Столітній брат редемпторист Василь Стець відійшов у вічність на 80 році монашого життя
28 липня 2008 р. Б., якраз тоді, коли відбувалися святкування річниці Хрещення України-Русі, відійшов у вічність столітній монах-редемпторист Василь Стець. Народився він на Різдво Богородиці 1908 р. Б. у с. Вишнівчику недалеко від чудотворної Зарваниці, у багатодітній селянській сім’ї. Це була порядна українська родина, з якої двоє дітей пішли на службу Церкві, а п’ятеро – віддали своє життя за Україну.
1 квітня 1928 р. Б. брат Василь розпочав свій 80-літній монаший шлях у щойно створеному монастирі о. о. Редемптористів на Збоїщах. Усі ці роки він добре пам’ятав слова св. ап. Павла: «Щоб ви поводились достойно покликання, що до нього покликано вас» (Еф. 4, 1). Коли в часи підпілля та відродження Церкви монахові пропонували висвятитися на священика, він коротко відповідав: «Я прийшов до монастиря бути братом».
Бути братом означало бути «слугою для всіх» – чи в полі, чи на будівництві нових монаших домів у Тернополі (1931-1934, 1941-1946), на Збоїщах чи на Зибликевича 1937-1938), у Станіславові (1938-1941); це означало бути завжди готовим залишити все й іти туди, куди кличе через настоятеля Господь. Отець Йосиф де Вохт, співзасновник східної гілки ЧНІ, завжди брав із собою брата Василя, коли йшов вирішувати якісь урядові справи чи їхав на місії.
Брат Василь отримав надзвичайно сильну формацію, був гартований у молитві й праці, свято дотримувався трьох монаших обітів: послуху, чистоти й убогості. Коли запрацювала страшна радянська машина, що мала на меті знищити нашу Церкву і народ, він не зламався і витривав вірно до кінця. Контроль над кожною думкою, словом і ділом, обачність, особливий дар прозорливості, надзвичайна скромність, втілена в обіті убогості, працьовитість, далекоглядність, постійне уповання на Бога й віра у кращі часи допомогли йому пережити лихоліття. Коли його запитували, як йому вдалося вберегтись, він відповідав, як завжди, лаконічно: «Злу думку не впускав». Жодних винятків і полегшень, ретельне дотримання монашого Правила.
У 1950-1989 рр. брат Василь жив у Золочеві. Маючи практичний розум та вмілі руки, працював завгоспом у Золочівському медичному училищі. Це відкривало великі можливості впливу на молоде покоління. На той час залишились сиротами дев’ятеро дітей його брата й сестри, яких замордували за Україну. Брат Василь заступив тим сиротам батьків. Для нього важливим було дати дітям освіту, навчити їх жити по правді, подбати про їхній духовний розвиток. Він працював над тим, щоб кожна родина відбула великодню Сповідь і Причастя, щоб усі були охрещені, пройшли катехизацію, належно підготувались до шлюбу. Так крок за кроком розросталась підпільна Церква.
Водночас брат Василь ніколи не забував про своїх співбратів і сестер. У Золочеві він підтримував сестер Василіянок, не втрачав і дуже дорожив зв’язком із рідною сестрою Ангелиною св. Йосифа, яка тоді заснувала новий монаший дім у Кракові. Декілька разів на тиждень їздив до Львова, аби посповідатись, прозвітувати та отримати нові доручення від настоятеля, підтримати дух підпільної монашої спільноти.
Найціннішим був зв’язок із блаженним владикою Миколаєм Чарнецьким. Брат Василь часто знимлис- тувався, передавав передачі. 1956 р. закінчувався термін ув’язнення владики в Сибірі, і брат запропонував йому приїхати до Золочева. Власне завдяки цьому запрошенню владика Миколай повернувся в Україну, поселився у Львові. Це було важке життя: фізичне виснаження, постійний моральний тиск вже «на волі», але ніхто не здавався. Якось Кир Миколай розповідав братові Василю, що до нього приходив полковник колишній слідчий, і звинуватив його у тому, що той висвятив 17 священиків. На що пізніше владика говорив: «Все ж таки вони всього не знають. Я висвятив 53 священики».
Найціннішою реліквією брата Василя, якою він до останніх днів найбільше дорожив, були листи Кир Миколая. Іншим його скарбом, таємницю якого брат Василь старанно беріг упродовж 40 років аж до смерті, який усі бачили, але не розуміли його суті, був старий скромний образ Різдва Господнього. У часи підпілля у ньому зі зворотнього боку брат зберігав Св. Тайни.
Особливим його захопленням було фотографування. Ще досі зберігаються відфотографовані його руками Заповіт Патріарха Йосифа Сліпого, старі світлини, образки, «Історія Української Церкви» тощо.
Навіть у найважчі часи брат Василь вірив, що все діється з Божої волі. Він пам’ятав пророцтво Митрополита Андрея Шептицького: «Виджу відродження нашої Церкви, вона буде гарніша, величніша від давньої та буде обіймати цілий наш нарід». Коли Церква виходила з підпілля, братові вже виповнився 81 рік. Але хвиля відродження пробудила в ньому нові сили. Він із притаманним йому запалом і далекоглядною мудрістю взявся до розбудови своєї Церкви. Спочатку були Служби Божі на цвинтарях, пізніше «відвойована» катедра в Тернополі, пошук нових майданів і площ, де б можна було зводити храми. зокрема, площі для церков Архістратига Михаїла, Неустанної Помочі, Успінння Пресвятої Богородиці разом із монастирями о. о. Редемптористів вдалося отримати завдяки тористів вдалося отримати завдяки його старанням.
Пам’ятаючи свій «підпільний самвидав», брат ініціював перевидання трьох чудових книжечок: «Ісусе, люблю Тебе», «Моя небесна Ненька» о. Й. Схрейверса та «Молитва – могутній засіб спасіння» св. Альфонса.
У 1995 р. Б. після 50 років гонінь брат Василь повернувся у відновлений монастир при церкві Успіння у Тернополі. Упродовж 12 років він мав добровільний обов’язок скликати дзвінком співбратів на молитву, будучи для них «живим Правилом»; постійна молитва, особливе відчуття Таїнства Пресвятої Євхаристії, точність і невибагливість. Він ніколи не випускав вервиці з рук. В останні дні, коли брат перебував вже у дуже важкому, напівсвідомому стані, терпеливо, без нарікань переносячи фізичні страждання, йому читали «Наслідування Христа». Коли читався розділ про монаші обов’язки, брат ураз розплющив очі й твердо сказав: «Я не чуюся тут у провині». Він чував і молився до кінця, «боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер вже приготований йому вінок справедливості, що його дасть Господь» (ІІ Тим. 4,7-8).
Після його смерті не залишилось відчуття пустки, навпаки особливе бажання преобразити своє виникло життя і наповнити його святістю. Брат Василь відійшов, а разом із ним відійшла ціла епоха. Залишились ми, молоді, але не самотні. Ми маємо добрий фундамент, скріплений жертвою великої плеяди Ісповідників віри. Справа розбудови, примноження і розвитку нашої Церкви й народу покладена на нашу відповідальність:
Не спинятися, бути, Розігріти теплом Ось до чого ми прагнем У вічній тривозі.
І бажання ці –
Не міраж, не фантом,
Це програма, це поклик
У нашій дорозі.
(Ліна Костенко «Нам земне не судилось»).
Софія Гриценко – член ТУСК «Обнова», Тернопіль
