Коли заходами Блаженнішого Йосифа Сліпого, кардинала Української Католицької Церкви у Римі, в 1960-х роках була побудована церква Св. Софії, завершена золоченими куполами, місцеві італійці назвали її «Золота церква», вибрали її об’єктом, в якому проводять обряди вінчання, вона швидко адоптувалась у римському середовищі. Інтер’єр церкви суцільно оформлений в техніці мозаїки, теж вирішений в золотій тональності, він наче світиться своїм внутрішнім світлом, в якому золотий колір є домінуючим в загальній системі кольорової гами інтер’єрного простору храму; він діє на нас настроєво, образно, духовно.
Золото має свою іконографічну значеневість в мистецтвах, що зформувались у регіонах візантійських культурних і релігійних впливів, до яких теж належав терен України, яка в 988 році прийняла хрещення за посередництвом Візантії. Золото в іконографії означає світло, але теж мудрість, благородство, багатство.
Багатство, мається очевидно на увазі в даному випадку інтелектуальне, духовне. Золото часто використовується в іконостасі як світіння німбів, світло тла ікон, світло асисту, воно є невід’ємним компонентом літургічних предметів, одягів, різьб іконостасів тощо. Однак, як колір цілісного вирішення інтер’єру церкви, як це мається у Софії на Віа Боччеа, це мабуть в українському церковному мистецтві приклад єдиний і унікальний. Церква св. Софії в Римі є церквою Українського Католицького Університету, церквою вищого духовного навчального закладу і тому та символіка золотого кольору, як символіка світла, духовности і мудрости, тут є вповні зрозумілою. В даному разі вона може мати ще другий і досить істотний свій підтекст — питомці, які через рік-два закінчуватимуть навчання у цьому університеті, стануть насправді золотим фондом нашого завтрашнього українського греко-католицького духовенства.
Я сам, скульптор зі Львова, вже 27 років викладаю скульптуру у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, згідно з домовленістю між нашим інститутом і УКУ про обмін педагогами, приїхав у середині листопада 1991 року з метою прочитання для студентів УКУ циклю лекцій із різних питань, що стосуються українського мистецтва, а також, вперше будучи в Римі, познайомитись із мистецькими цінностями цього міста. У Львові в інституті я також працюю проректором по науковій роботі, і по тій лінії мене тут теж цікавить цілий ряд питань мистецтвознавчого характеру.
Тут, у стінах УКУ, маю можливість познайомитись із величезним науковим доробком цього знаменитого навчального закладу, накористуватися його унікальною бібліотекою, де старанно зібрані перли україніки зі всього світу. У Львові, не зважаючи на начебто вже сприятливі обставини, ми покищо не маємо можливости почитати періодику діяспори, яка сюди приходить майже в повному обсязі, покористатися унікальними книжковими виданнями, які тут появилися, вжитися і зрозуміти це, на сьогодні вже феноменальне середовище української діяспори.
Очевидно, що час однаково проходить для всіх. Цікаво, що при наявності на Україні терору, якого не знала історія людства, і абсолютної відсутности яких-небудь передумов для розвитку української науки на чужині, і тут і там цей народ не тільки витривав, але на сьогодні має неабиякі наукові досягнення. Особливо це захоплює тут, в умовах чужини, в умовах, куди люди приїхали колись без нічого, обезсилені, обезкровлені у боротьбі із більшовицькою системою, яку під кінець війни, скажемо прямо, підтримав західній світ, не врахувавши інтересів гноблених цією системою народів і особливо тероризованого українського народу. Це все, що набудовано українцями в діяспорі, побудовано на голому місці, тут відбулися процеси, реальність яких мені сьогодні важко усвідомити, аджеж коли згадати період 40-50-их років, період нашої відносної ще молодости, то так густо затягнули тоді хмари над нашим народом, що ніякого просвіту не було видно, однак люди і в цих умовах витривали і зуміли зробити те, чого неможливо було створити в науці тим, що остались в СРСР.
Говоримо про реалії. Є в УКУ, наприклад, бібліотека. Ректор о. д-р Іван Хома познайомив мене з фондосховищами — це винятково високого наукового рівня книгозбірня. Тут зібрані унікальні видання з україніки, які на сьогодні існують у світі в одиноких екземплярах, не зважаючи на те, що це не якісь інкунабули, а речі, видані в XIX чи XX століттях, це величезна база для науково-дослідної роботи. Бібліотеку комплектував колись кардинал Йосиф Сліпий, маючи пророчу передбачливість, що колись прийде для народу час, в який вона стане винятково в пригоді. Ця книгозбірня особливо мене зацікавила тому, що у Львові приступаємо в інституті до складення широкого, по можливості повного, словника українських малярів, тут, як виявляється, є велика кількість матеріялів і по українському мистецтву, яких у Львові зовсім немає, а у діяспорі вони були виданими дуже малими тиражами.
Важко на сьогодні переоцінити і колосальний науковий доробок університету. Науковими дослідженнями охоплено тут не тільки богослов’я, але практично всі ділянки української гуманістики, при чому науковий рівень робіт тут дуже фундаментальний. Можна без перебільшень ствердити, що Український Католицький Університет у Римі — це повноцільний український академічного рівня науково-дослідний заклад. Так мається справа на сьогодні фактично.
За рівнем свого наукового дорібку УКУ як кількісно, так і якісно стоїть значно вище цілого ряду аналогічних наукових установ на Україні. На сьогодні римський УКУ — це реально існуюча Богословська Академія Української Греко-католицької Церкви, справа тільки у формальному вирішенні проблеми.
В університеті мною прочитано цикль лекцій з питань українського давного і сучасного мистецтва. Очевидно це одна із перших візит в цих стінах із нашого інституту, із своїми лекціями побувають тут в майбутному й інші наші викладачі, зв’язки із мистецтвом для студентів цього університету є необхідністю, ці наші зв’язки з мистецькою культурою були колись характерними і для діяльности таких корифеїв нашої Церкви, як Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий.
Обидва вони прекрасно розуміли, що ці дві ділянки людського буття-чуття краси і чуття Бога близькі із собою і не можуть існувати одне від одного. Аджеж мистецький талант в народі називають «Даром Божим», таким «Даром Божим» є і покликання священика, і тому ці два поняття одне із одним дуже споріднені.
Перед нашою релігією і мистецтвом постає тепер одна із дуже відповідальних національних проблем, проблема будівництва нових храмів і їх мистецького випосадження. Рівень реалізації цієї проблеми буде залежати в однаковій степені як від рівня малярів, проєктантів-творців, будівельників, так і від ерудиційного рівня мистецької компетенції замовників, тобто духовенства. Тому то так важливим є сьогодні рівень мистецької обізнаности наших завтрашніх парохів, єпископів, митрополитів, патріярхів. Хто ними стане завтра? — Оці сьогоднішні питомці УКУ.
Сьогодні, коли маємо педагогічні взаємини із цими молодими людьми із УКУ, доходимо до переконання, що кожний із них на сьогодні є носієм великого громадянського духовного капіталу і від цього, наскільки фундаментальним буде рівень здобутих ним знань, наскільки цей потенціял зможе бути дієвим у майбутньому, від звичайної сільської парафії до митрополичого престола, тому що від цієї дієвости у великій степені залежатиме рівень нації. Аджеж потрохи сьогодні починаємо усвідомлювати, що можемо щось дуже конкретного значити для світу. Україна для Европи із поняття, яке досі асоціювалось із чимсь вчорашнім, поступово перетворюється в щось, що починає асоціюватись із чимсь завтрашнім. Молоді люди, які сьогодні навчаються в УКУ, не здають собі справи із цього колосального тягару духовної і громадянської відповідальности, який ляже на їх плечі після приступлення до своїх священичих обов’язків, цей народ, що буде народом, що житиме в зовсім інших, ніж сьогодні, реаліях і зовсім із інших, ніж сьогодні, компонентів буде будуватися структура його духовности, про це не слід забувати.
Для Української Греко-католицької Церкви завтрашній її день не представляється аж так безхмарним. З одного боку Церква ця вижила в нечувано важких умовах підпілля, у гнобленому тоталітарним режимом краї, швидко відроджується, маючи величезний авторитет і довір’я в народі. Тільки ті, що мали можливість спостерігати пануючу в широких масах народу напругу і одержимість до дій перед приїздом до Львова кардинала І.-М. Любачівського, мали можливість наглядно сконстатувати глибину цих почуттів, як у старших віком людей, так і у молоді, деяка невелика частина цієї молоді сьогодні готовиться до зайняття священичого стану. Очевидно, що існують сьогодні сили, які не в захопленні від довір’я народу до нашої Церкви, Церкви, яка на протязі історії стала запорукою самого існування української нації, тому то здійснюються заходи по знаходженні якихось засобів, котрі могли б применшити її авторитет, звести нанівець її дійсно історичні досягнення. Так склалися сьогодні обставини, що одні і ті ж самі проблеми стоять перед Церквою і перед народом — проблеми вижити національно і духовно.
У церкві на Віа Боччеа золотим святочним сяйвом світять із стін мозаїки. Яка мусіла бути сильна віра в кардинала Йосифа Сліпого тоді, коли тут виконувався задум цієї будівлі, адже ж надіятися на щось краще для України тоді, здавалось, не було ніяких підстав, але помимо цього задум цієї символіки, символіки вічного духовного світіння нашої нації — пророчий.
Дмитро Крвавич,
Львів
