Що ми бачимо над головою, входячи до наших храмів? Зазвичай зображення неба: блакить і хмари або синява із зорями. Нічого дивного тут нема, адже небо – «місце» перебування Господа, ангелів і святих, а храм – це небо на землі. У львівських храмах Преображення ГНІХ, Вознесіння та інших можна бачити балдахіни над престолами. Чи здогадуємося ми про те, що вони – теж небо? Утім не все так просто із символікою неба в традиції Церкви: зображення неба на фресках чи іконах має значно ширше символічне підґрунтя, аніж ми собі уявляємо, і дуже давню традицію.
У візантійських пам’ятках, неодноразово у верхній частині апсиди, є зображення небесного сегмента, представленого дещо незвично – у вигляді намету з тканини чи парасолі. Чудові приклади таких зображень маємо в конхах1 вівтарних апсид римських храмів Санта-Марія-Маджоре (ХІІІ ст. ), базиліки святого Петра (ХІІІ ст. ), на мозаїці в апсиді латеранського баптистерію святого Івана Предтечі (V ст. ), святого Климента (1130-ті рр. ), Санта-Марія-ін-Трастевере (близько 1140 р. ). На всіх цих прикладах з більшою чи меншою умовністю передається матеріальність текстилю, вміщеного на парасолеподібний каркас. Найбільш яскраво деталі тканини передані на мозаїці в храмі Санта-Марія-Маджоре, створеній за малюнком більш ранньої композиції V століття, яка передувала мозаїці – у ХІІІ ст.
Традиція зображати частини неба як тканинний покров, схожий на парасолю чи намет, фіксується вже у ранньовізантійський період і згодом активно й свідомо відтворюється в наступних століттях. Це вказує на зрозумілість і попит образу покрову в куполах апсид – місці, яке зазвичай відведене для зображення неба. Чому ж творці мозаїк застосовують такі мотиви поряд з уже звичними способами передачі неба і які смислові відтінки могли вносити у іконографію такі зображення?
Текстильна складова в іконографії небес, наскільки відомо, раніше не викликала зацікавлення дослідників, і такі деталі зазвичай відносили до декору. Однак наявність пам’яток, де використані текстильні покрови, спонукає до спроби осмислити причини їхньої появи в іконографії і ті смислові відтінки, які в них привносили тканини.
Способи зображення неба у візантійській традиції міцно спиралися на текстову і літературну традиції, де у вербальних образах небо неодноразово ототожнювалося з покровом. Образ, правдоподібно, стосувався певних спільних архетипів, оскільки його можна простежити як у античній, так і в біблійній традиціях.
В античній літературі образ неба із сузір’ями часто характеризується епітетами, пов’язаними з покровом, вишукано та майстерно прикрашеним візерунками. Приклади цього часто трапляються в творах античних авторів – Платона, Есхіла та Евріпіда.
Ці класичні образи, очевидно, були такими яскравими, що їх буквальне втілення можна зустріти як на мозаїці синагоги VІ століття в Наарані, де персоніфіковане Сонце одягнене в зоряну мантію, так і в мініатюрах Паризького псалтиря (близько 950 р. , Національна бібліотека, Париж), де представлена алегорична фігура Ночі в образі жінки у темно-синьому покрові-плащі. Останній здіймається вгору, ніби знизу його піддуває вітер, і має вигляд небосхилу, всіяного візерунком зір. Образ майже буквально відповідає словам Есхіла про те, що ніч вкрила світло своїм візерунковим одягом. Зоряний плащ персоніфікованої фігури Ночі на мініатюрі недарма вигнутий над нею півколом: попри традицію зображати покров напнутим тут втілені цілком реальні природні спостереження, адже саме в нічному зоряному небі його куполоподібна, вигнута півсферою форма виглядає найбільш очевидною.
У біблійній традиції образ неба також пов’язаний із тканиною – покровом – і уподібнюється до намету. Наприклад, пророк Давид у 103-ому псалмі, звертаючись до Бога, вигукує: «Ти зодягаєшся світлом, наче ризою, простягаєш небо, наче намет». Грецький текст дозволяє краще побачити, які саме образи пов’язували з тканинами і давали ідеї художникам. У Септуагінті мовиться: «ἀναβαλλόμενος φῶς ὡς ἱμάτιον, ἐκτείνων τὸν οὐρανὸν ὡσεὶ δέρριν» (Spt. Ps. 103, 2). У значенні слова «риза» в грецькій мові використовується слово ἱμάτιον, що перекладається українською не тільки як одяг загалом, але й як плащгіматій. Останній складається з одного довгого шматка тканини, що призбирується довкола фігури людини. Крім того, слово ἱμάτιον означало і просто тканину чи полотно. Всі ці значення нагадують нам про те, що у біблійні часи, аж до пізньої Античності, одяг не зшивали, а призбирували. І складався він із великих шматків тканини, які справді можна було розтягнути чи розстелити, як полотнище. У значенні «одягатися» в Септуагінті використовували дієслово ἀναβάλλω, що буквально означає «накидати» і також асоціюється з вільною одежею, схожою на плащ зі шматка тканини. Така конотація присутня і в масоретському тексті цього псалма: ote or kesalma (Пс. 104, 2), де в значенні «одягатися» використовується дієслово ote, що буквально означає «загортатися», а один із коментарів до псалма пояснює уривок так: «З якого місця було створене небо? З блиску одіяння Святого Благословенного, з цих шат Він узяв і розстелив як одежу».
Далі в тому ж стиху псалма, в українському варіанті, небо порівнюється зі ще одним тканим предметом – наметом, який за образом найближчий до того, що ми бачимо в мозаїках: тканина накинена чи напнута на круглий каркас. І хоча в Септуагінті використане слово δέρριν, яке буквально означає «шкіра» і, здавалось би, не пов’язане зі значеннями «намет» чи «тканина», такі значення все ж були. Наприклад, у відповідному стиху масоретського тексту фігурує слово yeria, яке в абсолютній більшості випадків у Старому Завіті стосується тканин, що покривають Скинію Завіту (зазвичай називають «Намет Зібрання» – ohel moed). Покрови Скинії були двох видів. Усередині – із тканини, а зовні – шкіряні, що, можливо, пояснює грецьке слово δέρριν.
Цар Давид каже пророкові Натану: «Ось я живу в домі кедровому, а Ковчег Божий під наметом» (2 Цар. 7, 2). Фраза «під наметом» у масоретському тексті – betokh yeria, що буквально означає «в тканині (намету)». Схожий вислів зустрічаємо в книзі Хронік: «Раз якось, коли Давид жив у своїм палаці, сказав він до пророка Натана: «Ось я живу в кедровій палаті, а кивот Господнього союзу під наметом» (1 Хр. 17, 1). Фраза «під наметом» тут звучить вже по-іншому (takhath yerioth), що буквально означає «під тканиною (намету)». Це показує, що положення тканини намету – горизонтальне (як покрову) або вертикальне (як завіси) – не має значення, головна її функція – накриття чи покров. Цікаво, що в цьому контексті слово yeria означає не просто наметову тканину, а є синонімом слова «скинія». Таким чином, небесна тканина yeria, натягнена Богом над світом, стійко асоціювалася з образом Скинії, оскільки не раз використовувалася на її позначення. У світському контексті слово yerioth вжите у Біблії лиш один раз: «Я бачив, як кушанські шатра посумніли, намети Мідіян-краю затремтіли» (Ав. 3, 7). В цьому випадку замість слова «намети» використане слово yerioth, тобто «(наметові) тканини».
Образ неба ототожнюється з наметом і в інших випадках, до того ж буквальне значення (намет, шатро) співпадає у різних текстах, наприклад: «Він простирає небо, як намітку, він розпинає його, мов намет на житло» (Іс. 40, 22). Масоретський текст «намітка» (тонесенька тканина) позначається рідкісним словом doq, яке класичний середньовічний біблійний коментатор Соломон Ісаакід пояснює як yeria, тобто «(наметова) тканина».
Образ намету був добре знайомим і близьким усій античній культурі загалом. Технічно створення різноманітних конструкцій текстильних куполів та покровів не становило труднощів, оскільки вся культура Середземномор’я мала багатий досвід та щедро використовувала найрізноманітніші види наметів. Найрозкішніші з них, приміром, імператорський намет, мали у верхній частині круг, поділений на сегменти, наче парасоля, який створював конструктивну основу всього купола.
Форму намету як образу неба в християнській церковній традиції також відображав ківорій (κιβώριον (гр.), ciborium (лат). Тут і далі доречно вживати саме це слово, а не «балдахін». Балдахін – слово італійське і пізніше – асоціюється саме з тканиною (бо походить від тканини). Тільки з часом балдахіни почали робити з інших матеріалів. Тут мовиться саме про ківорій, бо він має зв’язок із куполом та небом і був із різних матеріалів. У найбільших словникових статтях про ківорій К. Весселя і Т. Клаузера про його найдавніше символічне значення сказано, що він є «у найглибшому значенні символом неба, вказівкою на космічне значення (охоплюваного ним простору) і апофеоз того, хто є під ним, у м’якшому значенні – як мінімум вшанування». Вже найдавніший із відомих збережених до нашого часу християнських ківоріїв (близько 230 р. ) у молитовному домі в Дура-Европосі (Північна Сирія, сучасний Ірак) був розписаний як небозвід із зірками. Схожу декорацію наслідують і пізніше – в ківоріях над престолом у святилищах храмів. Наприклад, склепіння вівтарного ківорія ХІІ століття з церкви в Порече прикрашене зсередини зображенням зірок на темно-синьому тлі неба.
Про грецькі ківорії, які були повністю зроблені з тканини і які підвішували над престолом, пише історик Церкви Євгеній Голубинський. Варто зазначити, що хоча описані ним тканинні ківорії не мали купола, все ж називалися «небо» (ούρανός), тобто в назві прямо передавали одне з основних символічних визначень покрову. Таким чином, для передачі образу неба була важлива не так куполоподібна форма, як текстильна складова ківорія. Незважаючи на те, що Голубинський, правдоподібно, описує практику пізнішої традиції, зображення тканинних ківоріїв без купола можна спостерігати вже у IV столітті, наприклад, у мозаїці над зображенням мученика Димитрія з храму святого Димитрія в Салоніках. Ківорії у вигляді купола-парасолі неодноразово трапляються, наприклад, у мозаїках Равенни: над єпископами в Сант-Аполлінаре-інКлассе, над імператрицею Теодорою в Сан-Вітале, над апостолами в Сант-Аполлінаре-Нуово і апостолами в мавзолеї Галли Плацідії. Деякі з тканинних куполів, наприклад, у Сан-Вітале та Сант-Аполлінаре-ін-Классе, встановлені на колонах, інші ж, як у Сант-Аполлінаре-Нуово і мавзолеї Галли Плацідії, правдоподібно свідчать про підвісні моделі. Вони вільно линуть у повітрі та не мають опори. До наших днів не дійшов жоден із підвісних візантійських ківоріїв, однак пізніші зразки можуть дати уявлення про існування та функціонування схожих предметів у богослужбовій практиці. Вони збереглися як у традиції православних Церков (наприклад, підвісний Соловецький ківорій 1677 р. ), так і в традиції Західної Церкви (приміром, підвісний ківорій над престолом у соборі святого Александра Бергамського в Бергамо, Італія).
Форма ківорія як намету-неба відобразилася й у інших проявах обстановки храму. Малу форму покрову представляв покрівець на дискос. Він складається з каркаса-звізди і покровутканини. Давні звізди повторювали формою ківорій: їхні дуги були зігнуті у вигляді параболи, творячи каркас купола, як, наприклад, на звізді із Сіонського Кладу. Зв’язок звізди зі справжнім ківорієм прослідковується і в давніх назвах: у коптів вона дотепер не тільки зберегла давню форму (без заломів під прямим кутом. – Авт.), а й назву – kuddah (купол). Аж до ХІІ століття зберігалася єдність і в символічному значенні звізди та ківорія. Устави (діатаксіси) Божественної літургії, які з’явилися у ХІІ – ХІІІ століттях, містять слова, з якими єрей ставить звізду на дискос і які зв’язують її з куполом небесної тверді. В них використовується стих із псалма 32, 6, де мовиться про сотворення неба: «Словом Господнім створене небо, і подихом уст його – вся його оздоба», тобто звізду порівнюють зі створеним Богом небозводом, образом якого спочатку був ківорій. І лише у «ХІІІ столітті під впливом «Протеорії» Миколая Андинського ХІІ століття звізду почали трактувати як Вифлеємську зорю».
Закінчення в наступному номері.
Юлія Матвєєва, кандидат мистецтвознавства, викладач Харківської державної академії дизайну і мистецтв
