 1876 г. пôдъ заглавіемъ: „Примhчанія надъ новым такъ званнымъ григоріаньскімъ календаремъ, его ошибки и совершеньство нашого лhточисленія”, въ оборонh статій нимъ сочиненныхъ и умhщенныхъ въ временникахъ Ставропигійского Института зъ годовъ 1875 и 1876 подъ заглавіемъ: „Причини рожницъ межи календа-рами юліанскимъ и григоріанскимъ” (г. 1875) и „О календарахъ и знакахъ календар-скихъ и еще о рожници календара юліанского и григоріянского (на г. 1876)”. Львôвъ, 1876. С. 26.

[117] Одним із наслідків стало зречення митропроличого престолу Йосифом Сембратовичем (висвітлено у: Три Синодальні Архієреї. Спомини з життя і діяльности преосвящених о. Юліяна Куїловського, дра Юліяна Пелеша і дра Сильвестра Сембратовича / Списав о. Северин Матковський гр.-кат. парох Боссир. Львів, 1932. С. 63-65; о. Назарко І. Київські і Галицькі Митрополити. С. 208; Химка І. „Апологія” Михайла Малиновського: до історії кризи у греко-католицькій церкві 1882 року і характеристики поглядів „святоюрців” // Записки НТШ. Т. CCXXV (= Праці історично-філософської секції). Львів, 1993. С. 365-375; Himka J. P. Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek Catholic Church and The Rutenian National Movement in Galicia, 1867-1900. Montreal&Kingston, London, Ithaca: McGill-Queen’s University Press. P. 73-98).

[118] Мудрий М. Матеріали відділу рукописів бібліотеки імені Оссолінських у Вроцлаві як джерело до історії українсько-польських стосунків у Галичині в другій половині ХІХ ст. // Наукові зошити історичного факультету: Зб. наук. праць / Львівський національний університет імені Івана Франка; відп. ред. Т. Полещук. Львів, 2000. Вип. 3. С. 75.

* Ян Червінський – польський громадсько-політичний діяч демократичної орієнтації, лікар за фахом. Видавець журналу „Reforma” (Краків).

[119] Див.: Мудрий М. Польські ліберал-демократи та українське питання в Галичині // Вісник Львівського університету. Львів, 1998. Вип. 32. С. 101-102; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. Львів, 2000. С. 84.

[120] [Czerwiński J.] Polityka nerwów. Napisał A. Z. Kraków, 1882. S. 24.

[121] Ibid. S. 24-26.

[122] Чорновол І. Польсько-українська угода… С. 84.

* Граф Cтаніслав Поляновський (1826-1898) – польський громадсько-політичний діяч. Дідич у Мошкові Сокальського повіту. Посол до Галицького сойму (1863-1898) та Державної ради (1867-1869, 1873-1879).

[123] Справы поточны. Справа календаря // Батькôвщина. У Львовh, 1883. 16 (4) Лютого. Ч. 7. С. 38.

** Станіслав Стояловський (1845-1911) – римо-католицький священик, парох у Куликові. Організатор селянських віч, паломництв, землеробських спілок та сільських читалень. Редактор часописів для селян „Wieńiec” та „Pszczółka”. Посол до Державної ради (1898-1900, 1907-1911) та Галицького сойму (1901-1911). Часто конфліктував з цивільною та церковною владою. Неодноразово арештований, 22 рази ставав перед судом, два роки провів у в’язниці. Від церковної клятви його у 1896 р. звільнив папа римський.

[124] Спочатку петиція на ім’я цісаря була подана в газетній статті, де йшлося про очікування австрійським урядом відповідних прохань від населення Галичини. Наприкінці тексту вказувалося, що прохання необхідно переписати за поданим зразком чи перекласти, в разі потреби, на „руську мову”. Його рекомендували підписувати русинам і полякам, що мають родичів „руського обряду” ([Stojalowski St.] Zjednoczenie dwu kalendarzy // Pszczółka. We Lwowie, 1883. 25 Stycznia. Nr. 2. S. 18-19). Пізніше, з метою полегшення праці охочих збирати підписи, петицію було віддруковано на окремому аркуші, як додаток до газети ([Stojalowski St.] Adres do monarchy w sprawie kalendarza // Ibid. 8 Marca. Nr. 5. S. 35).

[125] Clara pacta w sprawie ruskiej // Gazeta Narodowa. We Lwowie, 1883. 15 marca. Nr. 60. S. 2.

[126] Справы поточны. Справа календаря. С. 38.

* 40 Мучеників (9 березня за ст. ст.). У це свято селяни прогнозували погоду.

** Святої Глікерії (13 травня за ст. ст.).

*** Святих Костантина й Олену (21 травня за ст. ст.) гуцульські селяни трактували як світських осіб. За їхньою легендою, дочка Костантина Олена побралася зі святим Миколаєм.

**** Святого Онуфрія (12 червня за ст. ст.).

[127] И. Н. [Наумович І.] Имhетъ ли затhянная ксендзомъ Стояловскимъ календарная агитація якое практическое значеніе? // Слово. 1883. 19 (31) марта. Ч. 30-31. С. 2.

[128] Нападъ на нашъ календарь // Новое Вhче (Прилога до „Нов. Пролома”). Львовъ, 1883. 15 (27) января. Н-ръ 3. С. 17-18.

[129] Никитинъ свать. Ни напередъ ни назадъ! // Наука. Львовъ, 1883. Дня 4 и 18 рус. Марта. Н-ръ 5-6. С. 67-68. Про святкування на Покутті цих та інших празників йшла мова і в іншій публікації: „Идhтъ, ксенже Стояловскій, за Днhстръ на Покутье, и скажhтъ там народу, что Перенесеніе мощей св. о. Николая, или день апостола Іоанна Богослова, или вторникъ по Сош. Св. Духа, или Преполовеніе пятдесятницы, не суть праздниками, хотя священики въ тh дни даже литургіи не служатъ, – но стережhтся, чтобы вы вышли цhлы. У священника ти дни не праздничны, у народа же твердо сох-раняются” (И. Н. [Наумович І.] Имhетъ ли затhянная ксендзомъ Стояловскимъ календарная агитація якое практическое значеніе? // Слово. 1883. 24 марта (5 апрhля). Ч. 33. С. 2).

[130] Качала С. Кôлька слôвъ о намhреню знесеня старого календаря (Допись зъ Шельпакъ) // Дhло. 1883. 5 (17) марта. Ч. 26. С. 1.

[131] O dwu kalendarzach. W odpowiedzi „Nowemu Prołomowi” // Wieniec. We Lwowie, 1883. 15 Lutego. Nr. 4. S. 27-28.

[132] Дhдицкій Б. А. Заявленье въ справh календаря // Слово. 1883. 3 (15) марта. Ч. 24. С. 3; Никитинъ свать. Ни напередъ ни назадъ! С. 67.

[133] Новинки. – Зъ Калуша // Дhло. 1883. 22 марта (3 цвhтня). Ч. 33. С. 3.

[134] Наконечный М. Письмо зъ-пôдъ Цhшанова (Рускій нарôд и интеліґенція в Цhшанôвскôмъ. Просьба до духовенства) // Батькôвщина. 1883. 23 (11) Марця. Ч. 12. С. 71.

[135] Український посол висловив переконання, що якби хтось з „русинів” дозволив собі подібним чином агітувати проти латинських чи єврейських свят, то влада відразу б закликала поліцію та прокуратуру застосувати щодо такого агітатора відповідний параграф карного кодексу (Розправы надъ буджетомъ въ Радh Державнôй и голосы рускихъ послôвъ // Батькôвщина. 1883. 23 (11) Марця. Ч. 12. С. 70).

[136] Двh интерпеляціи посла Кулачковского къ министру вhроисповhданій и отвhъ послhдняго // Слово. 1883. 3 (15) марта. Ч. 24. С. 1; Розправы надъ буджетомъ въ Радh Державнôй… С. 70.

* Василь Ковальський (1826-1911) – громадсько-політичний діяч, правник за фа-хом. Посол до Галицького сойму (1867-1882) і Державної ради (1873-1897).

** Сильвестр Сембратович (1836-1898) – діяч Греко-католицької церкви, адмініст-ратор Львівської архієпархії (1882-1885), галицький митрополит (1885-1898), з 1895 р. кардинал.

[137] У складі делегації були відомі українські діячі, зокрема правники Іван Добрянський, Діонісій Кулачковський та Лев Павенецький, шкільний радник Амброзій Яновський, професор Львівського університету Омелян Огоновський, гімназійні професори Анатоль Вахнянин та Юліан Романчук (Депутація въ дhлh календаря // Новый Проломъ. 1883. 23 Марта (4 Апреля). Ч. 23. С. 1-2).

[138] Наприкінці звернення єпископ наголошував: „Сія куренда, хотяй не выпечатана въ нашемъ урядовомъ органh „Рускій Сіонъ” мае ся уважаты яко урядова и въ найблизшу Нhделю або свято вhрнымъ собранымъ на Богослуженію отчитати а после въ актахъ парохіяльныхъ заховати” (Ч. 433 / Орд. СИЛЬВЕСТЕРЪ СЕМБРАТОВИЧЪ, Божіею Милостію и св. Апостольского Престола благодатію Епископъ Юліополитанскій, Апостольскій Администраторъ опорожненои Митрополіи Галицкой, Архипресвитеръ и Предсhдатель Митрополитальной Капитулы, Членъ Сойма Королевства Галиціи и Володимиріи съ Великимъ Княжествомъ Краковскимъ, Доктор св. Богословія и проч. Львôвъ, 1883. Дня 2. Цвhтня. С. 1). Крім окремої листівки, текст єпископської куренди опублікували український та польський часописи (Новый Проломъ. 1883. 23 Марта. С. 2; Ordynariat gr. kat. wobec zjednoczenia dwu kalendarzy // Pszczółka. 1883. 5 Kwietnia. Nr. 7. S. 49-50).

[139] Pszczółka. 1883. 5 Kwietnia. S. 50.

[140] Обурення місцевих русинів викликав випадок коли змартвихвстанці проводили будівельні роботи у день св. Трійці. Гумористичний часопис так відгукнувся на цей факт: „…Отче Сташку зъ Куликова, / В козh звеселися! / Курендою Єпископа / Дуже не смутися! / Бо твôй помыслъ святъ зрôвнаня / У Львовh поняли / Патры, польскû Воскресенцh, / Тай самЮ зачали / Рускû свята торжественнû / Въ себе касувати, / Щобъ ôтъ того очищенье / Обряду почати” (Ар.  Д. „AD MEMORIAM”. День св. Тройцы ОО. Змартвыхвстанцhвъ // Нове Зеркало. У Львовh, 1883. 27 (5) Липня. Ч. 2. С. 1). Змартвихвстанці (воскресенці) – католицький чернечий орден пропольської орієнтації. Утворений у Франції 1842 р. За дорученням Апостольського престолу здійснював реформу чину оо. василіан.

[141] Зразок сатиричних випадів щодо цих осіб: „ЛИТАНІЯ до благословенного Дукляна, сицерекомого патрона Руси Костецкого […] Стояловскому – дай копу мазурокъ; Поляновскому – не дай умерти пôсле руского калєндара” (Там само. 1884. 1 (13) Липня. Ч. 13. С. 3).

[142] Новhйшû и давнhйшû факты // Рускій Сіонъ. Львôвъ, 1885. 16 (28) Лютого. Ч. 4. С. 121-122 (прим.).

[143] Банахъ М. Спосôбъ вынайти день и мhсяцъ Великодня на каждый годъ // Илюстрованный календарь общества имени Михаила Качковского на годъ 1889. Львовъ, 1888. С. XXXVI-XXXIX.

[144] М. К. [Клемертович М.] Нашъ Календарь // Временникъ Ставропигийского Института съ месцесловомъ на обыкновенный годъ 1899, числящий 365 дней / Изданъ подъ редакцею М. М. К. Львовъ, [б. д.]. С. V.

[145] Там само. С. V-VI.

* Микола Сумцов (1854-1922) – учений-етнограф, професор Харківського університету, член-кореспондент Російської академії наук.

[146] М. Сумцов підкреслив: „Григоріанський календар пропагувався як знаряддя папського впливу, а останнім часом як засіб полонізації. Пропаганда нового календаря завдала південноросійському народові багато горя, багато страждань, ображала найкращі його почуття, вносила розбрат та озлоблення у суспільство та сім’ю. Історія усього життя російського народу за останні триста років зобов’язує нас цілком негативно ставитись до григоріанського календаря як знаряддя польсько-єзуїтської інтриги, джерела пригноблення, духовного та матеріального насильства” (Сумцовъ Н. Ф. Историческій очеркъ попыток католиковъ… С. 272. Тут і далі переклад з російської наш. – О. П.). На думку Ф. Федорціва, публікація М. Сумцова була викликана поновленням намагань поляків нав’язати українцям григоріанський календар ([Федорців Ф.] Калєндар. С. 275).

[147] Див.: Круглашов А. Ставлення Михайла Драгоманова до християнської церкви в Україні та його протестанський проект // Україна модерна. 2000. Ч. 4-5. С. 105-123.

[148] Чудацькі думки про українську національну справу / Написав Михайло Драгоманів. [Б. м.], 1915. С. 110. М. Драгоманов також зауважив, що університетський професор М. Сумцов, який услід за „сільським попом” С. Качалою представив юліанський календар національною святинею, а впровадження н. ст. – ополяченням і папською інтригою, оминув дуже суттєву деталь. Німецькі протестанти, котрі спочатку противилися григоріанському календарю, прийнявши його згодом, не стали католиками й не змінили національності (Там само. С. 33, 109).

[149] Дописъ // Душпастырь. Львôвъ, 1888. 15 (27) лютого. С. 126-127.

* Микола Малиняк (1851-1915) – греко-католицький священик, доктор богослов’я. Парох у Сливниці біля Перемишля (1890-1914). Діяч русофільського руху в Галичині. Загинув у таборі Талергоф.

[150] [Малиняк М.] Зерна горушичны Н. Д. Камянина. Жменя пятая. Перемишль, 1907. С. 29-30.

** Непоборна сила (лат.).

[151] Цит за: [Малиняк М.] Зерна горушичны… С. 32.

[152] Там само. С. 26.

[153] О устройствh и реформh календаря Греко-Рускои Церкви / Написавъ и издавъ Іосифъ Мhльницкій, Д-ръ Св. Богословія, Пралатъ почетный Совhтникъ и Референтъ Гр. Кат. Митроп. Консисторіh, Вицеректоръ Гр. К. Генераль. сhменища духов. во Льво-вh. Львôвъ, 1903. С. 36-37.

* Йоган-Гайнріх Медлєр (1794-1874) – німецький математик, астроном, професор Дерптського університету. У 1864 р. Й.-Г. Медлєр опублікував проект календарної реформи, який, на його думку, міг би бути прийнятним для Православної церкви. Він запропонував увести у проміжку 128 років не 32 високосних роки, а 31. Похибка такого календаря становила б одну добу на 100 000 років. З ініціативи Дмитра Мендєлєєва, комісія по реформі календаря при Російському астрономічному товаристві підтримала ідею впровадити такий календар у Росії, що, однак, не було здійснено.

[154] Там само. С. 37.

[155] Цит. за: Там само. С. 38.

[156] о. Г. Справа принятя Григорянського калєндаря // Нива. 1914. 15 марця. Ч. 4-6. С. 127-129; о. І. О. М-й. В справі зміни калєндаря // Там само. 1 липня. Ч. 13-14. С. 420-421.

[157] З цього приводу там говорилося: „через наш калєндар ми тратимо що року тисячі одиниць з нашого обряду. […] ми неначе змушуємо тисячі наших слуг, робітників, ріжних приватних і рядових функционарів поволи відзвичаювати ся від нашого обряду і народу. Годї вимагати від хлїбодавця, щоби він позволив свому слузї сьвяткувати подвійні сьвята. А знова слуга, робітник не може задля того покинути службу, бо нинї тяжко найти лиш у свого зарібок на хліб. […] Найбільше відчуваєсь ріжницю нерів-ного численя по містах, мішаних селах, на пограничах польсько-руських, та в мішаних супружествах” (о. Г. Справа принятя Григорянського калєндаря. С. 127-128. Публікуючи цей лист, редакція „Ниви” зазначила, що з поглядами дописувача не зовсім згідна); „Через захованє юлїянського калєндаря Русини-католики руського обряду неможуть заховувати і триматись свого обряду, не можуть після свого обряду заховувати своїх свят, як Русини руського обряду, урядники, жовнїри, міські слуги, фіякрові фірмани, дозорцї камениць і домів. Ті всї люди є примушені обставинами власне з причини юлїянського калєндара раз навсїгди покинути руський обряд, а приняти латинський” (о. І. О. М-й. В справі зміни калєндаря. С. 421).

* Відомий вислів депутата Галицького сойму й австрійської Державної ради селянина Миколи Ковбасюка (1817-1889). У Галичині до цього висловлювання вдавалися тоді, коли мали на меті підкреслити малоосвіченість й консервативність укра-їнських селян.

[158] Цит. за: Вознамhренное соединеніе календарей // Галичанинъ. Львовъ, 1900. 4 (17) іюля. Ч. 148. С. 3. Про це також: [Малиняк М.] Зерна горушичны… С. 32-33.

** Парафіяни (лат.).

*** Жереб кинуто (лат.).

[159] [Малиняк М.] Зерна горушичны… С. 30.

[160] Цю пропозицію присутні на засіданні (близько 200 осіб.) прийняли без дискусії (Перший Український Просьвітно-Економічний Конґрес уладжений Товариством „Просьвіта” в сороклїтє заснованя у Львові в днях 1. і 2. Лютого 1919. року / Протоколи і Реферати зредагували Д-р Іван Брик і Д-р Михайло Коцюба. Львів, 1910. С. 57, 63).

[161] Там само. С. 208.

[162] Томашівський С. Реформа калєндаря і церкви. Слово до прихильників і противників григоріянського численя часу // Дїло. 1916. 13 мая (20 цвітня ст. ст.). Ч. 120. С. 2.

[163] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1948-1914 (на підставі споминів). Львів, 1926. С. 684.

[164] Часопис застеріг, що вирішальний голос у цьому питанні належить тільки духовним властям (Реформа календаря // Свобода. 1909. 29 Цвітня. С. 1, 5).

[165] Хренов Л. С., Голуб И. Я. Время и календарь. Москва: Наука. 1989. С. 22; Уильямс Н., Уоллер Ф., Роуэтт Д. Полная хронология ХХ века. Москва: Вече, АСТ, 1999. С. 88.

[166] [Від Епископского Ординарияту] Ч. 1470. – О змінї численя часу в лїтній порі, від 1. Мая до 30. Вересня 1916 // Вістник Станиславівскої Епархії. Станиславів, 1916. Май. Ч. V. С. 69; [Від гр. кат. Митрополичого Ординарияту]. Ч. 2393 – Про введенє т. з. лїтного часу в р. 1916 // Львівско-Архіепархіяльні Відомости. Львів, 1916. 30 цьвітня. Ч. ІІІ. С. 38-39).

[167] Зміна юліянського калєндаря в Болгарії // Громадський Голос. Львів, 1916. 10 цвітня. Ч. 5. С. 6-7; Селешников С. И. История календаря и хронология. С. 214. Бол-гарська православна церква продовжувала використовувати юліанський календар, н. ст. вона запровадила тільки 20 грудня 1968 р. (Енциклопедия България. София, 1982. Т. 3: И-Л. С. 280-281).

[168] Турецький календар вів відлік часу від 622 р., коли пророк Магомед та його сподвижники утікали від переслідування з Мекки до Медини (Зміна калєндаря в Туреччинї // Громадський Голос. 1916. 10 цвітня. Ч. 5. С. 7; Хренов Л. С., Голуб И. Я. Время и календарь. С. 82-83).

* Окупувавши Галичину, російські війська вивезли митрополита А. Шептицького як закладника в глибину Росії.

[169] Лист з Відня // Дїло. 1916. 10 марта (26 ст. ст. лютого). Ч. 67. С. 2.

[170] Магочій П.-Р. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948) / Авториз. пер. з англ. Ужгород, 1994. С. 48; Мицюк О. Мадяризація закарпатських українців за дуалізму // Сьогочасне й Минуле. Вісник українознавства, видає Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львів, 1939. Ч. І. С. 23. На той час у більшості шкіл єпархії Гайду Дороґ вживали латинську абетку.

** Антон Папп (1867-1945) – діяч Греко-католицької церкви. Адміністратор Гайдудорозької єпархії (1912-1913), мукачівський єпископ (1912-1924).

*** Стефан (Іштван) Новак (1879-1932) – діяч Греко-католицької церкви. Пряшівський єпископ (1913-1918).

**** Стефан (Іштван) Мікльошій (1857-1913) – діяч Греко-католицької церкви. Гайдудорозький єпископ (1913-1937). Видав Літургікон угорською мовою (1920).

[171] Азбука і калєндар. Найвисші признаня за усуненє кирилицї і юліянського калєндаря // Дїло. 1916. 10 жовтня (27 вересня ст. ст.) Ч. 247. С. 1. Після того як Закарпаття відійшло під юрисдикцію Чехословаччини, календарні новації на цій території були скасовані. Вже з початку 1920 р. свята греко-католиків повинні були відзначатися як державні (Наука. Ужгородъ, 1919. 10 декабря. Ч. 33. С. 3). Проте календарна реформа мала негативні наслідки для місцевої Греко-католицької церкви – через насильницький характер її впровадження частина українського населення перейшла у православну віру (Делеган М. Закарпатське православ’я у 1920 р. – спадщина Української Держави? // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. Науковий збірник, присвячений 125-річчю від народження Гетьмана Павла Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. Київ, 1998. С. 188-191; Ильницкій А. Положеня Церкви на Подк. Руси послh переворота // Календарь Миссійного Вhстника на рок 1935 / Составив Александер Ильницкій каноник и редактор. Ужгород-Пряшев, [1934]. С. 35; Мицюк О. Мадяризація закарпатських українців за дуалізму… С. 2).

[172] Сухий О. Москвофільство в Галичині: історія проблеми // Москвофільство: документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О. Сухого. За заг. ред. С.А. Макарчука. Львів, 2001. С. 64-65; Магочій П.-Р. Формування національної свідомості… С. 49.

[173] Воєнні події в Тернополі в 1915-17 роках // Бюлетень земляцького об’єднання „Тернопільщина”. [Б. м.], 1990. Червень. Ч. 10. С. 21.

[174] Отець Петро Голинський пізніше згадував: „Це факт, що за часів царської окупації Галичини в році 1914-15 ніхто не голодував. Наші люди казали: „Як були мадяри, все забирали, а як прийшли москалі, то був хліб на столі”. І так було насправді” (Голинський П. Рудки. Коротка історія до 1918 р. // Комарно-Рудки та околиця. Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів / Гол. редактор В. Лев. Нью Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1987. С. 106-107).

[175] З австрійсько-української політики у часі світової війни // Обєднання (Український скиталець). Відень, 1924. Листопад. Кн. 1. С. 88-92.

[176] Вивезене Росіянами українське духовенство // Нива. 1916. Цвітень. Ч. 4. С. 262-264.

[177] Konstantyn Czechowicz. Korespondencja greckokatolickiego biskupa przemyskiego z lat 1897-1914 / Wydała Anna Krochmal. Przemyжl, 1998. S. XXXV.

[178] Григорій Хомишин (1867-1947) – діяч Греко-католицької церкви (висвячений 1893), доктор теології. Ректор Львівської духовної семінарії (1902-1904), станиславівський єпископ (1904-1946). Заарештований більшовицьким режимом, помер у тюрмі після катувань. У 2001 р. під час візиту в Україну папи Івана Павла ІІ визнаний священомучеником. Повніші біографічні дані: Княжинський А. Кир Григорій Хомишин // Альманах Станиславівської Землі. Т. ІІ. С. 377-379; о. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин: патріот – місіонар – мученик. Рим; Філядельфія, 1979; Шуст Р. Хомишин Григорій // Довідник з історії України (А-Я) / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. Вид. 2-ге, доопр. і доповн. Київ: Генеза, 2001. С. 1023-1024; Rublowa N. Świadectwo wiary. Protokoły śledstwa i Akt zgonu Sługi Bożego bp. Hryhorija Chomyszyna – ordynariusza stanisławowskiego // Polska-Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa / Pod red. S. Stępnia. Przemyśl, 2000. T. 5: Miejsce i rola kościoła grekokatolickiego w kościele powszechnym. S. 123-127.

[179] Папа римський затвердив наступника єпископа К. Чеховича, Йосифа Коцилов-ського, у сані 29 січня 1917 р. 23 вересня 1917 р. у Перемишлі його висвятив на єпис-копа митрополит А. Шептицький при співучасті Г. Хомишина та крижівського єпископа Діонісія Ніярадього.

[180] У довоєнному листі єпископа до Олександра Барвінського читаємо: „Прошу також звернути увагу редакциї „Руслана”, щоби не уживала виражень як: „руско-католицка церков”. – Такої церкви не ма, есть лишень одна Церков католицка. Обряди можуть бути ріжні, народи ріжні належачі до одної церкви католицкої. Можна проте сказати: руско-католицкий обряд, Русин-католик, але нїколи руско-католицка Церков. Звертаю увагу тому, що хтось може злобно використати і закинути „Русланови”, що пропагує национальну церков. В тім згляді не лишень сьвітські люди, але і між священниками знайдуть ся, які добре не розріжнюють і баламутно уживають сих виразів” (Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника НАН України, від. рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 2665 / п. 160, арк. 57). Інший приклад навів о. Роман Лободич: „Нераз Епископ в розмові підчеркував, що латинники мають у своїм обряді всьо упорядковане, а в нас буває нелад, бо вже увійшло навіть і в приповідку: „що попик, то типик, а що дяк то гласопіснець” (о. Лободич Р. Владика Григорій Хомишин // о. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин… С. 316-317).

[181] Єпископ, зокрема, ствердив: „Я навіть в своїм часї письменно повідомив Ординарият Львівський і перемиский і подав зміст намірених постанов і просив о рівночасне і рівномірне їх введенє у всіх трох дієцезиях. Високопреподобні Отцї управителі тимчасові, так одної як і другої діецезиї, не тільки їм не спротивились, але овшім похвально о них виразились. Щодо введення однак таких заряджень в тамтих дієцезиях, то річ очевидна, що сї Високопреподобні Отцї яко тимчасові управителї тих дієцезий, не є до сего компетентні” (Там само. С. 32-33).

[182] Лист з Відня… С. 2.

[183] Див.: Чорновол І. Митрополит Андрей Шептицький у спогадах Олександра Барвінського (До 100-річчя інтронізації митрополита Андрея Шептицького) // Київська Церква. Альманах християнської думки. Київ; Львів, 2001. № 2-3 (13-14). С. 293.

[184] ЦДІА України у Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 54-55.

[185] Посланіє Пастирске Григория Хомишина Епископа Станиславівского до Духовеньства і Вірних своєї Епархиї о післанництві україньского народа в католицкій Церкві. Станиславів, 1916. 43 с. Передрук: Розпорядженя Преосв. Еп. Ординаріяту в Станиславові // Нива. 1916. 1 марта. Ч. 3. С. 183-186; Зміна калєндара. І. Пастирський лист о післанництві українського народа в католицькій церкві // Там само. 1916. Май. Ч. 5. С. 269-279).

[186] Посланіє Пастирске […] о післанництві україньского народа в католицкій Церкві. С. 3-6.

[187] Там само. С. 7-9.

[188] Там само. С. 10-16.

[189] Там само. С. 12-16. Доцільність вживання терміна „православний” у літургійній практиці Греко-католицької церкви дискутувалась ще перед Першою світовою війною. Див.: Іщак А. Православний чи правовірний? // Нива. 1914. 15 лютого. Ч. 1-3. С. 1-7; Філяс Пл. На тему: православний чи правовірний // Там само. 1914. 15 цьвітня. Ч. 8. С. 193-208.

[190] Посланіє Пастирске […] о післанництві україньского народа в католицкій Церкві. С. 17.

[191] „А кілько то гріхів поповняє ся по містах і місточках та ріжних фабриках і варстатах через се, що наші вірні є змушені працювати у свої сьвята і то навіть найбільші празники, бо інакше утратять заробок і удержанє житя? Робітники таких варстатів і фабрик, де обходять ся сьвята тілько після калєндара нового, удають ся нераз до власти духовної, щоби узискати дозвіл сьвяткувати бодай найбільші сьвята і то бо-дай один день. Лучає ся, що часом по довгих заходах удасть ся щось вихлопотати, зви-чайно на пів дня, а нераз встановлюванє ся навіть власти духовної буває злегковажене через управу дотичних фабрик і варстатів. Те саме треба сказати і о всїх, що суть в службі заняті по містах і місточках в тих домах, де обходять ся свята після нового калєндара” (Там само. С. 18).

[192] Там само. С. 32.

[193] Г. Хомишин звернув увагу віруючих, що Львівський синод 1891 р. відбувся лише через 171 рік після Замойського синоду (Там само. С. 34-35).

[194] Там само. С. 39-43.

* Ектенія (гр.) – стародавня форма молитов у християнській Церкві східного обряду. Складається з коротких прохань священика. Після кожного з них вірні співають „Господи помилуй” або „Подай господи”.

[195] Там само. С. 39-40.

[196] Там само. С. 40-41.

[197] Щодо цього в розпорядку уточнювалось: „Понеже у нас єсть звичай обходити памятну суботу так звану „Димитрієву суботу”, в котрій відправляють ся Богослуженя за усопших, тому сей день належить перенести на другий день т. є. сейчас по сьв. Димитрию. Се якраз випаде в той сам день, в котрім цїла Церков католицка молить ся за усопших” (Там само. С. 42). Ішлося про свято Всіх Святих, яке у римо-католиків є поминальним днем.

** Йосафат – церковне ім’я Івана Кунцевича (1580–1623), полоцького архиєпископа (1618-1623). Загинув у Вітебську від рук противників унії. Визнаний великомучеником.

[198] Там само. С. 41.

[199] Там само. С. 42.

[200] Там само. С. 41, 43.

[201] Там само. С. 42-43.

[202] Див.: Григориянський Калєндар виданий з друкарнї Льва Данкевича в Станиславові. Станиславів, 1916.

[203] На біжучі теми // Нива. 1916. 1 марта. Ч. 3. С. 187-188.

[204] Дїло. 1916. 8 цвітня (26 ст. ст. марта). Ч. 92. С. 1; ЦДІА України у Львові, ф. 201, оп. 4, спр. 447, арк. 4-7.

[205] Розмова з І. Чернохом з приводу календарного питання, ймовірно, відбулась 24 березня 1916 р. у Будапешті під час спеціальної аудієнції у примаса депутації „Союзу визволення України”. У складі української делегації крім К. Левицького брали участь Маріян Меленевський, Володимир Сінгалевич та Ґіадор Стрипський (Представники українських полїтичних орґанїзацій у папського кардинала, угорського примаса церкви // Вістник Союза визволення України. Відень, 1916. 9 квітня. Ч. 89-90. С. 245-246).

[206] Зі Ставропіґії // Дїло. 1916. 15 марта (2 ст. ст.) Ч. 71. С. 3.

[207] Відкликанє зборів Ставропіґії // Дїло. 1916. 16 марта (3 ст. ст.). Ч. 72. С. 3.

[208] Зі Ставропіґії // Дїло. 1916. 2 мая (19 цвітня ст. ст). Ч. 110. С. 2.

[209] На біжучі теми. С. 187. Ординаріат Станиславівської єпархії у своєму розпорядженні від 11 квітня 1916 р. зазначив, що хоча жоден священик з Станиславівської дієцезії не був членом Товариства св. Ап. Павла у Львові, проте видання цього товариства тутешнє духовенство передплачувало та читало. Відтак одинаріат застеріг місцевих священиків „перед впливом сего Товариства в послїдних часах як незгідним з католицким духом і перед єго дїяльностию як шкідливою і небезпечною для католицкої Церкви” ([Від Епископского Ординарияту]. Ч. 47 / орд. – О остереженю перед дїяльностию Товариства сьв. Ап. Павла у Львові // Вістник Станиславівскої Епархії. 1916. Цьвітень. Ч. ІV. С. 37-38).

[210] Рим а наші церковні постанови з окрема калєндар. Написав Сьвщ. Олександер Коренець. Відень: Накладом Укр. Культурної Ради, 1916. 32 c.; передрук: Зміна калєндара. IV. О. Олександер Коренець: Рим а наші церковні постанови, з окрема калєндар // Нива. 1916. Вересень-жовтень. Ч. 9-10. С. 448-465.

[211] о. Стефанович Ал. Чи мав право? В справі реформи церкви і азбуки // Дїло. 1916. 24 мая (11 ст. ст.). Ч. 129. С. 2-3.

[212] [Федорців Ф.] Калєндар. С. 275.

[213] Томашівський С. Реформа калєндаря і церкви. Слово до прихильників і противників григоріянського численя часу // Дїло. 1916. 13 мая. С. 1-2; 14 мая (1 ст. ст.). Ч. 121. С. 2-3. 16 мая (3 ст. ст.). Ч. 12[2]. С. 2. 17 мая. (4 ст. ст.). Ч. 123. С. 2. (Передрук: Зміна калєндара. ІІІ. Статя проф. С. Томашівського: реформа калєндаря і церкви („Дїло” чч. 9019-22) // Нива. 1916. Липень-серпень. Ч. 7-8. С. 377-384). С. Томашівський назвав послання Г. Хомишина „Чи не найцікавішим твором, який вийшов коли небудь з під пера сього владики” (Томашівський С. Реформа календаря і церкви… // Діло. 13 мая. С. 2).

[214] Томашівський С. Реформа калєндаря і церкви… // Дїло. 1916. 14 мая. С. 3.

[215] За словами С. Томашівського, „Чужинець-латинник на нашій земли замість украінщити ся – польщить ся, в 3/4 з причини калєндаря й обряду; навіть як присвоїть собі українську мову в буденнім житю, то почуваєть ся звичайно не-Українцем. Або що є видимим знаком „польскости” Українців-латинників? Калєндар!” (Там само. 16 мая. С. 2).

[216] „Реформа калєндаря і церкви” // Дїло. 1916. 24 мая. С. 3.

[217] Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких Українців з часу світової війни. 1914-1918. Львів, 1928. С. 351-352.

[218] Посланіє Пастирске Григория Хомишина Епископа Станиславівского до духовеньства і сьвіцкої інтелїґенциї о подвигах за добрі і сьвяті справи. Станиславів, 1916. 32 с. (Передрук: Зміна калєндара. ІІ. Пастирський лист о подвигах за добрі і святі справи // Нива. 1916. Червень. Ч. 6. С. 326-336.)

219 Посланіє Пастирске […] о подвигах за добрі і сьвяті справи. С. 7-8.

[219] Посланіє Пастирске […] о подвигах за добрі і сьвяті справи. С. 7-8.

[220] Там само. С. 11. З приводу цієї тези єпископа Михайло Лозинський на сторінках „Діла” зауважив: „Отже не той факт, що Росія завела би григоріянський калєндар був би тут міродатний, тільки виключно той факт, що григоріянський калєндар був би калєндарем 9/10 частий української нациї” (Лозинський М. Про один арґумент в калєн-дарній дискусії // Дїло. 1916. 20 мая (7 ст. ст.). Ч. 126. С. 3).

[221] Посланіє Пастирске Григория Хомишина […] о подвигах за добрі і сьвяті справи. С. 23.

[222] [Хомишин Г.] Додаток // Посланіє Пастирске […] о подвигах за добрі і сьвяті справи. С. 28.

[223] Zmiana kalendarza // Kurjer StanisЄawowski. StanisЄawЧw, 1916. 26 marca. Nr. 1542. S. 2.

[224] Калєндарна реформа Єп. Хомишина // Дїло. 1916. 11 цвітня (29 ст. ст. марта). Ч. 94. С. 3.

[225] Там само.

[226] Збори мали розглянути справу календарної реформи і, як було наперед відомо, негативно оцінити її. Згідно з повідомленням „Діла”, рішення поліційного керівництва мотивувалося таким чином: „сї збори можуть в теперішніх часах викликати занепокоєнє і спричинити заколоченє публичного спокою” (Відкликанє зборів Ставропіґії // Дїло. 1916. 16 марта. С. 3).

[227] Зокрема, у повідомленні про календарну реформу „Громадського Голосу” цензура дозволила друкувати лише інформативну частину, що становила менше третини усього тексту (Зміна нашого калєндаря // Громадський Голос. Львів, 1916. 10 марта. Ч. 2. С. 4-5).

[228] Ks. Biskup Chomyzsyn przeciw ukraińskim moskalofilom // Wiek Nowy. Lwów, 1916. 29 marca. Nr. 4445. S. 5.

[229] Smolka S. Die Russische Welt. Historisch-politische Studien. Vergangenheit und Gegenwart. Wien, 1916. S. 165-166 (прим.). Станіслав Смолька (1854-1924) – професор Яґеллонського університету, член Палати панів австрійської Державної ради.

[230] Посланіє Пастирске […] о подвигах за добрі і сьвяті справи. С. 31-32.

[231] Олесницький Я. За новий калєндар (Голос у дискусії з приводу статті „Спільні чи окремі свята”) // Діло. 1932. 13 січня. Ч. 8. С. 2.

[232] А. Г. Корреспонденція изъ Станиславова // На новомъ пути. Петроградъ, 1916. Ноябрь. № 2. С. 46. Це повідомлення зі Станиславова було заретушоване в журналі, але текст вдалося відчитати. Зміст прочитаного збігається з рукописними маргіналіями невідомого читача (примірник зберігається в архіві автора статті).

[233] [Від Епископского Ординарияту]. Ч. 60 / орд. – О заборонї всяких відправ в дни сьвяточні після давного калєндаря // Вістник Станиславівскої Епархії. 1916. Май. Ч. V. С. 62. 236.

[234] Єпископ рекомендував священикам пояснювати віруючим, що при переході на н. ст. не змінюється обряд та не відміняються свята ані „вкінци не грозить нїяка небезпека для народних почувань” ([Григорий, Епископ]. Ч. 45 / орд. – З нагоди Посланія: „О подвигах за добрі і сьвяті справи” // Вістник Станиславівскої Епархії. 1916. Цьвітень. Ч. ІV. С. 34).

[235] Посланіє Пастирске Григория Хомишина Епископа Станиславівского до Духовеньства своєї епархії о послусі канонїчнім. Станиславів, 1916. С. 45 (прим.).

[236] [Григорий, Епископ]. Ч. 59 / орд. – О послусї канонїчнім // Вістник Станиславівскої Епархії. 1916. Май. Ч. V. С. 62. Духовенству доручалося всіляко заохочувати вірних придбати посланіє „О післанництві україньского народа…”, реалізовуючи його віруючим по зниженій ціні („кілько хто може дати”), і передати прибуток з його розпродажу на милосердні цілі ([Від Епископского Ординарияту]. Ч. 62 /орд. – О розпродажи Посланія „О післанництві україньского народа в католицкій Церкві” // Там само. С. 63).

[237] Ісаїв П. Історія міста Станиславова // Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Ред.-упоряд. Б. Кравців. Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1975. С. 84. (= Український архів, т. XXVIII).

[238] У газетних інформаціях, зокрема, говорилося про таку поголоску: Г. Хомишин невдовзі стане перемишльським єпископом і проведе календарну реформу й у тутешній дієцезії (Новинки // Громадський Голос. 1916. 20 червня. Ч. 12. С. 7; W koЄach ruskich // Echo Przemyskie. Przemyжl, 1916. 11 cierwca. Nr. 47. S. 4).

[239] Зміна калєндаря в Туреччинї // Громадський Голос. 1916. 10 цвітня. Ч. 5. С. 7.

[240] За спогадами сестри митрополита, тієї ж думки А. Шептицький дотримувався і надалі (Ziemba A. A. Sister Maria Krystsa Szembek and her Memoirs // Harvard Ukrainian Studies. 1991. June. Vol. XV. Numb. 1 / 2. P. 117).

[241] патр. Любомир (Гузар). Андрей (Шептицький) та екуменізм // Його ж. У пошуках гармонії. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, [2001]. С. 31-46. (= „Україна Християнська”, вип. 1).

[242] Про зміст уніатської (греко-католицької) концепції митрополита див: Гентош Л. Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольською столицею в 1919-1921 роках у контексті східної політики Римської курії // Україна модерна. Ч. 4-5. С. 165-166.

[243] Див.: „Вся его работа проникнута крайней враждой по отношению к России…” Документы, письма, свидетельства современников об униатском митрополите Галицком Андрее Шептицком. 1914–1917 гг. // Исторический архив. Москва, 2002. № 3. С. 87.

[244] Історичні відомости про калєндар // Христіянський Калєндар Місіонара на рік 1922. Жовква, 1921. С. 30-31.

[245] Українська проблема: написав для духовної і світської інтеліґенції українського народу Григорій Хомишин Станиславівський Епископ. Станиславів, [1932]. С. 47.

[246] [Григорий, Епископ]. Ч. 12 / орд. – В справі Вістників і Посланій виданих в часї війни // Вістник Станиславівскої Епархії. 1918. Март. Ч. І-ІІІ. С. 2-3.

[247] о. Лободич Р. Владика Григорій Хомишин. С. 317.

* Лист надрукований на машинці, без підпису. Його авторство встановлено нами на підставі змісту, а також тогочасних послань Г. Хомишина. В документі збережено мову й стилістику оригіналу, виправлено тільки технічні огріхи та осучаснено пунктуацію.

** Лев Бачинський (1872-1930) – адвокат, один з лідерів Української радикальної партії, посол до австрійської Державної ради, заступник голови ЗУР. З політикою Костя Левицького та Миколи Василька не погоджувався, належачи до прихильників Євгена Петрушевича. Влітку 1915 р. після відступу російських військ з Галичини Л. Бачинський повернувся до Станиславова, а в Президії ЗУР його заступив Ярослав Веселовський, який на той час був референтом української преси в пресовому відділі Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини.

*** Лев Гузар (1858-1923) – громадсько-культурний діяч, нотар у Галичі. Л. Гузар –  дід патріарха Любомира кардинала Гузара.

**** Іван Мирон (1857-1940) – громадсько-політичний діяч, інженер, службовець управління залізниць. Державний секретар шляхів ЗУНР-ЗОУНР (1919).

***** Микола Сабат (1867-1930) – педагог-германіст, директор Станиславівської державної гімназії з українською мовою навчання у 1905-1914, 1917-1918, 1921-1927 рр., директор Львівської академічної гімназії у 1927-1930 рр. У грудні 1914 р. російська окупаційна влада вивезла проф. М. Сабата до Львова як заручника, але йому вдалося звільнитися на волю. Під час другої російської окупації Станиславівщини М. Сабат перебував у Відні, де провадив абітурієнтські курси для військових. У період влади ЗУНР був товаришем (заступником) державного секретаря освіти.

1 Факт цього візиту підтвердив сам Г. Хомишин: „єще перед опублїкованєм Посла-нія і розпоряджень явилась у мене дня 27. лютого с. р. депутація від тут. повітового Комітету Загальної Україньскої Ради і вручила менї на письмі мемориял з прошенєм о відложенє наміреної реформи калєндарскої до „слушного часу” (Посланіє Пастирске […] о подвигах за добрі і сьвяті справи. С. 6). Вказаний меморіал віднайти не вдалося.

* Мериторичний – той, що стосується суті справи.

2 Письмова відповідь Г. Хомишина повітовому комітетові ЗУР від 28 лютого 1916 р. мала такий зміст: „У відповідь на предложений менї мемориял з дня 27. Лютого с. р. через депутацию під проводом Високоповажаного Пана Меценаса Дра Льва Бачиньского маю честь переслати в залученю моє Пастирске Посланіє в дотичній справі, в котрім містять ся відповіди на заміти так в мемориялї порушені, як і на всї инші можливі.

Я є того пересьвідченя, що єслиб Сьвітлий Комітет був звернув ся до мене перше о поясненя в тій справі, а котрі я бувби радо і отверто удїлив з наведенєм обставин і мотивів, промовляючих за хосенностию і пекучостию сеї справи, то тогди Сьвітлий Комітет бувби уважав з своєї сторони сей мемориял як злишний.

Дальше заявляю, що мотива в мемориялї предложені мене не захитали в моїм пересьвідченю, походячім з сьв. віри, котра має на цїли найвисші добра, а тим самим і загальне добро нашого україньского народа. Дивує мене, проте, що Сьвітлий Комітет виступив з замітами проти справи, яка є рівно конечною і хосенною для народної справи.

Руководжений сьв. вірою і совістию, я не можу відступити від моїх раз повзятих, а так хосенних і далекосяглих постанов, маючи перед очима взнеслий примір Церкви католицкої, котра йдучи слїдами свого Основателя, єсли узнасть щось за слушне і справедливе, а для добра загального конечне і хосенне, тогди замість уступити радше вибирає терневий вінець і хрест на Голгофтї.

Вкінци звертаю увагу, щоби Сьвітлий Комітет з огляду на далекосяглість справи, не заняв такого становиска, з котрогоби не було відвороту, а котре якраз скомпромітувалоби справу народну у найвисших рішаючих сферах” (Посланіє Пастирске […] о подвигах за добрі і сьвяті справи. С. 9-10).

* Вказівка авторів листа на конкретні сторінки послання свідчить, що вони на той час уже ознайомилися з його друкованим варіантом.

** Автори документа були, очевидно, впевнені, що наступ австрійсько-німецьких військ триватиме і на території Наддніпрянщини.

*** У 1827-1839 рр. царський уряд ліквідував Греко-католицьку церкву на всіх підвладних йому українських та білоруських землях, крім Холмщини. Але в 1875 р. і цю єпархію силоміць було переведено в православ’я.

**** У 1905 р. російська влада особливим указом дозволила віруючим перехід з православ’я в римо-католицьку віру. Цим дозволом скористалися лише бл. 200 000 українців Холмщини.

***** Мало би бути: „народної”.

3 Про фінансову підтримку російським урядом русофільського руху Галичини напередодні Першої світової війни див.: Сухий О. Москвофільство в Галичині: історія проблеми // Москвофільство: документи і матеріали. С. 57.

* У „Посланії” Г. Хомишин покликається на впровадження григоріанського календаря у Турції та Болгарії.

** Герман фон Колард (1857-1916) – генерал піхоти, офіцер генштабу австрійської армії, комендант Перемишля. У березні 1914 р. призначений президентом найвищого військового суду у Відні, 19 липня 1915 р. – намісником Галичини.

4 Намісник Г. Колард перебував у Станиславові в другій половині лютого 1916 р. –  здійснюючи інспекційну поїздку по Галичині, під час якої він відвідав також Коломию та Золочів (Інспекційна подорож намісника Колярда // Дїло. 1916. 19 лютого (6 ст. ст.). Ч. 48. С. 3).

* Граф Карл Штірк (1859-1916) – австрійський політичний діяч. Прем’єр-міністр Австрії (1911-1916). Загинув унаслідок замаху.

** Барон Cтефан Буріян (Бурян) (1851-1922) – австро-угорський політичний діяч. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1915-1916, 1918). Пішов у відставку 24 жовтня 1918 р.

*** Тобто: „до Апостольського престолу”.

* Ідеться про структуру УНДП.

** Наявність цього документа у фонді В. Старосольського пояснюється, тим, що останній входив до ЗУР як представник від галицьких соціал-демократів.

* Тут мова йде про Загальну Українську Раду (ЗУР).

** УНДП мала найчисленніше представництво в Державній раді й у Галицькому соймі.

* Микола Василько (1868-1924) – дідич у Буковині, посол до Державної ради (1898-1918), один з лідерів УНДП.

5 Православна церква визнає тільки ті засади віри, що були встановлені на перших семи Вселенських соборах. Не визнає, зокрема, непорочного зачаття, тобто зачаття Пречистої Діви в лоні св. Анни без первородного гріха (догма з 1854 р.) (Ісаїв П. Різниці та спільності УГКЦ і Української Православної Церкви // Енциклопедія українознавства. Загальна частина / Перевидання в Україні. Київ, 1995. С. 626).

** Покритка – жінка, котра народила позашлюбну дитину. Очевидно К. Левицький неправильно зрозумів суть догми про непорочне зачаття, приписавши його Матері Божій, замість її матері св. Анни.

* Князь Альойз Ліхтенштайн (1846-1920) – австрійський політик, лідер Християнсько-суспільної партії. Мав репутацію симпатика українців.

** Альберт Ґессманн (Ґерсманн) (1852-1920) – австрійський учений та державний діяч, один з лідерів Християнсько-суспільної партії.

*** Макс Гусарек фон Гайнляйн (1865 – р. см. невід.) – австрійський учений та державний діяч. Міністр освіти і віросповідань (1911-1917), голова уряду (лютий-травень 1918).

**** Йдеться про розпорядження австрійського уряду.

6 Фрідріх Марія Альбрехт (1856-1936) – австрійський ерцгерцог. Фельдмаршал, головнокомандувач австрійської армії (1916-1917). Доктор Honoris Causa Львівського університету. Зустріч ерцгерцога Фрідріха з українськими парламентаріями К. Левицьким та М. Васильком відбулася 19 березня 1916 р. у Тешені (З австрійсько-української політики у часі світової війни. С. 92).

Джерело: Україна Модерна. Число 7/2002