(Мельборн)
Від кількох літ завдяки зичливості добрих людей можу постійно читати часопис «Церква і Життя», яка є, можна сказати, офіціозом епарха УГКЦ в Австралії. Не гак давно тут відбулася зміна поколінь
на ієрархічному поверсі. Новопоставлений, вічно усміхнений епарх прибув сюди з далеких північно-західніх околиць Канади і замінив епарха-емерита, котрий був своїм серед своїх, бо прибув на п’ятий континент майже одночасно, з першою хвилею нашої повоєнної еміграції. Новий владика відразу взявся міняти все, що було там напрацьоване його попередником і стало вже певною традицію або неписаним правом у церковному житті кількісно невеликої української колонії.
Очевидно, що зі зміною видавця (а ним є епарх), котрий має свої погляди на Церкву і церковну політику, мусів змінитися також і головний редактор газети. І що ж бачимо? Мало того, що газета почала «годувати» своїх читачів застарілими інформаціями з України, які давно вже перейшли через англомовні масмідія; вони, ці інформації, ще й до того підбираються якось так тенденційно, що пересічний читач, начитавшись її, тратить усякий інтерес до України, до її народу, до уряду, президента і всього того, що бодай зовнішньо має український характер.
До речі, так само «працює» українська редакція «Радіо Свобода», особливо її київська секція. То правда, що на Україні нині не все гаразд, не всі державні посади займають люди великого формату і національно зорієнтовані. Але «маємо те, що маємо», як говорив наш експрезидент, і нема на то ради. Ми тут, на Україні сущі, переносячи на своїх плечах неймовірні труднощі державотворення зі всіма його зигзагуватими і несподіваними ходами, любимо її такою, якою нині вона є. Але маємо надію і стараємось працювати для того, аби завтра вона була краща, спокійніша, багатша і духовно зінтегрована. Так думає і поступає велика більшість нашої діяспори.
Але коли отак тенденційно підбирати факти з її сьогодення, які, очевидно, що й мають місце, але є на то об’єктивні причини, то ми з часом дістанемо якусь огиду, якусь відразу до нашої вимріяної держави і до того всього, що є українське. Що таку лінію газета взяла свідомо і веде її консеквентно, переконує нас ще й такий факт. В послідніх 3-х числах (№ 4, 5, 6) »Ц. і Ж.» передруковує з львівської газети «За вільну Україну» великий еляборат Павла Чимериса «Банк «Кун, Леб енд Компані…», який ніхто нічого не вчить і не подає ніяких сенсанційних інформацій, хіба що дає підстави всім єврейським організаціям, включно з комісією Візенталя» звинувачувати… Українську Греко-католицьку Церкву в розпалюванні антисемітизму.
А цього нашій Церкві якраз найменше треба. Тим більше тепер, на порозі 400-літнього ювілею Берестейської унії, коли увага світу в більшій чи меншій мірі буде звернена на її сторону. Газета «За вільну Україну» подібними статтями давно утвердила за собою марку антисемітського пресового органу. Ще в 1994 p., будучи оказійно на якійсь міжнародній зустрічі в Кракові, прийшлося вислухати промову одного з учасників, який серед інших газет Европи, що своєю тематикою не сприяють утвердженню спокою між народами, а радше пропагують ксено- і юдофобію, назвав львівську газету «За вільну Україну».
Ну, скажім, що такий гріх для газети, яка називає себе «народнім часописом», не є смертельним. Але через газету «Ц. і Ж.» гріхом антисемітизму можна обтяжити цілу УГКЦ. А від цього гріха буде трудно очищуватися. За нього може нести незаслужену покуту ціла наша Церква.
Австралійські українці мають у тому немалий досвід, от хоч би по справі книжки «Рука, яка підписала папери…» Гелени Демиденко. Прецінь сама «Ц. і Ж.» в ч. 28 за 1995 р. писала про цей процес. Тепер же з волі молодого головного редактора, який, як виглядає, добре знає, що робить, при повній некомпетентності в цій матерії новоприбулого з Канади доброго, усміхненого владики не тільки австралійська єпархія, але ціла УГКЦ може попасти в таку халепу, що, як то кажуть, у чистій воді не відмиєшся. Треба пам’ятати, що в тих випадках, коли треба опаплюжити чесне ім’я українців, а тим більше ГКЦ, до помочі всім, хто про це старається, завжди є і ще довго буде «бєлокамєнная» Москва. Довготривалий і дуже коштовний процес І. Дем’янюка та й сама справа з т. зв. Геленою Демиденко є свідченням, хто за тим стоїть і хто зацікавлений у таких політичних «забавах». Щоб не прийшлося газеті «Ц. і Ж.» і її видавцеві оправдуватися потім, коли буде передруковувати з різних газет от такі безконечні «опуси», як згаданий «Банк «Кун, Леб…» або їм подібні. Нині кожна держава старається мати добрі стосунки з двома невеликими державами світу: Ватиканом та Ізраїлем. З яких причин, то це відомо всім, хто хоч трохи цікавиться політикою. Напевно, дуже добре знає це і новий головний редактор «Ц. і Ж.» і тому так старається. Може не знати цього новий дуже рухливий, але не занадто зорієнтований в політиці її видавець.
Ну, але, дай Боже, аби ці думки були тільки такі собі «страхи на ляхи». Проте церковній газеті варто би придержуватися, так би мовити, «профільної» тематики і не підставляти шпальти під такі сумнівної вартості! справи, що, фактично, відносяться до російської історії. Звичайно, якщо цей матеріял, про який тут згадуємо, є правдивою історією, а не дешевою ніби — сенсацією.
Іван Гречко, Львів
