Інтерв’ю з єпископом-помічником Львівської Архиєпархії Венедиктом (Алексійчуком)
– Преосвященний Владико, вже декілька місяців Ви є єпископом. За цей час чи зауважили в собі відсутність певних рис чи навичок, чи може знань, які потрібні власне для цього служіння?
– Моє переконання є в тому, що для нас, як для християн, основою, фундаментом всього є наша християнська ідентичність, наше життя в Бозі. Й коли ця наша християнська ідентичність зростає і нею ми живемо, живемо Христом, тоді будь які речі стають можливі до реалізації. Славні для всіх нас слова апостола Павла, який каже: «Все можу в укріпляю чому мене Христі». Коли ти християнин і все більше живеш Христом, а Він живе у тобі, тоді нема різниці де ти є, хто ти є; чи ти єпископ, чи пустельник, чи президент, але ти в Бозі – знаходиш відповіді на все. В Бозі будуєш спілкування, в Бозі твориш структуру, в Бозі займаєшся бізнесом. Нема такого, що десь книжка пише, чи є якісь критерії, що таким чи інакшим повинен бути єпископ.
Ті обставини в яких я зараз є сприймаю не лише як місце служіння, але щораз більше переконуюся, що це місце, де Бог мене хоче освячувати, спасати. Це не лише місце, де можу сказати: «я служу іншим», але й місце де Бог мене спасає. І це служіння мене шліфує, зокрема мої вади. Труднощі які повстають і які маю вирішити, люди які приходять до мене, та все інше тепер дають мені мають нагоду побачити наскільки моє християнство є зріле чи незріле.
Відповідаючи на це питання не можу так однозначно ствердити, що відкрив тепер у собі якісь особливі, до того не знані мені, проблеми чи труднощі, але ще більше утвердився в тому, що фундаментом всього є наше життя в Бозі, яке дає спроможність будь-які справи виконувати добре.
– Владико Венедикте, зараз Ви напевне саме пройшли етап ознайомлення як з Архиєпархією, так і взагалі з новими обов’язками, чи вимальовується вже певна стратегія діяльності? Які її основні напрямні?
Я не можу бути великим стратегом, бо я є єпископ-помічник. Ординарієм є владика Ігор і всі більші справи я узгоджую з ним. Разом з цим, я переконаний, що будь-які великі стратегії будуються з малих «стратегійок». Христос каже: «Коли ви вірні мені в малому, то будете вірні й у великому». Приведу такий банальний приклад: коли діти надувають кульку вони дують з одного кінця, а однак вона розширюється в різні сторони. Так само є в стратегії діяльності Архиєпархії, коли ти будеш добре працювати в одному місці, то буде подібний ефект – в інших місцях це теж приноситиме свої наслідки. Але я переконаний в тому, що для мене найперше потрібно пізнати добре життя єпархії, її структури, що б можна було робити зміни в тих чи інших ділянках, працювати над тими чи іншими речами. Звичайно, я роздумую над багатьма планами, зважую те, чому найбільше уваги маю приділити, бо ділянок до праці є дуже багато. Тепер я розпочав проводити візитацію курії архиєпархії, щоби зорієнтуватися в ситуації, в світському значенні це називають аудитом. Хочу самостійно це зробити, щоб добре зрозуміти як функціонує курія, подивитися на позитивні сторони і їх ще більше скріпити, на слабкі сторони – тоді усунути певні проблеми. На сьогодні – це план-мінімум.
– Владико, хто з єпископів є для Вас прикладом пастиря?
Якось так у житті складалося, що не було окремих особистостей, які були б для мене винятково важливими, я старався з кожного зокрема взяти для себе щось корисного, в кожного чогось навчитися, адже кожна людина є даром Божим для мене коли я її зустрів.
Зрештою, я навіть не мав нагод зустрічатися з єпископами, бо більше доводилося співпрацювати з монашество, чи то в Комісії у справах монашества, чи в Раді Вищих настоятелів, чи на Соборах монашества чи у межах свого монастиря.
Наш єпископат, як квітник – багато різних квітів дають гарний букет, бо кожен єпископ по-своєму унікальний, особливий. Я лиш тепер починаю брати участь у Синодах, зустрічатися з єпископами і можу з певністю сказати, що у кожного з них я можу чомусь повчитися.
– Чи нема у Вас відчуття, що зв’язок між єпископами та мирянами у нашій Церкві часто слабший, ніж у римо-католиків? Якщо так, то де причина цього? І чи варто щось міняти, бо, чи властиво люди прагнуть бути «ближче» до владик?
– Це питання дуже багатоаспектне. Чи дальше, чи ближче – я би вагався так стверджувати, бо коли я брав участь у Соборі монашества і до нас приїхав один римо-католицький священик з-за кордону. Саме тоді в одній з сесій Собору брало участь також багато єпископів, Блаженніший Патріарх Любомир також був. І цей священик тоді був дуже здивований. Він сказав, що коли б у них щось подібного проводили, то щонайбільше міг би бути присутнім єпископ який відповідає за богопосвячених осіб.
Інша річ, яку я в собі відчув. Коли я став єпископом, великою мірою ставлення людей до мене змінилося. Коли я щойно мав стати єпископом багато хто мені казав мені, щоб я не змінився, щоб залишився таким як є. Однак я зустрівся з іншим, як помінялося ставлення людей до мене. На мій погляд, що не так єпископ міняється після хіротонії, як ставлення до нього і це я твердо засвідчую на своєму досвіді. Не можу впливати на ставлення людей до мене, однак я не годився і не буду годитись часто з таким ставленням.
Люди хочуть бачити єпископа «близько». Що значить «близько»? Якщо в єпархії є декілька тисяч сотень вірних, а єпископ один, то він не може з кожним зустрітися. Не слід теж забувати, що єпископ так ж людина, як і інші, він змучується, потребує часом відпочинку. Був собі звичайний священик і став єпископом. Й коли він лиш став ним ми вже з однієї сторони ідеалізуємо його, хочемо щоби він безпомильно все вирішував. Але ж треба пам’ятати, що місяць перед тим він був звичайним священиком, а тепер він єпископ, то ж чи він за той місяць часу змінився? Ми вимагаємо від нього якоїсь особливої постави і це не зовсім правильно. Як підсумок цього: люди самі формують ставлення до єпископа.
Проблема формування цих стосунків і трудність яка при цьому виникає і в людей, і в єпископів полягає у тому, що наше розуміння церковної влади трансформується з бачення світської влади. У нас є стереотип бачення цієї влади і ми це дуже швидко переносимо на єпископа «Він – влада» і дуже часто люди не можуть побудувати нормальне ставлення до єпископа, ставляться до нього як до якогось директора.
Певно кожна людина має своє бачення того, яким повинен бути єпископ. Саме тоді і починається критика коли моє бачення не співпадає з тим яким він є. Ми є часто дуже вимогливими до інших. Не дай Бог, якийсь священик щось недоброго зробив, як це зразу в пресі висвітлюють, а такі речі і ще набагато гірші чинять сотні тисяч людей і про це мовчать. Теоретично з дванадцятьох священиків один може бути схожим на Юду. А зі ста двадцяти? Подивімося в Євангеліє. Христос не зібрав ідеальну групу людей. Як бачимо, що і серед Його апостолів були проблеми. Людина є поражена первородним гріхом, це немов би має хронічну хворобу, тому ким би вона не була завжди лишається можливість що ця хвороба, її гріховність дасть про себе знати. Важливо вказати і на те, що наше українське суспільство є недозріле, а такі недозрілі суспільства завжди потребують лідера. У нас є так: приходить один лідер – веде в одну сторону, приходить інший – в іншу. Це немислимо в Америці чи у Європі. Обама не змінить політики Америки навіть на один градус… ми хочемо мати лідерів, але дуже не хочемо їх слухатися. Так само з єпископами, ми хочемо мати гідних, добрих єпископів що б вони були для нас лідерами. Але питання риторичне, чи ми готові тоді ми будемо до їх прислухатися?
– Часто чуємо від людей питання: «Єпископ сидить собі десь там на своїй катедрі, звідки він може знати наші біди й проблеми? » Чи існує якийсь певний механізм отримання цієї інформації?
– Знаєте, за часів Російської імперії побутувало таке розуміння: «Цар-батюшка все вирішить». Теж наші люди думають, що єпископ прийде в кожну щілину загляне, все вирішить. Я іноді стикаюсь в єпархії з трудними ситуаціями, в яких як правило ні одна, ні інша сторона не хоче побачити долю своєї вини в цій ситуації, що повстала. Всі очікують, що прийде хтось третій і все чудесним способом вирішить. У конфлікті кожен повинен визнати долю своєї вини. Кожен на своєму місці повинен вирішувати, дивитися, що він не так чинить і це усувати. Ми повинні перестати брати хабарі, перевищувати швидкість, красти, не оплачувати проїзд у транспорті. Бо власне це робимо ми, християни, які ходимо до Сповіді і Причастя. Для прикладу розпочнімо з цього малого.
А щодо механізму, то він існує, це – візитація парафій. В нормально діючій структурі, в єпархії є один ординарій і декілька єпископів-помічників і кожен з них відповідає за якусь конкретну ділянку. З них, один щотижня їде на якусь парафію, відвідує її, візитує. В нас, коли Церква щойно відроджується, є переважно єпископи-ординарії і лише де-не-де з’являються помічники. І це не дивно, адже ми – Церква, яка відроджується, ми надто молоді. Навіть мій вік ще досить молодий, як на єпископа. На Заході в такому віці досить рідко стають єпископами. До цього служіння потрібно довго дозрівати. Незабаром, з певністю це кажу, матимемо більше єпископів-помічників і це дасть змогу більше відвідувати парафії.
– Відколи Ви стали єпископом, дещо зазнав змін Ваш уклад життя, обов’язки, чи є щось із попереднього, монашого життя, чого Вам трохи не вистачає тепер?
– Нічого. Я би казав, що я нічого не втратив, бо той самий Бог, який був серед мальовничої природи Унева, є у цих кам’яницях Львова. Там були інші завдання, інші проблеми, тут є інші, але від «перестановки доданків сума не змінилася». Я нічого не втратив і нічого не здобув. Коли я мав стати ігуменом, мій духовний отець сказав мені: «Твоє ігуменство до твого духовного життя нічого не додасть і нічого не забере». Так само єпископське служіння. До мого християнського і духовного життя воно нічого не додає і нічого не забирає. Це просто інше служіння.
– Єпископ – людина, що має у руках владу, а влада часто наражає на спокуси. Які спокуси і пастки можуть чигати на духовну владу сьогодні?
– Знаєте, кожен з нас має свої спокуси, не залежно від посади чи служіння.
Коли говоримо про владу, як про те, що може зробити спокуси, то це походить з того, що розуміємо її як володарювання. У Римо-католицькій Церкві тих хлопців які прислуговують називають «міністрантами». Той самий корінь має слово міністр, це той що мав би служити для людей. В першому і другому випадку – це той, хто служить для когось. Пригадую, як мені казав був в свій час один міністр: «Отче, коли я був звичайною людиною, я міг допомогти одиницям, а тепер я можу допомогти тисячам, чи навіть мільйонам». Так і моє єпископське служіння відкрило переді мною величезну можливість служити. Не одиницям, як колись, а тисячам.
У нашому суспільстві теж є підсвідоме, підкреслюю, протиставлення владі, нехтування владою, підсвідоме критикування влади, яке прийшло з радянських часів. Так було, бо рідко влада служила для людей, лиш для себе. Тому таке ставлення до влади перенеслося до в ставленні до влади духовної. Люди не дозволяють собі вже ворожо говорити про єпископів, бо вони все таки є людьми Церкви, але претензії все ж висувають, критикують. Цього не змінити якимись заходами, мусить минути час.
– Владико, Ви стали членом Єпископського Собору УГКЦ, ваші враження від того нового для Вас?
– Кожна людина є унікальна, але попри те, яке служіння вона отримує, чи яке покликання реалізує, залишається її темперамент, вдача, характер, світогляд, підхід до справ. Єпископи є дуже різні, є активні, є менш активні, але коли вони разом діють разом, соборно, можу засвідчити таке своє відчуття, яке я дуже сильно пережив, це те, як Бог діє тоді. Він не потребує людей вчених, мудрих, освічених бо ж не вибрав на апостолів фарисеїв, садукеїв, книжників які саме такими були, а вибрав простих рибаків. Тому Бог потребує людей, які шукають Його і прагнуть пізнати Його волю. А коли таких людей є декілька, то Бог може досить легко ними послуговуватися. Зібрання єпископату, це місце, де Господь направду може промовляти. Звичайно, тут трапляються людські якісь підходи, людські бачення, але в тому різноманітті можна побачити як Бог діє. Сила Синоду єпископів є в тому, що тут збираються в ім’я Боже, тому Христос серед них присутність Свою являє. І я для себе власне відкрив ту присутність Христа. Це для мене було вражаючим на Синоді. Тут відчувається присутність Божа, так я ми її часом відчуваємо у Сповіді, Причасті, на молитві.
– Ваші побажання нашим читачам?
– У свій час Бог дає все потрібне, і нам дасть Патріархат, я не маю в тому жодного сумніву, але Патріархат не постане просто тоді, коли в нас буде Патріарх. Ми мусимо навчитися функціонувати як патріарша Церква, тому всіх хочу закликати до посвяти служіння Церкві, всі ми повинні її будувати на своїх місцях. Не священики і єпископи нам її сформують і подадуть у готовому вигляді, але ми всі повинні її плекати, а як треба, то і життя за неї віддати.
Підготували Ліда Мідик й Анатолій Бабинський. Фотографії Василя Пишковича з посвячення храму в скиті у Лужках
