Можна не раз почути голоси, як також редакція одержала безпосередні телефонічні запити й листи, що журнал «Патріярхат», а перед тим «За Патріярхат» все пише критично, а нічого потішаючого, підбадьоруючого про працю і досягнення мирянського зорганізованого руху, який перейшов у другу декаду своєї праці. Правдою є, що Товариство за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦеркви і в цілому зорганізований мирянський рух не славословив себе, не підкреслював свойого вкладу праці та своїх незаперечних осягів, бо вважав, що про це повинні говорити інші. Звичайно, хто не має хоч крихітку аналітичного підходу готовий попасти у скрайність і не побачити плоду свойого власного засіву. Власне, повищі вислови, що в журналі все ставиться у критичній, а дехто навіть підкреслює, що в «негативній» площині є вислідом браку вміння бачити правду або злобної настанови. До народження такої настанови у деяких осіб нашого мирянства були і ще сьогодні є різні критичні голоси, то ще не біда, але злобні голоси, які не раз ставили твердження, що мовляв зорганізований мирянський рух нічого доброго не зробив, не осягнув, а радше пошкодив справі. Нажаль такі голоси поширювали не тільки світські особи але й деякі священики між якими перед вели деякі отці василіяни, що ходили по хатах з свяченою водицею та й при інших різних нагодах. Не останніх, під тим оглядом пасуть і отці редемтористи. При того рода «ствердженнях» все підкреслюється, — справа патріярхату є добра і ніхто не виступає проти… Тут робимо наголос на недоговоренні. Якщо патріярхат є доброю справою (про що у нас немає найменшого сумніву) то, що для цієї доброї і святої справи зробили чи роблять ті які тільки обмежуються до самого ствердження? Хто мав би цю добру справу здійснювати? Чи може вона має здійснитись сама по собі? На ці ключеві питання немає відповіді.
Історія минулого нас переконує, що само від себе нічого не стається для всього треба вкладу праці за всім треба по різному добиватись і навіть у церковній інституції. З цього випливає критичний підхід до цих питань, чи як дехто хоче ще сильніше сказати — «негативне» наставлення мирянського руху до наших церковних питань. Це, що робить зорганізований мирянський рух не є ні критичним, ні негативним, але є конечним, а журнал «Патріярхат» називає ці факти їх власними іменами, а не іменами, якими ми бажали б собі їх бачити. Це є основне й засадниче — знати правду такою, якою вона є. Власне це основне й засадниче мирянський рух стверджував і підкреслював. Неодноразово підкреслювано і дальше підкреслюється, що собою уявляють наші єпископи й священики для Помісної — обрядово окремішної нашої Церкви?
Незаперечним є, що наша Українська Церква вже від давна вимагала звороту від латинізації до її історичних, гарантованих римською церквою прав й обряду. Знаємо з історичних документів, як нашу Церкву латинізували і дальше ще латинізується. У попередніх двох числах нашого журналу був надрукований документ: «Письмо XXXIV о Синоді Провінціональнім у Львові» о. Й. Озаркевича, в якому наявно показано, як Ватикан уводив целібат у нашій Церкві. На іншому місці цього числа журналу містимо параграфи Берестейської Унії, які підписала римська церква. В берестейському документі виразно, підкреслено, що священиків у нашій Церкві не зобов’язує целібат. Сьогодні є вже більше відпорошених історичних документів, в яких підкреслюється статус нашої Церкви, що вона мала у минулому, а за який ми сьогодні так довго і завзято змагались. Значить, це не було нічого нового, тільки привернення цього, що нашій Церкві законно належалось. Життя засвідчує, що за свої права треба однаково боротись так в політичному, як і церковному світі. Це ми мали нагоду переконатись у наш час і на власном досвіді.
Повернімось до нашого головного питання. На протязі сторіч затирались права й обряд нашої Церкви. Зникали наші церковні брацтва і їх права. Так поступово миряни нашої Церкви були зведені до пасивного чинника в Церкві. Хто може заперечити цей історичний факт? Церквою управляли виключно єпископи, яких від довгого часу назначав Рим. З документу о. Й. Озаркевича довідуємось, як був номінований на митрополита С. Сембратович і які він, за це склав обіцянки. Цей факт підкреслює те, що Апостольській Столиці і йшлось не про добро і долю нашої Церкви, але про свої пляни. Тому Ватикан наставляв нам все таких єпископів, які були для нього найкращими, а не для нашої Церкви. Роля наших священиків також була зведена до мінімума. Майже не було таких, які бажали у якійсь мірі рискувати. В таких обставинах Помісна УКЦерква котилась безтримно по похилій площі. Перегляньмо параграфи Берестейської Унії і подивімся, що з того ще сьогодні залишилось за нашою Церквою? Це справді застрашаюча картина. Хто ж в цьому завинив? Легко й безболісно сказати — Апостольська Столиця і польська римо-католицька церква. Якщо на цьому поставити крапку то це була б тільки півправда, бо не менше за це винними є ми всі, а зокрема наші єпископи. Постараймось подивитись, що наші єпископи робили в цій справі у минулому і що вони зробили і роблять під сучасну пору? Майже нічого! Правда є винятки. Це дуже сумне й болюче ствердження, але воно правдиве.
Зворотньою точкою у житті нашої Церкви слід вважати дві вселенського значення події: перша, це відбутий Вселенський Собор Ватиканський II, який слід завдячувати людині великого серця, Святішому Отцеві Іванові XXIII, а друга, це чудесна поява тодішного Каторжника, Митрополита, а сьогодні Патріярха Йосифа у вільному світі, центрі вселенського християнства — Римі. Вселенський Собор Ватиканський II авторитетно визначив, що Христова Церква на землі, це є Божий Люд, на який складаються єпископи, священики і миряни, і всі вони є відповідальні за долю Церкви. Значить миряни мають також голос і право займати становище до різних проблем Церкви. З цим фактом було важко погодитись єпископам, вони і сьогодні стараються цього не бачити. Ці зміни також відносились і до помісних Католицьких Церков східного обряду, тим самим й Української Церкви. Поява на волі Патріярха Йосифа збудила нас від завмирання латинізації і повної нівеляції, а заставила нас до обнови і звороту до історичних форм. Ці дві події знайшли широкий відгук серед мирян. На цьому тлі виріс і оформився зорганізований мирянський рух. Спочатку цьому рухові приписувано коротке життя, життя солом’яного вогню, але дійсність показалась іншою. Сьогодні мирянський рух увійшов в другу декаду.
Не збираємось тут робити підсумків праці зорганізованого мирянського руху, але хочемо на дещо вказати і підкреслити, щоб потішити засмучених. Існування зорганізованого мирянського руху розбудило широку українську громаду та вказало, що справа нашої УКЦеркви не є справою тільки єпископів і священиків, але також вірних нашої Церкви. Іншими словами справа нашої Церкви є загальною справою всієї української діяспори. Пригадаймо той час, коли вірні в нашій Церкві не мали жадного голосу і все принимали без жадного застереження, бо мовляв, це не наша справа. На наших очах Церква уподібнювалась до латинської. Наші прекрасні молитви підмінювались латинськими, бо латиняни уважали, що наші молитви не є адекватними. Ми принимали латинські іновації без жадного застереження і спротиву. Постепенно уводили у нашій церкві латинський обряд, починаючи від роблення хреста на грудях (не трьома пальцями тільки цілою рукою і не три рази, тільки один раз) биття в груди, клякання і т.д. Цим не хочемо сказати, все, що латинське то погане, чи шкідливе, воно добре для латинської церкви, а чуже й шкідливе для нас. Шкідливе тому, що це було плянове, спершу уподібнити нашу Церкву до латинської, а згодом затерти всі її обрядові різниці і зробити латинською. Мирянський рух вказав українській діяспорі на ці моменти і оправдано став в обороні історичних прав, обряду і традицій нашої Церкви. Це можна, без перебільшення назвати великим досягненням. Тільки неграмотні можуть недобачити цього факту. Мирянський рух підхопив ідеї нашого Патріярха Йосифа і поніс їх в гущу української діяспори. Завдяки зорганізованого мирянського руху пересічний вірний нашої Церкви став більше свідомий у церковних питаннях та історичних правах нашої Церкви. Мирянський рух підніс рівень релігійно-церковної проблематики. Тут можна назвати різні видання: журнали, бюлетені, інформаційні листки, памфлети, летючки, як також документальні праці на релігійно-церковні теми. Діячі мирянського руху писали на ці теми статті до поточної української преси й журналів, інформуючи широкі кола української громади. Заходами мирянських діячів також появились статті в чужинецькій пресі. Заходами мирянського руху улаштовувались окремі доповіді й наукові конференції на українських й американських університетах під час яких виступали крім українських італійські, французькі й американські теологи і знавці церковної проблематики.
Якщо ж ідеться про інформацію наших церковних проблем у чужинецькій пресі то вона була задовільняюча. Можна поставити твердження, що не раз скоріше і більше інформацій про події нашої Церкви появилось у чужинецькій пресі, як у своїй. Підкреслюємо це не для того щоби тут робити комусь докори, тільки для ствердження факту. Цю сторінку праці може найкраще задемонструвати окремими статтями мґр. Ева Піддубчишин, яка довгий час працювала і займалась цією ділянкою. Отже мирянський рух діяв не тільки серед своєї діяспори, але також і чужинецького світу. Якщо взяти до уваги, як нам важко було не раз продістатись на шпальти світової преси, а в даному випадку ми одержували широке й безкоштовне покриття в чужинецькій пресі, то це не мале досягнення.
Колись мирянський зорганізований рух був переважно на терені США, а сьогодні немає місця нашого поселення у діяспорі, де не було б клітини зорганізованого мирянського руху. Мирянський рух виростав з потреби і тому його роля і завдання тут у діяспорі не будуть кінчатися на нас сучасниках, бо інституція, якою є патріярхат нашої Церкви піде живучою у віки.
Тут зроблено тільки натяки на деяку, далеко не всю пророблену працю. Це мало, чи малий вплив на розвиток й формування Помісної УКЦеркви.
При цьому не згадано найголовнішого, що після проведеної інтенсивної праці і багатьох спроб, щоби Апостольська Столиця потвердила патріяршу гідність нашої Церкви, нічого не вийшло. На довгі прохання мирянського руху священиків і деяких єпископів Блаженніший Йосиф рішився прийняти титул Патріярха і підніс нашу Церкву до гідности патріярхату. По довгих, довгих спробах і прозьбах Помісна Українська Католицька Церква стала патріяршою. Це акт великого значення, ми минемось, але патріярхат Помісної УКЦеркви, як інституція буде жити і сповнить своє завдання. Наш патріярхат виріс на руїнах Церкви — Матері й проти волі сильних цього світа, але його вже ніхто немає сили знищити. Ми повинні всіма зусиллями працювати для його закріплення. Дехто з сучасників не спроможний того факту собі усвідомити і належно оцінити. Прийдуть покоління після нас, які оцінять зроблене і осудять тих, що цієї справи не піддержали. Здивування Леоніда Плюща, який сказав, як хтось може виступати проти патріярхату УКЦеркви є багатомовним. Політично-думаюча і грамотна людину не може бути проти, чи не піддержувати патріярхату Помісної УКЦеркви. Кожна щира праця не пропадає безслідно, так само праця зорганізованого мирянського руху вже принесла деякі плоди, а в майбутньому вони будуть куди більш обильні. Важливим у тому є те, що зорганізований рух не засів на лаврах, але дальше проводить активну працю для росту й розвитку патріярхату Помісної УКЦеркви на чолі з Патріярхом Йосифом.
ВСТУПАЙТЕ В РЯДИ ЗОРГАНІЗОВАНОГО МИРЯНСЬКОГО РУХУ!
