Амврозій Сенишин

На двадцяти густо надрукованих сторінках бюлетеню «Сервіціо Інформаціоні пер ле Кієзе Орієнталі /СІКО/», ч. 324, рік 24, 31 грудня 1969, подано звіт із сумної слави поїздки кард. Фюрстенберґа по Америці в грудні минулого року.

Берете в руки цей бюлетень Конґреґації, що призначений для інформації церковних установ та окремих прелатів в Римі й поза Римом, і дивуєтеся прецизності, а одночасно неправдомовності такої інформаційної служби. В Америці недавно йшла дискусія про те, що урядові кола контролюють деякі інформації, головно щодо В’єтнамської війни. Гостро критикувалося ролю деяких референтів преси і з того виник закид, що існує оправдане недовір’я до офіційних джерел інформації. І в нас українців іноді підноситься закид, що існує «кредибилити ґеп» щодо інформацій, подаваних офіційними установами.

Та все це ніщо у порівнянні до перфектности у подаванні вісток Східньою Конґреґацією в Римі. Не лише брак об’єктивности у насвітленні чи подаванні фактів характеризує цей звіт, але й цинічна неправдомовність авторів цього нібито поважного бюлетеню.

Нагадаймо також сумної слави пресову конференцію, яку дав кард. Фюрстенберґ у Нью-Йорку. У двох засадничих точках римський кардинал провинився проти правди. Він заявив, що сумнівається, чи демонстранти в Філядельфії взагалі були католиками, та сказав, що ця акція була керована з-закордону. Чи джерелом цих інформацій був один наш єрарх, який досі спеціялізувався в називанні осіб, незгідних з його політикою, комуністами чи «в’єт-конґами», нас це не обходить. Є фактом, що і Ватиканські достойники публічно говорять неправду. Це він також заявив, що відбутий восени минулого року Синод Українських Єпископів не був синодом, а був лише «мітінґом» без всяких законодавчих і виборчих прав.

А тепер перейдім до звіту в «СІКО», де імовірно один із супроводжаючих кардинала монсеньйорів дає нам лекцію своєрідної «журналістичної об’єктивности й етики». Увесь звіт, це славослів’я римському достойникові й тим, що його приймали. З нього ми довідуємося кілька важливих фактів, які для повнішого зрозуміння місії Фюрстенберґа в Америці важливі.

Ось кілька тих фактів:

Префекта Східньої Конґреґації запрошував і організував його поїздку митр. Сенишин. Це йому залежало на звеличанню свого торжества. Це він різними дорогами вистарався, щоб «високий гість» одержав титул «спеціяльного висланника Святішого Отця». Ніколи на десять-ліття якоїсь митрополії не прибуває «спеціяльний висланник». Але, видно, на цей раз саме цього треба було і філядельфійському митрополитові, і кардиналові-аристократові. В їх обопільному інтересі було штучно роздути малий ювілей, піднести престиж єпископа-диссидента й протиставити свої святкування успіхові Синоду Українських Католицьких Єпископів, на якому цей малий владика голосно абсентувався. І для цього обидва прелати разом з іншими однодумцями в Курії домовилися навіть до того, щоб престиж Вселенського Архиєрея надужити для їхніх дрібних комбінацій.

Довідуємося також із «звіту», що за тією місією Фюрстенберґа стояли наші Василіяни в Римі. Вистачить тільки поглянути у звіті на список прізвищ тих, що вітали й прощали на летовищі в Римі «високого» достойника: Отці Василіяни з Генеральної Курії, Мати Генеральна Сестер Служебниць, ректор і група семінаристів з Колеґії св. Йосафата /усі ці відомі з свого негативного ставлення до рішень Синоду і помісности нашої Церкви/ та словак о. Фальтин /також людина, що не бажає добра нашій Церкві, але спеціялізується в східніх питаннях/.

Вітали на римському аеропорті після повернення кард. Фюрстенберґа такі особи: монс. Юрій Миляник, підсекретар Східньої Конґреґації, голова бюра монс. Джілардоне, архимандрит А. Великий, ЧСВВ, о. М. Ваврик, ЧСВВ і о. ректор Я. Химій, ЧСВВ. Усі українці, за вийнятком Джілардоне; усі відомі з свого негативного наставлення до Блаженнішого і прихильники митр. Сенишина. Цікаво, що не були тут ані мароніти, ані мельхіти, хоч і їх візитував в Америці кард. Фюрстенберґ. /Особливо помпезно вітав там римського кардинала мельхіт-диссидент, проекзарх Джадза, мельхітський василіянин-сальваторіянець, ставленик Східньої Конґреґації, якого згодом мельхітський патріярх з Синодом Владик усунули/. Прощали і вітали префекта Конґреґації лише наші рідні диссиденти в Римі.

Особливо захоплююче згадує автор звіту перебування кард. Фюрстенберґа в отців Василіян в Ґлен Кові під Нью-Йорком. Там на прийнятті панувала «атмосфера гарячої врочистости». Протоігумен М. Когут мав піднести тост для Східньої Конґреґації, якій побажав успіхів латинською формулою «віват, флореат, крескат».

Що «спеціяльний висланник Папи» приїхав до Америки з певною місією, видно з того, що він говорив публічно. /Ми не знаємо, які він мав розмови з українцями й неукраїнцями у закритих кабінетах/.

Українцям в Чікаґо він з’ясував свою теорію життя східніх церков у діяспорі. Ця теорія відома вже з його попередніх висловлювань до українців на тему, як високий кардинал уявляє собі життя і майбутнє Української Церкви поза межами України. Він склав признання і висловив «задоволення з апостольської праці, виконаної пожертвою священиків, служителів Церкви на добро своїх вірних» /мабуть ішлося тут про ту працю, яку виконали чікаґівські священики для розбиття цієї колись зразкової великої церковної громади!/. А далі, він «заохочував їх продовжувати своє служіння, завжди шукаючи збереження єдности і згоди, та пристосовуватися до вимог країни, в якій вони діють».

Не треба довго розкушувати цей ребус, щоб якслід зрозуміти кардинала, про яке «пристосування» йому йшлося. У наших умовах, ми знаємо, що мав на думці римський достойник – зривати зв’язок з Матірньою Церквою, відриватися від свого пня і національного характеру. Іншими словами, чимскорше асимілюватися й латинізуватися… Не припадок, що префект Східньої Конґреґації вибрав собі для такої заяви якраз Чікаґо.

Знов же що інше сказав кард. Фюрстенберґ зібраним священикам Мунгалської митрополії /закарпатської/ 12 грудня 1969 р. Він тоді заявив, що «з організацією митрополії рутенська Церква в Америці досягла зрілости та стабільности, які її захоронять від евентуальних зовнішніх втручань». Не легко догадатися, які «втручання» мав на думці покровитель східніх Церков. Це було виразно звернено проти ідеї нашого патріярхату та проти евентуального включення закарпатських єпархій греко-руського обряду до спільної помісної східньої Церкви.

Фальшиво подає цей звіт і про авдієнцію в кард. Фюрстенберґа делегації УККА. Нам відомо з преси, що ця делеґація пред’явила гостеві меморіял з виразним ствердженням, що УККА, репрезентуючи всю українську громаду в ЗДА та висловлюючи її бажання, підтримує постанови Синоду Єпископів з жовтня 1969 р. та прохає разом з Синодом Святішого Отця про піднесення Верховного Архиєпископства до гідности Київсько-Галицького Патріярхату. У висліді прочитаного експозе голови делегації УККА Й. Лисогора відбулася ще розмова, в якій окремі члени делегації висловлювали свій погляд та ставили запитання в дусі меморіяалу.

Про це все немає й словечка в офіційному звіті Східньої Конґреґації. Але для точности передаємо увесь стосовний текст:

«В суботу 6 грудня в 11-ій год. в залі митрополичої резиденції кардинал Фюрстенберґ прийняв на авдієнції одинадцятьох із чотирнадцятьох делегатів Українського Конгресового Комітету Америки /УККА/. Під час сесії, яка тривала більше, як годину, кардинал відповідав на всі різні запитання, що їх ставили делегати, після того, як його привітав та виголосив вступне експозе президент Й. Лисогір.

Так була зреферована візита представників УККА в кард. Фюрстенберґа і їх заходи для встановлення патріярхального устрою. Це варта мати на увазі усім майбутнім кандидатам на подібні авдієнції.

Але вершком дезінформації авторів цього звіту є їх опис філядельфійських святкувань. На двох з половиною сторінках римські монсеньйори описали до подробиць усе, процесію, Службу Божу, бенкет, його програму; вони згадали усі прізвища головних учасників, не забули навіть описати погоду. Але промовчали той факт, що кард. Фюрстенберґа і його філядельфійського протеже зустріли маси мирян не з словами привітань, але протесту. Кардинал і його монсеньйори захоплювалися красою катедри /про це багато написано/, але не бачили тих усіх болем і слізьми написаних транспарентів: «Митр. Сенишин, не руйнуй нашої Церкви», «Кардинале Фюрстенберґ, руки геть від нашої Церкви»… Автори звіту тільки бачили дві і пів тисячі вірних, що виповнили катедру «в побожному наставленні». А далі дослівно на­писано так: «Телевізійне влаштування короткого засягу давало можливість слідкувати за різними фазами Богослужби усім тим людям зовні, які не мали можливості зайняти місця в катедрі і були виставлені на важку пробу безоглядної погоди».

Читаєш, і смійся або плач не так з глупоти, як із безмежного цинізму, так авторів цього звіту, як і їх наставників… Вони, у своїй підлості і безсоромності до того договорюються, що свою поразку, пониження і повну прогру представляють як тріюмф навіть коштом тих півтора тисячі людей, що під дощем протестували проти багряноносного гостя. О темпора, о морес!..

Чи варта після цього цитувати ще місця із цього звіту про те, яке послання читав Фюрстенберґ у церкві, вихваляючи митр. Сенишина і його «віддане священство та побожних вірних» за їх співпрацю з митрополитом. А всесвітно відомо, як виглядає та співпраця автократа із його зраненими священиками та до краю зболілими вірними. Не варта нагадувати й те, що на бенкеті римський кардинал назвав себе «приятелем усіх, а в особливий спосіб українців…» Після такої заяви можна лише одне сказати: Бережи нас, Господи, від приятелів, бо з ворогами якось дано собі раду…

А далі цей «приятель», як подає офіціяльний звіт, щоб рятувати свій престиж в Римі, запропонував вислати телеґраму Святішому Отцеві з бенкету, що на ньому за звітом було 500 осіб. Це число зігнаних обіжниками делеґатів парафій, і священиків, за які платили з парохіяльних кас, замість сподіваних півтори тисячі бенкетуючих з нагоди 10-ліття філядельфійської митрополії, найкраще свідчить про успіх ювілею, на який аж треба було «папського висланника». Ми вдячні, що цей провокаційний ювілей проти єдности і помісности нашої Церкви поголовно збойкотували наші Владики з Канади.

Читаючи цей двадцятисторінковий, густим друком писаний звіт, довідуємося ще багато іншого. Тут є кілька згадок про погоду, про чудові краєвиди, про ланчі, диннери й бенкети в честь кардинала і про американські міста, що їх римський гість оглядав «бай найт». Але ні в одній із своїх промов кард. Фюрстенберґ підчас своїх «дуже зайнятих днів» не згадав ані в українських, ані в закарпатських, ані в мельхітських чи маронітських середовищах про плекання їх обряду, традицій, прив’язання до культури батьків. Не згадав він ні слівцем ані про Первоієрархів тих Церков; їм ніде не підношували многоліття, їх іґнорували ювілейники. Не іґнорували свого Первоієарха лише ті під дощем тисячні маси, які прийшли сказати тверде слово кардиналові де Фюрстенберґові і його звеличникам: Годі руйнувати разом із поневолювачами України рештки нашої Помісної і Рідної Церкви·

В. М.

Слава Ісусу Христу!

67-ий Відділ СУК «Провидіння» в Ню Браневік, Н.Дж.

4-го лютого 1970 р.

До Хвальної Екзекутиви

Високопреподобний Отче Предсіднику,

Високоповажані Пані і Панове !

Відповідь головного секретаря «Провидіння» на наші два листи, що ми їх вислали до Вас, одного з початком грудня м.р. і другий з початком січня ц.р., далеко не вдоволяюча, бо вона не заторкує порушеної нами теми.

В наших листах ми трівожимось поступованням Митрополита Сенишина і палко Вас прохали старатись порадити нашому Владиці зрезиґнувати із митрополичого престола. До цього прохання подали ми сильні аргументи, що випливають з некорисної для нашого загалу праці Владики Амврозія.

Закиду, що до Вашого відношення, чи радше піддержки справи Патріярхату Української Католицької Церкви ми не висували. Хоч, правду кажучи, не захоплені ми Вашою піддержкою тих преважливих заходів і зусиль, що спрямовується для двигнення нашої Церкви до висоти Патріярхату. Це гарно, що головний секретар «Провидіння», відвідуючи Відділи «Провидіння» висвітлював фільм «Від Митрополита Андрея до Кардинала Йосифа», що Екзекутива «Провидіння» передала до розпорядимости кардинала Сліпого більші грошеві пожертви на фонд будови собору св. Софії в Римі; що члени Екзкутиви «Провидіння» були в Римі на торжествах посвячення згаданого Собору. Все це до болю замало! А на таку організацію як «Провидіння» такими шляхетними завданнями, про які часто пишеться і говориться прямо – мізерно!

Думаємо, що якраз «Провидіння» повинно було стати ентузіястичним прапороносцем ідеї Патріярхату і на слові і на ділі. «Провидіння» повинно було бути в першій лінії цього змагу за велич і силу всієї української Церкви. «Провидіння» повинно було боронити те святе діло перед Митрополитом Амврозієм, ставлячи його на відповідній висоті в противагу до штучної ідейки філядельфійського чи американського патріярхату візантійського обряду. Наш Митрополит не зумів, на жаль, збагнути ширини завдань і можливостей росту нашої Церкви.

Керівні чинники «Провидіння» могли і повинні були твердо і небоязко діяти в користь здійснення далекосяжних задумів нашого Архипастиря Кардинала Йосифа. Невідрадна ситуація в нашій Церкві в Америці напевно була б прояснилась і наладнались відносини. Не треба було б за це братись, як це залюбки круги о. Москаля і філадельфійського канцлера заявляють, «вулиці», «безвідповідальним», «атеїстам» і «комуністичним агентам» за підтримку справедливих стремлінь української Церкви.

Пригадуємо собі бенкет в честь кардинала Йосифа у Філадельфії. Як палко і довго, довго сплескували всі присутні ті, на диво відважні, звороти, що торкались справи Патріярхату, у промові Впреп. о. шамб. Мирослава Харини, нашого вже вдруге головного предсідника. Як раділи ми, як гордились предсідником «Провидіння»! Думалось, що за тим святочним словом консеквентно буде проведена тягла, невтомна, всебічна, повна посвяти старань і зусиль дія. Але слово прогомоніло, а після бенкету завмерло, а дії /за вийнятком висвітлювання фільму/ ніхто не міг спостерегти.

А наш Митрополит на тому ж бенкеті говорив невинні жартики про поліцаїв-айришів. Даремно ждали ми на аналізу наших обставин і спроможностей, на вказівки, на віщі проекції в майбутнє. Справи Патріярхату Владика Амврозій не торкнувся, бо хоч Він і український Владика, то справа організаційного зміцнювання української католицької Церкви-страдниці мабуть не була і не є в крузі Його заінтересувань.

На величніх святкуваннях в Римі ми чули і бачили виступи сен. Юзика, провідників наших політичних організацій, але даремно і з болем серця ждали ми на бодай одно речення від керівних чинників Союзу Українців Католиків «Провидіння». Тут, де була велика потреба, наша Екзекутива «Про видіння» заховалась в далекому запіллі. Може і з того приводу «захворів» Митрополит Сенишин і то нагло і то так серйозно, що не взяв участи в Синоді всієї української католицької Ієрархії. Архиєпископ Сенишин покинув українських католицьких Владик!

Але повернімо знову до нашого основного до Вас прохання. Митрополит Амврозій є зверхним покровителем «Провидіння», тому мабуть не слушно пише головний секретар «Провидіння», що ані члени Екзекутиви, ані ціла установа не можуть поносити консеквенцій за рішення Владики. Нам здається, що члени Екзекутиви і «Провидіння» поноситимуть консеквенції, УККА і ми всі, якщо врешті не зарадимо лихові. Поноситимуть консеквенції і наші діти і весь український нарід, проклинаючи Митрополита, «Провидіння» і нас усіх.

Головний секретар пише, що «Провидіння» не є дієцезальною установою і не має ніякого впливу на поступовання Владики. Яке це траґічне. Невже ж Владика Амврозій не слухає голосу мирян? «Провидіння» – це українська католицька організація, репрезентант кількох тисяч добрих і ідейних мирян. Ні! Не хочеться вірити, щоб Владика Амврозій нехтував Вашу думку. Заходить питання, чи Ви маєте відвагу і силу, щоб Ваш погляд, щиро і без викрутів предложити Митрополитові? Кожну людину можна сильним і річевим арґументом переконати, а Владика Сенишин хиба теж людина.

В листі, за підписом головного секретаря, Ви просите Предсідника нашого Відділу, щоб він з’ясував всі неясні справи в зв’язку з Патріярхатом, даним Митрополитом і т.п. Тому ми ще раз ввічливо і ставимо ось такі питання:

1. Чи це правда, що Митрополит Амврозій виломився із спільного фронту українських Католицьких Владик і не підписав документів, що їх оформив недавній Синод всіх Ієрархів Української Католицької Церкви, і таким поступуванням підкопав єдність, силу, повагу нашої Церкви і як Владика-душпастир наніс спустошення в душах вірних українців-католиків?
2. Якщо у Вас є на це позитивна відповідь, то тоді виринає питання друге: чи Ви піддержуєте поступовання Митрополита Амврозія?
3. Якщо у Вас буде заперечуюча відповідь на цей запит, то тоді чергове питання: чи не тривожить Вас ситуація, що витворилась в нашій Церкві на цьому терені? Що робите, щоб лихові зарадити?

Нас турбує питання, чи Ви сказали Митрополитові Амврозієві офіційно і ясно, що Ви підтримуєте справу Патріярхату УКРАЇНСЬКОЇ Католицької Церкви і не схвалюєте поступовань Митрополита Сенишина. Чи зготовили Ви в тій справі відповідний меморіял і передали його до рук Митрополита?

Чи старались Ви вірно інформувати Митрополита Сенишина про біль, неспокій, тривогу Його вірних? Чи переконували Ви Його, що йде злою дорогою?

Ми прохаємо Вас знову домагатись о авдієнцію в Митрополита Амврозія і у достойній формі вказати Йому на конечність Його резиґнації із Митрополичого престола.

Ваша заява, що Ви не можете втручатись в справи нашої Церкви звучить неймовірно. Хіба ж наша Церква Вам мачуха? Пощо тоді підкреслювати ці знамениті завдання організації «Провидіння» в площині духа! Обезпечитись можна деінде. Не лише обезпеченням живе людина. Ви, яко керівний чиник, мусите відчути те, що болить та тривожить широкі круги членства. Невже ж Ви не спостерігаєте, що ця «мовчазна більшість» починає тратити терпеливість, що хмарою нависла загроза? Ви не смієте в безсиллі опустити рук, заявляючи, що це «не наша справа». А чия ж вона? Чи маємо ми про клопоти в нашій Церкві писати до Товариства Ветеринарних Лікарів? Не оборюйтесь на нас, коли до Вас звертаємось. І не називайте нас негативними назвами, а вмійте, опанувавши своє негодування, поставити собі питання: а може ті люди, що до нас пишуть, протестують та пікетують то не «комуністичні агенти»? Може це про що вони говорять таки їх болить, сильно і нестерпно?

Порадьте Митрополитові Амврозієві, щоб Він зрезиґнував з Митрополичого престола, бо в широких кругів вірних Він втратив довір’я і вже не є їх духовим провідником. Зголосіть Митрополитові прохання про Його резиґнацію, навіть тоді, якщо це не буде Вашим особистим наставленням і переконанням, заявіть, що робите це на основі прохань соток членів «Провидіння».

У Ваших підсумках з місячного засідання Екзекутиви, що їх надрукувала «Америка» дня 21 січня ц.р. наші зверненню до Вас трактуються шорстко і непрязно. Пишете: «Тому всякі закиди, обвинувачення та злобні інсинуації в цьому напрямі несумлінних людей в сторону «Провидіння» є глибоко кривдячими і по суті шкідливими для нашої організації».

Чому крик серця: називаєте «злобними інсинуаціями»? Чому називайте несумлінними людей що мають зажалення? Чи не варто радше, в деталях обговорити закиди і обвинувачення і оборонитись перед ними, але не користуватись викрутом? Чи не спостерігаєте, що ті «несумлінні люди» – це наша народня гуща? Чи відомо Вам, що ця наша українська народна гуща – добра, толерантна, поздержлива, жертвенна? Вона коштом кількох мільйонів долярів річно утримує нашу Церкву, та щедро і часто жертвує на різні народні й церковні цілі. В цієї народної гущі – добре серце і чутлива душа, ця народня гуща занадто довго терпить Митрополитові Амврозієві!

Звичайний член «Провидіння» позбавлений ясної політики Проводу «Провидіння» та має малі можливости для вислову свого обурення і протесту проти поступування Митрополита Амврозія. Це і причина, чому майже десяток членів у нашому Відділі передають мені їхні членські грамоти і покидають нас. Так, вони перед часом покидають обезпечення саме для підкреслення трагічної ситуації, створеної нашим Митрополитом. Вони заявляють: «Чи варто клопотатись обезпеченням, тоді, коли основи нашої рідної Церкви підривають сам Владика і його симпатики?»

Ми бажали б собі, щоб Митрополит Сенишин був дорогоцінним жемчугом серед нашої української католицької Ієрархії. Ним Він не є! Вина з приводу цього лиха не наша, бо ми завжди були готові респектувати і йти за нашим Владикою. На жаль, Його шлях не веде до цілі.

Управа Відділу

Заява Митрополита Амврозія Сенишина в справі акцій нашого Товариства за єдність Церкви і патріярхальну систему, /обговорена в іншій статті цього журнала/, була висловлена делегації ГУ СУК «Провидіння» і друкована в щоденниках «Свобода» й «Америка». Згідно з практикою цієї не жовтої преси вона не відзеркалила правдивого перебігу цієї авдієнції ані висловлених там заяв, а подала усе спрепароване у вигідній і потрібній для Митрополита Сенишина формі. В такий самий спосіб оба щоденники звітували і про делеґацію УККА до Митрополита Сенишина два рови тому. Таку практику слід рахувати скрайнє шкідливою не тільки тому, що так оббріхується громадянство але й тому, що так зредаґованим звідомленням прикривається й вибілюється багато шкідливих потягнень Ієрарха та утруднюється громадянству пізнати, хто він є в дійсності.

В газетах пишеться, що о. шамбелян М. Харина привітав Митрополита, a ніби у відповідь на привітальне слово, Митрополит заявив., що він українець, працює для України, що він за патріярхат та що він не зрезигнував зі свого становища. На ділі, це не було про «образи і гарбузи», бо заява Митрополита відносилась до експозе о. М. Харини /яке редактори поминули/, дe була представлена критична ситуація серед членства «Провидіння» відзеркалена в листах, заявах і домаганнях Відділів та в домаганнях, щоби ГУ не мовчала, але натискала й вимагала в їхньому імені зміни настанови Митрополита до пекучих церковних справ, або його резиґнації, бо через поставу Митрополита до цих справ терпить «Провидіння».

Щодо самого факту відвідин нашої делеґації у Митр. Сенишина в грудні минулого року слід ствердити, що делеґацій мирян, або товариств, не може покликати собі персонально жадний Владика, ані навіть Синод Владик. Делегація вибирається й авторизується тими чинниками, чию волю вона репрезентує.

Основною ціллю публікації новинки про відвідини ГУ «Провидіння» у Митрополита було зложити вину на наше Товариство, мовляв, його делеґація не погодилась на пропозицію Митрополита полагодити справу церковного спору до двох місяців. Це розраховане на ефект у тих, що є необізнані зі справою. Церковний, або радше персональний конфлікт існує ніж Митрополитом Сенишиним і Синодом Українських Єпископів. Наше Товариство не вважає себе партнером, посередником, ініціятором, ані екзекутором між конфліктними сторонами, і його делеґація не могла ані приняти ані відкинути пропозицій Митрополита Сенишина. Митрополит Сенишин добре знає де йому слід полагодити конфлікт і з ким, та що таких справ він не може лагодити з нашим Товариством. Товариство існує лише для вияву волі мирян і для оборони Церкви перед розколом і обчуженням.

Треба при цій нагоді ствердити, що в повищу пропозицію полагодити спір, не вірив сам Митрополит Сенишин, бо саме тоді, коли приймав делегацію Товариства за Патріярхат, він мав приготоване судове оскарження трьох членів цього Товариства, а також було готове, з датою 1-го грудня 1969 року, письмо Митрополита до нью-джерзського декана Всч. Отця Антона Борси, в справі переведення судової процедури проти Всч. отця Володимира Білинського, пароха Пасейку та Почесного Голову Товариства за Патріярхат, в зв’язку з його негативною поставою до заходів Митрополита розчленувати нашу Помісну Українську Католицьку Церкву. Це інквізиційне письмо філядельфійського Владики друкуємо в іншому місці цього числа!

В свою чергу Митрополит заявив делеґації «Провидіння», що Синод Українських Єпископів не був правосильний, бо там не було представника Папи, та що є різниці поглядів на проблеми патріярхальної структури. Що до патріярхату – то він є за ним, але це ще питання «як, де і хто», /повторив тут тезу ідеологічно спорідненого з ним проф. Л. Добрянського із «Юкренієн Квотерлі»/ пояснивши, що патріярхом не конечно мусить бути українець. І коли дальше розвинулись питання на тему «хто», Владика почервонів і почав доводити піднесеним тоном, що тут вже сім років ведуть атаку на митрополію, воюють проти нього, грозять йому, але все даремне, бо він має завжди коло себе чотирьох добрих псів…

Деякі присутні були обурені, кидали гострі репліки й виходили. Таким неорганізованим порядком імпреза закінчилась, залишивши, прикре враження у присутних через ще раз понад всякий сумнів виявлене негативне ставлення Митрополита Сенишина до єдности і правопорядку у нашій Церкві, та до внутрішньої ситуації у «Провидінні». Як виявилось – «Провидіння» було чи не одиноким бастіоном Митрополита, коли другі організації солідарно збойкотували його бенкет у десятиліття митрополії. Тепер і ця організація починає думати про шкідливість церковної політики Митрополита Сенишина і його обструкцію Синодові Українських Єпископів, і прилучуватись до голосу народу. Провідні люди цієї організації відчули, що організація терпить і слабне саме через політику Митрополита, та що здорові членські кадри ставлять свої вимоги.

Як Митрополит Сенишин, так і редактор «Америки», переочили тут одну деталь. Йдеться не про боротьбу проти Митрополита або митрополії, /бо ж миряни це також митрополія/, але про повернення Митрополита до Синоду Українських Єпископів і про єдність митрополії із всією Церквою. Іншими словами – йдеться про помісність Церкви. Коли ж Митрополит Сенишин припине розкол і допоможе осягнути цю одноразову історичну цінність – відзискає назад льояльність усіх вірних і леґенда про боротьбу з митрополією відійде в забуття. Коли ж ні – тоді Владика мусітиме нести відповідальність за свою протинародну і протиукраїнську роботу!

На жаль, такою негативною опінією серед українців він зараз втішається. І не поможуть тут в нічому облудні та спрепаровані «заяви».

Заява Митрополита Амврозія Сенишина, яка появилась в «Америці» і була передрукована 11 березня 1970 р. у «Свободі», вимагає пояснень і уточнень.

Якщо взяти до уваги відомі нам справи діялогу з Москвою, «паломництво» ленінградського митрополита Нікодима до Риму, яке відбулося безпосередньо після Синоду Українського Єпископату, як також друге «паломництво» екзарха московського патріярха Алєксєя для України, єпископа Філарета у Ватикані, та, що предметом розмови була Українська Католицька Церква, то побачимо перед якою небезпекою вона стоїть. Коли ж до цього пригадати акцію Священної Конґреґації для Східніх Церков, зглядно її Префекта кардинала де Фюрстенберґа який виступив проти Синоду Українського Єпископату, заперечуючи його, мовляв, це не був синод, але конференція без зобов’язуючих ухвал і секретаря Східньої Конґреґації єпископа Бріні, який письмом до Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, доручив повідомити українських владик в ЗСА, що є неправний то побачимо справжні пляни наступу на нашу Церкву. В тій ситуації існує незаперечна конечність єдности нашої Ієрархії, священиків і мирян, і ясности думки, згл. заяв.

В перших днях жовтня 1969 року у Римі відбувся Синод Українського Єпископату, на якому прийнято Конституцію патріярхального устрою Української Католицької Церкви. В цій історичній події взяли участь всі наші Владики, за виїмком Митрополита А. Сенишина, який одинокий відмовився бути учасником Синоду і не підписав прохання до Святійшого Отця в справі підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату. В останній своїй заяві Митрополит Сенишин пише: …»він, як українець, працює для України та стоїть на ґрунті помісности Української Католицької Церкви й визнає потребу завершення її патріярхатом, про що неодноразово заявляв усно й писемно». В тому справді немає нічого нового, це повторення гарних фраз і слів, нажаль без діл. Дозволимо пригадати що до цієї справи Митрополит Сенишин сказав в минулому. Не будемо тут писати про те, як заборонялось мирянам і Комітетові за Патріярхат збирати в цій справі підписи й висилати до Святійшого Отця. Пригадаймо пресову конференцію Митрополита А. Сенишина у Філядельфії 26 грудня 1964 року. На запит: «Ваша Ексцелєнціє, а яка Ваша думка щодо Українського Патріярхату?

Відповідь: Я, як кожний свідомий українець, здаю собі справу з того, що Український Патріярхат – це справа великого значення, і то не тільки церковного, але й національного для українського народу»… «Та на жаль, до сьогодні не поставлено ясно справи, як цей патріярхат мав би виглядати? Не поставлено його на властивій площині та не взято до уваги православних українців»… «А тепер треба багато любови і взаємо пошани до себе щоб прийшло до повного церковного об’єднання».

Об’єднання з нашими православними братами, це благородне діло, але як його сповнити, коли Митрополит Сенишин не захотів стати одним фронтом з нашими Українськими Католицькими Єпископами і прилучитись до Синоду Української Католицької Церкви?

Пригляньмось, що писалось на сторінках українського католицького; офіціозу філядельфійської митрополії «Шлях» /24 квітня 1966/ в статті п.з. «Партизанський В’єтконґ діє в нашому суспільстві»…

«Цю партизанську боротьбу проти Церкви і народніх установ комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом. Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» українського патріярхату дали себе зловити на пропаґандивну вудку комуністів».

В тому виявляється цікава аргументація, називається труднощі, але не говориться чому Митрополит не може покласти свого підпису під проханням до Святійшого Отця про піднесення Верховного Архиєпископства до гідности патріярхату. Спершу перепоною до патріярхату висувалось справу з нашими православними українцями, опісля – зроблено закид, що справу патріярхату перші кинули комуністи, а останньо все інше в порядку, тільки ще «існують дрібні різниці поглядів на юридичні проблеми патріярхальної структури», не називаючи їх. Нажаль, ці «дрібні різниці» є непереступимі, бо в іншому випадку Митрополит повинен був вже давно стати членом Синоду Українського Єпископату і солідарно покласти свій підпис під прохання до Папи.

В заяві зроблено закид делегації Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, мовляв – Митрополит їм сказав: …«що всі ці різниці поглядів будуть усунені до двох місяців! На жаль представники Товариства за Патріярхат на це не погодились».

Тут є маленьке непорозуміння, бо делегація не мала чого годитись, чи негодитись, вона прийняла до відома, що Митрополит А. Сєнишин сказав, що цю справу до двох місяців полагодить. Два місяці проминуло і в тій справі Управа Т-ва за Патріярхальний Устрій написала листа до Митрополита Сенишина, щоби довідатись, як властиво ця справа полагоджена? Нажаль по сьогодні вона не одержала відповіді на листа. Але повернімось до делегації Т-ва і тут дозволимо собі навести, які вимоги вона ставила Митрополитові. В перших двох точках делегація прохала відкласти свято 10-ти річчя Філядельфійської Митрополії і відбути в такому часі, щоби в ньому міг взяти участь Верховний Архиєпископ, Голова Помісної Української Католицької Церкви Блаженніший Кир Йосиф Сліпий. В наступній, 3-тій точці написано:

«Прохаємо їх Ексцеленцію до того часу:

1)      стати членом Синоду Єпископів Української Католицької Церкви та в порозумінні з їх Блаженством зайняти відповідне місце в цьому славному зборі священної ієрархії нашої Церкви.

2)      покласти ласкаво свій підпис під Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, як і всі інші постанови Помісного Синоду Владик нашої Церкви, що відбулися в Святому Місті Римі в вересні-жовтні 1969 року, включаючи і письмо-прохання до їх Святости папи Павла VI, щоб зволив ласкаво піднести Верховне Архиєпископство до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.

3)      спинити публікування протиукраїнських матеріялів у органі Філядельфійської Архиєпархії «Шлях».

4)      повідомити загал вірних окремим Пастирським Листом про Помісний Синод Владик Української Католицької, Церкви, та про те, що його постанови будуть зобов’язуючими для всіх вірних Української Католицької Церкви…»

Цитований документ є в посіданні Митрополита Сенишина. Отже складати вину на делегацію, а тим самим на Товариство є безпідставним. Митрополит твердить, що майже 7 років виступають проти нього, але це діється навпаки, бо Митрополит А. Сенишин майже сім років виступає проти створення церковного правопорядку і Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхальним Устроєм, про що наявним доказом є цитоване його інтерв’ю, публікації в «Шляху», відсутність на Синоді Українського Католицького Єпископату і брак підпису на проханні до Папи про піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату.

Невже ж ці незаперечні факти можна вважати, що вони є позитивними для добра Української Католицької Церкви і українського народу?

Філядельфія 21 листопада 1969

До їх Ексцеленції

Кир Амврозія Сенишина, ЧСВВ

Митрополита й Архиепископа Філядельфійського

Ваша Ексцеленціє!

Запізнавшись із програмою святкувань десятиліття Філядельфійської Митрополії, Головна Управа Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви з великим здивуванням та журбою прийняла вістку, що в тих торжествах не передбачено участи їх Блаженства, Верховного Архиепископа Кир Йосифа Сліпого.

В наслідок повищого Головна Управа нашого Товариства звертається до Вашої Ексцеленції з проханням про ласкаве вияснення і відповідь на питання, які під цю пору важко турбують усю нашу українську католицьку спільноту:

1. Чому на святкування десятиліття Філядельфійської Митрополії не запрошено Блаженнішого Верховного Архиепископа Кир Йосифа Сліпого?
2. Синод Українських Католицьких Єпископів у Римі схвалив Помісність Української Католицької Церкви та постановив звернутися до Святішого Отця з проханням вивищити Верховне Архиепископство Української Католицької Церкви до гідности Київсько-Галицького Патріярхату. Чому на тому проханні, яке підписали всі наші Владики у вільному світі, бракує підпису Вашої Ексцеленції?

Посвячення Собору Святої Софії та Синод наших Владик проходили під знаком великої радости і єдности, якої то єдности бажає ввесь український нарід, та якої ніхто не зуміє підважити в нашій Церкві.

Святкування десятиліття Митрополії не відзеркалюють тої єдности схваленої Синодом наших Владик у Римі, але підривають авторитет нашої Церкви і ображають найглибші почування вірних нашої української католицької спільноти.

Ми глибоко переконані, що лиш основні вияснення зі сторони Вашої Ексцеленції в тих важливих питаннях зможуть причинитися до спокою і єдности в нашій єпархії.

З огляду на важливість порушених справ та короткий час, сподіємося, що Ваша Ексцеленція зволять ласкаво якнайскоріше відповісти на повищі питання·

Остаємо з християнським привітом

За Крайову Управу:

о. Володимир Білинський, почесний голова

Василь Качмар, голова

Дарія Кузик, секретар

За Крайову Раду

Др. Михайло Тершаковець, почесний голова

Др. Роман Осінчук, голова

Др. Володимир Пушкар, секретар Світового Т-ва

Філадельфія 4 грудня 1969

До їх Ексцеленції

Кир Амврозія Сенишина, ЧСВВ

Митрополита й Архиепископа Філадельфійського

Справа: Ювілейні Святкування Установлення Митрополії Української «Католицької Церкви у Філядельфії за участю їх Еміненції Кардинала Максиміліна де Фюрстенберґа, дня 6 і 7 грудня 1969.

1. Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви прохає їх Ексцеленцію переложити ці святкування на інший реченець з огляду на велике незадоволення і заворушення серед громади вірних Української Католицької Церкви у ЗСА.

2. Відбути такі святкування в такому часі, коли в них зможе взяти участь їх Блаженство Верховний Архиепископ і Кардинал Кир Йосиф Сліпий у характері Голови Української Католицької Церкви враз із Синодом Єпископів, що був оформлений як провідне тіло Помісної Української Католицької Церкви.

3. Прохаємо їх Ексцеленцію до того часу:

а/ стати членом Синоду Єпископів Української Католицької Церкви та в порозумінні з їх Блаженством зайняти відповідне місце в цьому славному зборі священної ієрархії нашої Церкви.

б/ поставити ласкаво свій підпис під Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, як і всі інші постанови Помісного Синоду Владик нашої Церкви, що відбулися в Святому Місті Римі в вересні-жовтні цього року, включаючи і письмо-прохання до їх Святости Папи Павла VI, щоб з волив ласкаво піднести Верховне Архиепископство до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.

в/ спинити публікування протиукраїнських матеріялів у органі Філядельфійської Архиєпархії, «Шлях».

г/ повідомити загал вірних окремим Пастирським Листом про Помісний Синод Владик Української Католицької Церкви, та про те, що його постанови будуть зобов’язуючими для всіх вірних Української Католицької Церкви. Було б вказаним зазначити в цьому листі, що їх Ексцеленція являється повноправним членом Синоду Владик нашої Церкви та, що враз з іншими Владиками перебирає на себе відповідальність за Її долю в майбутньому так в Україні, як і в країнах поселення Її вірних. Всечесніші Отці Душпастирі повинні одержати поручення поминати їх Блаженство Верховного Архиепископа Кир Йосифа.

З висловами глибокої пошани і з християнським привітом

Члени делегації: Василь Качмар, Роман Осінчук, Мирослав Лабунька

Члени Управи: Стефанія Бережницька, Рома Навроцька, Степан Процик

В суботу, дня б грудня 1969 року, судовий урядник доручив трьом громадянам міста Філядельфія, а саме панам Богданові Артимишинові, Степанові Ковалишиному та Степанові Процикові, судове оскарження, в якому Митрополит Сенишин оскаржує їх в умисній і злонаміреній інтенції пошкодити його й нанести йому публічного скандалу, тим, що вони 23 листопада 1969 року й під другими датами фальшиво, злонамірено й злосливо компонували, публікували, або спричинювали компонування, публікування й поширювання друкованими циркулярами фальшивих, скандальних, злонамірених і понижуючих очорнювань на позовника.

До акту оскарження долучено копію летючки, виданої Відділом Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Клівленді й Комітетом Оборони Обряду, Традицій і Мови Української Католицької Церкви у Клівленді, Огайо, та її англійський переклад, яку оскаржені мали б роздавати прохожим біля церкви Царя Христа при 16-тій і Каюґа вулицях у Філядельфії.

Цією акцією обвинувачених добре ім’я позовника, його кредит і репутація глибоко пошкодились. Позовника також пошкоджено як Архиепископа і провідника, через що він мав великі фінансові страти й шкоду. Тому він вимагає відшкодування у висоті понад три тисячі долярів від кожного пізваного.

Формально оскаржені мають заявитись до справ у акті оскарження найдальше до двадцяти днів від дня доручення їм акту оскарження.

14 грудня усі три оскаржені просили свого пароха отця Василя Головінського говорити в їхньому імені з Митрополитом Сенишиним і пропонувати йому відтягнення справи із суду, тому, що жаден із них не почувається до вини, як подано у акті обвинувачення. Вони просили звернути увагу й на те, що не тільки фальшиве оскарження трьох мирян їхнім Митрополитом, але й сам факт такої скарги у суді, де кожний документ є публічний і доступний для публікації й інтерпретації, може вийти на шкоду Митрополитові, Архиєпархії і усій Церкві.

Того самого дня за посередництвом панів М. Лисогора та А. Драґана Митрополит Сенишин звернувся до Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви щоби вислати до нього делегацію на розмову. Голова товариства пан В. Качмар переказав, що жадна делегація не може піти до Митрополита через те, що він подав трьох мирян до суду.

Доки це оскарження не буде відтягнене, або полагоджене іншою дорогою, то жадна делегація не буде з Митрополитом говорити.

У понеділок 15 грудня В. Качмар одержав і переказав до оскаржених відповідь Митрополита, щоби оскаржені прийшли до митрополичої канцелярії і полагодили справу скарги особисто.

У вівторок, 16 грудня, о. Головінський переказав оскарженим відповідь, подібну до тої, що її одержав В. Качмар. Оскаржені повинні б прийти до канцелярії і полагодити з о. Лостеном цю справу особисто. Митрополит є добрий, і він зла нікому не бажає. Вистарчить написати лише письмо до нього, і зазначити, що усі три не бажали образити Митрополита, і тоді скарга буде відтягнена. А коли це буде несприємливе для оскаржених, то нехай тоді полагодять справу наші адвокати.

Перед кінцем двадцятиденного речинця оскаржені передали справу адвокатові. Місцевий відділ товариства плянує оборону оскаржених.

Коротка історія організованого руху за створення Українського Католицького Патріярхату дозволяє усистематизувати себе поділом на три окремі дієві періоди. Перший найбільш спонтанний і піднесений період був початковий, зв’язаний із конкретними заходами Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого в Римі до організаційного завершення нашої Церкви у патріярхальній системі. За діловою ініціятивою Українського Християнського Руху в США зорганізовано Комітет за Створення; Київо-Галицького Католицького Патріярхату з мережою відділів та мужами довір’я у багатьох містах країни.

Програмово Комітет оформився згідно з постановами Конференції Єпископату Української Католицької Церкви з вересня 1964 року; з ціллю «розгорнути діяльність, щоби Київо-Галицький Патріярхат скоро став дійсністю, та церковною владою нашої Церкви.»

Ентузіястом і мотором цього організованого руху виявився проф. М. Чубатий, який серіями добре науково обґрунтованих газетних статей і прилюдними доповідями спопуляризував ідею патріярхату серед громади, і видобув з неї певну активність. Відбуті авдієнції делегацій і приватних осіб в церковних ієрархів у Римі, перебіг II і III Сесій Другого Ватиканського Собору, постанови Першої Конференції Українських Католицьких Єпископів, піднесли ентузіязм і створили благородні надії на краще майбутнє Нашої Церкви. Спонтанно, і без великих зусиль зорганізовано й вислано до Св. Отця петиції в справі створення Патріярхату із сорок тисячами підписів мирян, і надії усіх почали ясніти.

Та громадському ентузіязмові і надіям багатьох шляхетних громадян прийшов скоро кінець. Скоро постанови Другого Ватиканського Собору, якими могла скористатись наша Церква, залишились важними лише на папері, а дійсність почали формувати оперативні чинники із Римської Курії та Східної Конґреґації, патріярхальний комітет відчув негайно створену нову реальність. Насамперед привезено вістку із безпосередньої зустрічі з протоархимандритом о. др. А. Великим про те, що Чин Св.ВВ не солідаризується, із Верховним Архиєпископом і не поділяє ідеї Патріярхату у представленій Ним формі. Митр. А. Сенишин в приготовленому інтерв’ю із приготованими журналістами недвозначно дав до зрозуміння,що ідея ієрархічної єдности нашої Церкви – це не його інтерес. В слід за тим проголошено нелегальність збирання підписів під петиціями до Св. Отця усіми трьома Владиками в США. А дальше провідні сили в УККА, /братські союзи та визвольний фронт/, доклали усіх старань, щоби накинути громаді їхнє неприхильне становище до справ, які заступав Комітет. Зрештою, проф. Л. Добрянський заявив, що він є за патріярхатом, але у Філядельфії…

Філядельфійський митрополичий ординаріят відкрив сторінки «Шляху» для ординарної атаки проти Комітету, матеріял до якої постачав йому Осередок Українознавчих Студій з проф. Р. Смаль-Стоцьким на чолі. Персональні атаки проти Верховного Архиєпископа почали появлятися у братській, католицькій і бандерівській пресі у формі власних коментарів,чи то у формі передруків із «віродостойних бразилійських католицьких» жерел. Визвольний Фронт поспішив заявити громаді, що він «не є проти патріярхату, але є проти такого патріярха, який робить за згодою Москви… Патріярхом може бути особа незалежна від бажань Москви… Комітет за Патріярхат – це ніким не покликані самозванці, які роблять роботу, що йде не в користь українського суспільства, але йде в користь Москви… Комітет не оправдує свого існування, бо ним керує Москва…»

В такому сумерку кінчався перший період організаційного й духового народного піднесення з надією на воскресіння єдности й ієрархічного вивершення нашої Мучениці-Церкви, і приходив час здушення вияву церковних і разом з тим національних стремлінь вірних Української Католицької Церкви. В цей час відбувся другий З’їзд Комітету який по формі прийняв і новий статут і оформив Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а по суті передав Товариству діяльність Комітету для продовжування її в змінених умовах.

Так Товариство започаткувало свою скромну діяльність в такій дійсності, що справа патріярхату для нас є фактично відложена на необмежений час. Противники Кардинала й ідеї патріярхату святкували перемогу, а ряди тих, які повинні відстоювати правду – рідли. Багато відомих прізвищ, що густими рядами зарясніли були на фірмових паперах Комітету погубились і відпали, багато відділів і мужів довір’я заніміли, а горстка тих,що ще залишились – потонули у безпредметових взаїмообвинуваченнях в невдачі. Нова управа не мала відкритих можливостей дії. Соборові сесії закінчились, жадного іншого форуму церковної політики не існувало, Конференція Українських Єпископів не відбулась, а до Першого Синоду Католицьких Єпископів в Римі наша Церква приступила так, як Східній Конґреґації забажалось – розбитою на три куски. Нас, льояльних членів Католицької Церкви ставлено щораз перед новими доконаними фактами, доконаними беззаконно, скрито.

Назву нашій Церкві міняють; Чин Св.ВВ фактично відірвався від цілости Церкви, і за дозволом Східньої Конґреґації веде окрему політику на чужині і на Україні; номінація трьох прелатів греко-католиків у Польщі, єпископські свячення в Югославії, чи навіть піднесення в ранзі трьох священиків із Чікаґо, /за участь у скандалах і компромітації Церкви і громади/, – усі ці прероґативи формально належать Верховному Архиєпископові, а фактично, /але чи леґально?/, виконує їх Східна Конґреґація.

Коли усі народи вводять тепер реформи в церковне життя, достосовуючи його до потреб самих мирян, прислуховуючись до голосу мирян, ми маємо ось таку реакцію Східної Конґреґації на льояльну акцію наших мирян, в листі Апостольського Делеґата ч.14З/64 до Митрополичого Ординаріяту у Філядельфії:

«Because of the harmful divisiveness that such efforts can bring to the Ukrainian community, the Oriental Congregation, acting in accord with the Secretariat of State, has requested that the following directive be conveyed to the Members of the Ukrainian Hierarch in this country: It is directed that all propagandizing and campaigning for a Ukrainian Patriarchate come to an end inasmuch as Cardinal Slipyi has expressly disassociated himself from all such Initiatives. In view of this, I would appreciate receiving from Your Excelle an assurance that these directives have been complied with so that I may in turn inform the Oriental Congregation.»

Щоби виготовити такі директиви то Східна Конґреґація мусіла мати інформації не від кого іншого, як лише від наших Владик, які в свою чергу інформують так як Східній Конґреґації потрібно. До речі наші Владики це не одиноке жерело інформації Конґреґації. Свого часу преса говорила, що інформація про можливість роздору між вірними пішла до Риму від кількох організацій нашої країни, в тому й від «столітньої наукової установи», із підписами визначних осіб. Знаємо також, що до Стейт Департменту У Вашінґтоні постачають також інформації, але вже іншого змісту. Там «роз’єднання між вірними» не має такого значення як у Римі, тому до Вашінґтону подають арґументацію яка там пасує: коли б, кажуть віддати тутешніх українців католиків під юрисдикцію Кардинала Сліпого, то це причиниться до поширення комунізму в цій країні… /Цілковита схожість з тим, що «Кардинал залежить від Москви!»/.

Серед такого тиску на нашу громаду від своїх і від чужих, і серед все нових фактів насильного розбиття й нищення найдорожчих скарбів громади – рідної Церкви, проходив другий етап нашої організованої праці.

Нова управа своїми акціями ще нераз деклярувала несфальшовану волю вірних нашої Церкви до збереження її ієрархічної єдности і обрядової окремішности перед своєю церковною владою і перед вищими чинниками в Римі.

В засязі тих тихих,але не менш рішучих заходів, вислано нові петиції до Святійшого Отця з підписами чотирнадцяти головних управ центральних організацій Америки, відбуто представниками тих організацій авдієнції у двох українських Владик, нав’язано і вдержується персональний зв’язок із представником Апостольської Делеґатури у Вашінґтоні, проведено акцію на СКВУ, та хоч в скромному засягу поширено конечну інформацію про становище й перспективи нашої Церкви чи то доповідями по осередках, чи то при помочі бюлетеня.

Краєва управа свідома того, що це не все, що треба було зробити для цілі Товариства, та що наша праця не зупинила розчленування нашої Церкви Східною Конґреґацією і господарювання в ній чужих, сил, але ця дрібна праця принайменше зберегла свідомість загроженої ситуації серед більшости громади, створила добірне «тверде ядро» активних і свідомих своїх завдань людей для майбутніх акцій, і заставила противників соромливо мовчати. Але вони хоч мовчать, то роботу свою продовжують.

Кінчаючи цей приписаний статутом час праці управа свідома того, що вона не зможе дати задоволяючої відповіді на тривожне питання про положення в нашій Церкві. Вона не зупинила процесу її шматування, і вона не може закрити перед громадою образу її руїни. Вона не може не говорити про те, що в багатьох єпархіях володіє чужа, не прихильна українським інтересам сила. І в такому незавидному стані приходиться відбути другі Загальні Збори Товариства.

Роздумуваннями над такою ситуацією треба приготовитись до третього етапу організованої праці для добра Церкви. Цей третій етап може бути тяжчий за два попередні, але може й бути легший. Тяжчий він може бути через те, що становище нашої Церкви на чужині і на Україні є безнадійне, і що противники її самостійности й українськости є панами ситуації. Легший він може бути тим, що викроїлись остаточно позиції УККА, СКВУ, і тих організацій, які дали виминаючі відповіді на пропозицію підписання меморіялу до Св. Отця. Знаючи на підставі так закроєних позицій з ким справа, знаючи що очікувати немає вже чого, оборонну акцію треба буде проводити тепер координовано не тільки в краєвому маштабі, але й в міжкраєвому, силами не одної, але багатьох споріднених організацій. Наша петиційна акція, як також наша акція на СКВУ була добрим початком. Координація і унапрямлювання свідомо обдуманих потягнень на базі Світового Руху Мирян зробить їх більш успішними.

Такими словами належало б пращати філядельфійського митрополита перед Його відлетом до Риму на Сесію Собору католицьких владик.

Чи маєте в пляні дальше іґнорувати єдність Синоду українських владик у проводі з Блаженнішим Верховним Архиєпископом, Кардиналом Сліпим і Його постанови які Ви приняли, кладучи свій підпис?

Чи може відкриєте нам авторство тези про те, що український католицькій патріярхат – це діло комуністів?

Чи відкриєте нам скільки і чиїх підписів пішло до Риму проти юрисдикції патріярхату на американському терені і від яких організацій?

Чи може поясните нам, Владико, причини недопущення юрисдикції Верховного Архиєпископа у ЗДА і чи скажете нам, чи дійсно Вам є приємніше брати участь у конференціях американського латинського Єпископату й іґнорувати конференції українських Владик?

Чи могли б Ви, Владико, пояснити нам хто розбиває єдність української Помісної Церкви і чому?

Ось такі питання насуваються коли переглянути філядельфійський «Шлях» від 28 жовтня 1962 (число 43) і від 18 листопада 1962 (число 42) де редактори звітували про відкриття Другого Ватиканського Собору та про похід учасників Собору до базиліки св. Петра. На сторінках цього тижневика редактори помістили дві дуже багатомовні знимки: перша в англомовному «Шляху» з ось таким поясненням:Archbishop Seneshyn in Vatican Council’s Procession без згадки, що все таки цей Archbishop є Ukrainian ; друга в українському числі «Шляху» (число 46) з іншим поясненням: «Українські католицькі владики у процесійному поході до базиліки св. Петра», – Перша представляє філядельфійського Митрополита самого-самісінького, немов заблукану овечку серед моря римо-католицьких мітр. Друга – зображує численних українських владик разом у процесійному поході, і там без великого труду можна пізнати постаті наших Владик: Преосв. Мартинця, Борецького, Ґабра, Корниляка, Архиєп. Букатка, Архиєп. Бучка, Митрополита Германюка і т. д., але даремно шукатимемо між ними Філядельфійського Митрополита! Він, Митрополит Кир Амврозій, зовсім відокремлений від гурту українських владик! Чому ж Митрополит не є разом з нашими, там де є Його властиве місце? Невинний випадок? – чи заздалегіть заплянована сепарація? Не вірю, щоби наші владики не бажали філядельфійського Митрополита у свойому гурті! Митрополит сам добровільно приєднався до чужих. Цікаво знати які мотиви стоять за таким вимовним актом? Зрозуміло, що Філядельфійський Митрополит краще відрізнявся своїми кольоровими ризами на тлі латинського клєру, а фотографічна сочка контрастово вірніше схопила Його незабутню сильветку. Та все таки сам факт в своїй основі остався для українського єпископату, мирян і для пересічного українця дуже прикрою,болючою, компромітуючою і образливою подією! І можна б дальше питати себе самого: як довго ще миряни мають співати в своїх церквах пісню: «Боже нам єдність подай» щоби врешті бачити і свого митрополита в гурті своїх рідних Владик? Співати, і поділяти оптимізм Лесі Українки – Contra spem spero.

Невже ж відсутність філядельфійського митрополита в гурті наших Владик підчас походу в Римі мала б бути тим сумним предвісником відлучення нашої філядельфійської митрополії від Матірної Церкви? Чи Філядельфійський Митрополит думає піти слідами єп. Елька, який за словами о. Др. І. Гриньоха:

«…Відчувши в собі дану з чужої ласки владу февдала, він забрав з собою покірні овечки і сів з ними у човник, шукаючи притулку в чужих, латино-американських пристанях. Кажуть, що кілька місяців тому він доплив туди, звідки почав плисти – до пристані при «вія С. Оффічії» над Тибром …Користи з цього нікому, коли сумно кінчиться бундючий шлях раболіпників і низькопоклонників. Свою «місію» вони виконують…»

Оці цитовані слова дуже змістовні і жадних коментарів не потребують!

А тепер покиньмо Рим і знову відкриймо «Шлях» від дня 11 грудня 1966 р. (число 50) де Archbishop’s Chancery Office помішує статтю під наголовком «Геральдика». Давши на вступі коротке пояснення цього слова, його історію, Митрополича канцелярія повідомляє, що в ново збудованій катедрі у вітражах є поміщені герби Папів: св. Пія X, Пія XI, Пія XII, Івана XXIII, ПавлаVI ; римських кардиналів: Чіконіяні, Тести, Ваньоцці; наших владик: митр. Шептицького, Ортинського, Богачевського, Сенишина; оо. Василіян, оо. Францісканів, оо. Редемтористів, Сестер Василіянок, Сестер Служебниць ПНДМ, Сестер Місіонарок Покрова Матері Божої; герби України, українських земель, міст (Львова), герб ЗДА, міста Філядельфії, Філядельфійської архиєпархії, міста Стемфорду і Стемфордської єпархії, міста Чікаґо і єпархії св. Миколая. І дальше Митрополича канцелярія пише таке: «З повищого опису бачимо, що ця катедра буде пригадувати майбутнім поколінням церковно-народну діяльність Української Католицької Церкви». На мою думку ця катедра також буде пригадувати майбутнім поколінням ще і той великий нетакт будівельного комітету, який очолює сам філядельфійський Митрополит-українського роду, який знайшов місце на герби римських кардиналів, як Чіконіяні, Тести, Ваньоцці, для себе самого, для міст Стемфорду і Чікаґо, але не знайшов місця для тодішного живого ще Первоієрарха цілої Української Церкви в світі – Верховного Архиєпископа і Митрополита Кир Йосифа, що понад 17 літ карався по таборах за вірність церкві і свойого народу! Ця катедра буде пригадувати всім будучим поколінням теж слова Дмитра Дорошенка, що писав: «Жадна культурна нація не допускається такого недостойного поводження зі своїми визначними людьми, як це ми бачимо на жаль серед Українців», або слова Івана Франка: «Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом».

Під цей жалюгідний знаменник «недостойного поводження зі своїми визначними людьми» належить також підтягнути і інший сумний факт а саме, що «тематизм Української Католицької Провінції в ЗДА 1966 – 1967», в якому поміщено фото-знимки Папи ПавлаУІ, кард. Ваньоцці, філядельфійського Митрополита, Владик Стемфорду і Чікаґо, на жаль не має фото-знимки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Йосифа Сліпого, що є фактичним Головою Української Католицької Церкви.

А коли вкінці долучити до цього цілого комплексу «нeдостойного поводження зі своїми визначними людьми» і цей факт, що сьогоднішний філядельфійський Митрополит не видав урядового розпорядження всім священикам Митрополії згадувати обов’язково в Богослуженнях ім’я Блаженнішого Верховного Архиєпископа, то як тяжко повірити в щирість привітання Філядельфійського Митрополита Блаженнішому Верховному Архиєпископові до Риму, з нагоди Його 75-річчя уродин та 50-річчя священства! А це привітання і не дуже коротке!

Яка вартість «патріотичних проповідей, посланій і звернень Митрополита в Україну» у світлі цих фактів?

Колись католицька «Америка» (15 травня 1964. p., число 91) писала: «…Ми, українці католики в ЗДА, у хвилині, коли на митрополичому престолі володіє наш голова і князь Церкви, Високопреосвященніший Кир Амврозій, не сміємо забувати, що як в всесвітній політичній так і в релігійній ділянці очі всього світу звернені на ЗДА».

Це оголошення передрукувало паризьке «Українське Слово» з таким власним коментарем: «беручи справу загально, прямо вірити не хочеться, що до такого абсурду договорився католицький щоденник».

Одначе нам треба погодитись зі словами «Америки» в одному, що поли на митрополичому престолі володіє наш князь Церкви, Високопреосвященніший Кир Амврозій», очі всіх українців католиків у цілому світі дійсно звернені на Філядельфійську Митрополію, – як на зразок удільного царства, яке у своїй суті репрезентує роз’єднання, анархію, і єдиний в житті Української Католицької Церкви випадок ребелії-вилому проти інтересів Української Католицької Церкви і Народу.

До наших читачів найкраще в цій ситуації звернутись словами німецького Філософа Макса Вебера, який закликав: «Ти мусиш безоглядно зло поборювати, бо інакше і ти є відповідальний за його поширення!»