Перечитуючи львівську пресу різних орієнтацій, з тривогою констатуємо, що в останні місяці вона поступово, але дуже консеквентно втрачає свою будуючу, освідомлюючу, державнотворчу та ідеологічну місії. Замість виважених і раціональних публікацій, які формували би цільний політичний світогляд нашого змученого і неспокійного суспільства, масово шириться пропаганда деструктивних антагонізмів, що не мають нічого спільного з конструктивною критикою. Свої «рації», свої позиції автори статтей — чи то фахові журналісти, чи випадкові дописувачі — подають часто в абсолютно неетичних формах, що є кривдними або й образливими для «критикованих» ними осіб. Роблять це з якоюсь особливою затятістю та насолодою, не враховуючи, як воно буде впливати на загал, на його спосіб політичного думання. Що найгірше — більшість таких «розгромних» публікацій не мають документального підтвердження, а грунтуються на чутках, домислах і суб’єктивних оцінках фактів, подій та вчинків окремих посадових осіб. В силу того такі публікації не є переконливими, а радше мають пльоткарський характер. За ними проглядається не добра воля служити Великій Справі, а, навпаки, якісь непогамовані а то й хворобливі амбіції і бажання невмотивованої пімсти над кимсь.
Така посткомуністична тороповщина* дезорієнтує людей, поділяючи їх на симпатиків і антипатиків авторських позицій, що в результаті веде до втрати віри в національні ідеали, якими є побудова Української Держави. Побаламучені ідейно люди втрачають інтерес до всього, в тім числі й до творчої та продуктивної праці. Це поганий знак. Ще рік-два такого безпардонного взаємного обливання себе помиями в нашій демпресі і досягнемо мети, до якої так змагала комуністична преса, а саме — вбити в людях волю до дії і віру в ідеали.
Тут не йдеться про оборону тої чи іншої особи або позиції, а радше про принципи і методи, які сповідує і якими послуговується теперішня львівська преса. Тому, не переслідуючи ніяких особистих інтересів, апелюємо до національної свідомости і громадянської зрілости редакторів, журналістів, дописувачів наших пресових органів перейнятися відповідальністю перед майбутнім за кожне друковане слово, а зведення особистих порахунків і вияв симпатій чи антипатій до тих чи інших осіб залишити на пізніше. Тепер настав період всепрощення і Великої Будови.
Біблія дає нам яскраві приклади, чим закінчилася побудова Вавилонської вежі і як Христос втихомирив розгніваний натовп, що хотів укаменувати блудницю. У першому випадку за гординю Бог помішав людям язики, аби не могли порозумітися між собою. Читаючи нашу пресу, стверджуємо, що хоч говоримо одною мовою, але вже не розуміємося, бо в гордині своїй не хочемо того. В другому випадку Найсправедливіший Суддя сказав тільки одну фразу: «Хто вільний від такого гріха бодай в думках, нехай перший кине на неї камінь». Чому забуваємо цю максиму християнської етики в час, коли так багато говоримо про Бога, про милосердя, про всепрощення та й про Українську Державу? Чому так вперто змагаємо, щоби посварити «Русь з Руссю»? Чию програму реалізуємо? Чи на програмі війни всіх проти всіх збудуємо свою хату? Якщо з волі редакторів і надалі утримається пресовий статус-кво, то не треба буде довго чекати, щоб ідея державности України стала ідеєю-фікс. Борони нас, Боже від цього!
Звернення обговорено й прийнято на загальних зборах Клюбу 19 березня 1992 року.
Голова Клюбу — інженер Іван Гречко
Співголови — поет Ігор Калинець
науковець Ярослав Гнатів
дипломат Теодозій Старак
* Від прізвища Тороповський — компартійний «спеціаліст» від ідеології брежнєвських часів, кагебіст.
