"Америка"

В католицькій газеті «Америка», з 3 грудня 1970 р. поміщено закінчення статті католицького священика Атаназіюса Армаоса, з Атен, під назвою «Бездітні священики». Автор, між іншим, ствердив, що: «наслідки церковного права в різних століттях і в різних краях були різні; вони приносили або славу і блиск великих святих, або встид і скандал; поширення Церкви Риму через аплікацію свого законодатства, латинського обряду і латинської мови, не було корисне для християн Сходу. Громади східніх католиків, які знайшлися в західніх краях, були змушені прийняти права латинського обряду із скандальним вислідом для цих вірних, ображаючи одночасно святі традиції Християнського Сходу. Ці прийоми в ЗСА загнали східньо-католицькі громади до православних».

Зміна обряду, яка наступає з власного переконання і власної свобідної волі людини, не задля якої-будь користи, ми не називаємо скандалом. Скандалом уважаємо обрядову агресивність духовенства одної церкви супроти вірних другої церкви; це є глум над Наукою Христа.

«Те саме право» – продовжує о. Атаназіюс – «може бути для відповідного часу необхідне, а в іншому часі воно може бути безсенсовне; воно може в той же сам час зберегти одну країну, а нищити другу країну, тому треба прослідити, чи партикулярний закон відповідає нашому часові і кожній країні; тому всі ми можемо і мусимо висловити свою опінію про це право в дусі любови до святої Матері-Церкви, беручи участь в її внутрішньому діялозі. Я переконаний – каже цей отець – що мовчанка гіпокрита є гірша, як пряма дискусія, на якій будується історія і яка інспірує синтезу».

Студії про аплікацію римо-католицького законодавства в Українській Церкві вповні підтверджують заключення цього вдумчивого грецького католицького священика. Нам стидно, що до подібного заключення ще й досі не дійшли поодинокі наші Єпископи, головно в ЗСА; вони дальше невільничо коряться дорученням, які опираються на аґресивне римське право, по наказу членів Конґреґації для Східних Церков, неґуючи рівночасно закони своєї Церкви.

Українські єпископи в XVI ст. зрозуміли шкідливість володіння над собою чужих церковних властей із Константинополя, Москви і Варшави. Вони вірили, що хіба Апостольська Столиця дасть їм охорону перед цими аґресорами і тому, в 1596 р. заключили Берестейську Унію з Римом. В цій Унії Папа Римський своїм підписом ґарантував непорушність і збереження прав Церкви Руси-України.

Однак ці надії на Рим завели. Апостольська Столиця не виявилася безкомпромісовим захисником прав українсько-руського обряду.

В протягу майже 400 літ польське католицьке духовенство, підлегле юрисдикції Папів, ранило тіло з’єдиненої з Апостольським Престолом нашої Церкви. Воно нищило Її мову, обряд, церковні, книги, практики, духове обличчя та впоювало ненависть серед українських католиків до їхніх братів православних. Любов ближнього для цих духовників не існувала. Інтриґами і підступом вони вносили роздор між наших Єпископів і нищили структуру єдности Української Церкви. Польські єпископи робили різного рода доноси на наших Єпископів до Риму, ставлячи під сумнів їхнє католицтво. Наші Єпископи, в міру можливостей, оборонялись перед Папами, але без задовільних наслідків на довшу мету.

Ця польська «Християнська Акція», по суті політична-імперіялістична, не зустрілась з потрібною реакцією нашого Єпископату, ані ефектовною поміччю Апостольської Столиці.

Під враженням розвалу цілої літурґічної структури нашої Церкви прийшли Замойський Синод 1720 р., відродження започатковане о. Маркіяном Шашкевичем, та Львівський Синод 1891 р. Ці події викликали сильніший спротив нашого духовенства і Апостольської Столиці проти «місійної акції» польського духовенства, націленої на знищення Української Церкви. Але процесу латинізації Церкви вповні не здержано , а тим більше не осягнено повороту до Її світлих традицій. Вона дальше залишилась літурґічно-обрядовою формою ані східньою, ані західньою.

Аж по першій світовій війні, під впливом великого львівського митрополита Андрея Шептицького, та заходів катедри обряду і літурґіки в Богословській Академії у Львові, під проводом тодішнього її ректора, нині Верховного Архиєпископа Йосифа , наша Церква ступила на шлях визволення з-під впливів латинського обряду та його агресії . До цього причинились також численні наші священики, овіяні Правдою Христовою, чеснотою, почуттям власної гідности, та любови до свого народу.

Однак противники Української Церкви ніколи не зрікалися свого лукавого наміру і чекали на догідні для себе обставини. Підчас і по другій світовій війні такі обставини для них знову заіснували. Польська ієрархія і державне московське православ’я, при помочі своїх урядів, кожний по своїй спромозі розгромили Українську Католицьку Церкву і підчинили ї своїм законам.

Драма Української Церкви поновилась. Головні актори драми, як і колись, рекрутуються з імперіялістичних театрів москвинів, поляків, мадярів. Свої, безкритичні послушники чужих опікунів і невільники адміністративних ніби «святих канонів», помагають співати надгробне Українській Церкві…

Які причини змушують їх до цього і яка це мораль? Про них невпинно йде гнівна розмова серед загалу вірних, росте згіршення і святий гнів, який може довести до скандалу, спричиненого інґеренцією чужих і чужим правом… Слушно твердить славний історик Тойнбі, що «людство нині осягнуло блискучі поступи в науці і техніці, але в моральності скотилося до трагічного рівня». І цей упадок, подвійна мораль серед духовних кругів і світських провідників, є основною причиною упадку авторитету.

Всі люди є грішні. «Один свят – один Господь» співаємо в церкві. Але чесні люди з гріхів неустанно двигаються, гріхом бридяться, а з непоправними грішниками-злочинцями не хочуть ні жити, ні зустрічатися, доки вони не виявлять правдивої поправи.

Якже ж тепер, у конфронтації моральности зі злочинністю можуть чесні християни хвалити зустрічі Голови Вселенської Церкви і його помічників із експонентами злочинного режиму Москви, якого члени самі мордували, або наказували вбивати сотні тисяч невинних людей лише тому, що ці люди належать до немосковських церков чи народів, які прагнуть свобідної волі. Невже теорією Макіявелі, а не Наукою Христа, руководиться провід Святої Церкви? Невже ціль освячує злі засоби до цілі? Виглядає, що так. Застановімся глибше над останньою зустріччю Папи Павла VI із А. Ґромиком. Там говорили про цілі і засоби.

В цій зустрічі говорено про: обмеження ядерної зброї, про паневропейську конференцію безпеки, про конфлікт на Близькому Сході і, врешті, про положення Католицької Церкви в СРСР.

Виходить, що Москві йдеться про те, щоб Папу вплутати в контроверзійні справи міжнародньої політики і зробити його своїм помічником, подібним до московського патріярха, та підірвати його авторитет.

Право на свободу думки в недоґматичних справах дозволяє нам твердити, що про повищі політичні справи Папа не повинен говорити із жодним політиком на приватній авдієнції, а радше залишити їх до обговорення своїм урядникам на форумі Об’єднаних Націй. Свої погляди на ці справи Папа повинен виявити явно «урбі ет орбі», так як це робив Папа Пій XII.

Українських християн зокрема непокоїть розмова Папи з Ґромиком про церковні справи. Які пропозиції висуває Москва і за яку ціну? Москві головно йде про те, щоб інші Церкви, в тому і Ватикан, визнали правосильність так званого Львівського Собору із 1956 р., який насильно, а в московському розумінні – правно, підпорядкував Українську Католицьку Церкву московському патріярхові. Вирішувати цю проблему проти волі і совісти Української Церкви ніхто не має права. Але Москва з Папою і його урядниками вже довго про цю справу дискутують. Одною із цілей цих розмов може бути таке: настроїти також українців проти Апостольської Столиці і проти Папи зокрема. Йдеться рівнож про підрив авторитету Папи серед всіх поневолених народів, і про переконання їх, що нині вже на нікого не можна надіятись.

Задля подібних причин емісарі Москви домоглися були у Ватикані зустрічі ватиканських гостей з Москви із Верховним Архиєпископом Української Церкви Йосифом, щоб посіяти підозри до нього серед нас, щоб створити прірву між провідником і його вірними. Прикро, що Ватикан на це пішов.

В тому самому часі, Папа Павло VI прийняв на авдієнції також польського кардинала Вишинського і кардинала Стефана Войтилу, у супроводі сімох польських Єпископів. Виглядає, що ці обі візити неприпадкові. Польські Єпископи вимагали від Папи поширення їхньої церковної юрисдикції на «одзисканих зємях», де зараз існують лише апостольські адміністратури. Папа обіцяв сповнити їхню вимогу, як лише Польща підпише договір із Західньою Німеччиною про усталення границі на Одрі-Нісі. Тут Папа діє як політик і руководиться становищем державних урядів.

Не знаємо, чи Папа бодай згадав польським єпископам про потребу відновити канонічну структуру Української Церкви, для 300 000 її вірних в Польщі. Польські Єпископи – також католики – на це не годяться. Вони наших людей латинізують в надії, що тим пізніше їх спольонізують. Вони узурпували нашу Перемиську Катедру і зліквідували нашу Перемиську єпархію. В Римі вони плетуть, що там, де зараз українці живуть, не було ніколи Української Церкви, отже її не можна тепер туди допустити, тимбільше, що тепер Українська Католицька Церква – кажуть вони – взагалі не існує… Це правдивий дух «пшедмужа» польського християнства. Так кардинал Вишинський і його єпископи проговорились, що вони визнають ліквідацію Української Католицької Церкви большевиками на т.зв. Львівському Соборі 1946 р. Вони також видвигають у своїх еляборатах «історичні» претенсії до східних земель аж до Чорного Моря, бо на цих землях існували колись польські єпархії.

Цікаво б знати, яке число «жимо-католікуф» на українських землях вони подали Папі. Може Ґромико поміг їм в статистичних даних.

У «Вістях з Риму», ч.17-18, 1970 /150-151/, повідомлення про ці дві візити закінчується вимовним ствердженням: «Якось так склалося, що обі візити у Ватикані мали місце в тому самому часі. В СРСР існує мовчазна Українська Католицька Церква, якій відмовляється права на існування; в Польщі живе 300 000 українців католиків східнього обряду, яким відмовляється права на власну церковну організацію. Чи це тільки припадкова збіжність?»

Думаємо, що Москва знайшла спосіб на спільну пляновану дипломатію з Вишинським навіть у Ватикані. Москва може, коли захоче, створити в Україні стратегічні пункти для польських Єископів – Москва може для них і вірних знайти. Москва так само може допустити до якогось існування Української Католицької Церкви, як лише це вийшло б їй на користь. Там все має служити величі Москви. А правдива Церква, якої завданням є плекати мораль і характери – місця там не має, бо ці завдання, по своїй суті, ворожі імперіялістичній ідеології.

Нам залишається одне: зберегти єдність Рідної Церкви у вільному світі на постановах Архиєпископського Синоду з 1969 р. та постепенно стреміти до духового об’єднання всіх українських християн, без огляду на несуттєві перед Богом віроісповідні порізнення, спричинені людською жадобою володіння.

Заява Митрополита Амврозія Сенишина, яка появилась в «Америці» і була передрукована 11 березня 1970 р. у «Свободі», вимагає пояснень і уточнень.

Якщо взяти до уваги відомі нам справи діялогу з Москвою, «паломництво» ленінградського митрополита Нікодима до Риму, яке відбулося безпосередньо після Синоду Українського Єпископату, як також друге «паломництво» екзарха московського патріярха Алєксєя для України, єпископа Філарета у Ватикані, та, що предметом розмови була Українська Католицька Церква, то побачимо перед якою небезпекою вона стоїть. Коли ж до цього пригадати акцію Священної Конґреґації для Східніх Церков, зглядно її Префекта кардинала де Фюрстенберґа який виступив проти Синоду Українського Єпископату, заперечуючи його, мовляв, це не був синод, але конференція без зобов’язуючих ухвал і секретаря Східньої Конґреґації єпископа Бріні, який письмом до Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, доручив повідомити українських владик в ЗСА, що є неправний то побачимо справжні пляни наступу на нашу Церкву. В тій ситуації існує незаперечна конечність єдности нашої Ієрархії, священиків і мирян, і ясности думки, згл. заяв.

В перших днях жовтня 1969 року у Римі відбувся Синод Українського Єпископату, на якому прийнято Конституцію патріярхального устрою Української Католицької Церкви. В цій історичній події взяли участь всі наші Владики, за виїмком Митрополита А. Сенишина, який одинокий відмовився бути учасником Синоду і не підписав прохання до Святійшого Отця в справі підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату. В останній своїй заяві Митрополит Сенишин пише: …»він, як українець, працює для України та стоїть на ґрунті помісности Української Католицької Церкви й визнає потребу завершення її патріярхатом, про що неодноразово заявляв усно й писемно». В тому справді немає нічого нового, це повторення гарних фраз і слів, нажаль без діл. Дозволимо пригадати що до цієї справи Митрополит Сенишин сказав в минулому. Не будемо тут писати про те, як заборонялось мирянам і Комітетові за Патріярхат збирати в цій справі підписи й висилати до Святійшого Отця. Пригадаймо пресову конференцію Митрополита А. Сенишина у Філядельфії 26 грудня 1964 року. На запит: «Ваша Ексцелєнціє, а яка Ваша думка щодо Українського Патріярхату?

Відповідь: Я, як кожний свідомий українець, здаю собі справу з того, що Український Патріярхат – це справа великого значення, і то не тільки церковного, але й національного для українського народу»… «Та на жаль, до сьогодні не поставлено ясно справи, як цей патріярхат мав би виглядати? Не поставлено його на властивій площині та не взято до уваги православних українців»… «А тепер треба багато любови і взаємо пошани до себе щоб прийшло до повного церковного об’єднання».

Об’єднання з нашими православними братами, це благородне діло, але як його сповнити, коли Митрополит Сенишин не захотів стати одним фронтом з нашими Українськими Католицькими Єпископами і прилучитись до Синоду Української Католицької Церкви?

Пригляньмось, що писалось на сторінках українського католицького; офіціозу філядельфійської митрополії «Шлях» /24 квітня 1966/ в статті п.з. «Партизанський В’єтконґ діє в нашому суспільстві»…

«Цю партизанську боротьбу проти Церкви і народніх установ комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом. Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» українського патріярхату дали себе зловити на пропаґандивну вудку комуністів».

В тому виявляється цікава аргументація, називається труднощі, але не говориться чому Митрополит не може покласти свого підпису під проханням до Святійшого Отця про піднесення Верховного Архиєпископства до гідности патріярхату. Спершу перепоною до патріярхату висувалось справу з нашими православними українцями, опісля – зроблено закид, що справу патріярхату перші кинули комуністи, а останньо все інше в порядку, тільки ще «існують дрібні різниці поглядів на юридичні проблеми патріярхальної структури», не називаючи їх. Нажаль, ці «дрібні різниці» є непереступимі, бо в іншому випадку Митрополит повинен був вже давно стати членом Синоду Українського Єпископату і солідарно покласти свій підпис під прохання до Папи.

В заяві зроблено закид делегації Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, мовляв – Митрополит їм сказав: …«що всі ці різниці поглядів будуть усунені до двох місяців! На жаль представники Товариства за Патріярхат на це не погодились».

Тут є маленьке непорозуміння, бо делегація не мала чого годитись, чи негодитись, вона прийняла до відома, що Митрополит А. Сєнишин сказав, що цю справу до двох місяців полагодить. Два місяці проминуло і в тій справі Управа Т-ва за Патріярхальний Устрій написала листа до Митрополита Сенишина, щоби довідатись, як властиво ця справа полагоджена? Нажаль по сьогодні вона не одержала відповіді на листа. Але повернімось до делегації Т-ва і тут дозволимо собі навести, які вимоги вона ставила Митрополитові. В перших двох точках делегація прохала відкласти свято 10-ти річчя Філядельфійської Митрополії і відбути в такому часі, щоби в ньому міг взяти участь Верховний Архиєпископ, Голова Помісної Української Католицької Церкви Блаженніший Кир Йосиф Сліпий. В наступній, 3-тій точці написано:

«Прохаємо їх Ексцеленцію до того часу:

1)      стати членом Синоду Єпископів Української Католицької Церкви та в порозумінні з їх Блаженством зайняти відповідне місце в цьому славному зборі священної ієрархії нашої Церкви.

2)      покласти ласкаво свій підпис під Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, як і всі інші постанови Помісного Синоду Владик нашої Церкви, що відбулися в Святому Місті Римі в вересні-жовтні 1969 року, включаючи і письмо-прохання до їх Святости папи Павла VI, щоб зволив ласкаво піднести Верховне Архиєпископство до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.

3)      спинити публікування протиукраїнських матеріялів у органі Філядельфійської Архиєпархії «Шлях».

4)      повідомити загал вірних окремим Пастирським Листом про Помісний Синод Владик Української Католицької, Церкви, та про те, що його постанови будуть зобов’язуючими для всіх вірних Української Католицької Церкви…»

Цитований документ є в посіданні Митрополита Сенишина. Отже складати вину на делегацію, а тим самим на Товариство є безпідставним. Митрополит твердить, що майже 7 років виступають проти нього, але це діється навпаки, бо Митрополит А. Сенишин майже сім років виступає проти створення церковного правопорядку і Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхальним Устроєм, про що наявним доказом є цитоване його інтерв’ю, публікації в «Шляху», відсутність на Синоді Українського Католицького Єпископату і брак підпису на проханні до Папи про піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату.

Невже ж ці незаперечні факти можна вважати, що вони є позитивними для добра Української Католицької Церкви і українського народу?