Анастасія Рябчук

«Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі.
А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем,
але бути в мовчанні. Адам бо був створений перше, а Єва потому.
І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ.
Та спасеться вона дітородженням, якщо пробуватиме
в вірі й любові, та в посвяті з розвагою».

1 Тим. 2, 11-15

Я жінка, феміністка, а ще я хотіла би стати священницею. Звісно ж, я знаю різні інтерпретації цих слів апостола Павла, знаю і виправдання про «контекстуальність» (не раз захищала його перед подругами-феміністками), та вони все одно ранять щоразу, коли їх читаю. Ранять тому, що в моїй Церкві (Римо-Католицькій) до жінок досі ставляться саме так – що вони мають мовчати.

Таким чином, заперечуються сотні тисяч жіночих покликань до дияконства і священства, до проповідництва, а в багатьох дієцезіях – зокрема в Україні – навіть до служіння міністрантками на месі (щоправда, за Папи Франциска сталися деякі позитивні зрушення: від 2016 року Міжнародна богословська комісія розглядає справу жіночого дияконату, а днями внесли зміни до канону 230, §1, що регулює лекторат і аколітат¹, проте до рівності ще далеко). І навіть якщо слова про заборону навчати ще можна списати на «тогочасний контекст», але Павлове пояснення, чому ж вони мають мовчати (апелюючи до гріхопадіння Єви), таврує усіх жінок як слабших і більш гріховних. Також і наступні його слова, що жінка «спасеться дітородженням», є проблематичними, бо інструменталізують і звужують призначення жінки до її здатності та бажання народжувати (а для протестантів, які вважають, що ми спасаємося лише вірою, ці слова взагалі неприйнятні!). Не дивно, що так багато сучасних жінок сприймають християнство як мізогінну релігію, а Біблію – як мізогінну книгу.

 

Християни переконані, що все написане у Біблії має двох авторів – то Послання до Тимотея має двох авторів – Павла і самого Бога. Чи дійсно Павло вважав, що жінки мають мовчати у церкві, що вони не мають права навчати і проповідувати, що вони слабші та більш гріховні за чоловіків? І чи вважає так Бог – чи дійсно це те, що Він хотів сказати нам через Павла? Щодо кожного з цих двох авторів Першого послання Тимотею можна відповісти «так» і «ні». Якщо ми відповідаємо «так» щодо самого Бога, тоді ця церква – не моя церква, а цей бог – не мій Бог. Я відкидаю це пояснення, бо воно суперечить тому, що ми знаємо про створення людини Богом: Бог сотворив і чоловіка, і жінку на свій образ і подобу, і в раю у їхніх взаєминах не було жодної нерівності, жодного пригноблення, жодних заборон для жінки говорити чи проявляти ініціативу. Гендерна нерівність між Адамом та Євою з’являється уже після гріхопадіння і вигнання з раю.

Якщо ж ми приймаємо тезу про те, що нерівність між чоловіками та жінками (як і всі інші прояви несправедливості та пригноблення) є наслідком діяльності диявола, а не візією Бога, то єдина прийнятна відповідь на питання «Чи вважає Бог, що жінка має мовчати у церкві?» буде «ні» – ні, це не слова Бога щодо місця жінки. Але тоді лишається питання «А що ж із Павлом?». Чому він це написав? Як нам відповідати на його слова?

Найпоширеніша відповідь – спробувати зрозуміти його логіку, контекст, адресата і таким чином виправдати. Цим шляхом іде, наприклад, Філіп Таунер, автор понад 900-сторінкової книги коментарів до пастирських послань Тимотеєві й Титові². Він каже приблизно таке: ці послання Павла вирізняються з-поміж інших тим, що адресовані не християнським громадам, а окремим церковним лідерам (у даному випадку – Тимотею, призначеному Павлом на посаду єпископа церкви в Ефесі). Вони більшою мірою стосуються практичних організаційних моментів: як провадити богослужіння, як обирати дияконів і єпископів, як піклуватися про вдів, як ставитися до світських правителів тощо. Тому ці поради є значно більш контекстуальні, аніж загальні заклики для всіх вірних чи те, якою Павло бачить ідеальну християнську спільноту.

Адже якщо прочитаємо його послання уважно, то побачимо, що активна участь жінок у громаді не заперечується. Наприклад, Павло відзначає роль матері й бабусі Тимотея у передачі віри своєму синові та внукові (він став найближчим Петровим учнем та єпископом Ефеса). У цьому ж цитованому мною посланні, де Павло каже, що жінка не повинна навчати, він і далі заохочує відбір до дияконства вдів похилого віку, віра яких не викликає сумнівів і підтверджена служінням: «А вдову вносити до списку не менше, як шістдесятлітню, що була за дружину одному чоловікові, засвідчену в добрих ділах, якщо дітей виховала, якщо подорожніх приймала, якщо ноги святим умивала, якщо помагала обездоленим, якщо всякий добрий учинок виконувала». Взагалі у цьому посланні він приділяє дуже багато уваги розрізненню між вірними вдовами старшого віку, які заслуговують на повагу і підтримку, як конкретну людину, яка це записувала своєю мовою, виходячи з історичного, соціального і культурного контексту, а також Святого Духа, який надихав ту людину і який через неї повідомляв людству Божу волю і вступав з людьми у діалог. Якщо так, також молодими вдовами, які живуть розпусним життям, вносять смуту й безлад у богослужіння та життя громади. Останніх він засуджує, радить їм шукати нового чоловіка, народжувати дітей, не створювати балаган у церкві. Одна з гіпотез, що саме про цих жінок він і говорить на початку Першого послання Тимотеєві³.

Подібне пояснення (що мовиться не про всіх жінок, а про конкретних жінок у конкретному контексті, для яких Павло пропонує дисциплінарне правило, а не правило на всі часи) є найпоширенішим і щодо подібного уривка з Першого послання Павладо Коринтян (14, 33 – 40): «бо Бог є Бог не безладу, а миру. Жінки ж, як у всіх церквах святих, нехай мовчать, їм бо не дозволено говорити; нехай будуть у покорі, як і закон говорить. Коли хочуть чогось навчитися, хай спитають удома своїх чоловіків: бо непристойно в церкві жінці говорити».

Тут наголошується на словах, які передують пораді щодо жінок – «Бо Бог є Бог не безладу, а миру» (і далі саме такий висновок Павла щодо всього уривка 26 – 40: «Тому, брати мої, прагніть пророкування, і говорити мовами не бороніте, але все нехай діється пристойно й докладно»). А також робиться акцент на словах «коли хочуть чогось навчитися» – ймовірно, Павлові йдеться не про всіх жінок, а лише про тих, які не мають необхідної освіти і починають обговорення почутого відразу на зібранні, спричиняючись до галасу і безладу.

Виправдовує Павла і видатний французький філософ-марксист Ален Бадью у своїй книзі «Святий Павло. Обґрунтування універсалізму»⁴. Бадью переконаний, що в своїх посланнях Павло стоїть на універсалістських засадах: для нього воскресіння Христа є Подією, яка перевертає усталений суспільний устрій: відтепер немає ні елліна, ні юдея, ні пана, ні раба, ні чоловіка, ні жінки, але всі єдині у Христі (Гал. 3, 27 – 28).

«Було б абсурдно піддавати висловлювання Павла суду сучасного фемінізму. Єдине питання, варте уваги, – як розцінювати погляди Павла на становище жінок, враховуючи умови епохи, в яку він жив: як прогресивні чи радше як реакційні? Як би там не було, визначальним тут є те, що в світлі основоположного висловлювання, що в основі віри «немає ні чоловічого, ні жіночого», – пише Бадью. Павло добре розуміє, що жінки беруть участь у зібраннях вірних і можуть декларувати подію (…) На думку Бадью, проблема для Павла полягає у тому, щоби поєднати цю вимогу універсалізму з очевидною масовою нерівністю жінок в античному світі. Для цього Павло винаходить «техніку балансування» або «повторної симетризації», як у цих прикладах:

«Жінка не має влади над своїм тілом, лише – чоловік» (1 Кор. 7, 4), «так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише – жінка» (Там само).

«Жінка нехай не розлучається від свого чоловіка», «а чоловік нехай не відпускає жінки» (1 Кор. 7, 10 – 11).

«А кожна жінка, що молиться чи пророкує з непокритою головою, соромить свою голову» (1 Кор. 11, 5).

«Кожний чоловік, що молиться чи пророкує з покритою головою, соромить свою голову», «кожному чоловікові голова є Христос, а голова жінці – чоловік, а голова Христові – Бог» (1 Кор. 11, 3), «бо не чоловік від жінки, а жінка від чоловіка» (Там само, 8), «бо так, як жінка від чоловіка, так само й чоловік через жінку, а все від Бога» (Там само, 12).

Таким чином, на думку Бадью, завданням Павла є показати, що універсальність істини, виявляючи наявні нерівності, спроможна їх усі вмістити із наголосом на їхній умовності чи навіть нерелевантності для християн.

 

Насправді важко не погодитися, що в своїх посланнях Павло назагал схвально відгукується про активну лідерську роль жінок у Церкві: він пише про жінок-пророчиць («кожна жінка, що молиться чи пророкує» (1 Кор. 11, 5)), згадує про дияконису Фіву («доручаю вам Фіву, сестру нашу, дияконису церкви в Кенхреях» (Рим. 16, 1)) і подружню пару  «співробітників моїх у Христі Ісусі» Пріскіллу і Акілу (Рим. 16, 3), про яких також згадано в Діях апостолів (18, 36): «Він почав сміливо промовляти в синагозі. Але коли Акіла і Пріскілла почули його, то прийняли його до себе і розповіли йому докладніше про дорогу Господню». З позицій універсалізму він також пише про благодать і дари, які Господь дає усім людям безвідносно до їхньої статі: «Один Бог і Отець усіх, який над усіма і через усіх, і в усіх нас, і кожному з нас дана благодать у міру дару Христового. Тому й сказано «Піднявся на висоту, полонив полонених і дав дари людям». […] Хто зійшов, той і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все. І Він призначив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями і вчителями» (Еф. 4, 6 – 11). Ця остання цитата перегукується й зі словами із Дій апостолів (2, 18): «І на рабів моїх і на рабинь моїх в ті дні я виллю духа мого, і вони будуть пророкувати».

Православний священник Георгій Коваленко на конгресі HeforShe так коментує це питання: «У нас, у 1000-літньому Софійському соборі, зображено символ забутого жіночого служіння – біла хусточка, прикріплена до пояса Божої Матері, яка зветься Орантою (Непорушною стіною). На Оранті Божа Матір у вбранні дьяконіси. Тисячу років тому у церкві існувало жіноче служіння. В одному місці Апостол говорить, що жінка у церкві нехай мовчить? А в іншому місці йдеться про пророчиць, які виголошували пророцтва у церкві під час зібрання. Треба розуміти контекст, а не виривати фрази з контексту» ⁵.

 

Але я іноді думаю: а може, й не треба виправдовувати Павла? Звісно, добре розуміти всі ці контексти, показувати протиріччя, виводити з його листів емансипативний принцип універсалізму. Але, може, важливіше те, що так говорити сьогодні у церкві не можна. Що жінка не має мовчати. Що жінка не є слабшою і більш гріховною. Можливо, важливий не контекст християнської спільноти Ефеса I століття, а контекст християнської спільноти Києва ХХІ століття? Можливо, відчувати себе зраненою словами Павла і говорити «MeToo»⁶ – це те, чого хоче від жінок Бог сьогодні? Може, Бог хоче не чергової екзегези про універсаліста Павла, нехай навіть написаної марксистом і атеїстом («як чудово, що навіть вони визнають революційний потенціал християнства!»), а чекає на засудження мізогінії в нашій церкві сьогодні?

д-рка Анастасія Рябчук, соціологиня, викладачка НУ «Києво-Могилянська академія»

Глухонімий хлопчик у закривавленому підгузку з міцно затиснутою в руці блакитною іграшковою вантажівкою… Він не покидає мене ось уже місяць, відтоді як я прочитала про нього в репортажі Washington Post¹. У тексті мовилося про численні зґвалтування глухонімих вихованців католицьких інтернатів Італії та Аргентини. Духовний наставник ґвалтував дітей особисто, а також запрошував до інтернатів інших священників. А щоби кров після насильства не бруднила дітям одягу, їх одягали в підгузки. Деякі діти втікали з інтернатів, намагалися на мигах щось розповісти батькам, та батьки не розуміли чи не вірили і відсилали їх назад. Семирічному аргентинському хлопчикові після скоєння злочину священник подарував маленьку блакитну вантажівку і ґвалтував ще п’ять років…

Наприкінці статті надали слово єпископу, призначеному наглядати за інтернатами після викриття численних випадків зґвалтувань:

«Ми думаємо, що за цим усім стоять масони. Ми не розуміємо, чому звинувачення такі прямі й інтенсивні. Це хочуть представити домом жахів, говорять про 40 чи 50 випадків, тоді як насправді їх не набагато більше десяти… Можливо, іноді вчитель чинив неправильно. Але ми занадто дорого розплачуємось за нашу помилку, змушені закрити школу в Лухані і продати землі, на яких вона стояла».

Можливо… іноді… чинили неправильно… АЛЕ… це все масони… дискредитують Церкву… випадків не так багато… ми занадто дорого розплачуємось…

Напередодні саміту на тему сексуальних зловживань у Церкві, скликаному Папою Франциском у лютому цього року, католицькі та світські мас-медіа по всьому світу рясніли щораз новими свідченнями, офіційними переліками імен священників-педофілів, судовими процесами, обуренням, злістю і відчаєм вірних. «Нехай би вже нарешті всі атеїсти-ліваки і всі масони світу об’єднались, щоб таки остаточно дискредитувати цю Церкву, яка покриває педофілів і робить вигляд, що нічого не відбувається, – справедливо обурюються жертви, їхні родичі та друзі. – Нехай би вже хтось змусив цю Церкву розплатитись усім, що вона має, розпродати всі будівлі і землі, і всеодно це була б недостатня покута навіть за один випадок, навіть за одну сльозу дитини!»

Всі ці виправдання єпископів, конспірологічні теорії про масонів, скиглення через чергові судові позови, внаслідок яких Церкву змушують виплачувати жертвам чергові мільйони, або ж применшення масштабу проблеми – мовляв, це лише поодинокі випадки, в інших соціальних інститутах педофілії не менше – є просто ницими, а лють і огида вірян цілком виправдані. Та є один аргумент, який роззброює, принижує і заганяє в глухий кут. Це аргумент співчуття, але водночас смутку і зневіри. Аргумент добрих священників і покірних мирян, яким сумно і які не знають, як зарадити. «Розумієш. . , – починають вони голосом старого і бувалого мудреця, який уже все побачив у своєму житті і на кожну ситуацію має співчутливий та мудрий афоризм. – Церква водночас і свята, і грішна. Свята, бо є місцем Божої присутності. Грішна, бо складається з людей таких, як ти і я. . . І всі ми грішні». Сам Папа Франциск на борту літака з Панами просив журналістів «понизити очікування» від лютневого саміту: «Проблема залишиться, бо це людська проблема».

Ісус дуже добре знає всі наші «людські проблеми», але не мириться з ними. У одній із притч Він розповідає про господаря виноградника, робітники якого вбили спершу господаревих слуг, а потім його єдинородного сина в надії, що таким чином їм дістанеться весь урожай і спадщина (Мт. 21, 33-46). Звідки беруться такі робітники, чому вони готові навіть на вбивство, як таке взагалі можливе? Ісус сам відчуває нашу лють і огиду, наш смуток і зневіру, бо Він відчуває те саме. І Він дає чітку та однозначну відповідь, без жодних «але»: це зло, йому немає ніякого виправдання, вбивці будуть покарані! «Буде забране від вас Царство Боже і дане народові, який буде приносити плоди Царства» (Мт. 21, 43).

Ці відчуття знайомі й старозавітному Богові Отцеві:

«Що ще можна вчинити було для Мого виноградника, але я не зробив того в ньому? Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди? А тепер завідомлю Я вас, що зроблю для Свого виноградника: живопліт його викину, і він буде на знищення, горожу його розвалю, і він на потоптання буде, зроблю Я загубу йому, він не буде обтинаний ані підсапуваний, і виросте терня й будяччя на ньому, а хмарам звелю, щоб дощу не давали на нього!» (Іс. 5, 4-6).

Жодної теодицеї, жодних афоризмів про «святе і грішне», тільки безмежний смуток і безмежна лють. Те, що Ісус переживає разом із нами всі наші людські почуття – не секрет, адже Він був людиною. Але наскільки зворушливо бачити в сльозах Бога Отця, який «сподівавсь справедливості, та побачив кровопролиття»! Ісая чітко дає зрозуміти, що мовиться про Бога, а не про якогось простого селянина («бо виноградник Господа – то дім Ізраїля»), але почуття такого безмежного смутку і відчаю я би більше очікувала саме від бідного селянина, аніж від всезнаючого і всемогутнього старозавітного Бога. І мені подобається, що мій Бог водночас «божественний» і «людський».

Виправдання педофілії, як і будь-яких інших злочинів у Церкві, через протиставлення «святого і грішного» чи «божественного і людського» базується на хибній дихотомії, подолати яку й покликане християнство. Бог створив нас на свій образ і подобу, у кожному і кожній з нас горить «іскра Божа». Зі свого боку ми теж, зі слів Фейєрбаха, «творимо Бога на свій образ і подобу» – чуємо, як Бог говорить до нас нашими людськими мовами з їхніми граматичними і лексичними обмеженнями, інтерпретуємо ці слова, виходячи зі свого повсякденного досвіду і соціальних норм нашого часу.

Зрештою, цю дихотомію долає сам Бог, ставши людиною, розділивши з нами нашу людяність і померши за нас, щоб ми були ближчими до Нього, більш «божественними». Коли я служила міністранткою на месі і підносила священникові воду та вино, мене щоразу вражала в саме серце тиха молитва: «Через цю тайну води й вина дай нам, Боже, участь у Божестві Христа, котрий прийняв нашу людську природу». Ці неймовірно гарні слова є, зокрема, й підтвердженням, що мовиться не про дихотомію, а про той таємничий зв’язок, який завдяки смерті та воскресінню Христа ми маємо з Богом, а Бог із нами.

Виправдання гріха через людську слабкість є хибним і з соціально-політичної точки зору. Це виправдання ставить знак рівності між людяністю та гріховністю, припускає, що, будучи людьми, ми просто ні на що не здатні, окрім як на пригноблення, ненависть і насильство. Але ж ми, люди, здатні не лише на пригноблення, але й на визволення від гніту, не лише на ненависть і насильство, але й на любов, взаємну підтримку і солідарність. І Бог у нас вірить. Він знає, що ми спроможні на більше, що здатні бути кращими, аніж є зараз. Він знає, що ми можемо приймати зрілі та відповідальні рішення щодо власного життя і взаємодії з іншими. Якщо Церква є місцем, де ми збираємось, щоби попросити в Бога допомоги і підтримки на цьому шляху до святості, то Церква має показувати і заохочувати все те найкраще, на що ми як люди здатні.

Немає жодного виправдання дискримінації жінок у Церкві, коли ми бачимо навколо так багато прикладів поваги до гендерної рівності. Немає жодного виправдання корупції та неефективному використанню коштів у Церкві, коли ми, люди, знаємо, як забезпечити публічний контроль, прозорість і підзвітність. Немає жодного виправдання педофілії у Церкві, коли ми, люди, затвердили норми кримінального права, де цей злочин карається за законом. Усі ці злочини – це неправильно не лише з Божої перспективи, але й з людської! І ми, люди, століттями боролися і боремось далі за те, щоб жити в суспільстві, яке поважає кожне людське життя, яке має демократичні інституції для громадського контролю над прийняттям важливих рішень і розподілу ресурсів, яке має верховенство права і законодавчі норми відповідно до наших цінностей.

Але Церква, попри деякі винятки, назагал чинила спротив цій боротьбі замість того, щоб долучатися до найкращих людей свого часу (тим паче очолювати їх!). Церква чинила спротив демократичним і республіканським змінам, чинила спротив ідеям просвітництва, чинила спротив робітничому рухові і рухові за права жінок. І мовиться не про те, що Бог (і та «свята і божественна» сторона Церкви) увесь цей час знав, що ці зміни на краще, але нам, «грішним людям», треба було більше часу, щоб ці зміни прийняти. Ні, були хоробрі та віддані люди, які боролися за зміни, і була Церква, яка чинила спротив (навіть залякувала цих людей відлученням від свого лона).

Варто віддати належне Папі Франциску, адже він не обмежився словами про «людську проблему». «Вирішуючи проблему в Церкві, ми тим самим допомагатимемо вирішувати її в суспільстві і в родинах», – додав він. Єдина прийнятна на сьогодні позиція – бути в авангарді боротьби проти злочину педофілії у Церкві і в суспільстві загалом, залучивши до цієї боротьби найкращих та найкомпетентніших людей і заручившись підтримкою самого Бога. На щастя, люди вже напрацювали низку орієнтирів, і ми знаємо, в якому напрямку рухатися. Ми маємо Кримінальний кодекс і судову систему, маємо приклади затверджених численними закладами освіти і охорони здоров’я (а також Церквою у багатьох регіонах світу) етичних кодексів взаємодії відповідальних дорослих із неповнолітніми, довіреними їхній опіці, маємо професійних психологів із великим досвідом роботи з жертвами сексуального насильства, маємо чуйних і безстрашних журналістів.

Рабіндранат Тагор колись сказав, що кожна дитина приходить у цей світ як свідчення, що Бог ще не розчарувався в людстві. Бог і далі саджає виноградники і довіряє їх нам. Він вірить, що ми зможемо про них піклуватися і працювати на Його славу. Він сумує, якщо ми лікуємо рани Його народу легковажно, говорячи «Мир! Мир! », коли миру нема (Єр. 6, 14), коли занедбуємо Його виноградник і кажемо: «Вибач, але ми просто грішні люди». Він знає, що ми – люди, бо сам створив нас людьми. І Він навіть знає, як це – бути людиною. Але, попри всі наші гріхи і всі наші виправдання, Він не розчаровується в людстві і вірить, що ми здатні на краще.

Анастасія Рябчук, соціолог, викладач КМА