Американське видання «Національний католицький репортер» нещодавно опублікувало аналізу звіту, написаного патріярхом Алексієм про його візиту до Риму у 1968 році.
Рапорт призначався лише для КДБ. Однак, після серпневого путчу 1991 року настав короткий період «гласности», коли багато архівних документів КДБ виплили на поверхню. Одним з них і є рапорт патріярха. Торік його опублікувало італійське геополітичне видання «Лімес» («Границі»).
Стаття Пітера Геблтвейта з аналізою вищесказаного звіту детально розповідає про багато випадків, в числі яких — візита Алексія до Єзуїтського Східнього Інституту та до сусідньої Російської колегії, так званої «Руссікум». Там патріярх зустрівся з ректором та деякими представниками цих видатних інституцій.
Геблтвейт пише: «Алексій був глибоко вражений їх бібліотекою: там були й підшивки «Правди» та «Ізвєстій» з 1917 року; всі видані з часів Російської Революції Декрети; всі огляди. Усі ці томи та документи у когось вдома вважались би справжньою рідкістю».
Реальним значенням бібліотеки було те, що вона унеможливлювала «нове написання» історії, з яких би там не було політичних мотивів. Так, наприклад, в Єзуїтському Східньому Інституті було точно відомо про всі події псевдосиноду Української Католицької Церкви 1946 року.
Ченці-єзуїти виявили Алексію справжню гостинність, яку він, проте, приписав лише їх дипломатичним міркуванням. За словами Геблтвейта: «Патріярх назвав Східній Інститут та «Руссікум» «гніздом змій, здатних шипіти, але не жалити».
Автор статті пише: «Найскладніше питання (повертаючись у 1968-й) стосувалось Української Католицької Церкви, переслідуваної сталінським режимом та забороненої ним у 1946 році. Якщо ж говорити про Російську Православну Церкву, то для неї це не було питанням: адже те, що є нелегальним, існувати не може».
«Це справді дуже хвилююча проблема, — писав Алексій у 1968 році, — оскільки до цього часу уніятство повинно б стати далеким спомином». Таке зневажливе визначення — «уніятство» — вживала Православна Церква, коли у згоді з римським єпископом позбавлялась Церков східнього обряду. Проте уніятська Церква не лише не загинула, не просто вижила; в підпіллі вона зазнала справжнього розквіту».
Алексій погоджується з цим. Були рапорти (рапорти до КДБ) про висвячення підпільного українського єпископа. В Православній Церкві без відома ієрархії ніколи б не могло такого статись. А чи знав про це Павло VІ?
«Віллібрандс сказав, що розповість йому про їх розмову. Проте ані Віллібрандс, ані Павло VІ не мали наміру зраджувати нікого з підпілля. З абсолютною точністю можна стверджувати це й про єзуїтів. У них не було ніяких причин для співпраці з КДБ. Навпаки, у них було скільки завгодно причин, щоб чинити опір».
«Ще за тих часів українці у вигнанні часто звинувачували східню політику Ватикану у прихильності до комунізму. Ватикан був більш прихильним до російського православ’я, аніж до своїх братів і сестер з підпілля. Офіційні особи Римської Апостольської Столиці «потискали руки людей, заплямовані кров’ю», — пише Геблтвейт.
«Проте як Віллібрандс, так і єзуїти не забували своїх українських братів-католиків й вступали з ними в діялог при будь-якій можливості. Вони виступали проти стіни мовчання, крихітна щілинка, в якій з’явилась навесні 1969-го, через рік після візити Алексія».
«Про рішення придушити військовими силами Празьку весну Олександра Дубчека було чудово відомо в Центральному Комітеті комуністичної партії Радянського Союзу. Перемогла позиція Леоніда Брежнєва: розвиток ліберальної версії марксизму означає крах системи».
«Проте інші, — серед них були й члени КДБ, які не були такою собі простою службою розвідки, — доводили, що справжнім уроком Празької весни є розуміння необхідности реформування комунізму для того, щоб ця система могла вижити. Так, на їх думку, вона б досягла такого рівня, коли б перестала бути суспільством сили, а стала суспільством згоди».
«Дубчек легалізував заборонену в 1950 році Русинську Католицьку Церкву, зосереджену в словацькому місті Пряшеві. Пройшло це доволі безболісно і сприяло встановленню громадського миру в Словаччині».
Чи не були б такими результати аналогічного підходу і в Західній Україні? Деякі члени КДБ вважали, що варто спробувати. Свідчення неправдивої суті Львівського «синоду» 1946 року були в бібліотеці Східнього Інституту (як про це стверджувалось вище). Московський патріярхат у 1983 році намагався переписати історію, але марно.
«Що ми повинні робити з усім цим? — запитує Геблтвейт. Автор звіту 1968 року про Рим сьогодні є Московським патріярхом. Його щирість як християнина не викликає сумнівів. Безсумнівно, його мотиви були далеко неоднозначними. Він намагався зробити все можливе, щоб зберегти якомога більше свободи дій для Російської Православної Церкви».
«Можна зрозуміти і те, що все це робило ставлення патріярха до інших Церков дуже критичним. Але тепер, у 1994, уже володіючи мудрістю, яка приходить з віком, та досвідом «гласности», чи справді патріярх звільнився від власних пропагандистських тверджень, висловлених у 1968 році?» — запитує автор статті.
* Цю статтю передруковуємо з газети «За вільну Україну», що появляється у Львові, за 16 серпня 1994 р.
