Редакція одержала, не безпосередньо, статтю о. д-ра Мирослава Шеґди з Польщі. Як довідуємось, о. д-р Мирослав Шеґда є доцентом Академії Католицької Богословії у Варшаві. Стаття написана цікаво, аналітично і сперта на джерельних матеріялах. Хоч і тематика, яку порушує о. М. Шеґда, вже не раз порушувалась на сторінках нашого журнала, але вважаємо, що варто запізнатись з підходом і представленням о. М. Шеґди, який був далеко від тих подій і наших дерзань українського мирянства на чолі з св.п. Патріярхом Йосифом і небагатьма єпископами за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. Автор наводить багато цікавих деталів та вказує на вагомість проблематики. Статтю друкуємо без відома й згоди автора.
Редакція
І. Спроби заснування українського патріярхату до Берестейського з’єдинення 1596 р.
Великий Ювілей Хрещення Київської Руси, який саме переживаємо, може викликати в декого жаль, що наш народ так пізно прийняв християнство й так пізно ввійшов до родини європейських культурних держав. Це правда, однак, що християнство на наших землях було поширене вже понад сто років, але не було визнане державою. Найперше приймали християнство норманські варяги, з яких походили наші князі й які творили княжі дружини, а через них ставали християнами й ширші кола. Другим руслом ширилося християнство на Русі з півдня. У південній Русі існували грецькі міста, й саме ці міста були розсадниками Христової віри. Із старовинних пам’яток знаємо, що на наших землях уже в апостольських часах християни мали своє духовенство з ієрархією. З півдня християнство проникало на північ так, що в VІІІ-ІХ ст. охопило вже й Київщину.[1]
Князь Аскольд (860-867) по виправі на Царгород спровадив до Києва місіонерів й охрестився разом з дружиною. Видно, що за князя Аскольда було багато християн на Русі, якщо грецький патріярх Ігнатій у 869-870 р. вислав архиєпископа на Русь і було створено там першу митрополію.[2] За князя Ігоря (913-945) було вже так багато християн, що в 944 р. під час заключення договору з греками християни присягали в соборній церкві св. Ілії.[3] Св. княгиня Ольга (945-964, +969), дружина князя Ігоря, була охрещена в 955 р. у Царгороді патріярхом. Коли довідалася, що болгари добилися, щоб їх архиєпископ Дам’ян за дозволом Царгороду став патріярхом, тоді княгиня забажала в Києві мати патріярха. У 957 р. поїхала в тій справі до Царгороду, а коли патріярх Царгороду не признав патріярхату Русі, тоді вислала письмо в місійних справах до німецького короля Оттона І (962-973). Король наказав висвятити бенедиктинця Адальберта та в 961 р. з місіонерами вислав його на Русь, однак єпископ Адальберт заїхав занадто пізно до Києва, коли вже противники плянів княгині Ольги взяли верх і єпископ Адальберт мусів з нічим повертатись додому.[4]
Князь св. Володимир Великий (980-1015), внук княгині Ольги, в 988 р. сам охрестився, наказав хрестити ввесь народ і проголосив християнство державною вірою.[5] Незабаром по хрещенні Руси наші князі, як і єпископи, прагнули, щоб наша Церква була помісною та мала повні автономні права. Уже Володимир Великий бажав мати патріярха, як болгари, тому не прийняв митрополита Теофілакта, який приїхав в 989 р. з царівною Анною, але нав’язав контакти з Апостольською Столицею. Історики пишуть про кількакратні відвідини різних папських легатів з Риму у Володимира Великого, як також його посольства до Риму. Однак, тодішня ослаблена політика Апостольської Столиці та німецькі впливи, противні слов’янам, не довели до позитивних результатів. Тоді Володимир Великий спровадив до Києва єпископа Анастаса (Настаса) з Корсуня й віддав йому Десятинну церкву як кадетру.[6]
Подібно князь Ярослав Мудрий (1019-1054) старався про автономні права для Церкви в Київській Русі. По смерті митрополита Теопемпта, грека, на синоді в Києві 1051 р. вибрано на митрополита вченого-монаха Іларіона без згоди царгородського патріярха.[7] Знову князь Ізяслав II Мстиславович (1146-1154) відіслав митрополита Михаїла, грека, до Царгороду та постарався, що на синоді в Києві 1147 р. вибрано на митрополита місцевого монаха Климента Смолятича всупереч волі царгородського патріярха.[8] А висвятили митропролита Смолятича не тільки рукоположенням єпископів, але й мощами голови св. Климента папи. Царгородські патріярхи погодилися, що хіротонуючи київських митрополитів, надавали їм патріярші права, але без титулу. Це ще не патріярхат з назви, але він вже мав атрибути патріярха. Такі митрополити утихомирювали міжусобиці князів і втримували лад і порядок.[9]
Згодом в ХІІ-ХІІІ ст. настав занепад політичного значення Києва з причини пониження авторитету митрополитів, присиланих з Греції. Наїзди монголів довели наші землі до руїни, однак ідея усамостійнення нашої Церкви була надалі жива та коли лише заходили пригожі обставини, її реалізовано. Галицький король Данило (1240-1264), його син Лев (1264-1301) і внук Юрій І (1301-1315) поновили старання про автономні права тодішньої Церкви, тому в Галичі заснували митрополію, яку, однак, царгородські патріярхи скасували, а самого митрополита Петра переселили до Москви.[10] Подібно князь Витовт старався про унезалежнення митрополита Києва, тому це під його впливом проти волі та погроз патріярха, на синоді в Новгородку 1415 р. вибрано митрополитом Григорія Цамблака (1415-1420).[11] По Флорентійському Соборі (1439) настав занепаду нашій Церкві, спричинений стосуванням права патронату та втручанням в церковні справи латинської адміністрації.[12]
Той занепад і непорядки в Церкві знеохочували мирян і вони частіше почали переходити на латинство, а навіть і до кальвіністів, головно з шляхти та міщанства. Реформ домагалися миряни, зорганізовані в братствах. На жаль, братства не знаходили зрозуміння в своїх єпископів чи в духовенства, тому писали скарги до східніх патріярхів. Патріярхи наділяли братства привілеєм контролі духовенства та доношенням про всякі непорядки єпископам, а коли б єпископ не дотримувався церковних правил, протиставитися йому. Те все тільки погіршило відносини в Церкві.[13]
І саме тоді низове духовенство й миряни частіше почали голосити, що відродження Церкви є можливе лише через поєднання з Католицькою Церквою. А коли князь Юрій Слуцький під впливом нунція Альберта Больонетті (1581-1584) прийняв католицтво, зберігаючи свій східній обряд,[14] тоді як нунцій Больонетті, так і папський посол Антоній Поссевіно (1533-1611), старалися про з’єднання князя Константина Острозького для католицтва, щоб через нього поєднати царгородського патріярха з Апостольською Столицею або бодай намовити до переселення патріярха на українські землі.[15] Справа перенесення патріяршої столиці з Царгороду на Україну була на часі, бо саме патріярх Єремія II (1572-1579; 1580-1584; 1586-1595) через партійні непорозуміння й інтриги серед самих греків був двічі усунений і засланий султаном на вигнання. По своєму звільненні, щоб сплатити султанові неоплачені данини, виїхав 1588 р. між іншими на Україну на збірку милостині.[16]
Патріярх Єремія II був приязно наставлений до Католицької Церкви, мав контакти з папою Григорієм XIII (1572-1585), отже тому, коли під турками знайшовся в небезпеці, тоді під проводом короля Баторія та нунція з участю князя Острозького, папського легата Поссевіно й архиєпископа Діонисія Палеолога велися наради над переселенням патріярха до Острога, Києва, Львова або Вільна.
Можливість осідку патріярха на Україні збільшила можливість поєднання нашої Церкви з Римом.[17] На жаль, ці надії не сповнилися з різних причин. Передусім патріярх Єремія II вже не застав між живими короля Баторія та нунція Больонетті, не жив уже й папа Григорій XIII, які плянували перенесення патріярхату на Україну. Князь Острозький був розгніваний на єзуїтів і латинську ієрархію за перетягнення його сина Януша на латинський обряд, зблизився до протестантів, а залишив прагнення об’єднання Української Церкви з Римом.[18] Сам патріярх по приїзді на Україну в розмові з місцевими єпископами заявив, що думка з’єдинення з Римом «є свята й варто її перевести в життя», тільки що він під турками не може того вчинити.[19]
Отже, ані наші єпископи, ані вельможі (без князя Острозького), ані представники папи не змогли примирити патріярха Єремію II з Апостольською Столицею чи намовити до перенесення патріяршої столиці з Царгороду на наші землі, хоча сам патріярх був переконаний, що з’єдинення з Римом є конечне та на часі. А український патріярхат замирив би та сконсолідував поділений наш народ, завів би лад і порядок у Церкві та згодом міг би приспішити з’єдинення сусідніх народів з Римом. Правдоподібно патріярх тому не пішов на ніякі уступки щодо патріярхату на Україні, бо наші землі були під зарядом католицької Польщі, яка переслідувала вірних східнього обряду малощо менше від турків.
У липні 1588 р. патріярх Єремія II виїхав до Москви, де Борис Ґодунов (1589-1605) рішив використати відвідини патріярха і висунув домагання заснувати Патріярхат у Москві. Єремія II під фізичним і моральним натиском, серед погроз, 26 січня 1589 р. інтронізував митрополита Москви Нова на першого патріярха для більшого престижу московського князівства.[20] Це розчарувало українських єпископів і було спонукою до зміни орієнтації на Захід. Уже в червні 1590 р. на синоді в Бересті чотирьох українських єпископів підписали заяву, в якій висловили бажання поєднатися з Римом під умовою, однак, збереження східнього обряду по заключенні з’єдинення.[21]
Українські єпископи, не маючи свого патріярха, старалися поширити права київського митрополита, тому під час унійних переговорів зажадали для свого митрополита права затверджування нових єпископів. І папа Климент VІІІ (1592-1605) признав таке право нашим митрополитам під умовою, що будуть затверджувати в імені папи та застеріг Апостольській Столиці право кожноразового митрополита.[22] Знову король письмом з 24 лютого 1596 р. інформував папу про перешкоди, які виникли в переведенні з’єдинення, та просив, щоб папа іменував київського митрополита Михайла Рогозу (1588-1599) примасом-патріярхом, бо це піднесе високо його значення в очах своїх і в очах противників, які готовилися до завзятої боротьби.[23] На жаль, в колах Апостольської Столиці не були зорієнтовані, в яких тяжких умовах знаходилася Українська Католицька Церква, й мовчанкою поминули бажання короля, крім признання давніх прав київських митрополитів.[24]
ІІ. Справа українського патріярхату по Берестейському з’єдиненні 1596 р.
Дальші заходи вже не про перенесення царгородського патріярхату, але про заснування окремого патріярхату для Української Церкви були ведені по заключенні Берестейського З’єдинення в 1596 р. за митр. Веньямина Рутського та були зв’язані з його спробами приєднати решту нез’єдинених через замирення «Русі з Руссю», що признають і «нез’єдинені» історики.[25] Він перший кинув клич «Нехай Русь не нищить Руси», закликав, щоб не вогнем і мечем, не ненавистю, але любов’ю та добрим словом обопільно помирити братів. І під впливом Рутського релігійна боротьба затрачувала свій воєнний характер, а замінилася на дипломатичну та мала за ціль компроміс, поєднання двох противних собі таборів.[26]
Коли отже митрополит Рутський через свого емісара, василіянина о. Івана, вивідав, що нез’єдинені догматичних різниць не вважають за перешкоду до з’єдинення, тоді згодився прийняти та розгорнути їхні два проекти примирення з ними та під чинення їх Апостольській Столиці.[27] У першому проекті склали теорію посереднього примату та жадали, щоб з’єдинені наче згідно з постановами Флорентійського Собору в 1439 р. підлягали безпосередньо патріярхові в Царгороді, а лише посередньо папі. Своє домагання обгрунтовували тим, що православні є надмірно прив’язані до екуменічного патріярха та відносяться до нього з великим пієтизмом, тому й не погодяться на вилучення з-під його влади.[28]
Нез’єдинені догадувалися, що їхній проект буде неохоче прийнятий, а може навіть з місця відкинений через з’єдинених, тому саме зложили також інший проект. У другому проекті митрополит Йов Борецький та архиєпископ Смотрицький запропонували оснування окремого патріярхату для Української Церкви на взір московського патріярхату. Проєктодавці радили, однак, щоб той проект розглянули на тайному засіданні кількох лише представників обох сторін.[29] Другий проект мали створити незнані ближче світські сенатори, які через заснування спільного патріярхату бажали скасувати головну перешкоду поєднання двох таборів, якою було прив’язання та послух нез’єдинених царгородському патріярхові. Ієрархія нез’єдинених прийняла той проект за свій і запропонувала з’єдиненим, маючи надію, що через окремий Патріярхат з’єднають простий народ і козаків, які мало інтересувалися правдами віри, але все покликувалися на патріярха. Патріярх Української Церкви мав признавати старшинство та пріоритет царгородського патріярха, однак у заряді цілою Українською Церквою мав бути зовсім самостійним, але підпорядкованим папі, який мав затверджувати кожного нового патріярха по зложенні присяги вірности Апостольській Столиці.[30]
Нез’єдинені до вищезгаданих проектів долучили умову, в якій жадали визнання нез’єдиненої ієрархії з 1620 р. та признання їх поодиноким єпископам титулів й урядів, на які були вони консекровані.[31] Умова могла бути виконана, бо кожний з’єдинений єпископ мав під собою дві епархії, отже міг задержати перший титул, а відступити другий разом з відповідною ієрархією. Крім того, нез’єдинені єпископи, пропонуючи проект окремого патріярхату, просили тим часом зберегти його в таємниці, бо боялися передчасної реакції козаків і фанатичної частини нез’єдинених.[32]
Митрополит Рутський негайно по одержанні двох проектів з Києва скликав синод до Новородка на 20 січня 1624 р. з метою відбути наради над проектами. У синоді, крім митрополита, взяло участь п’ятьох єпископів.[33] Зараз на вступі нарад відкинено нереальну пропозицію про безпосереднє піддання Української Церкви під юрисдикцію царгородського патріярха. Натомість синод прийняв в основі плян установленя окремого патріярхату, модифікуючи його, однак, після католицьких засад.[34]
Синод по довшій дискусії над проектом заснування українського патріярхату зредагував три проекти в цій справі, які мали бути опісля чергово пропоновані нез’єдиненим ієрархам.
а) У Першому проекті з’єдинені єпископи пропонували, щоб не тільки духовні, але також миряни звернулися до папи з проханням заснувати для них патріярхат і затвердження патріярха, вибраного на генеральному синоді, який, подібно як і його наступники, зложить папі ісповідання віри. Новий патріярх буде наділений маєтками Київської Печерської Лаври, які досі безправно належали до нез’єдинених.[35]
Хоча загальний проект цілком відповідав з’єдиненим, то, однак, з дотеперішніх заяв нез’єдинених виглядало, що вони не приймуть подібної пропозиції. Тому саме на синоді приготувано більше компромісовий проект для нез’єдинених, якщо відкинуть перший.
б) Після другого проекту будучий патріярх разом з цілим духовенством за відомом мирян попросить папу про установлення патріярхату та признання єпископам раз на все права вибору й затвердження нового патріярха, щоб кожний законно вибраний патріярх не мусів старатися про затвердження, а лише зобов’язаний був вислати папі своє існовідання.[36]
Другий проект повинен був більше відповідати нез’єдиненим, бо не є така виразна в ньому залежність патріярха від Апостольської Столиці. Коли, однак, не було б надії на прийняття через нез’единених і другого проекту, тоді треба мати готовий ще один проект. Тому саме з’єдинені єпископи приготовили на всякий випадок третій і останній проект.
Згідно з тим третім проектом вибраний патріярх з цілим єпископатом і з деякими старшими з духовенства попросить папу про встановлення патріярхату, тоді одержить затвердження та зложить ісповідання віри папі, а все те має бути в таємниці перед народом, який щойно з часом піддасться папі.[37]
З’єдинені єпископи по зредаґуванні згаданих проектів призначили двох василіян, які мали б виїхати до Києва, щоб представити проекти нез’єдиненим з тим, однак застереженням, що важність проекту буде залежати від затвердження Апостольською Столицею. Крім того, післанці мали запевнити нез’єдинених єпископів, що український католицький єпископат бажає з ними жити в згоді, як годиться синам одного народу. Вкінці післанці мали повідомити нез’єдинених єпископів, що з’єдинені єпископи годяться признати їм їхні титули та відповідні доходи, нехай тільки подадуть місце та термін спільного з’їзду, призначать двох або трьох духовних й одного мирянина на з’їзд.
(Далі буде)
[1] Нагаевський І., Патріярхати, їх початок і значення в Церкві та український патріярхат, Лондон 1976, 67-68.
Власовський І., Нарис історії Української Православної Церкви, Нью-Йорк 1955, т. І(Х-ХУІІ), 19-20.
[2] Mansi J. D., Sacrorum Conciliorum nova et amplissima collectio, Parisiis 1902, t. XVI, 195.
Dvornik F., Les Slaves, Byzance et Roma au IX Paris 1926.
[3] Ammann A. M., Abriss der Ostslawischen Kirchengeschichte, Wien 1950, 12.
[4] Ostrogorsky G., Geschichte des byzantischen Stattes, Muenchen 1940, 13.
Нагаєвський І., Об’єднання Церкви й ідея патріярхату в Києві. Торонто 1961, 3.
[5] Ammann A. M., Abriss der Ostslawischen, a. s., 17.
Нагаевський І., Патріярхати, їх початок, я. в., 9-10.
Власовський І., Нарис історії, я.в., т. І, 26-28.
Сьогодні багато істориків пише, що Київська Русь за Володимира Великого прийняла християнство не просто у Візантії, але з Болгарії, що перших ієрархів і духовенство прислав на Русь болгарський патріярх з Охриди. А докази є різні: 1. У літописах і хроніках брак імени патріярха Царгороду, який мав би охрестити Русь; 2. Первісна Церква на Русі вживала староболгарської мови; 3. Брак грецького митрополита в Києві до 1039 року; 4. Участь болгарського митрополита на відкритті мощей свв. Бориса і Гліба; 5. Надання імен Романа і Давида синам Володимира Великого на честь болгарської династії. Пор. Ковалевський П., Исторический путь России, Париж 1949, 17-18.
[6] Нагаєвський І., Об’єднання Церкви, я. в., 4.
Amman A., Abriss…, op. cit., 16-17.
[7] Там же, 27-28.
Нагаєвський І., Об’єднання Церкви, я. в., 4
[8] Власовський І., Нарис історії, я. в., т. 1, 39.
Amman A., Abriss…, op. cit., 27.
[9] Monumenta Poloniae Historica, Lwów 1872, vol.l 1,16.
Нагаєвський І., До історії помісности української Церкви, див. «Альманах — Календар Союзу Українців-Католиків Америки, «Провидіння», Філядельфія 1972, 48.
Православні історики, такі як: митр. Макарій, В. Пархоменко, С. Соловйов, М. Грушевський не погоджуються з нами, що вибирання своїх митрополитів проти волі царгородського патріярха було познакою змагань унезалежнити Церкву від грецьких впливів. Твердять, що наша Церква мала тоді автокефалію де факто й не домагалася автокефалії де юре. Пор. Власовський, Нарис історії, я. в., т. 1, 41-44.
[10] Власовський І., Нарис історії, я. в., т. І, 103-104.
Amman A., Abriss…, op. cit., 88-91.
[11] Власовський І., Нарис історії., я. в., т. І, 112-114
[12] Нагаєвський І., До історії помісности, я. в., 49.
[13] Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, Рим 1967, част II, 275.
Chodynicki К., Kosciol prawoslawny а Rzeczpospolita Polska, W. 1934, 181-182.
[14] Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, я. в., част. II, 275, 279.
Chodynicki К., Kosciol prawoslawny…, op. cit., 243.
[15] Chodynicki K., Kosciol prawoslawny.., op. cit.,249.
Князь Острозький у листі до папи заявив, що ніщо не є йому так дороге, як з’єднання всіх християн під одним пастирем, і він готовий віддати за це й своє життя. — Пор. Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, я. в., част. 11, 279.
[16] Monumenta Ucrainae Historica, Roma 1964, t. I, 56. Halecki O., Tysiaclecie Polski Kat., Rzym 1966, 346,
[17] Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, част. II, 279.
Архиєп. Діонисій Палеолог був присланий до Риму князеві Острозькому для заснування богословського училища в Острозі, а який мав надію стати патріярхом на Україні. — Пор.: Theiner, Annales Ecclesiastici, Roma 1856, t.IІІ, 735.
[18] Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, я. в., част. ІІ, 280-281.
Жукович П., Сеймовая борьба, я. в., т. ІІІ, 95, нот. 201.
[19] Halecki О., Isidore’s tradicion, В: Analecta c.s. В.М., Romae, t. IV (X), 1963, 35.
Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, я. в., част. II, 283 -284.
Amman A., Abriss…, op. cit., 233.
[20] Грушевський М., Історія України-Руси, Львів 1905, 541.
Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, я. в., част. II, 283-284.
[21] Bullarium Pontificium Sacrae Cong. de Propaganda Fide, vol. 1, Romae 1839, 25. — Const. “Decet Romanum Pontificem”, 23, II, 1596.
[22] Карташев А. В., Очерки no истории Русской Церкви, Париж 1959, r. І, 566-567.
[23] Нагаєвський І., Історія Римських Вселенських Архиєреїв, я.в., част. І, 297-298, 311.
[24] Кулиш П. История воссоединения Руси, Москва 1877, т. 111, 164 и наст. церковные соборы как органы церковного правлення, Курск 1917.
Булгаков Г., Занадно-русские православные, 153, 157.
[25] Кулиш П., История возсоединения, я. в., т. IІІ, 164-165.
[26] Monumenta Ucrainae Historica, v. II, 3 and next.
Був висланий о. Іван Дубович до Києва, щоб прослідити справу поєднання «Русі з Руссю». Нез’єдинені навіть щодо примату папи, що був усе предметом згіршення, погодилися на примат як на установу церковного права (iure ecclesiastico).
[27] Smurlo Е., Le Saint-Siege, et l’Orient Orthodoxe Russe, Prague 1928, Appendice 35, nr. 4 (20).
[28] Chodynicki K., Kosciol prawoslawny, op. cit., 455.
[29] Там же.
[30] Там же 36.
[31] Smurlo Е., Le Saint-Siege, op. cit., Appendice 35, nr 4 (20).
[32] Chodynicki K., Kosciol prawoslawny, op. cit., 455.
He приїхав на синод лише перемишльський єпископ Атанасій Крупецький, але свій голос переслав митрополитові. З’єдинені єпископи відбули також з’їзд 30 січня 1624 р. в Новгородку, як це виходить з письма, висланого до Конгрегації для ширення Віри. Пор. Арістолае, а. в. 99-100, №43.
[33] Smurlo Е., Le Saint-Siege, op. cit., v. I, 55, 229.
[34] Там же, г. 1., 57.
Chodynicki K., Kosciol prawoslawny, op. cit., 455.
[35] Smurlo E., Le Saint-Siege, op. cit., v. I, 56.
[36] Smurlo E., Le Saint-Siege, t. 1,58 , Appendice 36.
[37] Comp. VJZ & ZR, Vilno 1865, year III, v. 1, nr 3, 14-16.
Tanczuk D., Quaestio patriarchatus kioviensis tempore conaminum Unionis Ruthenorum (1582-1632), b. “Analecta Ordinis S.B.M.”, Romae 1949,ser. II,sec. II, vol. I (VII), fasc. 1, 137.
